#Адріатично-Балто-Чорноморська Група

[interregnum-intermarium]

Р Е З О Л Ю Ц І Я

ІІ конференції

ГРУПИ СПРИЯННЯ РОЗБУДОВІ

АДРІАТИЧНО-БАЛТО-ЧОРНОМОРСЬКОГО СОЮЗУ (ІНТЕРМАРІУМУ)

27 квітня 2017 р.                                                                     м. Київ

Зважаючи на продовження, з періодами ескалації, військового протистояння на Сході України, з великою ймовірністю його поширення на інші країни регіону;

наростання безпекових, економічних, соціально-демографічних, інституційних викликів перед країнами Європи;

спираючись на ��освід Північної Ради, «Тримор’я», Вишеградської четвірки та інших альтернатив макрорегіональної інтеграції;

визнаючи нагальність створення дієвої регіональної співдружності, що здатна втілити на практиці напрямки інтеграції в конкретних сферах, окреслених за підсумками І-ої (установчої) конференції;

ми, учасники ІІ-ої міжнародної конференції Групи сприяння розбудові Адріатично-Балто-Чорноморського  Союзу (Інтермаріуму),

ПОСТАНОВИЛИ:

1.    Долучити до Групи сприяння розбудові Адріатично-Балто-Чорноморського Союзу (Інтермаріуму) представника Латвії (до утворення повноцінної ініціативної групи (Константінса Пупурса. - Interregnum))*;

2.    Обрати модель Північної Ради в якості оптимального зразка гнучкої співпраці країн-членів різних військово-політичних блоків на початковому етапі розбудови Адріатично-Балто-Чорноморського Союзу (Інтермаріуму);

3.    Визначити такі напрямки роботи Групи на найближчий період:

·                   Налагодження співпраці політичних сил регіону, геополітичним орієнтиром яких є Адріатично-Балто-Чорноморський Союз (Інтермаріум), із перспективою утворення спершу партійного, а потім міжпарламентського альянсу;

·                   Сприяння максимальній координації офіційних дипломатичних представництв регіону між собою та партіями, що ставлять за мету розбудову Адріатично-Балто-Чорноморського Союзу (Інтермаріум);

·                   Підтримка культурно-політичних ініціатив Вишеградської четвірки як попередньої платформи для розбудови Адріатично-Балто-Чорноморського Союзу (Інтермаріуму) та сприяння приєднанню до неї інших країн Центрально-Східної Європи;

·                   Сприяння організації співпраці і обміну досвідом між безпековими, економічними, науковими, освітніми, культурними, туристичними та іншими структурами країн регіону, а також створенню спільних програм в цих сферах;

·                   Громадське сприяння проектам обміну досвідом підрозділів територіальної оборони;

·                   Підтримка створення на урядовому рівні спільних міждержавних інвестиційних фондів;

·                   Сприяння регіональному обміну високими технологіями й розробці спільних науково-дослідних інституцій та інноваційних проектів;

·                   Визначення протидії міжетнічній напруженості та забезпечення конструктивної міжнаціональної співпраці пріоритетами інформаційної політики.

 * Латвію не було представлено на інавгураційній конференції.

[interregnum-intermarium]

Інтермаріум – лабораторія відродження Європи

На перший погляд, Інтермаріум є своєрідним перехрестям крайнощів, відмінностей, контрастів: Заходу і Сходу, Півночі та Півдня. Проте перехідному сенсу цього "інтер" можна надати й негативний відтінок периферійних і другорядних територій, які "уже не Азія, але ще не Європа".

Десь так цей ареал сприймають вітчизняні реформатори, що зводять європейськість до неоліберальної концепції мультикультуралізму: "відкритості" кордонів і заперечення самої опозиції "свого" й "чужого", тобто категорії культурної інакшості. Під "євроінтеграцією", відповідно, вони мають на увазі подолання не лише радянського спадку, а й східноєвропейського етнокультурного реалізму ("відмінності між етносами і культурами об'єктивні й самоцінні та не повинні кластись на вівтар / протиставлятися абстрактним цінностям прогресу й гуманізму").

