#чорне на білому

[jakovdushakov]

Хорошо быть чёрным котом: можно развалиться на белом снегу, и блаженствовать!

[redpineapple7]

Рене любила прогулянки, вона любила Пальметто, їй подобалось гуляти по Набережній. Тут вона завжди відчувала якусь спорідненість. Вона переїхала в це місце, бо любила воду, та працювати в спортивному центрі було цікаво. Ендрю каже що його так��ж привела сюди блакить, Рене любить жартувати що в минулому житті вони жили на острові, де було дуже багато блакитного. Ендрю тоді стає дуже задумливим й шукає когось очима, він так його й не знайшов. Чомусь коли вона думає про Ендрю вона думає про ще когось, когось з жахливо неслухняним рудим волоссям, а потім. Потім вона й сама шукає свою блакить, але поруч її все ще немає.

Сьогодні Рене вийшла о п'ятій ранку, бо не могла спати й вирішила відпочити на набережній. Сонце тільки вставало, й з моря дув сильний вітер, Рене сильніше закуталась у свою кофту й тоді вона побачила її.

- Наталі! - кричала маленька дівчинка, вона бігла посеред пустинного пляжу й зупинилась, щоб озирнутись на свою найліпшу подругу. - Хутчіше!

Її біле плаття колихалось від вітру, а капелюшок зірвало під час бігу, тому вона намагалась прибрати своє неслухняне світле волосся.

Тут пахло весною і сонце сідало.

Скрізь Рене пройшла інша маленька дівчинка, в неї було чорне як ніч волосся й вона посміхалась так ніжно що в Рене заболіло в грудях. Дівчинка розв'язала одну зі своїх стрічок, щоб вкласти волосся білявці й вони тихо перешіптувалися поки не розчинились в білому світлі.

На березі річки, якої немає.

Рене дивилась як дівчата в супроводі охорони йшли невеликими вуличками міста. Скрізь були смачні запахи свіжої кави, та булочок. Білявка дивилась на все це своїми неймовірно блакитними очима й Наталі відчувала красу цього місця гостріше. Сцена змінилась й білявка тримала Наталі за руку, поки та прикривала своє поранення на животі.

- Дурна! Навіщо ти кинулась захищати мене?! - з її блакитних очей лились гіркі сльози.

- Бо це мій борг. - від тихої відповіді в Рене пробігли мурахи шкірою.

Тепер Наталі була дорослою. Рене вирішила що їй було вже понад двадцять.

Не було тих довгого чорного волосся та стрічок на руках, було каре й офіційна уніформа.

- Навіщо ти це зробила? - сердилась білявка.

Більше не було тиго неслухняного білого волосся, була гарно підібрана зачіска й корона.

- Бо це мій борг. Захищати вас єдине що я хочу в цьому житті. - спокійно відповіла Наталі, на її грудях красувався красивий прапор блакитної троянди, такий самий тільки кулон носить й білявка.

- Мені це було не потрібно! Ти могла залишитись моєю подругою! - не вгавала вона.

- Але тоді, коли вас видадуть заміж я не зможу піти за вами. - Наталі опустилась на одне коліно й обережно поцілувала тендітні пальці блакитноокої. - А так, я завжди буду поруч.

Рене ��ула впевнена що Наталі не зможе стримати свою обіцянку.

Чомусь тут ніколи не хочеться чаю

Не хочеться снігу, не хочеться слави

Ми просто з тобою удвох погуляємо

На березі річки, якої немає!

Рене відчувала що Наталі нічого не хоче. Їй не цікавий одяг який їй дарують батьки намагаючись випросити вибачення за жахливе дитинство. Їй не цікаві солодощі, чи новий сорт чаю, який вона коштувала з Ендрю, але вона любить проводити з ним час, він розуміє її, він знає як це любити того з ким ти ніколи не будеш поруч. Їй було все одно на звання героїні війни та бали влаштовані на їх честь з Ендрю. Їм це було непотрібно. Вони хотіли не цього. Ендрю хотів, щоб його руде чортеня завжди був щасливим, але це неможливо. А вона просто хотіла бути на березі річки зі своєю панною й заплітати неслухняне волосся.

Чому ми не можемо забути про зливи?

Мабуть, для героїв ми надто вразливі

Стіни і леви нам не дозволяють

Розвіяти попіл, в якому ніяк не згасають

Але вони були дорослі, їм не можна більше так себе вести. Їм більше не можна бігати стінами замку, вулицями, чи пляжем. Їм більше не можна спілкуватись неформально. Їм більше не можна бути такими близькими.

