mad-mad-head - Tumblr blog

[mad-mad-head]

Так сумно, що не передати словами. Ніщо не тішить, ніщо не рятує. Цей новий рік нічого не значить, як свято. Багато всякого сталось і багато подій пережилось, але яка різниця? Ми змінюємо ще одну цифру в календарі і вкотре всі разом подумки просимо миру, знаючи, що ніякі сакральні дати не витягнуть нас з цієї чорної діри. Минулого року ми плакали від гордості, а сьогодні я хочу плакати від розпачу. Отакий собі моральний стан.

Всі фотографії в інсті - жалюгідна ілюзія якогось там (недо)щастя. Всі щасливі люди насправді не такі вже й щасливі. Я теж така людина. Раніше я хоча б могла нормально спати, а тепер і цього не можу.

[mad-mad-head]

Про старих жінок і найкраще з можливого

Мій ноутбук вмикається близько однієї хвилини. Перед цим я хвилин тридцять намагаюсь налаштуватись на робочий день. Якщо працюєш з дому, то твоя кімната стає місцем, яке ти любиш і ненавидиш водночас. Місцем, якого тобі забагато. Або ж в якому забагато тебе.

Мені не завжди вдається з першого разу ввімкнути в собі відповідальність, бо всесвіт в моїй голові почувається дуже збентежено. Я цілими днями намагаюсь його вгамувати, але моя схема не робоча, я поганий заспокоювач. На трієчку.

Що ж… Так вже сталось. Нам випала доля жити в країні, де щодня з життя йде сила силенна людей і мені не залишається нічого іншого, ніж проживати з цією думкою кожен свій звичний день. Втім, погодьтесь, теперішня реальність така, що не сподіватись смерті - дивно. Зрештою, треба розуміти, що не існує еталонів почуттів. Бути у відчаї - нормально, оплакувати дійсність - нормально. Ми завжди робимо найкраще з можливого.

І в цьому світі, де в небезпеці знаходяться ті, кого любиш, ти мусиш якось триматись на плаву, залишатись собою, робити затишок в своєму орендованому комфорті на сорок з чимось квадратів, заробляти гроші, виглядати нормально і знаходити достатньо внутрішнього ресурсу на якісь адекватні почуття. Сили обовʼязково почнуть закінчуватись і тобі доведеться шукати нові там, де Бог забув їх покласти. Так, хай буде з великої букви. Старі жінки роками співали йому в церквах: «Боже великий єдиний, нам Україну храни».

Мабуть, якось не так співали.

[mad-mad-head]

«Все буде добре» не заспокоює, здається.

Кращий варіант - «Я не знаю, як буде. Але проживу це з тобою».

На чому тримається цей світ? На китах? Чи на любові і підтримці? В сьогоднішньому хаосі ми всі рятуємось, як можемо. Ми живемо в країні, у якій іде війна. І ця думка завжди живе в сердечку, тому воно болить. Зранку, в обід і ввечері. Відсторонення - найкращий спосіб уникати розмов про те, «як ти». Ти сам - св��я найбільша підтримка. Ти сам - свій найкращий друг.

Кожного разу, коли я почуваюсь тривожно, мені хочеться про це написати.

В моєму телефоні є нотатка з фразами, які допомагають мені, коли я знову вибиваюсь з колії. Я перечитую їх і трохи повертаюсь в адекватність.

Осінь пробігла холодом по спині. Місто стоїть в заторах. Я теж стою. На балконі. Вмикаю відлік - дві пісні і пора повертатись. Будь-які емоції - не слабкість, а природня реакція на життя.

[mad-mad-head]

Про ведмедицю і залізні

хвости

Кулі застрягли в кожному з наших сердець і у великому серці Європи стався інфаркт. Компас вже давно не вказує на схід, і фіг з ним.

Клятий сюр, чортзабирай. Я довго намагалась зрозуміти, як я почуваюсь.

