#Кроки

[novivi]

В пітьмі не видно ні рук, ні очей

Та ти чуєш мій голос і кроки мої

Чекаю на тишу тих літніх ночей

І щоб місяць світив для нас в темряві

[moynh]

перші кроки у тамблері мають бути потужними

ми? <3

[bakinochkame]

✍️Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.

Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.

Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,

і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!

А це уже віки. Ніхто уже й не зна,

в туманностях душі, чи може, Андромеди -

я в мантіях дощу, прозора, як скляна,

приходжу до живих і згадую про ��ертвих.

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все що я люблю.

І може, це і є моя найвища сутність.

🖋Ліна Костенко

[marylanesworld]

Принесла вам геди на Бродягу в ролі батька. Сподіваюся, що не дуже крінжово🥲

(Використала нейтральний тип щодо дитини, бо у кожного може бути своє бачення хто б міг бути у Бродяги: син чи донька)

Бродяга це той тип батька, який завжди буде підтримувати свого партнера, проте не треба очікувати цього на пологах. В тому сенсі, що під час перейм він буде усіляко підтримувати парт��ерку, але запросто втратить свідомість, якщо в полі його зору потрапить частина того, як виходить дитина. Бродяга бачив багато крові і не тільки, але народження дитини виявилося тим ще випробуванням.

Певний момент буде боятися тримати дитину на руках через страх нашкодити, але врешті це відбувається і Бродяга здатен годинами не відпускати від себе малюка.

Через безсонні ночі буде трохи розсіюванним, проте не буде шкодувати про кожну проведену хвилину з малюком. Врешті, останній не винен, що адаптація дається не легко.

Цілий день ходив довольний, коли малюк вперше посміхнувся до нього.

Зробив зі своєї футболки слінг (не довіряв купленим), щоб переносити дитину, бо так сильніше відчувався зв'язок між ними + малюк дуже любив спати пригорнувшись до нього.

Бродяга іноді мій використовувати голову малюка, як підставку до легких пляшок з під соку чи води. Це було не часто, скоріше тоді, коли дитина спала поряд з ним.

Коли його дитина навчилася повзати, то для нього це було нове випробування, оскільки малий прагнув дослідити кожен кут дома.

Щиро розплакався, коли його вперше назвали: "Тато".

Допомагав своєму малюку робити перші кроки. Спина боліла аід постійної скрюченої пози, але Бродяга ні секунди не шкодував, бачачи, як дитина повільно робила кроки тримаючись за вказівні пальці батька.

Власноруч вирізав дерев'яні іграшкові кубики, проте подарував їх, коли малюк трохи підріс.

Міг машинально хапати за комір одягу малого, коли той мав намір втекти від батька чи просто вберегти від падіння.

Раз на півроку переклеював шпалери у дитячій, бо часто вони були обмальовані. Врешті псіханув та просто залишив голу стіну для виплеску дитячої творчості.

Не відмовляв проханню дитини посадити ту на власну шию і продовжити прогулянку. Після цього зняти малюка з себе було тією ще задачею.

Майже не сварився, коли після пробудження розумів, що його обличчя знову обклеїли наліпками.

Практично не давав дитині погодинно сидіти перед телевізором, так як знаходив заміну цьому у сумісному прочитанню книжок та іграх-розвивашок.

Тримався до останнього, коли отримав від дитини малюнок, який та намалювала спеціально для нього. Це були зависті та незрозуміли силуети з гуаші, але для Бродяги це було найкращим подарунком, який він коли-небуть мав.

Навчив дитину плавати методом: кинь у воду і давай вказівки. Трохи жорстко, але дієвий спосіб.

Був здивований, коли свій перший випавший молочний зуб принесли саме йому.

Кожного вихідного дня брав дитину на стадіон, щоб навчити грати у футбол. Виходило так собі, але було весело.

Може здатися, що його дитина балувана, проте це не завжди так було. Бродяга вмів балансувати між "хорошим" та "поганим" татом.

До навчання своєї дитини ставився відповідально, іноді навіть занадто. І це, подай, було частою причиною конфліктів між ним та дитиною. Врешті, колись він здався і сказав, що треба вчитися і відповідальності за свої дії. Тож, якщо дитина не бажала вчитися, то наслідки буде приймати вона сама, як і вирішувати їх без допомоги батьків.

