kotbezsapog-blog

[kotbezsapog-blog]

Як світ має відповісти тероризму?

Переклад статті з “The Atlantic”

Тільки цей березень побачив низку головних терористичних атак по всьому світу, включаючи Кот-д’Вуар, Бельгію, Пакистан, Ірак і Турцію, де в цілому було вбито більше сотні людей. Їх барабанний ритм видається лякаюче сталим і підкреслює факт, що приблизно за 15 років після того, як Сполучені Штати розпочали так звану глобальну війну з тероризмом, перемога все ще не в полі нашого зору.

То що ж це означає? Чому поліція по боротьбі з тероризмом, яка в різних країнах світу намагається протидіяти йому, починаючи від глобальних воєн до посиленого нагляду за контрпропагандою у Твіттері  і прямих репресій, здається,  своїми діями тільки робить проблему менш важливою. Це правда, як нещод��вно припустив журнал «Foreign Policy», що коли мова йде про боротьбу з тероризмом, міжнародна спільнота не має ідей? Або те, як ІДІЛ невпинно втр��чає територію в Іраку та Сирії, і навіть її нападки на Захід, є у деякій мірі сучасною кампанією?

Тероризм є старим явищем, у світі є ряд країн, які були поглинуті ним і боролися різними способами. Вирішуючи, як знайти правильний підхід до поточної проблеми тероризму по всьому світу, варто спитати, що нового і дійсно відмінного він має, які прецеденти можуть сповістити нас про майбутні відповіді, та завдяки яким невдачам у минулому ми  можемо навчитися і просуватися вперед.

Відповідь:

В усьому світі проблема тероризму загострюється.

 Питання:

Де? Відколи? Якою мірою?

 З історичної точки зору, тероризм є рідкісним явищем і численні терористичні напади все ще виняткові. З точки зору великої кількості окремих терактів, скоєних, наприклад, у Сполучених Штатах та Європі, явище тероризму значно знизилося зі свого піку у 1970-х.( В той час, ліві і праві терористичні угруповання були активними по всій Європі, а Сполучені Штати мали особливу проблему з націоналістами з Пуерто-Ріко).

США знаходилися в особливій безпеці з часу терористичного акту 11 вересня; найбільша кількість жертв терористичних нападів з того часу з’явилася у Сан-Бернардіно в 2015 році, де загинуло 14 людей.  В цілому, кількість загиблих від терористичних актів у Сполучених Штатах з 2004 по 2014рік, тобто в останнє десятиліття, з якого ми маємо дані, складає 56 людей. Це значно нижче ніж кількість жертв у 1990-х, коли 218 людей загинуло від терористичних атак у США, 168 з  яких були вбиті під час вибуху в Оклахома-сіті.

Кількість світових терористичних актів, і кількість загиблих від них в останні роки таки загрозливо збільшилася, і в основному обумовлена подіями тільки в п’ятьох країнах  - Іраку, Нігерії, Афганістані, Пакистані та Сирії. Як сказано в повідомленні Державного департаменту на основі даних до 2014 року: «Кількість терактів у 2014 році зросла на 35%, загальна кількість загиблих збільшилася на 81% у порівнянні з 2013 роком», частково через збільшення летальності деяких окремих актів. «У 2014 році відбулося 20 терактів, які вбили більше ніж 100 людей, в порівнянні з двома такими актами у 2013 році».

З іншого боку, ніхто насправді не погоджується з визначенням «тероризм» - досягли обґрунтованого рівень консенсусу, що тероризм – це політично вмотивовані атаки на недержавні суб’єкти, але немає чіткої межі, де «тероризм» закінчується і починаються акти «повстання» або «громадянської війни». Як нещодавно зазначили Джон Мюллер і Марк Стюарт: «Фактично будь-яке насильство з боку повстанців у громадянській війні зараз називають тероризмом.. До 9/11 тероризм за визначенням був вузьким явищем.. Якщо ж терористичне насильство ставало дійсно стійким і просторим, діяльність в цілому більше тероризмом не називалася, а ставала «війною» або «повстанням». Вони прийшли до висновку: «Після злиття повстання з тероризмом у трагедії 9/11 здавалося, що світ купається у тероризмі, у чомусь, що підігріває невиправдану тривогу поза зоною бойових дій, де тероризм залишається дуже вузькою небезпекою.»

Навіть з таким експансивним визначенням, менше ніж 7% жертв насильницьких смертей у всьому світі є результатом тероризму. Як у минулому році наголосив Мікаш Зенко у журналі «Foreign Police»: «Громадяни ряду країн Центральної Америки та Карибського басейну все ще перебувають під більшою загрозою стати жертвою вбивства, ніж іракці та сирійці – жертвою тероризму.»

