yuschebot

[yuschebot]

This is what Kherson looks like now. A city that has undergone occupation, numerous brutal shelling, and now - a flood.

[yuschebot]

Цей дуже гарненький ельфик вже доволі давно в мене існує і в нього навіть є своя історія, але він все ще ходить без імені і йому через це сумно. Цьому ельфу було б приємно, якби ви допомогли придумати йому ім‘я ✨👐🏼✨

мене доволі довго тут не було, бо почала хворіти, але сподіваюся зможу частіше бавити вас малюнками та історіями 🌸✨

[yuschebot]

Як приходить тепло так в мене настрій малювати щось таке ніжне як сам квітучий подих весни і іноді здається ніби життя вже й не таке болюче

Мішель це відчуття дуже знайоме, тому він намагається відчути та прожити кожен день весни, щоб запам'ятати цей подих життя, коли все довкола вже не здається таким болісним.

А от хто викликає в нього хтиві думки - хай буде загадкою✨🌸

[yuschebot]

З днем Валентина, квітоньки! 💕✨

Артів з парочками в мене майже нема, тому ось вам мої бубочки, які створили кохання без сексів (у моєму всесвіті якщо шо)

Так вийшло, що і Сарі, і Луеррон дуже рідко відчувають бажання до сексу, але дуже полюбляють тактильність (особливо Сарі дуже любить коли його обіймають і може легко заснути в обіймах)

А Луеррон в свою чергу дуже любить маленькі кусі і коли Сарі торкається її рук. Луеррон і сама дуже любить кусатися (легенько), бо в нічних ельфів саме такі прояви кохання замість поцілунків, хоча Сарі довго звикав до цього.

Тож майте на увазі: якщо вас кусає нічний ельф, значить, ви ДІЙСНО йому дуже подобаєтесь і він/вона у вас закоханий/закохана, а от поцілунки від них значить тіки те що ви їм ну В ПРИНЦИПІ подобаєтесь, але до закоханості ще дуже далеко і не факт що воно буде взагалі.

[yuschebot]

Глибока ніч у пізній листопад (у лісі людських душ)

Так само, як відкриває стовбури і гілля дерев, схованих під листяним покровом, так само осінь оголює і скелети людських душ

[yuschebot]

Про старе фортепіано, кров і один поцілунок.

Пейрінг: Кунікіда Допо/Осаму Дазай.

Серце шалено билося в грудній клітці, але ноги не слухали мене. тому зайшовши в залу, я глянув пустим поглядом на старе фортепіано, з яким на жаль, було пов'язане моє минуле.

Не бажані спогади линули чорними воронами, торкаючись гострим пір'ям, металевих струн душі.

Підійшовши ближче, я відчув як від інструмента пахло лаком, яким намагалися перекрити його старовинну, але хіба вдасться, за легким прошарком лаку, сховати цілу історію.

Я ще довго дивився на струни, за допомогою вірбелів натягнуті на чорну резонансу деку, білі клавіші, які сяяли в останніх променях сонця, манячи торкнутися їх.

Руки тремтіли, крізь бинти було видно декілька плям крові, а пальці здавалося хтось поколював десятками тонких голок.

Страх.

Ти знов відчуваєш запах цигарок, важкий голос, який бив кувалдою по вухах не даючи розслабитися, побиті указкою пальці майже в м'ясо. І це кляте фортепіано.

Але цього разу я не втечу. Наскільки б ці спогади не лякали, я все одно зіграю.

Нарешті сівши, фаланги одразу торкнулися до клавіш. Кожен звук лунав тихо й повільно, переходячи б більш важкі й різкі. Якщо дивитися зі сторони, здавалося що музикант спілкується з інструментом окремою мовою.

З кожною нотою все швидше наближалось забуття, даючи таку приємну пустоту в голові.

Кінець.

Пальці пекли, але ця біль допомагала забути все. Послабились струни душі, даючи видихнути на повні груди.

Нарешті вставши, я відчув чийсь пильний погляд. Він пробирався до самих кісток, під самісіньку шкіру, щоб витягти всі таємниці.

– Кунікіда? – Я точно знав хто це, але питання вилетіло саме.

– Осаму?

Він все ще уважно дивився, плавно підходячи. Його погляд пробирався під самісіньку шкіру, пускаючи холодок по спині.

– Ти знов...

Іноді мені навіть здається, що він турбується за мене, але мені лише здається, не може такого бути. Він не повинен переживати за таку людину як я.

– Дазай... Йди до мене.