Перед тим, як завести домашнього улюбленця, Бродяга обговорить усю важливість відповідальності за чуже життя та її аспекти. Якщо це був пес, то він одразу казав, що не буде брати на себе обов'язки хазяїна: гуляти, кормити, проводити час. Якщо це кіт, то все те саме. Врешті, могли домовилися, щоб взяти пару рибок та акваріум для них.

Якщо дитина проявляла бажання, то міг навчити простому ремонту, як наприклад заміна лампочки в люстрі, збиранню простих меблів, можливо щось пов'язане з сантехнікою. Одного разу, вони разом зібрали дитячий стілець та стіл у дитячій.

Відмовився від стереотипів за якими інші виховують дітей. Якщо це син і йому подобаються ляльки? Не проблема. Якщо це дівчинка і їй подобаються машинки, пістолети? Теж не кінець світу.

Буквально внутрішньо танув, коли чув у свій адрес: "Я люблю тебе"/"Ти найкращий тато".

Підлітковий вік став справжнім випробуванням для Бродяги, оскільки його чадо починало огризатися у відповідь. На щастя, вони обидва спокійно обговорили усі аспекти нової поведінки та домовитися більше не підвищувати один один на одного. Бродяга вчив вирішувати усе розмовами. Ну, майже все. Постояти за себе він також вчив.

Якщо у нього була донька, то додатково вчив самообороні. "Я не можу змусити представників своєї статі бути нормальними, але я можу навчити тебе, як зберегти своє життя".

(Якщо у вас є власні геди, то пишіть у коментах, буде цікаво почитати👀)

>>>>>>>>>>

(Дуже потрібен арт, де Бадяга сидить у кріслі і однією рукою притримує пляшечку з сумішю, поки дитина годується з неї (і в цей час лежить у нього на тій ж руці, сорі я не знаю як точно описати цю позу), а іншою притримує свою пляшку з пивом (безалкогольним) і час від часу відпиває з неї.)

[pashko-themothboy]

ще трошки скла

Скіф дивився на дитину у своїх руках, таку маленьку й невинну. Їй було не місце в Зоні.

– Ми маємо віднести її на Велику, – сказав він рішуче.

– Але ж не можна, – зауважив Ріхтер. – У документах написано...

– Ще там було написано, що вона не переживе екстракції з капсули. Що як і тут пощастить?

– І що далі? Коли ми винесемо її за Периметр?

– Понесемо до лікарні, – знизав плечима Скіф. – А звідти її, напевно, відправлять до дитбудинку.

Він побачив, як обличчя Ріхтера смикнулося, наче від болю.

– А немає іншого варіанту? – спитав він приречено.

Скіф похитав головою.

– Навіть якщо повірять, що вона чиясь з нас, на Великій у нас нічого немає. Навіть якихось знайомих, які б могли її забрати. Краще вже сиротинець.

– Вона там буде одна, – зітхнув Ріхтер. Скіф хотів було заперечити, але швидко зрозумів, що Ріхтер мав на увазі. У нього був власний болісний досвід.

– Усе краще, ніж у Зоні, – тільки і сказав Скіф. Ріхтер явно хотів заперечити, але зрештою передумав.

– Я знаю, через кого можна домовитися на кпп, щоб нас пропустили, – сказав він. – Це, звісно, коштуватиме, але принаймні ми зможемо спокійно вийти. І, якщо що, повернутися назад.

***

У Ріхтера на грудях висів рюкзак, на який вони натягнули плитоноску. Всередині лежала дитина. Скіф так робив уже, коли ніс її з лабораторії, а потім від учених. Зараз він ішов попереду з гвинтівкою напоготові. Маленька прокидалася дорогою, починала плакати, але заспокоїти її вдавалося швидко. На щастя, стріляти Скіфові майже не довелося, і через кпп вони пройшли без проблем.

Вони зробили перші кроки за Периметр. Ріхтер дістав дитину з рюкзака, щоб моніторити стан: жар, сповільнення дихання і серцебиття, а потім... А потім вони мають повернутися назад, щоб найгіршого не сталося.

Скіф почув плач і наляканий голос Ріхтера:

– Скіфе, вона горить.

