#Шлях на Дніпро | Explore Tumblr posts and blogs

pokrovworld-blog · 6 years ago

Text

Норберт Нойхауз: Політики, далекі від християнства

Розмова Нойхауза із Zbruch – про те, чому провалюються українські партії і чому їм бракує нормального лідерства, чому українські політики мають звичай виставляти напоказ власну релігійність, а також про те, що треба вибирати українцям – традиціоналістську Росію чи розбещену Європу? СПОДІВАЮСЯ, У ВАС БУДЕ ЛІДЕР, ЯКИЙ ЗМОЖЕ СКАЗАТИ: "НІ!" – Пане Норберте, перед розмовою ми поцікавилися тематикою ваших регіональних виступів в Україні – виявилося, ви об’їздили багато українських міст, але з широким тематичним розмахом: від дискусій про партійні ідеології – до розмов про поводження з відходами. Як би ви коротко охарактеризували свою місію в Україні? – Вперше я приїхав в Україну у 2006 році. Мій перший візит був на Тернопільщину, у Зарван��цю. Після того я приїздив досить часто. Спершу – переважно у Західну Україну, потім був Київ, а в минулі роки я відвідав Східну України, а також регіони, охоплені війною: Дніпро, Запоріжжя, Харків, Чугуїв, Маріуполь, Краматорськ, інші. Я співпрацював із Донецькою ОДА. Вів проекти для GIZ. Мета поїздок – досить різна. Переважно йдеться про допомогу людям, які походять із громадянського суспільства, у здійсненні різноманітних проектів, щоб активізувати їх, допомогти взяти долю у свої руки. Велика проблема тут, в Україні, а особливо на сході, що люди сидять і чекають, що прийде хтось і щось зробить. Їх треба змотивувати до самостійної роботи. Також я ділився своїм досвідом як експерт з питань місцевої політики, говорив із молодими людьми про цінності. Політика – це не тільки змагання за владу, і не тільки підбір виконавців. Це база цінностей, це те, як жити разом.

– Спілкуючись із молоддю, чи ви отримали відповідь на питання, чому українська політика оновлюється настільки повільно? Чому не виростають нові партії? – Те, що ви називаєте партією, не є партією. Ви маєте структуру, де є один чи два лідери, два чи три олігархи з грішми, котра будується, наче компанія. Це помилковий шлях. Партія – це лише вершечок спільноти людей, які поділяють певні спільні цінності, які хочуть співпрацювати з метою спільного співжиття. Вони прагнуть розвивати власну ідею, хочуть втілювати її, і не тільки на національному рівні, а й на локальному. На місцевому рівні це дуже важливо: громадянське суспільство саме береться за вирішення проблем і не чекає, поки до цього дійде держава. – Влітку ви мали лекцію у Львові й обмовилися, що не дуже любите активістів, бо вони гучно кричать, але нічого не роблять. Як це узгоджується з вашим закликом до громадськості бути активною? – Дуже просто: існує два типажі активістів. Є активісти, які бачать проблему, мають бажання її вирішити і шукають вихід для її подолання через проекти, дії, працю. Це правильний активізм. Своєю діяльністю вони наповнюють принцип субсидіарності. А є такий тип активістів, які тільки говорять – вони є «траблмейкерами» (від англійського слова troublemaker – той, що творить проблему, – Z). Вони не пропонують ідей і не шукають вирішення, а лише говорять. Вигулькують там і там, вимагають від влади щось зробити, але не долучаються до вирішення проблеми. Це негативний тип активістів, котрих я дійсно недолюблюю. – Який типаж активістів переважає в Україні? – В Україні маєте багато людей, котрі прагнуть щось змінити. Великою проблемою є те, що вони не достатньо поєднані між собою. Їм бракує солідарності серед громадян, які голосують. Велика частина суспільства голосує бездумно, зокрема, під впливом медій, не замислюючись над тим, що можна зробити для країни, для суспільства. Водночас, я бачу багато молодих людей, які вже кажуть: якщо їм зараз нічого не вдасться зробити – їхні діти не матимуть шансу на майбутнє. Проблема в тому, як об’єднати їх цінностями. Але тут мені бачиться й друга проблема – існує значна ліберальна спільнота, котра геть не критично сприймає все те, що надходить до України із західного світу. Вони вважають: те, що надходить, є демократичними практиками. Але це не завжди так: це ідеологічні віяння.