Над моїм вікном висить Велика Ведмедиця. Зрештою, я не знаю жодного іншого сузір’я. Щось летить. Мабуть комета, бо ніщо інше над нами вже не літає. А якщо літає, то це поганий знак. Мій пес ніяк не може звикнути до гелікоптерів і через це дуже тривожиться. Я кажу йому: «Спокійно, малий, це наші». А він дивиться в небо і мовчки рахує їхні залізні хвости.

Я б не хотіла писати про війну. Але життя раптово зламалось і ми всі постраждали. Життя вибухнуло і загорілось разом із тисячами стратегічних і нестратегічних об’єктів. Життя розболілось разом із сотнями тисяч інших життів. Виявляється, аби розбити серце цілої країни, немає потреби в її згоді.

Я хотіла б обійняти кожного, хто дозволить. Нам треба триматись разом. Ми народжені, щоб бути сміливими.

Все, що відбувається зараз, - важливо.

[mad-mad-head]

Дуже негарний період мого життя припав на дуже гарний період року. Добре, хай буде так. Зі всіх складних ситуацій треба виходити з вдячністю і старатись діяти розумно, все правильно?

Що я відчуваю сьогодні? Я відчуваю, що моє сердечко розламане на тисячі шматочків, я дивлюсь на нього і боюсь навіть доторкнутись, аби воно не боліло ще більше. Я не знаю, як знову скласти його докупи і не уявляю, як можна змусити його функціонувати знову.

Як я могла дозволити цьому статись зі мною?

Я помилилась. Блін.

[mad-mad-head]

Послухайте історію.

Вперше я побачила його в одному задрипаному барі, коли нам обом було по 18. Не надто вдалий вік, щоб поводитись адекватно, погодьтесь. Він був не з тих сірих людей, на яких не звертаєш уваги, тому довелось зробити вигляд, що я не звернула. Але погані хлопці завжди потрапляють в поле зору. Тим не менш, він нахабно пробив стіну мого лицемірства і ми наробили купу спільних дурниць, про які йому смішно згадувати, а мені - соромно.

Я мабуть не найкраща з тих, хто йому траплявся раніше. Але я - точно не найгірше, що могло з ним статись за останні п’ять років.

Він розказує мені, що таке любов, а я просто не перебиваю. Іноді мені хочеться, щоб його не було, не було нас і всього такого. Я не впевнена, чи зможу любити його так, як він хоче, але зізнаватись в цьому - вже для мене подвиг.

Пройшло неймовірно багато часу, коли ми нарешті почали говорити по-дорослому.

[mad-mad-head]

Про голоси в голові і слабкість

Мої голоси в голові мабуть глибоко образились на мене і перестали зі мною розмовляти, тому що я і так їх ніколи не слухала. Зіркам не було сенсу падати, бо всі мої мрії залежали аж ніяк не від них. Я просто сильно старалась і багато працювала, аби все збувалось.

Не буду сперечатись, це супер складно - керувати життям так, щоб не потрапити в якусь чорну діру. Або гірше - не потрапити нікуди і стояти на місці. Найбільше за всіх павуків і темряви я завжди боялась загубитись в цьому житті.

Я не хочу говорити про те, чого я досягла чи чого ще не змогла досягти. Я хочу говорити про те, що нікому з нас нізащо не треба нічого боятися. Всі помилки можна виправити або просто про них забути. Всього можна навчитись або покинути те, що не вдається. Я безумовно щаслива, що вмію ні про що не шкодувати. Не будемо себе обманювати - кожному з нас було/є/буде важко. Але яке дивовижне і прекрасне відчуття, коли ось тут, де ти є зараз, однозначно краще, ніж там, де ти був вчора. Нічого путнього не буває без зусиль, ну погодьтесь.

