#Репресії

[thelittleukrainianwell-armedgirl]

Today, Ukraine marks the Day of Remembrance of the Victims of Political Repression—a time to mourn the innocent murdered by the Soviet regime.

One of the most haunting sites is the Bykivnia Graves near Kyiv, where the NKVD secretly executed and buried thousands of "enemies of the state." Among them were writers, artists, clergy, and scholars, such as writer Mykhailo Semenko, Metropolitan Vasyl Lypkivskyi, and priest Andriy Bandera.

Items linked to the Katyn massacre were also uncovered here. Long denied, these horrors were only acknowledged in the 1990s. In 1994, a memorial was unveiled; in 2006, President Yushchenko formally inaugurated the Bykivnia Graves as a national historical complex.

Today, services and wreaths mark this silent place. The exact number of victims remains uncertain—estimates range from 100,000 to 200,000—but their memory lives on.

What was once hidden is now remembered.

(c) @ euromaidanpress

[svitpravdy]

Секта Дворкіна: що говорять вчені та правозахисники про головного антикультиста Росії

Вступ

Якщо ви введете ім’я Олександр Дворкін у пошуковику, ви побачите десятки сторінок з його інтерв’ю, книгами та коментарями. Він — публічна зірка, «головний сектознавець» Росії, активний апологет і борець за «чистоту віри». Однак за фасадом образу — інша реальність, яку бачили й озвучували задовго до нас вчені, релігієзнавці та правозахисники.

Тоталітарнасектайілюзіягероя

Багато хто забуває: ще у 2009 році вчені попереджали про трагедію, яку принесе призначення Дворкіна головою ЕкспертноїрадиздержавноїрелігієзнавчоїоцінкиприМіністерствіюстиціїРФ. Це відкрило шлях для репресій під виглядом «захисту традиційних цінностей», а також відродження інквізиції та ідеологічної диктатури.

Вже тод�� ці люди критикували "головного борця з сектами" і попереджали, що призначення Дворкіна… може відкрити нову темну історичну главу, повну абсурду й трагедії… Сигнал активної фази будівництва Четвертого рейху в Росії — фази відродження нацизму.

Конфліктзакадемічноюспільнотою

Російськівчені-релігієзнавці та правозахисники з самого початку займали критичну позицію щодо Олександра Дворкіна.  Вони відзначали:

Недостатню об’єктивність і наукову компетентність,

Упереджений характер та псевдонаукові методи аналізу,

Підміну академічних критеріїв екстремістською ідеологією,

Стигматизацію та дискредитацію будь-яких релігійних організацій за межами його ортодоксії.

«Він створив атмосферу страху і нетерпимості у суспільстві; використовував псевдоакадемічні методи для виправдання репресій», — підкреслюється у матеріалі.

МассімоІнтровіньє (соціолог релігії, Італія) підкреслює:

«Я би сказав, що його не сприймають серйозно на міжнародному рівні... Але в Росії чомусь його сприймають серйозно деякі частини Православної Церкви. І це дуже дивно для мене, бо деякі з його теорій дійсно екстремальні».

ПатрісіяДюваль (адвокат, Франція):

«Він допомагає або допомагав китайському уряду в репресіях проти [Фалуньгун]… Ці репресії дійшли до випадків тортур, знаєте, це справді погано».

«Дворкінзалишивпіслясебевипаленуземлю»

Джозеф Грібоскі, засновник Інституту релігії та державної політики:

«Чесно кажучи, єдиний термін, яким я міг би охарактеризувати діяльність Олександра Дворкіна — це неосудність… Це просто марення злого, божевільного чоловіка».

Вільям��мідт (релігієзнавець, філософ):

«Він виглядає як неврівноважена, неосвічена людина… Сьогодні Дворкін розпалює міжрелігійну ворожнечу… Шарлатани не можуть бути в експертних комісіях. Людина з нестабільною психікою не може говорити від імені експертної спільноти».

Псевдонаука й розпалювання ворожнечі

Борис Фаліков (релігієзнавець):

«На майже семистах сторінках… “сектантські” лідери — страшні злочинці, а “сектанти” — безмовні жертви… Він бреше, стверджуючи, що наш Закон про свободу совісті 1990 року — копія американського, хоча у США такого закону немає. Він бреше, говорячи про 250 000 зруйнованих сімей — такої статистики не існує».

Олександр Ніжний (публіцист):

«Він першим звинуватив секти у всіх смертних гріхах… Якби не Дворкін, ми були б як сліпі цуценята. Світло ми побачили завдяки його працям... Тим часом, у всьому, що він і його союзники говорять, немає жодного слова правди».

Маніпуляціїтанаслідки

ІгорКольченко (релігієзнавець):

«Будучи викладачем, А. Дворкін завдає шкоди інтересам Церкви… Він готує для Церкви самовпевнених дилетантів, які дискредитують церковну науку…»

Кирило Товбін (публіцист):

«Дворкін придумав дуже серйозне поняття — “тоталітарна секта”, але це не витримує наукової перевірки… Він створив універсальне страшидло, щоб усувати критиків влади — неважливо, релігійні вони чи ні».

СергійІваненко (доктор філософських наук):

«Дворкін хотів зігнути всі секти в баранячий ріг... Небезпека полягала в тому, що люди запалювалися не для вивчення, а для дій з позиції сили».

Критика з усіхбоків

Навіть серед культ-експертів — масове дистанціювання:  СтаніславПанін:

«Дворкін — фігура, яка повністю себе дискредитувала. Навіть культ-експерти хочуть від нього відмежуватися».

Катерина Елбакян (доктор філософських наук):

«Він вважає, що захищає РПЦ, але не усвідомлює, що приносить їй більше шкоди, ніж користі. В його обличчі Церква постає абсолютно нетерпимою до різноманіття».

Псевдорада, псевдонаука й міжнароднатривога

ПротоієрейВолодимирФедоров зазначає:

«У травні 1997 року… різні НРД подали близько 30 позовів проти А.Л. Дворкіна... Церква не повинна потурати такій поведінці...»

А. Панченко (доктор філологічних наук):

«Призначення Дворкіна — приклад некомпетентності діючої еліти. Його мають притягнути до відповідальності за розпалювання релігійної ненависті».

