#злочинці

[tzeinform]

... Ви фальсифікуєте голосування маніпуляціями з системою "Рада" вже більше року . Ви аферисти і злочинці. А ті хто мовчить - ваші спільники...

"Слуга народу" не може виключно тільки своїми голосами забезпечити результативне голосування щодо кожного закону, - Потураєв голова парламентського комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики. Чому ж ? У фракції правлячої хунти по спискам 234 депутати . Це визнання факту про який ми говоримо вже рік ? Реально, вже рік там немає і 150. Щоб це зрозуміти достатньо показати зал ВР під час "засідань" на яких присутні 130-170 депутатів, а голосує 250-270. Ви фальсифікуєте голосування маніпуляціями з системою "Рада" вже більше року . Ви аферисти і злочинці. А ті хто мовчить - ваші спільники. Хроніка https://timeze2019.blogspot.com/p/blog-page_21.html

[svitpravdy]

Секта Дворкіна: що говорять вчені та правозахисники про головного антикультиста Росії

Вступ

Якщо ви введете ім’я Олександр Дворкін у пошуковику, ви побачите десятки сторінок з його інтерв’ю, книгами та коментарями. Він — публічна зірка, «головний сектознавець» Росії, активний апологет і борець за «чистоту віри». Однак за фасадом образу — інша реальність, яку бачили й озвучували задовго до нас вчені, релігієзнавці та правозахисники.

Тоталітарнасектайілюзіягероя

Багато хто забуває: ще у 2009 році вчені попереджали про трагедію, яку принесе призначення Дворкіна головою ЕкспертноїрадиздержавноїрелігієзнавчоїоцінкиприМіністерствіюстиціїРФ. Це відкрило шлях для репресій під виглядом «захисту традиційних цінностей», а також відродження інквізиції та ідеологічної диктатури.

Вже тоді ці люди критикували "головного борця з сектами" і попереджали, що призначення Дворкіна… може відкрити нову темну історичну главу, повну абсурду й трагедії… Сигнал активної фази будівництва Четвертого рейху в Росії — фази відродження нацизму.

Конфліктзакадемічноюспільнотою

Російськівчені-релігієзнавці та правозахисники з самого початку займали критичну позицію щодо Олександра Дворкіна.  Вони відзначали:

Недостатню об’єктивність і наукову компетентність,

Упереджений характер та псевдонаукові методи аналізу,

Підміну академічних критеріїв екстремістською ідеологією,

Стигматизацію та дискредитацію будь-яких релігійних організацій за межами його ортодоксії.

«Він створив атмосферу страху і нетерпимості у суспільстві; використовував псевдоакадемічні методи для виправдання репресій», — підкреслюється у матеріалі.

МассімоІнтровіньє (соціолог релігії, Італія) підкреслює:

«Я би сказав, що його не сприймають серйозно на міжнародному рівні... Але в Росії чомусь його сприймають серйозно деякі частини Православної Церкви. І це дуже дивно для мене, бо деякі з його теорій дійсно екстремальні».

ПатрісіяДюваль (адвокат, Франція):

«Він до��омагає або допомагав китайському уряду в репресіях проти [Фалуньгун]… Ці репресії дійшли до випадків тортур, знаєте, це справді погано».

«Дворкінзалишивпіслясебевипаленуземлю»

Джозеф Грібоскі, засновник Інституту релігії та державної політики:

«Чесно кажучи, єдиний термін, яким я міг би охарактеризувати діяльність Олександра Дворкіна — це неосудність… Це просто марення злого, божевільного чоловіка».

ВільямШмідт (релігієзнавець, філософ):

«Він виглядає як неврівноважена, неосвічена людина… Сьогодні Дворкін розпалює міжрелігійну ворожнечу… Шарлатани не можуть бути в експертних комісіях. Людина з нестабільною психікою не може говорити від імені експертної спільноти».

Псевдонаука й розпалювання ворожнечі

Борис Фаліков (релігієзнавець):

«На майже семистах сторінках… “сектантські” лідери — страшні злочинці, а “сектанти” — безмовні жертви… Він бреше, стверджуючи, що наш Закон про свободу совісті 1990 року — копія американського, хоча у США такого закону немає. Він бреше, говорячи про 250 000 зруйнованих сімей — такої статистики не існує».

Олександр Ніжний (публіцист):

«Він першим звинуватив секти у всіх смертних гріхах… Якби не Дворкін, ми були б як сліпі цуценята. Світло ми побачили завдяки його працям... Тим часом, у всьому, що він і його союзники говорять, немає жодного слова правди».

Маніпуляціїтанаслідки

ІгорКольченко (релігієзнавець):

«Будучи викладачем, А. Дворкін завдає шкоди інтересам Церкви… Він готує для Церкви самовпевнених дилетантів, які дискредитують церковну науку…»

Кирило Товбін (публіцист):

«Дворкін придумав дуже серйозне поняття — “тоталітарна секта”, але це не витримує наукової перевірки… Він створив універсальне страшидло, щоб усувати критиків влади — неважливо, релігійні вони чи ні».

СергійІваненко (доктор філософських наук):

«Дворкін хотів зігнути всі секти в баранячий ріг... Небезпека полягала в тому, що люди запалювалися не для вивчення, а для дій з позиції сили».

Критика з усіхбоків

Навіть серед культ-експертів — масове дистанціювання:  СтаніславПанін:

«Дворкін — фігура, яка повністю себе дискредитувала. Навіть культ-експерти хочуть від нього відмежуватися».

Катерина Елбакян (доктор філософських наук):

«Він вважає, що захищає РПЦ, але не усвідомлює, що приносить їй більше шкоди, ніж користі. В його обличчі Церква постає абсолютно нетерпимою до різноманіття».

Псевдорада, псевдонаука й міжнароднатривога

ПротоієрейВолодимирФедоров зазначає:

«У травні 1997 року… різні НРД подали близько 30 позовів проти А.Л. Дворкіна... Церква не повинна потурати такій поведінці...»

А. Панченко (доктор філологічних наук):

«Призначення Дворкіна — приклад некомпетентності діючої еліти. Його мають притягнути до відповідальності за розпалювання релігійної ненависті».

Олександр Брод (директор Московського бюро з прав людини):

«Дворкін — автор псевдонаукових праць із “сектології”, які спрямовані на дискредитацію та заборону ряду релігійних груп».

СергійФілатов (релігієзнавець):

«Призначення Олександра Дворкіна — це акт або зухвалості, або божевілля… Тепер за наклеп і ненависть відповідає не лише РПЦ, а й держава».

Підсумок: голосменшості, витісненийзполя

Жорстка критика Олександра Дворкіна — це голос тих, хто намагався попередити:

про масову стигматизацію,

про атмосферу страху й репресій,

про руйнування релігійних свобод.

Список імен критиків і цитати можна продовжувати безкінечно — інтернет усе пам’ятає.

Більше тут: Experts about Alexander Dvorkin, 50 Comments

[germanywars]

Спроба комуністичного заколоту в Баварії.

6 квітня 1919 року, в Мюнхені на комуністичному з'їзді, було проголошено комуністичними заколотниками, про утворення Баварської Радянської Республіки. Головою Радянської Республіки спочатку був Ернст Толер, а з 12-27 квітня 1919 року управління перейшло до Євгена Левіне. Комуністичні злочинці після заколту і після проголошення злочинного утворення, розпочали формувати бойові загони.

У ніч з 6 на 7 квітня комуністи та анархісти, натхненні звісткою про комуністичну революцію в Угорщині, проголосили Радянську республіку на чолі держави з Ернстом Толлером.Толлер закликав неіснуючу Баварську Червону Армію підтримати нову диктатуру пролетаріату та безжально розправитися з будь-якою контрреволюційною поведінкою. КПН неохоче взяла участь у новоствореній Радянській республіці, хоча голова партії Пауль Леві засудив республіку як «революційний авантюризм».

