#не перша столиця

[thesolyanka]

Вулиця 8-го Вересня

Вулиця "гвардєйцев-широнінцев - мабуть остання з найбільших вулиць Харкова, яка досі носить на собі кацапське тавро. Якщо вам здається, що представники влади, руками активного прошарку населення, займаються умовним окозамилюванням з процесами "декомунізацією", "деколонізацією", "дерусифікацією" і т.д., то вам треба трошки дізнатись значення цих двох слів у назві однієї з найбільших салтівських вулиць.

"Гвардійці-широнінци" - черговий відомий радянській міф, який був неодноразово розвінчаний не тільки в Україні, але на московії. Так званий "пьотр широнін", командувач тих самих "гвардійців", уродженець російського міста в'ятка, нині відомого як кіров рєспублікі удмуртія, який там же і похований. В 2022 році, після початку Великої Війни, на московії почали формувати так звані "добровольчі батальйони". За інформацією як в наших ЗМІ, та і в московських, в кіровє було організовано так звані добровольчі батальйони "широнін" та "в'ятка". Очевидним є прямий зв'язок, між назвою харківської вулиці, яка достатньо сильно постраждала від московських обстрілів, та тими іменами, які московити дають своїм ордам, які йдуть в Україну вбивати українців.

Ця вулиця, як вже було сказано вище, є однією з найбільших салтівських вулиць, яка починається з Салтівського Хлібзаводу (буд. №1) на перетині із Салтівським шосе, тобто від району перших салтівських селищ, та простягається до межі міста через Північну Салтівку, де перетинається з вулицею Наталії Ужвій.

Навпроти торгового центру "Екватор" знаходиться гаражний кооператив "Північний". Чи думали колись мешканці Північної Салтівки, які роками паркували там свої автівки, що це місце колись потрапить на шпальти The Washington Post, коли по ньому будуть гатити з артилерії московити?

Так чому ж жертва має продовжувати носити тавро насильника?

Є пропозиція перейменувати вулицю "гвардєйцев-широнінців" на Вулицю 8-го Вересня. Чому саме така назва?

8-е Вересня це "середина" Харківського контрнаступу в 2022 році (принаймні за офіційною версією).

8-е Вересня це день народження Наталії Ужвій, вулицею якої завершується Харків, та Вулиця.

8-е Вересня може мати релігійні та традиційні елементи, наприклад, адже в цей день святкують прадавнє свято Рожаниці.

8-е Вересня може мати як особистий, так і загальний контекст в залежності від сприйняття.

А ще, в Іспанії, яка нам активно допомагає, це день волонтера, а в нікчемному оон це день вибачень.

Перші дні осені на Північній Салтівці завжди були особливими. Через наш двір, посеред вишні та абрикосів, знову простягались потоки школярів, а місцеві дідугани намагались щось наловити в ставку за домом серед болотних черепах.

Хоча життя ніби все ще там, серед понівечених будинків, треба бути реалістами і розуміти - як було вже не буде. Фотографія нижче зроблено з того вікна, яке стало дірою на фото вище. Тому немає вулиця, де стоїть цей будинок, нести на собі тавро, під яким московські живодери приходять нас вбивати.

[cozy-stacy]

chapter 141/vacation//

25.08.2019 Одеський щоденник (день 1)

"Чемодан-вокзал-Одесса"

14 годин на потязі, один неперевершений захід сонця, міні-піци від мами Джона і ми в найпрекраснішому морському місті України. Я знову тут, разом з Джоном і мені так добре. Нас зустрічає моя родина в затишній квартирі на Малій Арнаутській, годує свіжим виноградом та персиками. Трохи милих теревень і через годину ми вже катаємось на каяках в час пік. Година суцільного релаксу на човнах, далеко від багатолюдяного берега. Морське повітря просянуте морською сіллю, гарячий пісок, відчуття неймовірної легкості і лінія нерівної засмаги. 

На вечір прогулянка шаленим містом та м'ясиста шаверма від Бон Чібо (найкрасивішого ларька з кебабами, який я коли-небудь бачила). Ми оселилися в помешканні Наталки, з темним линяючим котом та квітчастою постіллю. Увімкнений на усю ніч вентилятор і міцний сон без ковдр. 

26.08.2019 Одеський щоденник (день 2)

Ранній підйом о шостій ранку, велосипед з Ясею та довга поїздка по трасі здоров'я до Арк��дії. Краєвиди неймовірні, справа скелі та кипариси, зліва лискуче море, попереду рівно доріжка. Поверталися ми додому по французькому бульварчик��.

Вдень я, Джон і цілковитий гастротур. Скуштували локшини на "Городском рынке еды", форшмака в "Молодости", і багацько бургерів у Куппера. Тотальна харчова кома. Та це не завадило мені заглянути в Душку і накупити ласощів для своєї шкіри.

Витримавши денну спеку ми відправились до моря кататися на велосипедах. Зробивши декілька фото, сполоснувшись у наповненій водоростями воді, ми пішли в парк атракціонів. Красивішого місця для вечірньої прогулянки знайти неможливо. Колесо огляду, що світиться теплими кольорами, стара карусель, готель жахів і купа адреналінових атракціонів. Ми зробили три оберти на колесі огляду, насолодились вечірними одеськими вогнями, і запах моря. Обожнюю цей аромат. Ех, романтика. 

На цьому наш вечір не закінчився, ми заглянули в кондитерську на Єкатериненській біля готелю "Брістоль" і набрали багато солодощів до романтичного вечора. Пляшка білого ігристого, пиріг з дор блю, круасани та найращий чізкейк в моєму житті. Про шоколадно-горіховий торт я взагалі мовчу, такого мені більше ніколи і ніде не знайти. 

27.08.2019 Одеський щоденник (день 3)

Ранок. Знову пробіжка і знову велосипед з Ясею. Сьогодні я нарешті скупалась в морі, на пляжі Ланджерон. Вода була прозора як сльоза і тепла, як обійми доброго знайомого. 

