argentinewars

[argentinewars]

Підсумки

Окрім найвідоміших членів РАН і Монтонерос, про ліквідацію яких ми згадували, були знищені і представники інших лівацьких партій та організацій, про них ми і згадаємо.

Роберто Луїс Крістіна аргентинський марксистсько-ленінський революційний лідер, генеральний секретар марксистсько-ленінської комуністичної партії. Член Аргентинської соціалістичної партії Авангарду, він був частиною групи, яка заснувала Комуністичний Авангард в 1965 році. У 1978 році заарештований як комуністичний злочинець, і розповсюджувач злочинної комуністичної ідеології, був страчений силами безпеки Аргентини.

Хуан Рамон Сарагоса комуністичний бойовик, у 1971 році він переїхав до Ла-Плати і вступив на факультет точних наук Національного університету Ла-Плати. Був представником класу та членом Комуністичної федерації молоді. У 1975 році був викрадений біцйями Аргентинського Антикомуністичного Альянсу, та ліквідований, через деякий час поліція знайшла його тіло з кульовими пораненнями.

Сільвіо Фрондізі послідовник марксизму, юрист народився і зростав в благополучній родині. З ранніх років став на шлях комунізму, підтримував комуністичний переворот на Кубі. Проводив пропаганду марксизму під час своїх зустрічей, мав контакти з комуністичними бойовиками з РАН. Був убитий 8 вересня 1974 року бійцями Аргентиського Антикомуністичного Альянсу

Алісія Єгурен ще з початку 50-х років стала на злочинний шлях комунізму, брачала участь в бойових діях комуністичних бойовиків на Кубі, певний час була на Кубі після комуністичного перевороту, була в складі партизанської комуністичної групи Партизанської Армії Народу, на чолі якої стояв Хорхе Масеті, брала участь в партизанських діях в 1963-1964рр. У 1977 році була заарештована та згодом страчена владою Аргентини.

Хуан Інгаллінелла член комуністичної партії Аргентини, працював лікарем. Був сином сицилійських іммігрантів. Брав участь в комуністичній діяльності активно з 1930-1950-хх роки. Мав контакти з імперією зла СРСР, у 1955 році був заарештований силами безпеки Аргентини після допиту страчений.

Хорхе Кальво член комуністичної партії, займався пропагандою комунізму та іншими злочинними справами. Ще з юного віку став членом Комуністичної федерації молоді. 4 серпня 1950 року, коли Компартія проводила кампанію проти відправки військ на Корейську війну (де США з коаліцією боролись проти комуністичних злочинців), озброєна група Спеціального антикомуністичного відділу поліції увірвалася на збори, в яких брали участь комуністичні злочинців у місті Кільмес, під час збройної сутички Хорхе Кальво було знищено також було вбито ще одного комуніста Анхеля Педро Зеллі.

Андрес Сапеда анархіст, велику частину свого жит��я провів у в'язницях, один з ранніх анархістів в Аргентині його діяльність припала на другу половину XIX століття та початок XX століття. Був убитий при незясованих обставинах в 1910 році.

Франческо Момо один з перших анархістів терористів в Аргентині сам був італійцем, у 1885 році мігрував з Італії в Аргентину, займався анархістським терором. У квітні 1892 року він їздив до Барселони, ​​​ ​учасник каталонського анархістського руху; Він запам’ятався тим, що доставив у місто бомби Орсіні. Він помер у Барселоні внаслідок випадкового вибуху бомби, яку він готував, 13 березня 1893 року.

Хуан Антоніо Моран, анархіст злочинець, багато років займався злочинною діяльністю, постійно підбурював до страйків в портах анархістів робітників, брав участь в перестрілках з поліцією кілька раз заарештовувався, у 1935 році був вбитий невідомими його труп з слідами понівечень і тортур був знайдений серед сміття, досить довгий час не було встановлено особу убитого, але врешті решт стало зрозуміло що це Хуан Антоніо Моран.

Хорхе Тамайо Гавілан чилійській анархіст злочинець, який мешкав в Аргентині і займався злочинами, підтримував різні страйки і акти непокори, підтримував робітників комуністів і анархістів, та підбурював їх до страйків. Розповсюджував анархістські листівки, займався бомбовим терором. Він брав участь у нападі на компанію Flores Palermo 12 серпня 1930 року і був пов'язаний з анархістською бандою Северіно Ді Джованні, що змусило його стати нелегальним громадянином. Він здійснив два пограбування, одне в компанії Villalonga, де будучи в оточенні поліції, він убий 3 полісменів. 22 липня 1931 року був ліквідований в перестрілці з поліцією.

Еміліо Лопес Аранго анархіст, став на позиції анархізму після того як прочитав книгу "Хліб і Воля" відомого російського анархіста Петра Кропоткіна, після цього брав участь в анархічному русі. 25 жовтня 1929 року, був застрелений невідомим, Аранго викликав роздратуваня в багатьох противників ліваків.

Мігель Архангел Роскінья анархіст терорист, брав участь в вбивствах поліцейських та пограбуваннях у 20-30 роках XX століття. Відповідальний за серію вбивств полісменів та працівників банку. Після нападів йому і його групі анархістів завжди вдавалост втекти. У 1931 році був заарештований в Уругваї і посаджений у в'язницю на шість років, Вирок Роскінья отримав, через допомогу у втечі з ��'язниці анархіста Пунта Карретаса. У 1937 році після закінчення терміну покарання, Мігеля Роскінью відправили до Аргентини в кайданках влада Уругуваю доставила його до Буенос-Айреса. Після відбування покарання його б мали відпустити натомість анархіст таємно зникає, рідні так і не змогли з ним зустрітись, пошуки рідних не увінчались успіхом найбільш ймовірна версія страта владою Аргентини анархіста.

Карлос Ольмедо народився в Парагваї, у 1954 році разом з батьками переїхав в Парагвай. Ще з студентський часів приєднується до комуністів, спочатку був членом Комуністичної федерації молоді, а згодом став повновравним комуністичним бойовиком, пройшов підготовку на Кубі. 30 липня 1970 року атакував містечко Гарін разом з 40 іншими бойовиками. У 1971 році – вже переховуючись – він оселився в Кордові, де закріпився сильний класовий профспілковий рух. Був знищений силами поліції у 1971 році, під час невдалого нападу на завод FIAT.

Хоакін Пеніна іспанський анархіст, який в 1925 році прибув в Аргентину у місто Росаріо став членом анархістського робітничого руху FORA, 20-30 роки XX століття в Аргентині це пік діяльності анархістських банд. У 1927 році його вперше заарештовує поліція, в 1928 році він разом з іншими анархістами долучається до стр��йку. 6 веренся 1930 року в Аргентині відбувся переворот до влади прийшов Хосе Фелікс Урібуру, згодом Пеніна як один з активних анархістів був затриманий та страчений поліцією.

Ана Тереза ​​Дієго була студенткою де примкнула до злочинної комуністичної ідеології, вона була членом Комуністичної молодіжної федерації, 30 вересня 1976 року була затримана і убита силами безпеки Аргентини.

[argentinewars]

Боротьба з комуністами з РАН

Важливим етапом в боротбі з комуністинчими бойовиками, яку проводила влада Арегентини, мала місце боротьби з комуністичними бойовиками з Революційної Армії Народу. Очолював РАН Роберто Сантучо організація як і Монтонерос була багаточисельною і однією з найбільших ліворадикальних організацій Аргентини. Владі Аргентини ліквідовувати комуністичних бойовиків допомагали члени правих організацій зокрема члени Аргентинського Антикомуністичного Альянсу. Найбільш активні дії влади Аргентини проти РАН тривали до кінця 70-х років, РАН поступово пішло на дно після знищення Сантучо. Створена Революційна Армія Народу була в 1970 році, пік активності припав на 1970-1976рр. Сантучо і його поплічники готували організацію до затяжної війни як в місті так і в сільській місцевості. Таким чином комуністичні бойовики бажали прийти до влади. Починаючи з 1970 року бойовики РАН здійснюють безліч нападів, на банківські установи, поліцейські дільниці та склади з зброєю, 17 квітня 1971 року у сутичках з поліцією гинуть перші три бойовика РАН Полті, Лескано і Таборда.

19 січня 1974 року, комуністичні бойовики РАН, вирішили напасти на військовий гарнізон в Асулі бойовики вирішили скористатись тим, що велика кількість солдат не перебувала на службі. Під час нападу був убитий вартовий, спочатку бойовики досить непогано і скоро просувались по військовому гарнізону. Але фактично одразу військові зайняли позиції, і почали чинити сильний опір бойовикам, в результаті частина бойовиків опинилась в оточенні, а іншій частині довелось втекти. Було вбити 5 бойовиків і ще 12 були заарештовані. В військовому плані бойовики зазнали поразки в плані пропаганди гучно зявили про себе. Політичне та військове керівництво РАН усунуло Енріке Горріарана Мерло від керівництва військовим комітетом Буенос-Айреса, понизивши його в бойових діях. Його знову бачили в регіональній столиці лише після розширеного Центрального комітету імені Антоніо дель Кармена Фернандеса, який відбувся в Морено і під час якого на тих, хто там зібрався, атакували урядові сили які знищили 13 комуністичних бойовиків. В одній з сутичок аргентиськими силами безпеки було знищено 2 комуністичних бойовиків з Чилі, які в цей час вели злочинні дії на території Чилі проти уряду Піночета.

Наступна велика битва відбулась між комуністичними бойовиками з РАН і силами безпеки 23 грудня 1975 року, відбулось в Монте Чінголо коли комуністичні бойовики вирішили напасти на військову частину в цьому місці. Атака бойовиків розпочалась з того, що кілька вантажівок влетіла в ворота, та протаранили їх.

Під час в'їзду цих машин солдат (він буде пізніше нагороджений), незважаючи на свої поранення, отримані в ході тарана воріт, відкрив вогонь у бік одного з автомобілів, що прямував до радіоантени, з метою її знищення для того, щоб перервати комунікацію ��ійськової частини із округом. Таким чином, йому вдається врятувати радіопередавач. Починаються активні зіткнення між атакуючими та захисниками казарм, які були у переважній меншості у зв'язку з від'їздом більшої частини службовців гарнізону до будинків для святкування Різдва. Протягом двох з половиною годин, під час яких йшла генеральна битва за казарми (другорядні бої тривали ще наступну ніч), призовник-радист не припиняв мовлення навіть після того, як бойовики РАН увірвалися в його рубку.

Напарник радиста зумів відтіснити комуністів до бокових дверей, де під час відчайдушного ближнього бою йому вдалося вбити одного з нападників, незважаючи на отримане поранення руки. У цей момент ще один комуніст спробував проникнути в рубку через інший вхід, але шлях йому перегородив солдат-призовник Роберто Кабальєро, одразу ж застрелений. Поранений у руку його товариш, не здатний більше тримати зброю, схопивши молоток, у відчайдушній спробі накинувся на зловмисника і після довгої боротьби зумів забити його на смерть, за що був нагороджений медаллю за хоробрість.

Ще дві спроби знищити радіорубку запобіг ціною власного життя сержант Роке Кармело Сістерн, який зумів зупинити два автомобілі бойовиків РАН.

У будівлі охорони ще один сержант за допомогою кількох солдатів організував відчайдушний опір, що закінчився лише коли будинок було перетворено на руїни.

Один із новобранців, який сидів у гарнізонній в'язниці за дезертирство, особисто попросився у бій і заробив орден за те, що, проповзши понад сто метрів під шквальним вогнем, він зміг підібрати ключі від збройового складу, зронені кимось із офіцерів у запалі битви. Цей вчинок справді врятував життя тим, хто оборонявся в будівлі: коли в атакуючих скінчилися патрони, вони просто не змогли зламати залізні двері збройового складу.

Спробувавши закидати будівлю гранатами, бойовики РАН не помітили, як сержант, який тримав оборону, встиг вийти з кількома солдатами і підібратися впритул до нападників. Під час ближнього бою атакуючі остаточно були відкинуті від будівлі охорони.

В іншому секторі казарм група солдатів під командуванням офіцера Особливого відділу понад дві години стримувала натиск шести моторизованих команд комуністів.

Окремо від десяти автомобілів та численних піших пікетів бойовиків, до казарми увірвалася ще один моторизований розрахунок, чиєю головною метою була атака на два склади зброї та вилучення зброї та боєприпасів. Однак штурм складів захлинувся, а потім, у зіткненні з бійцями армійського поста група бойовиків була практично знищена та позбавлена ​​всіх транспортних засобів.

Коротше кажучи, через дві години після початку атаки бойовики РАН, які мали спочатку чисельну перевагу, вже боролися одночасно з солдатами 6 Піхотного батальйону, а так само з силами Національної Жандармерії, Федеральної та Провінційної Поліції і з Батальйоном морської піхоти. Крім того, над місцем бою кружляли чотири літаки ВПС, підняті по тривозі у зв'язку з інформацією про можливе прибуття до бойовиків підкріплення з повітря (як це не дивно, але комуністи так само мала літаки: наприклад, під час нападу на казарми у Формозі Montoneros використовували для відходу два власні борти).

У численних боях того дня було вбито понад сотню бойовиків «Народної Революційної Армії» (65 осіб загинули безпосередньо в казармах, ще близько 40 або знайшли смерть під час відступу, або, будучи схопленими, розстріляли на місці солдатів без суду і слідства). Ті, що вижили, намагалися втекти на автомобілях; групою герільєрос за допомогою барикад на вулиці в Паско був зупинений і захоплений потяг, що прямував маршрутом Солано-Авельянеда. Відхід супроводжувався збройними зіткненнями, результатом яких стали численні загиблі та поранені правоохоронці. Лейтенант Прімеро Спінасі був нагороджений посмертно: на очах своїх підлеглих, що неабияк злякалися, він поодинці атакував групу партизанів на мосту через струмок Лас П'єдрас. Загалом втрати бойо��иків під час цього нападу склали 105 убитих комуністичних злочинців.

Фото з місця подій

Ще одне фото з місця подій.

28 березня 1976 року, бойовики РАН зібрали нараду, на якій було пристунє фактично все керівництво, на це дуже миттєво відреагували сили безпеки, більшості керівникам РАН вдалось втекти під час сутички сил оборони Аргентини з бойовиками. Тим не менше поліцейським силам вдалось ліквідувати 12 комуністичних бойовиків. Серед загиблих була Сусана Гаггеро, яка на той час відповідала за Південну зону РАН.

19 липня 1976 року, спецслужбам Аргентини, стає відомо де знаходиться один з основних керівників РАН Роберто Сантучо, сили поліції виїжджають на конспіративну квартиру, яка розташовувалась на околицях Буенос-Айреса, де перебував Роберто Сантучо і його поплічники. В результаті перестрілки Роберто Сантучо був знищений також разом з ним був ліквідований Беніто Уртеага. Фернандо Гертель і Ана Марія Ланцілотто були заарештовані і пізніше ліквідовані силами безпеки Аргентини. Загалом активні бойові дії, проти комуністичних бойовиків з РАН тривали аж до кінця 1970-х років.

Але крапку в протистоянні було поставлено в 1989 році коли залишки комуністичних бойовиків з РАН вирішили атакувати військову частину в Ла-Таблада. Керував атакою Енріке Горріан Мерло, один з останніх керівників РАН, який не був ліквідований. Атака відбулась 23 січня 1989 року, бойовики викрали вантажівку компанії "Coca-Cola", якою протаранили ворота  казарми III Полка «Генерал Белграно» в Ла-Табладі. На території частини потарпило 6 автомобілів, з яких дуже скоро вистрибнули бойовики. Вони відкрили вогонь і зразу вбили солдата наступним планом бойовиків, було захопити кімнату охорони, потрохи комуністичні бойовики рухались по території частини. Загалом в нападі брало участь близько 50 комуністичних бойовиків. Комуністичним бойовикам вдалось захопити будівлю штабу та офіцерське казино, було вбито двох офіцерів, також до місця подій надійшли сили національної жандармерії під командуванням Бригадного генерала Альфредо Арільяга. Бої на території частини з вик��ристанням військової техніки, відбувались весь день, більшу частину бойовиків було знищено, 14 з них добровільно склали зброю, одна з жінок комуністок померла внаслідок отриманих поранень. Загалом було силаами оборони було ліквідовано 32 комуністичних бойовиків, серед них Клаудія Ларе, яка воювала в Нікарагуа, на боці комуністичних сил в складі аргентинських комуністів, які в 70-х роках відправились допомагати місцевим комуністичним бойовикам.

Сутичка під час нападу комуністів в 1989 році.

​Військовий та ліквідовані комуністичні бойовики. Ла-Таблада.

Знищений бойовик під час сутички 1989 року.

Вогонь сил безпеки Аргентини по комуністах.

Полонені комуністичні бойовики, які здались аргентинським силам безпеки 1989 рік.

Мертва комуністична терористка, яка була ліквідована силами безпеки під час подій 1989 року в Ла-Табладі.