Олександр Брод (директор Московського бюро з прав людини):

«Дворкін — автор псевдонаукових праць із “сектології”, які спрямовані на дискредитацію та заборону ряду релігійних груп».

СергійФілатов (релігієзнавець):

«Призначення Олександра Дворкіна — це акт або зухвалості, або божевілля… Тепер за наклеп і ненависть відповідає не лише РПЦ, а й держава».

Підсумок: голосменшості, витісненийзполя

Жорстка критика Олександра Дворкіна — це голос тих, хто намагався попередити:

про масову стигматизацію,

про атмосферу страху й репресій,

про руйнування релігійних свобод.

Список імен критиків і цитати можна продовжувати безкінечно — інтернет усе пам’ятає.

Більше тут: Experts about Alexander Dvorkin, 50 Comments

[uacrisis]

https://uacrisis.org/uk/?post_type=post&p=333908

❗ Під час пресконференції в УКМЦ Кримськотатарський Ресурсний Центр презентував аналіз порушень прав людини в окупованому Криму за І квартал 2025 року, а також аналітику ситуації у тимчасово окупованих Херсонській та Запорізькій областях. У фокусі уваги були масові репресії, арешти, катування, викрадення, порушення прав на здоров’я, свободу віросповідання, незаконна мобілізація та руйнування екології. Презентували також електронний реєстр порушень прав людини та воєнних злочинів, який має допомогти слідчим і міжнародним інституціям⤵

[labrcblog]

В Україні проблема наркотиків використовується не лише як соціальна чи медична криза, а й як інструмент політичних маніпуляцій та корупційних схем. Під прикриттям боротьби з наркоманією влада нерідко відволікає суспільство від реальних проблем, переслідує опозицію та виправдовує розширення репресивних заходів. У той же час корупція в правоохоронних органах дозволяє нелегальному наркобізнесу процвітати, а наркозалежним людям відмовляють у реальній допомозі. Чому каральна система не працює, хто насправді виграє від існуючої наркополітики, і що потрібно змінити — читайте у статті.

[3540-kollektiv]

��ригноблення сорбів за часів нацизму: систематичне руйнування культурної ідентичності

Райлі Льюїс В епоху націонал-соціалізму сорби, західнослов’янська меншина в Лужиці, систематично позбавляли виборчих прав, пригноблювали та позбавляли культурної ідентичності. Особливо сильно постраждав Баутцен, культурний центр Сорбів, який втратив майже всі форми сорбського самовизначення під репресивними лещатами нацистського режиму. Але переслідування вийшли далеко за межі міста і серйозно…

[girl-with-demons-in-her-soul]

Мій чоловік зараз досліджує Америку, бо мріє зробити по ній власний курс. Запропонував мені глянути з ним документалку про війну у В'єтнамі. Я ж, як надзвичайно спрагла до нових знань істота, погодилася.

Перші дві серії пройшли нормально. Звісно, я відчувала сум, гнів, жалість, злість - в першу чергу на комуністів та недалекоглядних людей, які ставили в пріоритет свої інтереси й зовсім не думали про те, чим завершиться впровадження комунізму для країни чи навіть цілої низки країн. Мене не дивували комуністичні методи, не дивували знищення власників ферм, не дивували репресії - я ж бо походжу з країни, яка постраждала від цього не менше, а то й більше. Було боляче від багатьох епізодів тої війни, хоча і було розуміння того, чому вона важлива - для збереження цінностей демократії, для свободи, для вільних виборів і умов для формування нації, громадянського суспільства. Бо я не вірю, що існують люди "поза політикою". Є люди, які не усвідомлюють своєї ролі в цій політиці.

А потім сталася третя серія. Раніше я про цю війну просто читала щось загальне, дивилася фільми, бачила на неї посилання в різних джерелах. Я не знала ані причин, ані передумов, ані перебігу. Перші дві серії дали мені можливість вважати її виправданою - комунізм є значно більшим злом, аніж декілька спалених сіл. А потім сталося масове вбивство в Сонгмі (тут є посилання якщо що).

Я дивилася фото і слухала слова очевидців. Солдатів і репортерів. Двох чоловіків, які випадково вижили, і пронесли це через все своє життя. Після цієї серії я довго мовчала, а тоді не могла перестати плакати. Врешті довго не виходило заснути. А як заснула, то довго снилося мені, що я копаю окопи й сховища, укріплюю їх, а потім туди прилітає. Під ранок снилося, що я збираю улюблені речі для евакуації, бо лінія фронту наближається. Було боляче, страшно, розгублено.

До цього думала, що звикла до таких кадрів. Що звикла до зла, до болю, бо ж моя країна зараз перебуває у війні. Ні, не так. Мою країну знищують, щодня гинуть люди, руйнуються сім'ї й невідомо чим це закінчиться. Єдине відомо, що це боротьба проти суцільного, всеохопного зла, яким є росія. Яким росія була завжди, незалежно від того, яку маску вона надягала.

Але все одно плакала. Плакала, бо хай навіть це було не масове явище під час в'єтнамської війни, помсти цивільним таки були. І це були помсти не "чужим цивільним", а людям, яких американці намагалися звільнити. Яких вони мали захистити від тоталітарного режиму. Які їм довірилися. А вони просто нищили їх, застрілювали біля канави, вбивали гранатами у сховищах. Більшість жертв це жінки, які перед цим піддавалися масовим зґвалтуванням, і діти. На фото є геть крихітні ��емовлята. Репортер розповідав історію як дитина йшла, шукала маму, а тоді солдат просто застрелив її. Це був акт суцільного зла й помсти "за смерть побратимів". Але не помсти на полі болі, це був просто акт агресії над тим, хто є слабшим. Хто точно не зможе відповісти.

Вільям Голдінг у книзі "Володар мух" вбивство Саймона описував як шалене дійство, божевільний танець, сповнений екстази, який заполонив всіх дітлахів і змусив накинутися на свою жертву. Американські солдати в цій війні здебільшого теж були дітлахами - більшість мобілізованих мали від 18 до 25 років. Вони були несформовані й воювали за цінності, яких самі не м��ли. Тому вони й не могли захистити це населення, але могли просто взяти й розправитися з ним. А потім поїхати додому й далі жити своє життя.