Ще трохи велосипеду в Шевченківському парку, трохи фотографій біля Ротонди та прекрасна простора кав'ярня  де ми з Ясею зустрічаємо людний ранок на Деребасівській. 

День на пляжі був чудесним, я забула як класно просто лежати на пісочку, коли солені крапельки стікають по тілку, а ступні зариті в гарячий пісок. Найприємніше після цього було з'їсти фалафель з мого улюбленого ларька та погрузитися в приємний вечірній сон.

Ми ще декілька разів прокаталися на трамвайчиках, зайшли в штрудельну та погулялися вечірнім пригородом. Трохи болю в животі через постійні переїдання не змогли мені завадити насолодитися цим днем.

28.08.2019 Одеський щоденник (день 4)

Дуже важкий підйом і ще довша подорож до Фонтанки. Все ж таки коли ти постійно закидуєшся солодощами, це до добра не приводить. Скупка в Ашані і чудесний пікнік на скелястому пляжі з прозорою водою. 

Назад ми поверталися на таксі, з кондиціонером та комфортом. Одягнувши себе в чорну сукню та трохи запудривши свої веснянки, ми вирушили у нейомовірну неонову подорож у забрели напевно у найкращий ресторан у моєму житті. Терасса під виноградником, офіціанти чоловіки, канделябри і люстра з 300-а винних бокалів. Моя перша паста песто і пінца...моя нова любов. Тепер я знаю, що немає нічого прекраснішого за прошутто та грушу з горгонзолу. Гавайська порівняно з цим ананасова нудота. Передостанній день одеського релаксу. 

29.08.2019 Одеський щоденник (день 5)

Нарешті виспались. Прогулянка містом разом з Ясею, відвідали оновлений грецький парк та витончений табачний. Деребасівська та троянди біля оперного. Всі ці спогади лишились на сотні фото. 

На завершення ми вирішили замовити доставку суші. Роли в темпурі та роли з сирною шапкою, я такого ніколи не куштувала і нині не знаю, як без цього жити. Ідеальний обід і посиденьки з тіткою Танею та Ясею, душевні розмови на загальні та особисті теми. Їхати водночас хотілося і не хотілося. Ми сіли на потяг о 19:30 і з красивим жовто-гарячим заходом сонця. Наступна зупинка - столиця. 

30.08.2019 Київ (день 6)

Знайомство Джона з Києвом почалося з жахливого і шумного метро. На Олімпійському зустріч з Танею та красива кав'ярня на Либідській. Трохи прогулянки по Хрещатику і коротка прогулянка катером і київська перепічка. Відпустка завершелась щедрим застіллям у бабусі Марії на її день народження та черговою харчовою комою.

[middle-grope-dnz119]

Моє рідне місто - Харків(07.09.22)

Відео-заняття Натисніть на посилання та перегляньте!

Доброго ранку, маленькі харків’яни! Як ви гадаєте, чому я звернулась до вас саме так?

Правильно! Тому що ви народилися та росли сааме в цьому славетному місті-герої!

Харків’янами називають людей, які мешкають у Харкові.

Земля, де народилась людина називається -  Батьківщина. І наша з вами Батьківщина – Харківщина.  У кожної людини вона одна, як мати.

Давайте прослухаємо вірш на цю тему.

Матері ласкаві очі і долоні рідні-рідні вперше ти побачив, хлопче, тут, у нашій Україні. Білу хату, вікна сині, сонце, ліс, потоки рвійні – вперше ти побачив, сину, теж у нашій Україні. І стежина прибережна, шлях широкий, друзі вірні – все тобі відкрилось вперше тут, у нашій Україні. І тому, як рідну матір, дорогу твою, єдину, як весну, пісні крилаті – так любімо Україну.

Скажіть будь ласка, ви вже знаєте, що у нашої Великої Батьківщини – України, є своя символіка – герб, гімн, прапор. А які ж символи має наш Харків?

Прапор Харкова зеленого кольору. Зелений колір – це символ життя. На зеленому полі – щит. А на ньому – герб у вигляді рога. Він наповнений плодами. Це означає достаток, багатство. А ось - золотий жезл зі срібними крилами. Жезл повитий зміями. Змії символізують мудрість.

Давайте прогуляємось нашим рідним містом? Сядемо на автобус та поїдемо!

Люблю твої, Харкове,

Сквери і парки,

Люблю я бувати

В твоїм зоопарку.

І вулиці довгі,

Проспекти широкі,

Споруди великі,

Будинки високі.

Заводи і фабрики –

Гордість країни.

Ти – перша столиця

Моєї Вкраїни.

От і перша зупинка, відгадайте загадку, щоб вийти!

Я ходила сюди з татом.

  Там гримить салют на свято.

  Майдан цей – один з найбільших у світі.

  Знають про це дорослі й діти

(Майдан свободи)

Майдан Свободи насправді один з найбільших у світі. А чи знаєте чому він так називається? (Український народ завжди прагне до свободи та незалежності. Він прагне миру, щастя і бажає цього всім народам).

Давайте пройдемо майданом та повернемо на центральну вулицю міста Харкова – Сумську. Хто хоче  розповісти, чому вона так називається? (Саме тут пролягав шлях до міста Суми).

Щоб продовжити екскурсію, відгадаємо загадку:

                              Струмочок ллється та дзвенить,

                              Вода, мов дзеркало, блищить.

                              А в дзеркалі його ми бачим харків’ян,

                              Будинків височінь і неба синь.

- Що це за струмок? (Дзеркальний струмінь).

   Вихователь показує картинку із зображенням Дзеркального струменя, розповідає: «Це – фонтан – альтанка (бесідка. Перша його назва – Скляний струмінь. Саме він став одним з перших символів нашого міста Харкова.

