#український блоґ

[vyujinko]

Egoism and why it's lame.

The majority of world problems are caused by human egoism. People want the wealth despite the method. But we live together and that's why we need to not be egoists.

Why Egoism isn't logical?

So egoists want the wealth for themselves, but they don't care if they harm anybody, the method doesn't matter for them – then why they think the wealth should be for them and not for the others? There is no any adequate and fair reason. That's the human nature, but if something isn't natural it's not necessarily bad. Like using your phone isn't natural for example, but it's a good thing, it's rational.

Why justice?

You could say that justice doesn't really exist, but what's justice? Who controls justice? So there comes your answer – justice is something that exists in our minds, so technically we've created it and we need to make it really work, but why? Because it just makes sense, it's logical, it's rational. It's logical that if you want the wealth – then you should use a fair method. There is a fair reason why you deserve it. You should realise that if you wouldn't want to be harmed – then shouldn't harm anybody.

The thing is fine as long as it doesn't harm anyone.

Egoism in the society

In the society egoism is really harmful. If everyone wouldn't be egoistic – then anybody wouldn't be harmed. Of course it's utopic, because even if you wish to not harm, sometimes you just do that accidentally, sometimes without realising it, but the most important thing is to not do egoistic things as possible, as you can, as you realise, don't do it on purpose.

The only way

For example you are really poor and you need some money in oder to survive, so is it fair to steal some money from someone? –No, because it's not the fault of that person. But if there actually is their fault (for example they have stolen your money first) – then it's fair to "steal" "their" money. Basically you restore the justice.

Ukrainian version. Українська версія.

Еґоїзм і чому це погано

Більшість світових проблем спричинені людським еґоїзмом. Люди хочуть хорошого для себе, незважаючи на методи. Але ми живемо разом і тому не повинні бути еґоїстами.

Чому еґоїзм не є лоґічним?

Еґоїсти хочуть хороше для себе, але їм байдуже, що вони завдають комусь шкоди, їм байдуже, яким способом, тоді чому вони вважають, що хороше повинно бути для них, а не для інших? Немає жодної адекватної та справедливої причини. Це людська природа, але якщо щось не є природним, це не обов'язково погано. Наприклад, користуватися телефоном — це не природно, але це зручно та раціонально.

Чому справедливість?

Можна сказати, що справедливости насправді не існує, але що таке справедливість? Хто керує справедливістю? Ось вам і відповідь: справедливість — це те, що існує в нашій свідомості, тож технічно ми її створили, і нам потрібно зробити так, щоб вона дійсно працювала, але чому? Тому що це має сенс, вона лоґічна, а головне — раціональна. Лоґічно, що якщо ти хочеш хорошого — то маєш це робити таким методом, який нікому не зашкодить. Існує справедлива причина, чому ви на це заслуговуєте. Ви повинні розуміти, що якщо ви не хочете, щоб вам заподіяли шкоду, то не шкодьте невинним.

Щось є припустимим, поки це нікому не шкодить.

Еґоїзм у суспільстві

У суспільстві еґоїзм дуже шкідливий. Якби всі не були еґоїстами, то ніхто б не постраждали. Звичайно, це утопія, тому що навіть якщо ви хочете не шкодити, іноді ви робите це випадково, іноді не усвідомлюючи цього, але найголовніше — не робити еґоїстичних речей, наскільки це можливо, наскільки ви можете, та не робити цього навмисно.

Єдиний спосіб

Наприклад, ти дуже бідні, тобто тобі потрібні гроші, щоб вижити, то чи буде справедливо вкрасти у когось гроші? —Ні, тому що ця людина не винна в тому, що ви бідні. Але якщо вона дійсно винна (наприклад, вона вкрала ваші гроші першою) — тоді буде справедливо "вкрасти" "їхні" гроші. По суті, ви відновлюєте справедливість.

[bez-nichoho]

Сніг

Як це почалося?

Ми зустрілись випадково. Біля заваленого снігом скверика, освітленого кількома м’якими і теплими, як спіла помаранча, ліхтарями. Вона зосталась в центрі, аби прогулятись, аби розвіяти смуток порожнього помешкання, який нависає над нею далеко не першого вечора. Ми стояли і говорили — дещо сором’язливо про якісь дурнички, як це зазвичай буває під час неочікуваних зустрічей людей, які колись були близькими, але з часом віддалились так, що знову стали чужими. Сніг вкривав наші плечі, пролазив за комір, всотувався в наші шарфи і пальта. Запала незручна мовчанка. Я помітив, що вона хоче попрощатись, але не знає, як про це сказати. Але замість того, аби й собі попрощатись і піти самітно блукати містом далі, запропонував — неочікувано навіть для себе — подуркувати в снігу. Здається, було саме так. На її обличчі спершу з’явився подив, опісля — сумнів, а ще за мить — посмішка.

Що ти зробив?

Взяв її за руку і побіг до скверу. Вона сміялась і бідкалась, що їй незручно бігти, бо з плеча спадає торба. Але бігла за мною. Я відчував, як до її захололих пальців повертається тепло. І відчував те саме.

Чим ви займались у сквері?

Лежали і робили снігових янголів. Кидались сніжками. Ставали під дерева, смикали за гілки і чимдуж тікали з-під стовбурів, аби нас не присипало снігом, що осипався з високих крон. А потім повертались назад і знову стрясали сніг. На наші плечі, шарфи і пальта. Ми реготали і видихали клуби пари. Мені здається, ми скидались на щасливих людей.

Як довго це тривало?

Ми втратили відчуття часу. Його ніби не існувало. Був лише сніг, високі чорні дерева �� медові ліхтарі. І ми посеред них. Був наш сміх і наше дихання, яке холод робив видимим. Я не знаю, скільки ми дуркували на тій площі. Схаменулись тоді, коли почало бути мокро і холодно. Місто майже заснуло. Останній транспорт з сонними пасажирами вже поїхав. Тепер справді були лише ми, дерева і ліхтарі.

Як тобі було?