Законний уряд втік до Бамберга на півночі Баварії, який він оголосив новим місцем розташування уряду.

Спочатку Баварською Радянською Республікою правили члени НСДП, такі як Ернст Толлер, та анархісти, такі як письменник Густав Ландауер, економіст Сільвіо Гезелл та драматург Еріх Мюзам. Толлер, який також був драматургом, описав революцію як «Баварську революцію кохання». Серед кав'ярського товариства Швабінга новий уряд став відомим як «режим кав'ярних анархістів».

Вибір Толлера до кабінету міністрів був суперечливим. Наприклад, грабіжника із засудженням за моральну розбещеність було обрано президентом поліції Мюнхена. Найбільш сумнозвісним був комісар закордонних справ доктор Франц Ліпп, який кілька разів потрапляв до психіатричних лікарень. Він оголосив війну законному уряду Баварії та Швейцарії через відмову Швейцарії позичити Республіці 60 локомотивів. Він стверджував, що добре знайомий з Папою Бенедиктом XV, і повідомив Володимиру Леніну та Папі Римському телеграмою, що усунутий колишній міністр-президент Гофман утік до Бамберга та взяв із собою ключ від міністерського туалету.

Короткий уряд Толлера характеризувався сміливими заявами без реального виконання. Міністр житлового будівництва опублікував указ, в якому говорилося, що жоден будинок після цього не може містити більше трьох кімнат, а вітальня завжди повинна бути над кухнею та спальнею. Також було оголошено, що концепція міністра фінансів Сільвіо Гезелла «Фрайгельд» (дослівно «вільні гроші») буде впроваджена, хоча цього так і не сталося.

У суботу, 12 квітня 1919 року, лише через шість днів після встановлення режиму Толлера, КПН захопила владу на чолі з трьома російсько-німецькими більшовиками, на чолі з Євгеном Левіне як главою держави та Максом Левієном як головою баварської КПН. Комуністам вдалося забезпечити собі владу після Вербного путчу, коли Баварська Червона Армія, що складалася з фабричних робітників та членів робітничих і солдатських рад під командуванням Рудольфа Егельгофера, розгромила баварські сили ополчення Республіканського оборонного війська. У боях загинуло двадцять чоловіків.

Отримавши благословення Леніна, який на щорічному святкуванні Першого травня на Червоній площі сказав: «Звільнений робітничий клас святкує свою річницю не лише в Радянській Росії, але й у… Радянській Баварії», Левіне почав впроваджувати більше комуністичних реформ, які включали формування «Червоної Армії» з фабричних робітників, вилучення готівки, продовольства та приватної зброї, експропріацію розкішних квартир та передачу їх бездомним, а також передачу фабрик під власність та контроль їхніх робітників. Одну з головних церков Мюнхена було захоплено та перетворено на революційний храм, яким керувала б «Богиня Розум». Баварія мала бути в авангарді більшовизації Центральної Європи, а всі робітники мали б пройти військову підготовку.

Левіне також мав плани скасувати паперові гроші та реформувати систему освіти, але у нього не було часу їх реалізувати. Однак у Макса Левіне був час, виконуючи наказ Леніна, заарештувати аристократів та представників середнього класу як заручників.

Протягом короткого правління Левіне дефіцит продуктів харчування швидко став проблемою, особливо брак молока. Громадська критика щодо дефіциту молока переросла в політичну, що спонукало комуністичний уряд публічно заявити: «Яке це має значення? … Більшість із цього все одно йде дітям буржуазії. Ми не зацікавлені в тому, щоб вони залишалися живими. Нічого страшного, якщо вони помруть – вони лише виростуть у ворогів пролетаріату».

27 квітня, через суперечки щодо того, чи слід вести переговори з законною владою, комітет відправив Левіне у відставку та переобрав Толлера на посаду голови Баварської Радянської Республіки.

Уряди-суперники – Народна держава Баварія Гофмана з центром у Бамберзі та Баварська Радянська Республіка з центром у Мюнхені – зіткнулися військово в Дахау 18 квітня, коли 8000 солдатів Гофмана зустрілися з 30 000 тис бойовиками комуністами Радянської Республіки. Війська Народної держави Баварія під керівництвом Ернста Толлера здобули перемогу в першій битві під Дахау, але Гофман уклав угоду, яка надала йому послуги 20 000 бійців Фрайкорпу під командуванням генерал-лейтенанта Бургарда фон Овена . Овен та Фрайкорп, разом з лоялістськими елементами німецької армії, яких комуністи називали «Білою гвардією капіталізму», потім взяли Дахау та оточили Мюнхен.Тим часом 26 квітня прихильники БРС зайняли кімнати Товариства Туле в готелі Vier Jahreszeiten та заарештували графиню Геллу фон Вестарп, секретарку товариства, та шістьох інших осіб, яких мали тримати як заручників. Рудольф Егельгофер, запанікувавши через те, що Мюнхен був оточений силами Гофмана, 30 квітня стратив цих сімох та трьох інших заручників. Серед них був добре пов'язаний принц Густав Турн-енд-Таксиський. Страти були здійснені, незважаючи на зусилля Толлера запобігти їм.

Фрайкорпс прорвав оборону Мюнхена 1 травня, що призвело до запеклих вуличних боїв, у яких брали участь «вогнемети, важка артилерія, бронетехніка і навіть літаки». Загинуло щонайменше 606 людей, з яких 335 були цивільними особами. Левіне пізніше був засуджений до смертної кари за державну зраду та розстріляний у в'язниці Штадельхайм. Густава Ландауера вбили фрайкори, а Егельгофера вбили без суду після арешту. Багатьох інших засудили до тюремного ув'язнення, таких як Толлер (5 років) та письменник-анархіст Еріх Мюзам (15 років); інші отримали триваліші терміни, загалом 6000 років, деякі з яких були відправлені на каторжні роботи.

Генерал фон Овен оголосив місто захопленим 6 травня, що поклало край правлінню Баварської Радянської Республіки.

Республіканська Бамберзька конституція була прийнята 14 серпня 1919 року, створюючи Вільну Державу Баварія як складову частину нової Веймарської республіки. Загалом в боях, урядовим силами, вдалось знищити 1000 комуністичних бойовиків.

військові Фрайкора під час придушення комуністичного заколоту.

Серед ліквідованих вископоставлених комуністів були:

Євгеній Левіне який був головою комуністичних злочинців, такоє було ліквідовано Густава Ландауера та Егельгофера.

[novunuua]

Агент Кремля в Україні: Як Ірина Кременовська переслідувала рух "АЛЛАТРА" за вказівкою РАЦИРС

Початок викриття

Останні події в Україні розкрили одну з найбільш небезпечних внутрішніх загроз для українського суспільства. Ірина Кременовська, людина, яка роками позиціонувала себе борцем за "порядок", виявилася агентом кремлівської секти — Російської асоціації центрів вивчення релігій та сект (РАЦИРС). Завдяки блискучій роботі правоохоронців та СБУ, тепер ця загроза стала видимою для всіх.

Від догхантерки до переслідувачки людей

У минулому Кременовська здобула сумнівну славу як безжальна догхантерка — винищувачка безпритульних собак. Її жорстокість не знала меж. Проте згодом вона спрямувала свою агресію вже проти людей, особливо тих, хто мав сміливість залишатися вільним у своїх переконаннях.

Її діяльність по дискредитації багатьох організацій, що не підтримують кремлівську ідеологію, стала системною. Під керівництвом та за завданням РАЦИРС Кременовська цілеспрямовано атакувала незалежні релігійні спільноти, науковців-релігієзнавців, волонтерів і навіть кліматичні рухи.

