alcorso

[alcorso]

Останні два місяці слухаю Oxxxymiron “Горгород». Ніколи не думала, що знайду у репі щось, що мене настільки зачепить. І ось - Нойз, Оксі, Скофка, Калуш…

На небе дым, под ним бетон.

Ты бы уплыл, да моветон.

Ты бы уплыл и далеко,

Мимо витрин, мимо икон.

Твой город это быль, не фельетон.

Ты бы уплыл, но там не то.

И ты по ходу по полной попал,

Горгород, Горгород — дом, но капкан.

І так, я слухаю російських виконавців, які полишили Росію і які проти війни. Я не вважаю, що хороший рускій - мертвий рускій.

[alcorso]

Моя Хортиця. Табір «Чайка» і санаторій ЗТР. Вперше на територію дитячого табору я потрапила років в 19 - то був якийсь фестиваль бардівської пісні. На превеликий жаль, багато років і табір, і санаторій не були реставровані і потихеньку перетворились на заброшки - якщо не зсередини, то зовні. Мінімально про них дбали, були охоронці, які іноді не пускали вештатись територією, але здебільшого на нас дивилися крізь пальці. Щоразу як я гуляла між корпусами, мене переслідувало відчуття перемоги природнього над штучним. Величезні необрізані дерева, висока некошена трава навесні і купа жолудів на землі восени; шість дитячих корпусів із фонтанчиками, де б мала бути питна вода і ванночками для миття ніг. Де ті дітки, що колись мили ноги у тих ванночках, відпочивали у тому затишному місці?.. Санаторій офіційно працював і приймав відпочиваючих. Про це я дізналась з інтернету, бо за станом території і будівель важко було це зрозуміти. Те саме відчуття «заброшкі». Перша думка - відреставрувати, відновити, відремонтувати і знов використовувати ці місця для туристів. А друга - може, не треба? Є певний шарм у таких місцях. Що думаєте? #хортиця #острівхортиця #моєзапоріжжя #мояхортиця #україна #спогадиемігрантки #khortytsia #mykhortytsia #myukraine #myzaporizhzhia #zaporizhzhia #meinechortyzja #meinsaporischschja #meineukraine #chortyzja #saporischschja #ukraine https://www.instagram.com/p/Cp9jBxRNQnm/?igshid=NGJjMDIxMWI=

[alcorso]

Моя Хортиця. Табір «Чайка» і санаторій ЗТР. Вперше на територію дитячого табору я потрапила років в 19 - то був якийсь фестиваль бардівської пісні. На превеликий жаль, багато років і табір, і санаторій не були реставровані і потихеньку перетворились на заброшки - якщо не зсередини, то зовні. Мінімально про них дбали, були охоронці, які іноді не пускали вештатись територією, але здебільшого на нас дивилися крізь пальці. Щоразу як я гуляла між корпусами, мене переслідувало відчуття перемоги природнього над штучним. Величезні необрізані дерева, висока некошена трава навесні і купа жолудів на землі восени; шість дитячих корпусів із фонтанчиками, де б мала бути питна вода і ванночками для миття ніг. Де ті дітки, що колись мили ноги у тих ванночках, відпочивали у тому затишному місці?.. Санаторій офіційно працював і приймав відпочиваючих. Про це я дізналась з інтернету, бо за станом території і будівель важко було це зрозуміти. Те саме відчуття «заброшкі». Перша думка - відреставрувати, відновити, відремонтувати і знов використовувати ці місця для туристів. А друга - може, не треба? Є певний шарм у таких місцях. Що думаєте? #хортиця #острівхортиця #моєзапоріжжя #мояхортиця #україна #спогадиемігрантки #khortytsia #mykhortytsia #myukraine #myzaporizhzhia #zaporizhzhia #meinechortyzja #meinsaporischschja #meineukraine #chortyzja #saporischschja #ukraine https://www.instagram.com/p/Cp9iupUNuLX/?igshid=NGJjMDIxMWI=

[alcorso]

