zerozerofiveseven

[zerozerofiveseven]

Моя психотерапевтка розповідає, що в дитинстві в будинку її бабусі й дідуся вхід в кухню був таким низьким, що всім доводилось пригинатись, аби не зачепитись головою. Потім вхід переробили, поставили нормальні двері на повний зріст, але бабуся однаково щоразу пригиналась, проходячи крізь них, ніби боялась зачепитись об надвірок.

 Це для мене історія про те, як ми легко набираємо форми, в яку нас поміщено, навчаючись заповнювати лише певний простір - як лотосові ноги давньокитайських красунь, поміщені в малесенькі черевички, щоб вирости підходящого розміру і, боронь боже, не бути завеликими.

 Я роблю так кожної весни - замість того, щоб купити джинси свого розміру, намагаюсь підпасувати себе під минулорічні, як в дитинстві, коли треба було влізти в джинси сестри - будь-якою ціною, втягаючи живіт та перетискаючи ребра. Кілька днів не поїсти після шостої. Тоді розповідали, що Мерлін Менсон собі кілька ребер видалив і я подумала, що, як виросту, зроблю так само. 

- То чому б вам не купити собі джинси свого розміру?

 І я таки купую - одразу вийшовши з кабінету йду в один з масмаркетних магазинів у найближчому торговому центрі. Купую собі джинси, в яких можу сісти, хоча собі не подобаюсь. 

 Кілька років тому, коли ми їздили у ведмежий притулок біля Львова, нам розповідали про ведмедів, яких у цирках вчать танцювати, ставлячи лапами на розпечене вугілля. Ще багато років по тому, аж до смерті, вони часом зриваються, починають підстрибувати і махати лапами, чим веселять відвідувачів та їх дітей. Вони відчувають розпечене вугілля, якого давно немає, як бабуся, яка пригинається, заходячи в кухню.

 Я втягую живіт, надягаючи джинси свого розміру.

[zerozerofiveseven]

Обійми мене

 Еля ридала беззвучно, хапаючи ротом повітря, як викинута на берег риба. Сльози затікали їй під футболку, в кімнаті за останню годину стало напівтемно, лише синє світло телефону підсвітлювало її мокре обличча, яке Еля витирала рукавом куртки. Антон ще дві години тому написав: «твої фотки сьогодні будуть у вайбері у чаті батьків, сука!», а тоді заблокував її у всіх соц.мережах.

 Антон був на два роки старшим, ходив в одинадцятий клас і біля малої Елі з тоненькою білою косою до ременя виглядав справді дорослим. Мама не дозволяла їй підрізати те волосся, хоч як воно гнітило Елю, кажучи, що волосся дівчини – це її честь. За три роки, відколи до них переїхав Устим, у квартирі побільшало розмов про дівочу честь, брудних тарілок та ікон.

 Спочатку, отримавши повідомлення, Еля намагалась додзвонитись Антону – була готова благати та вибачитись за все, що треба. Потім вирішила померти і якийсь час розважала себе, уявляючи як матір плаче над її труною в світлому приміщенні церкви з американських фільмів. Це був не перший раз, коли вона надіслала комусь своє фото без ліфчика за останні два роки, про що й дізнався Антон. Він же вважав, що вся Еля зі своїми поцілунками на парковці «Ашану», голими грудьми та кіскою мала належати йому одному.

 Тоді повідомлення почали надходити в чат класу – п’ять повідомлень, п’ятнадцять, п’ятдесят. Еля їх не відкривала. За десять хвилин задзвенів телефон. Це була її подруга Марта, потім класна керівничка, тоді хтось з невідомого номеру. Еля відхиляла дзвінки.

 Мама подзвонила через хвилин сорок. Перш, ніж Еля підняла слухавку, уривок «Обійми мене» програв три рази, приглушений шипінням старого динаміку. Вони з мамою колись дуже любили Океан Ельзи і навіть ходили разом на концерт, ще коли тато був живий. Еля ще досі ставила цей сигнал на мамині дзвінки.

-        Ти мені можеш пояснити, чим ти думала? Устим теж в тому чаті, Еля! Та я не знаю, що вчительці казати, мені пів міста дзвонить! І я ще сама тобі той телефон купила, щоб ти шльондрою в п’ятнадцять років стала? Сором! Де ти таку гидоту бачила взагалі, аж читати страшно перед Богом!

Еля слухала мовчки, відчуваючи, як кров відливає від голови та долонь. Антон закинув в чат не лише фото, а й скріншоти їх переписки.

-        Мам, що робити?

-        Ти в мене можеш забути про ті Інтернети і телефони, будеш зі мною до церкви ходити – може дасть Бог тобі нормальною вирости, Устим й казав, ще як ти мала була...

 Еля натиснула кнопку «закінчення виклику» і поставила телефон на стіл, а потім встала і увімкнула світло. Після темряви кімната в жовтуватому світлі лампи здавалась несправжньою, як підфотошоплена. Мокра футболка прилипала до тіла під курткою, яку вона так і не зняла. З відчиненого наплічника, що лежав поруч, пахло замотаним в поліетилен бутербродом з ковбасою.