Скіф уперто вів його вперед. Через ще кілька метрів плач почав затихати, а Ріхтер смикнув Скіфа за куртку. Скіф обернувся, щоб побачити його розгублені повні тривоги очі. Він забрав дитину з рук Ріхтера. Її звичного дитячого сопіння було майже не чутно. Скіф обережно натис на маленьку шийку – пульс відчувався ледь‐ледь.

– Треба повертатись, – почув він від Ріхтера.

Скіф завмер у нерішучості. Що було гірше: дати їй померти тут, чи рости у Зоні? На мить Скіф згадав власне злиденне дитинство. Уже потім, подорослішавши, він інколи замислювався про те, що краще було б взагалі його не народжувати, ніж ростити отак. Може, варто було дозволити цій смерті статися. Ця дитина заслужила на краще, чого Скіф ніяк не міг їй дати. Малеча тихенько схлипнула.

– Скіф! – Ріхтер забрав дитину з його рук і поспішив назад до Периметру. – Треба повертатись, ну! Ти обіцяв.

Скіф наче вийшов із трансу. Він кинувся слід за Ріхтером, находу беручи до рук гвинтівку, бо мсопівці на кпп раптом вирішили зробити вигляд, що ніякої угоди в них не було. Дорогоцінні хвилини пішли на переговори, погрози і намагання докопатися до того, що Ріхтер тримав у рюкзаку.

��ойно Периметр залишився позаду, вони знову перевірили дитину. Вона знову дихала, вільно і рівно, тихо схлипувала, ще недостатньо відновивши сили для того, щоб заплакати. Скіф на мить відчув, що зараз розплачеться сам. Він пригорнув маленьку до себе.

– Пробач, – прошепотів він. – Я не зміг.

[litredikulemet]

Зимові пригоди й розваги харківських письменників. Цікавинки та курйози

Епізод № 1. Ковзанка в подвір’ї будинку «Слово». Хвильовий-фігурист

«Зимою у дворі будинку [“Слово”] робили ховзанку. Заливали половину двору водою, вода замерзала й чудова ховзанка була готова. Звичайно, діти з неї не сходили. Але й не бракувало старшого покоління на ховзанці. Хвильовий ніколи не їздив удень (за браком часу). Пізньою ніччю він виходив трохи поїздити. Любив так звані гігантські кроки, тобто робив спершу лівою ногою півколо, потім те саме правою. І так з годинку. Після того ще довго стояв і курив. Коло ніг невідступні два пси. Це було десь біля другої години ночі. Погулявши на ховзанці, Хвильовий ішов до себе і писав» (зі спогадів Володимира Куліша — сина драматурга Миколи Куліша)

«...в дворі, де взимку заливали ковзанку і Хвильовий шаленів на ковзанах»;

«Хвильовий був легкий, спритний, з незвичайною віртуозністю ганяв на ковзанах взимку на нашому дворовому катку. Кататися на цей каток виходило багато людей, але хто ще, крім Хвильового, добре катався, не пам’ятаю» (зі ��погадів Івана Сенченка)

«Був надзвичайно вправним на ковзанах. Ми з ним і з Сашком Копиленком не раз разом ходили на каток. Власне, то був перший справжній фігурист, якого я побачив (тепер їх хто й зна скільки і влаштовуються величезні змагання та олімпіади фігурного катання, а тоді цього не було): Григорович виробляв на ковзанах чорті-що» (зі спогадів Юрія Смолича)

«Катання на коньках у садку біля опери, потім у “Слові”. Фігурист» (зі спогадів Аркадія Любченка)

«Незабаром Новий рік. Я довго думав, якій темі присвятити свій новорічний “урок літератури”. Може, розказати про зимові розваги наших письменників? Наприклад, про те, що Микола Хвильовий страшенно любив кататися на ковзанах. І не просто кататися — він був справжнім фігуристом. Юрій Смолич згадував, як одного разу ходив із ним та зі Сашком Копиленком на ковзанку. Хвильовий, казав він, “був перший справжній фігурист, якого я побачив (тепер їх хто й зна скільки і влаштовуються величезні змагання та олімпіади фігурного катання, а тоді цього не було): Григорович виробляв на ковзанах чорті-що” (із книжки «Що таке українська література» Леоніда Ушкалова)