Відповідь:

Ключовою відмінністю зараз є ІДІЛ. Аль-Каїда лякала, але в неї ніколи не було власної квазідержави. Для терористичного угруповання керувати такою великою територією – безпрецедентно.

Питання:

Яким чином? Усвідомлення того, чи є ІДІЛ безпрецедентним терористичним угрупованням вкотре більшою мірою залежить від того, як ми визначаємо «тероризм». Така базова тактика використовувалася великою кількістю організацій упродовж усієї історії. ІДІЛ – не перше збіговисько, яке утворило партизанську організацію і силою окупувало велику територію. Комуністичні бійці Мао Цзедуна використовували тероризм на перших стадіях громадянської війни у Китаї перед поваленням націоналістичного уряду Чан Кай-ши у 1949р.

 Як уряд, ІДІЛ не перша почала впроваджувати жорсткі та суворі правила, щоб втримати народ під своїм контролем – Талібан в Афганістані відомий багатьма подібними практиками, включаючи обезголовлення і публічні страти, і діючий уряд Саудівської Аравії теж послуговується такими тактиками. ІДІЛ зробив можливим експорт насильства по відношенню до цивільних осіб за межами своєї території -  країни від Ірану до Куби зробили те саме. І там ще раніше були прецеденти на користь уряду, базовані на культовій фігурі, яка стверджувала божественні якості і наміри панування над світом. Брайан Майкл Дженкінс, вчений, який досліджує тероризм, нещодавно зазначив:

У 1881р., коли ісламський священнослужитель, якого пізніше назвали «Судан», оголосив себе Махді – наступником пророка Магомета і лідером всесвітнього джихаду, альтернативою покорі була смерть. Держава Махді пала на початку ХХ століття, його великим амбіціям не судилося реалізуватися.  

 Те, у чому ІДІЛ досягає успіху – це посилення концепції загрози, яку вона представляє для інших країн Заходу і Америки зокрема. Вбивство громадян з країн Заходу є тільки маленькою частиною того, як вони це роблять. Тероризм частково «працює» шляхом привертання уваги до політичних причин, які є його мотиватором. Електронні ЗМІ, включаючи соціальні мережі, збільшують і поширюють цей ефект, і ІДІЛ це доволі вміло використовує, починаючи з розповсюдження жахливих відео з обезголовленням і закінчуючи взяттям на себе відповідальності за такі акти, як стрільба в Сан-Бернардіно, у яких пряме посилання нападників на ІДІЛ є непевним.

 Акти терористів, натхненних ІДІЛ, які нещодавно побачила Європа, показують, що це не тільки балачка. Однак варто пам’ятати, що і це теж ми вже бачили раніше. У 1988, підозрювані у лівійській розвідці агенти підірвали літак Pan Am 103 над Локербі, у Шотландії, де на борту загинули 259 осіб, і 11 на землі. Також нещодавно Аль-Каїда здійснила ряд атак масового ураження в Європі, в тому числі вибух на залізниці Мадриду у 2004 році і вибухи у транспортних засобах Лондону у 2005 році, де загинуло 56 осіб.

 Відповідь:

Правильно, але ІДІЛ заявила про свої наміри продовжувати тероризувати Захід. Якщо ми хочемо захистити Захід від терористичних атак, ми повинні побороти тероризм в корені – на Близькому Сході.

 Питання:

Чи є Близький Схід справжнім конем проблем із тероризмом на Заході? Авжеж, як свідчить Європейська і Американська історія, «тероризм» в цілому не є відкриттям Близького Сходу. Що, звичайно ж, і не говорить, що терористів там немає; їх основними ��ертвами є прості іракці та сирійці.

Але терористичне насильство продовжує набувати багатьох форм по всьому світу. Наприклад, у Сполучених Штатах терористи «не джихаду» вбили більше людей ніж терористи джихаду в роки після трагедії 9/11. Нова Американська Фундація підрахувала смерті від подібних атак за останні 15 років, і в результаті виявила 93. Сорок п’ять з них були зумовлені насильством джихаду, 48 організація класифікувала як «далекі від атак «правих»», такі як стрілянина у церкві Чарльстону в 2015 році. Одним із терористичних актів з найбільшою кількістю постраждалих на Європейській землі, до початку минулорічних атак у Парижі, був теракт 2011 року. Андерс Берінг Брейвік вбив 77 людей, більшість з яких ще були дітьми, у Норвегії , коли він, за словами ВВС, «протестував проти побаченого ним марксистського і ісламістського захоплення Європи».