FROZEN Кілька днів тому вирвалась до парку пофотографувати сніг і побачила таку красу. Десь так я відчуваю цю весну - під снігом і льодом живе і квітне віра і надія на майбутнє. Що б не відбувалось - життя завжди продовжується. До речі, у Німеччині весна настає аж 21 вересня, то ж не дивуємось снігам😃 #німеччина #еміграціянімеччина #нижнясаксонія #веснавнімеччині #брауншвайг #брауншвейг #веснабрауншвейг #першоквіти #springgermany #spring #flowers #springflowers #flowersundersnow https://www.instagram.com/p/Cpp0pzutbIN/?igshid=NGJjMDIxMWI=

[alcorso]

365 днів без тебе, рідненьке. Рік тому я полишила Запоріжжя. Я їхала за кермом автівки, набитої дитячими речами (свого одягу взяла у маленький пакет АТБ), а всередині був лютий холод. Я їхала знелюдненим містом, яке ощерилось протитанковими їжаками - сірим, холодним. Ніщо не нагадувало про весну. Мені дуже хотілось сфотографувати його, аби запам’ятати, і вже потім я раділа, що побачене залишиться лише в моїх спогадах. Нехай рідне місто буде таким, як на цих фото. Друзі, пишіть, які маєте улюблені місця в Запоріжжі - маю архів фото, викладу в сторіз. #запоріжжя #запоріжжядовійни #запоріжжяфото #україна #ukraine #ukrainebeforethewar #zaporizhzhia #saporizhzhya https://www.instagram.com/p/CpP_QztNdyB/?igshid=NGJjMDIxMWI=

[alcorso]

24 лютого 2022. Я прокидаюсь десь о 5.30. Поруч спить Льошик. До годування ще півгодини, відкриваю інстаграм. Пост у запорізькому пабліку: ПОЧАЛАСЬ ВІЙНА. Ґуґлю і не можу повірити. Чую гудіння, відкриваю вікна на балконі і розумію: військові літаки. Буджу чоловіка. Бігаю по квартирі у паніці - десять, двадцять хвилин? Роблю суміш дітям, годуємо. Телефоную рідним, друзям. Перша думка - тікати. Бігти. Вивозити дітей. Друга - а може, воно якось скінчиться швиденько? Третя - а що по бомбосховищах? З того дня я не маю жодного фото. Наступного дня почала заклеювати вікна. Це фото стало останнім із нашої квартири, де ми прожили рівно 8 років. Друге фото - ми з Евусею ховаємось у тамбурі підчас повітряної тривоги. #24лютого #роковини #війна #росіякраїнатерорист #украінськавійна #russiaukrainewar #stopputin #stoprussianwar #ukrainianrefugee #ukrainianmother #momoftriplets https://www.instagram.com/p/CpDDqesNi1A/?igshid=NGJjMDIxMWI=

[alcorso]

Життя моє схоже на гойдалку: від відчаю до надії, від безпорадності до відчуття, що можеш звернути гори, від радощів до туги.

Найважче - усвідомлювати, що через кілька днів мама повернеться в небезпеку. Що в небезпеці живуть усі близькі. Що я навіть не знаю, коли побачу їх.

Боляче щоразу, як по Україні летять ракети. Останнім часом почали небезпечно часто з’являтись некрологи у стрічці фб та інстаграм. Я розумію, що на дев‘ятому році в��йни і на дев’ятому місяці повномасштабного вторгнення цьому, на жаль, не варто дивуватись, але кожне фото загиблих захисників чи цивільних ніби удар піддих.

Діти…діти як діти - радіють рідним, капризують, ганяють кішку. Ростуть. Вони не чують сирен і вибухів. Вони у безпеці від війни. Вони везучі, бо поруч тато - це неймовірна розкіш.

Мені весь час кортить передивлятися старі фото, грати у старкрафт, передивлятися Гарі Поттера. Здається, таким чином я шукаю шлях до втраченого минулог��, до того, що вже не повернеш.

[alcorso]

Трохи загубилась у турботах про дітей, у побуті, у постійних новинах.

Із того, чим я незадоволена - майже не вчу німецьку. Розумію причину цього - нестача часу, капризи дітей і стрес. Постійний стрес, який я заїдаю, і ось незадоволення два - трохи зайвої ваги. Я не картаю себе за це, але і закривати очі на це не можу. Буду худнути, як тільки трохи відпустить стрес…

За ці місяці, що я не писала до блога, відбулися жахливі обстріли Запоріжжя, і прильоти були за кількасот метрів від мого офісу і будинку батьків. Одна з ракет, що не розірвались, впала у якійсь сотні метрів від нашого будинку. Страх у ті дні прикував мене до новинних телеграм-каналів, день і ніч щогодини я перевіряла, як там вдома. Тепер трохи стихло, але вже ніколи не буде як до тих обстрілів.