Епізод № 2. Як Аркадій Генкін на Благбазі серед ялинок заблукав

 «А може, розповісти про якісь новорічні письменницькі пригоди? Приміром, про те, як Аркадій Генкін, чи по-простому Арген, той, що — на відміну від “чистих пролетарів”, “селян-плужан”, “нових дегенератів”, “стрикулістів-авангардистів” та інших — був, за його ж таки словами, “одиноким лицарем пера”… Ні-ні, не так. Звісно, Аргена знали в Харкові як дуже колоритного літератора, та ще більше — як чоловіка, котрий ніколи не просихав, тобто пив щодня, пив усе, “крім води й керосину”. У нього була щодо цього своя оригінальна філософія-міфологія. Арген називав себе другом “Марса, Вакха й Венери”. Та з-поміж цієї трійці пальму першості міцно утримував Вакх. “Марс тепер на пенсії, — казав Арген. — Відгриміли сурми бойовії. А з Венерою треба обережніше. Яка кралечка дорогенька, то така дорогенька, що ніяких авансів не вистачить... А яка дешевша, то дуже небезпечна...” “Ні, панове-товариші, — підсумовував він, — Вакх і дешевший, і для здоров’я корисніший”.

Так-от, одного разу, а точніше, під новий 1934 рік, коли після тривалої заборони різдвяних ялинок більшовики нарешті-таки їх дозволили, на центральний ринок Харкова, знаменитий Благбаз, навезли ��ля продажу купу-купезну ялинок. Аргена, який жив неподалік у комунальній квартирі й був, як завжди, напідпитку, чогось занесла нечиста сила між ті ялинки, й він ніяк не міг звідти вибратися. В один прекрасний момент йому здалося, що він потрапив у ліс і заблукав. Отут уже наш “одинокий лицар пера” по-справжньому запанікував. “Агов! Рятуйте!” — почав горлати він щосили. Усе скінчилося тим, що міліція оштрафувала Аргена за хуліганство...» (із книжки «Що таке українська література» Леоніда Ушкалова)

«П’яний був завжди.

Десь у тридцятих роках Постишев дозволив влаштовувати заб��ронені до того різдвяні ялинки, і от на Благбазі в Харкові перед Новим роком навезли цілий ліс (бір) ялинок і влаштували продаж. Арген ішов через Благбаз, потрапив на привіз, захаращений деревцями на продаж, пішов через майдан та й заблукав між виставлених ялин. Вирішивши, що трапив до бору й заблукав, перелякався й почав гукати на ґвалт — пробі, рятуйте! Там його й знайшла міліція та оштрафувала за хуліганство» (зі спогадів Юрія Смолича)

Епізод № 3. Критика зимового вірша Сергія Борзенка про любов

«Пам’ятаєте, як десь у той самий час, коли Арген заблукав ненароком серед різдвяних ялинок на Благбазі, юний поет Сергій Борзенко читав у колі харківських літераторів свої вірші про любов? І там були такі рядки: “Зимней ночью волнуется липа, / Как твоя обнаженная грудь”. Після цього слово взяв хтось із критиків і почав “аналіз”: “Узимку липи без листя, — глибокодумно сказав він. — Тому нічна зимова липа — це чорне кострубате плетиво з гілок і сучків. А у віршах, як я розумію, ідеться не про кістяк, не про мертву жінку... Хіба ж можна порівнювати голі груди живої коханої з чорним холодним кістяком?”.

Борзенко спершу побілів, потому почервонів, як маків цвіт, а далі з криком: “Ах ти ж сволото!” — кинувся на горопашного ”аналітика”. Друзі ледве зуміли втримати Серьожу й почали заспокоювати його, мовляв, “він же критик, не затискай критику”. Та Борзенко розходився не на жарт. “Що значить «не затискай критику»? — кричав він. — Який він критик? Ні чорта не тямить ні в жінках, ні в поезії, а преться!.. Давити таких треба!”. Не сумніваюся, що розгніваний Серьожа легко “задавив” би того критика, бо чоловік він був сильний, пристрасний і хоробрий: саме він у ніч проти 1 листопада 1943 року, висадившись під кулями на березі Керченського півострова, поведе у стрімку атаку батальйон морських десантників. Так розпочнеться звільнення Криму від німців, а Серьожа Борзенко стане Героєм Радянського Союзу...» (із книжки «Що таке українська література» Леоніда Ушкалова)

Джерела:

1. Віктор Куліш. Слово про будинок «Слово».