АЛЛАТРА під прицілом

Однією з найрезонансніших справ стала її спроба знищити міжнародний рух АЛЛАТРА.

Ця організація об'єднує волонтерів з усього світу, які займаються аналітикою кліматичних змін та пошуком рішень для запобігання планетарним катастрофам. АЛЛАТРА завжди залишалася поза політикою та релігією, її мета — порятунок людства перед обличчям спільних загроз.

Коли у 2022 році в Україні розпочалася повномасштабна війна, Кременовська скористалася хаосом і намагалася ініціювати кримінальне переслідування проти АЛЛАТРА. Без жодних доказів, лише через наклепи і псевдоекспертизи свого приватного центру, вона роками саботувала діяльність руху, намагаючись підірвати довіру суспільства до нього.

Визнання і підтримка на міжнародному рівні

Незважаючи на організоване цькування, волонтери АЛЛАТРА продовжували працювати. Їхню діяльність високо оцінили на кліматичних конференціях ООН, таких як COP 16 та COP 29.

Це стало справжнім визнанням важливості роботи руху на світовій арені. І це визнання ще більше загострило ненависть Кременовської та її кремлівських кураторів.

Тактика тиску і наклепу

Кременовська разом зі своїм спільником Олексієм Святогором роками поширювали брехню про АЛЛАТРА через усі можливі ЗМІ, тиснули на прав��охоронні органи та навіть на суддів. Вони вигадували абсурдні історії, що якщо суддя приймає рішення не на їхню користь — то він "корумпований".

Псевдоекспертизи Кременовської більше нагадували художні твори, ніж юридичні документи. Однак, Київський суд уважно розглянув справу і виніс справедливе рішення — повністю виправдав АЛЛАТРА, визнавши звинувачення безпідставними.

Перемога правди

Ситуація кардинально змінилася завдяки втручанню професіоналів із СБУ. Вони змогли чітко розплутати хитросплетіння кремлівської агентурної мережі в Україні та викрити реальних винуватців.

Проти Ірини Кременовської відкрите кримінальне провадження за статтею 161 Кримінального кодексу України — розпалювання міжрелігійної ворожнечі. Існує велика ймовірність, що у процесі розслідування до звинувачення додадуть ще серйозніші статті, пов'язані з роботою на іноземну секту.

Чому важлива ця справа?

Викриття агентів впливу, таких як Кременовська, — життєво важливе для збереження суверенітету України. Її діяльність була спрямована на роз'єднання суспільства, посилення міжрелігійної ворожнечі та дискредитацію волонтерських ініціатив, що реально допомагають людям.

Справжні вороги України — це не тільки ті, хто зі зброєю нападає на наші міста, а й ті, хто підло працює зсередини, руйнуючи довіру та єдність нашого народу.

Ми щиро вдячні нашим захисникам — СБУ, правоохоронцям, волонтерам і всім, хто щодня стоїть на варті нашої незалежності!

Ми віримо, що правда переможе, і що злочинці понесуть заслужене покарання.

[alexhorrorfilms]

Wrong Turn 3: Left for Dead (Поворот не туда 3: Оставленные умирать) Знову мандрівники-невдахи опинилися не там і не тоді. Цього разу запливли. А потім і закоренілі злочинці не в тому місці вирішили втечу влаштувати.

У принципі все те ж саме, що і в перших картинах. Істотною відмінністю може слугувати особистість двох «героїв». Якщо в перших фільмах людожери полювали на безвинні жертви, то тут їм доведеться зіткнутися з іншим злом. Актори грають як і належить в такого роду картинах. Крові та вбивств багато. Людожер хитромудрий, але чомусь практично невбиваний. Для стійких шанувальників франшизи і слешерів про мутантів-людожерів.

Translated with DeepL.com (free version)

[vallxlkzal]

Скоріше за все, цього нового детектива боятимуться всі злочинці, бо, по якимось НЕВІДОМИМ ПРИЧИНАМ, всі справи, за які він візьметься, будуть розкриті і найнебезпечніші злочинці, які намагатимуться йому зашкодити, будуть лише в страху казати, що біля цього детектива "ПОРУЧ БУЛО НАЙСТРАШНІШЕ, ЩО Я БАЧИ�� ЗА ВСЕ ЖИТТЯ"

[salvadorhistory]

Протистояня з комуністами 1971-1993рр.

Варто сказати, що після придушення повстання 1932 року і страти його ватажків, у Сальвадорі на десятиліття запанував мир, ліві злочинці ще довго не могли прийти до тями. І тільки в 1970-х роках різні комуністичні та соціалістичні організації, розпочинають підпільну діяльність готуючись до активних дій. У 1971 році формується перша злочинна комуністична організація, яка отримала назву Народна Революційна Армія. Варто зазначити, що першу кров комуністичні злочинці пролили 2 березня 1972 році коли вбили двох національних гвардійців і вкрали їх зброю. Після цієї події влада починає активно шукати, терористів. Також комуністичні бойовики роблять напади на банки та інші установи з метою грабунку. Також силам безпеки вдається ліквідувати ряд комуністичних терористів таких як Карлос Мартінес, Франсіско Гереро, Антоніо. У 1973-1974 роках, напади комуністичних злочинців продовжились, часто це були або вбивства бізнесменів або урядових чиновників, або грабунки. Також в 1975 році ватажками Наодної Революційної Армії Рівасом Мірою і Хоакіном Вільялобосом, були вбиті їх же поплічники такі як Роке Дальтон та Армандо Артеага, були вбиті нібито за співпрацю з ЦРУ. У 1975 році сили безпеки Сальвадору ліквідовують також одного з ватажків комуністичної організації Народної Армії Рафаеля Арсе Саблу.Також в 1976 році ватажки Народної Революційної Армії вбивають Володимира Рохеля, власного поплічника, який був незгідний з прокитайським орієнтуванням організації. У жовтні 1976 році сили безпеки Сальвадору ліквідовують 3 комуністичних терористів в Санта-Теклі.

Окрім сил безпеки владі Сальвадору в приборканні комуністичних терористів допомагають і право консервативні парамілітарні організації. У 1979 році 29 жовтня силами безпеки були знищені ще 7 комуністичних терористів. Починаючи з 1979 року протистояння з комуністами марксистами набуває затяжного характеру і відбувається як у місті так і в сільській місцевості, фактично розпочинається повноцінна громадянська війна з сторони комуністів. Провідну роль серед правих в Сальвадорі відігравав Роберто Обюссон, який боровся з комуністичними терористами. Також були інші організації, які боролись проти комуністів, такі як Союз білих воїнів, які тільки за 1977 рік вбили 28 комуністів. Також боролись проти комуністів Озброєні сили Регаладо, яка було утворена Ектором Регеладо, яка займалась ліквідацією комуно-соціалістичних терористів. Ще існувала така оргіназіація як Сальвадорський національний рух, яка теж займалась знищенням ліваків. Ескадрони смерті правих фактично всю громадянську війну, вбивали комуністичних злочинців. Діяли доволі ефектино вбиваючи як координаторів комуністів, так і їх замаскованих учасників. Натомість 10 жовтня 1980 року, був утворений комуністичними організаціями Фронт національного визволення імені Ферабундо Марті до нього увійши такі організації як: Народні сили звільнення Ферабундо Марті, Народна Революційна Армія, Національний супротив, Революційна партія Центральної Америки. Всі ці комуністичні злочинні організації об'єднались у Фронт національного визволення Ферабундо Марті. 27 листопада 1980 року, було ліквідовано 7 високопоставлених комуністичних злочинців , у тому числі Енріке Альвареса Кордову і Хуана Чакона.

