Text
Навіть наші матері не знають, як ми з’явилися на світ,
як ми самі, розсунувши їхні ноги, вилізли назовні.
Так вилазять після бомбардування з руїн.
Ми не знали, хто з нас хлопець, а хто дівчина,
і жерли землю, і думали, що жеремо хліб.
А наше майбутнє —
гімнасточка на тонкій ниточці горизонту —
що там вона тільки
не виробляла,
бля.
Ми виросли в країні, де
спочатку крейдою креслять двері
і вночі приїжджають дві-три машини
і звозять нас, але
у тих машинах були не чоловіки
з автоматами
і не жінка з косою.
Так до нас приїжджало кохання
та забирало з собою.
Тільки в громадських туалетах ми відчували свободу,
де за двісті рублів ніхто не питав, що ми там робимо.
Ми були проти спеки влітку, проти снігу взимку,
і коли виявилося, що ми були нашою мовою
і нам вирвали язики, ми почали розмовляти очима.
Коли нам викололи очі, ми почали розмовляти руками.
Коли нам відсікли руки, ми розмовляли пальцями на ногах.
Коли нам прострелили ноги, ми кивали головою на "так"
і хитали головою на "ні"… А коли наші голови з’їли
живцем,
ми залізли назад у черева наших сплячих матерів,
як у бомбосховища,
щоб народитися знову.
А там, на горизонті,
гімнасточка нашого майбутнього
стрибала через вогняний обруч
сонця.
0 notes