2. Аркадій Любченко. Спогади про Хвильового (із записної книжки).

3. Іван Сенченко. Нотатки про літературне життя 20–40-х років.

4. Юрій Смолич. Мозаїка. З тих років (курйози).

5. Леонід Ушкалов. Що таке українська література.

6. Лев Копелев. И сотворил себе кумира...

[leonid2013]

Після ударів по об’єктах ядерної програми в Ірані було багато галасу з Москви – російське керівництво демонстративно засуджувало «ракетно-бомбові» кроки. Сьогодні Москва мовчить після того, як російська армія завдала абсолютно цинічного удару російсько-іранськими «шахедами» та ракетами по цивільній інфраструктурі Києва та інших наших міст і громад. Тільки в Києві було пошкоджено п’ять багатоквартирних будинків. Це звичайні житлові будинки. Станом на зараз відомо про шістьох убитих людей. Ще одна людина вбита цим ударом у Білій Церкві в Київській області. Там «шахед» влучив у лікарню. Мої співчуття всім рідним та близьким.

Рятувальники наразі розбирають завали й надають допомогу всюди, де потрібно. Цей удар пошкодив об’єкти в чотирьох областях. Загалом було 352 дрони, серед них 159 шахедів, за цю ніч, 16 ракет. За попередніми даними, була застосована й балістика з Північної Кореї. Значна частина дронів і ракет була збита нашими захисниками неба. Але не всі. І кожному в країнах поруч із Росією, Іраном, Північною Кореєю варто думати про те, чи зможуть там захистити життя, якщо ця коаліція вбивць збережеться й продовжить поширення терору. Сьогодні під час візиту в Британію говоритиму з партнерами саме про це – про наш захист, який повинен стати основою значно сильнішого спільного захисту. А також будемо домовлятися про нові й сильні кроки тиску на Росію за цю війну та заради припинення ударів.

[meowluox]

не могла заснути і мучалась довго. пішла випити теплої води вирішила накрапати краплі зеленіна похрускотіла шоколадними кульками наче заспокоїлась.

але як тільки лягла знову нав'язлива тривожка через майбутнє я випадково подумала про те що планую переїжджати в нове місто абсолютно сама і там мене матеріально і практично підтримати ніхто скоріше за все не зможе. згадала що роботи досі немає і чи потягну я життя там — велике запитання.

стало так сумно й образливо чому я знову сама?

в підсумку звичайно все дійшло до румінацій про те що я просто помру бо не зможу впоратися.

але все ж полізла на сабстак це застосунок чимось схожий на медіум там пишуть статті є аналог твіттів і постів які називаються ноутс. і наштовхнулась на статтю яка називалась якось «you are never alone». подумала що за маячня ми всі народжуємося і вмираємо на самоті по життю теж йдемо самостійно бо наш шлях є тільки нашим — абсолютно унікальним яким ніхто ще не йшов то яким чином на ньому справді з'являться люди?

а потім почитала і зрозуміла.

«ми можемо знаходитися абсолютно одні на великому камені посеред озера готуючись вчитися плавати але за кадром стоятиме друг який у разі необхідності швидко наблизиться і допоможе»

and that hit me so hard.

мені не дано бачити життя повністю ніби з висоти пташиного польоту. мені також не дано як слід прорахувати і передбачити все. більше скажу — людський мозок для цього не підходить він не в стані здійснювати подібні операції якісно.

все що може мій мозок — це бачити конкретні найближчі кроки які я маю робити регулярно для досягнення своєї мети. є речі які лежать поза межами моєї відповідальності та мого впливу але є також речі які тільки я в стані зробити змінити чи прийняти.

трохи попустило після цього.

все ще хо��еться поговорити з кимось про це але всі зайняті або почнуть вчити мене жити тож розбиратимусь сама.