З позитивного - я почала більше готувати, ми тепер маємо більший холодильник, то ж є куди розігнатися. Я робила домашнє печиво, лимонний пиріг. Сьогодні дістала з-під солі сало, точніше, бекон. Приготування домашньої їжі дає відчуття дому, зв’язку із Україною.

Замовила малим взуття і водонепроникні штані. Готуємось до дощів і холоду.

Дуже хочу додому, але не можна.

[alcorso]

Я продовжую дивуватись тому, як людей змінює стрес, війна і відстань. Люди, яких бачив щотижня, з якими зустрічав свята, ділив горе і радощі, стають ніби чужі, а чужі люди стають близькими і роблять усе, щоб допомогти. Гірко від цього - невже стільки образ було накопичено за усі роки, стільки невисказаного невдоволення, що у важкі часи ніби прорвало греблю, змивши усі мости між людьми.

Малі щодня кумедніші і все більше вміють. Домовились із чоловіком, що двічи на тиждень в мене буде час на особисті справи, бо я вже не вивожу. За останні півроку я не виходила на прогулянку сама взагалі - або до магазину, або з дітьми, або з мамою, коли вона приїздила.

Дивлюся «Дім Дракона», і знов улюблений світ, улюблений антураж, класні акторі і престоли.

Подруга виклала у сторіз фотки з Хортиці, я в мене ніби серце вирвали - Господи, як же хочеться туди, я б розцілувала кожну скелю, обійняла б кожне дерево, як же так можна - жити далеко від Дніпра, від тієї краси і того усього рідного…

[alcorso]

Найрадосніше - приїхала мама. Дуже сумую за нею, за татом. Вона обіймає і бачить онуків, плаче, коли думає, що через два тижні треба їхати до України. А я не знаю, як втримати той час. Я б довіку сиділа і тримала її за руку. Дивилася б на неї. Говорила до ночі. Мені страшно, страшно відпускати її, страшно і сумно. Намагаюсь не думати про те, коли зможу знов побачити тата…

Багато думаю про родичів чоловіка, про тата і сестру. Думаю про те, що мені дуже шкода, що ми втратили нормальні стосунки, що через татову образу спілкування спаплюжене і з сестрою. Думаю, що я була б щаслива, якби він не наговорив купу бруду, коли ми поїхали. Мені болить той розрив, болить більше, ніж я думала. Чоловікові каже бабуся, що тато ніби-то каже, що тільки ображений, що ми поїхали і не попрощались. І ніби-то є якісь там шанси, що він зателефонує і захоче спілкуватись. Не знаю, чи то правда, чи перебільшення. З одного боку, мені б хотілось, щоб правда- мені шкода його, він дуже-дуже хвора людина, я б не хотіла, щоб він помирав, не пог��воривши із сином і не побачивши онуків хоча б по відеозв‘язку. Не хочу конфліктів у родині. З іншого - вже стільки усього трапилось і було сказано. Проігнорований день народження чоловіка і малих - перший їхній день народження! Ігнор протягом майже півроку, жодного дзвінка чи повідомлення, жодної зацікавленості. Нуль. До того ж якісь незрозумілі претензії до мене і моїх батьків. Мені важко пробачити те, що він міг подумати, що я зможу кинути чоловіка і поїхати із мамою і дітьми. Що ми з мамою зможемо полишити тата. Мені гірко, що він тупо забив на спілкування на відстані, а моя посестра, що допомогла нам переїхати до Німеччини і прийняла у себе вдома, до того бачила мене особисто аж вісім років тому, та й взагалі наша дружба на відстані з нею вже продовжується більше 20 років.

Якщо він зателефонує, я спробую пробачити. Якщо він визнає помилки. Та чи станеться то…

[alcorso]

П‘ять років тому я потрапила у невеличку дтп з власної провини - не дотрималась дистанції. Без постраждалих, розбила фару, бампер і крило собі, задній ліхтар і бампер Шевроле Авеа, у який в’їхала. Так от - я пам‘ятаю відчуття останніх мілісекунд перед зіткненням. Я чудово розуміла, що зараз вріжусь, але вже нічого не могла зробити. Час ніби зупинився, і ті миті до удару я була ніби спостерігачем, не учасницею.

