dante-sinner-blog

[dante-sinner-blog]

Зеленський Трампу в Овальному кабінеті: "Для мене честь мати вас тут" 😐

Оце прям була пророча фраза яка передувала майбутній перепалці 😅

[dante-sinner-blog]

Я стану батьком.

Цікаво чи стрьомно мені? Та якось не те і не інше, дуже спокійно якось.

Розумію, що буде складно і це велика відповідальність. Але я мабуть вже застарий для того, щоб мені було стрьомно. І цинічний, щоб було аж так цікаво.

В якийсь момент зрозумів, що ніхто і ніщо у мене немає права забрати цю можливість, відчути себе чиїмсь батьком + зустрів людину, яка досить зріло ставиться теж до цього питання, батьківства, яка захотіла народити разом зі мною. А там буде видно.

Вовків боятися, як то кажуть. Треба рухатися далі і жити це життя. Як його москалям не хотілося б зіпсувати. Але єбав я їх в рот. Треба жити.

[dante-sinner-blog]

Ще трохи про (не)справедливість.

Біда ще у тому, що зараз 75% ЗСУ зараз, це вчорашні цивільні, такі як я. Але, чомусь цивільні вже забувають (або не сприймають), щойно людина вдягла піксель, вона переходить в групу, яку цивільні розділяють і не асоціюють з собою. А це ілюзія.

Ставши військовим, ти ніби стаєш космонавтом якого відправляють на іншу планету досліджувати її, а на цю Землю вже ніколи не повернешся... і ці відчуття тільки підсилюються з кожним днем у військових і цивільних в Україні, знову ж таки через несправедливість (закон про економічне бронювання, відсутність термінів служби і закону про демобілізацію).

Перший вчинок тут, на мою думку, зробила влада. Через викривлену комунікацію влади з суспільством, прихованими (президент, Буданов) і прямими (Арестович і подібні "пророки") обіцянками що "війна скоро завершиться", вони створили цю ілюзію, розділ між цивільними і військовими. І з кожним днем цей розділ тільки шириться і поглиблюється... Цивільні дивляться на військових вже як на проклятих, а військові на цивільних як на інопланетян. Бути біді.

[dante-sinner-blog]

Зі щоденників Астрід Ліндґрен, 1939-1940

«Жити більше не хочеться! Росіяни сьогодні бомбардували Гельсінкі та інші міста Фінляндії. Одночасно вони вторглися на Карельський перешийок, проте отримали там гідну відсіч…. Багато евакуйованих із Гельсінкі повернулися назад… Росіяни хочуть битися, навіть попри те, що вся світова спільнота проти них.

Росіяни дуже кепсько споряджені і сильно потерпають у завірюху. Вони зазнають великих втрат особового складу, а весь світ у захваті від фінського захисту. Проте цивільне населення на півночі втікає за шведський кордон: їм справді важко. Але тут, у Швеції, усі радо готові допомагати Фінляндії.

Фінляндія звернулася до Ліги націй, але Молотов відмовляється брати участь у будь-яких конференціях. «Росія не перебуває в стані війни з Фінляндією, — стверджує цей малюк, — вона лише продовжує звільняти фінський народ, що чинить опір і вперто не бажає звільнятися».

Зараз у місті вимкнули електроенергію, і це у тисячу разів страшніше за минулий раз, бо ніхто не думав, що вимкнуть так надовго.

Досі нікому не відомо, на яких умовах Росія готова підписати мирну угоду, але Фінляндія перебуває в ситуації, коли їй доведеться погодитися на неприйнятні умови. Насправді всі умови «неприйнятні», інакше навіщо б Росія захоплювала клаптик фінської землі?

Західні держави взагалі не хочуть миру між Росією і Фінляндією. Вони вважають, що краще вже Росія буде при ділі, тоді вона не зможе допомагати Німеччині.

Люди на вулиці виглядають як зазвичай. Ми вже починаємо звикати.

Сьогодні о 12-й Стуре отримав рекомендованого листа, в якому його викликали до військкомату, і чверть по 3-й він вирушив автобусом до Спонґи.

У цьогорічній весні є щось дивне, неможливо їй не радіти, але водночас нестерпно думати, що люди гинуть у той час, як світить сонце і проростають квіти.

