anntdh

[anntdh]

зʼявись в один момент десь поруч,

щоб взяти мене за руку

і неважливо – вправоруч, вліворуч,

лиш поведи геть від цього звуку.

від старих пожовклих трамваїв,

від підʼїздів, які пережили війну,

від нестерпного смороду вокзалів.

туди, де лиш я з тобою буду.

нехай твій прокурений голос шепоче

слова любові, які мені не потрібні,

нехай твої руки лоскочуть

мої долоні золотаво-срібні.

лиш би я забула про демонів цього місця,

про їхні єхидні посмішки,

про їхні зачумлені передмістя

і про те, як важко дорослішати.

[anntdh]

бути нею – моя мрія,

мати її запах та дотик.

попри те, що її не існує,

вона для мене наркотик.

що повільно вбиває усе –

мій організм, мої думки

і хочеться лягти на шосе

під дощем нетривким.

хочеться її погляд та губи,

які б інші мріяли цілувати;

хочеться бути нею усюди –

від маківки й по пʼяти.

щоб найталановитіший поет

написав про мене поему.

написав відчайдушний сонет,

як містер Найтлі про Емму.

я хочу її дивовижну ходу.

її тіло, смаки, уміння.

я маю лиш цю мрію одну.

це буде моє спасіння.

навчитись розмовляти, як вона,

навчитись так танцювати.

лиш для одного ця мета –

щоб ти мене зміг покохати.

[anntdh]

я вивчила твій кожен хід і крок,

так легко тебе розкусити.

доки я тягнусь увись до зірок,

ти бажаєш по ґрунту ходити.

я добре знаю, люди всі унікальні –

особливі, виняткові, незвичні.

та все ж, більшість — просто банальні,

не персони оті історичні.

благаю, давай не будемо ними,

це моя така бажана мрія.

в один момент зітремо всі грими,

у мені ще жеврíє надія.

що ми втечемо від безладу життя,

усамітнимось між поверхáми

дому, де живуть мати й дитя,

чию любов не передати словами.

аби про нас забули, наче про сон,

аби ми щезли, мов хмара.

і одне з одним сміючись в унісон

обіймались, як закохана пара.

[anntdh]

чому в моїх очах так добре видно біль,

що з'явилась через твої навмання кинуті слова.

й далеко не покара факт, що ти не мій,

це тебе чекає покаяння й жалість вікова.

я б так спокусливо шепотіла тобі таємниці,

про які ніхто, окрім нас, ніколи б не дізнався.

так глибоко вдивлялась б у твої зіниці,

якби лиш ти був вільним. суспільства не боявся.

бігти від власних емоцій важко, чи не так?

та я не відчую до тебе співчуття й на мить.

я не твоя. тому що, вибачай вже, ти – слабак

і не здатен стерпіти мою енергію та міць.

ти вже жалієш, я помічаю твої очі,

я знаю добре на що здатна моя палка душа.

ти вже думаєш про ті безсонні теплі ночі,

які могли б ми провести удвох, будь я твоя.

я б цілувала ніжніше за русалчин тихий спів,

я б обіймала, стискаючи до болю в серці.

йому було б важко битись від тих слів,

які б я промовляла, доводячи до напівсмерті.

[anntdh]

старе пожовкле листя опало на асфальт –

холодний і вологий від дощу та вітру.

ти – мій незавершений гештальт,

що вислузнув з долонь. повільно. непомітно.

час усе зметає на своїм шляху.

неважливо люди, звірі чи архітектура.

я колись писала під березою в саду,

із тих часів осінь лиш похмура.

тріскають фасади на будівлях в місті,

колись за тими шибками жили і ми,

але на своїх крилах Хронос приніс вісті,

які нас змусили чимдалі утекти.

і час не зцілює. це все – брехня жорстока,

час ранить більше, ніж піратська шабля.

і от навколо мене із годин протока,

а роки майбутні більш не ваблять.

[anntdh]

знаєш, тисячі емоцій зайві,

тут зайві будь-які слова,

коли я опинясь в сяйві

через твої тонкі вуста.

лиш посміхнись мені на мить,

лише поглянь в мої зіниці,

хіба тебе це не манить?

мої вуста, мов полуниці.

адже я знаю свою силу,

що тебе так захопила,

що надала тобі крила

і навік собі забрала.

моя талія для твоїх долонь,

мої губи для твоїх тонких,

тепер ти у моїм полоні,

я не відпущу ні на мить.

[anntdh]

в одій руці гаряча кава, а в іншій твоя.

ти пахнеш, мов кориця і ваніль.

на твоїх губах стара коричнева помада,

ними щойно ти забрала усю біль.

холодні вулиці; старі як місто це, під'їзди

і наші поцілунки у безлюдних дворах.

