cup-of-darkness

[cup-of-darkness]

10#

Дивлюсь я на стелю, вона — на мене,

І чую як тріщить втомлена штукатурка

Впаде - нехай валиться, прямо на мене.

А може, то лускає моя черепна коробка?

Дивлюсь я на стелю, вона — на мене

А між нами то метри, то світові роки

Мовчимо. Це вже відпрацьована наша система

(Раптом нас слухають стіни глухі?)

Моя голова — то тісний черепний дах,

За межами якого даремно шукаю Бога.

Я шепочу молитви, і в кожній — страх,

Бо, може, цей Бог лиш уява хвора.

І часом здається — вона говорить.

Коли серце у скронях гупає з тріском.

Та кожне слово — це тільки мій морок,

Що рикошетом повертається різко.

[cup-of-darkness]

#9

Кажеш я знову зламала тебе,

Що мої слова — то відьомські чари.

То стули мені рота, не бійся мене —

Випали ж цю гріховність. Ad astra per flammas.

Кажеш, що я — суцільне прокляття,

Що мій голос — гріх, а сміх — то диявола жест.

Не вагайся. Кинь мене знову у це багаття.

Не відводь свої очі — in flamma veritas est.

Подивись, як полум'я личить мені,

Як дим обіймає зап'ястя і ноги.

Колись ти вже тримав мене у воронці ладану й броні —

Але я повернулась — тож спали мене знову.

Минуле не мертве — воно в кожному слові.

У кожному шрамі, у формі довільній.

Зірви ж свій голос у люті молитовній.

Повтори ритуал. Цього разу повільно.

[cup-of-darkness]

Продовжую рубрику зі своїми улюбленими студентами, або чому я обожнюю працювати з підлітками. Той же студентик 11 років, розбираємо вираз target audience, для запам'ятовування виразів ми вигадуємо простенькі речення, і я запропонувала йому обрати якусь гру і назвати її цільову аудиторію.

Студент: Дота 2.

Я: ...

Студент: )))0)

Я: ми не будемо називати цільову аудиторію Доти 2.

Студент: *вмикає сумну музику на фоні, поки мій хлопець задихається від сміху бо випадково підслухав цей шедевродіалог*

[cup-of-darkness]

Мені завтра (точніше вже сьогодні) рано вставати на роботу. Чим я займаюся о пів на другу ночі замість того щоб спати? Правильно, граю у рандомно знайдений піксельний РПГ горор, про який знають півтори людини, і плачу від того що помираю кожні дві секунди і від скла в сюжеті. Не Mad Father чи, прости господи, Sally Face, звичайно, але теж цікава гра чисто на вечір. Тож якщо ви таке ж їбонько, яке любить богом забуті ігри, як і я, то Ann від RongRong це те, що я б порекомендувала.

[cup-of-darkness]