І знову для вас загадка:

                      «Тут все гарне і красиве.

                      В парку мешкають лисиці,

                      І ведмеді, і куниці.

                      Слон, жираф, смугасті тигри,

                      Пташки, рибки, крокодили.

                      Всі ми любимо цей парк.

                      Як він зветься? (Зоопарк).

Діти, давайте підберемо гарні слова для нашого міста Харкова. Який наш Харків? (Великий, рідний, любимий, красивий, чистий, цікавий, гарний, приємний, чудовий, старовинний, ласкавий, прекрасний).

Закінчити нашу з вами невеличку екскурсію хотілося б віршем про наше місто:

Я люблю свій рідний край,

               Своє прекрасне місто,

               І храмів вічний передзвін,

               І сонце промінисте.

               Плак��чі верби навкруги,

               В саду рясну калину,

               Лопані рідні береги

               Ніколи не забуду.

[electroua]

У суботу, 29 лютого, Люксембург першим у світі запровадив безкоштовну систему громадського транспорту. Як зазначають у Міністерстві транспорту країни, це єдиний випадок, коли подібне рішення охопило не окреме місто, а всю країну, передає theguardian. "Систематичні і безперервні інвестиції є неодмінною умовою підвищення привабливості громадського транспорту, - заявив міністр транспорту Франсуа Бауш. – Щорічно квитки вартістю 2 євро продавалися на 41 млн євро, що становить всього 8% від річного бюджету у €500 млн - тепер це буде покриватися за рахунок держбюджету». Винятком із системи безкоштовного громадського транспорту стане проїзд у поїздах першого класу і деяких нічних автобусах. Нововведення, яке покликане зменшити використання приватних автомобілів, які щодня утворюють затори на вулицях найголовніших міст Люксембургу, дозволить близько 40% домогосподарств заощаджувати близько 100 євро на рік. Приватні автомобілі - найпоширеніший вид транспорту у країні. Згідно з опитуванням TNS Ilres, проведеним у 2018 році, автомобілі становили 47% ділових поїздок і 71% дозвілля. Автобуси використовуються тільки для 32% поїздок на роботу, а на поїзди припадає 19%. Для порівняння, в Парижі 69% працівників користуються громадським транспортом, повідомляє Insee, Французький інститут статистики. Вадуц - столиця Люксембургу, де вже кілька років будується трамвайна лінія, сумно відома своїми пробками на дорогах. Перша ділянка трамвайної лінії введена в експлуатацію в кінці 2017 року, але роботи триватимуть ще кілька років, щоб зв'язати південну околицю міста з Північною, де розташований аеропорт. #electroua #euanews #eua #electroukraine #letsmakeelectrouagreat #electrouadnipro #electroualviv #electrouaodessa

[luhnaa]

Українська любов

Чому ми так замало розмовляємо мовою своєї Батьківщини? Чому більшість людей не може просто клацнути пальцями і почати розмовляти українскьою?

Якби все було так просто. Люди, котрі виросли в країні минулої СРСР розмовляють переважно російською. Їм складно почати балакати національною мовою, тому вони, як правило, навчають дітей москальської мови.

Я шкодую, що мої батьки навчили мене розмовляти російською, що нам вже тепер складно пристосуватись. Якщо б ми розмовляли кожен день українською, ну хочаб намагалися, то може і балакали рідною мовою так швидко, як це ро��лять на Західній Україні, що ледве встигаеш розуміти їх.

Мої дідусь з бабусею, котрих я дуже люблю і поважаю, розмовляють українською.Це ще іде з їх предків, адже вони народилися і виросли в селі (Мелені, Житомирська обл.), де навчалися і прожили половину свого життя. Бабусин тато (мій прадід Степан) був директором сільської школи, тому не дивно, що бабуся з дідусем і досі україномовні, навіть столиця їх не змінила.

У дідуся з бабусею дуже цікава історія, яку я хочу описати.

Моя бабуся Ольга Степанівна, народилася в селі Мелені,це під Житомирською областю. Ми і досі відвідуємо його. А дідусь мій народився в тому ж селі, але трішки далі, у Ліску, досі не знаю чому іоно має таку назву (тепер в мене є стимул дізнатися). Вони ходили в одну школу, але дідусь на рік молодший за бабусю, тому був на клас молодше. Роки минали і от бабуся поїхала до Києва навчатися. Вона розповідала мені, що ніколи так не боялася, як тоді. Це буда її перша поїздка так далеко без родичів. Вона подала документи до університета Шевченка на математичний факультет. Здала екзамени дуже успішно, адже роки у школі не були даремні. До того ж золоту медаль по закінченні школи не кожному дають. І от вона вже навчається в найпристижнішому університеті, ще й на бюджеті. Вона розповідала, що до четвертого курсу залишилася у своїй кімнаті в гуртожитку сама саменька, адже якщо не здаєш сессію - вибуваеш. Я пишаюся нею. В неї лише одна четвірка була - фізика, а загалом одні п’ятірки.

Поки бабуся навчалася, дідусь зустрічався з нею. Вони гуляли по паркам, по набережним, і просто по місту. За словами дідуся, гуляти по місту було його найулюбленішим заняттям.Він і зараз нівроку, але все одно не те, що раніше. Хоча на своє день народження скакав на скакалці, ну не будемо казати про тиск, який в нього піднявся після цього, це вже зовсім інша історія.

Вони закохалися, ще коли були дітьми і дотепер кохають одне одного. Хоч там як, вони разом прожили майже все життя і незважаючи на сварки все одно разом. Скільки ж всього вони пережили...

Я щасли��а, що маю таких дідуся і бабусю, я їх від усього серця люблю. Вони найцінніші люди у моєму житті. Дякую ВАМ!