[artem666666667845]

Мама мій герой

Кожна мама для своєї дитини - це надійна опора та друг, вірний порадик та захист від усіх бід. З перших днів життя мамине тепло та запах дозволяють малюку відчувати себе спокійно, і  щодня цей невидимий нзв’язок тільки міцнішає.

Саме матуся знає коли ти зробив перші кроки, вимовив перше слово і пішов у перший клас. Вона не шкодувала себе безсонними ночами, коли в тебе різались зуби і ти вимагав її увагу. Вона завжди поруч, якщо дитина  цього потребує : і в час її перемо��, і в час падінь

Часто кажуть, що людина не має надсили та фантастичних здібностей, але як пояснити той факт, що мамина любов - це твій захисний шар від усіх, така міцна і безкорисна любов впродовж всього життя.

Для мами не існує важких задач - чи то перемога на олімпіаді, чи безсонні ночі з пошуком саме тої сукні для весілля.

Матуся - це наш оберіг! Чуйна, мудра, ласкава і така рідна жінка поруч. Бути мамою нелегко, це титанічна робота та зусилля. Знайти той баланс між добротою і суворістю, між правдою і несправедливістю до своєї дитини. З мамою завжди класно разом, чи то прогулянка в парку, чи піти до лікаря. В книжках чи фільмах часто змальовують супергероїв, забуваючи, що насправді  кожна Мама - це герой! Вона вміє все, та навіть більше. З мамою не страшно падати, помилятися та втрачати рівновагу. Мама завжди знаходить правильне слово, завжди допомагає і сумує з тобою.

[not4yourmind]

Останні дні це дні флешбеків. В Аврору завезли новорічний непотріб і я згадав, що після завершення минулих стосунків в мене зовсім не залишилось новорічних іграшок. Всіх тих,які ми збирали наче як разом. І це так трохи образливо, проте все ж, напевно справедливо. Флешбеки не закінчились лише іграшками. Взагалі всесвіт, якою би комбінацією рандомних символів він не був,ніби як старається нагадати мені хто я насправді є. І ким був. І це дуже травмує. Мені прийшла розсилка від "Мойша-хаус", мені присилають святкові пропозиції магазини, де я купував подарунки "Їй" на свята. І це так болюче і водночас приємно. На фоні цього, вона мені навіть наснилась. Але що я можу зробити?) Це все ілюзія. Скоріше за все, в неї нове, цікаве і насичене життя. Те, про яке вона завжди мріяла,тож... тож я ніколи не полізу його руйнувати. Who cares if one more light,,, Well, i do. Її би, напевно, це потішило. Скільки б всього я не зробив, скільки б змін би я не втілив, зі скількома б людьми не переспілкувався та скільки друзів не завів, все одно підсвідомо мене тягне саме до неї. Це любов?) Чи залежність?) Чи одне й те ж. Зрештою, я дуже сильно змінився. А вона тим паче. Тож, все, по чому я сумую. І все, що образом з'являється в мене в голові є не більше,ніж лише проекцією мого власного бачення. Я інша людина. І вона інша. Але все ж... Вона мені навіть наснилась.... Пам'ятаю, як мені говорили всі,буквально, що все в мене буде добре. І зі сторони воно дійсно добре). Моє життя на піку "успішності" і лише росте. Але ніхто не розумів, що добре не так і суттєво, коли поруч немає потрібної людини) Це так жалюгідно. І водночас надає потрібного кольору всій рутині. В одному я поки був впевнений. Я не зможу знайти ще таку ж, як вона. І це сумно. Я казав це їй у наші найкращі періоди з відчуттям приємної завершеності, я казав це їй під час завершення нашої історії. Оточення не розуміє цього захоплення. Може й вона його не розуміє. Може й я. Але тоді... Тоді 1 червня 2019 року було стійке переконання, що я знайшов саме те,що шукав не одну сотню років. "Ментальний зв'язок", який збудувався через безліч дрібних факторів. Через шкатулку, через нігті, пофарбовані коректором, через заклеєну рану, яка насправді не рана. Так багато деталей... Шкода,що це відчуття було не взаємним.Шкода,що я не розумів істинних бажань та мотивів. І вона не розуміла.Але зрештою.. Зрештою треба рухатись далі. І я дійсно рухаюсь. Я зміг збудувати соціально привабливе життя. Якщо розповісти, то я став значно кращим, ніж був. Але чи мене це влаштовує?) Аж ніяк. Проте... Треба купувати новорічні іграшки.Треба готувати 12 страв на святвечір, який вже от-от скоро. Треба готуватись до Миколая. Треба готуватись до Нового року. Мені добре самому. Щиро добре. Але я знаю, що може бути краще. І жодне "рандомне" спілкування не перекриває поки ті відчуття, які в мене були. Я любив. І я в цьому впевнений. Чи полюблю я ще раз? Не знаю. Пробую робити маленькі кроки. На листопад постараюсь втілити свою невелику мрію, чим обов1язково потім поділюсь тут. Прочитати 5+ книжок. Провести вже цей нещасний квіз і насолодитись спокоєм залишкової осені. Можливо, в цьому і є весь мій сенс життя? Знайти оцю тишу у власній недосконалості та пронести її з гідністю. Може, сліпе поклоніння не такий і поганий варіант. Але я радий,що все ж зміг зрозуміти, що вмію любити.