Загалом, якщо підбивати підсумки, то комуністичні бойовики з РАН за весь час свого протистояння втратили 5000 комуністичних бойовиків загиблими, серед знищених було майже все керівництво РАН. Вдалось спастись Енріке Мерло, який пізніше буде засуджений владою Аргентини до довічного ув'язнення, і відпущений на волю перед самою смертю. Також варто згадати, про основних комуністичних бойовиків РАН, що були ліквідовані.

Роберто Сантучо лідер комуністичних бойовиків РАН, був ліквідований силами безпеки Аргентини 19 липня 1976 року, знищений під час пересрілки на конспіративній квартирі.

Хорхе Уртеага входив в керівну роль РАН, був поплічником Сантучо ліквідований, разом з Сантучо на конспіративній квартирі 19 липня 1976 року.

Хуан Ледесма комуністичний злочинець, учасник РАН з 1970 року, брав участь в різних терористичних акціях і нападах на банківські установи. Брав участь в плануванні нападу бойовиків, на військову частину в Монте-Чінголо в грудні 1975 року, незадовго до нападу був заарештований ��оліцією, і страчений.

Домінго Менна комуністичний бойовик РАН, італійського походження. Приймав участь в злочинній діяльності РАН з 1970 року. В тому числі в соціалістично-комуністичному повстанні в Кордові в 1969 році. 19 липня 1976 року був заарештований силами безпеки Аргентини і страчений.

Хосе Бакстер, один з засновників РАН, комуністичний злочинець, близький соратник Роберто Сантучо, брав участь в операціях РАН з 1970 року. Загинув під час Авіатрощі 11 липня 1973 року, коли перевозив близько 40 тис доларів, комуністичним бойовикам в Нікарагуа.

Рубен Педро Боннет комуністичний бойовик, з 1970 року член РАН, до цього був членом різних ліворадикальних організацій. 31 березня 1971 року був заарештований. Був розстріляний після невдалої втечі з в'язниці в 1972 році.

Мігель Анхель Рамон Бустос комуністичний бойовик РАН, та журналіст, приєднався до злочинних комуністичних груп ще в 60-х роках. Був схоплений силами безпеки Аргентини і страчений в 1976 році.

Едуардо Адольфо Капелло комуністичний бойовик, брав участь в комуністично-соціалістичному повстанні в Кордові у 1969 році, пізніше один з засновників РАН, був заарештований 16 вересня 1971 року під час спроби захопити автомобіль і був ув'язнений спочатку у в'язниці Вілла Девотто, а потім у в'язниці суворого режиму Роусон, де він перебував під час невдалої спроби втечі. За що і був розстріляний.

Хуан Мануель Каррізо комуністичний бойовик РАН, який приєднався до організації, на початку 70-х років, з 1970 року вчиняв різноманітні напади на поліцейські відділки та в'язниці де тримали комуністичних бойовиків. 28 травня 1976 року був заарештований силами безпеки Аргентини та страчений.

Антоніо Енріке дель Кармен Фернандес комуністичний бойовик член РАН, певний час працював на цукровому заводі де і проникся злочинною комуністичною ідеологією. Брав участь в багатьох нападах, на поліцейські відділки та в'язниці. Також брав участь в невдалій операції по звільненні Роберто Сантучо, який певний час був в'язниці. Був знищений у сутичках з військами в 1974 році.

Карлос Альберто дель Рей комуністичний бойовик РАН, був один з засновників організації, ще в роки студенства поширював комуністичну ідеологію. Був заарештований і направлений у в'язницю у Роусоні, під час спроби невдалої втечі заарештований і розстріляний.

Ліліана Марта Дельфіно одна з комуністичних бойовиків РАН, займалась терористичною діяльністю, була близьким соратником до Роберто Сантучо. Була заарештована і страчена 19 січня 1976 року.

Едуардо Фаваріо комуністичний бойовик РАН, був художником, але під впливом комуністичної пропаганди приєднався до комуністичних бойовиків. Був ліквідований в бою з силами безпеки Аргентини у 1975 році.

Віктор Хосе Фернандес Палмейро був іспанським іммігрантом, його батьки були прихильниками комуністів. У 1967 році, брав участь у створенні Революційної комуністичної партії. Здійснив кілька акцій комуністичного терору сам, пізніше став членом РАН. Брав участь в різних нападах на в'язниці та поліцейські установи, був смертельно поранений у 1973 році під час сутички з поліцією.

Маріо Еміліо Дельфіно комуністичний бойовик РАН у 1965 році він приєднався до Революційної робітничої партії, яка народилася в результаті злиття Палабра Обрера та Народного індоамериканського революційного фронту, очолюваного братами Сантучо. 14 квітня 1970 року він був заарештований після спроби захоплення 20-го відділку поліції в Росаріо. Був заарештований і відбував покарання у в'язниці у Роусоні страчений під час спроби втечі у 1972 році.

Сусана Гаджеро учасниця РАН, була одна з поплічників Сантучо, займалась різними злочинними операціями РАН з 1970 року, входила в найблище оточення Сантучо. Була ліквідована силами безпеки Аргентини під час сутички 28 березня 1976.

Фернандо Маріо Гертель був комуністичним бойовиком РАН, був секретарем і зв'язковим політбюро, брав участь в багатьох акціях та нападах починаючи з 1970 року. Кілька раз заарештовувався поліцією Аргентини за злочинну діяльність. 19 липня 1976 року був схоплений військовими Аргентини і страчений.

Раймундо Глейзер комуністичний злочинець член РАН, до утворення РАН, співпрацював з різними лівацькими злочинними організаціями, був затриманий військами Аргентини 27 травня 1976 року і страчений.

Кларіса Роза Леа Плейс була членом злочинної комуністичної організації РАН, встановила контакти з комуністичними бойовиками, навчаючись �� школі. Була однією з тих хто утворив РАН з Сантучо. 28 січня 1971 року, була заарештована поліцією, відбувала покараня в Роусоні. Була розстріляна після невдалої спроби втечі з в'язниці у 1972 році.

Ельвіра Естела Маркес Дрейєр активний член РАН, працювала певний час в бібліотеці, пізніше приєднанлась до комуністичних бойовиків, затримана і страчена 3 серпня 1976 року.

Руперто Мендес комуністичний бойовик член РАН учасник багатьох нападів і акцій, які були здійснені комуністичними бойовиками, затриманий та ліквідований 29 березня 1976 року.

Хосе Рікардо Мена комуністичний бойовик РАН, один з організаторів данної організації, 16 листопада 1970 року він брав участь у групі, яка під керівництвом Хорхе Беніто Уртеага та Хосе Марії Каррізо пограбувала Banco Comercial del Norte, він був заарештований за цей інцидент і через деякий час переведений до в'язниці Роусон. Де під час невдалої спроби втечі був розстріляний в 1972 році.

Едуардо Рауль Мербілхаа Кортелеззі був комуністичним бойовиком РАН, також відомим як «Альберто». З 1970 року член РАН, взяв участь в багатьох нападах і сутичках з силами оборони Аргентини, був одним з найбільш досвідчених бойовиків. Був ліквідований силами безпеки Аргентини в 1976 році, незадовго до його смерті, сили безпеки Аргентини знищили були і Роберто Сантучо.

Франциско Рене Сантучо брат лідера РАН Роберто Сантучо, комуністичний бойовик, брав участь у великій кількості злочинів, разом з братом Роберто один з засновників і лідерів організації. Брав участь в партизанських діях в Тукумані, намагався з бойовиками РАН, та Монтонерос організувати там сільський комуністичний фронт і наступ на сили оборони Аргентини, був знищений 1 квітня 1975 року, під час сутичок з силами безпеки Аргентини.

Умберто Сегундо Суарес комуністичний бойовик РАН, один з учасників створення РАН, Суарес був заарештований у березні 1971 року після перестрілки з поліцією та ув'язнений у в'язниці Вілла-Уркіза в провінції Тукуман. Після невдалої спроби втечі розстріляний у в'язниці в 1972 році.

Мігель Анхель Полті комуністичний бойовик РАН, один з перших її учасників, У лютому 1971 року він очолював групу, до складу якої входили, зокрема, Хуан Елісео Ледесма, Умберто Адріан Тоскі та Алехандро Феррейра Бельтран, які пограбували вантажівку з готівкою в місті Йоксіна в Кордові та забрали 121 мільйон песо.

12 квітня 1971 року його брат був убитий, коли намагався вбити начальника поліції Кордови майора Хуліо Санмартіно під час операції «Соня I».

У липні 1971 року Мігель Польті був ув'язнений спочатку у в'язниці Кордови, а потім у в'язниці суворого режиму Роусон. Де був розстріляний, за невдалу спробу втечі в 1972 році.

Рафаель Андрес Перротта член РАН, довгий час був учасникм різних лівацьких організацій, ще з кінця 60-х років, пізніше став членом РАН, 13 червня 1977 року, був заарештований та страчений силами безпеки Аргентини.

Альберто Мануель Пастор комуністичний бойовик, член РАН, захоплювався Че Геварою і приходом комуністів, до влади на Кубі. Займався злочинною терористичною діяльністю. Затриманий силами безпеки Аргентини 12 травня 1977 року і страчений.

Умберто Адріан Тоскі член РАН комуністичний бойовик, розпочинав свій шлях фактично з самого початку утворення організації. Він працював у сімейному бізнесі, коли, вступивши до марксистсько-ленінської революційної робітничої партії, вирішив, як і інші кадри, «пролетаризуватися», працюючи робітником. 30 серпня 1971 року його було заарештовано під час рейду, коли він брав участь у засіданні регіонального військового комітету в Кордові. Його перевели до в'язниці Villa Devoto в місті Буенос-Айрес. Пізніше його доставили до в'язниці суворого режиму Роусон, де він перебував до спроби невдалої втечі після, якої був розстріляний у 1972 році.

Хорхе Алехандро Улла комуністичний бойовик РАН. Він був учителем і був одним із засновників Революційної робітничої партії. Викладацьку діяльність залишив, щоб працювати слюсарем. У січні 1969 року він брав участь у пограбуванні банку в місті Ескобар, провінція Буенос-Айрес, що було першою операцією такого типу, здійсненою організацією, і з того часу був виданий ордер на арешт. Пройшов військову підготовку за межами країни. Був одним з тих хто створив РАН, у 1970 році. 30 серпня 1971 року його було заарештовано під час рейду, коли він брав участь у засіданні регіонального військового комітету в Кордові. Був розстріляний після невдалої спроби втечі в 1972 році.

Ана Марія Вільяреал член РАН. У 1959 році вона зустріла Роберто Маріо Сантучо, за якого вийшла заміж наступного року, вирушивши на початку 1961 року в подорож Латинською Америкою з метою дістатися до Куби, пройшовши через різні країни, включаючи Сполучені Штати. Під час перебування на Кубі Фідель Кастро проголосив соціалістичні цілі Кубинської революції, що справило на них велике враження. Була однією з орагнізаторів утворення РАН, разом з Сантучо та іншими займала високі посади в організації. 2 лютого 1972 року Вільярреал була заарештована в автобусі, який прямував до Сальти, перевозячи фальшиві документи, що засвідчують особу, і викрадену зброю, яку було викрадено комуністичними бойовиками під час нападів. Її помістили у в'язницю Villa Devoto в Буенос-Айресі та ув'язнили у в'язниці, яка діяла на кораблі Granaderos. 8 липня її засудили до трьох років ув'язнення, а наступного дня її перевели до в'язниці Роусона. Під час невдалої спроби втечі була розстріляна в 1972 році.

Сванте Гренде шведський комуніст, певний час був членом комуністичного підпілля в Чилі, пізніше перебрався в Аргентини став членом РАН, був ліквідований силами безпеки Аргентини 14 жовтня 1975 року в провінції Тукуман.

Уго Ірурсун комуністичний бойовик, став членом РАН з самого початку утворення організації, брав участь в багатьох нападах на військових, також разом з комуністичними бойовиками діяв в провінції Тукуман, був поранений певний час знаходився на Кубі. У 1980 році відправився в Парагвай, з завданням убити скинутого комуністами-соціалістами, президента Нікарагуа Сомосу, був зхоплений силами безпеки Парагваю та ліквідований.

[argentinewars]

Продовження боротьби проти комунізму 1963-1989рр

У 1975 році, уряд Аргентини, вирішив провести масштабну операцію, проти комуністичних бойовиків, в основному проти Монтонерос і РАН, частина операцій була і в горах Тукумана. Тривала операція до 1979 року. За цей час було проведено ряд спец операцій проти комуністичних бойовиків.

Так у 1975 році відбулась битва за Ріо-Пуебло-В'єхо — військове зіткнення, яке відбулося 14 лютого 1975 року між аргентинською армією та РАН в Ріо-Пуебло-В'єхо, провінція Тукуман, під час операції «Незалежність». Оперативна група складалася з бойової групи 5-ї групи гірської артилерії та іншої групи 20-го гірсько-піхотного полку (по 60 військовослужбовців у кожній команді).2 Пізніше два гелікоптери Bell UH-1H Iroquois з бойової групи «Кондор» озброєні ракетами та кулеметами.

14 лютого 1975 року один із батальйонів на чолі з першим лейтенантом Ектором Касересом вступив у бій із групою з 20 до 30 комуністичних бойовиків РАН.

Відділ десантно-штурмових вертольотів бойової групи «Кондор» залучив два вертольоти Bell UH-1H, один бойовий, а інший – рятувальний. Гелікоптери застосовували ракети та кулемети по партизанам, які відкривали вогонь у відповідь. Пізніше гелікоптери евакуювали постраждалих. Під час цієї сутички було знищено двох комуністичних бойовиків і загинув один з військових.

Наступна акція військ Аргентини відбулась 28 травня 1975 року відома як битва в Манчалі — збройне зіткнення між членами РАН і Аргентинською армією, яке відбулося 28 травня 1975 року в Манчалі, поблизу міста Тукуман у Ріо-Колорадо.

Бій відбувся в рамках операції «Незалежність»

Бойовики планували атаку на тактичний командний пункт Фамайлла після 29 травня 1975 року. Війська виявили комуністичних партизан, незадовго до планів ататки вступили в бій і заставили комуністів відступити, було вбито 2 комуністичних бойовиків.

Наступна сутичка військ Аргентини та комуністичних бойовиків відбулась 10 жовтня 1975 року.Яка відбулася в Арройо-Сан-Габріель, приблизно за три кілометри від міста Ачераль. Сантучо(лідер РАН і основоположник) наказав доставити зброю в Арройо-Сан-Габріель, уздовж шосе 38, і доставити її Національній групі логістики, що складається з тринадцяти партизанів.​

Близько 06:00 партизанів було виявлено, що ховалися на полі цукрової тростини. Інформація надійшла до бойової групи о 10:30 і вони передали її начальству, яке вирішило здійснити підхід. Було наказано відправити три бойові гелікоптери.

Об 11:38, здійснюючи третій проліт на низькій висоті над полем цукрової тростини, один із пристроїв виявив одного або двох членів РАН. Вони у відповідь спробували збити його вогнем зі своїх гвинтівок FAL, знищивши дверний кулемет і зламавши його електричну систему. Пілот, отримавши поранення, здійснив аварійну посадку за 80 метрів від місця.

Тим часом війська на землі утворили коло і відкрили вогонь. О 12:00 інший гелікоптер випустив дві 70-мм ракети, підпаливши поле цукрової тростини. Через годину іншим літаком прибув генерал Вілас у супроводі двох журналістів. Обстріл і ракетний обстріл тривав до 17:00. Після ще двох вильотів гелікоптера та прибуття підкріплення розпочалася пошукова операція. До 7:00 вечора війська Віласа ліквідували дванадцять комуністичних бойовиків.​ Тіла транспортували у вантажівках Unimog, щоб показати пресі.

Згідно з повідомленнями, партизан, який вижив і зумів втекти, був затриманий армійським патрулем тієї ж ночі.

16 серпня під час зіткнення в Лас-Месадас було знищено 6 комуністичних бойовиків.

Протягом 8 і 9 жовтня відбулися два зіткнення з комуністичними бойовиками в районі Ель-Кінчо і Санта-Елена, партизанський командир Хуан Карлос Моліна (Команданте Пабло) і його заступник Мануель Негрін були ліквідовані. 4 жовтня в річці Фронтеритас відбулося нічне зіткнення між армійським патрулем і бойовиками РАН, де троє бойовиків були знищені.