– Що заважає молодим партіям набути популярності серед люду? – Проблема в тому, що вони поводяться, наче старі партії. Шукають лідера, який поведе їх далі. Ці партії стають автократичними, і це їх вбиває. Якщо ти партійний лідер, то маєш служити партії. Твоє лідерство полягає не в тому, щоб примушувати членів партії визнавати твоє лідерство, і не в тому, що ти маєш хист втримати свою владу («О, краще його усунути, бо ще раптом виросте конкурент для мене…»). Ні, потрібен лідер, котрий буде зацікавлений у тому, щоб партія мала сильне середовище, щоб у ній зростали сильні лідери. Котрий здатен поєднати колег відчуттям солідарності для того, щоб іти вперед разом. Якщо цього нема, то партія приречена. Згодом, коли політичний лідер втрачає популярність або ��оли він йде, то партія теж розпадається. Те, чого ми потребуємо, – це руху, заснованого на спільних цінностях, який також був би сильним на локальному рівні; руху, де є багато персоналій, а змагання між цими персоналіями робить партію цікавою. Ми потребуємо сильних міністрів, сильних чиновників, які можуть бути ініціативними і діяльними, а не тільки слухняними. Неможливо керувати країною без великої команди самобутніх персоналій. Мені здається, українські молоді лідери ще не готові це сприйняти. Втім, і на Заході є подібне. Власне. У світовій політиці з’явилося багато політиків, які вийшли на вершину без повноцінних команд: наприклад, Еманюель Макрон у Франції або, зрештою, Дональд Трамп у США. На парламентських виборах у Європі перемагають партії з екзотичними назвами, без довгої історії чи ідеологічного підґрунтя. Чи це може означати, що ми є свідками глобальної кризи інституту політичних партій? – Так, на мою думку, це криза демократії, криза духу демократії. Частину відповідальності я покладаю на медії. Спостерігаю в Німеччині, що багато медій зосереджені на питаннях персон, а не пошуку реальних проблем. Вони намагаються все персоналізувати, роблять імена, роблять лідерів. Якщо ви берете США, то президент – це, певною мірою, автократ на визначений період. Але він збалансований системою стримувань і противаг. У Франції президент має потенціал стати іще більш диктаторським, ніж у США, бо там механізм стримувань і противаг не настільки розвинутий. Багато залежить від того, яку ідею уособлює лідер. Він мусить гуртувати людей довкола політичної ідеї, а не тільки довкола персони. Наш світ такий складний, що одна особа не може контролювати все. Ніхто не знає, чого хоче Трамп. Чи там є якась стратегія, а, може, це лише тактична діяльність? Де його візія, чи має він спеціалістів? Одна особа може бути комунікатором, але для того, щоб іти у певному напрямку, потрібна велика команда, котра поділяє спільні цінності, інакше це не матиме успіху. Проблема іще в тому, що політику почали трактувати як розвагу. Шоу! Хто зробить нам більше шоу?.. Ні! Політика – це щось набагато серйозніше, ніж розвага. Хто найкращим чином вміє розгледіти проблему? Хто запропонує найкраще вирішення? Хороший політик – той, хто шукає відповіді. І що далі може подивитися політик, то він кращий. Яким буде ваше місто через 20, 30, 40 років? У який бік треба розвивати інфраструктуру? Чи вирішено проблему відходів, транспорту, довкілля? В який бік треба розвивати країну? Якщо ви не пропонуєте такої візії – забирайтеся! Йдіть собі рибалити. Або заробляйте гроші в бізнесі. Але не заважайте тим, хто пропонує візію. Робер Шуман, Конрад Аденауер, Альчіде де Гаспері – ми потребуємо політиків такого рівня, які можуть запропонувати в політиці історичну візію. – Подорожуючи Україною, чи ви зауважили різницю між людьми, котрі мешкають на заході та на сході? – Я бачу різницю у менталітеті. Коли ви їдете на Донбас, у Дніпро чи в Запоріжжя, то про тамтешніх людей у вас виникає враження, що вони є учасниками індустріальної армії. Вони перебувають під впливом великих підприємств, на яких працюють, – наче солдати у війську. У Західній Україні більше індивідуалізму, тут більше сільських господарств. Ця різниця впала мені до ока одразу, щойно я вперше приїхав на Східну Україну. Я розумію, вони були частиною великої індустріальної радянської економіки. Це дозволяло їм пишатися досягненнями СРСР. Вони відчували причетність до запуску перших радянських ракет у космос, відчували, що їх поважають у світі. Гадаю, велика частина вашої проблеми в Україні – психологічна. Коли ви входили до Радянського Союзу, то частина суспільства сприймала себе як частинку суперсили, якої бояться, на яку треба зважати. А зараз виглядає, що вони почуваються, як дуже бідна країна, як країна, котра змушена проситися – бо потребує грошей, підтримки і так далі. Це велика психологічна проблема: поки багато проблем перебувають у стані долання, то частина суспільства тужить за величчю минулого. – Шуман, Аденауер – політики, яких ви перелічили, – пропонували спільну візію Європи. В ті роки, коли вони працювали, це виглядало, як примарна мрія. Зараз їхня візія близька до реальності: Європа не має кордонів, Європа має спільні гроші – але чому ж сама ідея Європи переживає кризу? Чому ця ідея значно менш популярна, ніж у ті часи? – На мій погляд, проблема лежить у тому, що ця ідея була монополізована однією ідеологією. Я маю на увазі ліберально-гендерну ідеологію. Багато людей реагує на це негативно: це не те, чого вони хотіли. Я характеризую це не інакше, як тоталітарну ідеологію, котра насувається на нас під дуже гарною обгорткою. Вона висловлює привабливі ідеї, але насправді поступово щораз більше промиває нам мізки. Вона намагається підмінити поняття про права людини – крок за кроком. «Якщо ви не маєте права ��а аборт – ваші права не забезпечено…» А дитина не має прав? Як на мене, то це ідеологічна атака. Вона сягає витоками революції 68-го року, а стала очевидною після падіння Берлінського муру і розвалу радянської імперії. ООН узяла на себе функції ледве що не «світового уряду», формуючи ідеологічну адженду для світу на конференціях у Каїрі, Пекіні тощо (Норберт Нойхауз має на увазі конференції, скликані ООН, на теми народонаселення, у цьому випадку – щодо репродуктивного здоров’я та гендеру, – Z). Через механізми так званої недискримінації, політичної коректності, персоналізації вони насправді знищують демократію. – Як ці речі «конвертуються» в недовіру до ЄС? – Це почалося в той момент, коли ЄС почав вимагати речей, які він не має права вимагати. Наприклад, законодавство на тему сім’ї. Сімейні відносини не належать до компетенції ЄС. Однак положення про недискримінацію використовують для того, щоб легалізувати одностатеві шлюби – примушують Румунію, примушують Польщу. Є різні країни, різні політичні резони, різне сімейне законодавство. Це не може використовуватися для примушування інших країн – супроти їхнім традиціям, супроти їхній культурі. Тому реакція населення є передбачуваною. У який спосіб ідея гендеру була презентована в європейських інституціях? «Чоловік і жінка мають мати однакові права». Так, звісно, так і має бути! Але виходить зовсім на інакше. Вони пригнічують те, що походить із біологічної природи людини, на користь того, що було набуте в соціумі. Ми потребуємо реальної, відкритої, глибокої дискусії на тему гендеру. Цю ідею презентували в Європейському Союзі без жодного обговорення.