Один з солдатів казав: "А чим це відрізняється від наказу стріляти безрозбірливо у ворога? Просто тут люди стояли коло канави, а там розбігалися в сторони". Війна для людей, у яких немає цінностей, призводить до тотальної дегуманізації. Не дегуманізації тоталітарного режиму. Не дегуманізації комуністів. А дегуманізації мирного населення, жінок і дітей, які намагаються жити далі. Жінок і дітей, які потребують захисту, а натомість піддаються зґвалтуванню.

От і де джерело зла? Чому люди на таке наважуються? Як можна так легко вбивати інших людей? Матерів, які закривають собою дітей? Дітей, які плачуть за вбитими матерями? Старих і немічних, які не можуть втекти від куль?

На щастя, такі воєнні злочини не були масовими. Але я не можу перестати думати про цей епізод. Не можу не думати про те, що буде з нами далі. Що ми живемо у світі, сповненому насилля, де ніхто, окрім нас самих, не зможе нас захистити. Не тільки від ворога, а й від зради тих, на кого ми покладаємося.

[lisa-is-chilling]

стала більше спілкуватися з дівчатами з балетного класу в ім'я соціалізації та знаходження нових зв'язків (дивитися пост про "не здамся поки не піду з кимось на каву").

вчора йшла з однією із них додому - нам в одну сторону на зупинку, тільки на різні кінці міста їхати. почали з "як у тебе вихідні пройшли?", а закінчили з "люди на сході такі недолугі, вони заслуговують на те шо з ними сталося".

"є ж причина чому їх там бомблять".

їх.

їх.

не нас.

мені здавалося шо такі тези про східняцьке бидло і галицьких патріотів розганяють тільки боти на фейсбуці під згенерованими ші картинками з військовими. але ніт - якщо проживеш достатньо довго, зустрінеш усякого роду патороч.

і я могла б прочитати їй лекцію про те що так, є причина чому нас обстрілюють, і це не тому що східні регіони так хотіли до росії, чи це була їх абсолютно свідома позиція; що це роки пропаганди, репресії, депортацій та прирівнювання до російського - рано чи пізно воно мусило закріпитися в якогось відсотка населення. що це в першу чергу провина росії, бо росія - агресор, яка вчиняє насильницькі дії над нашим народом, УСІМ народом. але я просто мовчала, поки не знайшла можливість перевести тему.

можливо, в неї є причини на таку опінію. її досвід може відрізнятися від мого досвіду: я не мала жодних проблем з місцевими коли приїжджала на південний схід на відпочинок до моря, і вони теж нічого не мали проти нашої української (звучить страшно, але такі були реалії). я можу зрозуміти все, але коли ти культивує�� такі думки та виголошуєш їх іншим на четвертий рік повномасштабки і на 12 рік війни, то із нас двох, дебет з кредитом не сходиться явно не в мене в голові.

в моїй бульбашці такі тези давно вмерли. навіть моя мама нічого такого не казала вже бог знає скільки, і моя бабуся, яка є етнічною росіянкою, не поділяє україну на схід і захід.

бо ми, блять, одна країна. не можу повірити що сприймати це як істину та загальновідомий факт - це наївно.

[nelligekata]

Путлер говорил, что Украину придумал Ленин, а вот московия вела борьбу с украинским языком веками до наших дней".

Этот пост я разместил год назад, но он актуален и сегодня, пока московия не исчезнет с карты мира:

"Коли іноземці запитують, чому так багато українців розмовляють російською мовою, наведіть частину історичних фактів, що показують хронологію русифікації та знищення української мови, культури і нації від 1708 до 1990 року . Хоча почалося це раніше.

1708 р., листопад – Зруйнування за наказом Петра І гетьманської столиці Батурина (з винятковою жорстокістю було замордовано всіх його мешканців – 10 тис. чоловіків, жінок і дітей, а місто дощенту зруйновано і спалено.

1720 р. – Указ Петра І про заборону друкування нових книжок українською мовою в Києво-Печерській та Чернігівській друкарнях, а старі книжки перед друкуванням було наказано привести у відповідність з російськими.

1721 р. – Указ Петра І про цензурування українських книжок.Знищення Чернігівської друкарні.

1729 р. – Указ царя Петра ІІ, який зобов’язував переписати з української мови на російську всі державні постанови й розпорядження.

1755,1766,1769,1775,1786 рр. – Заборони Петербурзького синоду друкувати українські книжки.

1764 р. – Інструкція Катерини ІІ князю О. В’яземському про посилення русифікації України,Смоленщини,Прибалтики та Фінляндії.

1769 р. – Указ синоду про вилучення в населення українських букварів та українських текст��в з церковних книг.

1786 р. – Заборона церковних відправ українською мовою, запровадження російської вимови церковнослов’янських текстів. Наказ про обов’язковість російської мови в Київській академії.

1817 р. – Закриття Києво-Могилянської академії.

1831 р. – Скасування царським урядом Магдебурзького права (це поклало край неросійському судочинству, виборам урядовців та місцевій автономії в Україні).

1847 р., 5 квітня – Арешт і безстрокове заслання Тараса Шевченка рядовим солдатом в окремий Оренбурзький корпус за резолюцією Миколи І під найсуворіший нагляд,із забороною писати й малювати, що було рівнозначне ув’язненню (пробув там до 2 серпня 1857 р.).1862 р. – Закриття українських недільних і безплатних шкіл для дорослих.

1863 р, 18 липня – Циркуляр м��ністра внутрішніх справ Росії П.Валуєва про заборону друкування книг українською мовою.

1869, 1886 рр. – Укази царської адміністрації про доплати чиновникам російського походження в Україні за успіхи в русифікації.

1876, 18 травня – Таємний Ємський указ Олександра ІІ про заборону ввезення з-за кордону до імперії будь-яких українських книг і брошур, заборону українського театру й друкування українською мовою оригінальних творів художньої літератури, текстів українських пісень під нотами.

1881 р. – Заборона виголошення церковних проповідей українською мовою.

1888 р. – Указ Олександра ІІІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами.

1895 р. – Заборона українських книжок для дітей.