Я хочу віддати вам трохи своєї натхненності, якщо вам це потрібно. Відпускайте свою тривогу, не бійтеся нічого, шукайте, знаходьте і головне - не тратьте час. Як би це сумно чи пафосно не звучало, але життя не любить слабких. І ніхто з вас точно таким не є, я знаю точно-преточно, і ви зізнайтесь собі в цьому 🖤

[mad-mad-head]

Дорогенькі мої, до всього в цьому житті можна звикнути. Навіть заряджати телефон 6 разів на день. Можна звикнути до постійної тривоги всередині і до того, що клавіші на новому ноуті розміщені не так, як було раніше. Можна звикнути заспокоювати себе самій, щоб не тривожити близьких лишній раз. Навіть до страху можна звикнути, у будь-яких його проявах. Можна звикнути бути собою або притворятись кимось іншим.

Як сильно хотілося б мати вплив на все, що так заважає почуватись нормально. Я так захоплююсь сильними жінками і мені так безмежно їх шкода. Нас.

Уявіть, я зібралася з силами і все змінила. Бо кожної ночі всесвіт стояв над моїм ліжком і шептав мені в вухо: якщо почуваєшся не ок - йди. І я пішла.

І життя розвернулось на дуже багато градусів. На всі існуючі. І я звикаю, тримаю свою тривогу в собі і точно знаю, що зі всім можна впоратись. Головне - нічого не боятись.

[mad-mad-head]

Ти б’єш татуювання під лівим ребром, бо це твоє тіло, це твоя справа. Це сміливо.

Але в цьому сміливому тілі ти поводишся ніяково в великих компаніях, боїшся приймати важливі рішення, насправді ти така невпевнена в собі. Насправді, ти маленька і несмілива, але про це майже ніхто не знає. А той, хто знає, ні за що тебе не засуджує.

Як хотілося б втекти з цього міста кудись на кінець світу, заблокувати всі номери і чати, забути про всі заяви на звільнення і поради неважливих людей. Розплакатись, розкричатись. Зникнути для всіх, крім того, хто про все знає. На хвилин двадцять. А потім повернутись назад і знову виглядати сміливою, спокійною і безстрашною. Бо в тебе чорне татуювання набите під лівим ребром. Це сміливо. Це твоє тіло і твоя особиста справа.

[mad-mad-head]

два по двісті

Ей, гугл, спробуй знайди на моєму серці живе місце. Зі всіх дев'яти життів, здається, залишилося останнє. На піку своєї слабкості ми завжди зарікаємось більше ніколи нічого не відчувати так сильно. Скільки не плач, провина все одно залишається стояти на нашому боці, бо ми самі відкриваємо двері злочинцям, яких колись пам'ятали зовсім іншими. Змушуємо себе почуватись щасливими, а потім відчайдушно намагаємось все це забути. Як імена єгипетських фараонів. А здебільшого воно навіть не вартує нашої ненависті, просто хочеться мати в житті якийсь відсоток драматизму.

Вип'ємо по двісті. Всякі життєві штуки надають алкоголю особливого присмаку. Налий два і підемо надряпаємо на чиємусь капоті матюк. Неважливо, на чиєму, бо будь-хто заслуговує помсти за який-небудь вчинок.

[mad-mad-head]

Велика проблема того покоління, яке нас виховало, - обмеження і власноруч зліплені стереотипи. Ми росли і знали, що хлопчики не плачуть, а дівчатка не повинні привертати до себе забагато уваги. По-іншому жити ніяк не можна, треба тільки так. Моя мама завжди повторювала: "дівчинка має бути скромною", "ти маєш спілкуватися зі всіма", "як ти можеш в такому вигляді виходити на люди?", "світ жорстокий і небезпечний, сиди вдома і не рипайся". А один священик колись сказав мені 14-річній: "де ти бачила, щоб на іконах в жінок були нафарбовані нігті?"