Радісно і холодно. Їй — так само. Я бачив, як вона втягує шию і чув, як цокотять її зуби. Ми намагались викликати їй таксі, але через рясний вечірній снігопад, який лише посилювався, це було неможливо. Авта стрягли в кучугурах, а довкола них крутились чоловіки з цигарками в губах. Крутились діловито, так, ніби могли щось змінити. Я запропонував піти до мене, оскільки мешкав недалеко, і намагатись викликати таксі звідти. Попередив, що у мене холодно, бо чомусь вимкнули опалення, але все ж тепліше, аніж на вулиці. Вона погодилась — на цей раз без сумніву, лише з посмішкою.

Де було твоє помешкання?

У старому австрійському будинку. До нього слід було підійматись рипучими дерев’яними сходами і заходити через балкон. Там вона на мить зупинилась, спершись на холодне поруччя. Розглядала дворик і квадрат неба, який накривав його.

Що було потім?

Ми розвішали верхній одяг на спинки крісел. Я ввімкнув обігрівач і вигрібав речі з полиць, шукаючи якусь одежину, аби дати їй, бо наші тіла розтопили собою стільки снігу, що ми промокли ледь не до білизни. Або: на нас впало стільки снігу, що ми промокли майже до білизни. Або: ми лежали у стількох снігах, що промокли ледь не до нитки. Або. Або. Або. Тим часом вона розглядала мої книжкові полиці і шморгала носом. На кухні закипів чайник, але ми не зважали на нього. Ображений, він побулькотів ще якусь мить, а потім в квартирі знову стало тихо. Серед речей, які я вигорнув, вона знайшла рушник і почала витирати свої скуйовджені кіски. А потім підійшла і, усміхаючись сказала, що й мені слід витерти волосся. І закутала мою голову рушником, який вже пахнув нею. Торкнулась плеча і сказала, що моя футболка геть мокра.

Що ти відповів?

Нічого. Я дивився на неї і шукав слова — але так само невдало, як і одяг. Спершу вона зняла футболку із себе. Я побачив красиву тонку шию і чорне мереживо. Не роздивився, бо очі мені закрила футболка, яку вона знімала з мене. Кинула її на стіл і притулилась до мене усім тілом. Я відчував, як вона тремтить. Як пришвидшується серце у її грудях. І як тепло наших тіл росте й змішується. А потім відчув поцілунок на своїй ключиці.

Ти цілував її?

Не одразу. Спершу я віддався на її поцілунки, які ставали все щільнішими. Вона цілувала мої ключиці і шию. Її гарячі губи торкались моєї сонної артерії і я на мить подумав, що це справді сон. Але вона не дала мені нагоди подумати. Цілувала вуста і обличчя. Цілувала повіки і скроні. Куйовдила пальцями вологе волосся. Цілувала щоки і вуха. Я чув її дихання, яке ставало все глибшим. Я пригорнув її до себе, мої губи відчули її тонку шкіру. Акуратні вигини шиї, немов у античної скульптури, пришвидшене пульсування її крові, п’янкий і наповнюючий кімнату запах її волосся і тіла. Її гострі ключиці і м’які тонкі губи. Я цілував їй зап’ястя долоні. Цілував плечі, невеликі пружні груди і рівний плоский живіт. Цілував вигини ребер і лінію білизни. Цілував стегна. Цілував, цілував її далі і чув, як глибоко вона вдихає, як її долоні скискають мої плечі, як довгі пальці заплутуються у волосі. Як вона відкидає голову, як наростає її стогін. Як її руки за якийсь час тягнуть мене на себе. Як знімають з мене рештки одягу. Як пульсує її тіло, як воно прагне ввібрати мене.

Яким було ліжко?

Спершу холодним. Як і крісло. І стіл. І підлога. І стінка книжкової шафи. Ми кохались всюди. Спершу в ліжку. Я бачив, як на її чолі виступають крапельки поту. А може, то був розталий сніг. Як вона закидає за спину коси, які щоразу спадали мені на обличчя. Слухав, як відлуння її стогону відбивається від стін і перемішується з моїм. Відчував, як її нігті впинаються в шкіру на моїх грудях. Як вона то повільно, то швидко рухає бедрами. Як падає на мене, задихана, як цілує і знову підіймаєтся. Коли вона втомлювалась, я перевертав її і дивився на її красиве обличчя. Дивився, як вона закусує губи. Як натягується, немов струна. Спершу на столі, потім на кріслі. Воно порипувало, але це не зупиняло нас. Однією рукою я тримав її за шию, а іншою — під коліном. Вона відкинула руки і заплющила очі. Потім я знову заціловував її. Вона міцно трималась за бильця, стискаючи мою голову колінами. А потім ми знову мінялись. І так без перестанку. Вона заціловувала мене. Я відчував її дотики і губи, налиті й пружні. З полиць випало кілька книжок. Зі столу впала чашка. Крісло надалі порипувало. Ми закінчували разом. Якийсь час лежали, віддихуючись і тулячись, а потім любились знову. Знову із знову.

Коли настав світанок?

Заскоро. Незадовго перед цим ми поснули, щасливі та зморені. Залюблені одне в одного та одне одним. Так близько тіло до тіла, як люди, які віддались одне одному сповна. Вона загорталась у мої обійми як у ковдру. Я ліниво й ніжно цілував їй шию і пригортав до себе. Коли ранкове світло вдарило у вікна, ми обоє прокинулись. Лежали у своїх порожніх помешканнях, оповитих смутком. Далеко не першого ранку. Я подумав, що після вчорашньої короткої розмови і незручного прощання нам міг наснитись один і той же сон. Вона думала так само. Сніг, здається, не припинявся ні на мить.

[blog-of-restless-dreams]

Оформили разом @blog-of-a-mentally-ill документи на закордонний паспорт. Думали, що буде важче, але ми за 5 хв. впоралися. Задоволені, поїли ще у закладі азіатської кухні. Замовили рамен й моччі, було дуже смачно 😋

Дніпро місто красиве, ріка виглядає як маленьке море, дуже подобається набережна. Нарешті відчуваю якийсь прогрес у тому, що я подорожував по містах, причому в непоганих разом з найближчою людиною ❤️

[bez-nichoho]

Резиденція. День 3

Від самісінього ранку хурделило. Прокинувся, дивлюсь у вікно — а там білий-білий світ. Немов живу у сніжній кулі. Немов немає нічого за межами хуртовини. Ні світу, ні людей. Лише цей клаптик засніженого простору.