1907 р. – Закриття царським урядом української періодичної преси, конфіскація виданої в роки революції 1905-1907 рр. української літератури, репресії проти діячів української культури.

1908 р. – Указ сенату Російської імперії про «шкідливість» культурної та освітньої діяльності в Україні.

1914 р., березень – Заборонення царським режимом святкування 100-річчя від дня народження Т.Шевченка.

1914 р. -Указ Миколи ІІ про скасування української преси. Заборона в окупованих російською армією Галичині та на Буковині вживання української мови, друкування книг, газет і журналів українською мовою. Розгром товариства «Просвіта», зруйнування бібліотеки Наукового товариства імені Шевченка. Депортація багатьох тисяч свідомих українців до Сибіру.

1921-1923 рр. – голод у степових районах України, спричинений політикою «воєнного комунізму» та продовольчою розверсткою на селі, унаслідок якого загинуло до 1,5 млн. селян.

1929 р. вересень – Арешт визначних діячів української науки, культури, й УАПЦ – за «належність» до вигаданих ОДПУ Спілки визволення України (СВУ) та Спілки Української молоді (СУМ).

1929-1930 рр. – Перша фаза колективізації й «розкуркулення» в Україні. Виселення сотень тисяч українських заможних селян до Сибіру та на Далекий Схід.

1930 р., 9 березня-19 квітня – Судовий процес у Харкові над 45-ма діячами української науки, літератури, культури,УАПЦ – за належність до так званої «Спілки Визволення України» (СВУ).

1932-33 р.р. – Організація більшовицьким режимом штучного голодомору в Україні, унаслідок якого загинуло 8 млн українських селян. Масове переселення росіян у вимерлі українські села.

1933 р. – Погром українців на Кубані.

1934-41 рр. – Знищення архітектурно-культурних пам’яток у різних містах України, арешт і страта 80% української інтелігенції.

1937 р., листопад – Масовий розстріл ув’язнених на Соловках українських письменників ��а інших діячів української культури (до 20-річчя жовтневого

перевороту).

1938 р., 24 квітня – Впровадження російської мови як обов’язкової в усіх школах України.

1939-1941 рр. – Широкомасштабні репресії органів НКВС проти українців західних областей. Масові депортації українського населення у віддалені райони СРСР.

1947 р.,3 березня – Призначення Л.Кагановича першим секретарем ЦК КП (б) У і нова «чистка» серед українських культурних кадрів, звинувачених в «українському буржуазному націоналізмі».

1949 р. – Чергова «чистка» в КП (б) У у зв’язку з рішеннями її 16-го зїзду 25-28 січня (за звинуваченням в українському націоналізмі від січня 1949 р. до вересня 1952 р. було виключено з партії 22175 її членів).

1954 р. 23-24 березня – 18 з’їзд КПУ схвалив набір юнаків і дівчат з України на Cибір і до Казахстану для освоєння цілинних і перелогових земель (протягом 1952-1956 рр. туди виїхало приблизно 100 тис.осіб).

1957-61 рр. – Посилені антирелігійні акції в УРСР, ліквідація приблизно половини церковно-релігійних установ (парафій, монастирів, семінарій).

1959 р.,15 жовтня – Убивство C.Бандери агентом КДБ Б.Сташинським.

1961 р., січень – Закритий суд у Львові над членами Української Робітничо-Селянської Cпілки (Л.Лук яненко, І.Кандиба, С.Вірун та ін.), які обстоювали право виходу УРСР зі складу CРСР. Засудження Л.Лук’яненка до смертної кари.

1962 р. – Судовий процес над 20 членами Львівського Українського Національного Комітету, чотирьох з яких було засуджено до розстрілу.

1963 р. – Підпорядкування національних Академій наук союзних республік московській Академії наук СРСР.

1965 р., серпень-вересень – Перша велика хвиля арештів українських діячів в Україні (Богдан і Михайло Горині, П.Заливаха, С.Караванський, В.Мороз, М.Осадчий, А.Шевчук та ін.).

1969 р.,червень – Лист українських політичних в’язнів (М.Гориня, І.Кандиби, Л.Лук’яненка) до Комісії охорони прав людини в ООН про отруювання політв’язнів.

1972 р., січень-травень – Друга велика хвиля арештів інтелігенції в Україні.

1972 р., травень – Усунення з посади першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста за український націоналізм; чистка керівних кадрів КПУ.

1978 р., 11 листопада – Директива колегії Міністерства освіти УРСР «Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітних школах республіки» (посилення русифікації).

1979 р., березень-жовтень – Нові арешти українських діячів в Україні: ��.Бердника (6 березня), Ю.Бадзя (23 квітня), Ю.Литвина (6 серпня), М.Горбаля (23 жовтня) та ін. (усі вони були засуджені до максимальних строків ув’язнення в таборах суворого режиму й заслання у віддалені райони Росії).

1979 р., 18 травня – Загадкове вбивство композитора В.Івасюка біля Львова.

1980-81 р. – Арешт українських політичних діячів С.Набоки, Л.Мілявського, Л.Лохвицької.

1983 р. – Постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови та літератури («Андроповський указ») та директива колегії Міністерства освіти УРСР «Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загально-освітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки», спрямована на посилення русифікації.

1984 р. – Померли в таборах О.Тихий, Ю.Литвин, В.Марченко.

1985 р., 4 вересня – У концтаборі помер поет В.Стус.

1989 р. – Постанова Пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (російську) в СРСР.

@Из Сети

PS:

Я сам татарин, Залман- это аватарка, родился в Казани, националист с детства, но пишу на русском языке , который мне не родной язык ,и никогда им не был.

Татарами нас назвал основатель марксизма- онанизма еврей Бланк- Ленин , мы все века были Волжскими булгарами, и я в детстве читал книжки написанные арабской вязью, потом была латиница, а уж потом ни фуя не виликий рЮсский язык .

В детстве в садике меня ставили в угол за то, что отказывался говорить на русском, и когда видел взрослых говорящих на русском , жаловался родителям, что вон "кафир" идет.

( Кафир- это враг. Мне было 5- 6 лет).