Наступного дня пленарне засідання РАН, яке відбулося в самому серці Тукуманських гір, вирішило покласти край сільським партизанським діям, а після падіння центрального табору, 18 жовтня, наказало розсіяти вцілілих і відновити міські партизанські дії як метод боротьби. Відтоді робота армії зводилася до пошуку небагатьох партизанів, які втікали, переховувалися чи заблукали. Незважаючи на це, між 8 і 16 листопада відбулися нові зіткнення в Тукумані, в результаті яких загинули 6 військовослужбовців аргентинської армії та 7 комуністичних бойовиків РАН. У листопаді ВПС вперше вступили в бойові дії на підтримку армії: чотири літаки A-4B Skyhawk зі складу V авіабригади атакували населений пункт осколковими бомбами та гарматами калібру 20 мм.​ Протягом наступного тижня вони відбулося ще два зіткнення, в результаті яких у армії загинуло ще троє. Того ж місяця на прохання Віласа в цей район прибули частини 4-го піхотного полку. Розташована в Монтеросі, рота B здійснювала бойове та охоронне патрулювання своїми взводами в Лулесі, Консепсьйоні та Фамайллі, і на початку лютого 1976 року її змінила рота A.55. Між лютим і груднем 1975 р. 163 комуністичних бойовиків були ліквідовані також загинуло 53 військових сил безпеки в Тукумані.

У 1976 році, військові дії в горах Тукумані продовжились, армія зачищала табори з бойовиками та зброєю, відбувалось ряд сутичок як з комуністичними бойовиками Монтонерос так і з РАН. У перший тиждень січня 1976 року армійські війська виявили сім таборів РАН, у деяких з яких містилося до сорока партизанів, це було поновлення збройної кампанії комуністів. 28 липня троє бойовиків Монтонерос і поліцейський загинули під час протистояння в столиці. Це була спроба Монтонерос вести акції як в сільській місцевості так і в міській одночасно. Після кількох днів переслідувань Лайонел Макдональд один з керівників сільських підрозділів РАН був ліквідований армією 19 жовтня поблизу району Ель-Солоко.

Бойові дії в горах Тукумана тривали і в 1977 році і в 1978 році, армія зачищала територію від комуністичних злочинців, війська діяли жорстко, але цього вимагала ситуація адже вони боролись проти найбільшого зла на планеті, комуністичних терористів. До 1979 року операцію було повністю завершено, було ліквідовано останніх комуністичних бойовиків, знищені їх табори, виявлено велику кількість зброї, амунції, провіанту. Треба констатувати, що плани комуністичних бойовиків повністю провалились і вони не змогли розвинути сільський фронт опору в горах Тукумана. Серед керівників бойовиків, що були знищені під час операції Незалежність були: Хуан Карлос Моліна, Лайонел Макдональд, Хуліо Альсогарая. Загалом сили безпеки в районі Тукумана з 1975-1979рр. Знищили 400 комуністичних бойовиків РАН і Монтонерос.

У 1976 році в Аргентині відбувся військовий переворот до влади прийшов Хорхе Відела, праворадикальний військовий, який розпочав, ще більш ефективну боротьбу проти комуністино-соціалістичних елементів. За рік після перевороту Монтонерос втратили вбитими в сутичках з армією близько 2000 бойовиків.

У 1978-1980рр. Бойовики Монтонерос планували здійснити ряд контратакуючих дій проти влади Аргентини. Були сформовані підрозділи, які мали зайнятись данними злочинними діями, основне керівництво Монтонерос на 1978 рік, емігрувало в Мексиму і керувало бойовиками з цієї держави, з 1978-1980рр було ліквідовано близько 200 бойовиків Монтонерос це був повний крах для комуністичних бойовиків. Не допомогли і бойовикам, сформовані загони спеціального призначення, які були розділені на 3 взводи, які мали участь міських боїв на стороні палестинських марксистів. Їхнє завдання полягяло в тому, щоб потрапити в столицю Аргентини і розпочати там терор проти влади і поліції, спровокувати повстання, незадовлений урядом військових. Але комуністичним бойовикам Монтонерос цей план не вдався, фактично всі бойовики були знищені армією та поліцією, був ліквідований і командир сил спеціального призначення Монтонерос Орасіо Мендісабаль. У 1980 році керівництво Монтонерос втекло на територію комуністичної Куби, там підготували ще один взвод, для наступу на сили безпеки Аргентини, але цей загін був знищений як тільки він прибув в Аргентину. Було навіть викрадено і вбито оперативного координатора нового наступу, який керував бійцями з Бразилії. Останні бойовики Монтонерос були ліквідовані в Аргентині в 1983 році.

Варто сказати, що по ліквідації комуністично-соціалістичних злочинців не відставали і праві Аргентинський Антикомуністичний Альянс, здійснив чимало акцій по ліквідації лівих злочицнів. Так наприклад 29 травня 1974 року, члени ААА викрали і знищили 3 членів Соціалістичної робітничої партії у місті Ель-Талар. Наприкінці січня 1974 року ААА опублікував список людей, яких вважали ворогами і посібниками бойовиків. Багато з цих людей були лідерами або бойовиками Соціалістичної робітничої партії. Почали поширюватися епізоди насильства, які показали, що люди, які фігурують у цьому списку, були «засуджені до смерті» воєнізованою групою.1​ 7 травня 1974 року був убитий робітник-металіст Іносенсіо «Індіо» Фернандес, робітник-металіст, який був обраний рядовим делегатом UOM у профспілковій лінії, яка виступала проти керівництва Лоренцо Мігеля.

1974 рік серпнеь, серія сутичок між армією і ААА проти комуністичних бойовиків з РАН. У 1974 році РАН планувала захопити Військовий завод пороху та вибухових речовин поблизу міста Кордова Вілья-Марія, що було відомо як захоплення військового заводу Вілла-Марія та 17-го десантного піхотного полку в Сан-Фернандо-дель-Вальє де Катамарка. Метою обох операцій було захоплення підрозділів і отримання зброї, щоб спробувати спровокувати народне повстання і захопити владу. У четвер, 9 серпня, 47 бойовиків РАН вік яких коливався від 18 до 22 років, покинули Тукуман на орендованому автобусі. Вони зупинилися в Банда-де-Варела (9 км на північ від Сан-Фернандо-дель-Вальє-де-Катамарка). У цьому місці вони встановили контакт із місцевими підрозділами, які прибули з військовою уніформою​ та зброєю, яка буде використана в операції.​ Наступної ночі вони створили свою оперативну базу. Невдовзі після півночі двоє велосипедистів, які проїжджали повз це місце, помітили, як партизани готуються, і повідомили про це офіцера поліції Катамарки, який негайно повідомив слідчий відділ. 11 серпня о 12:30 до табору прибули чотири патрульні машини з вісьмома співробітниками слідчого відділу та 3-го відділення поліції. Там відбулося перше збройне зіткнення, яке закінчилося тим, що у результаті бою загинуло двоє бойовиків​, один отримав тяжке поранення​ і двоє поліцейських були поранені.​ Одразу коли було виявлено присутність партизанів у Катамаркі, командування РАН наказало відступити. Основній частині основної групи вдалося відступити. У неділю, 11-го, після інтенсивних пошуків було заарештовано дев'ятьох партизанів, у тому числі й того, хто був важко поранений під час першого протистояння. Інші втекли до провінції Тукуман. Решта 19 партизан розташувалися біля ущелини Вальтер, за 3 км від церкви Капілья-дель-Росаріо, у невеликому містечку П'єдра-Бланка. П'ятьох членів партизанського загону було направлено для добування продовольства, спостереження за пересуванням ворожих військ і отримання транспортних засобів для відходу, усіх їх заарештовано. У понеділок 12-го поліція вислала комісію для захоплення решти партизанів. Там відбулося чергове збройне зіткнення, в якому загинув один офіцер. Зіткнувшись з цією невдачею, начальник провінційної поліції підполковник Анелло звернувся за підтримкою до 17-го полку та повідомив про позицію комуністичних бойовиків. Опівдні 60 солдатів під командуванням офіцера при підтримці чотирьох літаків прибули на місце, відбулося кілька боїв, і врешті всі бойовики були вбиті. За даними військових, 14 комуністів загинули в бою.

У 1975 році 4 вересня ААА знищують 8 бойовиків Соціалістичної робітничої партії в Ла-Платі.

У 1976 році 6 липня війська Аргентини за сприяння ААА, розстілюють 11 заарештованих комуністичних бойовиків.

У 1977 році 17 лютого війська спільно з ААА, викрадають 6 бойовиків Монтонерос, які відповідали за пропаганду в університетах це було молодіжне комуністичне крило та стратили перед будинком, розташованим на Марчена-Пасаж. Групу бойовиків доставили до поліцейського підрозділу, а потім до Ла-Баландра, відкритого поля поблизу Пунта-Лари, де їх розстріляли з рушниць Ithaca.

Також 24 травня 1977 військові сили стратили 16 комуністичних бойовиків різних організацій в Монте-Гранде. Бойовиків утримували в Ель-Весубіо. Серед убитих бойовиків були:Луїс Джемотро, Луїс Фаббрі, Каталіна Ов'єдо де Чьюффо, Дануель Чьюффо, Луїс де Крістофаро, Марія Крістіна та Хуліан Бернат, Клаудіо Джомбіні, Елізабет Кесеманн, Родольфо Голдін, Маріо Сгрой, Естебан Андреані, Мігель Гарасимів, Нело Гаспаріні та двоє інших людей, які ніколи не були ідентифіковані.

Сільвестр Естебан Андреані Де Хесус (нар. 11 листопада 1944 р.; викрадений 11 квітня 1977 р.) був співробітником ENTEL і членом Революційної робітничої партії. За словами його дружини Сари Фаньяні, вона та її чоловік були делегатами телефонної профспілки і їх деякий час переслідували, перш ніж їх викрали.

Хуліан Франсіско Бернат (нар. 1 липня 1953)5 та Марія Крістіна Бернат де Крістофаро.

Луїс Едуардо Де Крістофаро, «Качо» (нар. 8 лютого 1956 р.), був членом Народно-революційної армії, його було викрадено разом з Марією Крістіною Бернат і Хуліаном Бернат 16 травня 1977 р. на світанку в Буенос-Айресі. Айрес. Марія Крістіна домовилася з членами оперативної групи про її викрадення в обмін на свободу дитини, яку вони також мали намір забрати, незважаючи на те, що її чоловік благав не брати її, трьох вивели з дому зі спальним одягом..

Даніель Хесус Чьюффо, лікар, активіст Комуністичної організації Робітнича сила (OCPO).7​

Каталіна Джуліана Ов'єдо Делланьоло де Чьюффо (нар. 30 квітня 1952 р.). Його тіло з’явилося в Монте-Гранде 24 травня 1977 року. Подружжя Каталіни та Даніеля Чьюффо було викрадено 20 квітня 1977 р. Того ранку Даніель Чьюффо залишив свій будинок у Кастеларі, прямуючи до Буенос-Айреса, і не повернувся. У другій половині дня група людей чекала там на прибуття його дружини, де вони схопили та катували її.

Луїс Альберто Фаббрі Фавр (нар. 17 листопада 1947, Італія; викрадений 21 квітня 1977, Ла Лучіла). Він працював службовцем у муніципалітеті Кордови, журналістом у газеті «Respuesta» і був активним членом Комуністичної організації робітничої влади (OCPO). Після його викрадення про нього нічого більше не було чутно, поки не з’явилися новини. в газетах він опублікував повідомлення про свою смерть. Свідчення свідчать про те, що його перевели до підпільного центру Ель-Везубіо.

Нело Антоніо Гаспаріні Філіппо (нар. 20 серпня 1951). Він працював службовцем у Fábrica Lia і був студентом першого курсу агрономії в Національному університеті Кордови.

Луїс Марія Джемотро Ангуло (нар. 30 березня 1950). Ветеринар і бойовик Монтонерос10 був викрадений 11 лютого 1977 року в Буенос-Айресі. Того дня Джемеро зв’язався зі своєю дружиною Ліліаною Франкі, повідомивши, що помітив дивні рухи, і того ж дня невідомі на двох приватних автомобілях викрали його. Родина доклала незліченних зусиль, щоб знайти місцеперебування Гемотро без будь-якої відповіді, доки його ім’я не з’явилося в новинах того часу як загиблого під час передбачуваної сутички між диверсантами та правоохоронними силами.

Клаудіо Хуліо Джомбіні (нар. 30 січня 1954). Бойовик Комуністичної організації робітничої влади (ОКПО).

Родольфо Голдін Рабінський (нар. 9 листопада 1950, Кордова; викрадений 21 квітня 1977, Вілла Баллестер, Буенос-Айрес). Бойовик Комуністичної організації робітничої влади (ОКПО). Вони знайшли його тіло на кладовищі Монте-Гранде, як і NN, разом з іншими жертвами ПЗЗ «Везувій»12. Голдін був викрадений під час широкомасштабної операції у своєму будинку у Вілла-Бальєстер, провінція Буенос-Айрес, де він жив разом із своєю вагітною дружиною Лусією Естер Моліною та її сином Сантьяго Ніколією. Ірма Рамачіотті де Моліна, мати Люсії, розповіла, що в травні 1977 року після дзвінка матері Родольфо вона поїхала до Буенос-Айреса та зайшла до їхнього будинку, знайшовши його повністю зруйнованим і закритим. Сусідка розповіла їй, що того дня вона почула стрілянину в будинку, а потім до її дверей постукав полковник і передав їй сина Люсії. Дитину поліцейським передала сусідка, а дістала бабуся. І Люсія Моліна, і ненароджена дитина залишаються зниклими безвісти.4

Мігель Анхель Харасимів (нар. 22 лютого 1947 р.; викрадений 15 травня 1977 р., Буенос-Айрес) був будівельником.13 Його викрали разом із дружиною Іріс Беатріс Кабрал Бальмаседа, коли він спав зі своєю кількамісячною дитиною. дочка, в його місці проживання в місті Буенос-Айрес. Відвезли їх у капюшонах із ковдрою. Викрадачі залишили доньку подружжя з сусідом, який передав її родині, а на дверях поставили зачиняючу смужку. Елізабет Кеземанн борець Комуністичної Організації Робочої Влади і Революційної Робітничої Партії - Народної Революційної Армії, була ідеологом соціалізму поширючи данну злочинну ідеолгію, страчена разом з іншими бойовиками. Загалом за весь час існування ААА з 1973-1976рр, силами правих антикомуністів було знищено близько 1500 ліваків з різних комуністично-соціалістичних організацій. Після приходу до влади праворадикальної хунти на чолі з Віделою, члени ААА вливаються в управління державою і у війська. Загалом за весь час бойових дій комуністичні бойовики з організації Монтонерос втратили 5000 убитих. Зараз ми згадаємо, основних комуністичних бойовиків данної організації, які були знищені владою Аргентини та антикомуністами.

Рауль Ягер один з найбільш досвідчених бойовиків Монтонерос, і один з тих хто найдовше воював проти влади Аргентини, здійснив багато злочинів. Він керував нападом на казарми Формози, у жовтні 1975 року, під час якого загинуло 12 солдатів. Того ж року він керував страйком цукровиків FOTIA. У 1980 і 1981 роках він відповідав за керівництво командами, які готували «Основи нової Аргентини». Був знищений 29 квітня 1983 року в Кордові у сутичці з поліцією.

Карлос Альберто Хоберт засновник партизанської організації Монтонерос у 1970 році, об’єднавши її керівництво за словами колишнього бойовика Монтонеро та історика Хосе Аморіна, Карлос Гоберт був найбільшим лідером Монтонерос, випереджаючи навіть Маріо Фірменіха. Разом з Роберто Кієто Хоберт планував викрадення братів Борнів у 1974 році. До дня своєї смерті він був членом Національного керівництва Монтонерос. Він загинув у бою 17 грудня 1976 року, коли оперативна група армії напала на його будинок, щоб заарештовати його.

Хосе Сабіно Наварро одним із засновників воєнізованої комуністичної організації Монтонерос. У 1970 році в вересні новостворена організація мала зіткнення з поліцією у Вільямі Моррісі, провінція Буенос-Айрес, у якому загинули Фернандо Абаль Медіна та Густаво Рамус, лідери організації, а Наварро, якому вдалося втекти, прийняв керівництво організацією. У 1971 році Наварро убиває двох поліцейських, які хотіли його затримати. У 1971 році під час сутичок з поліцією був важко поранений, разом ще з одним бойовиком відступив в ліс, де і застрелився, щоб не потрапити в руки правосуддя.

Гектор Антоніо Араухо Еррера був комуністичним бойовиком Монтонерос та лікарем, був також засновником групи Монтонерос у Кордові. 25 квітня 1976 року був зхоплений і доставлений до фільтраційного табору «Ла Перла», де був ліквідований разом з своєю партнеркою Ліліаною Алісією Маркетті, однією із засновниць організації Монтонерос в Кордові.

Еміліо Анхель Маза був комуністичним бойовиком Монтонерос, один з перших бойовиків цієї організації здійснив кілька атак разом з бойовиками на урядові установи, загинув в лікарні куди потрапив після перестрілки з поліцією в 1970 році.

Карлос Густаво Рамус він був одним із засновників Монтонерос і брав участь у викраденні та вбивстві генерала Педро Еудженіо Арамбуру між травнем і червнем 1970 року. 1 вересня 1970 року він брав участь у нападі та пограбуванні філії Banco de Galicia в місті Рамос Мехія. Загинув від вибуху гранати у власній кімнаті 8 липня 1970 року.