 Аналіз, проведений «The New America», також показує, що терористи, які прагнуть джихаду у Сполучених Штатах з часів 9/11 майже ніколи не бувають іноземними загарбниками, відправленими з-за кордону, на відміну від 2001 крадіїв.  Серед людей у США, які за останні п'ятнадцять років були звинувачені за злочини, пов’язаних з тероризмом джихаду, більшість була громадянами Америки, тими, що здобули громадянство і народженими у ній.  Вибухи в Лондоні у 2005 році здійснили громадяни Великобританії. Терористи у Парижі в більшості за своєю національністю були французами і бельгійцями. Тому такі пропозиції як, наприклад, обмеження імміграції, щоб вирішити проблему тероризму, прямо не пов’язані із тим, звідки йде загроза.

 Відповідь:

Але керівники ІДІЛ базуються на Близькому Сході – конкретно в Іраку та Сирії. Якщо ми просто вб’ємо халіфа ІДІЛ Абу Бакр аль-Багдаді та наближених до нього, вся організація обвалиться навколо нього.

Питання:

Наскільки ІДІЛ залежна від Багдаді? Він є надзвичайно важливим як в якості духовного лідера організації, так і в якості «повелителя правовірних», як він сам описав себе. Але це не говорить нам про те, наскільки він насправді керує щоденними операціями угруповання; в останньому році він був травмований під час авіа удару, і ІДІЛ навіть в такій ситуації була в змозі захоплювати значну кількість територій. Більше того, пропаганда в ІДІЛ уточнює надавання бійцям «повної тактичної автономії» і заохочує «окремі дії по самостійному радикалізуванню людей, які ніяк прямо не контактують з ІДІЛ, але тим не менше свідомо діють від її імені». Ці особистості не мають гострої необхідності у Багдаді для скоєння терористичних актів .

 Так само немає точної відповіді, що відбувається, коли ти усуваєш лідера бойової організації. Ця тактика допомогла пришвидшити крах таких терористичних угруповань як японська ��ум Сінрікьо і Сяючий шлях з Перу; з іншого боку, те, що Ізраїль багато років робить мішенню лідерів ХАМАСУ, до сьогодні не розбило це угруповання. Бувають випадки, коли усунення лідера угруповання може тільки підвищити рівень насильства у їх діяльності, яке розгорнеться на тлі боротьби за престолонаслідування  або зниження дисципліни серед рядових бійців.

 Відповідь:

Це означає, що реальне вирішення проблеми може відбутися онлайн. ІДІЛ приваблює тисячі іноземних  бойовиків до своєї справи; те, що мають зробити США – боротися з можливістю ІДІЛ розповсюджувати свою ідеологію через інтернет.

 Питання:

Яким чином люди взагалі «радикалізуються»? Ніхто насправді не знає, як це відбувається, або завдяки кому; єдина річ, з якою погоджуються дослідники тероризму – немає чіткого «контуру» типового тероризму. У статті Washington Post, розглядаючій кримінальне тло деяких новобранців ІДІЛ у Європі, Джобі Уоррік і Грег Міллер зазначають, що в той час, коли ідеологія ІДІЛ може спонукати до насильства, іноді насильство з’являється перед ідеологією. Вони написали, що «деякі європейські чиновники говорять, що в останніх терористичних актах злочинці, судячи з усього, входять в ту хвилю новобранців, яка радше є не «радикальними ісламістами», а «ісламізованими радикалами» -  людьми з зовнішніх меж суспільства, які відчувають себе як удома з терористичною організацією, відомою актами обезголовлення заручників і знущаннями з беззбройного цивільного населення».

 ІДІЛ багато зробила для можливості радикалізувати та вербувати нових членів онлайн. Але тут теж не завжди зрозуміло, як працює причинно-наслідковий зв'язок. Немає сумнівів, що ІДІЛ звертається до аудиторії в різний спосіб – починаючи з наголосу на ймовірній ісламській утопії і до розповсюдження закривавлених відео. Але те, що ми знаємо про нападників у Брюселі і Парижі підкреслює важливість індивідуальних ставлення до вербування. Це не випадковість, що багато з них прийшли з тих самих районів Брюселю, або навіть були пов’язані один з одним.