With love, Jane ♥

[thesolyanka]

Діти 20,25-го Століття

Розтрощений московської ракетою кабінет російської мови та літератури №50 в Харківський Школі №17 - яскрава ілюстрація Українського світу в якому ми живемо. Та як би ми не намагались відокремити себе від цього світу - ми є його складовою частиною. Взагалі, бажання відокремити себе від оточуючого світу є можливо головною формуючою ознакою ��ашого покоління - покоління створеного в романтичних та наївних 1990-х, та сформованого в теплих і комфортних 2000-х.

Час від часу чуємо, що ось ніби нещодавно 1980-ті були позавчора, а 1960-ті якихось 30 з гаком років тому. Але реальність робить не приємний бац, і виявляється, що 1980-ті вже були ціле людське життя потому, а ці кольорові 1960-ті - більш ніж півстоліття тому. Час минає швидше, ніж ми встигаємо його відчути, бо коли все ж таки відчуваємо, то виявляється, що час вже сплинув. Чи то така природа людини, чи то таким є космос, чи то людина в космосі, або космос - в людині. Так чи інакше, але у вирі хороших і поганих подій, епідемій і війн, голоду і руїни, смертей і поїздок на море, формується те, що ми називаємо "життя", яким би воно час від часу мерзенним і порожнім не здавалось. "Життя", якому ми постійно шукаємо пояснення, натрапляючи як на чужі, так і на власні маніпуляції. Ми (не всі) постійно копирсаємось в собі, в світові, в сенсах (і не тільки), намагаючись осягнути це "життя", поки плин часу поступово його розмиває. Процес амортизації починається від народження. Так само, як природа не жаліє будинки, за якими не доглядає людина, так само природа не жаліє людей, за якими не доглядають інші люди.

Кожне покоління, хоче воно того чи ні, представляє собою як суб'єкт, так і об'єкт цього світу. Від свого народження до згасання і смерті, покоління балансує між цими двома станами - покоління використовують інші покоління, або підлаштовувати світ під себе, а саме покоління робить те ж саме з поколіннями молодшими. Слово на букву "с", що в буддизмі позначає вічне коло переродження вже настільки тхне смітником біля макдональдзу, як його багаторазово використовували всякі хіпстери 2010-х та екзальтовані псевдоінтелектуали. Але так, слово на букву "с", що в буддизмі позначає вічне коло переродження, на жаль, ідеально підходить для того, щоб описати життя будь якого покоління - в цілому й для кожного індивідууму зокрема.

Безпосередньо те безіменне покоління, про яке йде мова, з'явилось в епоху, що була породжена ейфорією 1989-1990 років. Колись давно, Західній Цивілізації довелось піти угоду із "меншим злом", аби перемогти, як їм здавалось, "більше зло". І ось Західна Цивілізація пере��ивала останні роки свого Золотого Віку, який, як здавалось, вона виборола не в останню чергу через угоду із "меншим злом". Ейфорія цих останніх років була забезпечена нібито "безкровним" вирішенням питання з "меншим злом" - нібито зло само собою якось "розсмокталось", і тепер ми всі будемо жити дружно. Нарешті, тепер, наприкінці кривавого та людожерського, але такого карколомного ХХ століття, настане той омріяний "мир у всьому світі"! І саме в цю натхненну епоху кінця 1980-х початку 1990-х на світ з'являється наше покоління - покоління дітей 20,25.

Шкода, що ці "надії дорослих" були лише солодкою (само)брехнею, ніби примарою оазісу в пустелі, якби її зробили штучно. І все би було б нічого, крім одного маленького нюансу - ціле покоління, що з'явилось в роки цієї ейфорії, у фіналі ХХ століття, увібрало в себе цей оманливий запах свободи, цей фантастичний смак найвищої, здавалось би, точки розвитку нашої цивілізації. Ніби ось воно все перед нами - в дитинстві цього покоління народжується нібито найкраща музика, знімаються нібито найкращі кінострічки, кордони й межі нібито стираються, а технології розвиваються швидше ніж будь коли. Нібито. Річ у тім, що це маленький нюанс якраз і полягає в тому, що покоління, що з'явилось буквально на вершині піраміди Маслоу, в наступні чверть століття має не злетіти ще вище, а впасти буквально до самісінького фундаменту цієї піраміди. Ніхто не пояснив, і не міг пояснити, що ейфорія скоро закінчиться, і хоча ми ще по інерції будемо жити у цьому ж самому вирі у легендарні Нульові, все остаточно пройде в 2010-х, а в 2020-х все стане набагато гірше.

Еліти Західної Цивілізації обіцяли, що справжній Золотий Вік "миру у всьому світі" настане у XXI-му столітті. Невідомо достеменно, чи ці еліти підозрювали, що говорять неправду, чи дійсно вірили в те, що кажуть, або ж спеціально створювали ілюзію. Так чи інакше, але саме це Покоління стало головним об'єктом в глобальному світі. Вони були впевнені у свободі та відсутності кордонів, які мають від народження. Ці відчуття були сформовані у Покоління на певному метафізичному рівні. Неважливо хто ти, де ти народився, як ти розмовляєш, і що тобі подобається - ти нібито можеш сам обирати будь-який елемент власної особистості. Більше того - ти сам можеш створити для себе будь-яку особистість, а завтра, якщо вона тобі набридне, то створити нову. Тепла, а іноді занадто гаряча, ванна ейфорійного кінця ХХ-го століття навчила Покоління фокусуватись на собі, проживати це життя крізь себе. А для того, аби закріпити цей ефект, Покоління навчилось відокремлювати себе від оточуючого світу, аби він не заважав бути максимально зосередженим на собі. Тому так і відбулось - вони самі обирають собі Батьківщину, мову, зовнішність та стать. Якщо цей світ лізе до них із своїми правилами і моральними компасами, від яких Покоління нудить, то вони просто знову переводять фокус всередину себе. Для Покоління справжній світ - всередині, а все що навколо - ресурс задля підтримки свого внутрішнього світу.