Сама ідея "власного" культурно-цивілізаційного проекту, таким чином, для них є "неполіткоректною": вона нібито відчужує від Заходу й утримує країни Інтермаріуму в геополітичній орбіті "імперії зла". Так само як, скажімо, концепція "зіткнення культур" (тобто, вочевидь, скептична щодо перспектив співіснування неспівмірних культур у рамках мультикультурного суспільства) Семюела Гантінгтона в застосуванні до сумної хроніки терактів у Західній Європі після початку "біженської" кризи.

Зайве говорити про обмеженість цього підходу за умов різноманіття форм подвійного геополітичного членства й багатовекторної міжнародної політики (згадаймо Північну Раду або Адріатично-Балто-Чорноморську Групу в складі 12 країн-членів ЄС Президента Хорватії Колінди Грабар-Кітарович). Доволі іронічно й те, що після перемоги Трампа від "Заходу" наш регіон "відчужують" саме вони – "єврокомісари", які виявляють дивовижну несміливість, якщо не сказати ретроградність в тому, що стосується альтернативних, бодай "запасних" і "паралельних" геополітичних проектів. Недарма класик острівної геополітики Гелфорд Маккіндер вважав Східну Європу як "буферною зоною", так і ключем до володіння "хартлендом" (серцевинною землею) і в підсумку всім світом. Нам обирати, яка з цих потенцій буде реалізована й ким.

Суто етимологічно, Міжмор'я, або "земля поміж морями", відсилає до геополітичного поняття континенталізму як бастіону європейських цінностей на тлі мобільної та "плинної" стратегії морських держав – культурних "формалістів". Розв'язання гібридної війни РФ на Сході України поряд із наростанням ізоляціоністського курсу в зовнішній політиці "морських" Штатів – умови, що не могли не запустити перевідкриття проекту Інтермаріуму в ХХІ ст. саме в його "серцевинній" іпостасі.

Ідея центру й серединності, у свою чергу, накладається на міфопоетичну тему золотого віку – максимуму онтологічного (буттєвого) заряду й витоку всіх речей. Недарма у сприйнятті древніх китайців "Піднебесна" поставала "Серединним Царством". Справді, Інтермаріум позначений не тільки просторовою, а й часовою серединністю (балансом), що означає: культурно-політичною. Адже і в просторовому відношенні не йдеться про абстрактний геогра��ічний Схід і Захід. Навіть транзитні шляхи мають передусім культурне, а не економічне значення. Тому Міжмор'я – це простір, де зустрічаються різні епохи й саме уявлення про час: традиція й історія, консервативні цінності та поступ, східна автократія й західне право, колективізм та особистість.

Далі, темпоральна (часова) оптика невід'ємна від традиції філософського органіцизму, зокрема, циклічної "морфології культур" Освальда Шпенглера, що розглядає культури як істоти вищого типу, які народжуються, ростуть, досягають зрілості й помирають. У цій оптиці не буде перебільшенням сказати, що Євросоюз відображає мінімум творчої енергії на пізній фазі цивілізаційного циклу з огляду на нестачу відмінності потенціалів, тобто культурну ентропію як розплату за необмежену "масовизацію", глобалізацію та космополітизм. Адже якщо в рамках лінійної концепції історії, будь-то в релігійному чи секулярному прочитанні, можливо говорити тільки про тимчасові завади на магістралі руху до "кінця історії", то в рамках циклічної концепції вперше з'являється уявлення про те, що має місце "системний збій", а сама "система", відповідно, потребує оновлення.