Нині знову ворушилися росіяни. Останніми днями з різних приводів вони окупували Литву, Латвію і Естонію. І ослабла Німеччина для нас тут, на півночі, означає лише одне - за нас візьметься Росія. І тому думаю, що радше все життя казатиму «ХГ», ніж терпітиму тут росіян. Важко уявити собі щось жахливіше. Я зустріла фінку в Ельси Юлландер, яка розповідає страхітливі речі про Фінську війну і про ставлення росіян до полонених. Її рідний брат нещодавно повернувся з ув‘язнення і розповідав, що його били так, що кров текла з вух, носа і рота…

Однак правдою є те, що росіяни викрали десятьох маленьких фінських Лотт (дівчатка віком 8-12 років) у Петсамо. Відтоді про їхню долю нічого не відомо.

Минулої весни я казала, що в разі, якщо восени війна ще триватиме, це вже буде неможливо витримати. Але бачите — таки можливо!

Дивно, як легко можна до всього звикнути! Днями я думала, чи настане колись такий день, коли знак «Укриття» у мирному вестибюлі здаватиметься чимось незначним? Тепер цілком зрозуміло, що так і має бути: приміщення, призначене для укриття одних ��юдей, потрібні тоді, коли інші люди вирішують скидати бомби на їхні голови. Залишається лише сподіватися, що колись почуєш від своїх онуків: «Укриття — а що це таке?»

Історія, як спіраль, повторюється. Москалі були завжди виродками і скотом. Шкода що ми також були частиною цього кровожерливого і тупого бидла... Сподіваюся цього разу ми зможемо, як колись фіни змогли, коли перемогли у війні з совєтами. Вирватися. З кров'ю, зі шматками відірваного м'яса, із закривавленим пошматованим тілом Країни, але вирватися. Подалі від цього хворого безвольного стада - росія.

[dante-sinner-blog]

"Якщо глянути збоку, то ми занадто багато приділяємо уваги атомній бомбі. Як нам жити в атомну еру? Хочеться відповісти: «Ну, а як би ви жили в XVI столітті, коли чума щороку навідувалася в Лондон? Чи як би вам жилось в часи вікінгів, коли нападники із Скандинавії могли б здійснити висадку і вночі перерізати вам горлянки? Чи як ви жили в епоху раку, сифілісу, паралічу, в епоху повітряних нальотів, в епоху залізничних та автомобільних аварій?

Інакше кажучи, давайте не перебільшувати новизну нашого становища. Як нам жити в атомну еру? Повірте мені, любий пане чи пані, ви та всі, кого ви любите, були призначені на смерть ще до винайдення атомної бомби… Тому смішно скиглити чи нити, бо вчені привнесли ще одну можливість болісно та передчасно померти у світі, в якому можливостей для цього і так не бракувало, в якому смерть була зовсім не можливістю, а неуникненістю.

Якщо ж ми не уникнемо знищення атомною бомбою, то нехай та бомба застане нас, коли прийде, за розумними та людськими речами – молитвою, працею, навчанням, читанням, слуханням музики, купанням дітей, грою в теніс, балачками з друзями за кухлем пива і грою в дартс – а не скомканими страхом від думок про бомби наче отара овець. Вони можуть знищити наші тіла (як і якийсь мікроб), але не можна їм захоплювати наш розум.

Насправді, що робить атомна бомба, так це те, що нагадує нам про те, в якому світі ми живемо, про що ми почали забувати в прекрасні часи. І це нагадування є, наскільки можливе, доброю справою. Ми проснулися від прекрасного сну, і тепер можемо почати говорити про дійсність…

Наша справа жити згідно своїх правил, а не страхів: керуватися в особистому чи суспільному житті законом любові та стриманості, навіть коли ті здаються самовбивчими, а не законами конкуренції та агресії, навіть коли ті здаються необхідними для власного виживання. Бо важливим фактором нашого духовного закону є те, щоб ніколи не мати пріоритетом виживання, навіть коли йдеться про наш вид. Ми маємо твердо навчитися, що виживання Людини на цій Землі, а тим більше виживання власної нації, культури чи класу, не вартують того, якщо їх не можна досягти гідними та милосердними засобами.