Фернандо Луїс Абаль Медіна один з ��асновників комуністичної організації Монтонерос, загинув в перестрілці з поліцією 7 вересня 1970 року.

Хуан Гарсія Елорріо один з засновників Монтонерос, 26 січня 1970 року загинув коли його на смерть збив автомобіль.

Естер Норма Арростіто одна з лідерів відділень Монтонерос довгий час уникала переслідувань поліції та армії, та зрештую була ліквідована в 1978 році.

Карлос Рауль Капуано Мартінес комуністичний бойовик Монтонерос, 16 серпня 1972 року, коли він був у барі в Барракасі з двома супутниками, пара поліцейських у цивільному попросила у них документи, і Капуано Мартінес дістав пістолет, убив заступника комісара Хосе Марію Фунгейро та поранив одного зі своїх супутників. . Коли він збирався сісти в машину, один із пострілів поліцейських влучив в бойовика і він загинув.

Сусана Грасіела Лесгарт учасниця Монтонерос, була одна з перших учасників організації. Була розстріляна під час невдалої спроби втечі з в'язниці у 22 серпня 1972 року.

Хосе Пабло Вентура він був членом керівництва Монтонерос, 4 січня 1977 року об'єднані сили аргентинської армії та поліції провінції Санта-Фе оточили будинок у Сан-Мартін і Бонео в місті Санта-Фе. Під час жорсткої перестрілки Вентура був убитий.

Едгар Туліо Валенсуела був одним з довготривалих бойовиків організації Монтонерос, провів достатню кількість акцій і сутичок з поліцією, був одним з тих кого керівництво Монтонерос з Мексики послало в кінці 70-х років, в Аргентину в рамках контр наступу проти Аргентинської влади. Потрапив в оточення сил безпеки і щоб не потрапити в полон він покінчив життя самогубством, проковтнувши пігулку ціаніду.

Роберто Хорхе Кієто на прізвисько Чорний один з лідерів Монтонерос, також був адвокатом. Кієто був частиною національного керівництва організації Монтонерос і був викрадений силами безпеки 28 грудня 1975 року в місті Мартінес, провінція Буенос-Айрес, Аргентина, та страчений

Маріано Пухадас один з перших бойовиків Монтонерос, брав участь в нападах на банківьські установи та перестрілки з поліцією, в червні 1971 року його заарештували та утримували спочатку у в'язниці Кордови, а потім у в'язниці Роусона. Був розстріляний під час невдалої спроби втечі у 1972 році.

Норберто Армандо Хабеггер був членом різних ліворадикальних організацій в кінці 60-х років, в 1970 році член Монтонерос, брав участь в багатьох акціях, довги час переховувався від сил правосуддя, 30 червня 1978 року він сів на літак до Мексики для зустрічі з керівниками Монтонерос був викрадений і вважається і страчений Аргентиськими спецслужбами.

Рікардо Рене Хайдар один з перших бойовиків організації Монтонерос, проводив напади і сутички з поліцією ще з 1970 року, кілька разів затримувався поліцією, та був ув'язнений. Ближче до жовтня 1975 року разом із Роберто Пердіа та невеликою кількістю монтонерос він приєднався до РАН в протистоянні в горах Тукумана проти влади Аргентини. Після приходу до влади в Аргентині Хорхе Відели, виїжджає в Бразилію, де і був убитий спецслужбами Аргентини в 1982 році.

Орасіо Мендісабаль він був членом керівництва партизанської групи Монтонерос. Мендісабаля заарештували в Кордові 7 серпня 1975 року разом з Маркосом Осатінським та іншими бойовиками. Мендісабаль втік з офісу федерального судді в січні 1976 року за допомогою свого адвоката, який направив пістолет на охоронця, обидва втекли через вікно на вулицю, а звідти до автомобіля, який їх чекав. Під час контрнаступу Монтонерос був в складі сил спеціального реагування, 17 вересня 1979 року він був перехоплений силами безпеки разом з Армандо Кроатто в Мунро, провінція Буенос-Айрес, біля супермаркету «Canguro». Вони вели перестрілку з поліцією Аргентини, він був серйозно поранений, померши через два дні у військовому шпиталі гарнізону Кампо-де-Майо.

Маркос Осатинскі на прізвисько «Ель Пеладо" один з найбільш досвідчений бойовиків Монтонерос був у'язнений в в'язниці Роусон, вбив охоронця і зміг втекти, у 1975 році потрапив у полон до сил безпеки Аргентини де і був страчений.

Фред Маріо Ернст був бойовиком Монтонерос, у 1970 році був заарештований поліцією, але згодом випущений. У 1972 році його знову заарештовують, за терористичну діяльність, випущейни в 1973 роціі так як був помилуваний Ектором Кампорою, який в 1973 році був президентом. Після цього продовжив комуністично-злочинну діяльність, у 1975 році був ззарештований після перестрілки з поліцією у Кордобі, після цього був страчений силами безпеки.

Карлос Каріде брав участь в ліворадикальній діяльності, ще в кінці 60-х років пізніше став членом Монтонерос. Неодноразово заарештоувався поліцією, в одному з нападів убив полісмена. Був ліквідований 28 травня 1976 року силами поліції в перестрілці при спробі викрасти зброю.

Орасіо Домінго «Петрус» Кампілья був у складі різних ліворадикальних організацій, з 1970 року, займався злочинною діяльністю, пізніше став членом Монтонерос, був одним з старших офіцерів. В кінці 70-х років перебирається в Бразилію, де був затриманий спецслужбами Аргентини і знищений 11 березня 1980 року.

Альберто Мігель Кемпс комуністичний бойовик Монтонерос, брав участь в різноманітних злочинах, ще з початку 70-х років. 29 грудня 1970 року група організації напала на відділення Fuerza Aérea Банку Кордови в районі Розедал міста Кордова, і під час втечі їх перехопила провінційна поліція, розпочавши тривалу та напружену перестрілку, у бойовиків закінчились патрони і вони були заарештовані. Кемпса перевели до в'язниці суворого режиму Роусон. Пізніше його утримували у в'язниці Villa Devoto, але 25 травня 1973 року він був звільнений за амністією. 17 квітня 1974 року він був заарештований і підданий тортурам разом зі своєю напарницею Розою Паргас, і уряд Хуана Домінго Перона тримав його у в'язниці, не визнаючи офіційно його затримання. Через рік він вирішив залишити країну, тому був звільнений і виїхав до Риму, звідки повернувся в лютому 1976 року, відновивши свою комуністичну діяльність як секретар колони Монтонерос. 16 серпня 1977 року сили безпеки оточили його будинок у Ломас-де-Замора, провінція Буенос-Айрес, під час перестрілки Кемпс був знищений.

Марія Антонія Бергер член Монтонерос, одна з засновників організації, займалась злочинною комуністичною діяльністю, ще на початку 1970-х років. Була заарештована 3 листопада 1971 року, поліцією Аргентини. Довгий час була ув'язнена у Роусоні. Була ліквідована силами безпеки Аргентини в 1979 році.

[argentinewars]

Боротьба з комунізмом та соціалізмом 1963-1989рр.

Наступний період протистояння між урядом Аргентини і правих організацій проти ліваків, на другу половину XX століття. Варто зазначити, що Аргентина була максимально антикомуністична держава та союзником США в Холодній війні, але навіть там було багато комуністичних і соціалістичних бойовиків, які бажали захопити владу фінансувались вони з Куби або СРСР. Влада Аргентини повинна була діяти жорстко, щоб недопустити прихід лівих злочинців до влади, або запобігти їхньому впливу на життя Аргентини. На початку 1960-х років один з основних комуністичних терористів Латинської Америки Че Гевара і його друг Хорхе Масетті розробляють план, по веденню партизанської війни в Аргентині. Че Гевара мріяв про Контитентальну комуністичну війну, яка мала розпочатись у Болівії, Аргентині і Перу, а після цього бути поширена на решту держав Латинської Америки. У 1963 році в Аргентині Хорхе Масетті і його спільники утворюють комуністичну організацію, під назвою Партизанська армія народу, комуністична організація члени, якої мали розпочати партизанські дії проти уряду Аргентини. Розпочалось все з того, що Масетті разом з поплічниками пішли в гори і ліс, утворили там кілька замаскованих таборів, та розпочали планувати майбутні акції. На початку 1964 року, в розпоряджені Масетті було 30 комуністичних бойовиків. Масетті встановив певні правила, дизертирство або бажання покинути групу каралось смертю. Так був вбитий один з членів Партизанської Армії Народу Адольфо Ротблат, який не витримав довгих фізичних навантажень, наступний кого було вбито був колишній банкір Бернардо Гросвальде.

Обрана для розвитку партизанських дій зона являла собою високогірну сельву, що перетинається гірськими хребтами заввишки до 5 тисяч метрів над рівнем моря: передбачалося, що такі важкі географічні умови сприятимуть розвитку герільї, будуть приховувати її маневри від влади. Проте насправді результат виявився негативним. Важкодоступність партизанської зони абсолютно ізолювала бойовиків, і ця ізоляція виявилася фатальною.

«Партизанській Армії Народу» вдалося таки організувати табори в Анта Муерта, Сан-Ігнасіо, Ла Калерії та Ла Тома. 1964 року, вже остаточно перемістившись на аргентинську територію, Партизанська армія народу заснувала свій останній табір в Ель Алісаль, на кордоні з провінцією Жужуй.

Паралельно з роботою по дослідженню територій, партизани готувалися встановити зв'язок з ��ісцевим населенням: для цього було висунуто дві стратегії. Перша полягала у наданні селянам посильної медичної допомоги та сприяння сільському господарстві. Друга ж, безпосередньо пов'язана зі збройною дією, передбачала захоплення дрібних селищ та проведення там агітаційних мітингів, що мало супроводжуватись роздачею продуктів та друкованих прокламацій. Однак обидві ці стратегії провалились. По-перше, тому, що в зоні діяльності комуністичних бойовиків селяни були відсутні як клас: наявні землероби являли собою ізольованих індивідуумів, зовсім відірваних від зовнішнього світу, безграмотних і які жили в бідності. По-друге, якщо на шляху бойовиків і зустрічалися села, то вони були дуже маленькими і розташовувалися один від одного на відстані багатьох десятків кілометрів. У березні 1964 року влада Аргентини проводивши антипартизанські дії знайшла, одне з укриттів комуністичних бойовиків, під час короткотривалого бою було взяти в полон 5 бойовиків решта втекли. Згодом Масетті посилає, своїх бойовиків в пошуку провізії та розвідати місцевість, Масетті був рішуче налаштований продовжувати спротив. Також під час пошуку продуктів двоє підручних Масетті, Маркос і Сесар помирають з голоду. Двоє інших бійців Хувет і Антоніо зриваються з обриву, і зазнають серйозних травм, від яких Антоніо помирає.

Вилучена зброя в полонених бойовиків.

18 квітня 1964 року сили безпеки Аргентини ведучи пошуки комуністичниз бойовиків натрапляють на групу бойовиків, яка була розташована на півночі біля злиття рік Лас Пьедрас і Пантаноса. В результаті інтенсивного бою, силам безпеки Аргентини вдається ліквідувати 5 бойовиків, серед них Ермес Пенья та Хорхе Гульє. Ермес Пенья був сам з Куби, він довгий час був охоронцем Че Гевари, був один з найбільш досвідчених серед комуністичних бойовиків Масетті. 14 інших бойовиків було захоплено в полон. Сам Масеті і його друг Альтамірано теж, були знищені у аргентинській сельві, хоча їх тіл так і не знайшли. Загалом на цьому історія Партизанської Армії Народу завершується, але для комуністичних бойовиків Аргентини, це були лише початок проба пера так скажемо. Загалом з 1963-1964рр. бойовики данної організації втратили 12 убитими в тому числі разом з Масетті і його поплічниками, яких він розстріляв.

Полонені комуністичні бойовики.

Наступний етап протистояння влади Аргентини і правих організацій проти ліваків, відбувається в кінці 60-х років на початку 70-х років і триває аж, до 1989 року. В другій половині 60-х років виникає чимало комуністично-соціалістичних організацій, бажанням яких буде встановити комуністичний режим, який в той час був в комуністичній Кубі. Багато з комуністичних терористів проходять підготовку на Кубі. Серед кількох організацій дуже яскроаво виділяються дві це Монтонерос та Революційна Армія Народу, які мали доволі велику кількість бойовиків, яка обчислялась тисячами, мали достатньо комуністичних бойовиків як в міській так і в сільській зоні. Пік активності цих організацій припав на кінець 60-х років по кінець 70-х років, фактично в цей період в Аргентині йшла партизанська громадянська війна комуністичних злочинців проти уряду Аргентини. Активно протистояти комуністичним терористам уряду допомагають праві, особливо такі організації як Антикомуністичний Альянс Аргентини, Патріотична Ліга Аргентини. Перші акції комуністи-марксисти з Монтонерос і Революційної Армії Народу, здійснили в кінці 60-х років і в основному це були напади на банки, з метою вилучення коштів, які мали б іти на комуністичну терористичну діяльність.

Перші сутички з поліцією і армію у Монтонерос почались вже на початку 1970-х років. У 1970 році комуністичні бойовики Монтонерос, які вже провели чималу кількість різноманітних грабунків, вирішують вдертись в містечко Ла Клера, щоб тимчасово паралізувати його роботу, а також захопити зброю в відділку поліції, бойовикам це вдалось, і вони після цього різними групами почали втікати з містечками, але поліція наздогнала одну групу по дорозі в Кордобу, під час перестрілки 2 бойовиків були поранені і заарештовані ними виявились Луїс Лосада та Хосе Фьєрро. Зразу ж після цього полісмени провели рейд в Кордобі і в одному будинку, який видав один з комуністичних бойовиків, знайшли ще двох членів Монтонерос, в результаті сутички один був ліквідований, один захоплений в полон. Першим вбитим марксистом комуністом організації був Еміліо Маса, він та його група були причетні до вбивства генерала Арамбуру. 7 вересня 1970 року, відбулась ще одна перестрілка між силами поліції, та комуністичними бойовиками на проспекті Уільям Моррі�� у барі "Ла Руеда". В результаті цих дій двоє бойовиків були ліквідовані ними виявились Фернандо Медіна і Карлос Рамус. Які також були причетні до вбивства генерала Арамбуру.

Знищений комуніст силами поліції.

У липні 1971 року, сили поліції зіткнулись з комуністичними бойовиками Монтонерос, під час того як бойовики хотіли вкрасти автомобілі під час сутички було ліквідовано Хуан Антоніо Діас, ще двоє бойовиків Сабіно і Коттоне втікають від поліції в гори на пошуки бойовиків, були підняти поліцейські та армійські сили, задіяні гелікоптери. При спробі бойовиків, прорватись в Кордобу знову відбувається ряд сутичкок з поліцією, і поранені бойовики втікають у ліс. Там щоб не бути заарештованим Сабіно Наварро один з командирів бойовиків, застрелився. У грудні 1971 року при зборі саморобної бомби, загинули ще два бойовика Монтонерос. 18 лютого 1972 року, комуністичні терористи Монтонерос вирішили вбити мера містечка Санта Фе спроба виявилась невдала охорона мера відкрила вогонь і вбила бойовика Оскара Агірре. 18 березня 1972 року, бойовики Монтонерос забажали викрасти керівника політичної організації "Нова сила" Роберто Усалу, спроба виявилась невдалоб Роберто відкрив вступив у перестрілку загинув сам і вбив одного з бойовиків Монтонерос, а саме Хорхе Россі. У 1975 році, комуністичні бойовики Монтонерос вирішили захопити, військову частину і атакували казарми Формозе. Де знаходились чималі запаси озброєння. Група комуністичних бойовиків була розділена на кілька відділень і розпочала штурм казарм. В першому ж боєзіткненні військові ліквідували двох бойовиків. Пізніше було вбито, ще шістьох комуністів з кулеметним вогнем. Так ще троє бойовиків, були ліквідовані при спробі дістатись до ��улеметної позиції. Загалом комуністичні бойовики змушені були відступити і вирішили втекти в сторону аеропорту. Загалом під час бою було знищено 11 комуністичних злочинців.

Також комуністичні бойовики Монтонерос розглядали варіант, з розгортанням партизанської війни в сільській місцевості, а саме в горах Тукумана, для цього було виділено близько 30 бойовиків. Було зроблено і заготовлено велику кількість зброї та таборів в горах Тукумана. Але на початку 1976 року, групу з 60 бойовиків, було викрито армійськими силами, і відбулась сутичка, в якій військові знищили близько 10 комуністів, серед загиблих бойовиків був і Хуан Карлос Альсогарай, один з командирів організації.