– В Україні порушують не тільки людські права сексуальних меншин, а й права людини загалом, як принцип. Можливо, це означає, що Україна мусила би якнайповніше стати відданою дотриманню прав людини, стати ліберальнішою, а вже в другу чергу демонструвати якусь вибірковість? Бо може закінчитися тим, що свобод не матимуть ані сексуальні меншини, ані суспільство загалом. – Ні-ні. Ви маєте права людини. І мусите дотримуватися прав людини. Інша проблема – що саме вважати наповненням прав людини? Адже ви перебуваєте під впливом дискусії ліберального Заходу щодо того, як треба сприймати права людини. Одна річ – коли вас закликають бути толерантними до гомосексуалів так само, як до гетеросексуалів. А інша річ – коли від вас вимагають визнати, що бути гомосексуалом так само природно, як бути гетеросексуалом. Це вже не толеранція – це індоктринація. І тому задля того, щоб захистити свою свободу, ми змушені боротися проти цієї ідеології. Вони (ідеологічні опоненти, – Z) намагаються свій персональний інтерес вивести на такий рівень, щоб він був захищений державою. Дотепер з правами людини було навпаки: права людини сприймали як щось таке, що треба захистити від насильства з боку держави. Зараз уже інакше. Гомосексуальна пара приходить до священнослужителя і просить шлюбу. Він відмовляє, бо це не відповідає його поглядам. Його, який має власні погляди і систему цінностей, звинувачують у дискримінації. Виходить, що концепція прав людини – в обмеженні моєї волі, в примусі здійснювати те, чого я не хочу. – Подивімося на це під іншим ракурсом. Якби ви були українцем і мали вибір – заприятелювати із «традиційною», консервативною, патріархальною ��осією або ж переймати цінності ліберальної, чи навіть розбещеної, Європи – що ви би вибрали на місці українця? – Я би не вибирав Росії. Історія показує, що Росія – імперія. Вона хоче домінувати і використовує імперський метод. Європейський Союз використовує інший метод – коммунітарний. Маленькі країни і великі країни у рамках ЄС мають однакові голоси, їх однаково треба поважати. Наприклад, Німеччина є сильною державою, але вона не домінує в ЄС, вона лише одна з 28 країн. Тому, вважаю, Україні краще рухатися до Європи. Але з чіткою настановою, що ви прагнете субсидіарності: кожна проблема мусить вирішуватися на відповідному рівні. Ми мусимо наполягати на побудові нових шляхів. Якщо цього не буде – Європейський Союз упаде. Угорщина, Польща, Словаччина – вони потерпають від комуністичного досвіду, але не хочуть входити у новий тоталітарний порядок. І коли Україна буде входити в ЄС, то, сподіваюся, у вас буде лідер, який зможе казати: «ні». Ви йдете туди не для того, щоб тільки брати, а й для того, щоб давати. – Зважаючи на те, що ви перелічили країни, котрі перебували під радянським впливом, чи існує якийсь зв'язок між здатністю акцептувати ліберальні цінності з пережитим радянським минулим? Хіба це може означати, що Радянський Союз давав щось добре, хороше – на відміну від «поганих капіталістів»? Хіба це щось, варте поважання? – Ні, мені йдеться про те, що це природна реакція на спроби насадження нової тоталітарної ідеології. Її презентують як ліберальну, хоча вона не є ліберальною. Це не питання Європи. Це питання ідеології. Росія дійсно це використовує. Вона бачить, що суспільства реагують на це в такий спосіб, що відчувають острах за свої усталені традиційні устрої. Тому Росія з охотою ці настрої експлуатує. Але, якщо взяти оптику імперіалістичного методу, ви побачите, що вона нікого не захищає, а шукає впливу. – Хто з геополітичних гравців, на ваш погляд, міг би почати боротьбу за ці цінності? Чи ви би вважали за можливе об’єднатися в цій боротьбі з крайніми правими? Або з Росією? – Почнімо з того, що на міжнародному рівні я ще не бачив Росії як захисника традиційних цінностей. Для прикладу, на конференції в Каїрі (Міжнародна конференція з народонаселення і розвитку відбулася в Єгипті у вересні 1994 року, – Z) боролися лише Ватикан і мусульманські країни. На рівні тієї ж ООН, де діє багато комітетів, комісій, я ще не бачив чіткої позиції з боку Росії. Вони лише здійснюють пропаганду, подають Путіна як захисника традиційної сім’ї, але ніяких дій за цим нема. – Згідно з соціологічними опитуваннями, приблизно 70% громадян України вважають себе віруючими. Водночас, у нас нема жодної партії християнської, або жодної партії, яка мала б відповідну програму. Вас не дивує, що в нас нема свого християнсько-демократичного руху? – Були певні малі партії, котрі трактували себе як християнсько-демократичні, наприклад, Християнсько-демократичний союз (ХДС стала одним із фундаторів блоку «Наша Україна», а голова партії Володимир Стретович обирався до ВР кількох скликань, – Z). Відповідь, думаю, в тому, що вам бракує доброго поняття християнства. – Бракує нам, українцям, чи нашим політикам? – Насамперед політикам, але також і українцям. Християнство – це не тільки ходити до церкви і вистояти літургію. Я бачив таких молодих політиків, котрі, регулярно відвідуючи церкву, займалися крадіжкою бюджетних коштів. Ну почекайте! Не кради – це засада християнської моралі. Коли ви декларуєте себе як християни, то мусите жити, як християни: не красти, не вбивати, не брехати… Принести потім ті крадені гроші до церкви, на позолоту церкви – не означає бути християнином. – Декотрі українські політики дійсно мають пунктик на «позолоті». Чи ви, для прикладу, бачили речі, конфісковані у резиденції Віктора Януковича, – позолочені ікони, стародруки Біблії? Чого такі політики чекають від Бога? – Багато політиків використовують церкву , вважаючи, що тоді вони стають християнами. Ні, ви християни лише тоді, коли поводитеся, як християни. Ми з вами згадували про засновників ЄС. Щодо двох із них, Шумана і Гаспері, ініціювали процес канонізації. Не тому, що вони були добрими політиками, а тому, що жили в політиці згідно зі своїми принципами. Ось чого ми потребуємо – не лише декларування себе як християн, а життя згідно з християнськими заповідями. – Якщо говорити про християнську демократію, то чи буває демократія антихристиянською, а християнство – антидемократичним? – Мусите зрозуміти: не існує християнської політики у сенсі релігійної політики. Християнська віра не каже, як вирішити політичні проблеми. Християнська віра дає вам певні принципи. Але це не тільки віра – тут більше йдеться про натуральні права. Католицька Церква була причетна до розвитку натурфілософії, базованої на християнському погляді на людину: кожен із нас індивідуальний. Але ми, крім того, що маємо індивідуалістичну природу, маємо ще й соціальну природу, бо мусимо співпрацювати і комунікувати. Колективісти кажуть – важливим є суспільство, ліберали кажуть – важливим є індивідуум. А християнська демократія – це погляд на суспільство, базований на натуральній природі людини; вона бачить людину в цілій інтегральності життя, і з цього ракурсу здійснює політику. Для того, щоб сказати, що щось є злим, а щось є добрим, ви не потребуєте Біблії. Розмовляв Володимир СЕМКІВ 16.01.2019 Джерело Read the full article

#ЄвропейськийСоюз #християнськадемократія

0 notes

openforest · 5 years ago

Link

Українське Полісся опинилося під серйозною загрозою зникнення через будівництво об’єкту Е-40 Водний шлях перетинатиме п’ять річок – Віслу, Буг, Піну, Прип’ять і Дніпро. Їх глибину потрібно буде збільшити на 2,5 метра Полісся – останній антропогенний незмінений регіон, місце життя дуже великої кількості тварин Українське Полісся опинилося під серйозною загрозою зникнення через будівництво міждержавного […]

Source

#Відкритий ліс

0 notes

yakymenko · 5 years ago

Text

ФІЛЬМ З РАДЯНСЬКОЇ ЮНОСТИ. 1984 рік

1984 рік. Тобто, 36 років тому...

Я мав на той час 19 років, нині мені 55...

1984 рік... Глибокий-глибокий совок. До призначення Міхаїла Ґорбачова генеральним секретарем Компартії Радянського Союзу, тобто тодішнім президентом, ще рік. Ще рік до ґорбачовської Перестройки і Гласности, тобто до куцої совкової демократії. Майже вся Україна, крім західних областей, - російськомовна! До мого навернення в Націоналізм ще 5 років. Я - студент 2-го курсу фізфаку Дніпропетровського держуніверситету. Звісно, викладання було російською мовою. Я сам поза родиною був російськомовним. Навіть у родинному колі ми спілкувалися українською говіркою російської мови. Тобто, злегка спотвореною російською мовою - з г, не з ґ, менше редукованих звуків (масква, а не м'ааскваа, патамушта, а не п'тамушт, ги-ги) тощо. Лише після мого навернення в Українство я українізував свою тодішню родину. Українізував мовно та політично.

Фотосправою на той час займалися як дорогим хобі. Дорогим та часовитратним. Зйомка, проявка, сушіння фотокарток... Аматорська кіносправа - ще більш рідкісна, грошово та часовитратна справа. То була надзвичайно рідкісна та дорогуща річ - радянська аматорська кіносправа! Мій батько займався цією справою. І я пере��няв у нього цю естафету.

Радянське аматорське хатнє (домашнє) кіно фільмувалося кінокамерою (на тоді дорога́ річ, як перші комп'ютери!) на кіноплівку форматом 1х8 мм виробництва фабрики "Свема" у місті Шостка Сумської области. Батько купував цю плівку, чорнобілу дешеву і дорогу кольорову, згодом зі студентської стипендії купував уже я. Після фільмування плівку надсилалося до Києва або до Шостки до державної лабораторії, яка за платню проявляла кіноплівку. Спочатку батько цим займався, потім цю архівну справу перейняв у нього я...

Так, на совковий час нами було витрачено дуже багато грошей, щоб мати хатнє (домашнє) архівне кіно. Але на сьогодні ми родинно-історично відшкодували тодішні витрати сповна! Мало хто нині має родинні кінофільми 1980-х років!.. А ми маємо родинне кіно навіть середини-кінця 1970-х!

Ось, кінофільм 1984 року. Не завжди якісна екпозиція та правильна діяфрагма (коли темно чи частіше надто світло, бо забагато впустив до об'єктиву сонячного світла), коли на плівці забагато пилу та ворсинок, і це передалося "в цифру" під час оцифрування аналогової плівки, коли сам кінофільм - німий, і тільки фірма, що нині оцифровує у відео домашнє кіно, накладає відповідну музику.