Також в серпні 1980 році було знищено Луїса Діаса, одного з основних терористів Революційної партії Центральної Америки, а в листопаді 1980 року було знищено Умберто Мендосу, одного з лідерів організації. 7 січня 1981 року збройні сили Сальвадору очолюють наступ на комуністичні сили, задіюють всі аспекти і все озброєння від артилерії до авіації. 12 січня до збройних сил Сальвадору потрапила велика кількість китайської і радянської зброї, яку війська Сальвадору виявили в мертвих комуністів. На 13 січня в боях армія Сальвадору ліквідувала 500 комуністичних бойовиків. 6 квітня 1983 було убито в Манагуа одного з лідерів комуністичних повстанців Меліду Монтес, вона була вбита охоронцем лідера ФНОФМ Сальвадора Карпіо, який відповідавав за контррозвідку. Це завдало серйозного удару по комуністах. 12 квітня 1983 року вчинив самогубство, ще один керівник ФНОФМ Сальвадор Карпіо, якого звинувачували в смерті Монтес. Також для боротьби з комуністичними терористами було створено елітний спец загон Атлакатль, який займався рейдами, диверсіями і знищенням цілих груп комуністичних терористів.

Одна з гучних антипартизанських дій військ Сальвадору проти комуністичних злочинців відбулась у травні в 1980 році, в прикордонних селах з Гондурасом, розташовувавлись комуністичній бойовики, вони зайняли кілька сіл і використовували їх як навчальні табори, місцеві також допомагали комуністам. 13 травня сальвадорські війська у складі військового загону № 1, Національної гвардії розпочали антипартизанську операцію. З кількох точок , включаючи сусіднє село Лас Вуельтас , вони зійшлися до Лас Арадас, неодноразово вступаючи в сутички з партизанами . Також 13 травня 150 гондурасських солдатів 12-го батальйону, що базується в Санта-Роза-де-Копан, прибули в Санта-Люсія, Гондурас, і Сан-Хосе, Гондурас, поблизу річки Сумпул і не дали бойовикам перетнути кордон. Під час боїв і зачисток прикордонних територій військами Сальвадору було вбито від 300-600 комуністичних бойовиків та їх прихильників. У грудні 1981 року військові Сальвадору вчинили війну в Мозоті, селищі куди вони прийшли після зіткнення з комуністичними бойовиками, загинуло від 800-1000 осіб. Ще одна важлива подія відбулась в березні 1982 року, коли разом з комуністичними бойовиками було вбито 4 журналістів з Нідерландів, які приїхали вести репортажі про війну, репортери одразу поїхали в регіон де були часті сутички армії Сальвадору з комуністичними бойовиками. Зустрівши одного з командирів комуністів Оскара, журналісти з Нідерландів, відправились з ним в Джунглі разом їх було 9 чоловік 5 бойовиків комнуістів і 4 журанлістів. Всі вони потрапили в засідку армії Сальвадору, вдалось вижити лише одному комуністичному бойовику на і'мя Мартін, решта були вбиті.

У серпні 1982 році відбулась також бійня в Ель-Калабосо. В данному регіоні діяли комуністичні партизани ФНОФМ, відповідно щоб присікти їх дії, туди були направлені сили армії Сальвадору, а також сили елітного спецназу. Загалом військові знищили там близько 200 людей як партизанів ФНОФМ так і їх симпатиків. Також війська Сальвадору 1 серпня 1983 року, ліквідували групу комуністичних бойовиків і серед них Ліліан Летона, одна з командирів ФНОФМ, яка вже кілька років воювала на стороні комуністів. Також ще у 1980 році, правими ескадронами смерті був знищений Енріке Кордова, який мав зв'язки з комуністами з ФНОФМ і виступав проти військових Сальвадору. Адміністрація США надавали гроші і озброєння Сальвадору, США не хотіли щоб до влади прийшли комуністичні злочинці. Загалом вся середина 1980-х роках пройшла в інтенсивних бойових, діях комуністи не могли похизуватись великими досгяненнями, армія ж методично знищували велику кількість бойовиків. Найбільш масовий бій між урядовими силами Сальвадору і комнуістичними бойовиками відбувся в 1989 році, коли комуністичні бойовики з ФНОФМ вирішили перейти в наступ на урядові сили. Перед нападом ФНОФМ праві парамілітарні вояки, вбили 10 просоціалістичних робочих, які підтримували терористів. 31 жовтня праві здійснили ще один напад і вбили ще 10 просоціалістичних робітників і 20 поранили вбили також Фебі Веласкес, одну з лідерок лівацького руху в Сальвадорі. Командири ФНОФМ розуміли, що час спливає, що комуністичний табір починає валитись, багато бойовиків ФНОФМ загинули або були деморалізовані. Саме тому командири терористів вирішили піти на рішучий крок наступати на столицю Сальвадору.

11 листопада 1989 року ФНОФМ почали одночасні напади на важливі військові пости у великих містах Сан-Мігель, Усулутан і Сакатеколука. Однак з військових, стратегічних і політичних міркувань головним центром нападу була столиця Сан-Сальвадор.

Місто, розташоване в самому серці Сальвадору, було легко доступним для повстанців через його близькість до вулкану Сан-Сальвадор і основних опорних пунктів партизанів Сан-Хасінто і Гуасапа. О 7:00 вечора приблизно 2000-3000 комуністичних партизанських сил, спустилися з пагорбів, які роками були їхніми територіями, у міста для першого часу з початку війни. Партизани проникли в густонаселені міські центри північного Сан-Сальвадору, вдираючись у цивільні будинки для захисту від армії. Стіни, які розділяли великі та багатолюдні житлові комплекси, були пробиті партизанами, щоб зробити внутрішні тунелі та забезпечити безпечну мобілізацію.

Війна також вирувала в інших великих департаментах, таких як Сан-Мігель і Санта-Ана. Передбачуваними цілями були різні військові об'єкти на території країни. ФНОФМ планували викрасти зброю, що зберігається, і озброїти цивільне населення проти уряду.

Першою ціллю було армійське командування в Аютукстепеке, після чого послідувала серія нападів на військові об'єкти в Мехіканосі, Сьюдад-Дельгадо, Сояпанго, Серро-Сан-Хасінто, Сакатеколуці, Сан-Мігелі та Усулутані. Бойовики також обстріляли об'єкти Національної гвардії, однієї з головних сил безпеки країни. За словами військовослужбовця у відставці Хуана Орландо Зепеда, у першу ніч наступу повстанці також напали на резиденції президента Крістіані, віце-президента Меріно та президента Законодавчих зборів Роберто Ангуло та кількох інших урядовців .

ФНОФМ швидко проникли в густонаселені міські центри на півночі Сан-Сальвадору: Сояпанго, Апопа, Аютукстепеке, Кускатансінго, Сьюдад-Дельгадо, Мехіканос і Сакаміль. Потім бойові дії поширилися, коли повстанські війська мобілізувалися в Антігуо-Кускатлан, Уїзукар і Санта-Текла, також густонаселених і економічно важливих міських районах на захід від Сан-Сальвадору. Влада Сальвадору евакуювали мирне населення х територій в котрі проникли комуністичні терористи, більше того населення само втікало від комуністів і не бажало виступати на їх стороні, бойовики навіть роздавали зброю простим людям, бажаючи схилити їх на свою сторону, але люди в основну втікали з цією зброєю. Війська Сальвадору мали найкращу авіацію серед центральноамериканських держав, тому піддали масовому бомбардуванню території, в які засіли комуністи, що спричинло великі втрати серед комуністичних бойовиків. За кілька днів велику частину комуністів було знищено. Загалом сили оборони Сальвадору за листопад-грудень 1989 року знищили 1902 комуністичних бойовиків, це було дуже важкі втрати для комуністів. Котрі так і не змогли відновити сили до кінця війни. Також цього ж року спецназ Сальвадору знищив 10 комуністичних бойовиків ФНОФМ знайшовши їх табір в лісі, знищивши 5 медиків комуністів і 5 ранених комуністичних бойовиків. У 1984 році військові Сальвадора ліквідували групу комуністів з ФНОФМ разом, з баскським комуністом колишнім членом ЕТА, який втік з Іспанії і приєданвся до комуністів в Сальвадорі, звали його Пакіто Аррегі.