При цьому не всі представники Покоління саме такі, адже багато з них вже принесено в жертву кривавому молоху, якого нібито вже й поховали ще в ХХ-му столітті. Що ж пішло не так? Може не варто було укладати угоду з "меншим злом"? Еліти думали, що воно якось само собою розрулиться? Ні, на жаль це так не працює. "Менше зло" вижило, як то завжди буває, бо наш світ є самою звичайною, але складно влаштованою системою. І так, аби Західна Цивілізація, ядро нашого світу, продовжувало існувати, йому потрібне "менше зло". Воно як той знесилений Волдеморт - якась закривавлена кулька, щось ледве дихає. Воно знову відроджується, розростається, знову гине, але знову не до кінця. Це "менше зло" ніколи не добивають, завжди дають можливість вижити та відродитись, бо без нього не буде функціонувати система нашого світу. Та сама система, що дає можливість Західній Цивілізації існувати в ситих і теплих умовах, а Поколінню - жити з фокусом на свій внутрішній світ.

Наскільки можна бути безрозсудним, щоб думати, що це буде тривати вічно? Наскільки можна бути безрозсудним, щоб будувати довгостроковий перспективний "мир у всьому світові" маючи у фундаменті цієї конструкції угоду із самим злом? Але, задля свого виживання, еліти Західної Цивілізації будуть йти до кінця, аби довести, що вони були праві, що угода зі злом може принести злагоду. Вони будуть приносити у жертву все, що не шкода, і в першу чергу - Покоління. Так, воно перше піде на жертовний вівтар, у дурнуватих намагання "задобрити зло". Нібито "ось зараз вони нажруться, і ми знову заживимо, як раніше". Але ні. Угода зі злом, якщо продовжувати проводити аналогії зі світом Гаррі Поттера - книжки, які буквально навчили наше Покоління читати - це те саме, що намагання Дамблдора знищити перший голокракс.

Західна Цивілізація, через свою угоду з "меншим злом" самостійно і добровільно інфікувала себе. Народжуючи Покоління в ейфорії кінця ХХ століття, вона не розуміла, що вже хвора, і далі буде тільки гірше. Але яка приємна новина для еліт Західної Цивілізації - нове Покоління прийме на себе основні симптоми хвороби - чи то буде гинути в найкривавіший війні після Другої світової, на яку всі намагаються закрити очі, чи то буде споживати наслідки глобалізації та лівацької лібералізації. Що в першому, що в другому випадку наслідок один - наше Покоління може стати останнім. Якщо не останнім, то наступне покоління буде іншим - чисельно меншим, якісно не напитаним ейфорією свободи кінця ХХ-го століття.

Наше Покоління Дітей 20,25 вже пройшло шлях щонайменше чверті століття - хтось давно вже в землі, хтось з посмішкою видаляє собі геніталії, а хтось намагається знову повзти по піраміді Маслоу. Наше Покоління було приреченим стати жертвою угоди Західної Цивілізації із злом. Кого більше з нами немає навряд отримає безсмертя у пам'яті тих, хто так і залишився дитиною кінця ХХ-го століття - інфантильною, віруючою у примарну неіснуючу "свободу", впевненою у власних правах та відсутності обов'язків, самозакохану, але іноді готовою принести себе на жертовний вівтар заради інших.

Бо діти 20,25-го століття це сучасні дорослі, котрі так і залишились тими дітьми на зламі віків, і яким випало на долю втримати цей світ - як мінімум спробувавши полагодити той старенький моральний компас.

[thesolyanka]

Харківській міський цвинтар №1

Десь так, на думку ШІ, виглядав Харківській міський цвинтар №1 до того, як був знищений московською окупаційною владою в середині 1970-х років.

[thesolyanka]

[thesolyanka]

[thesolyanka]

[thesolyanka]

«Сніданок». Худ. Юрій Клапоух, 2023 рік, Харків.

[thesolyanka]

[thesolyanka]

Фотосерія "Осінь в Харкові"

згенеровано ШІ, звичайно.

[thesolyanka]

[thesolyanka]

Небезпечні сучасні міфи про Харків

Дуже непопулярна думка, і неправильно не озвучувати її через Велику Війну.

Вся Україна чудово знає, що Харків - незламний. І це твердження, з одного боку, не підлягає сумніву, а з іншого - не має нікого принижувати чи знецінювати. Але як нам добре відомо, таке явище, яке м'яко було б назвати "сучасним провансальством", може перетворити харківську в незламність в черговий аргумент про "виключну кращість" Харкова серед інших міст України. Особливо тих, як постраждали, або вщент зруйновані, через московську навалу. Та й взагалі, деякі не дуже порядні харківці починають використовувати харківську незламність, аби таким чином підтвердити власну особливість. І коли стандартної незламності стає замало, подібні люди починає плодити різного роду міфи, для того, щоб цю незламність посилити.

Хотілось би уважніше роздивитись один такий міф, який нещодавно по��рапив в поле зору, і який видається один з найнебезпечніших - бо в перспективі може стати підґрунтям для безлічі інших деструктивних фейків.

Є твердження, що нібито під час Другої Світової війни Харків зберігся набагато краще, ніж після московських обстрілів. Репродукуючи це твердження, сучасний харківець таким чином каже, що переживає він щось, набагато страшніше за Другу Світову війну. Особливо, коли цей харківець каже про це десь в Варшаві або в Мюнхені. Московити це безумовно нелюді, які заслуговують повне фізичне винищення, за те, що вони зробили з Харковом, іншими нашими містами та нашими людьми. Але правда така - після остаточної окупації Харкова совєтамі під час Другої Світової війни, місто лежало в руїнах, а мешканців, за приблизними оцінками, залишалось менше 100 тисяч.

