bipolardeadbear

[bipolardeadbear]

Промінь...

Ніби зміни є і в кращу сторону. Але все одно є це відчуття втоми.

Що не так? Коли я це зрозумію. Цей біль мене з'їдає, рве шматками не залишаючи долі секунд на сприйняття. Страх! Страх, що міцними обіймами тримає моє життя. Я БОРЮСЯ!!! Але сили не рівні. Не можна здаватися! До останнього подиху, до останньої секунди. Заради неї. Я не можу її підвести.

Це чорне небо, що над моєю головою більше не дарує світла і тепла. Лише морок, темрява та холодний вітер. Вітер який зриває плоть з моїх кісток.

Кричати не має сенсу. Ніхто мене не почує. Моя мова і крик для інших ніби як невідома. Мене не розуміють.

Я задихаюся... Більше не можу.

Її заплакані очі, погляд який показує біль. Я як отрута, що з кожним днем додає каплю гидоти в її життя. Навіщо я з нею так? Я ж несвідомо роблю це.

Вона не заслуговує на таке життя. Отруєне мною. Чому моє кохання до неї стало отрутою, чому так? Чому я не можу дати їй радість, щастя, кохання та віру. Я кладу її прекрасне тіло в калюжу своєї крові. Мовчки мій язик пришитий, хоча ні, прибитий цвяхами страху до піднебіння. Вона ненавидить мене? Чи все ще кохає? Довіру зруйновано, її не відновити. Як би я цього хотів. Серед попелу видніються її шматочки. Але це лише міраж. Міраж минулого.

Калюжа перетворилася на море, своїми кривавими хвилями кидає її тіло, несе його до острова байдужості, на якому велично стоїть храм забуття.

Променя надії не має..? Чи... Невже я звір який тримає на собі острів байдужості?

[bipolardeadbear]

Втома...

Дивлячись як рухається секундна стрілка годинника, в якийсь момент хочеться щоб вона зупинилася. І каскад думок, що може бути як би час зупинився. Неможливо...

Стакан холодної води ненадовго повертає відчуття гравітації. Треба відпочити, треба взяти себе в руки. Дивлячись в зеркало, бачу обличчя. Воно зле, втомлене, мертве, воно страшне. Я лякаю себе. А оточуючих також?

Майже ранок, сон так і не прийшов. Ніч пролетіла майже як кілька секунд. Я вкотре встаю з ліжка з тягарем який має вагу, яка мені ламає мені ноги. На зламаних кривавих ногах підхожу до комоду, беру сигарету і з надією, що вона буде моїм знеболюючим, іду на балкон вдихати дим. Ілюзія легкості яка триватиме п'ять хвилин, і поки вона діє, біжу голити обличчя. Стараюсь не дивитися в очі. Страх побачити те обличчя, те моє справжнє обличчя. Обличчя оскаженілого звіра, який відкриває шматки тіла, свого тіла. Час спливає. Повертаюсь до кімнати, одягаюсь і сідаю на край ліжка. Треба зібратися з думками. Ще тридцять хвилин і потрібно їхати на роботу. Після думки про роботу з'явилося відчуття нудоти. Чорт візьми! Що зі мною? Невже я так втомився, що сприймаю життя як каторгу?

Втома нитками депресії і голкою апатії вшивається в мене...