Увесь день — в текстах. Увесь день у чужих оповідях. Аж самому нічого розповісти. Знову відчуття сплюснутого часу. Навіть раритетний годинник на печі побіля мого робочого місця перестав вистукувати рівномірний дріб годин. Невипадково, невипадково.

Надвечір сніговій вщух. Хмари розвіялись, на небі поз'являлись зорі — ніби завше там були. Така тиша довкола. Як підсумок цього дня — дня тиші, дня без комунікації з іншими мешканцями будинку. Якби Богуміл Грабал не написав твір з назвою «Занадто гучна самотність», це міг би зробити я — геть іншакший, але такий же відповідний назві.

Багато кави. Надто багато. І не конче доброї — зерна зі старбаксу вочевидь переоцінені. Багато текстів — 22 перекладені сторінки позаду. Надто багато, як на один день. Чи ті сторінки такої ж якості, як та кава, випита при них, — це ми ще побачимо, побачимо.

Цього вечора все тут тримається на тиші. І на масивних соснових колодах, з яких збудований цей дім. Здається, ночами я чую, як гуде ця деревина, намагаючись розповісти про свою зелену-зелену юність. Але кому його слухати, кому його розуміти.

Жарівка окреслює маленький шмат простору посеред в'язкої темряви — маленький простір у маленькому просторі снігової кульки. До її електричного світла усміхається Шимборська, що дістає цигарку. І Філіпович задумано дивиться в її бік — не на неї, а кудись повз, за неї. Над цими монохромними людьми нависає білий напис на блакитному тлі — «Najlepiej w życiu ma twój kot». Так називається книжка їхнього листування — листів, які писали чудові люди. Люди, яких уже давно немає на світі. Але є текст — навіть у цьому, маленькому-маленькому світі снігової кульки. Єдиний текст, з яким я волію мати справу наприкінці цього дня.

[bez-nichoho]

Змії

Уже довгий час Древіч страждав на депресію. Він не хандрив і не сумував. Не мав поганого настрою, не був песимістом. Древічу не треба було розслабитись, відпочити, перевести подих чи навести лад в голові. Одна з небагатьох речей, яких він направду потребував - аби оточуючі не були кретинами і не давали жалюгідних порад, зовсім не знаючи, що таке депресія насправді. 

Був початок весни. Лежали на диво глибокі сніги. Містечко було сонним. Сонним, бо провінційним. Сонним, бо початок весни. Сонним, бо, врешті-решт, ранок. Слід було купити продукти, зайти у будівельний по цвяхи і церату, аби залатати частину старої покрівлі, що проламалась через сніг. А також не забути захопити зо дві пляшки джину і кілька упаковок кави. Власне заради цього Древіч і змусив себе вийти з дому. Хоч як би йому не хотілось, та ці напої ще хоч якось тримали його в купі. Щось інше навряд би змусило його вийти з дому. Дні минали повільно. Занадто повільно. Древічу здавалось, що час знущається з нього. У проміжок, що розділяв ранок і обід, здавалося, можна вмістити цілу добу. Зазвичай Древіч прокидався, йшов до лазнички, а по виході відкривав на кухні газ і неквапливо сягав по сірники, аби поставити чайник. Здавалось, що одного разу по сірники він так і не потягнеться, вслухаючись у зміїний шепіт газу, що наповнюватиме кімнату, очікуючи випадкової іскри. Після сніданку Древіч планував писати, але часто процес писання надто швидко переходив у процес пиття. Він не був пияком. Просто йому здавалось, що так легше. До писання він рано чи пізно повертався, але текст виходив уже не таким, як планувалось від початку. Усе було позбавлене сенсу. Прокидання, лазничка, сніданок, кава, писання, пиття. Саме існування. Усі ці речі Древіч робив радше за звичкою. Бажання хоча б до чогось не було взагалі. Він міг блукати кімнатами годинами. Просто блукати, бо робити щось інше він не міг. Не міг писати, не міг читати, дивитись кіна, лежати, сидіти. Не міг думати. Усе це викликало у нього огиду і нудоту - як моральну, так і фізичну. Він не міг нічого, окрім блукання будинком. Тільки тому, що це видавалось менш огидним. Древіч всяко намагався зайняти свої думки: тими ж книжками чи фільмами. Він хотів хоча б на який час перестати думати. Але спрацьовувало лише блукання, бо завдяки йому Древіч міг відчувати марноту сповна, а не фальшиво і даремно її уникати, обманюючи себе. Древіч був дуже втомленою людиною. Так йому видавалось. Він погано спав, погано харчувався, погано існував. Насправді він не раз думав про смерть. В тому числі власну, передчасну і завдану самому собі. Але коли він про неї думав, то відчував не меншу огиду, ніж від своїх буденних справ. Самогубство? - питав сам себе Древіч, а потім одразу відповідав, - Яка ж дурня, яка огида, яка марнота! аж нудить від цих думок. Нудило його від усіх думок. Того сонного ранку було як завжди: він прокинувся, вмився, пішов готувати сніданок. Але готувати не було з чого. Не було ні кави, ні джину. До того було холодно, ніби зима вирішила не закінчуватись ніколи. Древіч хотів погріти руки. Повернув ручку плити і сягнув по сірники. Але навіть сірників не було. Довелось йти в місто. Усе видавалось чужим та ворожим. Холодне повітря, гостріше, аніж завжди. Люди із косими поглядами, які вештаються містом невідомо чому. Безкрайній сніг, який напхався всюди. Місто, потворне навіть при заметах. Древіч не хотів довго залишатись у цьому середовищі. Як і у будь-якому іншому. Він швидко купив все необхідне і повертався додому. Він і сам не знав, навіщо. Ще один марний день, по закінченні якого на нього чекала лише ніч, повна мілкого сну, а потім іще один такий же день. І так безкінечно. Древіч плентався додому, нанизуючи кола вулицями. Він блукав. Завернувши на ще одну вулицю, яка не вела додому, він зустрів давнього знайомого. Той розчищав автівку від снігу, курячи і лаючись. Древіч не був налаштований на розмову, але кількома словами перекинувся із знайомим. Вони давно не бачились і Древіч аж здивувався раптовій цікавості до життя знайомого, яка у ньому на мить з’явилась. Але дуже швидко йому стало нудно. Знайомий, який розповідав про своє жалюгідне життя, викликав у нього огиду. Він, його скурва автівка у снігу, увесь цей сніг, обличчя знайомого, його вигляд, одяг, мова, історії, дешеві цигарки. Ця зима, ця весна, це місто, ці продукти у його руках, ці думки в його голові, він сам. Древіч ще якусь мить вдавав, що слухає, а потім перебив, попрохавши цигарку. Я давно планував почати курити, - сказав він. - Ось прийду додому, сяду на кухні і покурю. Може дати тобі кілька? - спитав знайомий. Ні, - відповів Древіч. - Я й цю навряд докурю.