Моя кличка в саду долго была "Маугли". Русский заставили выучить после 6 лет, чтобы в школу взяли, хотя я просился в татарскую школу, где ВСЕ предметы преподавались на татарском языке, но их было мало и находились далеко. Любимая оценка по русскому языку и литературе была "Два", иногда

" Три", а за отказ читать бредятину психопата Достоевского про ипаната с топором убивавших бабушек, чуть из школы не выгнали. В знак протеста, я покрасил волосы в красно- оранжевый цвет Алжирской хной, и ходил так в школу три месяца в 1977 году, пока не постригли по решению Пед. совета( просто физдец), и в комсомол не приняли, чему я был очень даже рад.

Достоевского так и отказался рассказывать и читать.

Читаю, и понимаю все на украинском, говорю мало, иногда с женой. Я на русском то мало разговариваю, больше на английском. Часто спрашиваю жену или знакомых, как то или иное слово сказать на русском. Мой родной язык - татарский , знаю еще несколько языков.

Именно поэтому пишу на русском, но с ошибками , т.к. часто мою инфо читают ��а поребриком, а вот украинский язык им дается совсем плохо, типа челюсть не та.

Это политика россии по отношению к национальным языкам. У нас в татарском языке отстутствуют 4 буквы, так как вынуждены писать на кирилице и нам пришлось придумать эти буквы и написание самим, иначе язык просто пропал бы. Татарам не разрешают изучать в школах татарский язык в раше. Кокаин, героин, амфетамин, водка - всегда пжлста, а вот язык знать не должен, как и свою историю.

Московские по приказу Ивана "Психопата" в

1552 г.вырезали 350.000 татар, женщин и детей после подписания мирного соглашения с ними. Батуринская резня, это маленький повтор трагедии в Казани. Московским вообще верить нельзя никогда.

Я всю сознателтную жизнь живу по принципу:

" Если московские у тебя в друзьях, враги тебе не нужны!"

У меня нет ни капли московской крови, спецом провел ДНК тест, все мои родственники были из деревень, зажиточные

" крестьяне- кулаки", и их репрессировали, сослав в Сибирь и Казахстан, где было очень много депортированных украинцев. Там же мои дяди женились на депортированных украинках. И вот одна из моих тетушек - украинка баба Ганна, которых поселили в Бугульме как ссыльных, рассказывала мне по вечерам про НАСТОЯЩУЮ историю украинцев.

Я многое не понимал и всегда спрашивал, почему так прступали с украинцами, на что она мне отвечала, что

" они со всеми так поступали, не только с нами".

Хорошо, что хоть наблюдаем агонию и последние месяцы московии, которая тонет каждый день в собственном дерьме.

Миллионы населения сидят без света, тепла и воды.

Уверен, что кричат громко:"Гой��а!", что помогает согреться.

Процессы в национальных образования московии кипят по полной , скоро крышку сорвет обязательно. Многие стали создавать свои ТРО и отряды самообороны , что очень хорошо.

Будем тушить пожар бензином.

Украина, как локомотив истории освободит многие народы на территории московии, когда раша развалится и счезнет с Глобуса навсегда. А Китай снова будет хозяином на Вострчных землях. Уверен, что с Китайцами будет легче договориться, когда Украина с ними будет иметь общую границу.

"Нихао, москва!"

Украина была, есть и будет, а московия со своими" зелеными потворами". И этот процесс НЕОБРАТИМЫЙ, верите вы в него или нет, и остановить его не возможно за ярды денег. Именно поэтому мы и наблюдаем панику и разрыв кошерных пердаков в Кремле и на Банковой.

Будьмо!

Zalman Shuher

[traveler-from-ukraine]

Констанца. Румунія

Частина 2: Музей національної історії та археології

Будівля, яка одразу привертає погляд, як тільки ви потрапляєте на площу Овідія в Констанці — є музеєм національної історії та археології Румунії. Вона є історичною памʼяткою, і будувалась як міська ратуша. Будівництво тривало майже 10 років, бо було перервано Першою світовою війною. Відкрито бувлю було в 1921 р.

На вході до музею можна побачити герб міста. Також одразу можна побачити і деякі експонати, що представлені поруч з будівлею музею і на самій площі. Це переважно експонати, що відносяться до давньо-грецького періоду міста: амфори, памʼятники та інше.

В середині ж музею, підібрана велика кількість вражаючих експонатів. Деякі з них відсилають навіть до Льодникового періоду — справжні бивні мамонта.

Є і незвичайні експонати, як от посуд незвичної форми часів Римської імперії.

Є тут і статуетки із каменю, неймовірно майстерної роботи. Що збереглись ще з античних часів.

Також мене вразив воїнський щит, надзвичайно гарно оздоблений різьбою. Щоправда я не запамʼятав період історії до якого він відноситься.

Великою частиною музею є і частина присвячена комуністичному періоду в Румунії. Там зібрано велику кількість речей і побутової техніки тих часів.

Є там і кімната, де розповідається про репресії, що проводились в цей період. Мене дуже вразила карта судоходного каналу, який я перетинав по дорозі до міста. Виявилось, що він був викопаний руками політвʼязнів з 14 таборів, і сполучив Дунай з Чорним морем поблизу Констанци. Довжина цього каналу складає приблизно 60 км.

Ось фото однієї з гілок цього каналу, поблизу Аджиджі, для розуміння розмірів.

📍Музей національної історії та археології

Підтримати ЗСУ

[novunuua]

Каральна психіатрія повертається? Радянські методи знову оживають під прикриттям боротьби з «сектами». Читайте, як антикультові організації використовують медицину для репресій. #Психіатрія #Репресії #РАЦИРС #Дворкін #ПраваЛюдини

[svitpravdy]

Україна як приклад протидії кремлівській антикультовій пропаганді

Якщо вже в самому Вашингтоні на міжнародному рівні відкрито говорять про небезпеку антикультового екстремізму, можна лише уявити масштаби проблеми, що розгортаєтьсяу світі! Антикультизм, під прикриттям «захисту суспільства», виявився висококоординованим механізмомгібридноївійниКремля. А списки причетних — уже сформовані: «експерти», псевдологісти, агенти впливу в урядах і навіть медійні обличчя.

«Форум завершився закликом до міжнародного розслідування, введення санкцій і кримінального переслідування всіх учасників антикультової мережі», — повідомляє РБК-Україна.