Важливе місце в протистоянні з комуністами, брали участь і антикомуністичні праві сили Аргентини, зокрема ААА ( Аргентиський Антикомуністичний Альянс). Під час зустрічі Перона 20 червня 1973 року у Буенос-Айресі розгорілись сутички між ліваками і антикомуністами, ця сутичка отримала назву як бійня в Есейсе в результаті якої було знищено трьох комуністичних злочинців членів Монтонерос, а саме Орасіо Сімона, Антоніо Кіспе, Уго Оскар Ланверс.

У 1972 році, відбулась ще одна важлива подія, уявязнені комуністичні бойовики, вирішили втекти з в'язниці в оновному це були члени комуністичних організацій таких як Монтонерос та Революційної Армії Народу. Ця подія відбулась в місті Чобут, у в'язниці Роусон. Частині бойовиків вдалось втекти і навіть добратись до Чилі, де їх покривав злочинний соціалістичний уряд Сальвадора Альєнде. Частина була захоплена в полон при спробі втечі, і згодом розстріляні. Згодом 16 комуністичний бойовиків були розстріляні силами безпеки Аргентини, серед знищених були:

Хорхе Алехандро Улла член РАН комуністичний злочинець, який був заарештований у 1971 році, за пограбування.

Альфредо Еліас Кохан він був членом комуністичної органіації Революційні збройні сили, вона була малочисельною порівняно з РАН чи Монтонерос, але теж брала участь в комуністичному терорі. Був заарештований під час пограбування банку, під час цієї події була вбита Ракель Леліана Геллін данні події відбулись в 1970 році.

Анна Марія Вільяреал була членом РАН, була заарештована поліцією у контрольно-пропускному пункті 2 лютого 1972 року, коли вона їхала автобусом, і була поміщена у в'язницю суворого режиму Роусон, коли сталася спроба втечі, після чого її було схоплено та ліквідовано.

Карлос Альберто Рей член РАН .Він був одним із 35 присутніх делегатів, коли PRT-El Combatiente вирішила на V Конгресі між 28 і 30 липня 1970 року сформувати Народну революційну армію та додати організацію до «процесу революційної війни, який почався» після Кордобасо». , за його трактуванням, повстання мас проти диктатури.27 квітня 1971 року його заарештували, а потім перевели до в'язниці суворого режиму Роусон, де він перебував до спроби втечі.

Карлос Еріберто Астудільйо був членом комуністичної органіації Революційні збройні сили, був заарештований під час спроби пограбуання банку.

Кларіса Роза Леа Плейс була членом комуністичної організації РАН була заарештована в 1971 році і страчена в 1972.

Едуардо Адольфо Капелло був членон РАН, активним комуністичним бойовиком, Капелло був призначений «військовим лідером» федеральної столиці, і 16 вересня 1971 року він був заарештований під час спроби захопити автомобіль і був ув'язнений спочатку у в'язниці Villa Devoto, а потім у в'язниці суворого режиму Роусон, де він перебував моменту його ліквідації.

Умберто Сегундо Суарес член РАН походив із бідної родини у внутрішніх районах провінції, він працював робітником на цукровій тростині, потім на будівництві і, нарешті, став офіційним пекарем. Він став членом Троцькістської революційної робітничої партії на її початку і разом зі своїми товаришами Леандро Фоте та Антоніо Енріке Фернандесом брав участь у боротьбі FOTIA проти закриття цукрових заводів. PRT-El Combatiente вирішила на V Конгресі між 28 і 30 липня 1970 року створити Народну революційну армію та додати організацію до «процесу революційної війни», який розпочався після Кордобазо», згідно з її інтерпретацією маси проти диктатури, і Суарес приєднався до неї.Суарес був заарештований у березні 1971 року після перестрілки з поліцією та ув'язнений пізніше розстріляний після спроби втечі.

Умберто Адріан Тоскі член РАН, він працював у сімейному бізнесі, коли, вступивши до марксистсько-ленінської революційної робітничої партії, вирішив, як і інші кадри, «пролетаризуватися», працюючи робітником. 30 серпня 1971 року його було заарештовано під час рейду, коли він брав участь у засіданні регіонального військового комітету в Кордові. І знищено після спроби втечі.

Хосе Рікардо Мена член РАН, 16 листопада 1970 року він брав участь у групі, яка під керівництвом Хорхе Беніто Уртеага та Хосе Марії Каррізо пограбувала Banco Comercial del Norte, він був заарештований за цей інцидент і через деякий час переведений до в'язниці Роусон. Де був і страчений за спробу втечі.

Марія Анжеліка Сабеллі була членом комуністичної організації Революційні збройні сили, вивчаючи математику на факультеті точних наук Університету Буенос-Айреса, працюючи найманим працівником і проводячи приватні заняття, Сабеллі виконувала завдання розвідки та планування в діях Революційних збройних сил, таких як бомбові атаки на мережу супермаркетів Minimax. Була причетна до вбивства полісмена. Заарештована поліцією в лютому 1972 року, вона була поміщена у в'язницю суворого режиму Роусон, де була страчена після спроби втечі.

Маріано Пухадас комуністичний бойовик Монтонерос, був заарештований у 1971 році, за терористично-комуністичну діяльність і за напади і пограбування. У 1972 році страчений за спробу втечі.

Маріо Еміліо Дельфіно комуніст, член РАН. 14 квітня 1970 року він був заарештован��й після спроби захоплення 20-го відділку поліції в Росаріо. Він був підданий тортурам і продовжував свою політичну діяльність у в'язниці, організовуючи курси, беручи участь у планах втечі, згодом переведений до взяниці Роусон де і страчений.

Мігель Анхель Фрічу Полті член РАН, почав терористично-комуністичну діяльність, ще з 1969 року, у лютому 1971 року він очолював групу, до складу якої входили, зокрема, Хуан Елісео Ледесма, Умберто Адріан Тоскі та Алехандро Феррейра Бельтран, які пограбували вантажівку з готівкою в місті Йоксіна в Кордові та забрали 121 мільйон песо. 12 квітня 1971 року його брат був убитий, коли намагався вбити начальника поліції Кордови майора Хуліо Санмартіно під час операції «Соня I».У липні 1971 року Мігель Польті був ув'язнений спочатку у в'язниці Кордови, а потім у в'язниці суворого режиму Роусон. Де був і страчений

Рубен Педро Боннет член РАН, розпочав злочинну комуністичну діяльність ще з 1968 року,у січні 1969 року приєднався до групи, яка здійснила пограбування в місті Ескобар у провінції Буенос-Айрес. Боннет був обраний членом Виконавчого комітету та відповідальним за регіональну провінцію Буенос-Айрес, і між 1970 і 1971 роками він здійснив серію злочинів, які включали, серед іншого, захоплення підрозділу поліції у Флориді, провінція Буенос-Айрес , напад на охоронця профспілкового лідера Рохеліо Коріа, крадіжка медичних товарів у клініці Сан-Ісідро та крадіжка зброї.31 березня 1971 року був заарештований під час подорожі у викраденій машині та ув'язнений у в'язниці Villa Devoto. У вересні 1971 року він був одним з організаторів голодування, а через деякий час був переведений до в'язниці Роусон. Де був ліквідований після спроби втечі.

Сусана Грасіела Лесгарт була членом Монтонерос, її перша акція, штурм берега Ла-Калера, приблизно за 16 кілометрів від столиці провінції, 26 грудня 1969 року. Монтонерос направила Лесгарт до провінції Тукуман, щоб захистити її, і там вона працювала вчителем серед працівників цукрової тростини, а в 1971 році вона стала відповідальною за Монтонерос у цьому місці. Перша публічна акція полягала в малюванні 14 лютого 1971 року на стінах історичного будинку Каса де Тукуман, національного історичного пам’ятника, оскільки в 1816 році там було проголошено незалежність Аргентини. Лесгарт брав участь, коли 26 липня 1971 року організація разом з Революційними збройними силами напала на поліцейську дільницю Вілли Маріано Морено з метою вилучення зброї. Наприкінці того ж року її заарештували під час руху в машині, наповненій зброєю, і перевели до в'язниці суворого режиму Роусон. Де була і страчена.

У 1973 році комуністичні бойовики РАН здійснили вбивство контр-адмірала Гермеса Кіхади, це була своєрідна помста комуністичних бойовиків, під час цього вбивства було смертельно поранено Віктора Хосе Палмейро досвідченого комуністичного бойовика, який здійснив чимало злочинів.

25 травня 1975 року, під час нападу на поліцейську дільницю, з метою звільнити захоплених комуністів, гине один з лідерів Монтонерос Артуро Левінгер, один з найдосвідчених бойовиків.

21 березня 1975 року, сили ААА, нападають та розправляються з ліваками у Темперлі, вбиваючи 8 з них, убиті мали контакти та допомагали бойовикам Монтонерос.

Важливою акцією сил безпеки Аргентину було, захоплення підпільної друкарні Монтонерос, яка використовувалась для пропаганди комунізму. данна подія відбулась 24 листопада 1976 року. Підпільна друкарня, була розташована в одному з будинків в Ла-Платі, де було 5 комуністичних бойовиків. У будинку були власник Діана Теруджі та її тримісячна донька Клара Анахі Маріані, Роберто Порфідіо, Даніель Мендібуру Елісабе, Хуан Карлос Пейріс і Альберто Боссіо. Невдовзі після обіду будинок оточили понад сотня військовослужбовців армії, поліції Бонаренсе, національної жандармерії та оперативних груп, якими з іншого кварталу керував начальник Першого корпусу армії генерал Гільєрмо Суарес Мейсон, голова поліції Буенос-Айреса полковник Рамон Кампс і його права рука комісар Мігель Освальдо Етчеколац, начальник 10-ї піхотної бригади Адольфо Сіґвальд, начальник полку 7 Альберто Престі та начальник п’ятого відділку поліції Ла-Плати Освальдо Серторіо. Група Монтонерос не прислухалася до заклику здатися, і сили безпеки пішли на штурм. З використанням легкої артилерії та бронетехніки сили борони Аргентини розпочали штурмові дії, після трьох з половиною годин бою та наполовину зруйнованого будинку військові захопили будинок. Четверо Монтонерос, включаючи Діану Теруджі, загинули в бою, а дитину забрала поліція. П’ятий член Монтонерос був узятий у полон, поранений і згодом страчений у підпільному центрі ув’язнення.

[argentinewars]

Патагонське повстання 1920-1922рр.

Наступною великою акцією ліваків було Патагонське повстання, яке відбулось завдяи діям соціалістів, комуністів та анархістів проти влади Аргентини. ФОРА (Регіональна федерація робітників Аргентини) організувала в Ріо-Гальєгос, провінція Санта-Крус, Робітниче товариство Ріо-Гальєгос, очолюване іспанським анархістом Антоніо Сото, відомим як Гальєго Сото. Санта-Крус був центром виробництва вовни на експорт, з великими маєтками та британськими м’ясопереробними підприємствами.15 Низький попит на запаси вовни, які накопичилися наприкінці Першої світової війни, і падіння ціни на 9 дол.74. до 3,08 дол., повертаючись таким чином до нормального рівня цін у мирний час, призведе до регіональної кризи. Це торкнулося скотарів і торговців, але ще більше це вплинуло на робітників вовни та сільських робітників, які жили в жалюгідних умовах. Із закінченням війни ціни на патагонський експорт сировини впали. Нормальний робочий день робітників у той час становив 12 годин, стригалів і погонів мулів — близько 16 годин; Зарплати були незначними і часто виплачувались у вигляді бонусів або в іноземній валюті, яка при обміні в магазинах вважалася меншою. До цього додалося те, що єдиним вихідним днем ​​була неділя.

Страйк протесту у вересні 1920 р. проти свавілля поліцейської влади, бойкот трьох купців, пов'язаних із Сільським товариством, і арешт лідерів Робітничого товариства поглибили протистояння. Зібралися делегати з усієї губернії та обговорили заходи, яких слід вимагати від сільського товариства. У цій ситуації працівники, які зібралися в Робітниче товариство Ріо-Гальєгос, представили роботодавцям список вимог щодо поліпшення умов праці.

Серед інших вимог робітники вимагали, щоб у кімнатах площею 16 м² спало не більше трьох чоловіків, щомісяця видавалося по упаковці свічок, щоб вони не працювали по суботах, покращили харчові пайки, мінімальну місячну зарплату 100 песо та визнання Робітничого товариства єдиним законним представником робітників, погоджуючись на призначення делегата як посередника між конфліктуючими сторонами. Цей документ був відхилений організацією, яка об'єднала тваринників і Сільське товариство. Відповіддю робітників було оголошення загального страйку в Санта-Крузі. 1 листопада 1920 р. був ��голошений загальний страйк. 3 листопада вождя Антоніо Сото намагалися вбити, але йому вдалося втекти. 18 листопада на асамблеї в Sociedad Obrera було зроблено нову пропозицію у другому документі для сільського товариства, яке мало бути прийнято невеликою групою власників ранчо 2 грудня. Загальний страйк також був оголошений у Пуерто-Десеадо та Пуерто-Сан-Хуліані, очолюваний анархістами, до яких приєдналися залізничники та працівники La Anónima. 17 грудня поліція вбила страйкаря Домінго Ф. Ольмедо. Варто зазначити, що Антоніо Сото був європейським анархістом, емігрувавши свого часу в Аргентину.

Робітниче Товариство на асамблеї, на якій обговорювалися подальші кроки, радикалізувало свою позицію, оскільки тенденція FORA V Конгресу (анархістська) переважала над тенденцією FORA IX Конгресу (синдикалістська). Антоніо Сото таємно подорожував до Буенос-Айреса, шукаючи підтримки та солідарності на конгресі ФОРА, який проходив у ті дні.

Страйкарі продовжували брати в заручники міліцію, скотарів та адміністративний персонал сільських установ, захоплюючи зброю та продовольство для підтримки мобілізованих колон. До цього моменту не було жодних серйозних актів насильства, за винятком тих, які були здійснені анархістською бандою на чолі з Альфредо Фонте під псевдонімом "Ель Тоскано", яка напала на ранчо (2 січня 1921 року "Ель Тоскано" та його партнер "68" «Напали на ранчо «Ель Кампаменто»). У районі озера Архентіно робітники організувалися в колони та марширували ранчо, збільшуючи робочу силу, переходили з одного місця в інше, щоб уникнути репресій поліції, і прямували до Ріо-Гальєгос. 4 січня, прибувши до місця під назвою Ель-Черріто, поліція каже, що вони потрапили в засідку. В результаті бою троє поліцейських (сержант Томас Роза та жандарми Ернесто Бозан і Хуан Кампос) були вбиті і там було кілька поранених. На думку деяких авторів цим фактом маніпулювали газети, які відповідали Сосьєдад Рурал, губернатору Едельміро Корреа Фалькону, оскільки Сосьєдад Обрера засудив Корреа Фалькона за те, що він був тимчасовим губернатором і керуючим секретарем Сосьєдад Рурал, вимальовувалась ситуація, коли вся губернія могла опинитись в руках анархістського бандитизму. Цей сектор прагнув залучити національний уряд на чолі з Іполіто Ірігоєном до придушення робітничого руху.

21 січня робітники захопили ранчо La Anita, взявши в заручники його власників і комісара Мічері; Потім вони взяли ранчо La Primavera. Сільське господарство Ла-Аніта розташоване між Ель-Калафате та льодовиком Періто-Морено і залишається одним із найбільших у провінції Санта-Крус, яке з самого початку займається розведенням овець. 29 січня новий губернатор прибув замість Корреа Фалькона, капітан Анхель Ігнасіо Іза, родом із Іригоїєністів. Його політика була примирливою, прагнучи до мирного врегулювання між сторонами. Тим часом армійські війська під командуванням підполковника Ектора Беніньйо Варели прибули в Пуерто-Санта-Крус 2 лютого і негайно перемістилися в Ріо-Гальегос. Прибуття аргентинських військ не заспокоїло британський уряд, який вимагав негайного захисту своїх громадян у Патагонії.

Губернатор Ізза погодився з Варелою не вдаватися до репресій, і вони зустрілися зі страйкарями на ранчо Ель Теро 15 лютого. Умовами були складання зброї та звільнення заручників. Натомість значна частина вимог робітників була визнана, прийнявши угоду, яку роботодавці запропонували робітникам 30 січня.Наступного дня страйк було скасовано, тоді як у Товаристві робітників панувала атмосфера тріумфу (" El Toscano» і його банда не прийняли посередництва і сховалися в глибині провінції, забравши з собою значну частину зброї, щоб запобігти її реквізиції). Конфлікт почав розв’язуватися завдяки нагороді губернатора Ізи, яка була прийнята сторонами та схвалена Національним департаментом праці (22 лютого 1921 р.).

Після угоди з губернатором Ізою війська Варели повернулися до Буенос-Айреса в травні 1921 року. Не виконуючи угоду, роботодавці почали серію репресій проти учасників страйків на ранчо та в портах Санта-Крус. Поліція почала діяти з параполіцейськими підкріпленнями, які складалися з членів Аргентинської патріотичної ліги націоналіста Мануеля Карлеса.