[bez-nichoho]

Про ніщо (17)

Задумуюсь над тим, як зазвичай почуваються двадцятип’ятилітні. Нещодавно моєму товаришу виповнилось 25. Не минуло і місяця, як його проблеми із здоров’ям помітно актуалізувались. Але нічого, за тиждень-другий ніби стало краще. Телефоную вчора, кажу: пішли на пиво. Ні - відповідає він. - у мене тут знову проблеми зі здоров’ям, давай іншого разу. Аби не після наступних твоїх уродин, - думаю я.  Інший мій товариш, якому теж 25, каже, що Марціна Свєтліцького слід читати тоді, коли шось болить, або коли просто погано. Йому - себто товаришу - видніше: каже, що коли навчався у Польщі, то йому часто було погано. Хоча, - думаю собі тепер, - мабуть, не так погано, як буває двадцятип’ятилітнім. Він каже: одного разу мені було голодно і взагалі  якось дуже кепсько, але я помітив за вікном людей, яких постійно більшало у дворі нашого гуртожитку. Починався благодійний ярмарок. О, - подумав він собі, - можна піти поїсти, може стане краще. Він спустився у двір і одразу попрямував до столів із наїдками. Взяв одноразовий посуд і почав накладати всього по трохи. З часом гора на його паперовій тарілці набрала не надто благодійних розмірів: він завше думав про день прийдешній. І саме тоді йому не пощастило натрапити на завідувачку гуртожитку, яка палала до нього прихильністю через своє буцімто українське коріння. Вона саме зустріла місцевого єпископа і вела його імпровізованим ярмарком, розказуючи що і до чого. І тут їм трапився мій товариш. О, - вигукує вона, - ваша ексцеленціє, то єст Ромек, один із наших найуспішніших студентів, українець. Єпископ підходить до Ромка, вітається і питає, як йому живеться. А Ромко, ледь тримаючи свою повну паперову тарілку і щось жуючи водночас, розгублено позирає то на завідувачку, то на єпископа. Добве, - намагається говорити із повним ротом, - я тилько... І в ту мить, коли Ромко зосередився виключно на тому, аби гарно відповісти й не впасти в очах єпископа, купа їжі на його тарілці починає стрімко і загрозливо зсуватись, доки не падає на взуття єпископа. Завідувачка, яка тепер запалала до Ромка геть іншими почуттями, реагує миттєво: невідомо звідки з’являються дві студентки із білими ганчірками і витирають взуття єпископа, поки той дивиться на Ромка, який досі не може проковтнути шматок їжі. Ну добре, - каже єпископ, - вчися, Ромек, вчися. Довбе, - знову відповідає засоромлений Ромко з брудною паперовою тарілкою в руках, але досі із повним ротом. Тоді, - каже він, - мені вже нічо не хотілось. Я кілька днів не виходив з кімнати і слухав Свєтліцького. Добре, шо він ще й співає. Ага, - думаю вже я, - добре, а тобі тоді до 25 було далеко, бо невідомо, як би це все закінчилось за таких умов. Коли мені лиш виповнилось 20, я думав, що вся фігня в житті починається саме тоді. В принципі, так і було. Не дарма хтось казав, що життя - це гра. Тільки той хтось замовчував те, що це радше відеогра, у якій ти, пройшовши один рівень, потрапляєш на інший, важчий. І ось, коли я перетнув позначку у 25, я зрозумів, що нового рівня досягнуто. Але тоді я не думав, що погано почне бути одразу: мій двадцять п’ятий день народження видався сповненим нервів, гніву і навіть образ. Доросле життя, що тут вдієш. Залишається лише звикати. І ось, коли ці дні уже стали доволі далекими спогадами, я думаю про те, як почуваються двадцятип’ятилітні. Гадаю, доволі хріново. Хоча комусь напевно щастить почуватись краще. Може навіть добре. Сьогодні я почуваюсь кепсько. Треба зустрітись із кимось із друзів, аби розвіяти тугу. Допишу цей текст, - думаю собі, - і зателефоную другові. Він зрозуміє мене напевно: йому вже 30 минуло. Цікаво, як почувається він. Неодмінно спитаю його про це. Але спершу перекладу кілька віршів Свєтліцького, аби за необхідності мати чим його розрадити. Та і себе, в принципі, теж.

[bez-nichoho]