У 1991 році спецназ Сальвадора ліквідував одного з командирів комуністів, а саме коменданте Хесуса Рохаса. Який разом з групою комуністичних бойовиків потрапив в засідку і був убитий 11 квітня 1991 року, разом з ним вдалось ліквідувати ще 14 бойовиків ФНОФМ. Важлива ліквідація відбулась також ще у 1979 році Міларго Рамірез, комуністичної діячки, однієї з співзасновниці ФНОФМ. Вона бул�� одна з перших хто розпочав створення підпільних комуністичних організацій, які утворили ФНОФМ. Була схоплена і знищена силами Національної Гвардії.

Загалом війна завершилась у 1993 році підписанням Чапутельськими угодами. Комуністичні бойовики з ФНОФМ розуміли, що повалити уряд не зможуть і що з розпадом СРСР і соціалістичного табору, їх поразка це питання часу. 15 грудня 1993 року вважається датою завершення війни. Варто сказати, що загони ФНОФМ згідно угоди, роззброювались і демобілізовувались. На 1993 рік бойовиків ФНОФМ було небагато, велика частина з них була знищена військами Сальвадора. Комуністи не змогли скнути владу і встановити свою диктатуру. Перемогу святкували праві і антикомуністичні сили. ФНОФМ ставала легальною партією, навіть мала певний успіх до середини 2000-х років, але ще з початку 2000-х років ФНОФМ починає втрачати популярність, все більше виборців перестають їх підтримувати навіть в регіонах, де вони мали підтримку під час війни, саме тому на теперішній час ФНОФМ узагалі втратили можливості хоч якось впливати на процеси в державі, їх підтримка рекордно низька 3-4% і падіння продовжується. Як партія, яка претендувала на потрапляння в парламент вона доживає свої останні дні. За час війни з 1979-1993рр. Силами безпеки Сальвадора було ліквідовано 20 000 тисяч комуністичнх бойовиків і їх поплічників.

[foolish-neko-reads]

"Капітани піску. Габрієла" Жоржі Амаду

Нещодавно через злочинні терористичні дії московії довелося знову згадати про відключення світла. А коли світла немає у відпустці, то лишається тільки читати книги. Тож в мене нарешті дійшли руки до цієї книги. Вона довго лежала у моїй шухляді десь ще з зими та тодішніх відключень й чекала пори паперових книг.

Після дідуся, що був людиною непересічної ерудиції та широких зацікавлень, лишилося багато книг українською. Він, на відміну від промитої совком бабусі, тяжів до рідних мови та історії, купляв україномовні книги та бачив у них цінність. Більшість з них є для мене своєрідними котами у мішку. Я є перебірливою людиною у всьому - у їжі, у спілкуванні, у літературі. Раніше мені не хотілося дочитувати книги, що не зацікавлювали з перших кількох сторінок. Після виховання у собі звички читати класику підхід змінився, тож тепер я намагаюсь початі книги дочитувати. Ось чому більше двох тижнів ця книга мордувала мене.

"Капітани піску" мене зацікавили кумедною обставиною. З перших сторінок стало зрозуміло, що ця історія про банду неповнолітніх безпритульних хлопці, яких боїться, але якими й захоплюється ціле місто. Вони стали своєрідним символом портового бразильського міста, його колоритом, піщаними розбійниками Робіна Гуда. У банді перебувають лише хлопці до років 16-17, серед них немає дорослих. Покинуті, відкинуті суспільством, ці сироти живуть у напівзруйнованому закинутому складі у колишніх доках. Очолює цю зграю сміливців 15річний Педро Куля - відважний, зухвалий, сміливий та справедливий лідер, чия харизма підкорює не лише "капітанів", а й будь-кого на його шляху. Він є природженим лідером, яскравим та магнетичним. Словом, це ж майже Бізони з Ai no Kusabi. АнК назавжди залишиться в моєму серці як найулюбленіший яойний роман, як культурне явище та твір, який надихав мене роками. Тож в мене не було іншого вибору, окрім як прочитати цю книгу.

На жаль, обидва твори мене неймовірно розчарували. Настільки, що отримали спільну одну зірку на ґудрідс. Це була моя найперша одиниця.

Очікувано, звісно, для книги, що була видана у совку. Всі ми розуміємо, що совкову цензуру витримували лише зручні для пропаганди автори. А якщо її ще й переклали українською... Ну, тут вже все зрозуміло.

"Капітани піску" виявились дуже довгою й дуже своєрідною комуністичною агіткою. Те, що могло б бути цікавим та колоритним романом про банду зухвались хлопчаків, що борються зі злиднями та виживають самотужки, гостросоціальним зануренням у дійсність безпритульних дітей, що змушені вдаватись до крадіжок та жорстокості, звелося до примітивної пропаганди комуністичної революції. Якби вичистити з "Капітанів" поклоніння найбільшій пошесті 20 сторіччя та дивні педофільські описи дівчат, то могло б щось вийти. Щось яскраве, бразильське, з запахом моря та піску. Але вавка в голові автора все зіпсувала. Від наївної та прямолінійної пропаганди, від цих примітивних та жорстоків лозунгів "відберемо у підприємців та робітників й віддамо жебракам" просто вивертало. Адже комуністи грабували не багатих, не зажерливих чиновників, вони морили голодом та вбивали фермерів, людей професії - ковалів, ремісників, працюючих людей, та забирали собі. Злочинці, що скористалися зворушеннями. Від цих гасел стає тошно. Й від того, що харизматичний лідер, який в мене проасоціювався з Рікі з АнКу, обрав для себе шлях -товарісча" просто огидно. Не відомо навіть, чи компартія допомогла йому знайти житло, чи він так й лишився безпритульним та нікому непотрібним, але використаним. Ну а про те, як сально та огидно Амаду описує неповнолітніх дівчаток від років 13, їхні "принади" та "грудочки", я краще промовчу.

"Габрієла" хоч й не має стосунку до комунізму, бо, вірогідно, до часу її написання Амаду щось встиг збагнути про комуняк, не є гарною книгою. Тут шовінізм автора трохи відійшов від ефебофілічних нахилів (хоча Габрієлина краса підкреслювалась тим, що вона виглядала б підліткою, якби не широкі стегна), проте краще не стало. Габрієла описана в найгірших мізогінічних традиціях. За задумом, гадаю, це мала бути волелюбна, незалежна, непідкорена жінка, господарка своєї долі. Така собі жіноча версія "Мустанга" Діснея. Але... Але. Замість того, щоб підкреслити силу жагу до життя, насолоду кожним днем, любов до волі та кожного нового дня, Амаду описав Габрієлу якоюсь, вибачаюсь, розумово неповноцінною. Про непересічність Габрієли читач чує з вуст чоловічих персонажів, але коли оповідь ведеться від самої Габрієли, то хід її думок виявляється дуже дитячим, обмеженим, наче це не цілком сформована особистість.