[konstruktorego]

Одного разу мої довготривалі стосунки закінчились і я опинилась на півроку у квартирі батьків, бо не мала житла. Я відкладала гроші у шафі на поличку і сиділа на Тіндері. Мій сусід на два поверхи вище, котрому було, мабуть, за 30ть, схоже, опинився у такій же ситуації. Бо на Тіндері ми «зустрічались» та прогортували одне одного регулярно. Ми бачились у черзі на автобус та стикались у ліфті, ми інколи вітались і все ж «прогортували» одне одного і на вулиці, себто в реальному житті. Моя знайома сказала мені, що не сидить на Тіндері, бо це соромно, можуть побачити співробітники. За такими правилами, я вже осоромилась безповоротно. Безпрецидентне явище - ринок побачень. Я виставляю себе і одночасно соромлюсь, я описую в профайлі свої чесноти, приховую недоліки й імітую привабливість, наче ті підфарбовані ковбаси на вітрині супермаркету. І тим не менш, це працює. І одного разу ти виходиш із цього кола, ти торкаєшся обережно кінчиками пальців стопи до першої сходинки «стосунки» та врешті видаляєш Тіндер. Який може до цього і не причетний, бо познайомились ви на роботі чи у трамваї. Але все ж, одного ранку я сіла у вантажну машину із повним кузовом моїх речей та меблів й покинула батьківську квартиру, я видалила Тіндер.

А через рік, приїхавши навідати батьків, здибала того самого сусіда дорогою до будинку. Ми зустрілись поглядами на вузькій доріжці, що веде від зупинки транспорту до магазину, ми сповільнили кроки, аби привітатись і тоді я зробила, здається, найдурнішу річ. Я витягла із кишені праву руку і змахнула з чола пасмо видутого вітром з зачіски волосся. Я зробила це, демонструючи кільце на безіменному пальці. Я наче дурнувате дівчисько, зупинилась, щоб транслювати: «А я більше не на Тіндері, все! Я вільна!». Дивно, що для того, щоб вийти з цього ринку побачень і бути вільною, мені знадобилось стати зайнятою і надягнути кільце. Зніяковіла від свого спонтанного дурного вчинку, я промовила: «Добрий день» та пішла далі. Дурнувата і горда. Просто Тіндер задовбав.

[killthemuggers]

Увага! "Шахеди" вже й міни (!) скидають за допомогою маленьких парашутів — монітори попереджають про додаткову небезпеку від ударних-дронів!

Вони мають сейсмічні датчики, які реагують на кроки. Один невірний рух і він може стати фатальним! Запамʼятайте це і не наближайтеся до підозрілих предметів.

Чекаємо на офіційний коментар!

[benjamiina]

тієї миті, коли ми представимось своїми не справжніми іменами, я безцеремонно оголюсь. стягну з себе шкіру, і запрошу тебе ковзнути моїм підшкірним секретом, спіткнутись об нерівномірність м'язів, загрузнути в прошарку жиру. ти прочитаєш мене повністю, лиш торкнувшись середини. і я, мов та риба на прогрітому сонцем піску, спечусь од власної справжності.