Майбутнє смерти

Нас завжди цікавило, що трапиться з нами у майбутньому. Протягом усієї своєї історії людство намагалось зазирнути за пелену часу і дізнатись, яке майбутнє на нього чекає. На жаль, а чи радше на щастя, це неможливо. Принаймні поки що. І, мабуть, таки на щастя, бо завдяки цьому життя ще не втратило цікавости та азарту. І нічого, що ми граємо у російську рулетку. Так, нічого страшного. Граємо далі. Ми живемо у час, коли кожен і кожна із нас мусить вміти планувати своє життя. Сьогодні таким популярним є тайм менеджмент, усі ці коучі, які обіцяють навчити вас бути успішними, щасливими, багатими і ще хтозна-якими. Тренери, що обіцяють навчити нас бути нами. Одним із основних уроків, які вони обіцяють вам дати, є урок розподілення часу. Планування часу, його розподіл. Але річ у тім, що час не ділиться. Не піддається плануванню. Усе це вигадали люди, бо мали таку необхідність. Зрештою, можливо, що час також вигадали люди, як зробили це із богом, аби якось окреслити своє існування, але залишмо це для подальших дискусій. Час не піддається менеджменту. Людські дії - так, але не час, тому не варто ототожнювати ці поняття. Час просто минає. Просто плине. Кожна мить, що минула, уже є минулим, а кожна прийдешня - майбутнім. І ми дуже хочемо знати, що це майбутнє нам несе. Теперішнє? А теперішнє - це абстракція, без якої цілком можна обійтись. Є лише одна річ, у якій ми можемо бути певні на сто відсотків. Немає ані крихти вірогідности відсутности чи уникнення цього майбутнього. Єдине майбутнє, у якому ми можемо бути абсолютно певні - це смерть. Це те, що трапиться із кожним та кожною з нас, включаючи усіх цих тайм менеджерів, коучів і тренерів. Смерть є єдиним нашим майбутнім і водночас кінцем нашого подальшого майбутнього. Це те, з чим треба змиритись, припини��ши марно тішити себе реінкарнацією, раєм чи ще якимось другим шансом. Смерть - це кінцева зупинка, у всіх нас - квиток в один бік, one way ticket. Хоча змиримось ми чи ні - це нічого не змінить. Однак я сумніваюсь, що навіть тоді, коли усі з цим змиряться, приймуть як належне, людство перестане хотіти зазирнути за пелену часу. Воно і далі намагатиметься це робити - аби дізнатись, коли із нами станеться смерть і якою вона буде. А поки ми надалі намагаємось зазирати за пелену часу, ми продовжуємо вмирати. Бо є смерть, яка є заздалегідь відомим і визначеним майбутнім, а усе інше - відносне. Бо життя - це бій із примарними правилами, які до того ж постійно порушуються твоїм суперником. Життя - це гра у російську рулетку із повністю зарядженим пістолетом. Гра, із якої ніхто із нас не вийде переможцем. І з цим нічого не вдієш. Тому давай, зіграємо. 

[bez-nichoho]

Ці дні

Час від часу щось таке трапляється - тобі здається, що ти  бачиш біля себе людей, яких біля тебе бути не мало би. Бачиш не померлих, бо у таких випадках майже одразу розумієш, що той чи та, кого бачиш - це не та людина, яка тобі видалась, бо вона вмерла. Ні, усе не так просто. Бачиш ти  тих людей, які - в чому ти цілком певен - тут не повинні бути, бо вони є у якомусь іншому місці, не рідко на віддалі сотень кілометрів. 

Сталось це і сьогодні. У лікарняних коридорах я ледь не висловив своє здивування якійсь жінці, яка спершу видалась мені моєю тіткою, бо я ніяк не міг зрозуміти, що вона робить там, у тих коридорах, а не у своєму місті у іншій області. Потім, біля супермаркету, хотів привітатись із якимось чоловіком, думаючи, що то мій однокласник. Пізніше, вже ввечері, у транспорті, я через увесь салон автобуса вдивлявся в обличчя чоловікові, намагаючись зрозуміти, чи це справді Петро Мідянка чи ні.  Трапляються такі дні, коли одні люди видаються тобі іншими. Вгадати, коли такий день настане - неможливо. Але можна бути певним у одному: стається таке не надто часто, тому панікувати (якби навіть комусь дуже хотілось) не варто. Це треба приймати як належне, говорячи собі приблизно таке: нічого, ці дні приходять, як приходить лютий чи березень; ці дні трапляються і їх так само, як лютий чи березень, треба просто перебути, бо і ці місяці, і ці дні - це час до перебування. Їх треба перетерпіти. Пережити. Перебути. Цікавим є те, що у цих людях завше є якась риса, яка є їм абсолютно чужою. Щось видає їх, щось каже тобі, що це не вони. Це щось -  чудернацьке, дурне або просто протиприродне. Це ще одне, в чому можна бути певним: ота обов’язкова риса відмінності є абсолютно завжди. Щоразу вона видає цих людей, але ти натомість завше тільки дивуєшся, чого це хтось із твоїх знайомих втнув таку дурницю і зробив із собою то те, то се. Сьогодні так і було: спершу я не міг зрозуміти, чому моя тітка одягнула чудернацьку хутряну шапку, радше схожу на якусь неописану у підручниках із біології тварину, що оселилась у неї на голові. З однокласником була схожа історія: чомусь він був одягнутий у яскраво-жовту куртку. Хоча це навіть не жовтий, а жовто-салатовий, жахливий кислотний колір, який виїдає очі; колір, який є символом абсолютного несмаку і рогулізму. І хоча мій однокласник, зрештою, підпадає під останні два терміни (під перший, можливо, із перемінним успіхом, а от з другим проблем вроді не було дотепер), але я його знаю - таке він би не одягнув. І взагалі - він же в Польщі, десь у Вроцлаві, аж раптом з’являєтсья у Львові. У клятій жахливій куртці. Це дивно, як мінімум. А от Петро Мідянка (точніше, його версія, створена моєю уявою і ще якось невідомою силою) не вирізнявся нічим надміру дивним чи дурнуватим. Він просто був на років із двадцять молодшим. І це вже протиприродне, бо я знаю, як він виглядає зараз. І не знаю, як виглядав років з двадцять тому. Звісно, я бачив фотоґрафію, бо все ж він лавреат Швченківської премії, а я літературу вивчаю не перший рік, тому різне доводилось бачити - навіть таке. Але те, що усіх облич з усіх світлин я не запам’ятовую - факт. Я міг би запам’ятати хіба вуса, але вони і так залишились незмінними.  І от тепер мені не дає спокою ця компанія: жінка у чудернацькій хутряній шапці, чоловік у кислотній куртці і Мідянка зразка 2000 року. А не дають вони мені спокою лише через одне: я намагаюсь зрозуміти, чому сьогодні трапились саме ці люди і чому саме з такими рисами. І зрозуміти не можу. А тим часом цей день невблаганно минає. І я помалу перестаю думати про них, бо невідомо, коли ще трапляться такі дні, а до них, як уже можна було помітити, треба бути готовому. Хоча би морально. Бо ще якось підготуватись до цих днів неможливо. Можна лише чекати на них. І сподіватись, що ці дні трапляться з тобою не через тиждень, а хоча би через два.