Група патагонських скотарів, торговців і капіталістів, об’єднаних у Сільське суспільство (і підтримуваних Патріотичною лігою та деякими поліцейськими чиновниками), розпочала наступ на інші групи інтересів, які протистояли їм: робітників Sociedad Obrera та радикальних Yrigoyenistas Хосе Марія Борреро та суддя Ісмаель Віньяс, формально згруповані навколо фігури губернатора Ізи. Ця остання група відреагувала на дії власників ранчо через свою газету La Verdad, керовану Борреро, засуджуючи левові контракти, які американський м’ясопереробний завод Swift змусив підписати робітників м’ясної профспілки.24​

Конфлікт завершився тріумфом холодильника, якому опосередковано сприяли Сантьяго Ласаро та Рохеліо Лоренцо, юніоністи з FORA IX Конгресу, послані з Буенос-Айреса та протистояли Антоніо Сото за його анархічний стиль, подібний до FORA V Конгресу. Від свого представника, Організації робітників, профспілкова ФОРА атакувала анархо-синдикалістське Робітниче товариство Ріо-Гальєгоса, що спричинило відокремлення кількох профспілок (першими були графічні працівники, а потім водії та механіки). Таким чином, трудовий сектор був розділений, група FORA IX наблизилася до групи Yrigoyenista Borrero та Yza. Почалася серія нападів на Робітниче товариство з публікацією листівок лідерами профспілкової ФОРА.

У травні 1921 року телеграфісти поштового відділення Ріо-Гальегос оголосили страйк, змінили комісію та розірвали відносини з Сосьєдад Обрера. 10 травня на зустрічі, що відбулася в кінотеатрі «Select» в Ріо-Гальєгос, лідер профспілкової організації FORA Рохеліо Лоренцо та його «Автономна спілка шоферів» зайняли штаб-квартиру Sociedad Obrera. Група членів профспілки на чолі з Сото жорстоко вигнала їх з приміщення.

Хоча лідери, послані з Буенос-Айреса, зазнали гучної поразки на зборах, не продемонструвавши жодної здатності до мобілізації, Робітниче товариство почало виявляти деякі ознаки слабкості. Незважаючи на досягнення деяких часткових успіхів у бойкотуванні деяких заможних торговців, губернатор Ізза перестав мати їх як дійсних співрозмовників, визнаючи лише членів профспілкової ФОРА.

Сільське товариство почало переміщувати свій вплив у Буенос-Айресі та сприяло кампанії в газетах La Prensa, La Razón і La Nación, щоб засудити анархістську небезпеку, бандитизм і можливість того, що чилійський уряд спробує захопити регіон Санта. Круз.​ Водночас вони заохочували імміграцію «вільних» робітників, тобто штрейкбрехерів, привезених з інших регіонів, які зазнавали б серйозних нападів місцевими робітниками. 29 серпня 1921 року вони прибули в Ріо-Гальегос на борту пароплава «Ель Астуріано». Робочий лідер, шеф-кухар за професією, Рохеліо Лоренцо з профспілкової ФОРА, намагався створити автономну профспілку сільських робітників у внутрішніх районах провінції, особливо в районі Лаго Аргентіно, засипаючи регіон листівками. З цієї причини Сото подорожував по всій провінції Санта-Крус, роз'яснюючи сільським робітникам, погонщикам мулів і стригам про природу конфлікту та провал угоди з Ізою роботодавцями, що призвело до провалу маневру Лоренцо. Асамблея, організована уніоністською ФОРА 2 жовтня, була повним провалом.

Але протягом жовтня ситуація дійшла до точки неповернення. Одним із суперечливих моментів були дії групи El Consejo Rojo на чолі з Альфредо Фонте під псевдонімом «El Toscano», яка почала вчиняти напади, грабунки та захоплення заручників на ранчо провінції. На початку жовтня інтерв’ю з Антоніо Сото, щоб пояснити свій план: загальний страйк, напад на ранчо та захоплення заручників у несподіваний і жорстокий спосіб. Сото заперечував і стверджував, що необхідно страйкувати або бойкотувати лише тих власників ранчо, які не дотримувалися специфікацій, і стверджував, що це надає аргументи сільському товариству. Вони обоє повністю розірвали стосунки. «Ель-Тоскано» був захоплений 8 жовтня комісаром Вірою, як це не парадоксально, якого засудили робітники.

Бібліографічні джерела повідомляють про ймовірні сексуальні злочини, які не були доведені або спростовувалися іншими істориками: кілька дружин власників ранчо, робітників і поліцейських, узятих у заручники, були зґвалтовані страйкарями.

Сото вирушив у похід і відвідав місця Барранка Бланка, Ель Теро, Мак Кормак, Тапі Айке, Фуентес дель Койл, Канча Каррера, Прімавера, Сан-Хосе, Лауріта, Роспентек, Пунта Альта, Глен Крос, Рінкон де лос Моррос, Дуглас , Белла-Віста, Буйтрерас, Пасо-дель-Медіо та Кларк. Незважаючи на те, що Сосьєдад Обрера отримав переважну підтримку серед сільських робітників, він залишився без зовнішньої підтримки: суддя Ісмаель Віньяс зіткнувся з імпічментом у Буенос-Айресі, Хосе Марія Борреро був усамітненим і мовчазним, адвокати Кормінас, Кабрал і Бехеран, здавалося, не дали нічого на йог�� підтримку, і радикальний губернатор віддав перевагу соціалістичній FORA як співрозмовнику. Крім того, Sociedad Obrera втратило силу в портах, які відповіли на FORA. У Пуерто-Десеадо залізничники, а в Пуерто-Сан-Хуліан і Пуерто-Санта-Крус — стивідори та пляжні працівники не підтримали страйк. Єдиною підтримкою були деякі анархісти, такі як Рамон Оутерелло, за винятком Пуерто-Сан-Хуліана, де лідером був Альбіно Аргуельєс, із соціалістичною тенденцією. Єдина підтримка на узбережжі надходила з Ріо-Гальєгос.

Затримані соціалісти та анархісти, силами порядку.

24 жовтня приміщення Федерації робітників Ріо-Гальєгос, Пуерто-Десеадо, Пуерто-Сан-Хуліан і Пуерто-Санта-Крус були обшукані та закриті, а профспілкові лідери були заарештовані. Антоніо Паріс, генеральний секретар Федерації робітників, був заарештований і підданий катуванням поліцією; Пізніше він був депортований разом з іншими лідерами профспілки. У Санта-Крус було оголошено загальний страйк.3 ​Антоніо Сото, який був на ранчо Bella Vista, підняв червоно-чорний прапор анархізму та почав пропагувати страйк і захоплення ранчо. На початку листопада Сото зібрав робітників ранчо Буйтрерас, Альквінта, Рінкон-де-лос-Моррос, Гленкросс, Ла-Есперанса та Белла-Віста.

Поліція почала поспішний наступ і заарештувала лідерів, яких Сото відправив до Ріо-Гальєгос: Педро Могільницький, Самбусетті та Северіно Фернандес були піддані тортурам і депортовані на пароплаві «Вісенте Фідель Лопес», тоді як Хосе Гранья, Домінго Ойола, Реституто Альварес були затримані та побиті. Хвиля арештів лідерів у прибережних містах ізолювала страйковий рух, який продовжував наростати. Рамону Оутерелло вдалося уникнути влади в Пуерто-Санта-Крус, розпочавши більш агресивні дії, ніж Антоніо Сото, який не хотів протистояти армії та уряду. Оутерелло почав організовувати великі колони робітників і зупинятися, прямуючи до портів, щоб порушити ізоляцію. На німецькому ранчо в Бремені, в Лагуна Сіфре, на страйкарів напали власники ранчо, в результаті чого загинули двоє працівників і кілька отримали поранення.

Президент Аргентини Іполіто Ірігоєн вирішив відправити війська з 10-го кавалерійського полку «Húsares de Pueyrredón», розділивши його на 2 корпуси. Головним з них командував начальник експедиції підполковник Варела, а другим корпусом командував капітан Ельбіо К. Анайя. Виїхали 4 листопада 1921 року транспортом Національної гвардії.

10 листопада Варела прибув до Ріо-Гальєгос. Там його повідомили члени сільського товариства, органи поліції та місцевий уряд, що

«…весь порядок був підірваний, що не було індивідуальної гарантії безпеки, життя та приватної власності, яку гарантує наша Конституція; що люди, які взялись за зброю проти Батьківщини, загрожували стабільності у державі". Доповідь лейт полковник Варела. Варела мав військо з 200 добре озброєних людей, тоді як страйкарів було близько двох тисяч, частково озброєних холодною зброєю. Історик Освальдо Баєр визнає, що деякі страйкарі були добре озброєні сучасними гвинтівками та револьверами, які вони отримали від чилійських поліцейських, які відвідували бари в цьому районі в пошуках алкоголю, але якщо це твердження правдиве, воно не пояснює, як ці поліцейські уникли ув'язнення або розстрілу за порушення Чилійського військового кодексу після повернення до своїх підрозділів. Хоча обговорюються причини, які спонукали його до цього, згідно з наказами національного уряду чи керуючись його власними критеріями, правда полягає в тому, що Варела виніс «вирок страйку» проти робітників і робітників, які страйкували. Чилійський уряд співпрацював з аргентинськими силами, закривши кордон, щоб запобігти проходу страйкарів і дозволивши аргентинським військам увійти на територію.

Заарештовані комуністи та анархісти силами безпеки.

11 листопада Варела з лейтенантом 1-м Швейцером і 12 солдатами вирушили в напрямку Ель-Сіфре, Пасо Ібаньєс. Там Варела наказав здійснити першу страту (коли він ще не опублікував свою сторону ухвали про смертну кару): чилійського в’язня Трівіньо Каркамо. Потім він повернувся в Ріо-Гальегос. 12 листопада капітан Віньяс Ібарра з другим лейтенантом Фругоні Мірандою та 50 солдатами вирушили в напрямку Парі-Айке, Фуентес-дель-Койле, Прімавера, Пунта-Альта, Канча-Каррера та Кордильєра-де-лос-Багуалес. 14 листопада в околицях Пунта-Альта вони напали на сотню страйкарів з невеликою кількістю вогнепальної зброї, майже всі вони були озброєні ножами, убивши 5 страйкарів і взявши близько 80 полонених, приблизно половину з яких було розстріляно.​

Оутерелло та його колона з 400 страйкарів попрямували до Пасо Ібаньєс, де на той час було близько 800 жителів, і зайняли місто. Вони взяли з собою в заручники багатьох поліцейських, власників і адміністраторів ранчо, яких помістили в місцевий кінотеатр. Після успішного опору військово-морським військам Оутерелло попросив переговори з Варелою, який прибув 23 листопада. Страйкарі вимагали звільнення своїх ув'язнених і депортованих колег, а також дотримання умов, підписаних роботодавцями. Варела відповів, що вони повинні здатися беззастережно. Двоє поліцейських, Педро Деніс і Н. Фалькон, загинули 26 листопада під час зіткнення на ранчо Алехандро О'Коннора, розташованому на півночі території, поблизу невеликого містечка Мазаредо. Поки робітники радилися Варела напав на них у Ріо-Чіко, здавшись колоні на чолі з Авенданьо, якого він застрелив разом із десятками страйкарів. Потім вони влаштували засідку на групу Оутерелло 1 грудня, яку було вбито разом із десятком робітників; З боку військ Варели втрат не зазнали.

Війська на чолі з капітаном Віньясом Ібаррою кинулися в погоню за колонами під проводом Антоніо Сото. По всій території страйкарі організувалися в кілька колон, які розділилися, щоб пройти через ранчо і підняти робітників, які там страйкували; а власники, адміністратори чи ті, хто виступав проти, були взяті в заручники. Кожні кілька днів страйкарі створювали табори, де збиралося до 300 осіб і 2 тис. коней. Ці табори були організовані та мали структуру, яка визначала існування певних функцій і видів діяльності, таких як догляд за зброєю, кіньми або контроль заручників. Збори також проводили��я для прийняття деяких рішень. Найвідомішими з них є збори ранчо Аніта, де сталася найбільша різанина робітників , і так званий Каньядон-дель-Карро, з якого вони зіткнулися з армією на Станція Tehuelches.

2 грудня війська Віньяса Ібарри перетнули річку Санта-Крус на човні з 20 чоловіками, а пізніше вони здивували групу страйкарів, напавши на них у районі «Ель-Перро», де було знищено близько 20 робітників. У Серро-Негро війська Віньяса Ібарри відвідували регіон, «очищаючи» його від активістів і розстрілюючи їх там, де їх знайшли. Потім вони просунулися до регіону Лаго Аргентіно по дорозі Кордильєра-де-лос-Багуалес. 6 грудня в Ла Леоні близько 100 страйкарів добровільно здалися, а близько 80 пішли за Сото на ранчо Ла Аніта. Віньяс Ібарра, досягнувши їх, зажадав беззастережної капітуляції. Вночі вони сперечалися на зборах, а війська готувалися до штурму: збори проголосували за капітуляцію, проти позиції анархістів, які не довіряли армії. Страйкарі посилають двох делегатів запитати умови капітуляції, але Віньяс Ібарра застрелює їх на місці. Нарешті настає беззастережна капітуляція. За різними свідченнями, число розстріляних коливалося б від 100 до 200. Антоніо Сото, який був проти капітуляції, втік верхи до Чилі з 12 супутниками. 9 грудня група Сото перетнула кордон в районі Серро Сентінела. Його так і не спіймали. Між 12 і 20 грудня Віньяс Ібарра об’їздив регіон, захоплюючи та розстрілюючи останніх страйкарів, розкиданих у регіоні.

Репресії тривали від регіону Сан-Хуліан до Каньядон-Леон. Війська Анайї рушили на північ від Естансії Сан-Хосе 17 грудня. Близько полудня після перестрілки в Тапера-де-Кастеран було взято багато полонених. Хоча військові заявили, що загинули лише лідер Альбіно Аргуельєс і двоє страйкарів, сотню в’язнів було розстріляно.

Частину репресій здійснював капітан кавалерії Ельбіо Карлос Анайя, відповідальний за придушення страйкарів у Патагонії в 1920-х роках і прямий помічник підполковника Варели. Через два десятиліття, уже в званні генерала, він очолював гарнізон Кампо-де-Майо під час повстання 4 червня 1943 року, був міністром юстиції та громадської освіти того режиму, а в 1945 році брав участь у спробах зміщення Перона у 1945 р. Пізніше, під час диктатури Педро Еудженіо Арамбуру та будучи затятим антипероністом, він очолив «Комісію 48».

Останньою і останньою колоною страйкарів, яка залишалася активною, була колона під проводом Хосе Фонта, більш відомого як Факон Гранде, у районі Патагонської залізниці. Він розділив свої війська на дві колони: одна з 300 чоловік прямувала на південь від Пуерто-Десеадо, у Баїя-Лаура, а інша на чолі з Факоном Гранде до Піко-Трункадо. Вони зайняли місто Лас-Ерас і залишили делегата Антоніо Ечеварріа. 18 грудня Варела відправив дослідницький потяг із Пуерто-Десеадо, який прибув у Лас-Херас під керівництвом другого лейтенанта Йонаса, який повернув це місто без опору. Кілька днів потому другий лейтенант Джонас підтвердив, що під час його відсутності на іншій місії Ечеверріа разом із двома іншими в’язнями були вивезені з в’язниці Пуерто-Десеадо та розстріляні в околицях міста або на протилежному березі.

20 грудня Варела прибув на станцію Теуельчес із повідомленням про табір страйкарів. Цей табір під назвою Cañadón del Carro існував з 19 або 20 грудня до 23 грудня. Він знаходився приблизно в 3 км на південь від Теуельчеса. Там зібралася група приблизно з 200 або 300 страйкарів під командуванням Факона Гранде. Після прибуття відбувся єдиний організований акт опору проти армії за всю кампанію: так звана «Бій Теуельчес», з якого Щонайменше двоє солдатів строкової служби були поранені (Фернандо Пабло Фішер і Карлос Сальві), з яких рядовий Фішер, фаворит Варели, помре через кілька годин у Пуерто Десеадо. Серед було принаймні троє загиблих (Хосе Бесерра та Армандо Ріос загинули під час протистояння; третій, на прізвисько Ореха Негра, помер пізніше, коли його транспортували в пошуках лікаря) і кілька поранених. Варела і його група були змушені відступити до станції Харамільо. Незабаром після цього страйкарі в таборі Каньядон-дель-Карро зрозуміли, що зіткнулися з армією, а не з поліцією чи білою гвардією, тому на зборах вони вирішили розпочати переговори про капітуляцію. Ось чому вони послали менеджера La Anónima, Маріо Меса, разом із двома іншими заручниками та трьома страйкуючими поговорити з Варелою, який пообіцяв поважати життя кожного та погодитися на їхні вимоги, якщо вони здадуться та віддадуть зброю. ​Після чергового зібрання робітники вирішили здатися на станції Теуельчес 22 грудня. Всупереч тому, що було обіцяно, Варела застрелив Факона Гранде, Лейву та щонайменше п’ятдесят робітників.