Я щиро не розуміла, чому нафарбовані нігті це вульгарно і чому я маю спілкуватись з людьми, від яких мене вивертає. Я росла і мріяла вирватися з комплексів, а потім раптом виросла і зрозуміла, що світ насправді нормальний і необов'язково одягати платтячка, щоб бути дівчинкою.

Я не хочу здаватись дуже розумною і, зрештою, вказувати на помилки тих, кого за інерцією вважаю розумнішими. Але народ! Чому в школах нас не вчили правильно фільтрувати своє оточення, правильно виражати емоції і почуватись комфортно, будучи собою? Чому мені довелось стільки всього відфільтрувати, щоб нарешті зрозуміти, що "так має бути" насправді має бути не так? Хоча от мені вже 23, а моя мама досі думає, що все це святі істини.

Але раз вже так сталось, то я щиро сподіваюсь, що до нашого покоління зрештою дійшло, що часи міняються і треба адекватно оцінювати обставини і вміти думати головою, щоб не виховувати людей в безпідставних обмеженнях і комплексах. Вибачте за різкість.

[mad-mad-head]

Давно мені не траплялись такі таксисти. Ти ж бачиш, старий, розмова не клеїться. Я не знаю, звідки взялись такі жахливі дороги, не знаю куди дивиться влада і не вмію розмовляти на такі теми.

Розкажи краще про те, де люди беруть впевненість і рішучість. Розкажи про речі, які виглядають миленько, а можуть так вгатити по ранах, що ледве пережити це зможеш. Розкажи про свої 90-ті. Розкажи, скільки разів треба постраждати від однієї  помилки, щоб нарешті перестати її робити. Скільки разів одні і ті ж речі можуть розбивати одне і те ж серце.

Розкажи, як матеріалізуються думки і як зробити так, щоб деякі не матері��лізувались. Розкажи, до якого віку треба дожити, щоб почати берегти своє здоров'я. Розкажи, чому більше болить, ��оли хвороба бере когось близького, ніж коли хворієш сам. Розкажи про щось швидке і мінливе, щоб я встигла зловити момент.

[mad-mad-head]

Вона спокійно спить у своїй квартирі-кавалерці в той час, коли холодний чорний квартал на окраїні одного прекрасного міста задихається на світанку від сліз усіх неблагополучних сімей, запаху дешевизни вітчизняного алкоголю і ненормативної лексики когось з малозабезпечених комунальних працівників. Вона спить в той час, коли якісь нещасні люди за бажанням того, хто сидить десь зверху, навіть не вірячи в його існування, страждають від невідомих вірусів і авіакатастроф.

Вона спить, закутавшись у свою ненадійну ілюзію безпеки, бо тільки таку їй здатна забезпечити ця держава, яка старається здаватись ідеальною. Але після всього, що відбулось, цій країні майже ніхто не вірить. Вона спокійно спить в той час, коли на кривавих фронтах країни, континенту, світу гуркотять автоматні черги, плачуть матері і опускають руки молоді дружини. Коли розбивають вітрини в магазинах, розпадаються сім'ї, зневірюються віруючі, пропадають безвісті старі і немічні люди, вона спить і нічого не знає, нічим не переймається, нічого не боїться.

І нехай тільки сонце знайде в собі сили впустити в цей світанковий морок трохи білого дня, їй доведеться прокинутись і все почнеться знову, щоб до вечора знову закінчитись.

[mad-mad-head]

про рутину

Я збираюсь з силами і викидаю у смітник свої улюблені кроси, мені трохи боляче, але ок. Вони пережили цього літа більше пригод, ніж половина моїх друзів. Звичайно, можна було б безкінечно страждати через те, що прекрасні речі не вічні і всяке таке. Але мені байдуже, я не прив'язуюсь до речей і вмію зі всім прощатися. Дякую татові за характер.

Якщо маєте достатньо сили, то будь ласка, постарайтеся навчитись справлятися зі своїм характером. Це коли ти хочеш вибухнути від злості і розірватись на мільйони мікроклітин, але змушуєш себе заткнутися і трохи почекати. А через годину все починає виглядати по-іншому і люди поряд, виявляється, не такі вже й не праві.