в голос нагадуватиму собі: це сталось востаннє! а потім, за довгу зиму, я знову стукнусь плечима із кимось. із кимось хто поведеться. і я тікатиму, збиваючи дихання. не озиратимусь. а потім відчую кроки, і тихе ''як ти'', і залишусь стояти спиною, на відстанні декількох слів. перебиратиму пальці, тепло руки. грузнучи у віддалених роздумах, про те і се на світі. про наше з тобою на ти, і про невід��оротні, холодні, правдиві закінчення.

бо наступна сторінка завжди є. і лише по фіналу власної долі, власного прийняття і згоди, звершиться книга. нехай на десятки тисяч томів. нехай на три сторінки. там будуть лише ключові для історій слова, імена, дні і хвилини. назви рослин, старі прищепки, покритий іржею ніж, протермінована карамельна цукерка.

і все для нашої з тобою втіхи. забутий, незнанний кимось.

[hellpasso]

Кроки ✨

[artebris]

*̣̥☆·͙̥‧❄•̥̩̥͙‧·‧̩̥‧̩̥·‧•̥̩̥͙‧·‧̩̥˟͙❄️‧̩̥·‧•̥̩̥͙‧·‧̩̥•̥̩̥͙‧·‧̩̥❄‧·͙̥̣☆*̣̥ ·͙̥‧❄•̥̩̥͙‧·‧̩̥‧̩̥·‧•̥̩̥͙‧·‧̩̥˟͙❄️‧̩̥·‧•̥̩̥͙‧·‧̩̥•̥̩̥͙‧·‧̩̥❄‧·͙̥̣☆*̣̥

“… Because it’s there!” part 1.

When the role play gets you delulu.

Context: In a mixture of roleplay in beloved @ror-roleplay , books I read and wishing of cold the one sees dreams about mountain Wizarding Schools competitions which eventually turn to illustrations.

These two are OC’s from Hogwarts Legacy roleplay discord server. They were chosen to defend their Hogwarts School pride at the dangerous and snowy competition in my dream. The actual idea for the moment was given to me by incredible @callmehopeless

Characters:

💙 Chester Worthington the Third - @callmehopeless

💚 Arlene Irving - @artebris

*̣̥☆·͙̥‧❄•̥̩̥͙‧·‧̩̥‧̩̥·‧•̥̩̥͙‧·‧̩̥˟͙❄️‧̩̥·‧•̥̩̥͙‧·‧̩̥•̥̩̥͙‧·‧̩̥❄‧·͙̥̣☆*̣̥ ·͙̥‧❄•̥̩̥͙‧·‧̩̥‧̩̥·‧•̥̩̥͙‧·‧̩̥˟͙❄️‧̩̥·‧•̥̩̥͙‧·‧̩̥•̥̩̥͙‧·‧̩̥❄‧·͙̥̣☆*̣̥

*̣̥☆·͙̥‧❄•̥̩̥͙‧·‧̩̥‧̩̥·‧•̥̩̥͙‧·‧̩̥˟͙❄️‧̩̥·‧•̥̩̥͙‧·‧̩̥•̥̩̥͙‧·‧̩̥❄‧·͙̥̣☆*̣̥ ·͙̥‧❄•̥̩̥͙‧·‧̩̥‧̩̥·‧•̥̩̥͙‧·‧̩̥˟͙❄️‧̩̥·‧•̥̩̥͙‧·‧̩̥•̥̩̥͙‧·‧̩̥❄‧·͙̥̣☆*̣̥

Soft: Procreate.

To be continued in part 2.

*̣̥☆·͙̥‧❄•̥̩̥͙‧·‧̩̥‧̩̥·‧•̥̩̥͙‧·‧̩̥˟͙❄️‧̩̥·‧•̥̩̥͙‧·‧̩̥•̥̩̥͙‧·‧̩̥❄‧·͙̥̣☆*̣̥ ·͙̥‧❄•̥̩̥͙‧·‧̩̥‧̩̥·‧•̥̩̥͙‧·‧̩̥˟͙❄️‧̩̥·‧•̥̩̥͙‧·‧̩̥•̥̩̥͙‧·‧̩̥❄‧·͙̥̣☆*̣̥

Music I listened to in process (with link for translation): https://lyrics-on.net/en/1008984-everest-everest-lyrics.html