Мене, як режисера й оператора цього кіна, найменше в кадрі. Така доля оператора, на жаль. Але дивлюся цей свій радянський фільм і нині бачу - а таки я мав задумку сценариста-режисера і втілив її у кінофільмі! Простежується розвиток і хронологія подій, а наприкінці, коли ми покида́ли Костомарівку, я зфільмував доро́гу, що бігла назад, а ми машиною їхали геть із села... А от облич треба було знімати довше, частіше та крупніше...

І ще одне, якраз нині це кидається в очі. Я робив написи-заставки про різні епізоди фільму - українською мовою! "Тут було Стрилецьке" (тоді я ще не мав відчуття мови, тому - не Стрілецьке, від слова стрілець), "Кінець" тощо. Таки українство, що українським - пусте, що радянським - духом наповнювало нашу сім'ю, пробивалося назовні, і це бачимо у фільмі.

Частина перша.

Дорога на море. Пробите колесо. О, це був жах! Одного разу за весь 300-кілометровий шлях назад із моря ми міняли камеру у колесі разів зо п'ять! Потім, вже у гаражі, ��и з'ясували, що в колесі стирчав внутрі шини цвях...

"Автомобіль - не розкіш, а засіб для пересування!" (©Остап Бендер). Заперечую! В Совку автівка була розкішшю! Блакитний "Москвич 412 ИЭ", державний номер 33-62 ДПЕ як нині пам'ятаю. "ИЭ" означало "исполнение экспортное" (виконання експортне), тобто якісне робили на експорт, але через якийсь огріх (ну, іноземцям все найкраще!) автівку пустили на внутрішній ринок...

Мій батько Якименко Григорій Васильович, 19.09.1940 року народження, у 1984 році мав 44 роки, на сьогодні 79 років, нині мешкає у місті Кам'янському (колишній Дніпродзержинськ) Дніпропетровської области.

Моя мати Якименко Любов Кузьмівна, 10.01.1941 року народження, у 1984 році мала 43 роки, на сьогодні 78, мешкає у Кам'янському.

Мій брат Якименко Ігор Григорович, 08.04.1968 року народження, у 1984 році мав 16 років, на сьогодні йому 52 роки, нині мешкає у Кам'янському.

Я, Якименко Андрій Григорович, 02.01.1965 року народження, у 1984 році мав 19 років, на сьогодні мені 55, нині мешкаю у місті Дніпрі (майбутній Січеслав). Я тоді мав чуба й вуса, ги.

15-20 липня 1984 року. Азовське море. Місто Приморськ Запорізької области. Ми тоді їздили відпочивати під Приморськ. Він і нині є курортним містечком. На той час ніякої інфраструктури для відпочивальників не було. Виїхав з Приморська в степ, на морське узбережжя, поставив намета - і відпочивай! Щоправда, за містом якісь "державні фірмачі" (інших тоді не було) ставили вздовж узбережжя дерев'яні вбиральні типу сортир, раз на кілька днів цистерною привозили питну воду, а за це збирали таку-сяку платню на виїзді в цю "цивілізацію".

Жовтий намет, пам'ятаю. Спали на надувних матрацах, на них же й плавали-купалися вдень. На бозна-де знайдених жердинках розпинали простирадла біля намету для затишку і захисту від сонця й вітру.

Несу питну воду у відрі. Привозили нам у цистерні 2-3 рази на тиждень на ввесь берег відпочивальників. Люди набирали в тару, яку мали - каструлі, відра, каністри.

Пливу бра́сом. Я й нині Дніпро (ріку) перепливаю брасом. Ото як вручиш бра́тові чи батькові кінокамеру, то тебе зафільмують, а так діла нікому не було до фільмування. Ні, розуміли, що потрібно для майбутніх поколінь. Але що цікавого буде нашим праправнукам про ці намети, бра́си, степ і морський берег у 1984 році? А сьогодні бачу - все цікаво, аж до найменшої дрібниці!

О, бензиновий пальни́к! Пам'ятаю і його. Підкачаєш повітря - буде обід. Еге, наприкінці тижня відпочинку піском здираєш кíптяву, гар і сажу із зовнішніх стінок каструлі...

Частина друга.

Місто Миколаїв, обласний центр Миколаївської области. 30-31.07.1984. Дуже коротка частина. У Миколаєві відвідали своїх родичів. Баба Гаша. Це для мене вона баба. Для мого батька вона є рідна тітка, сестра його батька. Батько (мій батько Якименко Григорій Васильович) мені відписує: "Баба Гаша - рідна моя тітка. Дівоче прізвище: Якименко Гапка Федорівна, заміжне - Чорноусько Г.Ф. Роки життя прибл. 1920-1990. Діти: Борис, Льоня живуть десь у Росії. Надя і Катя у Миколаєві. Зв'язку з ними немає". Тобто, у фільмі бабі Гаші 64 роки. Баба Гаша - рідна сестра мого діда Василя, що загинув у війну в Німеччині.

Частина третя.

Поля, комбайни... Колгоспна праця... В радянських фільмах часто-густо бачив такі рухомі зйомки степу чи дороги. Ну, і я таке зафільмував.

01.08.1984. Село Костомарівка, Бобринецький район, Кіровоградська область. Це село і нині є. На екрані напис: "Зустріч через тридцять років...". Батько не був у Костомарівці у своїх родичів вже 30 років (це станом на 1984 рік)!..

Хто новий у кінофільмі:

Якименко Захар Федорович (~роки життя 1918-1990, тобто на 1984 рік він мав 66 років віку), це рідний дядько мого батька, тобто рідний молодший брат мого діда Василя. Якименко Василь Федорович, старший брат, загинув у 1945 році на фронті, а його молодший брат Якименко Захар Федорович дожив до 1990-х. З дитинства з батькових розповідей його знаю як "дядько Захарко".

Якименко Катерина Антонівна, друга дружина Якименка Захара Федоровича, на 1984 рік їй десь під 60 років віку. Катерина Антонівна померла наприкінці 1980-х. Працювала вчителькою української мови та літератури у сільській школі села Костомарівка. Захар і Катерина мали троє дітей, значно молодших від віку мого батька Якименка Григорія Васильовича. Також тітка Катерина (для мого батька вона, звісно, тітка, але нерідна, а дружина рідного дядька), отже, також тітка Катерина мала від першого свого шлюбу дочку віком мого батька, що на час 1984 року жила в обласному центрі сусідньої области - у місті Миколаєві. Виходить, тітка Катерина народила четверо дітей!

Якименко Галина Василівна, у фільмі їй 55 років (гм, мені нині 55...). Для мого батька вона - з дитинства Галька. Це старша батькова сестра, але вони від різних мам. Народилася Галька у 1929 році, на сьогодні її доля нам невідома через внутріродинний розрив на політико-ідеологічному ґрунті у 1990-х роках. Я, Андрій Якименко, став причиною ��ього родинного розриву. Коли я став активно займатися з 1989 року політикою (тоді мав 24 роки віку), я публікував у місцевих газетах свої статті та інтерв'ю, гострота яких зростала з року в рік. Ці статті та інтерв'ю я розсилав конвертами усім своїм родичам по Україні. Не всім моїм родичам була моя ідеологія до вподоби. Оця тітка Галька (це вже для мене вона тітка) була неодружена (у 1990-х роках їй було понад 60 років), але мала дочку Олю, що віком на років 15 старша від мене, ця Оля є мені, отже, двоюрідна сестра і племінницею мого батька Якименка Григорія. Так оця Оля народжена Галькою від жида. Що там у них сталося не знаю, але мати Галина і дочка Оля жили у Миколаєві самі в квартирі, Оля росла без батька. Я студентом, у років 18 (приблизно 1983 рік), гостював у них кілька днів. Звичайна радянсько- українська сім'я й квартира, без жодного натяку на хоч крихту жидівства. Але мої антижидівські газетні статті 1990-х років розлютили Олю й Гальку... Вони тоді ж написали моєму батькові гнівного листа і після того зв'язок із ними розірвався. І ще одне. Мій дід Василь, Якименко Василь Федорович, той, що загинув у 1945 році у Третьому Райху, цю свою дочку Гальку народив від першої своєї дружини, яка померла під час Голодомору 1933 року. А мій батько Якименко Григорій є його, Василя Федоровича, сином від моєї бабусі Стеші (Якименко Степанида Іванівна), яка є мамою мого батька Якименка Григорія. Отже, батько в Гальки і Грицька (Григорія) один, а мами різні. Галька є рідною тільки по батькові моєму батькові сестрою.

