anku-sensei

[anku-sensei]

Життя в пітьмі бентежне.

В ній жити треба обережно.

Вона так просто не відпустить,

Навіть коли нерви луснуть,

Коли не залишиться крові й печінки,

Вона прийде у формі жінки

У темній сукні з бронзовою тіарою.

Ти охрестиш її ім'ям – Діаною,

Вона огорне тебе від усього,

Від болю розпачу і тривоги,

Вилікує від усіх недуг.

Так може пітьма – це твій друг?

Дізнавшись про це, ти чекатимеш ночі,

Коли до темряви звикнуть очі,

Коли ��уде тихо і зовсім не лячно,

Коли не треба бути обачним.

Ти станеш від сонця втікачем,

Зоряних історій оповідачем.

Тебе слухатимуть темні діти,

Яким, як тобі, нема куди подіти

Себе від розпачу й важезних днів,

Отруйного світла й гарячих вогнів.

З ними спокою відіп'єш

І справжню сім'ю нарешті знайдеш.

[anku-sensei]

Мого вірша зачитали)

Гарно зачитали

[anku-sensei]

Виявляється, я геть не знала, що для мене Новий рік. Завжди думала, що це сніг, а виявилося, що суцільна хмарність, холод і пісні по гучномовцю в "Єві". А ще – Ленс із присобаченою червоною шапкою на мармизці у Твіттері, який отримав назву новорічно-сесійного й несе тала�� на екзаменах. Ну, в усякому випадку, я так думаю, бо яким іще чудом я мала її закрити?

По інший бік вікна маю темну темінь, а по цей – нестабільний графік вимкнення світла (Ну, а що, у війну живемо. Що маємо, те маємо) і знервовану матір, на яку біс знає що найшло. У такі моменти починаєш цінувати самотність...

А ще я поняття не маю, що писати у новому розділі потраплянської писанини, яку досі вагаюсь, чи викладати кудись. У мене завжди так – придумую початок і момент із середини, а що там між ними? Пустка. Полин і перекотиполе.

Тільки б не закинути ще й це писання. А я можу, це в мене звична справа. Накладається ще й те, що мене чомусь кринжить написання й вимовляння імен персонажів, яких я придумала не сама. Раніше це було дуже гостро, зараз уже легше, але воно досі мене не відпустило. А шкода. Такого вже понапридумувала... Тільки не наступний розділ. Ні, там тільки саме слово "розділ" капсом. Хоча, ще трохи, і в моїй голові з'явиться якась сцена, яку я пропишу і буду тішитись. З огляду на те, скільки часу я проводжу в тому світі, це станеться дуже скоро, можливо, навіть наступного дня.

Коли я взагалі почала тонути у фанфіках у моїй г��лові? Мабуть, ще коли дивилася "Вінкс", бачила нерозкритих злодіїв-антагоністів з четвертого сезону й розкривала у своїй голові шляхом взаємодії з моїм альтер-его. Весело було. Якщо не зважати на те, що мене абсолютно нічого не цікавило, вдома відбувалися війни з матір'ю, а в школі в мене плювалися, але це вже зовсім інша історія.

Хех, згадала тих двох (Зойсайт і Кунсайт, здається) із "Сейлор мун". Колись і з ними в мене щось було. І де ж воно все тепер? Потонуло в глибинах моєї поганенької пам'яті.

А в цій реальності мене чекає марудство з парами, непередбачуване вимкнення світла, невідомість майбутнього й чимось роздратована матір.

Але я не думатиму про це. Краще уявлю, що я – тисячолітній дракон у людській подобі, що сидить у своїй вежі-бібліотеці в теплому червоному халаті й капцях, під ногами тріскотить камін, за вікном – лапатий сніг, а поверхом вище – коханий ельф-втікач із рідного селища, з яким я порину в любощі, щойно завершу з черговою книгою.

[anku-sensei]

wait i just figured out the essence of shisui's and itachi's relationship

[anku-sensei]

Сиджу, їм булку з ковбасою й сиром, ловлю флешбеки на те, як їздила на олімпіади у Вінницю (нас там такими самими годували, тільки холодними)

Дивне відчуття

Суміш ненависті до олімпіад і любові до прогулянок містом після написання

[anku-sensei]

Вірш не новий і є на ФУМі, але я хочу, щоб його побачило більше людей #укртамблер, #вірші #віршіукраїнською

То було тепло. Починалась осінь.

Траву суху косили косарі,

А квіти польові були в її волоссі,

Що їх зібрала рано на зорі.

Вона сама була, як зоря ясна,

Всміхалась тепло, наче сонце навесні.

Якщо у цьому світі і було прекрасне,

Його віддали їй, як квіти запашні.

Вона йшла лісом, щоб грибів зібрати,

Шукала їх у листі золотім.

Хіба могла дівчина знати,

Кого зустріне в лісі цім?

Там, між дерев, подалі від стежини,

Щоб не побачив часом хтось,

Стояла жінка, геть без одежини.

Від неї в серці дивне почалось.

Її не відлякали нутрощі у спині,

Ні волосся ялинково-зелене.

Вона дивилась, мов на ікону у святині,

А серце билось, як шалене.

Та раптом жінка обернулась,

Здійнявся вітер, припіднявши листя,

А, як дівчина сха��енулась,

Між деревами вже було чисто.

Дідусь розказував про цих істот.

Казав до них не наближатись,

І що вони не принесуть нічого, крім скорбот,

Що їм від люду треба вік ховатись.

Дівчина вірила. Тепер засумнівалась.

Та жінка – чудо із чудес.

Якби ж вони хоч словом обмінялись!

Вона б тоді піднеслась до небес.

Вони зустрілись ще не раз,

Та ніколи не говорили.

Та жінка не робила на показ,

Та її появи додавали сили.

Вона з'являлась в полі між колосся,

На леваді серед корів.

Дівчина бачила гілочки у її волоссі

Й похмурий погляд з-під тоненьких брів.

Хвора корова встала.

Злочинця знайшли мертвим.

І тільки дівчина знала,

Чия це допомога й жертва.

Одного дня вона пізнала розпач –

До неї прийшли свати.

Вона хотіла би тікати врозтіч,

Аби не втрачати закоханої самоти.

Вона нікого не хотіла й знати,

Але у неї є вимогливі батьки.

Якби ж могла вона їм показати,

За ким вночі згризала кулаки!

Минали дні, в плачу і муках,

А більш за все хотілось утекти,

Щоби із мавкою не знать розлуки

І щоб себе на щастя приректи.

У переддень весілля вона не спала.

Ту жінку у лісах знайшла,

Всю волю у одне зібрала,

Й коханню душу віддала.

[anku-sensei]

– Якщо всі підуть топитися, ти теж підеш?

– Я поведу

[anku-sensei]

Коли я наступного разу говоритиму, що в мені немає ні краплі наївності, нагадайте мені, що я намагаюся ввімкнути світло в туалеті щоразу, як його вимикають

[anku-sensei]

Перше, що я тут забила в пошук – Вольтрон

Побачила офіційну сторінку

Ледь не розплакалася

Як же давно то було...