- Ви чули? - почула Рене разом з Наталі, які йшли по заплутаному коридору замку. - Кажуть що пані Рейнольдс приділяє своїй рицарці забагато особистого часу.

- Хіба це дивно? Вона герой війни, звичайно пані хоче мати з нею гарні стосунки.

- А б це не стало скандалом.

Наталі порожньо подивилась перед собою й натягнула ввічливу посмішку на обличчя. Рене відчувала нудоту, скоро все закінчиться.

Річки більше немає. Як міста, як й країни. Рене дивилась як материк йшов під воду, а Наталі захлиналась своїм відчайдушним криком. Місто палало та поступово тануло, люди в човні мовчали, за них все виплакала Наталі. Рене все зрозуміла, вона залишилась там, в місті що йде під воду. Рене відчувала що інакше не могло бути, що Наталі повинна була сісти в човен, що панна повинна була бути в місті, але їй було так погано, наче її серце вирвали з грудей й тепер вона його бачила. Не було ні Ендрю, ні його рудого чортеня, хтось поклав руку на спину Наталі й вона вперше назвала її ім'я.

- Елісон! - крикнула Наталі й Рене висмикнуло зі спогадів.

Місто яке Елісон так любила більше не існувало, не збере��лось навіть спогадів. Але його шматочок назавжди залишиться в кожному нащадку.

Рене дивилась на білявку, вона була у світлому костюмі й в неї зірвався капелюшок. 

"Як завжди" по��умала Рене й не стримала смішок. 

Неслухняне світле волосся піднялось вітром в різні боки. Рене стягнула свою гумка з руки й поспішила до своєї катастрофи.

- Вам потрібна допомога? - весело запитала вона.

Дихає місто весни моє

Місто весни моє

《- Наталі, пообіцяй мені. - білявка стримувала сльози.

Наталі мовчала, черга просувалась вперед, але вона не рушила.

- Я не хочу. - прошипіла вона.

- Наталі, в нас немає часу сперечатись. - втомлено сказала Елісон. - Ти повинна сісти, ти повинна допомогти цим людям.

- Ні.

- Так.

Запала тиша, яка була наповнена дитячим плачем й вибухами вдалині.

Елісон обережно обійняла Наталі. - Бо це твій борг.

- Я заприсяглась тобі! - Наталі міцно вчепилась в тонке плаття Елісон.

Раніше від неї пахло весною та квітами, а зараз це був дим та кров.

- Йди! - Елісон відштовхнула Наталі від себе й пішла не озираючись.

Так рушаться мрії.》

[sensitivegrapher]

List Багато людей, яким необхідно зосередитись і нічого не забути, складають списки. Можна сказати, я зайняти тим самим. Не бачу в цьому нічого дивного. Коли мені потрібно про щось подумати і прийняти рішення, я пишу. Пишу червоним на білому. Всяка біла поверхня манить мене. Заворожує своєю чистотою, крихкістю незайманої цілісності, яку так легко порушити. Недавно випавший сніг на рівнині, листок паперу, фарфор, людська шкіра. Всі вони однаково прекрасні. Щоправда, білизна дуже незахищена. Одна крапка, одна відмітка – і все. Рівновага втрачена назавжди. *** Красива дівчина виходить з душу і зупиняється посеред кімнати, розгублено шукаючи мене поглядом. У неї на стегнах білий махровий рушник. Чорне волосся на плечах. Краплі води на матовій шкірі. Я спостерігаю як вони зникають. Мені вона потрібна абсолютно сухою. Вона дивиться на мене. Посміхається манячи.

- Ну чого ти чекаєш? Іди до мене!

Гарна фігура. Плоский живіт, вузькі стегна, маленькі груди. Взагалі то, я не люблю жіночу плоть. Вона мені здається занадто м’якою. Але ця зовсім нічого. Підійде. Мені подобається, що у неї зовсім немає волосся на шкірі, ніяких шрамів, мало родинок. І ніякого загару. Я ненавиджу загар.

З посмішкою підходжу ближче, простягаю стакан: - За нашу зустріч!

Вона бере мартіні і хоче мене поцілувати. Я відступаю і салютую їй стаканом: - Спершу випий.

Вона посміхається. П’є. Робить крок до мене. - Який ти красивий… Роздягнешся?