Зараз щось схоже я відчуваю щоразу, як маю змогу відчувати, коли не зайнята дітьми, вивченням мови чи хатніми справами. Сьогодні слухала Sigur Ros Hjartað hamast, саундтрек до старого і дивакуватого фільму «Безсмертні. Війна світів», який дуде люблю, і раптом у мені викристалізувалося відчуття, що я ніби померла і прокинулась в іншому світі. Усе те життя, що я бачила попереду раніше, тепер ніколи не відбудеться. Ніби я вже не я, але ж це не так?

Діти хворіють, через це дуже важко. Не можемо нормально спати, не можемо відпочити вдень. Рятує спів, серіали у навушниках.

Війна - найтяжче випробовування для родинних стосунків. У моїй родині, де до війни усе було більш менш спокійно, а зовні й взагалі майже ідеально, розквітли тривога, образи, звинувачення. Я завжди вважала, що підчас проблемних моментів у житті не має бути місця для сварок і образ; замість того треба об’єднатись і битись із життєвими складнощами. Вже потім розбиратись, хто, що, де і коли. На жаль, в реальності все по-іншому…

[alcorso]

Щоразу як я намагаюсь пригадати деталі початку війни, виходить все важче, то ж треба зібратись і записати їх зараз.

Вранці 24 лютого я прокинулась із Льошикои під боком. Він трошки поворушився і знов заснув, а я, подивившись на годинник, побачила, що є ще хвилин 20 просто полежати. Відкрила інстаграм і побачила допис: на чорному фоні два слова. Почалась війна. Що за …? Лізу до Гугла і бачу: нанесені удари по Київу, Харкову, Запоріжжю…і тут чую вибух. Дуже далекий, але ніби «об’ємний». Відкриваю вікна і чую гул. Потім вже я зрозуміла, що то були літаки. Цей звук був найстрашнішим…

Розбудила чоловіка криками «Діма, війна, що робити?», бігала по квартирі у паніці. Але війна війною, а суміш малим готувати треба. Трійнята чекати не будуть.

Потім пішли дзвінки рідним і друзям. Пішла до підвалу, подивилась що там - зрозуміла, що у разі прильоту там ховатись не можна. Домовились із сусідами про переоблаштування тамбуру в укриття за правилом двох стін.

Далі дні зливаються в одне. З яскравих спогадів: ми їдемо з мамою до супермаркету, і починає вити сирена. Телефонує чоловік і каже терміново повертатись. То був другий день вторгнення. Я стрибаю до автівки і жену як скажена. Через три хвилини відбій. Знов до магазину. Знов тривога. Так і не купили нічого, бо мені було страшно залишити дітей.

Ніч. Виє сирена. Я стукаю до сусідів і чую віддалені бахи. Сусідка мене саджає на кухні, наливає чаю, обіймає і заспокоює. Мене трусить.

Я сплю одягнена. В мене дві сумки: тривожна валізка і сумка з дитячими речами до сховища. Ми переховуємось під час сирен у тамбурі. Я навіть навчилась там засинати.

Мені телефонує подруга по пологовому їз Мелітополя, налякана, у паніці. Вона живе біля аеродрому.

Телефонує Саша із Москви. Він етнічний росіянин, який виріс в Україні. Його дружина з України. Питає, як ми і каже, що буде радий допомогти хоч чимось.

Телефонують усі. Мені страшно і залишатись і їхати. Але 28 лютого починаються обстріли Харкова. Через півгодини розмови ми приймаємо рішення виїхати до Західної України на два-три тижні. Ми збираємось за добу і вирушаємо наступного ранку, першого березня.

Це вікна нашої квартири. Останнє фото з дому.

Евеліна на руках у чоловіка спить під час сирен.

[alcorso]

Останнім часом багато думаю про те, чим скінчиться війна. Можна скільки завгодно казати про перемогу, але факти є факти. Ми не маємо достатньо своєї зброї, не маємо потужної економіки, тримаємось за рахунок західних країн. Головне питання: чи вистачить цієї допомоги? Чи вдасться нам зупинити ворога? Я не страждаю на ура-патріотизм, мені важко просто сказати - та вір у ЗСУ і все буде Україна, мені будь ласочка поясніть, як і за рахунок чого ми виграємо, коли це має статися і скільки до того загине людей.