Ніщо так не знищить вид чи націю, як рішучість до виживання будь-якою ціною. Ті, хто турбуються про щось більше ніж цивілізація, – єдині люди, завдяки яким вона взагалі збережеться. Ті, хто більш за все прагнуть Неба, найкраще від усіх служать і Землі. Ті, хто люблять людину менше від Бога роблять більше для людини…

Нехай бомба застане нас за чимось добрим."

Клайв Стейплз Льюїс, 1948

[dante-sinner-blog]

90% служби в ЗСУ – це рутина, і лише 10% чогось такого, про що можна з цікавістю розповісти знайомим.

Може хіба у штурмовиків і льотчиків не 10% а 20-30 що можна розказати. Але те що більше 70% це рутина і побут, це так.

Військовий може бути місяць на ротації, але реально бойових днів може бути 5 сумарно за місяць. Але, звісно залежить від напрямку бойової роботи.

Все інше, це сидіння, прання, їсти, спати, чистити зброю, заповнювати документи. От і виходить з 30 днів 5 днів "веселих" набіжить. Тобто ці 30%.

У льотчиків десь так само. Коли вони на бойовому чергуванні, можутб бути виліти щодня. Але навіть виліт - це рутина. Злетів, по цілі за координатами відпрацював і назад.

Звичайно рутина цивільного і військового різниться. Хоча б усвідомлення того, що ти не можеш просто, якщо тебе щось не влаштовує, звільнити з компанії де ти працюєш. Але і схожого дуже багато, бо рутини дуже багато.

Тому як казав історик Грицак в останньому інтерв'ю, треба відволікатися від цього і жити нормальне життя поза службою. Читати книги, дивитися кіно, гуляти з собакою чи тіскать кохану хоча б час від часу. Жити.

[dante-sinner-blog]

Ще ніколи в житті мені не погоджувало відпустку аж цілих 5 під/полковників і один капітан 😭😂

Відчуй себе "в жопу виєбаним", але особливим 😖😅

[dante-sinner-blog]

Старший лейтенант Клімт

[dante-sinner-blog]

Один із супутників, підполковник, розслабляється тим що дивиться ролики видавлення прищів і фурункулів, чистку обличчя і шкіри... 🫣 який цей світ незбагненний 😐

[dante-sinner-blog]

[dante-sinner-blog]

Ще трохи про мо/демобілізацію.

Військові хочуть одного (я такий і перебуваю серед таких, тому голосую 😎), розуміти що вони не одні, що на одних плечах не можна везти війну яка може тривати десятки років.

Що ті, у кого вони купують каву, заправляють машину, купують продукти, стануть з часом на їх місце. А колишні військові підуть заправляти, продавати і обслуговувати тих, хто ще вчора "тримав економічний фронт". Можуть, хочуть і будуть. Із задоволенням.

Бо зараз служба в армії - це ніби вирок. Служба без терміну, можливості помінятися місцем з тим хто не служить, дуже тисне психологічно на військовослужбовців які добровільно пішли на війну.

Коли кожен, як цивільний так і військовий, буде знати скільки триватиме служба в умовах війни. Це зніме психологічну напругу, яка як заважає працювати цивільному, так і служити військовому.

Ось позиція великої долі військових. Часові рамки, чіткі правила для всіх, прозорість. Все це про справедливість.

Ті хто буде визнаний ухилянтом, хто за час війни так і не спромігся стати на захист країни, має бути суттєвий термін (30 років норм) урізаний в правах. Не може людина, яка втікала, мати ті ж самі можливості, хто став на захист і віддав свій час, здоров'я, життя служінню у Війську під час відбиття збройної агресії рф.

Забрати право голосу на виборах, забрати право вести бізнес і займати державні посади, брати кредити, водити авто. Це про справедливість. І не варто тут казати "це вже занадто", кричати "не конституційно!", не занадто. Країна може зникнути, і конституційні права і свободи стануть пшиком.

Немає права людина, що обрала "пересидіти" закордоном чи в лісі, повернутися і пожинати те, що лишиться після війни. Чи навіть отримати те що мали до 2022 року.

Голос із залу: - І що ти пропонуєш?! Просто цікаво.