Він притягнув ближче до себе, взявши мої руки в свої долоні. Я помітив як нахмурились його брови. Звичайно, чужа кров мало кому могла сподобатись, а ця ж кров, на білосніжних клавішах старого фортепіано, тим більш.

Начхати на все. Майже на все.

Крім напевно що людини, яка зараз стоїть переді мною, торкається вустами, через бинти до кожної рани, лікуючи цим ті ж самі рани, тільки на серці.

Це навіть краще за вино і гіркі цигарки.

Забравши руки, я поклав їх йому на плечі, сховавши лице в зоні ключиць.

Які ж приємні дотики холодних пальців через тканину, такі рідні губи на своїх, гаряче дихання в шию. І знов поцілунок, довгий і солодкий, тягнеться повільно й плавно як мед, пускаючи по тілу приємні хвилі насолоди.

Чужі вуста дурманять краще ніж запах жасмину, ніж теплий літній вечір за вікном, ніж останні промені сонця, які немов би легкими дотиками пальців, грали на фортепіано, тільки їм відому мелодію.

Ще один довгий поцілунок, вже поглиблений, більш пристрасний і ще солодший. Міцні руки за спиною, тримають і тягнуть ближче до себе, як дивно не звучало б, змушуючи тіло плавитися, від як лід пальців.

Важке дихання, теплий погляд, і ось голова розмістилася на плечі Допо. Можна нарешті довіритись, насолоджуватись обіймами, першим зорям на небі, прохолодним вітерцем з запахом м'яти, і нарешті самою людиною.

Надіюсь вам сподобалося 🤲🏻🤍✨

[yuschebot]

Після вигнання Ластерія повернувся у ліс фей та впав у довгу сплячку, поки його випадково не розбудив своїм співом Мерве (брат Луеррон ) :з

Ладно, насправді Ластерія настільки довго спав що став схожим на статую і Мерве так і подумав що то витвір мистецтва але настільки був зачарований тією красою що легенько поцілував у край вуст ту "статую". Яким було його здивування, коли він згодом побачив, що "статуя" яку він поцілував взагалі-то жива істота.

Мерве було дуже соромно, що він дозволив собі таку нахабність без дозволу поцілувати когось, однак Ластерія потім всеодно змусив нахабного ельфа повернути вкрадений поцілунок 🌝💕✨

[yuschebot]

Люблю...

Пейрінг: Доппо Кунікіда/Осаму Дазай.

Щось про кров, бинти, обійми й поцілунки.

Дазай. Мої руки не по лікоть, а по плече в крові.

Мої руки сприяли десяткам, а то й сотні вбивств. Мої очі бачили, як люди помирають швидко, або в довгих стражданнях.

Як їхнє тіло корчить, як повільно тече кров, як вони відкривають і закривають рот, щоб схопити ще трохи повітря, немов риба викинута на сушу. Я бачив багато... Або навіть більше.

Але він все одно мене обіймає... Знаючи про це все він обіймає... Лише робить вигляд що не знає і погойдує на своїх руках, гладячи по голові, як дитину. Шепочучи що він тут і не збирається йти.

Я не чув цих слів. Я нічого не чув, крім голосу в своїй голові...

Цей голос шепотів, кожен раз нагадував, хто я насправді, не даючи шансу забути, вилізти з цієї ями розпачу.

Його теплі руки обпікали шкіру навіть через тканину. Але замість пекучих ран на тілі, вони залишали їх на серці. Дивно, але біль була приємна, хотілося ще і ще...

Щоб нічого не залишилося.

Зараз в цій тісній кімнатці, в цьому власному маленькому світі, було лише дві людини.

Кунікіда. Завжди готовий приїхати серед ночі, обробити і перев'язати свіжі порізи, залишити легкий п��цілунок на вже забинтованих руках, схопити в кільце своїх рук і слухати тишу.

А навіщо щось говорити?

Саме це мені найбільше в ньому подобається. Він нічого не питає, не каже співчутливих слів, але при цьому, він найкраще мене знає.

Він знає про моє минуле, про кров, про кожен мій шрам на тілі і серці, про мої ще не заживші рани, на яких ідеаліст залишає гарячі дотики губ, від яких здається рани ще більше печуть.

Але як я казав, ця біль була приємна. Я готовий терпіти її вічно, аби лише бачити його. Ці гострі риси обличчя, золотаве волосся, вічно зв'язане в низький хвіст, і очі... Горіхового кольору, такі прекрасні, такі рідні.

Напевно я люблю його.

Люблю, коли він знов проводить пальцями по бинтах, перебираючи кожну стрічку, питаючи чи можна, повільно, щоб не завдати шкоди, знімає їх, і цілує... Довго й ніжно, кожен шрам.