Україна, незважаючи на війну, стала символом опору цьому тиску. 

І те, що проти ІриниКременовської - агента російської тоталітарної секти РАЦИРС, яка керується психічно хворим адептом Олександром Дворкіним вже відкрито кримінальне провадження за ст. 161 ККУ— це лише початок. Раніше їх не називали поіменно. Тепер — називають. Раніше не карали. Тепер — вимагають карати на міжнародномурівні. І це — сигнал для кожного: нарешті тоталітарний режим сектантів с російської сетки РАЦИРС буде пресичено та всі, хто причетний до РАЦИРС буде покарано на міжнародному рівні.

Світ більше не може закривати очі на організований релігійний екстремізм під виглядом антикультизму. На форумі у Вашингтоні вперше офіційно було висунуто вимогу до міжнародного співтовариства—розпочати кримінальне переслідування кожного учасника антикультової мережі, яка використовується Кремлем як інструмент гібридної агресії. Це — новий фронт війни за демократію, і мовчання більше не є варіантом.

«Учасники форуму заявили про серйозну загрозу з боку транснаціональних антикультових структур, що діють під прикриттям експертної риторики та координуються з Москви», — пише РБК-Україна.

Україна вже зробила перший крок: справа проти Кременовської (ст 161 ККУ) — показник, що ми не дозволимо агентам впливу розмивати нашу незалежність і свободу віросповідання. Але цього недостатньо. Має відповісти кожен, хто поширює пропаганду РАЦИРС, фабрикує експертизи, прикриває репресії проти релігійних меншин або допомагає російським структурам — усі вони мають постати перед судом. І міжнародна правова машина вже працює.

Додатково дівіться  https://www.youtube.com/watch?v=jKEKQ6_Z7gc

[uacrisis]

Порушення прав людини в окупованому Криму | Аналіз за І квартал 2025 року

АНОНС Кримськотатарський Ресурсний Центр презентує Аналіз порушень прав людини в окупованому Криму за І квартал 2025 року, а також надасть аналітику ситуації у тимчасово окупованих Херсонській та Запорізькій областях.

📅 15 квітня о 10:30

🔍 У фокусі: – незаконні обшуки, арешти, допити, етапування; – порушення прав на життя, свободу, справедливий суд та охорону здоров’я; – системні обмеження основних свобод на окупованих територіях.

Більше деталей - нижче

🔔 Посилання на пряму трансляцію - у першому коментарі

[alina-sh5]

РАЦИРС і Четвертий рейх: як релігійні "експерти" з ФСБ знищують демократію

Тоталітарна секта РАЦИРС, створена у надрах РПЦ і спецслужб РФ, давно вийшла за межі релігієзнавчої сфери. Вона перетворилась на повноцінну ідеологічну диверсійну мережу, покликану знищити свободу думки, совісті та віри. Її методи дедалі більше нагадують практики тоталітарних режимів XX століття — зокрема сталінізму й нацизму.

Під прикриттям боротьби з "сектами" і "деструктивними культами" РАЦИРС розгортає системну війну проти будь-яких незалежних релігійних та громадських ініціатив. Це не лише релігійна цензура — це ліквідація правової держави як такої.

Новітня інквізиція під патронатом РПЦ

У Росії механізм уже давно запущений. При Міністерстві юстиції РФ діє так звана Експертна рада з релігієзнавства. Вона не має юридичної відповідальності, але її висновки можуть призвести до арештів, заборон і ліквідації церков. Її члени — ті самі діячі РАЦИРС, зокрема Олександр Дворкін, який є символом псевдонауки в релігієзнавстві.

Дворкін відкрито заявляє, що демократія — це слабкість, що свобода віросповідання «загрожує духовному суверенітету Росії». Він пропонує створити єдину "православну віру" як державну ідеологію. А всі інші конфесії — або знищити, або маргіналізувати через засоби масової інформації й судову систему.

Завдяки РАЦИРС у Росії було визнано "екстремістською організацією" Свідків Єгови, сотні людей зазнали переслідувань, обшуків, катувань. Усе це — за експертними висновками, які базуються на фальшивих псевдонаукових тезах, часто без жодної перевірки чи контраргументів.

Географія зараження: як РАЦИРС експортує тоталітаризм

РАЦИРС активно діє за межами Росії. Свої філії або неформальні осередки вони мають у Білорусі, Латвії, Вірменії, Казахстані та, звісно, в Україні. У Латвії їхній агент Віктор Йолкін активно дискредитує нетрадиційні громади. В Грузії Дворкін має прямий вплив на антисектантське лобі в уряді. В Україні — через Ірину Кременовську, сайти ANTISEKTA і ЦЕПД — просуваються ті самі механізми тиску.

РАЦИРС нав’язує модель, у якій псевдоексперт вирішує, що є «правильним віросповіданням». У такій системі не існує свободи — є лише ідеологія.

Секта, що не має визнаних цінностей

На відміну від звичайних релігійних рухів, РАЦИРС не має жодної позитивної програми. Це структура, побудована винятково на ворожнечі, агресії, репресії. Вона не об’єднує навколо віри — вона мобілізує навколо ненависті. Це — класична ознака тоталітарної секти.

Її лідери — не духовні авторитети, а ідеологи. Її члени — не віруючі, а функціонери. Її мета — не просвітлення, а підкорення. І як будь-яка тоталітарна секта, РАЦИРС небезпечна не тільки для своїх жертв, а й для цілого суспільства.

Висновки: битва за майбутнє

Україна має унікальний шанс не допустити експорту духовного терору. Ми вже бачимо, до чого призвів союз релігії та репресії в Росії. Нам потрібне суспільство, де експерти — це науковці, а не агенти спецслужб. Де віра — це особистий вибір, а не нав’язаний стандарт.

РАЦИРС — це не просто секта. Це частина гібридної машини, що прагне знищити демократію під приводом боротьби за "духовну безпеку". І ми маємо називати речі своїми іменами — й бити на сполох.

Україна бореться не лише за території. Ми боремося за ідею вільного суспільства. І цю боротьбу треба вести всюди — навіть у сфері релігійної політики, навіть проти тих, хто маскується під "експертів". Бо сьогодні вони нав’язують думку, а завтра — палитимуть книги і саджатимуть за інакшість.