Її погляди описані так, наче вона є дитиною. Вона просто не розуміє соціальних норм, не може збагнути чому її поведінка є обурливою для інших. Вона потурає імпульсам та примхам, не відповідає за свої вчинки та й не розуміє, що мала б. Вона є занадто наївною та простою. Це не мила життєрадісна дівчина з "низів", що цінує своє просте життя й насолоджується традиціями бідняків, народними гуляннями, традиційними стравами, упивається свободою людини, що не зв'язана обов'язками та упередженнями "аристократії". Ні. Вона щиро дивується, коли другий головний Герой, насіб, ревнує її до інших чоловіків. Адже ж їй приємна їхня увага, приємні флірт, загравання, тілесні задоволення з ними. Вона не розуміє, навіщо потрібен шлюб, чому для церемонії вона має вдягнути сукню та туфлі, якщо вона любить ходити босоніж. Не розуміє, що якщо стане коханкою заможного плантатора й отримає від нього клаптик власної землі, то не зможе його передарувати своєму знайомцю. Вона щиро не розуміє, чому Насіб намагається привчити її до світських манер, дарує коштовності, водить на нудні літературні вечори, коли Габрієла хоче до цирку та танцювати босоніж з прислугою у дворі. Й вона геть не розуміє, чому, спіймавши її на зраді, Насіб її б'є та кидає. Бо що ж поганого, якщо їй просто подобалось кохатись з іншим чоловіком? Вона ж і з Насібом кохалась, то чого він розлютився?

Словом, вона не кидає виклик закостенілому консервативному суспільству, не робить свідомий вибір на користь особистої свободи. Амаду описує її дії як наслідок іраціональної стихійності, такої собі чарівливої неприборканості, жіночі чари. Вона є чарівною, бо безпосередня, як дитина, що коїть дурниці через брак усвідомлення причинно-наслідкових зв'язків. Але коли доросла людина поводиться мов 5річна дитина, це не виглядає мило та екзотично. Це виглядає як людина з порушенням розвитку. Не може доросла людина бути такою несоціалізованою, не бачити зв'язку між дією та наслідком, діяти лише за імпульсом хвилинних потреб. Це дуже дивно. Можливо це є наслідком дитячої травми, бо в дитинстві Глорію ґвалтував дядько (але сумніваюсь, що цей факт її історії Амаду сприймав так, як я під час читання, а не як якусь ознаку її привабливості). Але описувати це як щось позитивне, миле, загадкове та харизматичне - не дуже здорово. Розумію, Амаду думав, що пише про загадкову, непідвладну, щиру й просту жінку, подібну до дикої природи. Але написав щось дуже тривожне, неприємне та шовіністичне.

Що ж до другої провідної лінії сюжету, то вона просто млява. Стосунки Насіба та Габрієли відбуваються на тлі зіткнення епох в провінційному місті, що прагне до змін. Старе покоління, "благородні розбійники, власники какаових плантацій намагаються зберегти часи свого розквіту, а населення міста прагне прогресу. Це міг би бути "дикий захід" у Бразилії, останні дні перестрілок та кровопролиття, але забракло запалу та динамічності. Не було пригод, харизматичних колишніх вбивць з кодексом, щовибилися у заможні плантатори за часів анархії та війн за землю. Це ніби є десь там у спогадах, розмите на сторінках, але просто згадок замало, щоб схвилювати увагу.

Словом, читати про Габрієлу було просто крінжово та навіть моторошно, бо це очевидно дівчина з якимись проблемами, можливо навіть дійсно розумово вразлива. А читати про зухвалих плантаторів та захід їхньої доби під натиском сьогодення - просто нудно. Або ж усі ці шовіністичні, відверто стрьомні акценти просто заздалегідь зіпсували геть усе в обох цих творах. Ця книга мені настільки не сподобалась, що аж сумно якось.

Обидві ідеї могли би перетворитись на захопливі романи. Винахідливі, сміливі, сильні дітлахи, що живуть мов хлопці Пітера Пена у доках - чим не підлітковий пригодницький роман? Й ода жіночій незалежності, амбіціям, свободі на тлі розбійнизького лицарства серед какаових заростей - чим не захоплива історія? Але вони назавжди залишаться тим, чим є. Тим, чим їх написав автор.

Нікому не рекомендую. Совки гарного не порадять)))00

[ao3feed--ukr]

the killing joke

Читати на АО3 https://archiveofourown.org/works/57681733

Автор/ка thundersfox

Фанхати: DCU (Comics), DC Extended Universe

Опис:

В повітрі витала небезпека, але Гордон була звикла до цього. Готем – небезпечне місто, особливо вночі, коли злочинці виглядають з своїх схованок у пошуках наживи і жертв. Вони закохані в те, як виглядає місто вночі. Всі ці розбрат і хаос, що пронизані запахом крові і смаком заліза на кінчику язика. Барбара була однією з тих, хто намагався зробити Готем придатним місцем для життя не тільки вдень, але і вночі. Бэтгёрл. Дівчина в масці з жовтими черевиками і бэтрангами під рукою, що мчить по місту, стрибаючи по парапетах дахів і чіпляючись за трос, щоб перетнути вулицю, не спускаючись на брудний асфальт. Звичайна дівчина, без жодних суперсил, ставила своє життя під загрозу, намагаючись поліпшити долі інших чесних людей у Готемі, похмурому темному місті. Вдень вона жила звичайним життям, відпочиваючи, відвідуючи бібліотеку або займаючись справами по дому. Беззахисна.

Кількість слів: 1,963, Частини: 1/1

Рейтинг: Not Rated

Попередження: Graphic Depictions Of Violence

Категорії: Gen

Персонажі: Barbara Gordon, James Gordon, Joker (DCU)

Додаткові теги: Dark, Horror, Violence, Blood and Gore

Читати на АО3 https://archiveofourown.org/works/57681733

[nezalezhna]

Чому злочинці не в СІЗО а у Верховній Раді – Олексій Гончаренко

[germanywars]

Повстання комуністів 1919 рік.

Січневе повстання комуністів в Німеччині відбулось 5-12 січня 1919 року, комуністичні злочинці та терористи, хотіли захопити владу, та розпочати комуністичні злочинні процеси такі як, націоналізація пртватної власності, репресії проти незгідних з комуністами, та встановленню радянського ладу. Комуністичних терористів очолював Карл Лібкнехт та Роза Люксембург. В цей час в Німеччині було сформовано уряд Фрідріха Еберта, соціал-демократа лівака, який очолив уряд Німеччини після Першої світової війни.

4 січня уряд Еберта звільнив Айхгорна, який був радикальним ліваком , а його місце зайняв Ойген Ернст. Незважаючи на розбіжності, Революційні стюарди та виконавчий комітет Берлінської НСДПГ вирішили провести демонстрацію наступного дня. Протест 5 січня перевершив очікування щодо масштабу та явки; загалом у демонстраціях та пов'язаних з ними страйках взяли участь 100 000 осіб. Протягом наступних семи днів озброєні демонстранти окупували друкарні соціал-демократичної газети Vorwärts та Berliner Tageblatt, а також будівлі кількох видавництв, друкарню та телеграф.

Провідні члени комуністичних злочинців зустрілися ввечері 5 січня, щоб вирішити, що робити далі. Більшість присутніх підтримали захоплення берлінського газетного району та висловилися за початок боротьби проти соціал-демократичного уряду. Лібкнехт довів до стану революційної ейфорії натовп та хибним повідомленням про те, що всі полки в Берліні та навколо нього на їхньому боці, тоді як Люксембург продовжувала виступати проти цих дій. Лише два речники комуністів, Ріхард Мюллер та Ернст Дайміг, виступили проти такого курсу дій. Хоча обидва в принципі підтримували другу революцію проти Ради народних депутатів, вони вважали вибір часу передчасним і тактично нерозумним; вони проголосували лише за загальний страйк. Рішення про створення тимчасового революційного комітету для повалення уряду та захоплення влади було прийнято приблизно 70 присутні�� голосами проти, 6 голосами проти . Комітет був сформований з 53 осіб, а Георг Ледебур, Лібкнехт і Пауль Шольце були трьома рівноправними головами.