Люблю, коли опускається нижче, вологими поцілунками й укусами, сильніше стискає стегна, залишаючи багряні сліди, доводить до межі лише дотиками.

Люблю, коли тіло вигинається на зустріч йому, просить більше, стає таким чутливим. Коли тихий шепіт перетворюється в голосні благання.

Люблю, коли він ловить кожен стогін своїми губами, мне їх, по кусує нижню, дозволяє собі проникнути язиком, детально дослідивши рот.

Люблю, коли рухається всередині, спочатку повільно й плавно, щоб дати звикнути, а потім рухи стають все швидше і різкіше.

Люблю, коли від нігтів, залишаю червоні лінії на його плечах і рухаюсь назустріч, не зважаючи більше ні на що.

Люблю, коли настає кінець. Ми лягаємо втомлені спати, він залишає ще декілька легких поцілунків, обіймає, притискає до себе, шепочучи на добраніч, надіючись що знов не приїде серед ночі, рятувати мою і так пропащу душу.

Люблю його.

Надіюсь вам сподобалось🤍✨

[yuschebot]

Трошки з запізненням несу вам святкового лазника з його чортинятами, щоб привітати із зимовими святами! ✨☃️❄️

тут є обидва варіанти, бо обидва мені сподобалися

І не забувайте, що не треба йти у лазню пізно вночі і не треба йти туди п'яненьким, бо лазник таке не любить і за це дуже суворо покарає! А ще можете його задобрити віником, лазнику це сподобається (і чортинятам-бешкетникам теж) 🌿

[yuschebot]

Біжу показувати вам свого лазника!

Я малювала лазника в Польові нариси від Мальовія і це був мій найприємніший та найяскравіший досвід участі в таких проектах, бо це ще й мій перший досвід.

З усіма було дуже комфортно працювати та спілкуватися, враховуючи, що я доволі НЕ СОЦІАЛЬНА людина. В нашій Україні дуже багато реально крутезних художників, з якими я мала честь познайомитися і малювати в одному проекті.

За мітологією лазник зрілий чоловік, але мені було цікаво зробити саме юного лазника, який тіки набирається свого досвіду і до якого лізуть чорти та інші, щоб познайомитися з, так би мовити, новородженою хтонню :з

А ще в нас з‘явився маленький фан клуб лазників хєхє 🌿

[yuschebot]

wip

У мого павучка Сарі, до речі, є павучі лапки, але він їх здебільшого ховає. Ці лапки допомогають йому не тільки в бою, але й в побуті: плести павутиння, розплутати власне волосся зранку, бо воно в нього дууже довге, та й в принципі допомагає в моментах, де треба більше ніж дві руки. Але як я вже сказала Сарі намагається нікому не показувати свої лапки, бо дуже дратується, коли на нього витріщаються. Єдина істота перед ким йому комфортно показувати лапки це його кохана Луеррон, хоча він і від неї довгий час їх ховав, бо вона страждає арахнофобією і Сарі хвилювався, що його павучі лапки злякають її.

[yuschebot]

[yuschebot]

✨🌿🧚‍♂️🌿🧚‍♂️🌿🧚‍♂️🌿✨

робота ще не закінчена ✨

В мене є багато видів фей, але взагалом вони діляться на старших фей та на молодших.

Молодші феї - це оті маленькі або середнього розміру феї (можуть досягати до половини людського росту). Слабкіші за Старших сородичей і таких фей, як правило, більшість.

Старші феї - зросту трохи вишча за людину. Якщо молодші феї залишившись своїх крил більше ніколи не зможуть літати, то старші феї можуть відростити нові (але це дуже важко і, наприклад, напівкровкам це зробити майже нереально). Обов‘язок старших фей оберігати ліс від небезпеки, піклуватися про нього та лісових жителів, адже у фей багато ворогів.

Взагалом серед фей є головний Хранитель (або Хранителька), якого обирає сам ліс, даруючи обраній феї нові, більш сильні, крила. Така фея стає господаркою усіх фей та лісів (саме господаркою, а не володаркою, різниця величезна). Хранителька пов‘язана з усіма іншими феями і чує, коли ті в подумках звертаються до неї, або кличуть, навіть якщо вони іншому краю світу. Така фея стає наче матір‘ю берегинею усієї раси. Так як Старші феї найсильніші, то і Хранитель/ка обирається серед них.

[yuschebot]

Присвячено всім загиблим тваринкам під час війни.