Треба відкласти тисячу гривень на концерт. Треба приготувати овочевий суп і замовити шампунь в неті. Рутина. Нічого не поробиш. Мама каже, що зі мною щось не так, що я живу тільки сьогоднішнім днем і не думаю про майбутнє. І вона права, бо мені так комфортно.

Важке повітря цього комунального простору важко лягає мені на груди. Обережно, не зламай в мені сильну дівчинку.

[mad-mad-head]

про меркантильність

Сьогодні неділя. В моїй сім'ї завжди її приймали за свято і ніколи ніхто не займався нічим важливим, просто тупо проживали цей день. Сьогодні я піду без шапки, свято ж.

Для мене цей день втратив свою святість рівно тоді, коли я почала приймати свою дорослість. Коли почала усвідомлювати життя, сумніватись в життєвих істинах і заробляти власні гроші, більше ніж мені треба. Коли я стала достатньо меркантильною, щоб нарешті змогти собі в цьому зізнатись. І нічого такого в цьому немає. Я свідомо почала ходити до лікарів і пити якісь таблетки, бо не знала, що зі мною відбувається. Нічого особливого, це все в межах норми, я зі всім згідна.

Велике місто дивиться на мене високомірним поглядом і каже: переключи пісню, замахала. А я не хочу, вона ж так пасує до цих вулиць. Моє місто кам'яних левів і ідеальних кав'ярень, я ж присвячувала тобі мало не кожен запис в своєму блозі, ну потерпи трохи. Ця музика неідеальна, але будь ласка, хай буде.

[mad-mad-head]

треба жити

Найважливіше, що я хотіла отримувати від свого оточення - щирість. Найбільше моє досягнення - вміння бути відвертою і цим я дуже пишаюсь. Будь-який досвід має на нас вплив. Раніше я була холодним бездушним камінцем, вміла слухати, вміла бути уважною, вміла берегти таємниці, але нікому не відкривалась у відповідь. Навіть тим, хто відкривався мені. Поки життя не кинуло мене на їхнє місце, як хворого бездомного пса, засмученого і нікому не потрібного.

Я просто стояла збоку, дивилась на все це лицемірство, впізнавала себе і офігівала. Я підходила ближче але нічого не було видно і слухати теж не було чого. За кожним мовчанням стоїть щось дуже важливе. Погодьтесь, краще знати, що ти для людини нічого не значиш, ніж не знати нічого.

Я навчилась вільно говорити, без натяків і незакінчених речень. Без чатів і переписок. Мені важливо, показати свої емоції, мої страхи і важкості, мою невпевненість, якщо вже на то пішло. Все, як є. І почуваюсь погано, якщо не отримую у відповідь того ж. Тоді хтось падає в моїх очах і, як правило, розбивається насмерть.

Треба розмовляти з людьми, це важливо. Хоча б для того, щоб ніхто не падав і не помирав. Одним словом, треба жити, а не притворятись.

[mad-mad-head]

про бога і макарони.

Ранок був послушним і спокійним, небо було чисте, як кришталь. Я стояла на краю пішохідного переходу, дивилась на птахів і не хотіла втрачати свою свободу. Я чекала зеленого світла і знала: що б я не робила, я все одно сумніватимусь, хоч буду старатись робити все, що здається правильним. Я відстоювала право бути значимою і робила це з дитинства. А великий бог дивився на мене зверху і думав: "а вона ніби нічого, справляється..." Ніби нічого, справляюсь.

Він прокидався ближче до обіду під чужі молитви і розважався ними ввечері перед сном, вечеряв макаронами, тяжко хворів і читав брудну пресу незрозуміло для чого. Ми думаємо, що знаємо про нього все, а насправді нічого про нього не знаємо.