Ех, колись я навчусь не брати і не працювати зі студентами з нульовою мотивацією до навчання. От взагалі не зацікавленими людьми. Бо я дуже втомилась окрім викладання англійської працювати паралельно психологом, коучем, мотиватором, тайм-менеджером і вихователем - і все це в одному лиці, ще й без доплати. Я відчуваю як з кожним разом вигораю все більше після діалогів по типу "Я не зрозумів це тому я це не буду вчити"; "я не хочу в цьому розбиратись"; "якось все складно, я більше не хочу вчитись"; "я нічого не розумію/я тупий, що Ви від мене хочете?"; "щось якось тяжко, мені не дано, давайте більше не продовжувати" і так далі, і це при тому що від цих людей віддачі чи банально спроб вникнути в тему, зробити те нещасне домашнє завдання або просто попрактивуватись довше ніж 0 секунд не було від слова зовсім. А я ж продовжую говорити, мовляв, ні, ти не тупий. Давай розберемо ще раз цю тему. Ось тобі мільярд статей і літератури на цю тему. А ось тобі зроблена спеціально для тебе таблиця на якій я буквально на пальцях розяснила як та чи інша конструкція працює. Ось я тобі пишу кілометровий пост з конспектом нашого заняття, хоча це не я повинна робити. А ось я готова вийти додатково на зв'язок, навіть у свій вільний час, щоб щось пояснити. Мотивую, підтримую, намагаюсь надихати, розповідаю що кожен працює у своєму темпі, що не усе виходить відразу, що для результату потрібне терпіння і велика кількість роботи, практики, розбору теорії. Запевняю що помилки це не страшно, що помиляються усі, головне вчитись на них. Кажу які вони розумнички якщо хоч одне слово англійською сказали. Ледь не на колінах благаю зробити домашнє завдання і хоча б інколи відкривати словник. Намагаюсь робити заняття цікавими і максимально індивідуальними, підбираю матеріали під кожного студента, роблю все, щоб атмосфера була схиляючою до навчання і позитивною, у відповідь я хочу всього лише хоч трошки зусиль, старань і банально навчання. Але віддачі нуль. Кожен раз після подібних занять відчуваю себе вичавленою і пригніченню, наче спілкувалась не з людиною а з дементором. І наче головою ж розумію що це не моя провина і не моя зона відповідальності, я вже роблю все від мене залежне, все останнє це вже їхні проблеми, не мої. Але все одно продовжую звинувачувати себе, що це я не впоралась як викладач, що треба старатись краще, бути краще, щоб надихати інших. Продовжую грати, бляха, в рятівника Малібу, хоча це ніколи і нікому не було потрібне. Навіть мені. І я не знаю що з цим робити. Це роз'їдає зсередини, отруюючи все довкола. Ні, я дуже люблю свою роботу. Люблю людей, працювати з ними. Люблю навчати і навчатись. Я ж сама обрала для себе колись цю професію, бо вірила, і все ще вірю, що якщо я можу навчити людину чомусь новому, розширити її знання, кругозір, і зробити життя іншого трошки краще і якісніше - значить я живу і працюю не даремно і в цьому є хоч якийсь сенс. І я прекрасно знаю що при всьому цьому робота з людьми, як не крути, одна з найважчих. Але все одно після ось таких людей і праці з ними я дуже боюсь вигоріли, що постраждає моя мотивація, що їхня байдужість вразить і мене, і що я втрачу той єдиний вогник пристрасті, що у мене лишився, і я матиму такі ж скляні, мов риб'ячі, очі, і тупий, сіри��, безпристрасний вираз обличчя. Це мене до біса лякає. Можливо, мені варто відпочити. Або ж просто поспати. Я втомилась.

[cup-of-darkness]

Всикаюсь зі сміху. Перевіряю домашнє завдання студента, хлопцю 11 рочків. Його письмовим завданням було написати які історичні місця він відвідав би, якби мав машину часу. Цей геній пише: Нью Йорк 11.09.2001, Хіросіма і Нагасакі 1945 і Італія 1400-ті. Питаю в нього чому саме такий вибір, у відповідь він мені кидає мем з чоловіком який каже "мені нравиться як воно горить, усі бігають, суєтяться". Мені трохи страшно за нове покоління.

[cup-of-darkness]

#8

Кожен твій дотик це вирок і одночасно ласка.

Я ж не пручаюсь — не з волі, скоріше з бажання.

В твоїх руках я втрачаю часами розум, часами мотив власний,

Та кожне падіння — нове солодко-ганебне в сповідальні мовчання.

П'янкий смак твоїх вуст — все ще на губах,

Як причасне вино, що п'єш без контролю.

Твій голос — вирок, твій дотик — страх,

Але я й досі прагну цього болю.

Я паду під твоїм важким поглядом на коліна

На криваво-тривожному полотні.

Навіть якщо переді мною гільйотина,

Навіть якщо палач — це ти.