[yuschebot]

Щось зимове, про холодний сніг і теплі обійми 🤍✨

Пейрінг: Кунікіда/Дазай

Десята вечора. Майже всі жителі Йокогами, давно сиділи по домівках, не висовуючи носу з теплих пледів і гріючи руки об теплі чашки з чаєм.

Майже всі. Кунікіда тільки повертався з роботи. Сьогодні він працював більше призначеного. Йому хотілося покінчити вже з всім, і піти в довгоочікувану зимову відпустку.

І ось проходивши по давно знайомій вулиці, яку освітлював лише старий ліхтар, якась невидима сила його зупинила, і він подивився вверх.

З темного, нічного неба падали сніжинки, плавно кружляли тільки їм відому танці, осідаючи на пальто, крихітними кришталевими метеликами, які через декілька хвилин зникали.

Це було неймовірно.

Хлопчина, тобто Дазай, який проходив мимо, теж так подумав. Ця картина і справді була неймовірна. Але його, тобто мене, захоплювала не сама ця атмосфера, тихої зимової ночі, а ідеаліст що милувалася цим всім. Я навіть тихіше дихав, не хотів псувати цю, по своєму чарівну мить.

Здавалося що така серйозна і принципова особа не вміє радіти таким дрібницям, але це лише здавалося. Все таки він був звичайною людиною, як і всі ми.

Я ступив один крок, сніг під ногами одразу заскрипів, видаючи мою присутність. Глянув на Допо, але той лише злегка труснув плечима, вдаючи що нічого не чув.

Зробивши ще декілька кроків, я вже майже дихав йому в спину. Залишилося ще трохи, але серце в грудях шалено билося, здавалося це чув навіть Кунікіда. Було страшно, не зрозуміло чого саме я боявся...

Можливо того, що ідеаліст його відштовхне? Але коли це йому заважало? Він завжди над ним жартував, насміхався над ідеалами, псував його ідеальний графік і плани. Він псував йому життя.

Напевно Кунікіда не хотів би й зараз, бачити ці очі, кольору молочного шоколаду, з вкрапленнями меду, але їхній власник всеодно підійшов і торкнувся плеча.

– Кунікіда... Інші слова застрягли в горлі.

Допо обернувся, на його обличчі не було агресії, але й радості там теж не було видно. Через скельця окулярів було видно пильний погляд, який чомусь заспокоював серце, яке готово було пробити грудну клітку.

Я побачив як його напружені плечі опустилися, немов би він програв, в йому самій невідомій грі, він чекав, чекав щоб я щось сказав, не перебивав, не кричав, а просто дивився прямо в очі і чекав.

Я вдихнув побільше повітря в легені і сказав.

– Вибач. Цим одним словом я хотів сказати все. Все що я думав про нього, відчував, хотів сказати за всі ті роки що ми працюємо разом. Я не знаю, як йому пояснити, що саме я маю на увазі.

Але здається він зрозумів...

Мене захопили в обійми, його руки окутали немов би теплий плед. Крижаний подих зими в спину, вітер який хоче пробратися під пальто, ніч, яка згущувала свою чорну фарбу, не лякали зовсім.

Я відчув, як він полегшено видихнув мені в маківку, залишивши там легкий поцілунок. Щоки почервоніли, далеко не від холоду. Притиснувшись сильніше до чужих грудей, я почув помірний стукіт серця, проти мого він здавався помірним, цей звук заспокоював.

Він запустив руку в моє волосся і я пригорнувся до неї немов би якесь вуличне кошеня, яке ризикнуло довіритися людині. Але здається я все життя був як те кошеня, натреноване ще з дитинства нікому не вірити.

Та зараз я довірився людині, яка здавалося ще 5 хвилин тому, терпіти мене не могла. Лише якісь обійми значили для мене так багато. Ці руки, ці очі... ці губи, я хочу бачити це все кожен день, я готовий за них віддати все.

Але зараз були лише: бліде світло від ліхтаря, тиша, сніг який приховував сліди минулого, і двоє людей, які злилися в гарячому поцілунку, в таку холодну, зимову ніч.

[yuschebot]

~🐋🐋🐋~

[yuschebot]

Як і обіцяла несу вам гарненьких фей (нарешті в мене дійшли лапки до неї)

✨🌸✨🌸✨🌸✨

✨🌸✨🌸 ✨🌸✨🌸✨

Ця фея з'явилася дуже раптово, ми просто маленькою компашкою українських художників сиділи та малювали онлайн на спільному холсті, а потім вже вирішила зробити повноцінний арт з феєю 🌸🧚🏻‍♀️🌸