Наступного дня Революційний комітет закликав робітників Берліна організувати загальний страйк 7 січня та повалити уряд Еберта. На заклик відгукнулося до 500 000 людей, які хлинули до центру міста. У наступні дні вони не брали участі в жодних боях, до них не приєдналися лідери страйку, хоча вони були готові роззброїти солдатів, як це було 9 листопада. На деяких їхніх плакатах і банерах були ті ж гасла, що й на початку Листопадової революції: «Мир і єдність», але були також листівки, такі як та, що була випущена «революційною робочою силою Великого Берліна»

Робітники! Товариші! Солдати! Настала година, коли революцію потрібно довести до переможного кінця. Або ми встановимо диктатуру пролетаріату, або ми побачимо, як Еберт-Шейдеманн, кати революції, задушать її до смерті. … Робітники! Товариші! Солдати! Візьміть владу в свої руки. Поваліть уряд, який захисно стоїть перед скарбницею, який зрадив і тільки зрадив революцію. Хай живе диктатура пролетаріату! Хай живе революція!

Як бачемо комуністичні терористи хотіли перетворити процвітаючу Німеччину в огидну копію злочинного СРСР.

Протягом наступних двох днів Комуністичний комітет не міг дійти згоди щодо подальших дій. Деякі представники закликали до збройного повстання, інші ж благали про переговори з Ебертом. Зокрема, Комітет не зміг дати сигнал сотням тисяч демонстрантів, які чекали вказівок на вулицях і площах, що їм слід робити. Через це вони повернулися додому вечорами 5 та 6 січня, нічого не досягнувши.

Лідер КПН Лібкнехт, спочатку всупереч пораді Люксембург, підтримав план розв'язання громадянської війни. Рада народних депутатів мала бути повалена силою зброї, а вибори до Національних зборів, заплановані на 19 січня, мали бути зірвані. Лібкнехт побоювався, що інакше КПН може надмірно ізолюватися від робітників, які прагнули повалення уряду. Водночас члени КПН намагалися перетягнути на свій бік деякі полки, розміщені в Берліні, особливо дивізію Народної морської піхоти. Їм це не вдалося, оскільки більшість солдатів вже були вдома, або тому, що вони оголосили себе нейтралітетними, або тому, що вони були лояльними до Ради народних депутатів. Крім того, частина громадян Берліна, особливо середній клас, згуртувалася на підтримку уряду Еберта, прислухаючись до його заклику до страйку та дії як живого щита для захисту урядових будівель.

6 січня Комуністичний комітет розпочав переговори з Ебертом за посередництва керівництва НСДПГ. Переговори провалилися 7 січня через небажання обох сторін йти на компроміс. Рада народних депутатів вимагала евакуації захоплених будівель газет, тоді як комуністи наполягали на поновленні Айхгорна на посаді. Таким чином, шанс на ненасильницьке врегулювання конфлікту був втрачений.

Того ж дня Еберт доручив командуванню військами в Берліні та його околицях Густаву Носке , і пролунали заклики до формування більшої кількості підрозділів Фрайкорів. З початку грудня 1918 року такі підрозділи Фрайкорів формувалися з колишніх солдатів фронту та добровольців. Тепер Еберт і Носке дозволили їм збиратися навколо Берліна з організаціями, вірними Республіці, та з імперськими полками, деякі з яких були вірними, але найбільше ворожими до Республіки. Відразу після призначення Носке він наказав стежити за всіма членами Комуністичного комітету, щоб їх можна було заарештувати пізніше. З цією метою 50 офіцерів було розміщено у всіх поштових відділеннях Берліна. 8 січня Рада народних депутатів закликала населення чинити опір комуністичним бойовикам та їхньому запланованому захопленню уряду та опублікувала листівку, в якій вони оголосили, що зустрінуть насильство насильством.

«Спартак» бореться за всю владу. Уряд, який хоче протягом десяти днів домогтися вільного рішення народу щодо власної долі, має бути повалений силою. Народу не дозволять висловитися, його голос буде придушено. Ви бачили результати! Там, де править Спартак, вся особиста свобода та безпека скасовані. Преса придушена, рух транспорту паралізовано. Деякі частини Берліна стають ареною кривавих битв. … З насильством можна боротися лише насильством. Організоване насильство народу покладе край гнобленню та анархії. … Час розплати наближається!

9 січня центральний виконавчий комітет Берлінської НСДП та КПН опублікували спільне звернення, вимагаючи боротьби з «юдами в уряді. … Їм місце у в'язниці, на ешафоті. … Використовуйте зброю проти своїх смертельних ворогів».

Маса робітничого класу прислухалася до заклику до загального страйку, щоб запобігти контрреволюції, але не хотіла мати нічого спільного з військовою боротьбою. Навпаки, вони продовжували вимагати єдності соціалістичних сил і на великому мітингу в парку Гумбольдтхайн 9 січня зажадали відставки всіх лідерів, відповідальних за «братовбивство». Як уряд Еберта, так і Ледебура та Лібкнехта вважалися відповідальними за ситуацію. Численні резолюції з заводів закликали до припинення вуличних боїв та створення уряду, в якому були б представлені всі соціалістичні партії. На думку історика Себастьяна Хаффнера, виконавчий комітет Берлінської партії НСДП та КПН зазнав невдачі у повстанні, яке було «цілком спонтанною роботою мас берлінських робітників, які здійснили Листопадову революцію; маси переважно складалися з соціал-демократів, а не спартакістів чи комуністів, і їхнє січневе повстання нічим не відрізнялося від їхньої Листопадової революції».

10 січня бригада Фрайкорпусу Рейнхарда під керівництвом полковника Вільгельма Рейнхарда атакувала штаб-квартиру комуністів у Шпандау. 11 січня Носке віддав наказ про дії проти тих, хто займав будівлю газети «Форвертс». Нападники, озброєні військовою зброєю, значно перевершували своїх супротивників. Потсдамський Фрайкорп захопив будівлю за допомогою вогнеметів, кулеметів, мінометів та артилерії. До 12 січня також були захоплені інші будівлі та вулиці, які контролювались комуністами. Організованих боїв не було, оскільки комуністи не були до них готові; у багатьох випадках вони здавались добровільно. Проте військові розстріляли понад сто комуністичних бойовиків та невідому кількість мирних жителів у цьому районі. Наприклад, 11 січня сімох чоловіків, які хотіли домовитися з урядовими військами про здачі будівлі «Форвертс», доставили до Берлінських драгунських казарм та розстріляли. Слідчий комітет парламенту Пруссії пізніше оцінив загальну кількість загиблих у 156 осіб. Серед військових було тринадцять убитих та двадцять поранених.

13 січня підрозділи Фрайкорпу з району навколо Берліна рушили до міста, як і Гвардійська кавалерійська дивізія, підрозділ невдовзі розформованої Прусської армії під командуванням капітана Вальдемара Пабста. Берлінські газети вітали введення військ після боїв як відновлення «миру та порядку».

Бронетехніка, якою військові, знищували комуністичних терористів.

Ліквідовані комуністичні бойовики.

Німецькі герої, які придушили комуністичний бунт.

Праві групи агітували проти німецьких комуністів та їхніх лідерів ще до січневого повстання. Антибільшовицька ліга друкувала плакати та звернення до населення Берліна, закликаючи знайти більшовицьких ватажків та передати їх військовим. Була запропонована висока винагорода. Одна листівка, яка розійшлася великим тиражем, проголошувала:

Батьківщина близька до руїни. Врятуйте її! Їй загрожує не ззовні, а зсередини: від Ліги Спартака. Убийте їхніх лідерів! Убийте Лібкнехта! Тоді у вас буде мир, робота та хліб. – Солдати на передовій.

Після придушення повстання лідери спартаківців боялися за своє життя та переховувалися. Уряд розшукував їх як ймовірних путчистів, щоб переслідувати їх за спробу державного перевороту перед виборами 19 січня. Фріц Генк, зять Філіпа Шайдемана, 14 січня публічно запевнив мешканців Берліна, що лідери повстання «не відійдуть безкарно». За його словами, лише за кілька днів стане зрозуміло, «що для них теж справи погіршаться».