[bez-nichoho]

Книжкова пам’ять

У мене є багато спогадів, які не належать мені. Іноді спершу навіть не можеш зрозуміти, які із усіх твоїх спогадів справді належать тобі, а які ні. Особливо у моменти, коли спогади виливаються на тебе бурним потоком, а ти і у тихій воді не навчився плавати. 

Спогади - річ мінлива, авжеж. Усе, що можеш пригадати - твоє. Незалежно від джерела. Але йдеться про щось, що є невід’ємною частиною усіх спогадів. Йдеться про досвід, який тут із ними, спогадами, ототожнюється. Про щось, що вдалось пережити, відчути на собі, про місце, де ти нібито побував, яке знаєш, як власну вулицю чи подвір’я.

Один із моїх найсвіжіших спогадів-досвідів виглядає так: Ось там, неподалік, стоїть ферма. Я йду до неї ґрунтовою дорогою, минаючи дім, у якому живе стара жінка із собакою, а її дочка ось-ось має народити дитину. На фермі живе старий чоловік, про молодість якого я можу немало пригадати. Про його дитинство, його батьків, пожежу у його будинку. Колись на фермі був кінь, невдовзі завели і осла, який прожив 44 роки. Ще я знаю, до далі, за містком, дорога стелиться прямо до міста, лежачи біля козячої ферми, із якої зазвичай долинає такий запах, що у носі аж починає перчити. Трохи далі за фермою лежить невеликий ставок із качками. Я йду дорогою, на моє обличчя осідає легке сонячне проміння, яким зазвичай закінчуються тихі літні дні. Мені добре, бо я йду додому.

Є і інші спогади. Я пам’ятаю старий дерев’яний дім у полі, вікна якого закриті білими мереживними шторами, які дещо втратили свою білизину від часу і пилу, який осідає на них.

Я пам’ятаю, як я почувався, коли ми усі їхали у тому потязі, у вантажних вагонах, повних людей. Потяг зупинявся у різних невідомих містах і місцях. І щоразу ми не знали, що буде із нами далі.

Пригадую Волденське озеро, стежки довкола нього, дорогу до будинку, який я власноруч збудував.

Місто у Карпатах, відоме своїми курортами, на яких лікують ялівцівкою, його довгі вулиці довкола чудернацьких будинків, які збудували за проєктами архітекторки Анни.

Пригадую також і те, як Генерал і Чемодан, себто Лишега і Винничук, влаштувались працювати у книжковий склад ще за совітів, і утнули гарну містифікацію стосовно дня народження одного із них.

Багато всього пам’ятаю, але ці спогади зовсім не мої. Не мої досвіди. 

Я називаю це літературною пам’яттю. Вона є тим, що ти прочитуєш у книжках. І що відкладається у твоїй пам’яті, бо фраґменти деяких книжок настільки у неї врізаються, що їх уже неможливо відділити від твоєї власної пам’яті. Часто це якісь неочікувані деталі, які ти починаєш вважати своїми спогадами, тим, що якось із тобою відбулось. Зазвичай це деталі довколишнього світу. Або дії, які описані від першої особи, бо саме їх я-читач зазвичай привласнює. Із третьою особою таке не працює, бо шансів нуль - сам інструмент писання від імені третьої особи одразу закриває усі шляхи привласнення. Згодом ти зможеш хіба-що згадувати це як дії когось із друзів чи інших людей довкола, але шансів на таке небагато. 

Час від часу я сумую, бо моя пам’ять обманює мене. І коли приходить усвідомення, що той чи інший спогад є не моїм, стає тужливо, бо він фальшивий, не пережитий. Але десь там, наприкінці, коли цей світ доведеться покидати, я матиму нагоду розвеселити себе бодай тим, що мені вдалось прожити не одне життя, живучи лише раз. А це одна із найбільших цінностей. І усе це завдяки літературі. Усе завдяки книжкам, які є найлегшим і найбезпечнішим способом здобути досвід.

[bez-nichoho]

Травмовані тоталітаризмом, або бестіарій «Московіади»

Тоталітаризм часто залишається недооціненим. Насамперед недооціненим є його спадок – той, який залишає по собі кожна сконала імперія, адже вона перестає існувати, а спадок залишається. Ось лиш вчора вона була, імперія, усі варіації назв якої, включно із словом «Імперія», її громадяни мали писати з великої літери, а як ні, то все могло закінчитись сумно. Отже, учора імперія була, а сьогодні її уже нема. Якісь з імперій падають гучно, величні кам’яні мури з гуркотом сиплються, а каміння з них падає на голови тим, хто ці мури трощить, від чого площі вкриваються кров’ю та слізьми, інші ж розпадаються ніби за планом, укладеним партією, планом, відступати від якого не можна ні на крок. Врешті-решт, якою би не була смерть імперій, вона рано чи пізно настає. Але цим усе не закінчується, бо це саме той випадок, коли смерть є лише проміжною зупинкою на дорозі життя. Бо після скону імперій залишається ще щось. І з того всього «щось» найвагомішим є населення тієї імперії (чи радше населення, що насилу були обмотані колючим дротом, а тепер отримали волю). Бо ніде правди діти: імперії вмирають лише на папері, на мапах, але у головах населення ще довго продовжують спокійно собі існувати. Але і на тому не все, бо (як ми можемо бачити сьогодні), ті імперії-в-голові благополучно передаються у спадок, як сервізи із фальшивого кришталю. Так, спадок передається дотепер. Ті, що його приймають, уже не знають, що з ним робити, дивляться на дароване із ледь прихованою огидою, але дякують, майже щиро, поза тим думаючи, на яку з полиць у комірчині поставити цей мотлох. Можливо, мине ще кілька поколінь, і цей непотріб врешті викинуть на смітник – звісно, історії, - але не сьогодні.