Наші сучасні Майдани - Конституції, Свободи, Павловський - мали геть інший архітектурний ансамбль. Зруйновані будівлі тоді майже не відновлювали, а просто розбивали на їх місцях сквери та парки. Під час Другої Світової війни було повністю зруйновано ансамбль будівель навколо Сергіївського майдану - довгий час початок Клочківської вулиці був доволі "центровим" місце з готелями біля Лопані, крамницями та лазнями, тут вирувало життя. Тут же був відомий Пасаж, що був розташований навпроти Гостинного двору по Університетський вулиці. Зараз всіх цих крамниць, готелів та лазень вже давно не існує - з одного боку початку Полтавського шляху тут набережні сквер з найбільшим флагшток в Україні, а з іншого боку, де колись були лазні, тепер відомий сквер "Стрілка".

Так виглядав Гостинний двір:

Варто зазначити, що відбудова Харкова кипіла в 1950-х, але маємо мати на увазі, що далеко не все було відбудовано як було, або було відбудовано так, як треба було в той поточний момент. Тому на місці Гостинного двору виріс відомий харківцям житловий будинок:

Майбутній Майдан Конституції до Другої Світової війни мав такий вигляд:

А це вже після:

Москвини та їх посіпаки навіть не намагались відновлювати шикарний витвір архітектури, а просто розширили тогочасний Майдан, за рахунком "звільненого" простору. Потім тут з'явиться Історичний Музей, та буде стояти відомий бовван "троє несуть холодильник". Сьогодні тут Ніка - богиня Української Перемоги:

Добре, що вціліла до наших днів колишня будівля Біржі поряд, що поряд. Будівлю Міськради (яку варто було б називати Ратуша, але), що нижче, відбудовували наново у 1950-х, як і весь архітектурний ансамбль навколо: це у відомий Будинок зі шпилем, Палац Праці й т.д.. Все це було пошкоджено московськими ракетними атаками. Хіба що будівля колишнього готелю «Асторія» вціліла, що тоді, що зараз.

Будівля Облради в стилі конструктивізм, що була збудована до початку Другої Світової війни, як частина ансамблю майбктнього Майдана Свободи. була також зруйнована вщент. Вже в 1950-х залишки відбудували в сучасному вигляді в стилі ампір. А в березні 2022 будівлю знову було зруйновано москвини.

Також, було зруйновано будівлю ветеринарної академії навпроти будівлі облради. Зараз там відома «стєкляшка» - вхід на станції метро "Університет". Окупанти намагались також підірвати Держпром, зруйновано було головний корпус Університету, який подібно до Будівлі Обради був спочатку збудований у конструктивістському стилі, а після руйнування - перебудований у сучасному вигляді в стилі ампір.

Гадаю небагато людей знають, що ще до будівництва Держпрому, Майдану Свободу та ансамблю будівель навколо, нас місці майбутньої станції метро Держпром, височіла така шикарна будівля хімічного факультету Харківського Університету:

Будівля була вщент зруйнована під час боїв за місто між арміями окупантів. Після Другої Світової війни залишки були демонтовані, а на місці будівлі було розбито класичним "сквєрік". Вже пізніше тут будуть метробуд, а ще пізніше - готель "Kharkiv Palace".

Харківський вокзал було зруйновано вщент. Сучасний вокзал також було збудовано в 1950-х, як й інші відомі сьогодні (і теж вже частково зруйновані) об'єкти:

А тепер до найбільш неприємного: коли рейх вперше відступив, й місто перейшло до рук совєтів, в місті залишалось близько 200 тисяч людей. Коли рейх вибив совєти й знову зайняв місто, окупантами було зроблені приблизні підрахунки, що кількість мешканців знову «скоротилась» приблизно в два рази. І це явно не наслідки додаткової евакуації кудись за урал.

Безумовно, те що зробили з нашим містом московити, це суцільна. катастрофа. Але якщо продовжити топити за незламність ось таким чином, то «незламність» перетвориться на м'яко кажучи негарний жарт. Чим більше міфів ми продукуватимемо, тим швидше самі в них потонемо. Це вже було, не варто повторювати старі помилки, з наслідків яких ми ніяк не можемо вибратись.

Але між тим, всередині Харкова, який має повне право називатись Східною Фортецею України, навіть під час війни відбуваються дивні речі: чомусь в місті дивним чином зникли рейки з Журавлівського узвозу, дивним чином занепав й вирубується Парк 325-річчя Харкова, і ще багато чого подібного «дивним чином». А пам'ятаєте про потенційний офісний центр в Саржиному Яру?

Ми багато чого втратили, можливо назавжди, і скоріш за все втратимо ще. Але будувати міфи базуючись на такій же брехні, як це робили совки - самообман, який буде дуже дорого нам коштувати.

[thesolyanka]

Будинок Твердохлібова (вул. Сумська, №70-72, Харків)

Всі великі міста України, окрім всього іншого, об'єднує таке явище, як хаотична забудова історичних центрів. Стара забудова, або місця, які ніколи не були забудовані, знищуються, а на замість зводяться величезні ТРЦ або ЖК. В цілому, процес демонтажу старої забудови та зведення нових будівель є процесом природнім, який в цілому має свідчити про здорові тенденції. Але, як і будь-яка інша здорова тенденція, ця з часом може перетворитись на хворобливу. Бо інколи, дійсно зноситься аварійна типова забудова, яка не має суспільної культурною цінності. Але інколи, зноситься пам'ятка архітектури та історії, яка офіційно такою не є, бо через ті чи інші причини, не була внесена в реєстр, і тому може бути демонтована. Просто так вийшло, що пам'ятці не пощастило бути розташованою на ласому шматочку землі. На жаль, на сьогодні, тим більше в умовах Великої Війні, поняття "культурної суспільної цінності" є доволі розмитим. Крім Війни цьому сприяють наявні прогалини в законодавстві, карст в культурно-науковій сфері та інші. Врешті решт цінність того чи іншого об'єкту архітектури визначає сукупність суб'єктивних оцінок.