[germanywars]

Повстання комуністів 1919 рік.

Січневе повстання комуністів в Німеччині відбулось 5-12 січня 1919 року, комуністичні злочинці та терористи, хотіли захопити владу, та розпочати комуністичні злочинні процеси такі як, націоналізація пртватної власності, репресії проти незгідних з комуністами, та встановленню радянського ладу. Комуністичних терористів очолював Карл Лібкнехт та Роза Люксембург. В цей час в Німеччині було сформовано уряд Фрідріха Еберта, соціал-демократа лівака, який очолив уряд Німеччини після Першої світової війни.

4 січня уряд Еберта звільнив Айхгорна, який був радикальним ліваком , а його місце зайняв Ойген Ернст. Незважаючи на розбіжності, Революційні стюарди та виконавчий комітет Берлінської НСДПГ вирішили провести демонстрацію наступного дня. Протест 5 січня перевершив очікування щодо масштабу та явки; загалом у демонстраціях та пов'язаних з ними страйках взяли участь 100 000 осіб. Протягом наступних семи днів озброєні демонстранти окупували друкарні соціал-демократичної газети Vorwärts та Berliner Tageblatt, а також будівлі кількох видавництв, друкарню та телеграф.

Провідні члени комуністичних злочинців зустрілися ввечері 5 січня, щоб вирішити, що робити далі. Більшість присутніх підтримали захоплення берлінського газетного району та висловилися за початок боротьби проти соціал-демократичного уряду. Лібкнехт довів до стану революційної ейфорії натовп та хибним повідомленням про те, що всі полки в Берліні та навколо нього на їхньому боці, тоді як Люксембург продовжувала виступати проти цих дій. Лише два речники комуністів, Ріхард Мюллер та Ернст Дайміг, виступили проти такого курсу дій. Хоча обидва в принципі підтримували другу революцію проти Ради народних депутатів, вони вважали вибір часу передчасним і тактично нерозумним; вони проголосували лише за загальний страйк. Рішення про створення тимчасового революційного комітету для повалення уряду та захоплення влади було прийнято приблизно 70 присутніх голосами проти, 6 голосами проти . Комітет був сформований з 53 осіб, а Георг Ледебур, Лібкнехт і Пауль Шольце були трьома рівноправними головами.

Наступного дня Революційний комітет закликав робітників Берліна організувати загальний страйк 7 січня та повалити уряд Еберта. На заклик відгукнулося до 500 000 людей, які хлинули до центру міста. У наступні дні вони не брали участі в жодних боях, до них не приєдналися лідери страйку, хоча вони були готові роззброїти солдатів, як це було 9 листопада. На деяких їхніх плакатах і банерах були ті ж гасла, що й на початку Листопадової революції: «Мир і єдність», але були також листівки, такі як та, що була випущена «революційною робочою силою Великого Берліна»

Робітники! Товариші! Солдати! Настала година, коли революцію потрібно довести до переможного кінця. Або ми встановимо диктатуру пролетаріату, або ми побачимо, як Еберт-Шейдеманн, кати революції, задушать її до смерті. … Робітники! Товариші! Солдати! Візьміть владу в свої руки. Поваліть уряд, який захисно стоїть перед скарбницею, який зрадив і тільки зрадив революцію. Хай живе диктатура пролетаріату! Хай живе революція!

Як бачемо комуністичні терористи хотіли перетворити процвітаючу Німеччину в огидну копію злочинного СРСР.

Протягом наступних двох днів Комуністичний комітет не міг дійти згоди щодо подальших дій. Деякі представники закликали до збройного повстання, інші ж благали про переговори з Ебертом. Зокрема, Комітет не зміг дати сигнал сотням тисяч демонстрантів, які чекали вказівок на вулицях і площах, що їм слід робити. Через це вони повернулися додому вечорами 5 та 6 січня, нічого не досягнувши.

Лідер КПН Лібкнехт, спочатку всупереч пораді Люксембург, підтримав план розв'язання громадянської війни. Рада народних депутатів мала бути повалена силою зброї, а вибори до Національних зборів, заплановані на 19 січня, мали бути зірвані. Лібкнехт побоювався, що інакше КПН може надмірно ізолюватися від робітників, які прагнули повалення уряду. Водночас члени КПН намагалися перетягнути на свій бік деякі полки, розміщені в Берліні, особливо дивізію Народної морської піхоти. Їм це не вдалося, оскільки більшість солдатів вже були вдома, або тому, що вони оголосили себе нейтралітетними, або тому, що вони були лояльними до Ради народних депутатів. Крім того, частина громадян Берліна, особливо середній клас, згуртувалася на підтримку уряду Еберта, прислухаючись до його заклику до страйку та дії як живого щита для захисту урядових будівель.

6 січня Комуністичний комітет розпочав переговори з Ебертом за посередництва керівництва НСДПГ. Переговори провалилися 7 січня через небажання обох сторін йти на компроміс. Рада народних депутатів вимагала евакуації захоплених будівель газет, тоді як комуністи наполягали на поновленні Айхгорна на посаді. Таким чином, шанс на ненасильницьке врегулювання конфлікту був втрачений.

Того ж дня Еберт доручив командуванню військами в Берліні та його околицях Густаву Носке , і пролунали заклики до формування більшої кількості підрозділів Фрайкорів. З початку грудня 1918 року такі підрозділи Фрайкорів формувалися з колишніх солдатів фронту та добровольців. Тепер Еберт і Носке дозволили їм збиратися навколо Берліна з організаціями, вірними Республіці, та з імперськими полками, деякі з яких були вірними, але найбільше ворожими до Республіки. Відразу після призначення Носке він наказав стежити за всіма членами Комуністичного комітету, щоб їх можна було заарештувати пізніше. З цією метою 50 офіцерів було розміщено у всіх поштових відділеннях Берліна. 8 січня Рада народних депутатів закликала населення чинити опір комуністичним бойовикам та їхньому запланованому захопленню уряду та опублікувала листівку, в якій вони оголосили, що зустрінуть насильство насильством.