П'ять кілометрів від Костомарівки було село Стрілецьке, яке через політику "неперспективности" й укрупнення, що її проводив у 1960-х роках тодішній керівник Радянського Союзу Микита Хрущов, це село Стрілецьке було розорано й зруйновано, а людей змушено було переселятися. Так моя бабуся Стеша, Якименко Степанида Іванівна, 1913 року народження, мати мого батька, разом з дитиною, моїм батьком, опинилася у Дніпродзержинську, нині місто Кам'янське Дніпропетровської области.

Сільський радянський пам'ятник загиблим під час Другої світової війни. Втім, тоді, у 1984 році, навіть я мислив категоріями ВОВ, тобто ВВВ, Великої Вітчизняної війни. Пам'ятник про війну 1941-1945 років, збудований до 30-річчя перемоги над німецько-фашистськими загарбниками, тобто у 1975 році.

Обеліск на честь загиблої медсестри-розвідниці Каті Мельничук, ім'ям якої названо цю сільську вулицю (зверніть увагу на "вулицю", сама ґрунтівка...).

На пам'ятнику - пам'ятні дошки про загиблих у війні 1941-1945 років односельців сел Костомарівки, Стрілецького та інших навко��ишніх сел. На пам'ятній дошці - ім'я мого діда Василя...

Мій дід Василь, Якименко Василь Федорович (14.01.1902 - 09.02.1945) батько мого батька, загинув у віці 43 роки 09.02.1945 року під німецьким селом Альт-Древітц, що біля міста Кюстрін. Тепер це польська земля і місто Костшин. Дід Василь був навідником ПТРів, протитанкових рушниць. На сільському пам'ятникові - список загиблих за неукраїнську державу СССР. Читаю серед цих імен: "Якименко В.Ф.". Це батько мого батька, мій дід Василь...

Частина четверта.

"Там, де було Стрілецьке". Заставки-написи я придумував і фільмував. Ми поїхали машиною з Костомарівки до того місця, де було село Стрілецьке, в якому народився у 1940 році і провів своє дитинство мій батько Якименко Григорій Васильович. Батько зворушений, розчулений і збуджений. Він, розмахуючи та вказуючи руками, пояснює де була хата, де подвір'я, де сусіди, де хрести на кладови́щі... Все уже на той час (1984 рік) зруйновано та занепало... Тут колись було село, доїлися корови, жили люди... Три хвилини фільму - нерізкі (і я є в кадрі, тобто не я фільмував), але я не став викидати цей брак: можливо, колись наші нащадки виправлять цей ґандж...

Дорога назад. На екрані: "Кінець"...

Ні, це кінець фільму, але не нашому родинному життю!

...Коли батько переглянув цей фільм, який я ось кілька днів тому надіслав батькам, він написав мені на Вайбер:

"Продивився фільм про море, Костомарівку, Стрілецьке, де пройшло моє дитинство і юність, багато згадалось... Заболіла душа і защеміло серце... Хотілося б побувать у Стрілецькому останній раз. Там могили мого діда Федора та баби Лукері і баби Оксани, та, мабуть, не судилося... Дякую за пам'ять. І питай, що тебе цікавить.".

Також батько сьогодні мені відписав: "У баби Лукері і діда Федора було 19 дітей. Я бачив живими: тітка Сарафина, діти: Іван, Катя, Іван від першого браку. Тітка Настя, дочка Полька, ти її знав. Василь - мій батько. Дядько Захар. Тітка Марія вмерла після війни досить молодою. Іще чув, що є дядько Іван, найстарший із них, що залишився у Київській області бо був жонатим.".

Баба Лукеря - баба мого батька, тобто моя прабаба. Вона народила 19-ро дітей! От би нині українцям таку народжуваність!

Ця розповідь моя - писалася на власних спогадах із фільму та на батькових спогадах про події, родичів і ту епоху...

Тривалість кінофільму: 29 хв. 45 с.

22.05.2020

©Андрій Якименко

Фільм можна переглянути тут:

http://yakymenko.blogspot.com/2020/05/blog-post_9.html?m=1

0 notes

zhitomir · 6 years ago

Text

Літописний водний шлях: вчені на древніх човнах пропливуть від Коростеня до Києва

У Коростені на Житомирщині в суботу, 13 квітня, стартує експериментальне дослідження літописного шляху до Києва. Команда із п’яти осіб пройде його на трьох давніх човнах-репліках річками Уж, Прип’ять та Дніпро, повідомляє Укрінформ. «Це буде фундаментальне наукове дослідження і відтворення стародавніх водних засобів, які реконструйовані на основі археологічних знахідок. Ми перевіримо ходові можливості човнів-реплік, а також добр... from Журнал Житомира http://zhzh.com.ua/news/2019-04-12-3263 Читай Новости Житомира на zhzh.info

#Житомир #Новости #Журнал Житомира

0 notes

tokusima · 6 years ago

Text

Офіцер ЗСУ: впевнений, що ще повернуся у Донецьк

Донеччанин, бойовий шлях якого розпочався за 700 метрів від рідного міста, – про “Дніпро-1”, засідку на Донецькій об’їзній дорозі, про дагестанських спецпризначенців та брак людей у бойових підрозділах.

“ВІД ПОЗИЦІЇ ДО МОГО ДОМУ МОЖНА БУЛО Б ДІЙТИ ПІШКИ”

Я народився та виріс у Донецьку. До війни був бізнесменом.

Біля мого будинку є супермаркет. На початку травня я побачив там перших нохчі…

View On WordPress

#АТО #Блоги #Украина vs Россия #война #гибридная война

0 notes

argumentumposten · 8 years ago

Text

Комбат-депутат та його слуга

Ще не добіг до кінця листопад, але він вже встиг відзначитися тривожними подіями біля Верховної Ради, пише видання "Подільський вісник" із посиланням на оглядача сайту "I-UA.TV" Міхо Надирака. У наметовому містечку сталася бійка. На цей раз, події розгорталися не за старою-недоброю традицією, коли мітингувальники страждають від рук, а інколи й ніг правоохоронців. На намет спецпідрозділу «Сонечко» напали, здавалося б їхні побратими. Люди, які назвалися «донбасівцями», приходили кілька разів і майже завжди вночі.