[cup-of-darkness]

Капець, х��тіла пожалітись про важкий день і панічку, але я купила собі суші з сидром, і тепер моя людяність відновлена і рівень дофаміну підвищено.

[cup-of-darkness]

#7

Знову ховаюсь у шепоті нових квартир,

Моє серце - сигнал, що вже збився з радарів.

Моя тінь ще танцює, та поступово згасає, мов дим.

Я тікаю чи то від себе, чи то від своїх кошмарів.

І стерта від пройдених миль підошва

Що ведуть в кінці шляху до могили.

Вже й не знаю, чи це заважка мені ноша,

Чи це алкоголь зробив своє діло.

І злились усі лиця в єдину грімасу,

Та й своє відображення ледь впізнаю.

Наче й крокую до зорь через тернів масу,

А може давно вже в прірву лечу.

[cup-of-darkness]

Щиро в захваті від платформи і курсів, за якими ми працюємо зі студентами. Працюємо зі студенткою, розбираємо тему присвійності, і нам попадається речення "We made those sandwiches for the homeless. They are ours".

Студентка - я перепрошую, а наші хто? Бомжі???

Я - ...

Студентка - ...

Я - а я гребу?

[cup-of-darkness]

У мене сьогодні був важкий день на роботі, тому, як викладачка англійської мови, повторюю останній раз, бо у мене скоро буде зривний нерв.

thought - [θɔːt] - читається як сот або фот, тільки більш прикушене

through - [θruː] - де "θ" — прикушене "с", тому це щось по типу фру (не "сру", среш ти в туалеті, а це більше схоже на "фру", бо ти вимовляєш "с" з просунутим між зубами язиком)

though - [ðəʊ] (UK) / [ðoʊ] (US) - зоу

tough - [tʌf] - таф, не тоиґх

cough - [kɒf] (UK) / [kɑːf] (US) - каф, не коиґх

bough - [baʊ] - бау

thorough - [ˈθʌrə] (UK) / [ˈθɜːroʊ] (US) - та сама історія, що і з through, тобто щось схоже на с(звук "с" видавлюєш кінчиком язика між зубами)аро

Ну і стосовно транскрипцій:

θ — прикушене "с", як у "through"

ð — прикушене "з", як у "this"

ɔː — довге "о", типу "оууу"

ʌ — коротке "а", як у слові "cup"

əʊ / oʊ — "оу", як у "go"

aʊ — "ау", як коли пизданувся

ɒ / ɑː — "о" або "а" (брит./амер.)

У мене все.

[cup-of-darkness]

Боже, відчуваю себе просто жахливо. Подзвонила зранку зав кафедри, клята курва Геннадіївна, накричала на мене, обзивалась, обзивала мого наукового керівника, мовляв, що у мене нічого не здано і я, дебілка така, не допущена до захисту дипломної. Не дала ні слова сказати і кинула слухавку. Я вже ледь не в сльозах, пишу науковому керівнику, мовляв що це було. Він каже що все у мене є, експертиза дипломної є. З цією дипломною ще з самого початку все йде не так. А тепер ще й на роботі пособачилась з менеджерами бо вони не можуть адекватно додати заняття зі студентом, вони тупо переносять вже наявне заняття. Почуваюсь просто жалюгідно, наче зараз просто взірвусь. Поруч сидить хлопець, який намагається заспокоїти, кажучи не нервувати, але від цього тільки гірше і я ледь стримуюсь, аби не розридатись прямо зараз. Ще й від нервів кров носом пішла, якою трохи ноутбук заляпала, і тепер голова крутиться. Просто жахливо. Хочеться просто зникнути з лиця землі, поки я проводжу заняття, усміхаюсь і жартую зі студентом. А хочеться битись головою об стіну. Нерви натягнуті наче струни і ось-ось репнуть і ляснуть до крові до пальцях і лицю. Руки трясуться, в голові білий шум, дихати тяжко. А треба і працювати, і всім відповідати і купу всього зробити. Відчуття, наче все розвалюється і я помру наступної секунди, якщо ще хоч хтось до мене заговорить і скаже "не переживай, все буде добре". Якби могла то не переживала б. Моя психологиня за пів року роботи не змогла допомогти мені побороти тривожність і суїцідальні нахили. То яким, бляха, чином ось ці дурнуваті фрази мають змінити мою думку? Ні, я все розумію, правда. Це намагання допомоги, і що я правда себе накручую. Все не так погано. Але навіщо продовжувати говори одне і те ж попри те, що я прямим текстом кажу що мені від цього не легше. Не треба з мене брати обіцянку що я не буду нервувати, не треба мені "забороняти" щось з собою робити і погрожувати "покарати" якщо знову побачать шрами. Не треба мені розповідати що я накручую себе через дрібниці і що іншим набагато гірше. Не треба мене чіпати коли я кажу що хочу сама прийти в себе. Невже це так складно? Невже я забагато прошу? Я просто хочу спокою.