Знищивши останню групу страйкарів, армійські війська присвятили себе обшукуванню всієї провінції Санта-Крус у пошуках розсіяних страйкарів. Армія переслідувала страйкуючих, ловила їх і розстрілювала. 26 грудня капрал Домінго Монтенегро помер, отримавши випадковий постріл від товариша, солдата строкової служби Еусебіо Перальта. Кампанія завершилася 10 січня 1922 р. Загалом, за оцінкою Байєра, беручи до уваги різні посилання та Згідно з даними, під час страйку було вбито від 1500 комуністів та анархістів, він вважав останнє значення надмірним.

Війська і поліція змогли подавити комуністично-анархістські бунти, не давши можливості їм розв'язати громадянську війну. Під час сутичок загинуло 5 поліцейських і 2 солдат збройних сил. Також було знищено 1500 комуністично-соціалістичних бойовиків. Було страчено і одного з лідерів повстанців Факона Гранде. Але Антоніо Сото вдалось втекти в Чилі.

У відповідь на поразку Анархісти розпочали терор проти влади, підприємців і всіх хто їх не підтримував їх терор тривав до 1930 року.

27 січня 1923 року німецький анархіст Курт Вілкенс убив Гектора Беніньо Варела. Він намагався вбити Варела в інших випадках, але Варела завжди з'являвся в супроводі інших людей або своїх дочок, що відмовило його від здійснення нападу. Того дня Варела покинув свою резиденцію без супроводу. Вілкенс чекав його за кілька метрів від входу в його будинок на вулиці Фітц-Рой, у районі Палермо міста Буенос-Айрес, і коли побачив, що той йде, кинув бомбу йому під ноги, поранивши солдата. Тоді він вистрілив у нього чотири рази зі свого револьвера Кольт. Вілкенс намагався втекти, але осколок бомби зламав його малогомілкову кістку, що не дозволило йому втекти. При затриманні поліцією він сказав: «Я помстився своїм братам». Сам Курт Вілкенс був убитий у в'язниці 15 червня 1923 року, його застрелив Перес Міллан Тамперлі.Його вбивця після арешту заявив: «Я був підлеглим і родичем командира Варели. Я щойно помстився за його смерть». Заголовок Diario Critica розійшовся тиражем понад півмільйона примірників, і ця подія викликала обурення анархістів і робочих організацій. FORA закликала до загального страйку протесту та демонстрації на Plaza.

Перес Міллан був оголошений божевільним завдяки своєму впливу, і його прийняли до хоспісу Вієйтес, де він вів спокійне життя, але затаював образу за те, що почувався покинутим своїми товаришами з Патріотичної ліги. Вранці 9 листопада 1925 року Перес Міллан був застрелений Естебаном Лучічем, ув'язненим з історією вбивства. Оскільки Лучіч не мав чіткої мотивації вчинити цей вчинок, слідчі націлилися на професора Германа Бориса Володимировича анархіста російського походження, який відігравав активну роль ще в 1919 році в Аргентині. Підданий жорстокому допиту і побиттю, він не зізнався в своїй участі, щоб не скомпрометувати своїх прихильників за кордоном. Через тортури, яким зазнав Володимирович, через кілька місяців він помер.

24 грудня 1927 р. дві потужні анархістські бомби вибухнули в двох банках Буенос-Айреса, вбивши двох людей. 23 травня 1923 р. анархісти підірвали бомбу, яка зруйнувала будівлю італійського консульства в Буенос-Айресі, убивши дев'ятьох і поранивши 34 людини, більшість жертв були невинними цивільними особами. 24 грудня У 1929 році президент Аргентини Іполіто Ірігоєн зазнав вогнепального нападу з боку італійського анархіста Гуальтеріо Марінеллі, якого застрелила поліція.

6 вересня 1930 року генерал-лейтенант Хосе Фелікс Урібуру прийшов до влади в Аргентині, здійснивши перший в країні державний переворот. Режим Урібуру незабаром закрив друкарні анархістів і комуністів і ускладнив, а то й унеможливив поширення комнуністичної та анархічної пропаганди. Урібуру також наказав масово депортувати іспанських та італійських робітників, які приєдналися до анархістів, а зміна політичних, економічних і соціальних умов «привела до занепаду цього руху, особливо в його прояві в робітничому русі». , анархісти змогли здійснити ще кілька нападів, і 20 січня 1931 року вони підірвали три бомби в метро Plaza Once і на вокзалах Мальдонадо і Мальдонадо. Constitución, спричинивши загибель чотирьох людей і поранення 17 пасажирів.

Цими подіями закривається перша сторінка протистояння влади Аргентини з лівими екстремістами в першій половині XX століття.

[argentinewars]

Аргентина в першій половині XXстоліття

Після провалу лівих дорватись до влади в кінці XIX століття, згодом вони роблять ще одну спробу. У 1905 році ліваки з Радикального Громадянського союзу, вирішили здійснити, ще одне повстання.

Після послідовних поразок під час революцій 1890 і 1893 років і недосягнення бажаної прозорості виборів Радикальний Громадянський Союз увійшов у серйозну кризу, яка поглибилася з 1896 року, коли відбулося самогубство Леандро Н. Алема та смерть Арістобуло дель Валле. У 1897 році Іполіто Ірігоєн, глибоко незгодний із акордистською орієнтацією, нав’язаною йому Бернардо де Ірігоєном, сприяв розпуску Комітету УЦР провінції Буенос-Айрес, після чого радикалізм увійшов у період неорганізованості.

Розпуск Радикального Громадянського Союзу визначає формування ядра радикальних елементів, які визнають лідерство Іполіто Ірігоєна. Він складається з молодих чоловіків, набраних із середнього класу, професіоналів, торговців, службовців, власників ранчо зі старими федеральними традиціями, поселенців і сільськогосподарських робітників, яким їхні боси вміли нав’язати дисципліну та ентузіазм. У цьому контексті в 1903 році Іполіто Ірігоєн розпочав її реорганізацію.

29 лютого 1904 року щойно реорганізований Національний комітет Радикального Громадянського Союзу оголосив про утримання всіх радикалів Республіки на виборах депутатів нації, сенатора від столиці, виборців президента та віце-президента нації. і оголошує збройну боротьбу.

«…витривайте в боротьбі, доки радикально не зміните цю ненормальну та сильну ситуацію засобами, які надихає ваш патріотизм». В уряді був Мануель Кінтана, представник Національної автономістської партії, тобто однієї з найбагатших груп країни.

4 лютого 1905 р. у федеральній столиці Кампо-де-Майо, Баїя-Бланка, Мендоса, Кордова і Санта-Фе відбулося збройне повстання, яке готувалося, майже з тими ж прапорами, що й у 1890 і 1893 роках. облога по всій країні протягом дев'яноста днів.

Це було одне з найважливіших повстань початку XX століття , через кількість залучених солдатів, пов’язаних сил і розширення руху. Вони працювали в умовах великої секретності, але, незважаючи на це, уряд був в курсі ситуації.

У федеральній столиці репресивні заходи придушили рух на початку. Революціонерам не вдалося забезпечити контроль над військовим арсеналом Буенос-Айреса, коли генерал Карлос Сміт, начальник штабу армії, витіснив солдатів Ірігоєніста. Вірні війська та поліція незабаром повернули поліцейські дільниці, захоплені зненацька, і революційні кантони.

У Кордові революціонери взяли в полон віце-президента Хосе Фігероа Алькорта, який був змушений провести телеграфну нараду з президентом Мануелем Кінтаною, вимагаючи його відставки в обмін на життя, однак президент не піддався, і погроза не була виконана. У тому ж рейді вони намагалися заарештувати колишнього президента Хуліо Архентіно Року, якому, попередженому про цю обставину, вдалося втекти до Сантьяго-дель-Естеро. Натомість були заарештовані його син, депутат Хуліо Аргентіно Паскуаль Рока та Франсіско Хуліан Бізлі, колишній начальник поліції Буенос-Айреса, який повертався з інспекторської роботи в Сан-Луїсі.

У Мендосі повстанці забирають 300 000 песо з Banco de la Nación і атакують казарми, які захищає лейтенант Базиліо Пертіне. Повстанські війська в Баїя-Бланка та інших місцях не мали перспективи і не знайшли відгуку в місті. Президент Мануель Кінтана застосував таку саму тактику, використану в 1893 році, щоб придушити радикальний рух; Стан облоги став військовим.

Лише в провінції Кордова і Мендоса вони продовжували бої до 8 лютого, однак лояльні до уряду армійські підрозділи швидко перемогли революцію згідно з енергійним і швидким наказом президента Кінтани.

Після лютневих подій Кінтана звернувся до Конгресу і сказав з цього приводу: «Коли я отримав від уряду, я знав про змову, яка плетутеться в армії, і тому я спрямував це підбурювання, щоб залишатися стороннім до агітації. політики, посилаючись водночас на приклад своїх предків і славу своєї зброї. «Частина молодших офіцерів не захотіла мене слухати і воліла пуститися в авантюру, яка не виправдовує недосвідченості перед обличчям негнучких обов’язків солдата».

Уряд президента Мануеля Кінтани заарештував і розпорядився судити повстанців, яких засудили до 8 років ув'язнення та відправили до в'язниці Ушуайя.

Репресії проводилися проти революціонерів і одночасно проти робітничого і соціалістичного руху, його організацій, преси і т. д., Соціалісти та інші ліві давно думали,про те як захопити владу, або почати впливати на процеси в державі.

Сотні профспілкових працівників були заарештовані, соціалістична та анархістська преса була заборонена, в редакціях газет La Vanguardia та La Protesta, зокрема, були проведені обшуки, а офіси профспілок були закриті. Соціалістична партія та робочі організації, Загальна спілка робітників і Аргентинська регіональна федерація робітників попросили дозволу на проведення демонстрації протесту. 21 травня 1905 року тисячі робітників зібралися на площі Конституції та пройшли звідти до площі Лавалле, де на них було здійснено напад пронулали постріли та заговорили шаблі, внаслідок чого двоє вбиті, двадцять поранених

11 серпня 1905 року на Кінтану стався напад, коли він їхав у своїй кареті до Будинку уряду, чоловік вистрілив у президента кілька разів, не зумівши потрапити. Карета продовжила рух, а агенти затримали нападника, яким виявився каталонський робітник на ім'я Сальвадор Планас-і-Вірелла, симпатик анархістів, який діяв за власною ініціативою.

Революція зазнала поразки, але вона розв’язала інституційні зміни в правлячій партії, які вже неможливо було зупинити. Рокізмо розділилося, і Карлос Пеллегріні та Роке Саенс Пенья, головні лідери нового автономізму, розуміли необхідність здійснити глибокі інституційні зміни, щоб стримати зростаючий соціальний і політичний конфлікт.

У 1906 році, після смерті президента Кінтана та інавгурації його віце-президента Хосе Фігероа Алькорта, Конгрес продиктував закон № 4939 про загальну амністію для всіх учасників революції 1905 року.

Наступне повстання ліваки організували у 1919 році. Тоді виступи організували анархісти та ліва Аргентинська регіональна робоча федерація. Варто зазначити, що на початку XX століття індустралізація у Аргентині йшла повним ходом, створювались фабрики і заводи, будувались дороги і залізниці, також об'єкти інфраструктури. Масово в Аргентину мігрували люди з Європи. Також на початку XX століття в Аргентині набрали певну популярність лівацьку рухи. 2 грудня 1918 року почали бастувати робочі металургічних заводі Васена. 3 січня 1919 року відбулась сутичка між ліваками і силами порядку було вбито 6 бунтівників. Марксизм і анархізм були найбільш популярні лівацькі ідеології в Аргентині вони та інші ідеології в більшості своїй прийшли з мігрантами з Європи. Зародження лівих рухів в Аргентині відбулось в 1870-х роках особливл популярні це соціалізм, анархізм та марксизм. У 1910 році кількість прихильників анархізму зростає. Також соціалісти утворюють Аргентиську регіональну робочу федерацію(ФОРА).

Через агроек��портну модель, яку Аргентина мала до 1930-х років, металургійний сектор був відносно невеликим, хоча компанія Vasena була найважливішою в країні. Основними галузями економіки були сільськогосподарський сектор пампи, який виробляв зерно і м'ясо, м'ясопереробні підприємства, залізничний транспорт - один з найбільших у світі - порт Буенос-Айреса - який зосереджував практично всю зовнішню торгівлю - і морський транспорт.

Згідно з економічною структурою, головними аргентинськими трудовими організаціями того часу були залізничні профспілки (La Fraternidad і Federación Obrera Ferroviaria) і морські профспілки (Federación Obrera Marítima), усі вони входили до FORA IX Конгресу з революційної юніоністської більшості та соціалістичної меншості, генеральним секретарем якої був Себастьян Маротта. Профспілки ФОРА IX, хоч і критикували радикальний уряд, мали прихильну позицію щодо політики посередництва в трудових спорах Ірігоєністів, щоб вони могли вирішуватися шляхом колективних переговорів.

Компанію Pedro Vasena e Hijos заснував у 1870 році італієць Педро Васена, завдяки якому вона стала найважливішою в невеликому сталеливарному секторі Аргентини. У 1912 році її було перетворено на акціонерне товариство зі значною участю англійського капіталу та юридичною штаб-квартирою в Лондоні, змінивши назву на Argentine Iron & Steel Manufacture, раніше Pedro Vasena e Hijos. Коли Педро Васена помер у 1916 році, президентство компанії перейшло до його сина Альфредо за підтримки трьох його братів Еміліо, Умберто та Северіно. Юристом компанії був сенатор Леопольдо Мело, високопоставлений лідер лівого Радикального громадянського союзу, який також був членом ради директорів. Компанія була найважливішою в секторі в Аргентині та налічувала близько 2500 працівників, у тому числі кілька сотень робітників у пральні вовни. Крім металургійної фабрики, компанія також мала пральню вовни в Барракасі, а також два заклади в Ла-Платі та Росаріо. Вона характеризувалася поганими умовами праці, робочим середовищем із надмірною температурою та відсутністю вентиляції, а зарплати були значно нижчими. те, що платили інші подібні компанії, і довші робочі години, а також рішучу антипрофспілкову позицію та суперечність колективним договорам.

У металургійному секторі в 1918 році існувала федерація (Federación Obrera Metalúrgica), пов'язана з FORA IX (революційна та соціалістична спілка). У квітні 1918 року ФОМ провів страйк у майстернях Васена, який провалився, що призвело до розколу робітників і створення іншої профспілки, Об’єднаного товариства металургійного опору (SRMU), неофіційно приєднаного до ФОРА V (анархістської). ). У період з жовтня по грудень 1918 року СРМУ організував кілька успішних страйків на різних металургійних підприємствах міста, заручившись підтримкою значної частини робітників галузі. У цьому страйковому плані 2 грудня 1918 р. СРМУ оголосив новий страйк у Васенських майстернях. Її головними лідерами були б Хуан Сапетіні, генеральний секретар Союзу анархістської ідеології, та італієць Маріо Боратто, представник штату компанії, неанархістського католицького віросповідання.​

На міжнародному рівні за кілька днів до завершення Першої світової війни, що серйозно вплинуло на міжнародну торгівлю, а минулого року відбулася Російська комуністична революція, очолювана більшовицьким крилом Соціал-демократичної партії, вперше встановивши робочий уряд, який замінив капіталістичну систему комуністичною системою.

Варто зазначити, що перші сутички між ліваками та їх противниками почали відбуватись у грудні 1918 року. 13 грудня 1918 року стався перший випадок насильства з використанням вогнепальної зброї, коли двоє поліцейських і водій службового автомобіля обстріляли сімейний будинок на проспекті Алькорта, розташований за два квартали від профспілки.​ 14 грудня голова профспілки Поліція Хосе О. Касас запропонувала стати посередником у конфлікті, але профспілка відмовилася від посередництва, погодившись лише на прямі переговори з власниками компанії. 15 грудня сталася перша кривава подія, коли штрейкбрехер Пабло Пінчіролі вистрілив в одного з пікетувальників, який намагався перешкодити його роботі, серйозно поранивши його в спину. Наступного дня був поранений інший страйкар, Рамон Сібачіні.Пізніше поранення в ногу від штрейкбрехерів отримали Домінго Ратті та Хуана Відаля. 18 грудня один із власників фабрики Еміліо Васена застрелив поранивши вугільника Де Сантіса, сусіда профспілки, який стояв біля дверей його будинку.

Карта Аргентини, де відбулись основні сутички грудня 1918- січень 1919 року між ліваками та представниками влади та лояльними до уряду організаціями.

30 грудня 1918 року маляр Домінго Кастро, коли він прямував до одного з анархістських приміщень, був застрелений на вулиці поліцейським Оскаром Роптсом і наступного дня помер. 1 січня 1919 року штрейкбрехер застрелив і поранив нападника Константіно Отеро.