Утім, потреба у відродженні стає програмною вже в рамках волюнтаристичних парадигм, що в цьому сенсі надбудовуються над органіцистськими (циклічними) та раціоналістичними (прогресистськими). Надбудовуються, не знімаючи основу, яка робить можливим це оновлення – його суб'єкта. Йдеться про менші культурні одиниці, які у просторовому відношенні належать до єдиного культурного організму, та в часовому ("віковому") плані співвідносяться з його різними фазами – народи. Наприклад, німці і французи ХІХ ст. Захоплюючись французькою культурою і критикуючи "німецькість", "філософ життя" і водночас волюнтарист Фрідріх Ніцше, тим не менше, вважав французький гуманізм і скепсис ознакою старіння й "паралічу волі", що вразив уже тогочасну космополітичну Європу. Природним чином у його працях народився рецепт оновлення Європи – перш за все романо-германський синтез як єдність вітальних сил німецького "варварства" та культурного потенціалу французької нації. Тими постатями, що уособлювали цей перспективний синтез, для Ніцше були Фрідріх Великий, Наполеон, Гете, Генріх Гейне, Стендаль, Артур Шопенгауер, Ріхард Вагнер, Бетховен.

Під фазами ж мається на увазі відоме протиставлення "ніцшеанця" Освальда Шпенглера між "культурою" й "цивілізацією", тобто фазою зародження та розквіту культурного організму й фазою його старіння та змертвіння, коли від творчого вітального ядра культури лишається лише матеріально-технічна оболонка – цивілізація. Важливо, що Ніцше дивився з надією й на Схід, тобто на "молоді" східноєвропейські народи, які ще скажуть своє слово в історії. Власне, ще засновник німецького націоналізму Й.Г.Фіхте вважав слов'янські нації "новими", тобто такими, які поки що (XVIII ст.) не оприявили свою національну індивідуальність, чий національний дух ще тільки прокидається. Сьогодні, в ХХІ ст., коли і німці, і французи перебувають на приблизно однаковій культурній фазі, Центральна та Східна Європа стає справжньою лабораторією європейського відродження. Причому нас не має вводити в оману віднесення частини ареалу до "православної цивілізації" з боку неошпенглеріанців А. Тойнбі та С. Гантінгтона.

Так, спираючись на спадок потужних середньовічних імперій (Київська Русь, Річ Посполита, Велике князівство Литовське), народи Інтермаріуму все ще переживають національний ренесанс. Як і німці позаминулого й минулого століття, що не вважали негативним власне відставання від французів та британців і намітили так званий "особливий шлях" модернізації, "молоді" народи Інтермаріуму не втратили пасіонарність і усвідомлюють різницю в культурному віці свого регіону й Старої Європи.

Наприклад, і в ��снові відомої німецької доктрини Серединної Європи Фрідріха Науманна, і української Чорноморської доктрини Юрія Липи лежить та сама інтуїція про серединність і критика орієнтації "Схід-Захід" як руйнівної для регіону. Закономірним наслідком цієї критики є пошук "третього" геополітичного шляху між Заходом і Сходом, тісно пов'язаного зі згаданим "особливим" шляхом модернізації, тобто "часовою" інтуїцією археофутуризму: золотої середини між консервацією й прогресизмом, єдності традиційних цінностей і формул з технічним розвитком та соціальними інноваціями на новому історичному щаблі. Таким чином, Центрально-Східна Європа – це, можна сказати, рання "культурна" фаза пан'європейського організму, що на своїх західних теренах давно вступив у пізню цивілізаційну фазу, країни і народи "на грані двох світів", які покликані "творити нове життя" та є буквальним і символічним "Сходом" для "присмеркового" Заходу.

Невипадково німецька доктрина "нового націоналізму", водночас пан'європейського та органічного, яка була запропонована Ернстом Юнгером у першій третині ХХ ст., сьогодні перевідкривається саме в патріотичних колах Інтермаріуму. Досить згадати латвійський "Національний Альянс", естонську "Консервативну народну партію", український "Національний Корпус", хорватську "Генерацію оновлення" та ін. політичні партії, що співпрацюють між собою та з тими західноєвропейськими колегами, які підтримують альтернативний вектор європейської інтеграції. Безумовно, крайнощі етнокультурного реалізму, від яких застерігають прихильники Євросоюзу чи суто "буферного" Інтермаріуму, навряд загрожують новітньому пан’європейському партнерству, сам розвиток якого є свідченням перегляду "старого" націоналізму та консерватизму як контрпродуктивних за нових історичних умов.

Олена Семеняка