Перший раз «сонечки» постраждали 9 листопада. Тоді до них завітали з’ясовувати стосунки близько 50 «донбасівців». Вони викликали на «чесну» розмову двох бійців, які на той час жили у наметі. Таке спілкування для «сонечок» «Білоруса» і «Шамана» закінчилося тілесними ушкодженнями. Аби бійку не зняла відеокамера, «донбасівці» перерізали дріт. Однак вона таки встигла зафільмувати нерівність сил і сам факт нападу. «Сонечки» вирішили не пускати цю ситуацію на самотік і разом з громадськими активістами зробили спільну заяву, щоб обговорити нічні події з Міхеїлом Саакашвілі. Але «донбасівцям» така публічність стала не до вподоби. У кількості 100 осіб вони пішли вимагати від «сонечок» вибачення. Але цей намір виявився недосяжним, а словесна перепелка переросла в сутички. Зіткнення тривали поки до намету не завітав командир «донбасівців», позивний «Гал» – Анатолій Виноградський. Він виявив бажання поговорити «у спокійній атмосфері» з представником «сонечок» Денисом Абубакіровим, пропонував «бути разом через спільного ворога – Петра Порошенка», а також – «вступити до лав «Донбасу» і поставити спецпідрозділ на «довольствіє». Однак «сонечки» пропозиції «Гала» не прийняли і вирішили почекати до ранку. Та «донбасівці» думали по-іншому і близько опівночі знову здійснили черговий напад. Аби не допустити провокацій, бійці спецпідрозділу зібрали свої речі і залишили наметове містечко. Здавалося б, сутички між «сонечками» і «донбасівцями» виглядають дивними. І перші і другі – мешканці наметового містечка, вони виступають за скасування депутатської недоторканості і дієві, а не декларативні реформи. Якби не було одного але: серед «сонечок» – хлопці, які виборювали незалежність України на сході, а серед «донбасівців» – представники охоронної фірми «Донбас» ЧОП, пов’язаної з нардепом Семеном Семенченком. Учасники війни з Росією мають свою думку з приводу сутичок під Верховною Радою. Серед них і боєць одного з армійських підрозділів, позивний «Лютий». «Сонечок» я знаю усіх, бо сам брав участь у бойових діях. Хлопці дійсно воювали, а ось серед ряжених клоунів, які на них напали, атовців не було. Їхній ватажок «Гал» торгував УБД, але у жодному важливому бойовому зіткненні участі не брав. Він трус. Такі люди заради наживи підуть на все. А їх хазяїн Семенченко намагається заробити гроші. Вони витиснули «сонечок», бо їм не потрібні вмотивовані і патріотичні мітингувальники». �� це позиція командира 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас – Україна», полковника В'ячеслава Власенка, позивний «Філін». Саме він стояв у витоках створення підрозділу. «Зараз під ВР вони називають себе «донбасівцями». Але насправді ці люди ряжені. Я разом зі своїми побратимами бачив їх фотографії. На них ми знайшли тільки одного бійця, що дійсно воював у 2014 році». «Сонечки» не єдині, хто зазнав кривди від так званих «донбасівців». Будь-яких активістів, які їм не подобаються, представники охоронної структури Семенченка просять покинути наметове містечко. У ряди неугодних потрапили і командир 5-ї роти «Донбас» полку «Дніпро-1» Володимир Шилов та його побратим Олексій Цибко. «Ми 22 жовтня приїхали на майдан під Верховну Раду, бо хотіли послухати виступ Міхеїла Саакашвілі, – розповідає Володимир Шилов. – Нас з Олексієм оточили десь 12 осіб з написами на спині «Донбас». Вони почали вимагати, щоб ми покинули наметове містечко і назвали мене провокатором. На питання: «У чому полягає моя провокативна діяльність?» вони відповіли, що бачили як я не раз виступав на судах проти Семенченка і давав проти нього покази. Я відповів, що свідком не був, але ходив на суд, коли Семенченка позбавляли офіцерського звання. Але якоїсь адекватної реакції від них не було. Ці так званні «донбасівці» намагалися спровокувати конфлікт і навіть знімали нашу розмову на відео, однак ролик в Інтернет так і не виклали. Ми з побратимом вирішили піти з наметового містечка, аби не давати підґрунт�� для незрозумілих розмов. Люди, які спілкувалися з нами та застосували силу до «сонечок» називатися «донбасівцями» не мають права. Вони своєю поведінкою дискредитують легендарний підрозділ. Ці люди лише охоронна структура. Вони отримують зарплату за те, що знаходяться на майдані. А Семенченко, знаючи про незадовільний матеріальний стан цих людей, їх використовує. Чомусь він разом із Соболевим вирішили, що вони можуть під Верховною Радою приватизувати Майдан. Вони роблять все, аби позбутися тих активістів, що мають власну думку», – констатував Володимир Шилов.

ВІРТУАЛЬНИЙ НАРОДНИЙ ГЕРОЙ

Окремої уваги заслуговує участь у побитті «сонечок» так званого добровольця із Грузії та коменданта наметового містечка Вано Надірадзе. Він у 2015 році отримав волонтерську нагороду «Народний Герой України». Улітку цього року у стрічці «Facеbook» можна було знайти слізні пости про те, що Київський окружний адміністративний суд відмовив ветерану АТО Вано Надірадзе у проханні не депортувати його з України. Однак є невеличка поправка: участі у бойових діях він не брав, а нагороду отримав абсолютно випадково. До речі, не зважаючи на рішення суду, Надірадзе досі знаходиться в Україні. Він фактично є охоронцем нардепа Семенченка і намагається від нього далеко не відходити. Український період у житті Вано Надірадзе розпочався у 2015 році. За легендою він приїхав до нашої країни, втікаючи від переслідувань на батьківщині, і приєднався до Грузинського легіону. Але військова служба Вано протривала недовго. Через 10 днів після її початку його з ганьбою виключили з підрозділу. «На третій день після його появи російські ЗМІ опублікували інформацію про грузинських добровольців, – розповідає командир Грузинського легіону Мамука Мамулашвілі. – У нас він прослужив 10 днів. А потім, коли відбувся витік інформації, ми його з ганьбою виключили. Більше ніде Вано не служив і багато свого часу проводив у Києві», – сказавів він. Волонтерську нагороду «Народний Герой» Вано Надірадзе отримав на 3 день своєї служби. І пов’язано це зовсім не з його військовими досягненнями, а скоріше зі скромністю і традиціями грузинських добровольців. «Мені зателефонували люди, що займалися нагородженням і попросили назвати ім’я бійця, який заслуговує «Народного героя», – говорить Мамука Мамулашвілі. – Я вирішив порадитися зі своїми хлопцями. Всі вони відмовилися від нагороди, окрім Вано Надірадзе. За кавказькими звичаями перевага надається найстаршому за віком. Вано як раз був найстаршим, саме тому він і отримав нагороду. Крім того хлопці думали, що «Народний герой» буде його мотивувати», – повідомив командир Грузинського легіону. Як тільки добровольці зрозуміли ким є Вано Надірадзе насправді, вони написали колективного листа з проханнями позбавити його нагороди. Після виключення з лав Грузинського легіону Вано Надірадзе вирішив продовжити свій військовий шлях віртуально. За словами позивного «Лютий», у 2016 він їздив на базу 8-го батальйону Української Добровольчої Армії, яка знаходиться недалеко від Маріуполя. Там Вано переодягався у форму, брав до рук автомат, робив ефектні фото та відео, а потім їх викладав на «Facеbook». Але брехня залишалася за кадром. Тому, френди та підписники охоче вірили Вано ставили йому вподобайки. Життя у Грузії Надірадзе викликає чимало питань. За даними, які ми отримали від поінформованих джерел, він працював у міністерстві державної безпеки цієї країни. Є інформація, що Надірадзе має судимість за замах на президента Едуарда Шеварднадзе. Таке завдання він отримав нібито від екс-міністра державної безпеки Грузії Ігора Гіоргадзе. Зараз Надірадзе співпрацює з російськими спецслужбами. А вказівки, як діяти йому безпосередньо передавав нещодавно депортований з України Тенгіз Тетруашвілі – колишній співробітник КДБ Грузії. Останній за завданням Семена Семенченка виїздив на територію своєї батьківщини, на зустрічі з координаторами від ФСБ та ГРУ. Сподіваємося, що грузинська сторона підтвердить, або спростує ці дані. Спокійно почуватися в Україні Вано допомагає дружба з нардепом Семеном Семенченко. «По факту, суд не дозволив йому перебувати в Україні, – розповідає позивний «Лютий». – Вано мав виїхати ще першого червня, але він від Семенченка ні на крок не відходить: боїться, що можуть депортувати. Нардеп навіть йому охорону виділив, платить йому непогані гроші. Вано палить дорогі цигарки та строїть з себе генерала. Він тільки й може, що тявякати із-за спини Сменченка. Якщо його прибрати – Надірадзе «здується». А зараз ця людина поводиться неадекватно. Він може вдарити, а потім втекти, щоб сховатися. Він буде влаштовувати провокації і кричати», – розповів боєць. Характеристику Надірадзе від «Лютого» може підтвердити відео «Ты знаешь, что такое честь воина?», опубліковане на «YouTube».