розписані чорні кеди, в'язані светри,

шепотіння в вухо, мов ми знову дітвора.

книгарня, в якій ми сховались від дощу,

трамвай, що везе нас двох додому,

вуличні музиканти, танці, знайомі всім пісні.

нам не забути ці прогулянки ніколи.

ти подарувала мені польові пахучі квіти,

а я зводила тебе у музей й галерею.

і знову одні навушники на обох надіті,

і знову комфортна тиша й ми покриті нею.

[anntdh]

я люблю самотність, книги,

поцілунки.

свічки, трав'яний чай,

мистецтво, скульптури,

дитячі малюнки

і той віддалений забутий гай.

я люблю довгі теревені вночі,

музику, платівки,

фільми, нехай старі та сумні.

і листівки. любовні листівки.

котів і каву з корицею,

дивитись на зоряне небо.

блокноти, парфуми,

прогулянки столицею.

і я люблю споглядати на тебе.

бо твої очі, мов океан,

а погляд – стріли ельфійські.

ти мене ведеш у тепло,

у туман,

і я їх люблю іще більше.

як дощ, картини, історію людства.

поезію, тишу,

детективні романи,

мультфільми. про кота і про мишу

і хоч мене ти вводиш в оману,

я все ж люблю те озерцé,

ті зорі, той місяць.

так само сильно як люблю тебе

і любитиму вічність.

[anntdh]

міста й будівлі давно уже не ті.

що їх змінило? люди чи часи?

їхня загадковість розчинилась,

вікривши таємниці, мов втомилась.

сучасний світ усе перевернув

забувши давню славу, що здобув.

знищив фасади старих будівель,

припорошив пелюкою верхи покрівель.

старі віконниці змінили на сучасні,

колони таки нічого більш не варті,

як і скульптури чи будь-що історичне.

усе враз втатило значення навічно.

бо ніщо не триває надто довго,

кожен спомин стирається в нічого,

мов сіра тінь у пам'яті поетів,

набувши форми лиш незримих силуетів.

і карнизи ламаються надвоє,

мов поранений психологічно воїн.

а вазони й рослини засихають умить,

бо час все неупинно біжить.

[anntdh]

перо з чорнилом застигло над листом

уже впустивши кілька крапель вниз,

що там застигли і залишившились мазком,

промовляючи більш ніж тисячі слів та сліз.

потрібно було скласти речення до купи,

де і як надибав Гетте цей талант?

усі слова зараз неначе мертві. наче трупи.

і не допоможе навіть музика чи музикант.

стільки думок б'ються в боротьбі за право

промовити слова, яких не розібрати,

бо вони влізли разом у одну управу

й не можуть чітко що-небудь промовляти.

здається, пройшли години і пройдуть роки

перед тим, як появиться слово на папері.

так важко об'єднати нерозібрані думки,

що розбігаються у різні сторони, мов звірі.

хоч рядок. і в нього вкласти кожне почуття,

що так довго терзало поранену душу.

чому в цю мить стерлись з пам'яті усі слова,

які стільки часу благали вибратись на ружу.

[anntdh]

лісна фея серед звичайних людей,

мавка, що між зеленню блукає.

вона так відрізняється від тих дітей,

поруч із якими через біль гуляє.

от би її відпустили, дозволили забутись,

відчути під ногами трав'яну росу.

втекти, людських страждань позбувшись,

аби врешті поглянути на лісову красу.

ельфійка з незримими крилами для нас

і з вродою, прекраснішою за мистецтво.

в один момент вона обернеться анфас

і ви відчуєте, як пропустило удар серце.

лісова русалка, що чарує світ собою.

нявка, така легка, зворушлива, граційна.

всміхнеться вона – всміхатиметеся обоє.

вона фантастична, ніжна, чудодійна.

[anntdh]

я розчиняюсь у полоні нічному

на непомітні атоми в повітрі,

невідворотно відлітаю із дому,

гублюсь у природній палітрі.

мене захопило зоряне небо.

мимоволі я повірила у чудеса

і в душі моїй живе кредо:

"найголовніше у світі – краса".

мене оточили затишок і тиша.

здається, на цій планеті лиш я.

самотність, усе глибша і глибша,

охоплює мене навмання.

кожен міліметр шкіри та духу

затих і провалюється в сон.

він відпустив катуючу муку

коли поглянув на небес нічних фон.

місяць, зорі, галактики, планети –

хтось живе там зовсім інше життя.

орбіти, кораблі, світи, комети.

звідти споглядають на небо, як я?