Пропоную:

1. Люди відбираються до війська за потребами на зараз і за її навичками/досвідом. Їй дають перелік необхідних (вільних) посад на вибір.

2. Вона має мати право обрати з доступних бригад місце, до буде служити.

3. Вона має знати чіткий термін та умови служби в армії. 36 місяців, добре, значить людина знатиме що її життя на три роки прив'язане до служби у Війську.

4. Вона має мати чіткий пакет компенсацій: заробітна плата, доплати за певні види служиби, відпустку і мед пакет. Соц та фін пільги.

5. Вона має чітко розуміти що вона і її родина буде захищена в разі поранення (лікування), отримання інвалідності (грошова компенсація та реабілітація за кошт держави), загибелі (суттєва компенсація що дозволить його дружині чи чоловікові, дітям отримати підтримку на якийсь час, щоб адаптуватися без батька-матері).

6. І найголовніше. Всі мають зрозуміти, службу пройдуть ВСІ. Поліцейські, судді, цивільні, держ службовці. ВСІ. Ніхто не зможе мати громадянство України з усіма правами без служби у Війську.

Це все про Справедливість. Бо час такий.

[dante-sinner-blog]

Хочу з тобою поділитися своїми відчуттями щодо моїх знайомих, які свідомо покинули Україну, щоб не потрапити на війну.

Яскравий приклад, це Міша. Я поважаю цю людину і завжди дуже добре ставився до нього, його дружини, його сім'ї. Окрім того, такі є у мене близькі, троє братів двоюрідних... Вони виїхали і зараз сидять в Чехії та Німеччині.

Я намагаюся сформувати своє ставлення до цього, і поки не можу. Відчуття між похуй на них і почуттям якогось... Сорому за них? Чи несправедливості, хоча ніби і не воно... Дуже дивне відчуття.

Бо є такі як Сьо, як Ваня, хто не засцав і з перших днів лютого доєднався. Такі як я, як мій друг Антон, хто пішов не одразу, але з почуттям обов'язку доєднався до сил оборони, ЗСУ, Нацгвардії. І от є такі як оці мої троє братів та Міша.. які колись повернуться. Ось такі думки... Тяжкі і нерозбірливі.

[dante-sinner-blog]

Кожного дня намагаюся бути вдячним долі... але, кожного дня відчуваю цю напругу, яка тисне на всі нутрощі, стискає м'язи і суглоби, грузить мізки. Іноді здається що розслабити цей суцільний м'яз свого тіла, вже не під силу, ніколи. Порятунок прийде, але чи зможу я зробити це за своїм вибором, чи доля сягне мене, не спитавши.

[dante-sinner-blog]

Минув другий місяць на ротації. Перестав думати про Перемогу і живеться набагато легше 😅 думки на рівні інфузорії туфельки: прокинутися, зробити зарядку, поїсти, виконати службові задачі, перевірити наряд, знову поїсти, щось повчити нового, знову поїсти. Дивися і день минув.

Від одноманітності рятують хіба цікавинки, з якими працюєш завдяки специфіці служби і роду військ.

До дому дуже хочеться. Трохи заєбли всі ці тіпи в пікселі 😅 але, це мабуть нюанси служби на ротації. Коли другий місяць бачиш майже одних і тих самих людей. Така собі експедиція десь в сраку, коли життя і служба в обмежених умовах та просторі.

А, ще сексу сильно хочеться 😅 добре що є старлінк і час від часу, як зараз, на чергуванні лишатися на 24 години сам на одинці зі своїм АКС 😂 в прямому і переносному сенсі, бгг

Читаю літературу для служби... І паралельно для розваги класичне фентезі. Зараз це – "Чарівник із Земномор'я" Урсули ле Гуїн (послідовниця Толкіна). Бо в цих історіях є ельфи, дракони різні, магія, та головне впевненість в справедливість, що Добро, рано чи пізно, переможе Зло. Впевненість, якої не вистачає в нашій цинічній реальності...

[dante-sinner-blog]

Очевидно, що тотальна мобілізація не вирішить проблем на фронті, але й відсутність зміни системи мобілізації/демобілізації в умовах затяжної війни, створить суспільну прірву, яка може призвести до громадянських зіткнень. Коли одні будуть кричати з окопу про справедливість, вже чути, а інші з кав'ярні від "ми тримаємо економічний фронт" до "ми вас туда нє пасилалі".