Я б хотіла бути неправою, але щодалі щоменше мені віриться у те, що я знов побачу Приморськ і Азов.

[alcorso]

Більша частина мого жити наразі належить цим мацьопкам. Це надзвичайно - мати можливість ростити трійню, спостерігати за стосунками між малими людинками, бачити, якими різними можуть бути ті, хто з моменту зачаття разом.

Водночас дуже хочеться трохи більше часу на себе. Хочеться вивчати мову, піти до ТЦ, посидіти за ноутбуком, проводити кілька занять на тиждень. Хочеться просто поблукати містом.

Щодо поблукати, до речі. Вдома я обожнювала гуляти певними вулицями, наприклад, біля мого університету, біля моєї школи, вулицями старого міста, бо то все є місця мого дитинства і юнацтва. Там я ходила з друзями, була на побаченнях, там писала вірші, мріяла, там я стала собою. Тепер у цьому чарівному місті я відчуваю себе порожньою, бо ця краса навколо не викликає жодних спогадів. Як у казці «Маленький принц»:

[alcorso]

Спробую створити допис вранці, думаю, він буде дещо позитивнішим.

Приїхали тарілки дітям, і то вогонь - чотири присоски, не відірвати від столика. Даю ложки, най вчаться їсти самі. Мрію про те, щоб вони стали самостійними якнайшвидше - ходьба, їжа, туалет, одягання тощо. Найважчою для мене наразі є саме ця складова, бо займає багато часу і важко фізично.

На вулиці дощить, ми сьогодні вдома, гуляти не йдемо. Ну й добре, поприбираю та приготую поїсти. Бачу багато рецептів, кортить спробувати. А, ось ще дуже хоч�� готувати разом із дітьми. Цікаво, чи вони захочуть?

[alcorso]

Сьогодні моїй свекрусі б виповнилось 58, але їй назавжди 54. Вона не дочекалась онуків, не побачила, як вони схожі на її сина. Я не знаю, чи можна було б її врятувати, якби вона вчасно звернулася до лікарів, якби вона упіймала свою онкологію на початкових стадіях. Вона була дуже доброю жінкою, обожнювала свою сім’ю і віддавала все заради щастя близьких.

Часто думаю про свекра, який залишився в Україні і відмовився від спілкування із сином, а заодно і зі мною, невісткою, і з трьома онуками. Більше чотирьох місяців він їх не бачив, не чув, не телефонував, аби дізнатись, як вони. Не привітав чоловіка, свого сина, із днем народження, не привітав із рочком діточок, своїх єдиних онуків. У нього зараз серйозні проблеми зі здоров‘ям, в Україні війна, тобто кожен день може бути останнім - невже ж йому не страшно померти отак, без сина і онуків? Він має ще дочку, яка живе із ним, але ж невже йому так легко відмовитись від однієї дитини із двох? Як же можна ображатись на те, що ми як батьки обрали безпеку для наших дітей і для себе? Не можу зрозуміти, і від того непорозуміння образливо до нестями.

Діти почали їсти фрукти руками, і це так полегшило життя, що можна просто поставити тарілку і не паритись із годуванням. В доньки кучеряве волоссячко на потилиці, а ще вона повторює майже все що я роблю. Льошик намагається вставати біля мене і часто обіймає. Максик вже бігає від мене і регоче. Такі великі і такі малі!..

Фото - перші дні у Німеччині.

[alcorso]

Іноді мені здається, що я закінчуюсь. Малі капризують і потребують усієї моєї уваги, нє - УСІЄЇ і ще трохи більше. Я мрію про те, коли вони трохи підростуть і я зможу не тільки будувати пірамідки і грати у схованки, а хоча б читати книжку на ніч і пити разом чай із печивом.

Важко не зриватися на чоловіка, важко не звинувачувати себе, важко. Я не хочу скаржитись, але скаржусь увесь час, у кожному дописі. Я втомилась бути супермамою, я хочу на кілька днів стати сплячою людиною, яка тільки їсть і спить.

За вікном гримить - гроза, нарешті буде прохолодніше!..

Фото зроблене майже рік тому - чудова ілюстрація щодо материнства із трійнею.