Мініпроєкт "70/72" почався з простого запитання: "Що було колись на цьому місці, і чому про це ніхто не знає і не пам'ятає?". Варто зазначити, що "70/72" - це не про злих забудовників та жадібні корпорації.

"70/72" - це про серце й душу українського міста, яке втілене в місці, якого вже не існує, та яке певний чином втілює трагічну історію міста у XX-XXI ст..

"70/72" - це про суспільну пам'ять, яку треба час від часу оновлювати.

"70/72" - це про, певним чином, "коріння", яке диференціює "агрокультури" від "перекотиполе".

"70/72" - про причини та наслідки, адже саме розірвання взаємозв'язків між ними є наслідком "руйнації в головах".

"70/72" - про дитячий садочок №19 у Харкові, який був розташований за на вулиці Сумській №70-72, по правий бік, через дорогу від "стєкляшкі". Маленька одноповерхова будівля, типової приміської забудови другої половини XIX ст., була знесена у першій половині нульових. Зараз там розташований відомий торгово-офісний центр Platinum Plaza компанії АВЕК.

Як це все почалось: автор пригадав, що колись давно, в 1990-ті, батьки водили його в дитячий садок, в центрі міста, неподалік від "стєкляшки". Обійшовши там все навколо Сумської та Мироносицької, автор збагнув - того місця, з дитячих спогадів, більше немає. А замість того мальовничого дворику, з дитячим майданчиком, деревами та маленьким одноповерховим будиночком, над вулицею Сумською тепер нависає величезна скляна будівля компанії АВЕК.

Наступним кроком було банально нагуглити фотографії цього місця до забудови. І тут розпочалось найцікавіше - нічого так і не нагуглилось. Взагалі нічого. Майже ніяких згадок в текстах, коментарях або описах, ніяких фотографій. В той же час, автори відео старого Харкова на ютубі вперто ігнорують ракурс вулиці Сумської №70-72 - ділянка залишається поза кадром або за спиною оператора. На сьогодні вдалось знайти згадки про дитячий садочок №19 та зафіксувати крихти інформації на Вікіпедії та статтях на тамблері.

Спочатку метою проєкту "70/72" було зібрати інформацію про те, що колись було на місці Platinum Plaza. Мета "максимум" - відтворити історію цього місця в кількох та бажано підкріпити це фото- та відео- доказами. В процесі роботи, мета стала куди більш, вибачте за вульгарність, екзістанційною. Історія маленького будиночка на ділянці №70-72 - це буквально історія всього Харкова, або майже будь-якого великого українського міста, в мініатюрі. Адже часто ми забуваємо, що наша власна історія, здебільшого - це "біла пляма". Іноді навіть те, що відбувалось в умовному "майже вчора" - швидко забувається. Так само і з історією ділянки Сумської №70-72 до середини нульових - це майже суцільна "біла пляма". Ми опитували перехожих, переважно старшого віку, на "стекляшці": "Чи пам'ятаєте Ви, що раніше було розташовано ось тут, через дорогу?". Так, звичайно така собі диванна соціологія, але між тим, вона принесла нуль результату. Адже навіть люди пенсійного віку не могли пригадати, що там колись було. Стерта не тільки пам'ять, фактично - через недостачу фото- та відео- матеріалів - взагалі немає можливості побачити, як це місце колись виглядало. Дослідження історії ділянки №70-72 на вулиці Сумській - це буквально подорож в минуле, символічне відновлення власного коріння та осягнення самого себе, через відновлення історії місця, що знаходиться в кількох кроках від локації наймасштабнішого скупчення людей у Харкові - звісно до пандемії та Великої Війни.

Далі буде викладемо всі факти й домисли, які вдалось зібрати, в більш менш хронологічному порядку. Але попереджаємо - ніяких пруфів вам тут не знайти. Найважливіший дісклеймер має виглядати якось так - історія, що буде викладена нижче, це собі такий невеличкий fairy tale, своєрідне текстове мок'юментарі, згусток неперевіреної інформації та повне ігнорування будь-яких принципів енциклопедизму.

Звичайно, історія вулиці Сумської №70-72 починається десь із Великого Вибуху, Земля, материковий дрейф, динозаври й т.д. й т.п., Русь, Дике Поле, татари, ну і так далі. Реальні перші згадки саме про це місце датуються серединою XIX ст., коли в Харкові вже було засновано Університет. Кажуть, що нібито через майбутню вулицю Сумську №70-72 проходив фортечний вал, та саме в цьому місці був один з входів в містичні харківські підземелля, про які вже написано купу цікавого. До речі, наразі там, під ТОЦ Platinum Plaza, заховано підземний паркінг зі сторони вулиці Мироносицької. В середині XIX ст., цієї частини вулиці Сумської (та й Харкова як такого), що починається від Майдану Свободи та тягнеться до Центрального Парку й далі в П'ятихатки, ще не було. Й тодішня міська влада почала розпродавати земельні ділянки розширюючи таким чином межі Харкова. Тому, певний час, а саме у другу половину XIX ст., можна вважати цю частину міста передмістям. Але забудовувались земельні ділянки не лише типовими одноповерховими будинками, але у кількаповерховими дохідними домами. Так й склалось, що земельні ділянки на вулиці Сумській за номерами 70 та 72 опинились між двома дохідними домами №68 та №74. Інформацію про власників ділянок №70 та №72, та трохи того, що вони там робили, у Державному Архіві Харківської Області, будівля якого, за іронією долі, знаходиться прямо за нашою ділянкою.