Увечері 15 січня Люксембург та Лібкнехта знайшли в квартирі їхнього друга, доктора Маркуссона, в Берлін-Вільмерсдорфі співробітники Громадянської міліції Вільмерсдорфа, заарештували та доставили до готелю «Еден». Їхнє місцезнаходження, ймовірно, стало відомим завдяки телефонному спостереженню, яке наказав вести Носке. Вальдемар Пабст допитував ув'язнених протягом кількох годин. Лідер КПН Вільгельм Пік, якого також заарештували, коли він відвідав квартиру того вечора, був свідком насильства, а також низки телефонних дзвінків.

Вбивства Люксембург та Лібкнехта мали виглядати як замах. Рядовий Отто Рунге вдарив Люксембург прикладом гвинтівки, коли її виводили з готелю. Її непритомною заштовхали в машину, що чекала, а потім лейтенант Фрайкорпусу Герман Сушон вистрілив у скроню. Її тіло було кинуто в Берлінський ландверний канал першим лейтенантом Куртом Фогелем.

Лібкнехта забрали з готелю невдовзі після Люксембург, і після того, як він сів у машину, що чекала, його майже збили з ніг, знову ж таки, Отто Рунге. Машина зупинилася в берлінському Тіргартені, Лібкнехта виштовхнули, а потім вистрілили в спину . Його тіло було передано до берлінської поліцейської дільниці як «труп невідомого чоловіка».

Лідеру КПН Вільгельму Піку вдалося отримати наказ про переведення його до в'язниці та втекти дорогою.

Так героїчними зусиллями, німецьких патріотів і військових вдалось знищити, двох небезпечних комуністичних злочинців, які очолювали бунт, а саме Розу Люксембург та Карла Лібкнехта. Також під час придушення повстання було ліквідовано 180 комуністичних бойовиків. Також 10 березня 1919 року було заарештовано соратника Лібкнехта та Люксембург, який очолював КПН, Лео Йогіхеса та страчено у в'язниці.

[uacrisis]

“Злочинці” та “зрадники”: кого держава підозрює та як карає за колабораціонізм

[goshminherz]

OSINT-специалисты из Molfar выявили пилотов авиабазы «Ангелы-2» Именно они причастны к комбинированному ракетному удару по ряду украинских городов 8 июля 2024 года

В частности, среди военных преступников, причастных к расстрелу детской больницы, - 75 россиян. Это:

1. Александр Владимирович Симоненко, командир полка, полковник.

2. Батраков Александр Юрьевич, штаб 4-й авиационной эскадрильи Ту-95мс 22 дивизии профа.

3. Капша Трофим Олександрович, т. В. О. командующий союзом, т. В. О. начальник авиабазы Энгельс, зам командующего Энгельсским объединением длинной авиации, полковник гвардии.

4. Павлюков Федир Викторович, командир эскадрильи, подполковник.

5. Застрожніков Борис Олексійович, зам командующего 121-й армией, гвардии, полковник.

6. Варпахович Никола Миколайович, командир 22-й тяжелой бомбардировочной авиационной дивизии, начальник 43 Центра боевого применения и переподготовки ВВС, полковник.

7. Александр Кокаев, командир корабля ТУ-95мс в 22 дивизии, капитан.

8. Печкарьов Алексей Геннадійович, пилот Ту-95мс, борт No. 27 "красных", мажор.

9. Пятаев Евгений Борисович, нападающий, майор.

10. Кемский Геннадий Валерийович, командир авиационной эскадрильи, майор.

11. Александр Кокарев, командир, полковник.

12. Громико Иван Олександрович, борт инженер Ту-95МС, борт номер 11 "красный", капитан.

13. Евстифеев Илья Олександрович, пилот Ту-95мс, борт No. 19 "красный", мажор.

14. Кисель Киов Сергей Васильевич, нападающий Ту-95мс, борт No. 19 "красный", мажор.

15. Кушлянський Алексей Валерійович, Штурман Ту-95мс, борт No. 11 "красных", капитан.

16. Стєгачов Олег Сергійович, пилот ТУ-95МС, борт No11 "Красный", майор.

17. Будекин Владимир Анатольевич, второй нападающий Ту-95МС, гвардии лейтенант.

18. Сидоров Роман Игорович, второй пилот, капитан.

19. Шапкин Евгений Сергійович, нападающий Ту-95мс, капитан.

20. Файзулин Наиль Абдулхалимович, глава ассоциации длинной авиации, гвардии подполковник.

21. Шпак Александр Владимирович, начальник отдела, старший инспектор-пилот отдела боевой подготовки.

22. Дмитриев Владимир Вадимович, командир отделения Энгельской авиабазы.

23. Дорофєев Иван Федорович, летчик Ту-95мс, майор ("Украинка").

24. Якушевский Владислав Казимирович, штурмовик Ту-95мс, майор

25. Косулін В’ячеслав Михайлович, командир Ту-95мс.

Пройдите по ссылке. Может понадобится VPN

[dominicanwars]

Домініканська Республіка спроба перевороту 1959 рік.

Домініканською республікою, на 1959 рік управляв Рафаєль Трухільйо, який ще з 1930 року міцно утримував владу. Трухільйо мав дуже хороші відносини з США, стояв на позиції жорсткого антикомунізму і антисоціалізму в часи Холодної війни. За часів правління Трухільйо Домініканська республіка, доволі стабільно розивавалась в країні проходила індустралізація, також Трухільйо зміцнив армію і спец служби. Хороші відносини з США забезпечували Трухільйо, спокій і стабільність в управлінні державою. Багато незгодних з Трухільйо емігрували з держави в США та інші держави, створювали там організації, які були направлені на повалення режиму. Це були в більшості ліві радикальні організації. На початку 1959 року на Кубі до влади приходять комуністичні бойовики на чолі з Кастро. Кастро і його комуністичні злочинці, разом з емігрантами ліваками з Домініканської республіки, складають план вторгенення та подальшу партизанську війну в горах Домініканської республіки. Головним серед домініканців був Енріке Хіменес Мойя, котрий з 1958 року допомагав комуністичним злочинцям разом з Кастро захоплювати владу на Кубі. Всього участь в цій операції мали прийняти 198 бойовиків. 151 членів лівацьких груп домініканських емігрантів, 20 кубинських комнуістів, 13 венесуельських, 5 з Пуерто-Ріко, 2 з Іспанії, 2 з США і 1 з Гватемали. Висадка бойовиків, мала бути як з моря так і з повітря. Загін розділили на 3 групи висадки. 14 червня перша група комуністичних бойовиків, висадилась на узбережжі Домініканської республіки. Війська Трухільйо чекали комуністичних бойовиків. Висадка була невдалою фактично зразу було вбито 20 бойовиків, пізніше влада знищує, ще 42 комуніста і через кілька днів 3 останніх бойовиків були вбиті в горах. Дві інші групи, які ступили на територію Домініканської республіки теж були знищені в боях з військами Трухільйо, лише 5 з 198 бойовиків, пережили ці сутички 3 з них були домініканцями Понсіо Поу Салета, Майобанекс Варгас Варгас и Франсіско Мадардо Херман. Та дво�� кубинців Деліо Гомес Очоа и Пабло Мірабаль Гера. Серед вбитих був і Енріке Мойя. Загалом ж війська Домінікани ліквідували 193 комуністичних бойовиків, серед них в тому числі і 18 кубинських комуністів, які брали участь в встановленні злочинного режиму Кастро на Кубі.

Бойовики, які готувались до вторгнення в Домініканську республіку.

Ще одна група бойовиків.