youtube

Цей коротенький ролик вмістилася вся суть Вано. Він матюкається та хамить бійцям «Київ-1» ��оворить, що вони – ніхто, а він краще за них. Також у мережі є ще одне відео, яке підтверджує інтерес Надірадзе до бійок.

youtube

Він нападає на співробітників поліції під час розгляду справи «торнадівцями» у Оболонському районному суді . До речі, через цю бійку прокуратура планувала Надірадзе вручити підозру. Але оскільки він не мешкає за адресою реєстрації, цього так і не зробили. За словами «Лютого», Вано Надірадзе на батьківщині ніхто не переслідує, більше того він співпрацює з спецслужбами Грузії. А в Україні він воліє залишатися, через непогані заробітки від Семенченка. «Його ніхто не переслідує. Надірадзе не знаходиться у розшуку і може спокійно поїхати до Грузії. Інформація про його переслідування – відвертий фейк. Якби це було правда, Грузія давно б дала запит на екстрадицію Надірадзе. Насправді він просто не хоче їхати з України, бо йому вигідно тут знаходитись. Ну поїде він до Грузії і що він там робитиме? Кому він буде потрібен? А в Україні йому Семенченко дає гроші, і він може з себе строїти генерала», – пояснив боєць. А що ж Семен Семенченко? Як легендарний командир «Донбас» і кавалер ордену Богдана Хмельницького ІІІ ступеня може мати у своєму оточення ймовірних працівників ФСБ?