  Еля витягла з внутрішньої кишені наплічника ножниці з пластмасовою синьою ручкою і, натягнувши лівою рукою зібране у хвіст волосся, почала різати. Плакати більше не хотілось.

[zerozerofiveseven]

Це починається в листопаді і продовжується до весни -

спочатку з долонь все падає, потім темнішають сни,

руки повільно біліють і стискаються в кулаки.

Повітря, яке ти не можеш видихнути, могло би вистачити на роки.

Місто, в якому ти хочеш вижити

могло би піти під воду за день.

Ти знаєш, що ключа немає у жодній з твоїх кишень.

Місто прокидається пізно, його дихання завжди повільне й густе,

якщо залишитися в цій темряві, вона в тобі проросте.

Коли так довго мовчиш, слова випадають з тебе самі -

це рух, яким я показую, де саме мені болить,

як діти в маршрутках малюють пальцями на вологому склі.

Коли так довго мовчиш, навколо все теж мовчить.

[zerozerofiveseven]

чому мені нема, що сказати

останнім часом

на звістки про весілля і одиночні пікети

на центральній площі?

час вже давно нічого не змінює,

він заливається в мене свинцем

як таксидерміст

повільними рухами 

майже з ніжністю-

не псуючи лице.

гаррі поттеру 40,

моя найкраща подруга 

вийшла заміж

у сукні за штуку долларів

більшість речей я мушу собі безперервно повторювати

аби зрозуміти,

а деякі безпричинно пам”ятаю.

вона говорила мені

скільки ти знаєш поганих слів на букву “д”?

я виводила їх пальцем на кафелі,

щоб не говорити вголос.

їх було замало

або були недостатньо погані -

я досі намагаюсь зібрати їх якнайбільше.

і досі мені потрібен кафель

для речей, які не хочу казати вголос

на звістки про весілля і одиночні пікети

на  центральній площі.

[zerozerofiveseven]

молодий чоловік у подвір’ї православної церкви

так пасував до всіх цих кущів і квітів,

що хотілось прямо тут і зараз

познайомитись з усіма його богами

особисто.

я б народжувала йому по дитині

на кожне церковне свято,

він тримав би моє волосся,

поки я цілую хрести,

як в середньовічних романах,

або посередньому порно.

але в мене є ти.

 всі ці кучеряві гучні дівчата

в громадському транспорті,

біля яких завжди хочеться сісти.

директор бібліотеки,

який завжди пахне,

як салон дорогого авто.

кожен бармен з такими руками,

що під стелею трусяться

електричні дроти.

але ти весь цей час

тримаєш мене за руку

і носиш в кишені 

мої листи.

[zerozerofiveseven]

WWSPD

більшість разів,

коли я від��іняю зустріч,

не приходжу на пари

або не піднімаю трубку

ти думаєш: в неї напевно

невідкладні справи.

вона напевно

приймає дорослі рішення

або принаймні ант��біотики.

але більшість разів

я лежу в ванні

і чекаю, поки вона набереться,

а потім – поки витече,

а потім ще годину

і думаю, хто я

героїня сільвії плат

єва грін у якомусь з фільмів

чи картина Давіда «Марат»

тоді я приймаю доросле рішення

вилізти з ванни,

вийти з дому

якщо не сьогодні,

то хоча б цього тижня.

[zerozerofiveseven]

the pain of not being real

Коли сестра кличе мене гратись в Барбі, я кажу їй що не вмію. Вона каже

-          Треба просто говорити так, ніби ти – це вона.

Я пам’ятаю, як у сім думала, що саме таким має бути доросле життя: будинки без стін і тіла без геніталій. В мене є кілька друзів дитинства, які мають будинки, наречених в гавайських шортах, машини і дітей. Що говорити їм я не знаю теж.

Як можна гратись в дорослих лялькою, в якої посмішка на пів обличчя, і яку не можна скрутити в калачик, щоб поставити на килим біля кухонного столу

-          Дивись Даша, вона ридає без якої-небудь причини.

-          Дивись, вона прокинулась, вдягнулась, але не змогла вийти з дому, бо в неї почалась панічна атака.

Коли ти дорослий, стіни потрібні тобі, як вольєри в бродячих цирках.

Уяви собі, що Барбі з посмішкою перманентною, як дорогий клей – це ти. В тебе є абсолютно все, що робить тебе дорослою

будинок на шість кімнат, машина з відкидним дахом, різдвяна ялинка, костюм медсестри, столові прибори, маленьке дзеркальце в сумці, плетені меблі, костюм полісмена, торшер, бігова доріжка, весільна сукня, журнальний столик, рояль, балетні туфлі

Ти достатньо висока, в тебе немає шрамів і кредитів. НАСА, пояснюючи прибульцям, що таке доросла людина, показало б їм саме твоє тіло. Ти настільки на своєму місці, що все навколо одного кольору

будинок на шість кімнат, машина, меблі, сукня, бігова доріжка