Цей препарат неможливо відчути на смак. Я знімаю піджак. - Ти думаєш це необхідно? - А хіба ні?

Вона підходить до мене, притуляється до мене всім тілом та закриває очі в передчутті. Якщо дозування вірне, то наркотик подіє на протязі трьох хвилин. - Не закривай очі! - А? - Я говорю: не закривай очі! Я хочу, щоб ти на мене дивилась. Посміхається. Доторкається до мого рота вологими губами. Дві мінути сорок секунд. Цілуємося.

Я веду зворотній відлік про себе, прислуховуючись до її подиху. Спочатку стає частим від збудження, але потім сповільнюється. - Не закривай очі, я сказав!

В такі моменти головне проявити жорсткість. Погляд уже трішки несконцентрований, зіниці розширені. Це добре. Одна хвилина п'ятнадцять. Ми знову цілуємося. Я ненавиджу поцілунки. Ненавиджу відчуття чужого язика у себе в роті. Ненавиджу цю настирливість, слизьку безцеремонність відростка чужої плоті. Ненавиджу смак чужої слини. Сорок п’ять секунд. Вона поволі почала м’якнути, висіти у мене на плечах. Я підтримую її за талію. - Дивись на мене! - А… - Дивись. Нa. Мене. - Що… зі мною таке? - Помовч!

Я гладжу її по щоці. - Нічого. Це діє наркотик. - Що?!

Вона засинає. Цікаво, чи це подіяв наркотик, чи мій глос? Не має значення. Головне, що очі залишились відкриті. Я не люблю вибивати. Це дуже важливо. І якщо був би хтось, хто має право вимагати від мене звіт… і якби я приступив до пояснення, я саме так і сказав би. Я не люблю вибивати. Я роблю це лише при необхідності. Коли мені потрібно щось отримати. Або подумати чи прийняти рішення. Інші люди для цього складають списки. Пишуть на папері безглузді схеми. Малюють геометричні узори тощо. Не бачу ніякої різниці. Я не люблю вибивати. І якби можна було б без цього обійтися – я б цього не робив. І я ніколи не причиняю біль без потреби.

Вид білосніжного тіла на дивані викликає захоплення і вод��очас – страх. Страх творця перед білим полотном. Чи можна прирівняти скальпель до пензлика? Я підхоплюю повислу руку. Перевіряю пульс. Він слабкий. У мене є все необхідне, але сьогодні у спеціальній апаратурі немає потреби. Через п'ятнадцять хвилин це тіло вже саме не захоче прокидатися. Я переніс її в свою «кімнату для медитацій» - було б неприємно, якби замастився килим. Чи шпалери у вітальні. Тут білосніжна плитка, яка відбиває світло ламп з денним світлом. Коли я піднімаю скальпель, моє обличчя на мить відображається в ньому. Чорне волосся, губи, такі ж вузькі, як лезо у мене в руках. Я обертаю його, щоб зловити відображення очей. Добре. Тепер я спокійний. Можна починати. Її рука лежить у моїй долоні, так ніжно, так довірливо. Я відслідковую поглядом сині жилки. Так… Три надрізи, майже блискавично. По тильній стороні кістки, від зап’ястя до місця з’єднання пальців. Вони неглибокі. Я лишень понадрізав шкіру. Біла рука стає схожа на дикий, готовий розкритись бутон з червоними пелюстками. Полоси крові помалу набухають, здуваючись темно-червоними рубцями… Я відпускаю її руку, і кров починає текти, павутиною обплутуючи пальці. Хто вона була, ця дівчина. Я познайомився з нею в барі. Там завжди багато народу, ніхто ні на кого не дивиться, ніхто не запам’ятовує облич. Вони приходять і йдуть. Мішаючись як колода карт. Хто помітить, якщо з колоди витягти одну карту? Я симетрично надрізаю другу руку. Під першою – уже червона калюжа крові. Рука відображається в ній, але каплі, які падають з глухим стуком, мутять відображення.