[cup-of-darkness]

#6

Твій сміх відбивається в стінах, як світло,

Тонкий, невловимий, мов пульс у тиші.

І в цьому — нічого значного, ні сліду,

Але серце стискає в ніжному вірші.

І коли весь світ наче в межах незручного ліжка,

В стінах моєї тісної кімнати,

Де стираються межі, є лиш щирість чиста -

Ти надзвичайно гарний.

Ти — неначе з картини, із мармуру мрії,

Я ж — мов пляма на полотні буття.

І чомусь у цій тісноті без надії

Не збагну, чому ти обрав мене для життя.

[cup-of-darkness]

#5

На дерев’яному краї землі,

Я вже не мрію про повернення з бурі.

Я просто сідаю і слухаю хвилі —

Вони лиш говорять коли серце в журбі.

Хвилі приймають усіх — і героїв, і грішних,

І не питають, хто ким був на землі.

Вони — сповідальня для всіх заблукалих,

І я — серед них, у солоній імлі.

Тож знову я тут — не знаю для чого

Порт як завжди мовчить і вдивляється в прірву

І на межі світу розбухлого й крихкого

Я сідаю з тугою - приятелем вірним.

Дай нам трохи часу, дай тиші і волі,

Вода лишить істину, очистить мій розум.

Хай хвиля поверне мене до безодні —

Я на скелях напишу в її честь прозу.

[cup-of-darkness]

Як же все-таки сильно відчувається контраст між жаркою Хорватією і вічно холодною і хмарною Польщею. І все ж, не зважаючи на те, що відпочинок був лише 4 дні, я встигла навіть трошки сумувати за цією депресивненькою атмосферою і сірими і похмурими, як небо тут, обличчями людей. Є в цьому певний шарм. І ось я знову тут, серед роботи, маршруту магазин-дім і нескінченних роздумів про те, як прожити наступний день і не з'їхати з глузду в пошуках крихт натхнення. Але морська сіль все ще відчувається на шкірі та волоссі, залишаючи вже не дратівливі відчуття липкості і сонячних опіків, а приємні спогади про відпочинок, теплі хвилі, терпкий алкоголь і безтурботність міста, яку волею-неволею переймаєш і сам.

[cup-of-darkness]

Сьогодні моя студентка переклала речення "I took my furry friend to Thailand with me" як "Я взяв свого фуррі друга в Тайланді".

Люблю свою роботу)

[cup-of-darkness]

#4

Важко боротись коли ворог навпроти

Має моє ж обличчя,

Коли в серці ціле мінне поле видовищ,

Коли ніч відчувається як сторіччя.

Починається бій ще до того, як встану,

Не кричу - на крик вже немає ні сили, ні слів.

Я живу між атакою і капітуляцією ранку,

І ховаю від поглядів власні сліди.

Зловтішно і холодно відблискує лезо,

Насміхається позиціям зданим "в суху".

Здала зброю. Вже прийнята на ешафоді поза.

Я програла свою ж війну.