Існування того самого "маленького одноповерхового типового будиночку" підтверджують документи з Державного Архіву: Ф-45 оп.4 №1247; ф-45 оп.4 №7575 та ф-45 оп.4 №3743. Ці документи прямо підтверджують існування будинку лише до 1916 року. При цьому обидва документи не викладені Державним Архівом у всесвітню мережу, але деякі матеріали харківсь��их краєзнавців посилаються якраз на ці документа. Але досі, ці документи за вказаними вище номерами, існують фізично - поки що невідомо. Згідно з ними, першим власником ділянки №70 з 1875 року був дехто Петро Колісниченко, у якого були тут "дерев'яний дім, сарай та кам'яна лава". Наскільки довго ті архітектури форми проіснували там - невідомо. Ділянкою №72 з 1883 року володів такий собі незначний місцевий чиновник на ім'я Петро Твердохлібов, який у 1884 році збудував той самий "маленький одноповерховий типовий будиночок"- майбутній дитячий садок №19. Аби додати, якоїсь певної стандартизації, ми вирішили надалі називати цю споруду саме як "Будинок Твеердохлібова".

Зрештою, одноповерховий Будинок Твердохлібова другої половина XIX століття це єдина кам'яна споруда на подвійній ділянці по вул. Сумський №70-72, яка відома, та проіснувала до початку 2000-х. Після 1909 року та до початку російсько-більшовицької окупації Харків, обидві ділянки перебували у володінні Григорія "Жоржа" Бормана - того самого легендарного кондитера та засновник фабрики "Харків'янка". Так, це та що, харківська "бісквіт��а", що працює й донині, і це та сама лампова крамниця біля Майдану Конституції.

Колись я натрапив на неперевірену історію, що нібито Борман в останні роки свого життя мешкав у Будинку Твердохлібова, та врешті зустрівся з богом на Різдво, 25 грудня 1918 року, саме там, на Сумській №70-72. Ця історія знайшла своє підтвердження в програмі "Харківські історії" від радіо "Накипіло" під час розмови відучого Філіпа Диканя та харківського краєзнавця Андрія Парамонова:

Але, так чи інакше, історія тепер вже подвійної ділянки №70-72 трошки переривається з початком російсько-більшовицької окупації. У телефонному довіднику Харкова 1929 року, скан-копія якого є у відкритому доступі на сайті депозиторія бібліотеки ХНУ, знаходимо ось таку цікавинку. Варто зазначити, що в ці часи окупації, вулиця Сумська носила ім'я німецького комуняки карла лібкнехта.

Очевидно, що Будинок Твердохлібова разом із земельною ділянкою одержавили, та відкрили там Будинок Матері й Дитини. Наступний раз, ділянка №70-72 випливає випадково, під час боїв за Харків між радянськими й нацистськими окупантами у березні 1943 року. Фотографії не дуже доброї якості, демонструють бої в районі перетину сучасного проспекту Незалежності (за спиною фотографа) та вулиці Сумської. Адже перетинаються ці вулиці якраз навпроти ділянки №70-72, ми можемо побачити її на задньому плану перших двох фото:

В ніч з 11 на 12 березня 1943 року, навпроти подвір’я ділянкки№70-72, був підбитий танк Pz IV зі складу танкової дивізії SS “Leibstandard Adolf Hitler” з бортовим номером 727. Розбитий й кинутий, він простояв там до 1945 року.

Під час збору інформації, лунав неперевірений факт, що дитячий садочок №19 в Будинку Твердохлібова був відкритий десь у 1950-х. Відомо, що дитячий садок до 1990-х. Ближче до кінця 1990-х, на частині ділянці №70 виріс офіс корпорації АВЕК - невідомо чи на базі якоїсь старої будівлі чи ні. Принаймні на офіційному сайті Галереї АВЕК, стверджується, що нібито була відреставрована будівля часів до Другої Світової війни. На жаль, цю інформацію перевірити не вдалось.

До початку нульових в садку діяли комерційні розвиваючи групи та дитячі секції. Врешті будинок і вся подвійна ділянка №70-72 повністю перейшли в приватне володіння фірми, яка пов'язана з корпорацією АВЕК.

Є старий репортаж харківського телебачення, який датується 8 березня 2000 року. На задньому плані можна частково побачити Будинок Твердохлібова та старий офіс АВЕК, який нині виконує функцію Галереї.

Доказом існування Будинка Твердохлібова також виступають супутникові знімки сервісу Google Earth за 2000 рік:

Фінал історії Будинку Твердохлібова в принципі відомий з самого початку. Під час пошуків вдалось отримати це фото з одного приватного архів. На світлині жовтень 2004 року. Поки що це єдине більш менш притомне фото Будинку Твердохлібова, яке можна знайти у всесвітній мережі:

На протязі нульових йшли активні роботи з забудови ділянки ТОЦ Platinum Plaza:

Врешті, на початку 2010-х, відомий харків'янам й гостям міста, комплекс корпорації АВЕК було завершено й урочисто відкрито, а пам'ять про Будинок Твердохлібова, садибу, де помер засновник "Харків'янки" Жорж Борман, Будинок Матері й Дитини та Дитячий садок №19, було остаточно стерто із суспільної пам'яті:

Ось наприклад, що пишуть на "Золотих сторінках":

Зараз, під час Великої Війни, подобні історії здаються чимось, що вже точно не на часі. Однак історія Будинка Твердохлібова поєднує в собі історію майже всіх втілень Харкова: це й на пів міфічний Перший Харків, зі своїми оборонними валами та таємними підземними ходами; це і Другий Харків, часів російського імперіалізму, коли дрібні чиновники будували собі невеличкі будиночки в приміській смузі; це Третій Харків, доби великого піднесення й великої трагедії; це Четвертий Харків, коли місто знаходилось поступово відроджувались, вириваючись з радянської руїни. І зараз, коли під час Великої Війни, ми мріємо про Перемогу, й про настання П'ятого Харкова, історія Будинка Твердохлібова має залишатись нагадуванням, що коріння має не тільки сенс, але і свою ціну.

31.03.2024