odorfragaria-blog

[odorfragaria-blog]

[odorfragaria-blog]

Мінливий берег в ноги стелить

Дивне Щось

Чи сніг, чи сіль...

І тільки море тут  - як море,

І тільки біль sobi  - як біль

Так само древній і вже звичний,

Як крихти мушель в цих пісках,

Чи крики чайок,

Що озвались

Солодким спазмом

У висках...

[odorfragaria-blog]

***КРИШЕНИКИ***

Певно то був кінець серпня, бо вода у ставку вже зеленіла і сосни скрипіли над ним надто хрипло і протяжно, а їх легкі, розпущені шишки від кожного подиху вітру сипались з плюскотом у воду і тільки насінинки летіли за комашиним роєм, підсвічені жовто-гарячими променями вечірнього сонця. Земля дихала тепло і вогко. Босі пальці заплутались у траві і ступили на свіжий холодний гриб, розкривши верхню ноту аромату невідворотності осені... 

Минало моє п'яте літо на цім світі. До школи ще не мусила ходити, тож і сиділа собі тихо над ставом, звісивши ноги з високого піщаного бугра, мляво теліпаючи ними і вимальовуючи уявні візерунки у розтинах теплого, густого літнього повітря. Задумливо вдивлялась глибоко у ліс: звідки вранці виповзають перші плями світла на траву, увечорі женуть корів, а вночі приходять страшні вовкулаки і химерні примари...І живе й не живе, і добре, і лихе - то все завжди приходило лісу, тож треба було постійно пильнувати його. Так я і робила того вечора. Поки всі дорослі в селі порались по господарству, я стерегла лісову межу і думала про смерть. Про свою смерть. Я знала, що я ще мала і помру не скоро. Хоча, днями мала всі шанси, коли зірвалась зі стовбура молодої сосни на яку дерлася, щоб збудувати чергову халабуду, і мало не розпорола гострим сучком собі черева. Ой, бабця тоді так налякалася, навіть плакала... Але мені казали, що хто старіший - той перший вмира. А на той час у селі всі були старші за мене: дідусь, бабуся, дядько, сусідка баба Тася, Кіященщіха зі своїми худими козами, навіть наш пес Шарік, кажуть, вдвічі дорослішим за мене був. Та чомусь я думала саме про свою смерть і то не зі страху, а з цікавості - що зі мною буде далі там - "на тому світі"? І який він - "той світ" про який всі баби в соснівці говорять, як їм пенсію листоноша на колодах роздає? А говорили баби різне і все те було мені правдою: І що люди по смерті перетворюються на хмари і потім вічність мандрують небом, дивляться, що ми тут на землі робимо і плачуть дощем, коли їм сумно, чи соромно за нас; І що зірки - то душі людські (великі то дорослі, меньші і блідіші - дитячі) Поки людина живе - зірка її сяє, а як хто вмира, то пада і згора.  Я помічала, що в кінці літа зірки падали дуже часто і думала - ох і мруть же люди! "як мухи" - так я від діда чула. А ще казали, що як русалка у воду затягне, то втопишся і на небо не попадеш, а житимеш з нею на дні, в ставку. Чесатимеш її зелені коси і вона тебе вже ніколи не відпустить. То мало бути дуже страшно, але мені, чомусь, подобалось. Я любила уявляти ту красиву русалку з довгими, мокрими пасмами із водоростей. Як вона виринає з відображення місяця і сідає на кладці щойно тільки стемніє, ніжно співає над водою, іноді грайливо сміється... Я уявляла її бліду, прозору шкіру, біле латаття в волоссі, зелені очі і теж хотіла стати русалкою. Та я собі вже й кладку вибрала на якій співатиму! Але бабуся забороняла мені самій ходити до води. На цій думці я і схаменулася - пора додому, до бабусі! Хутко підхопилася із уже вистиглої землі. Один бант зісковзнув з розхристанної коси і полетів з бугра прямісінько у темний, глибокий обрив. На найближчій сосні, мов переляканий, різко свиснув сич і луна його вереску покотилася вслід за бантом. Лісової межі вже не було видно. Стемніло. Бабуся як завжди сиділа біля пічки у літній кухні і, низько нахилившись до підлоги, щось там собі вовтузилась. Цього разу, вона різала і розкладала кілечка груш і яблук на кришеники. Виглядало барвисто, пахло - солодко. 

 - Ба, а шо буде як я умру? - з самого порогу спитала я.

- В тебе шось болить? - одразу наполохалась бабуся.

 - Та нє, ну просто цікаво...

 - Як ти вмреш, то зразу у рай попадеш, не боїсь! - лагідно усміхаючись, але не відриваючись від справ, відповідала вона.

- А який він той рай?

- Рай - це таке місце, онучко, де людині дуже добре і легко, де нічого не болить, де людина почувається щасливою...

- Ба, а там тепло?

- Так, там тепло і дуже красиво у райському саду.

- А як я туди попаду, то вже не виросту, так малою і останусь?

- У раю ніхто вже не старіє, не вмирає, того яким попав туди - таким уже і будеш назавжди.

- Ба, а всі в один рай попадають?

- Ні, у кожного він свій. Хто собі як уявляє, такий у нього рай і буде. 

Більш я вже нічого не питала, бо мені все ясно було: у раю красиво і добре, як у бабусі в соснах, там я почуватимусь щасливою, а значить бабуся, дідусь, дядько, сусідка баба Тася, Кіященщіха зі своїми худими козами і навіть Шарік - житимуть зі мною у тому раю, бо так я його собі уявляю. От тільки хмари не плакатимуть, зорі не згоратимуть, русалки співатимуть, а химери з вовкулаками - сидітимуть по своїх схованках і слухатимуть, не виходячи з лісу. Минало моє дванадцяте літо. Вітер вже не витрушував насіння з соснових шишок, він колихав ромашки під бабусиним фото і розхвиськував сльози по моїх щоках...Минало сорок днів як бабусю поклали в лікарню, а за тим і в землю. Всі казали, що вона від нас пішла...Куди пішла? Може розкладати груші з яблуками на кришеники у моєму раю?

(до 14-ї річниці памяті бабусі Параски)

Ба, я тебе у вічності люблю і обіцяю, що житиму так, щоб попасти в той рай, що ти для мене колись створила!

[odorfragaria-blog]