… Як бути з людьми котрі слідкують за мною уже третій тиждень? Настав час над цим задуматись. Помах скальпеля … На передпліччі розбухають ще три червоних рубця. Мені подобається, коли кров стікає по рукам так тонко. Так ніби одягає їх в червоні рукавички з кружевом. Обходжу стіл з іншої сторони. Для правильних думок особливо важлива повна симетричність дій. Я не знаю хто ці люди. Це не поліція. Для цього вони занадто обережні. І дуже наполегливі. Вони спостерігають на відстані – але так, що я відчуваю постійно їх присутність. Я знаю, їм щось потрібно від мене. Але що? Я починаю робити надрізи поміж ребер. Тут вже можна увійти глибше. Скальпель розсікає не тільки шкіру, але і м’язову ��канину. Місцями просвічується білизна кісток. Варто просунутись трішки дальше – і можна добратись до чорних пухирчастих легеневих згустків. Але квапитись неможна. Кров стікає на підлогу з обох сторін, я уже не можу уникнути її. Ходжу по калюжах і залишаю червоні сліди. На одяг ще нічого не потрапило. Я ще не зачіпав артерії, звідки кров могла б бити фонтаном. Але взуття уже втрачене. Нові туфлі які я купив за чималу суму, але взагалі-то вони мені ніколи не подобались. Моя жертва вже поблідла майже до синього кольору. У відкритих очах – застигла мрійлива задумливість. І ні краплі болю. Життя покидає своє тимчасове місце повільно і без страждань. Як я і обіцяв. Час відведений на дію наркотику, вичерпано. Але втрата крові настільки велика, що це вже немає значення. Навіть якби зараз сюди увірвалась бригада реаніматорів, зі швидкої допомоги, сумніваюсь, що вони зуміли б хоч чимось допомогти.

… Прокляття, невже мені все ж таки прийдеться тікати з міста? Я цілком обжився тут. Почував тут себе так добре… Схоже, я просто змушений ціле життя тікати. Але якщо інші не поплатились за скоєне, то за що мене так наказує доля?! Дивлячись, як стікає на підлогу кров, я думаю про своїх переслідувачів, перебираючи в голові все, що мені про них відомо. І стараюсь визначити найкращий спосіб, як зіграти цю партію. І ловлю себе на тому, що в думках я вже складаю список речей, які треба взяти в подорож, такі речі я зазвичай залишаю на кінець. Стегна – моя най не улюбленіша частина. Я розумію, що все вже давно для себе вирішив. Нехай побігають за мною трішки. Подивимось наскільки вони розумні і наскільки сильно я їм потрібен… Отже вирішено! Можна завершувати. От тільки щось ще досі мене тривожить. Щось, що непов’язане з тим, що за мною слідкують. Щось інше. І раптом, перед тим, як думка встигає затримати мою руку… Різкий замах… сильний, злий удар… і скальпель впивається в беззахисну шию дівчини. Глибоко по саму рукоятку. Від крові долоня моментально стає слизькою і липкою. Я розгублено витираю її в сорочку. Що на мене найшло? Нерви? Від неочікуваного викиду адреналіну мене усього трясе і стає холодно. Невпевненими руками хапаюсь за край стола. Що зі мною? Диха�� глибше. Раз. Другий. Гострий, металевий запах крові. І в роті також смак крові. І перед очима розмито. Я не хотів - ось так. Не розумію, звідки взялась у мене ця злість. Я був спокійний… зовсім спокійний… Але тільки не зараз. Я дивлюсь на закривавлене тіло, зі шкірою, порізаною в червоні рани. За другим стаканом пива в барі вона довірливо призналась, що приїхала сюди, щоб стати «іншою людиною». Чомусь для неї це було дуже важливо. Що ж важко сказати, що вона таки не змінилась. Тільки очі такі ж пусті і безглузді, як і раніше, при житті. І погаслі: рогова оболонка, яка більше не відбиває світ. Знявши закривавлену сорочку, я накриваю мертве обличчя і іду в душ. Тільки у дверях згадав, що залишив флешку у нагрудній кишені. Не повертаюсь, це ні до чого. Я все рівно не буду перечитувати лист, записаний там. Але тепер я хоча б знаю причину своєї злості. Гарячі потоки води б'ють по шкірі і я відчуваю, що поступово зігріваюсь. Душ зараз – це саме те, що потрібно. В думках планую, що ще потрібно встигнути зробити… І ніяких думок про лист, який залишився на флешці, в кишені сорочки, на закривавленому трупі, в кімнаті, куди я більше не зайду. Виходжу з душу і не витираюсь. Стаю майже впритул до високого дзеркала. Очі в очі з власним відображенням, білим і таким незворушним. *** Не беру з собою нічого з одягу. В іншому місті буде привід для обновлення гардеробу. Дивовижно, як мало займають місця речі, які справді необхідні. На заднє сидінні машини я закидаю тільки одну сумку, яку в літаку навіть непотрібно здавати в багаж. Газ в квартирі відкритий на повну. До того часу, як його концентрація досягне критичної норми свічка ще буде горіти. Можна, звісно, залишитись і поспостерігати здалека, але я не дуже зацікавлений у цьому, до того ж мені до смерті хочеться спати. І тільки зараз я помічаю, що на цю ніч я залишив себе без даху над головою. Зависаю в невпевненості… готель? Ні. Не хочу залишати дуже помітних слідів. Тоді куди ж піти? Дивовижна непередбачуваність зовсім не в моєму стилі. Перша година ночі. Ліхтарі освічують пусті вулиці. Б’є по очам неонова вивіска цілодобової аптеки. Але чим мені можуть там допомогти? Завожу мотор, їду наугад. Не звертаючи уваги на світлофори. Мотор гудить несильно, заспокійливо. В салоні машини пахне шкірою, пластиком і пилюкою. На ще одному перехре��ті я повертаю наугад. Лише проїхавши ще десять метрів, розумію, що це був виїзд на автостраду, яка веде в невеличке містечко. В голові промайнула думка розвернутись, адже мені нічого там робити! А з іншої сторони… чому б і ні. Адже уже через годину я уже зможу опинитись у ліжку. Це все, що цікавить мене в даний момент. Ну і також, можна буде дізнатись у давнього друга, чому це він настільки схвильований, що йому довелось просити мене про допомогу? Мене… останню людину на світі, хто міг би чимось допомогти…