Ґустав Герлінг-Ґрудзінський написав книгу про те, як тоталітаризм вбиває. Як не крути, а усіх не вб’єш. Але тих, яких не вдалось вбити, можна травмувати. Як не з’їм, то понадкушую. Андрухович написав книгу про те, як тоталітаризм травмує, хоч це не так легко помітити. Та і убиває також, бо все ж часто від отриманих травм можна померти. Однак різниця принципова. Наявність такої різниці не заперечує ані першого, ані другого, бо склавши їх докупи, можемо зробити спробу побачити істинне обличчя імперій. Андрухович, вочевидь, не опирався на книгу цього польського письменника, як, приміром, опирався на книгу іншого поляка, до якої ще неодмінно дійде черга, але не провести до неї паралель, тонку червону нитку, неможливо, бо це такий же, але не настільки замаскований, спосіб існування людини у цій імперії, спосіб існування такого виду людини, як homo sovieticus. Такий-собі інший світ, але вся різниця у тому, що світ цей більш жахливий. Герлінг-Ґрудзінський написав книгу про реальність радянських таборів, про жахливий досвід перебування там, про табірні будні, звичаї, їхніх мешканців та катів цих мешканців. Андрухович написав книгу про таких же ув’язнених людей, але утримуваних у таборі менш суворого режиму. Усі ці люди перебували у в’язниці під красивою, як на перший погляд, (зрештою, усі табори називались пафосно) назвою «Радянський союз». Вони жили у державі-в’язниці.

Але досить про в’язницю, пора вже взятись за в’язнів. З перших сторінок ми помічаємо безліч колоритних персонажів. Вигадливих та карколомних, описаних із щирою уявою та не менш щирими іронією та гумором. Постмодернізм, що тут вдієш. Однак за цим усім, як Іван Новаковський на прізвисько Новокаїн, інша версія Ваня Каїн, під купою шмаття, ховається жорстока реальність, радянська реальність. Хоча це все відбувається в часи передсмертного конання імперії, одначе реальність не стає лагіднішою. Увесь гуртожиток, починаючи від узбека і єврея за різними стінами, а закінчуючи мулаткою в душі, є чудовою ілюстрацією, а якщо бути точним, синонімом до назви імперії – він є в’язницею народів, зменшеним прототипом імперії. Усі вони, ці народи, перемішані тут, у брудних стінах брудного гуртожитка, що стоїть у не менш брудному місті. Усі вони намагаються тут вижити, такі різні, колоритні, навіть цікаві, але усі, як один, травмовані цією системою. А система, як ми знаємо, безпощадна, і завжди знаходить управу на усіх, хто намагається з неї вийти. За ширмою іронії та гумору також ховається звична совкова реальність, така ж травмована, надщерблена. Персонажі пивбарів і вулиць, крамниць та тунелів коротають свої життя, чекаючи, допоки прийде Вася Ложкін, аби писати з них свої картини, які настільки точно показують радянську реальність, що цей текст безсоромно відсилає до них, визнаючи, що не має снаги описати її краще. Усі вони жалюгідні і пасивні. І навіть ті, хто стоїть на варті системи, ті, кого система підняла трохи вище, такі ж пасивні, як усі інші її мешканці, бо вони, приміром, своє зробили, їм з понеділка на пенсію, тому гори воно все.

Тадеуш Конвіцький, згадуваний вище поляк, який написав дуже подібну книжку про комуністичну реальність, але зробив це раніше і куди похмуріше, закінчив її так само. Зрештою, там кінець був зрозумілий від початку. Його книга подібна не лише темою, а і сюжетом. Але зосередьмось на кінцівці. Конвіцький, як і Андрухович, у притаманних їм манерах, чітко описали одне: вихід із тієї жахливої імперії. Система вбиває. А якщо не може вбити – травмує. Якщо не з’їм, то понадкушую. Ось одне із правил, яких вона свято дотримувалась. Якщо комусь забагалось вийти з цієї системи, цього способу життя, цієї реальності, зробленої із пап’є-маше, як корона на макітрі у Леніна, який, зрештою, неабияк доклався до її, імперії, існування, то найближчим виходом була смерть. Інші варіанти були набагато складнішими і давали куди менші шанси на успіх. Також ними прекрасно було описано тих, хто стоїть за лаштунками імперії, хто смикає її червоні нитки, хто створює цю жахливу реальність, яка травмує і вбиває, а різноманіття її методів на такого роду справи не має ліку. Усі ці поети, пияки, поети-пияки, повії, студенти та студентки, усі, хто стоїть у чергах за горілкою (бо пияцтво – це також мандрівка, а людина радянська нагод помандрувати має небагато, та і то деякі з них – в один кінець, тому такий шанс, як алкоголь, змарнувати не можна) та у чергах до за дріб’язком, біляві жінки у віконцях, які той дріб’язок видають, каґебісти, поліцаї, циганський барон, земля (чи що там було) йому пухом, вартові біля ліфтів, люди в масках і без них, Галя, Єжевікін і навіть сам Отто фон Ф – усі вони жертви, усі вони могли бути геть іншими, але стали такими, як були, бо існували в рамках імперії, були стиснутими у її залізних долонях. Усі вони такі – поети, пияки і так далі, бо система травмувала їх, безжально і беззмінно, не давши шансу бути іншими.

Згодом сталося дещо, що не входило у плани імперії – вона сконала. Але на її рештках почало щось проростати: дехто із її населення став народом, як був колись, хтось допоки намагається, а хтось навіть не намагається, її столиця встояла, ставши столицею держави-гомункула, державою великої помилки, а не геополітичної одиниці, з населенням, таким же, як і вчора, але дещо поріділим, бо одні нарешті знайшли інший вихід, аніж смерть, скористались шансом, і вийшли, свідомі, а інші зостались - народ-виродок (за Тарнавським), який навіть спромігся роз’їхатись світом, але всередині, у собі, залишитись таким, як і був вчора, у радянській системі. Залишились вони всі такими, як були – з-поміж усього іншого – і на сторінках «Московіади». Зостались також і сервізи на дальніх полицях, отримані у спадок невідомо для чого, тому пора уже закінчити цей текст і братись за прибирання.