[anntdh]

вони любили тихі, дощові дні, коли весь світ ніби втрачав ту свою могутню силу нищити, спотворювати, шуміти й набридати. тоді все наче завмирало, припиняло кожен найменший рух, найдрібніший звук, переставало дихати. вони потрапляли в обійми самотності та атмосфери, що захоплювали їх і не відпускала, доки вони не починали пручатись з надвеликою силою наприкінці дня. вони неначе провалювались у безодню забуття, комфорту та спокою, де не існувало нікого, окрім них самих й нічого, окрім дощу, бібліотеки, вщент забитої старими, припорошеними книгами та гарячих кави чи чаю на вибір. в такі дні вони збирались всі разом невеликою компанією в тій самій бібліотеці з найчудовіших старих фільмів і найромантичніших книг, де просто проводили кожну хвилину того дня. там було тьмяно, а за вікном накрапав дощ разом із нерівномірними хвилями вітру, який в деякі моменти нещадно задував настільки гучно, що мимоволі ставало моторошно. хтось тоді приносив вівсяне печиво з шоколадом, яке спік напередодні ввечері удома, хтось трав'яний чай у термосі, а хтось невеличку колонку, до якої вони підключались, аби розбавити мовчазне читання класичної, написаної століття тому літератури, шумом тихої спокійної музики, що ще більше допомагала поринати в атмосферу комфорту й сповільненого існування. вони всідались на диван, що став їхнім особистим і який ніхто не мав права займати в такі дні й всі разом читали, читали, читали, доки хтось не переривав тишу шепотінням, після якого зав'язувалась довго емоційна розмова. хтось кутався у свій в'язаний светр, сміючись. хтось обіймався з тим, в кого був закоханий вже кілька років. хтось сидів в кутку з цигаркою, слухаючи розмови інших і в мовчанці насолоджуючись кожною миттю. 

[anntdh]

прикриті очі. подих. тиша.

вона замкнулась у кімнаті.

в душі скрегоче, немов миша,

під шкіру лізе, щоб вбивати

переляк. страх. нерозуміння.

де їй знайти душевний спокій?

як зупинити те гудіння,

що спричинив поріз глибокий?

біль. самотність. тьма.

покрила кожен міліметр шкіри.

сам неначе сатана

нищити прийшов без міри.

сльози. пустота. безеоміційність.

тепер супутники в житті –

єдині друзі ті на вічність

вони не зраджують чуттів.

спасіння. порятунок. спокій.

вона просить небагато.

хай зникнуть руки ті жорстокі,

скільки можна ще благати..?

[anntdh]

тиха музика, свічка та сніг за вікном

непомітно й тихо все вкриває білизною.

гармонія, самотність. от би думки тайком

не прокрадались знову, вкриваючи із голою.

пуста кімната. лиш вона й фантазії потік.

лише непевність та вагання в юній душі.

прийди до неї. торкнись тих уст, повік.

на жаль, зараз ти - її останній шанс. рушій.

мрії, уява, сподівання, спогади брехливі,

прикрашені й зромантизовані коханням.

усі думки тепер неоднозначні та мінливі,

вона втомилась від одного споглядання.

папірці з описами тих таємних почуттів,

так хочеться туди добавити іще рядок

про те, що ти врешті решт таки зумів

романтично провести її поміж стежок.

поміж стежок думок невизначеності,

з яких вона давно так палко хоче утекти

і це уже ввійшло в твої нові повинності –

її від смутку, страху й болю вберегти.

[anntdh]

твої блакитні очі пасують моїм карим,

саме тому не в змозі погляд відвести.

візьми мене за руки, поведи за хмари,

хіба ти бажаєш власне серце підвести?

непомітні сили ведуть мене до тебе

і я вперто вірю, що й ти це відчуваєш.

тепер ти мóя необхідність і потреба,

а я – твоя, ти сам чудово знаєш.

досить на мене відчайдушно споглядати

саме тоді, коли я планую геть усе забути.

ти маєш усвідомити, це буде твоя втрата,

якщо нам разом все ж не судилось бути.

час настав, не зволікай, доки не пізно,

доки ми маємо ще хоч мізерний шанс.

ти знаєш, я й сама собі напишу пісню,

під неї сама з собою затанцюю вальс.

[anntdh]

проганюючи думки у віддалений сховок,

скриваючи й замикаючи їх на ключ у шухляді,

я так відчайдушно втікаю від себе та болю,

якому не вистачає лиш кроку, щоб мене упіймати.

я не належу цьому світу і тим більше собі.

я розчиняюсь, але непомітно й повільно.

здавалось вчора я на все горло співала пісні,

а сьогодні мене катують думки божевільні.

мені не потрібне чиєсь спасіння, чийсь дотик,

мене не врятує палке шепотіння на вухо,

нехай лиш прийде хоч на пів хвилини спокій.

нехай я лиш на секунду упаду йому в руки.