[annashabliy]

Чорним по білому

Якщо відкинути контексти виразу «чорним по білому» і навіть якщо їх залишити, які асоціації у вас виникають, що ви бачите? Перед очима завісою постають чорний і білий кольори, біле полотно і чорне, як смола, клеймо-символ. Та чиста неосяжна білизна є все первинне і незаймане, вся контрастна й виразна чернь – неминучі відбитки зовнішнього, результат будь-якої діяльності. Перші такі відбитки ріжуть очі, здаються зайвими і, можливо, безглуздими, але чим більше їх, тим більшим сенсом наповнюється, тепер здається, порожнеча(?).

Час надати тим символам більш конкретної форми – форми слів. Уявіть, що ви, ваша душа і свідомість, на витоці були лише білим папером, його підхопило життя і почалась нова, неповторна історія становлення особистості. Тепер кожна людина, її слова і знання, її емоції і почуття, кожні ваші почуття, що ви отримуєте від спілкування з нею, кожний досвід, кожне нове дослідження мають відбитись на білому полотні без права на видалення. Єдине право, що маєте ви, – обирати, яким саме символом-записом  залишиться та чи інша людина або подія на папері. Перші записи є простими: «Батьки. Любов. Сім’я. Образа. Цікаво. Хочу.»… Далі - більш багатогранні, сповнені глибшого емоційного змісту. Записи про поняття і події, які не можна описати одним словом, про людей, від яких переповнює серце і розум, і здається, що не вистачить і безкрайнього білого полотна, щоб залишити бодай найголовніше. Не забувайте, що ви і є тим полотном, і все, що на ньому лишається, - це ви.

Кожен попередній запис неймовірно сильно впливає на наступний, на його змістовність, цінність, впливає на ваше осмислення звичних ситуацій. І так, під час осмислення, починаєте помічати, що все менше записів з’являється безпосередньо ззовні, і все більше – як результат самоаналізу. Деякі події, навіть  на перший погляд різні, дублюються і втрачають будь-який сенс, тому більше не залишають свій відбиток. Деякі подіі навпаки – наповнюються важливим, раніше не поміченим змістом, сповнюють вас новими знаннями, мудрістю. Самоаналіз, саморуйнування формують принципи і приорітети, цінності, зароджують прагнення до самовдосконалення. Та чим більша сила того прагнення – тим більша потреба у самоаналізі. Замкнене коло, ніби вічний двигун, що дає енергію пізнанню і пошуку істини…

Неможливість видалити записи робить можливим спостерігати ево��юцію особистості: вплив довкілля на неї, її осмислення цього впливу, саморуйнування і самопізнання, її прагнення до високого.

Якщо звернути увагу на тлумачення виразу «чорним по білому», дізнаємось, що у ролі обставини він означає «абсолютно виразно, чітко», а у ролі концепції формування особистості – «абсолютна нескінченність самоаналізу».