Бо вистояти проти росії ще 10 років, коли у нас немає технологічної можливості перемогти, можна лише за умови, коли служитимуть всі, щоб тримати лінію фронту. Вже можна починати вживати новий термін - "тотальна ротація". Щоб той хто в окопі зараз, з часом помінявся місцем з тим, хто зараз запрошує на побачення дівчину в ресторан і замінив його "плечі, що тримають економічний фронт" своїми.

Має бути тотальна ротація, як гарантія того, щоб через брак справедливості, москалі знову не опинилися на окраїнах Дарниці, а й далі лишалися (хоча б) в промзоні Авдіївки, лісах Куп'янська і болотах Часов Яра. Бо пасіонарії закінчуються (хто фізично, а хто морально-психологічно), закінчаться й фаталісти і з чуттєвою совістю добровольці.

[dante-sinner-blog]

Зараз, коли позначка початку широкомаштабної війни наближається до психологічно критичної - 2 роки, я споглядаю "ломку" серед моїх друзів, які так і не можуть остаточно визначитися як їм бути. Іти до війська, чи лишатися на тому місці, де вони перебувають.

Мої ж відчуття перемішалися в коктейль від великої радості від того, де я перебуваю, вирішення моєї долі (я в ЗСУ), до спазматичних спроб мого мозку "накинути" непевності в тому, що відубувається зараз... змішати надії "на краще завтра", відкринути їх, щоб не отруювати мозок... і чи буде це завтра.

Я щиро намагаюся нікого не засуджкувати, але людська природа вривається в мою свідомість, тягнеться до цієї слабкості - засудити. Піддатися спокусі долучитися до голосів натовпу. Але, чи то моя генетична мякість характеру, чи то вихована доброта, мені цього не дозволяє. За що я вдячний.

Знову живу відрізками. Шматками. День розрізаний на смикан��я від навчання, до хвилин спокою, занурення в фентезійні світи книги, щоб на трохи втекти від реальності Війни. А реальність не дає тобі ніяких відповідей, лише все більше підкидає питань. Викликів. Добре хоч перестав менше слухати "оптимістів". Хоча, від цієї весни їх суттєво поменшало в ефірі. Може це добрий знак? Хочеться вірити що зараз "44 рік"...

Місяць розбився на ротації. Нарешті. Місяць став лише відрізком ротації. Два місяці, можливо три... Та все ж є якась чіткість, якийсь обрій. Взаалі без обрію якось тяжко... взагалі тяжко іти туди, де немає визначеності. Одні називають визначеність "перемогою", та з кожним місяцем воно розмивається як олія у воді... ніби й було спочатку як чітка, єдина пляма - Перемога. А зараз, більше нагадує кілька, а для когось забагато, плям, що розлізлися у різні сторони... І треба їх знову збирати в один єдиний контур, щоб все було зрозуміло, для всіх. Оце і ось так - Перемога, все інше хуйня Арестович.

А рік... а що рік? Рік ... мабуть зараз не існує такого відрізку. Місяць, другий, можливо, третій - ротації... Ну і на тому добре. Ба бачу що деяким моїм друзям на гражданке тяжче, ніж нам тут. Я їх розумію, навіть десь жалію. Сам ще півроку тому був на тій стороні, де вони зараз. У них ще є вибір, я свій же вже зробив, і затягнув бєрци тугіше. Дай Боже на рік. Ну, може на 1,5... дай Боже.

[dante-sinner-blog]

Постійно відчуваю як мій мозок піддається нападам якихось тенденцій і хоче реагувати, від "я більше так не можу, скільки це триватиме" 😩 до "у тебе немає вибору, пиздуй далі у степ бай степ" 😑 та обидві з негивним фоном. Але, досить мені поїсти-поспати-почитати щось не про війну, якось стає легше. Тому, намагаюся зараз перевести весь свій вільний від служби час на все що завгодно, що не стосується Війни. Зменшити рівень інфо фону. Хоча, це дуже не просто на фоні всього з чим я зіштовхуюся на службі, у навчанні і безпосередньо при виконанні.