ФЕЙСБУЧНИЙ КОМАНДИР

На початку війни з Росією Костянтин Гришин був, напевно, найзагадковішим комбатом. На голові під час виступів завжди балаклава, замість ім’я та прізвища – псевдонім Семен Семенченко. Його патріотичними статусами зачитувався ледь не весь український сегмент «Facebook». Їх лайкали, поширювали та коментували. Але далеко не кожен українець розумів, що легендарний комбат «Донбасу» розповідає про речі, які в жодному разі не варто розголошувати. Бо в країні йде війна і сепари, незважаючи на їх любов до «Вконтакте» и «Одноклассников» також сидять на «Facebook». «Семенченко – «фейсбучний» воїн, – говорить В’ячеслав Власенко. – Всю інформацію, яку потрібно було тримати у таємниці, він зливав на «Facebook». Сепари читали його статуси і дізнавалися про наші плани дій. Семенченко так вчиняв у силу свого непрофесіоналізму. Хоча він мені нагло брехав в очі: називав себе капітаном-лейтенантом і розповідав про військове училище в Севастополі. Але я за освітою військовий і бачив його непрофесіоналізм», – констатував «Філін». Військової освіти у Семенченка дійсно немає. Про це свідчить хоча б рішення Київського апеляційного адміністративного суду. Він у листопаді 2016 року визнав законним наказ колишнього в. о. командувача Національною гвардією Миколи Балана про позбавлення народного депутата «Самопомочі» Семена Семенченка військового звання «майор резерву». Прокуратура повідомила, що у серпні 2014 року він використовував завідомо підроблені документи, зокрема тимчасове посвідчення офіцера запасу на своє ім'я. Однією з підстав позбавлення Семенченка звання стала відсутність у нього військової освіти. До речі, вищої освіти у нього також немає. Як повідомляє «Ракурс», у 1991 році Семен Семенченко, а точніше Костянтин Грішін дійсно вступав до Чорноморського вищого військово-морського училища імені Нахімова. Але навчання його протривало всього 3 місяці. Грішіна відрахували за крадіжку годинника в однокурсника. Отримати вищу освіту вдруге він спробував у 1993 році, вступивши на факультет економіки та менеджменту Севастопольського національного технічного університету з заочною формою навчання. Але закінчити виш майбутньому Семенченку знову не судилося, у 1996 році він потрапив за грати за ч.2 ст.80, ч.1, ст. 186 – «приховування злочинів» і ч.2 ст. 187 – «недонесення про злочин» кримінального кодексу України у редакції 1960 року. Але насправді мова йшла не про замовчення злочину, а про подвійне вбивство. Про це журналіст «Радіо Свобода» Олег Фурманюк зробив пост на «Facebook». «Згідно з даними моїх джерел, Грішін в ті часи займався торгівлею «пальоним» спиртом під дахом якихось тамтешніх азербайджанців, – пише Олег Фурманюк. – Ясна річ, подібний «бізнес» зобов'язує, і на початку 1996 року Гришин разом з подільниками вирішили тупо кинути двох своїх партнерів-постачальників й не розплатитися за партію чергового контрафакту. Кидали призначили зустріч своїм майбутнім жертвам, на якій щось пішло не так, і останні були жорстоко вбиті. За участю Грішіна. Як стверджують мої джерела інформації, після затримання Грішін в традиційній для себе манері почав здавати своїх же подільників, намагаючись вийти сухим з води, а саме перейти з розряду співучасників у свідки. Як показав час, ун��кнути відповідальності йому таки не вдалося, але й засуджений він був все одно не в якості співучасника подвійного вбивства», – повідомив журналіст. Вийшов на волю Грішін достроково, завдяки амністії, оголошеній з нагоди прийняття змін до Конституції. На свободі він вирішив зайнятися фінансовими оборудками, заснувавши підприємство «Универсал-инком-юг», яке у 1999 році визнали банкрутом. Також Костянтин Грішін створив дві фірми під однаковими назвами «Общество милосердия». Одна з них була громадською організацією, а інша – благодійним фондом. У 2000 році Костянтин Грішін зробив невдалу спробу стати депутатом Севастопольської міської ради. Майбутній комбат «Донбасу» йшов на вибори з проросійськими гаслами від комуністичної партії. А свої пробіли в біографії пояснив участю у війні в Росії проти чеченських сепаратистів. Хоча ми знаємо, що насправді у цей час Грішін перебував за гратами. Він навіть намагався видавати дві проросійських газети: «Севастопольский вестник» та «Наша севастопольская правда», але бажаючих їх купувати було дуже небагато. Після невдалих спроб розбагатіти Грішін зрозумів, що йому більше робити у Севастополі нічого. Він вирішиш шукати себе у мистецтві і поїхав до Росії. У Москві він вступив на дворічні курси за фахом «Драматургія та режисура телебачення» у Центрі додаткової професійної освіти. Але отримати диплом після навчання могли тільки люди, які вже мали вищу освіту. У Грішіна її не було. Тому коли факт відсутності першого диплому з'ясувався, йому видали довідку. У 2008 році Грішін повертається в Україну і знову почав займатися підприємницькою діяльністю. За інформацією «Ракурсу», він отримав свідоцтво платника єдиного податку на 2009 рік, який чомусь не сплатив. Через це Державна податкова інспекція в Ленінському районі м. Севастополя була вимушена звернутись до суду. Однак цей факт Костянтина Грішіна турбував мало, він вирушив шукати щастя у Донецьку. Там він одружився з мешканкою Макіївки Наталією Московець і разом з нею відкрив бізнесом із встановлення супутникових антен. Але справи подружжя йшли не дуже добре. Про це свідчить Кіровського районного суду м. Макіївки Донецької області від 13 листопада 2013 року в справі №268/3130/13-ц за позовом ПАТ «Дельта Банк» до Московець Н.О. про стягнення заборгованості за кредитним договором в сумі 1236 грн 06 коп. Тобто подружжя не могло собі дозволити оплатити такий відносно не��начний залишок кредиту. Захоплення Донецьку озброєними сепаратистами поставило Гришіна перед вибором: приєднатися до патріотичних сил, чи до озброєних сепаратистів. Можливо, аби визначитися як жити далі, Грішін ходив до окупованої обласної ради. Не виключно, що перемовини з бойовиками провалилися і він вирішив очолити, а точніше захопити добровольчий підрозділ. Про те, як Гришін став комбатом «Донбасу» знає позивний «Філін». Саме ця людина, а не Семенченко, зробила чимало, аби військове формування, що складалося з кількох десятків добровольців, перетворилося на потужний бойовий батальйон. Далі пряма мова. «Коли у захопленому Донецьку відбувалися проукраїнські мітинги Грішін закликав людей не брати з собою засоби для самозахисту: зброю та бити. Вони так і зробили. Але активістів побив місцевий «Беркут». У цей час Грішіна з ними не було, він зник із місця подій за кілька хвилин до нападу. Правда, тоді цьому ніхто не надав особливого значення. Згодом, проукраїнські активісти Донеччини вирішили створити батальйон територіальної оборони. Семенченко запропонував їм свої послуги, бо мав справу з «Facebook» та іншими соціальними мережами. Для набору добровольців потрібна була реклама, а все телебачення міста контролювали сепаратисти. Тому звісна річ, активісти на пропозицію Семенченка погодились. До речі, спочатку батальйон планували назвати «Восток». Пізніше з’ясувалося, що формування з такою назвою вже існує у бойовиків, тому зупинилися на «Донбасі». Семенченко шукав людей через соціальні мережі і писав «сльозливі пости». А коли активісти дізналися, що він себе на «Facebook» фактично призначив командиром «Донбасу» – виник скандал. Люди вирішили піти: хто до «Дніпра-1», хто до «Київської Руси», хто до інших підрозділів. Правда, тодішній «Донбас» батальйоном назвати було дуже важко. Грішін – людина невійськова і у своїх постах часто використовував це слово. Він не розумів, що батальйон має складатися не менше ніж з 430 бійців. Я і ще 42 особи потрапили на вудку Семенченка і вирішили записатися до «Донбасу». Коли ми приїхали на базу підрозділу у дитячій табір «Дружба», побачили десь 50 – 52 бійця. Ми зрозуміли, що ніякого батальйону не було. Семен ніколи не розбудовував структуру підрозділу. Її формували 4 особи, серед яких його не було. Правда, Семенченко на «Facebook» створив бренд «Донбасу» і досі ним користується. Він показав, що в реальному житті мати батальйон зовсім необов’язково. Достатньо, аби він існував в інтерв’ю,на телебаченні та у постах в соціальній мережі «Facebook». Семен – це аферист, який брехав завжди, починаючи ще з часів гражданки в Севастополі і Донецьку. Він виконував ��ункцію розподілу волонтерської допомоги, в тому числі, і матеріальної. Частину коштів Семен використовував у власних інтересах. Він жив на квартирах і знімав недешеві номери в готелях. Постійно їздив на «Джипах», які треба було ремонтувати і заправляти. Семен також привласнював зброю. Ту, яку ми в 2014 році знайшли на базі «еленерівського» батальйону «Привид», треба було здати до частини Національної гвардії. Але її взяли Семенченко разом із Тенгізои Тетруашвілі та вирішили не доставляти до пункту призначення. Хоча зброї було дуже багато і вона могла заповнити цілий «Урал». Крім того, Семенченко привласнив автомати і пістолети, які бійці «Донбасу» забрали із Лисичанського райвідділку міліції після звільнення міста. Частину цієї «лисичанської» зброї правоохоронці нещодавно знайшли у Броварах в гаражі у помічника Семенченка – Роланда Мелії. Нардеп його зараз переховує в Києві у своєму готельному номері. Ще раз кажу: Семен далекий від армії і всього, що з нею пов’язано. Він використовував бійців, штовхаючи їх лоб лобом з позиціями противника. А хлопці мали патріотичні погляди, вони прийшли до батальйону за покликанням серця і хотіли себе проявити. У результаті були великі втрати. Після цього Семен видавав пости на «Facebook», з претензією на свою героїчність. Але він ніколи не ходив разом з хлопцями у бій. І поранення він отримав абсолютно випадково. Під час іловайських подій він фактично сидів у кущах. Але він і там не зміг сховатися від ворожого АГС 17. У нього потрапили два маленькі осколки: один в лопатку, а інший у праву ногу. З такими пораненнями у нас бійці воювали, а дехто півроку знаходився у полоні. Але це не про Семена. Він перед камерою ходив з костилями, а коли приїздив до готелю, пересувався без них. Ми з ним посварилися, коли я зрозумів, хто він насправді. Він не збирався визволяти Донбас, хоча постійно це декламував перед бійцями. І одна третина з них таки його підтримувала. Бо були люди, які планували швидко перемогти сепарів, а потім участь у війні використати у власних інтересах. Наприклад, балотуватися в депутати. Дехто не очікував, що зайдуть росіяни. А ми у цей час були в Іловайську, потрапили в оточення і виходили «зеленим коридором». Я тоді виконував обов'язки командира. Семенченко зателефонував бійцям прямо з київської лікарні і сказав: «Філін» давно вийшов і поїхав якоюсь лівою дорогою до Курахового. А зараз він чистенький і охайний». Це була брехня, бо я пройшов трохи вперед і мою машину розстріляли. Семенченко хотів, принизивши мене, стати вищим в очах бійців. Він навіть не подумав, що заява про командира, який втік з поля бою, могли їх деморалізувати. Семен Семенченко – це образ. Просто людина закінчила курси драматургії, а тепер ці знання намагається запроваджувати, розігруючи сценарії. Мені він глибоко байдужий як людина, але мені не байдуже, як на нього реагують громадяни. Семенченко використав наш батальйон і кров загиблих хлопців, щоб пролізти до Верховної Ради, а зараз користується недоторканістю. Думаю, наші спецслужби, рано чи пізно знайдуть всі кінці, і Грішін-Семенченко розплатиться за свої злочини. Сподіваюся, коли закінчиться його депутатський термін, він відповість перед законом», – розповів В'ячеслав Власенко. *** Очевидно, на початку війни Семенченко носив балаклаву зовсім не для захисту рідних. Він просто дуже не хотів бути виведеним на чисту воду. І навряд чи комбат-нардеп буде боротися за повернення Криму та Донбасу. Надто вже невигідно Семену, аби білі аркуші його біографії заповнилися інформацією про його кримінальне минуле. Йому є що втрачати: депутатське крісло, політичну кар'єру, фінансові статки, за які він бездумно розплатився життями сотень добровольців.

"@"

#Україна #кримінал

0 notes