[bez-nichoho]

Зими, яких нема Останнім часом багато думаю про думання. Точніше, думаю про думання про зиму. Бо мені дуже бракує більш зимової зими, аніж то є сьогодні. А що вже говорити про глибокі сніжні зими, лишегівські зими, які були колись, але нема тепер. Про те і думаю: ми завше розповідаємо про зими, які були колись, і яких вже нема тепер. Батьки наших батьків розповідали їм про зими, які були за їхнього дитинства, наші батьки розповідали нам про свої зими, а ми тепер розповідаємо про наші зими. І у кожній із цих розповідей вживаємо одну і ту ж фразу: тепер нема таких зим. Бо колись були зими, а що тепер - трішки снігу, трішки морозу, не більше -10. Ну яка ж то зима? Десь так говоримо ми. У наших батьків було до метра снігу і до -20, у їхніх батьків - півтора метра і до -30. І всі говорили, що колись були зими, а тепер не зима, а хто зна що. Важко уявити, які були зими, якщо віддалятись від сьогодення на відстань прапра- або прапрапрадідів. Але то таке, адже важливим є інше: зими були. Був сніг, був мороз. І можна було жити так, як треба: згідно із фенологією, згідно із собою. Бо взимі має робитись те, що робиться лише взимі: кожень день починати відкинанням снігу від порога, робити стежки до брами і лазнички, по обіді ходити по дрова, бо треба засинати в теплі, змітати сніг із взуття перед входом до хати, цілу зиму тримати на порозі мітлу, якою і змітається із взуття сніг, під кінець зими рубати дрова, бо їх як завжди виявилось замало, приходити до хати і знімати важкий вологий одяг, на якому розтанув налиплий сніг, не пхати задубілі руки у гарячу воду, слухати вечорами, як хурделиці гукають у комин, міряти глибину кучугур вранці, слизкатись на непосипаній піском дорозі, возитись на санках, тягати санки, виходити на лід і чимдуж з нього втікати, коли під ногами починає потріскувати, сидіти в хаті і дивитись, як йде сніг, не рухати цибулю у панчосі, яка висить біля п’єца, виходити на вулицю і внюхуватись в зиму, бо її запах ні з чим не можна сплутати. Робити безліч інших речей, які робляться лише взимку. Жити взимку. Чекати весни. Але хіба ж то зима? Ото колись були зими, а тепер.. / а тепер нема таких зим. і хто зна, чи ще будуть. тому треба якось рятуватись. слухати зиму у записі і уявляти, що ти є у ній. і що все йде так, як має іти.

[irynaklekit]

Кохана, я зрадив тобі з тобою

З Дереком ми були разом четвертий рік. На той момент я вже мала коханця — Юру, але ще не була готова дати чоловікові таку ж свободу, як він мені.

Вогонь у Дерекових очах згасав. Він почав переписуватись з дівчатами по інету, фліртувати. Я розуміла, що скоро у нього теж появиться коханка, але від цієї думки ревність розривала з середини. І у мене визрів план.

Створила новий акаунт в месенджері і почала відверто фліртувати з власним чоловіком. Понеслось! Він ходив такий натхненний, переказував мені деталі переписки. Я театрально розігрувала обурення від прямолінійності незнайомої дівчини. А в інеті назначала побачення, і зривала їх. Висилала фото без обличчя, але із спокусливим тілом. В такій напрузі протримала його кілька тижнів.

Тим часом йшла підготовка до зустрічі мого чоловіка з інтернет-незнайомкою. Купила парик, позичила у подруг одяг і назначила зустріч. Хвилювалась так, ніби це дійсно було моє перше побачення. Адреналін зашкалював. Очі світились, на обличчі постійно блукала посмішка.

- А як я тебе впізнаю — спитав Дерек

- Це я тебе впізнаю по великій червоній троянді — відповіла інтернет-незнайомка

Зимовий вечір, вже легкий сутінок я стала у визначеному місці. В чужій дубльонці, парику і чорних окулярах. Спиною відчула Його. Досі в пам`яті, мов заповільнені кадри фільму, бачу цю сцену:

Повертаюсь обличчям до нього. Мовчки дивлюсь в очі. У Дерека буквально відвисає щелепа. Я думаючи, що він впізнав мене, починаю сміятись і обнімати його. А він і надалі стоїть як стовп. Тільки через кілька хвилин очі округлюються:

- Це ТИ?! Як?

- Невже ти не впізнав мене одразу. Ось, аж рот відкрив від здивування.

- Не впізнав. А щелепа відвисла, бо не міг повірити, що така розкішна жінка познайомилась зі мною по інтернету.

– О Боже! Яка ж ти гарна! Я зовсім перестав тебе бачити, твою красу!

В цей вечір ми вели себе так, як ніколи до цього. Всю дорогу я провокувала його. Зайшла в якусь аптеку, попросилась в туалет. Коли вийшла, то вклала Дереку в руку свої трусики. Ми заскакували у під`їзди і пестили одне одного. Були максимально нечемними в ресторані. І нарешті добрались до рідного дивану. Після сексу Дерек сказав

– Я зрадив тобі з тобою. Ти неймовірна!

Живучи довго разом, ми перестаємо бачити. Почуття замилюються. З часом пари звикають одне до одного. З певного боку — це добре, ми стаємо рідніші, краще відчуваємо близьку людину. Але ліжко холоднішає. Мені вдалось освіжити погляд коханого. Заставити його подивитись на мене збоку, чужими очима.

Цікаво, що ця історія не тільки укріпила мій шлюб ще на кілька років, але і розпалила відносини із коханцем — Юрою. На той момент ми вже близько року мали роман. Юра сприймав мене як належне. Подруга розказали йому про мою авантюру з чоловіком. Коханця як підмінили. Він відчув, що я не належу повністю йому, що люблю чоловіка. Здається, саме з цього моменту, Юра подивився на мене по іншому і саме тоді закохався. Ревність, суперництво розбудили його.

В цій ситуації мені дуже допомогла наша відкритість з Дереком. Він не приховував своїх переписок із іншими. Тож я могла спокійно проаналізувати свої почуття і прийняти міри. В іншому випадку я б довідалась про все значно пізніше і почувалась би ошуканою. Емоції були б надто сильні. До ревності домішався б іще обман — таку кількість негативу надзвичайно важко вгамувати і розплутати. Безмежно вдячна Дерекові, що був тоді такий відвертий.

[bebyxz]

Один дописувач на Редіті зауважив, що я описую як розкрутити готовий блоґ - але не торкаюся питання як його власне вести. Наприклад, як створити, як і про що писати. Тому ця стаття відкриває лінійку "Блоґерство": - Список більш ніж 100 тем - про що можете створити блоґ. І не просто створити, а щоб вставляло ваших читачів. Щоби блоґ став успішним. Підібрав з любов'ю: https://artemis.in.ua/tematyka-blog/