 Як нещодавно сказав мені Чарлі Вінтер,старший науковий співробітник університету  штату Джорджія з питань транскультурних конфліктів та  ініціативи насильства, набір до рекрутів має більше спільного з особистим спілкуванням , ніж с пасивним поглинаннями пропаганди у Твіттері. «Я думаю, що не зважаючи на те, працюють вони онлайн чи офлайн, вони діють у схожий спосіб і пропонують схожі речі», - сказав він, маючи на увазі їх приналежність і зобов’язання.

 ***

Відповідь тероризму не є легкою, тому що саме питання складне.

 Що змушує людей брати до рук зброю? Тут не має загальної причини для усіх. Який тип людей робить це? Немає визначеного типу. Чого насправді хоче ІДІЛ? Залежить від того, яких членів ІДІЛ ви спитаєте.

 Досі історія тероризму показує, що різні терористичні кампанії по всьому світу припинилися, з різних причин. Іноді вони закінчувалися шляхом політичних переговорів, наприклад, коли Ірландська республіканська армія в Північній Ірландії погодилася відмовитись від зброї в обмін на політичну протекцію. Іноді кампанії припинялися через постійних контроль з боку уряду і крах іхнього керівництва, як зробили Червоні бригади в Італії у 1970-х роках. А іноді колишні «терористи» виграють і зосереджують в себе політичну владу, як комуністи Мао зробили у Китаї.

 Попереднє покоління терористів були розбиті, хоча на їх поразку знадобилися десятиріччя. Теперішні терористичні угруповання можуть мати різні цілі, але чому відношення до них має відрізнятися? В якості альтернативи, що станеться, якщо вони виграють?

[kotbezsapog-blog]

Голодомор як наслідок короткої національної пам’яті

Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб,

він зре��тою втрачає все, в тому числі і хліб.

Якщо народ обирає свободу, він матиме хліб,

вирощений ним самим і ніким не відібраний.

С.Бандера

На останню суботу листопада мозок не відкликається жодним асоціативним рядом. Крутяться колеса історії: одні українці платять життям за перемоги, а іншим через кілька років віднімає пам’ять; одні знову вгризаються в право на націю, а інші тут-таки викидають проблеми з голови; одні вибухають супротивом і революцією, а інші  байдужіють до «справ політики». Наші пращури були тими, хто забув, тому їм довелося протистояти голоду і лихоліттям.

Я – нащадок колишніх «куркулів», які через колоски в кишені змушені були бігти з-під Одеси до Запоріжжя на будівництво великої електростанції. ДніпроГЕС, мов величезний комбайн, асимілював нації, ретельно затираючи поняття роду, а потім ставив на кожному окремо штамп «гражданин советского союза».  Але на моїй пам’яті в нашій сім’ї згадали про це усього один раз. А от, до теперішньої війни на Сході, про могутню Радянську державу я чула з самого дитинства. Однак, в голові й досі не вкладається, як «Міністерству Правди» Радянського союзу вдалося вирізати з історії шматок вартістю в два роки… Штучно створений голод у 1932-1933р. став смертним вироком для селян, які жили переважно на території України та Кубані. Як можна було стерти зі спогадів згадки про більш ніж 4 мільйони людей?

Мов чорна хмара над головою з’являється одна-єдина думка: «Як політика однієї влади своїми методичними діями могла вбивати таку шалену кількість люду голодом і змусити наступні покоління марити про Радянський Союз? Та так, що відголоски тієї фанатичної любові незалежна Україна досі відчуває на собі». Колесо історії вже зробило не один повний оберт. Битви, баталії, війни, сутички, окупації, інтервенції, колонізації, феодалізації, суто в Україні: полонізація, русифікація і багато інших заходів, вжитих в різні часи з одною тою самою метою, – знищити якомога більше людей. Але, якщо вдуматися, змусити цілу країну ставати один одному на горло за шматок хліба здатен далеко не кожний кат.

То, врешті, за що ж боролися українці в 33-му? Не стільки за своє, скільки за життя цілого обкраденого щастям покоління. Їхній протест не був голосним і яскравим, вони не йшли на танки голими грудьми. Їхня боротьба не мала запалу, але вона до мозку кісток кожного, хто був там, була просякнута впертим бажанням жити. Не варто звертатися до того, яка саме трагедія принесла Україні найбільших збитків, проте за шкалою завзятості їхня воля до спротиву не зрівняється ні з чим.