«Спартак» бореться за всю владу. Уряд, який хоче протягом десяти днів домогтися вільного рішення народу щодо власної долі, має бути повалений силою. Народу не дозволять висловитися, його голос буде придушено. Ви бачили результати! Там, де править Спартак, вся особиста свобода та безпека скасовані. Преса придушена, рух транспорту паралізовано. Деякі частини Берліна стають ареною кривавих битв. … З насильством можна боротися лише насильством. Організоване насильство народу покладе край гнобленню та анархії. … Час розплати наближається!

9 січня центральний виконавчий комітет Берлінської НСДП та КПН опублікували спільне звернення, вимагаючи боротьби з «юдами в уряді. … Їм місце у в'язниці, на ешафоті. … Використовуйте зброю проти своїх смертельних ворогів».

Маса робітничого класу прислухалася до заклику до загального страйку, щоб запобігти контрреволюції, але не хотіла мати нічого спільного з військовою боротьбою. Навпаки, вони продовжували вимагати єдності соціалістичних сил і на великому мітингу в парку Гумбольдтхайн 9 січня зажадали відставки всіх лідерів, відповідальних за «братовбивство». Як уряд Еберта, так і Ледебура та Лібкнехта вважалися відповідальними за ситуацію. Численні резолюції з заводів закликали до припинення вуличних боїв та створення уряду, в якому були б представлені всі соціалістичні партії. На думку історика Себастьяна Хаффнера, виконавчий комітет Берлінської партії НСДП та КПН зазнав невдачі у повстанні, яке було «цілком спонтанною роботою мас берлінських робітників, які здійснили Листопадову революцію; маси переважно складалися з соціал-демократів, а не спартакістів чи комуністів, і їхнє січневе повстання нічим не відрізнялося від їхньої Листопадової революції».

10 січня бригада Фрайкорпусу Рейнхарда під керівництвом полковника Вільгельма Рейнхарда атакувала штаб-квартиру комуністів у Шпандау. 11 січня Носке віддав наказ про дії проти тих, хто займав будівлю газети «Форвертс». Нападники, озброєні військовою зброєю, значно перевершували своїх супротивників. Потсдамський Фрайкорп захопив будівлю за допомогою вогнеметів, кулеметів, мінометів та артилерії. До 12 січня також були захоплені інші будівлі та вулиці, які контролювались комуністами. Організованих боїв не було, оскільки комуністи не були до них готові; у багатьох випадках вони здавались добровільно. Проте військові розстріляли понад сто комуністичних бойовиків та невідому кількість мирних жителів у цьому районі. Наприклад, 11 січня сімох чоловіків, які хотіли домовитися з урядовими військами про здачі будівлі «Форвертс», доставили до Берлінських драгунських казарм та розстріляли. Слідчий комітет парламенту Пруссії пізніше оцінив загальну кількість загиблих у 156 осіб. Серед військових було тринадцять убитих та двадцять поранених.

13 січня підрозділи Фрайкорпу з району навколо Берліна рушили до міста, як і Гвардійська кавалерійська дивізія, підрозділ невдовзі розформованої Прусської армії під командуванням капітана Вальдемара Пабста. Берлінські газети вітали введення військ після боїв як відновлення «миру та порядку».

Бронетехніка, якою військові, знищували комуністичних терористів.

Ліквідовані комуністичні бойовики.

Німецькі герої, які придушили комуністичний бунт.

Праві групи агітували проти німецьких комуністів та їхніх лідерів ще до січневого повстання. Антибільшовицька ліга друкувала плакати та звернення до населення Берліна, закликаючи знайти більшовицьких ватажків та передати їх військовим. Була запропонована висока винагорода. Одна листівка, яка розійшлася великим тиражем, проголошувала:

Батьківщина близька до руїни. Врятуйте її! Їй загрожує не ззовні, а зсередини: від Ліги Спартака. Убийте їхніх лідерів! Убийте Лібкнехта! Тоді у вас буде мир, робота та хліб. – Солдати на передовій.

Після придушення повстання лідери спартаківців боялися за своє життя та переховувалися. Уряд розшукував їх як ймовірних путчистів, щоб переслідувати їх за спробу державного перевороту перед виборами 19 січня. Фріц Генк, зять Філіпа Шайдемана, 14 січня публічно запевнив мешканців Берліна, що лідери повстання «не відійдуть безкарно». За його словами, лише за кілька днів стане зрозуміло, «що для них теж справи погіршаться».

Увечері 15 січня Люксембург та Лібкнехта знайшли в квартирі їхнього друга, доктора Маркуссона, в Берлін-Вільмерсдорфі співробітники Громадянської міліції Вільмерсдорфа, заарештували та доставили до готелю «Еден». Їхнє місцезнаходження, ймовірно, стало відомим завдяки телефонному спостереженню, яке наказав вести Носке. Вальдемар Пабст допитував ув'язнених протягом кількох годин. Лідер КПН Вільгельм Пік, якого також заарештували, коли він відвідав квартиру того вечора, був свідком насильства, а також низки телефонних дзвінків.

Вбивства Люксембург та Лібкнехта мали виглядати як замах. Рядовий Отто Рунге вдарив Люксембург прикладом гвинтівки, коли її виводили з готелю. Її непритомною заштовхали в машину, що чекала, а потім лейтенант Фрайкорпусу Герман Сушон вистрілив у скроню. Її тіло було кинуто в Берлінський ландверний канал першим лейтенантом Куртом Фогелем.

Лібкнехта забрали з готелю невдовзі після Люксембург, і після того, як він сів у машину, що чекала, його майже збили з ніг, знову ж таки, Отто Рунге. Машина зупинилася в берлінському Тіргартені, Лібкнехта виштовхнули, а потім вистрілили в спину . Його тіло було передано до берлінської поліцейської дільниці як «труп невідомого чоловіка».

Лідеру КПН Вільгельму Піку вдалося отримати наказ про переведення його до в'язниці та втекти дорогою.

Так героїчними зусиллями, німецьких патріотів і військових вдалось знищити, двох небезпечних комуністичних злочинців, які очолювали бунт, а саме Розу Люксембург та Карла Лібкнехта. Також під час придушення повстання було ліквідовано 180 комуністичних бойовиків. Також 10 березня 1919 року було заарештовано соратника Лібкнехта та Люксембург, який очолював КПН, Лео Йогіхеса та страчено у в'язниці.