«Чи вміємо ми пам’ятати і хто нас має цьому навчити, коли майже всі «наші» залишились в далекому 33-му?» - таке питання ставить п’єса Наталії Ворожбит «Зерносховище». Тоді Союз був під цілковитим інформаційним куполом, а невтомна Радянська машина виховувала новий тип людини, яка не належала до нації, ідентифікуючи себе лише громадянством. Навіки закарбовувався голодомор тільки в пам’яті людей, які згодом не зможуть нічого сказати чи застерегти. Отож, хто мав пояснити нам і всьому світові масштаби трагедії, яка сталася? Радянським журналістам в матеріалах прискіпливо перевіряли кожну крапку й кому, а іноземним заборонено було вільно пересуватися, а згодом  і в’їжджати в Україну.

Ґарет Джоунз, журналіст з Великої Британії, заговорив першим і зірвав з Союзу маску соціалістичної держави. Журналіст доставив послання: «Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду. Ми помираємо!», підписавшись під ним власним ім’ям. Це коштувало йому репутації, а згодом і життя.

Першим і поки єдиним українцем, який зібрав увесь біль 1932-1933 років під палітуркою художньої книги був Улас Самчук. На прикладі однієї долі письменник розкрив щем цілого покоління, якому після революції 1917 року довелося надовго забути, що таке щастя.

Важливим гравцем на світовій арені став Джеймс Мейс, який вів двобій зі складним  противником – незнанням, при тому, що з часів трагедії минуло вже 50 років. Він був тим, завдяки кому світ дізнався про масове вимирання українського селянства, яке, як висловився сам Мейс, пройшло своєю «дорогою сліз».

Говорячи про історію України, ми й досі часто не ототожнюємо себе з нашими пращурами, приписуємо їм купу недоліків і ставимо питання на кшталт «чому вони нічого не зробили, щоб запобігти цьому?». Але, щоб зрозуміти, що хтось зазіхає на наше, українцям потрібно багато часу. Спочатку ми ввічливо відмовчуємося, щоб не акцентувати увагу на тому, що нам неприємно. Саме з нашої мовчазної згоди колонізатори починають провадити свою загарбницьку політику по відношенню до нашої землі, мови, історії, культури. Ті, хто в 30-х співав українські пісні і вдягав вишиванку в неділю до церкви, з якої пізніше зроблять зерносховище й склади, були надто добрими. Ті, хто перетворив маленьких Дмитриків, Ганнусь і Катеринок на Діму, Аню і Катюшу, не уявляли, скільки відповідальності нестимуть на своїх плечах за те, що були надто привітними і безвідмовними. А чи уявляємо ми? В нашого  народу, як і в усіх людей, є багато проблем, однак, для гідного життя нам доведеться винайти пігулки від прогресуючої хвороби - короткої національної пам’яті.

Ґарет Джоунз бачив зморених і змучених до смерті українців, які кидалися за скоринкою хліба, але в цьому божевіллі не втратили людськості. Він чув їхні благаючі голоси, які йшли з душі, і не міг зробити для них більше того, що було в його силах. Він помстився гласністю за знедолений народ. Джеймс Мейс розгледів в Українській трагедії страждання своїх пращурів – черокі, народу, який на початку XIX століття потерпав від голоду та хвороб через примусове переселення. Перед усім світом він захистив гідність українців як власну і ухвалив вирок: «Йосиф Сталін та його оточення вчинили ґеноцид проти українців у 1932—1933 роках». Улас Самчук вилив переживання і страждання нації на папір, створивши літературний твір, до якого поки нічого не дорівнялося. Ця біда торкнулася їхнього серця набагато гостріше, ніж серця пересічного українця, кров’ю спорідненого із тими, чиї прізвища назавжди залишаться тільки на меморіальних дошках.

Ми поволі наближаємося до 85 річниці голодомору, проте досі боїмося бути категоричними в своїх висловлюваннях. Українці плутаються в поглядах і версіях,навіяних ще за радянських часів, бо державному рівні речі не названі своїми іменами. Голодомор все ще не прирівняний до геноциду. Але, згідно з останніми дослідженнями, заступник директора Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАНУ Олександр Гладун заявив, що українська нація зазнала від голодомору більше втрат, ніж під час Другої світової.

Щоб відстоювати своє, нам потрібно різко і рішуче оцінювати ситуацію та брати на себе відповідальність за слова. А для цього потрібно вести пості��ну боротьбу із забудькуватістю і незнанням. Звісно, важко бути національно свідомим і незламним, коли пращури пережили не одну громадянську війну, а кати морально знищили ціле покоління, змусивши за зернинки вишкірюватися й доносити один на одного. Але здавалося б вже остаточно зламаний народ знову постав з попелу в майбутніх поколіннях, і зараз українцям з лишком вистачає гарту й міцності. Інколи нам просто бракує пам’яті…