3 січня, через місяць після початку страйку, поліція повною мірою взяла участь у збройних зіткненнях, взявши участь у загальній стрілянині перед приміщенням профспілки Амансіо Алькорта та Пепірі, що призвело до серйозних наслідків постраждала сусідка Флора Сантос, а також Хуан Балестрасі та Вісенте Велатті, які грали в бочче.

4 січня на цьому ж місці відбулося нове масове збройне зіткнення, де було споруджено барикаду та прорвано водопровід, щоб затопити вулиці. Страйкарі та сусіди змусили поліцію відійти. Під час протистояння був серйозно поранений капрал Вісенте Чавес, який помер наступного дня. Протистояння зайняло перші сторінки всіх газет із заголовком «кривавий удар». Анархістська газета La Protesta підтримала народну мобілізацію та збройні виступи страйкарів такими словами:

Народ співпрацює зі страйкарями. Девіз - перемога або смерть! Завжди так, товариші.

7 січня 1919 року, знову на розі вулиць Пепірі та Амансіо Алькорта, де був зал профспілок (Alcorta 3483), приблизно о 15:30 більше сотні поліцейських і пожежників, озброєних гвинтівками Маузер, підтриманих штрейкбрехерами, озброєними гвинтівками і карабінами Вінчестер, стріляли по дерев'яних будинках, страйкуючих і сусідам. Протягом майже двох годин було випущено майже дві тисячі куль. Значна частина сил безпеки вже була розміщена задовго до того на даху школи La Banderita, розташованої на вищезгаданому розі, і на текстильній фабриці Bozalla, розташованій перед приміщенням профспілки, яка також страйкувала. Серед атакуючих сил був навіть один із власників компанії Еміліо Васена.

Хронік соціалістичної газети La Vanguardia описав панораму, яку він побачив, прибувши на місце, такими словами:

Ви повинні побачити, як стіни, двері, вітражі та інтер'єр будинків. Деякі працівники розповідали, щоб врятувати своїх дітей від куль, вони змушували їх ховатися на підлозі під ліжками. Майже всі стіни цих будівель зроблені з дерева, тому кулі легко проходять крізь них. Тим більше, якщо постріли лунали з відстані кількох метрів. У будинку навпроти школи куля пройшла крізь три стіни, розбила дзеркало шафи, пройшла крізь одяг і врізалася в стіну. У цих будинках є внутрішні кімнати, в яких на відстані 50 см від підлоги закладені кулі, які б доводили, що ці снаряди були випущені з даху школи.​ В результаті нападу 50-річний іспанець Торібіо Барріос був убитий мечами на вулиці; Сантьяго Гомес, 32-річний аргентинець, убитий у готелі; Хуан Фіоріні, 18-річний аргентинець, убитий у своєму будинку під час пияцтва мате зі своєю матір'ю; Мігель Брітос, 32-річний аргентинець; і Едуардо Басуальдо, 42 роки, який помре наступного дня. Ніхто з них не був співробітником Vasena. Було поранено понад тридцять людей, у тому числі Базиліо або Сесіліо Арсе (Аргентинець, 48 років); Сегундо Радіче (Італієць, 54 роки); Ірен Орсо або Ірен Курсо (італійка, 55 років);

Хосе Салгейро (Аргентинець, 18 років); Мігель Ала (Туреччина, 19 років); Педро Веларді (Італієць, 29 років); Мартін Перес (Іспанія, 48 років); Умберто Перес (Аргентина, 22 роки); Хосе Ладотта (Італієць, 55 років); Жозе Сантуш (Португалія, 46 років); Габіно Діас (Аргентинець, 40 років). У поліцейському звіті повідомляється, що лише троє поліцейських отримали незначні тілесні ушкодження (два удари та укус) і лише один отримав серйозні травми, отримавши ножове поранення.

Масштаби конфлікту були негайно перевірені на місці події депутатом-соціалістом Маріо Браво, хронікерами соціалістичної газети La Vanguardia, журналом Mundo Argentino та традиційним журналом Caras y Caretas.

Відразу після конфлікту уряд намагався припинити конфлікт. Міністр внутрішніх справ Рамон Гомес дав інструкцію начальнику поліції Мігелю Денові та директору Департаменту праці Алехандро Унсейну провести бесіду з Альфредо Васеною та отримати від нього поступку щодо кількох пунктів запиту на страйк. Унсейн і Денові прийшли в компанію і домоглися, щоб Васена погодилася підвищити зарплату на 12%, скоротити робочий день до 9 годин з понеділка по суботу (54 години на тиждень) і відновити на роботі всіх страйкуючих працівників. Пізно ввечері Унасіну та Денові вдалося змусити Васену та профспілкових лідерів зустрітися в штаб-квартирі поліції та досягти принципової угоди, яка буде офіційно оформлена наступного дня в штаб-квартирі компанії. Васена також пообіцяв не проводити заходів наступного дня, щоб уникнути нових інцидентів. Конфлікт у Васенських майстернях, здавалося, ось-ось вирішиться.

Але вбивства викликали широке обурення серед робітничого класу та в популярних районах на півдні міста, що негайно відбилося на великій кількості людей, які зібралися в профспілкових, соціалістичних та анархістських приміщеннях, особливо в двох в якому спочивали мертві, профспілкова штаб-квартира в Алькорта 3483 і соціалістичний «народний дім» в Лорія 1341, за два квартали від фабрики.

Тієї ж ночі купці Нової Помпеї вирішили закрити свої підприємства наступного дня на знак скорботи за загиблими. Одночасно одна з головних профспілок країни, Федерація морських працівників (FOM), FORA IX, оголосила страйк через відсутність відповіді на її запити Аргентинського каботажного центру.

8 січня 1919 року конфлікт набув загального характеру, хитка угода, досягнута у Васені, розвалилася, а оптимізм, який уряд висловив попередньої ночі, швидко згас.

Зранку всі заводи та металургійні підприємства міста призупинили роботу, а десятки профспілок із двох FORA оголосили страйк для участі у похованні загиблих, яке мало відбутися наступного дня. Коли конфлікт поширювався, незадовго до полудня члени металургійної профспілки були присутні в штаб-квартирі компанії на вулиці Кочабамба, щоб обговорити умови угоди, попередньо складеної напередодні ввечері. Але Альфредо Васена спочатку перешкодив в'їзду лідерам профспілок, які не були працівниками компанії, а потім відмовився отримувати запит або обговорювати будь-які умови, які б змінили те, що він домовився з урядом: підвищення на 12% і максимальний робочий день 9 годин. з понеділка по суботу. Профспілка вимагала більшого підвищення, рівності в оплаті праці між групами та статтю, 8-годинного робочого дня та необов’язкової понаднормової роботи, яка має оплачуватися з надбавкою 50% або 100%, якщо це було в неділю. Відмова компанії від переговорів, незважаючи на трагедію попереднього дня, ще більше напружила настрій, і без того загострений смертями та ексцесами, як можна було побачити на інформаційній зустрічі, яку профспілка провела тієї ночі в кімнаті Augusteo, розташованій у Сарм'єнто 1374. Це У другій половині дня в Конгресі депутат-соціаліст Ніколас Репетто критикував «церебральну непроникність деяких босів», посилаючись на непоступливість, яку продемонстрував Альфредо Васена в конфлікті.

Того дня Палата депутатів також зібралася на надзвичайну сесію, обговорюючи «криваві події» в Нуева-Помпеї. Соціалістична партія стверджувала, що необхідно прийняти закон про профспілкові асоціації, щодо чого була загальна згода, тому палата вирішила просити виконавчу владу включити розгляд закону про профспілки до порядку денного позачергових сесій. Однак це питання не обговорювалося, і перший союзний закон не був ухвалений до 1943 року. Соціалістична партія також попросила допитати міністра внутрішніх справ, щоб він відповів на те, що депутат Маріо Браво описав у той час як «різанину». " Браво, який був на місці події незабаром після подій і опитав численних свідків, детально розповів про те, як стався напад поліції. Коли настав час голосувати за пропозицію про інтерпеляцію міністра, палата залишилася без кворуму.

Цілий день зал профспілок і соціалістичний зал, де проходили поминки, були переповнені людьми, обуреними різаниною. ФОРА IX з'їзду висловила свою солідарність із страйкуючими і з настанням ночі ФОРА V з'їзду наступного дня оголосила загальний страйк, починаючи з 12 години дня, для масового поховання жертв різанини.

9 січня 1919 року Буенос-Айрес був майже повністю паралізований, за винятком потягів, які привозили натовпи людей із передмість, щоб приєднатися до похоронної процесії. Були барикади, пікети, обрізання трамвайних кабелів, об’їзд робочих комісій на робочих місцях, без метро і кранів тощо. Того ж дня газета La Razón описала ранкову ситуацію так:

Весь периметр між вулицями Боедо, Кочабамба, Ентре-Ріос і Рівадавія вже був заполонений натовпом за кілька годин до того, як мала пройти процесія. Групи формувалися на тротуарах, балконах, терасах, дверях і вікнах. Стан перезбудження у цьому великому й популярному столичному районі, якого ще не було. Жоден трамвай, автомобіль чи автомобіль не їздив… Робітничі квартали par excellence, багато робітників обох статей чекали на рогах, з квітами в руках, щоб кинути в прохід похоронну процесію. Обійшовши територію, ми змогли переконатися у повній відсутності поліції. Наказ, однак, був абсолютним: жодна подія не була зафіксована через відсутність працівників, які страйкували. Більський описує огляд класової складової народної мобілізації того дня, вказуючи на те, що участь була масовою в робітничих кварталах півдня, а також у районах, де робітниче населення проживало разом із частинами середнього класу. таких як Сан-Крістобаль, Бальванера та Альмагро, тоді як вищий клас зайняв позицію фронтального неприйняття з сильними націоналістичними та ксенофобськими компонентами, що призвело з 11-го до формування «патріотичних» цивільних ополчень. репресувати робітників та іммігрантів, особливо євреїв.

Васена, рада директорів компанії та кілька керівників Національної асоціації праці забарикадувалися на фабриці під охороною 300 озброєних людей із вищезгаданої параполіцейської організації. З цієї причини британський посол Реджинальд Тауер і президент The National Асоціація праці та аргентинське сільське товариство Хоакіна де Анчорени вирушили до Каса Росада, щоб вимагати поліцейських сил та енергійних рішень для захисту установи, яка вже почала оточуватися робітниками та блокуватися зведення барикад на кутах. Президентський кабінет обговорював можливість запровадження стану облоги, але Ірігоєн вирішив цього не робити, все ще сподіваючись досягти успішного посередництва у конфлікті Васена, яке заспокоїло б ситуацію.

9 січня Іполіто Ірігоєн призначив генерала Луїса Деллепіане, члена Патріотичної ліги, військовим командувачем Буенос-Айреса.

У цей момент Іригойен вживає двох заходів, передбачаючи два можливі протилежні сценарії. По-перше, він усунув начальника поліції, який керував під час конфлікту 7 січня, і призначив військового міністра Ельпідіо Гонсалеса, який міг краще чинити тиск на Васену та профспілку, щоб досягти угоди. Але з іншого боку, передбачаючи негативний розвиток подій, Ірігоен зв'язавс�� зі своїм вірним другом генералом Луїсом Х. Деллеп'яном, членом Аргентинської патріотичної ліги, який командував ІІ дивізією армії, дислокованої в Кампо-де-Майо.

О другій годині дня велика похоронна процесія вирушила з профспілкових приміщень, розташованих на перехресті вулиць Амансіо Алькорта та Пепірі, у напрямку до кладовища Чакаріта. Колону очолював авангард із 150 озброєних анархістів, який розширювався, грабуючи збройові склади по дорозі.

Колона пройшла через Ла-Ріоху до фабрики Васена, де зустрілася з колоною соціалістів. Там виникла масштабна збройна сутичка з охороною, яка охороняла компанію та її власників. Протестувальники марно намагалися підпалити залізні ворота на в’їзді та фураж для коней, як видно на деяких фото. Сутички на території заводу призвели до невідомої кількості загиблих і поранених. Оддон згадує, що п’ять тіл було доставлено до соціалістичного центру мікрорайону (8-й виборчий округ).

Дізнавшись, що відбувається в майстернях Vasena, військовий міністр і новий начальник поліції Елпідіо Гонсалес і комісар-інспектор Джастіно Торанцо вирішили приїхати на територію компанії. Але автомобіль був зупинений протестувальниками за кілька кварталів від компанії, і вони були змушені вийти, а страйкарі спалили автомобіль, це змусило повернутись до відділку поліції. За словами комісара поліції та історика Адольфо Енріке Родрігеса, під час цієї дії (не вказуючи, як) загинув другий лейтенант Антоніо Маротта, командир стрілецького взводу, який мав відповідати за захист Гонсалеса.Жоден слідчий із Трагічного тижня , ні газети того часу не згадують ні про смерть другого лейтенанта Маротти, ні про його поховання, яке мало відбутися в ті дні. El Diario у своєму випуску за той день конкретно згадує цей інцидент, а репортер переписує слова комісара Торанцо до страйкуючих: «Ми двоє самих!»

Більшість процесії оточила фабрику та продовжила рух до кладовища з деякими інцидентами, і, досягнувши церкви Ісуса Сакраментадо, за адресою Corrientes 4433, майже на розі Yatay, близько 4-ї години дня сталася ще одна кривава сутичка з пожежними. охороняли храм, а частина демонстрації частково підпалила церкву.

Застосувавши насильство, кілька сотень протестувальників зуміли пробитися до кладовища. Але на той час уряд наказав розігнати демонстрацію на цвинтарі, де піхотний полк і кілька поліцейських під командуванням капітана Луїса А. Кафферати вже сховалися. Під час промови сили порядку стріляли з гвинтівок у членів родини та бойовиків, розігнавши демонстрацію та залишивши за собою слід нових загиблих і поранених, тоді як чотири тіла жертв 7 січня залишилися непохованими. Газета La Prensa нарахувала дванадцять смертей на цвинтарі, у тому числі двох жінок, тоді як La Vanguardia нарахувала п’ятдесят. Усі хроністи погодилися, зазначивши, що втрат серед сил безпеки не було.

До середини дня Ірігоєн уже вирішив придушити бунт, мілітаризувавши місто та доручивши це завдання генералу Деллепіану, якого він призначив військовим командиром Буенос-Айреса. О шостій пополудні Деллеп'ян встановив дві батареї важких кулеметів над Кочабамбою, в одному з кутів фабрики, наказавши вести безперервний вогонь більше години.

Кількість смертей того дня становила кілька десятків, хоча їх неможливо було уточнити: соціаліст Oddone підтвердив запис про 39 смертей у лікарнях тієї ж ночі;43 радикальна газета La Época повідомила про 45 загиблих і 119 поранених44; The Buenos Aires Herald , газета британської громади в Буенос-Айресі, нарахувала 80 смертей.44

Враховуючи кількість смертей, безпрецедентну в історії аргентинського юніонізму, тієї ночі FORA IX випустила резолюцію, за якою вона вирішила «взяти на себе керівництво рухом у федеральній столиці» та скликати наступного дня термінове засідання генеральних секретарів для визначення кроки, які слід виконати. Зі свого боку, анархістська газета La Protesta опублікувала б свої висновки в день 9 числа: «народ за революцію».

Після конфлікту попереднього дня та мілітаризації міста під командуванням генерала Деллеп’яна офіційна газета La Época вранці 10 січня передала позицію уряду:

Важливо точно встановити, що відбувається, щоб розвіяти непорозуміння, що виникають через неправдиву інформацію. Це абсурдна спроба, спровокована та скерована анархістськими елементами, чужими будь-якій соціальній дисципліні, а також чужим справжнім робітничим організаціям… Президент Аргентинців ніколи не піддасться загрозливим напозиціям непомірного натовпу…​ Редакція дослівно стверджувала, що рух очолює «крамольна меншість». «Буенос-Айрес Геральд», газета британської громади в Буенос-Айресі, опублікувала відповідний заголовок, що «вчора в Буенос-Айресі відбулося перше випробування більшовизму».47 «Ла Пренса» та «Ла Вангуардія» збирають заяви радикальних груп, які виступили з проголошеннями того самого ранку що «якщо є барикади з бунтівників, повинні бути сформовані барикади з аргентинців».

Місто все ще було паралізоване та повне барикад. Рухалися лише машини з червоним прапором, який гарантував проїзд через пікет. Нові профспілки оголосили страйки через конкретні вимоги в різних частинах країни. Зі свого боку генерал Деллепіан почав організовувати свої сили, щоб відновити місто. Дві тисячі моряків приєдналися до армії, а дві кулеметні батареї були доставлені з Кампо-де-Майо.

Об одинадцятій годині ранку група страйкуючих знову спробувала силою захопити фабрику Васена, яку захищали поліцейські та військові сили, встановлені з дня попереднього дня, з великою кількістю втрат. Серед солдатів, мобілізованих Ірігоєном і Деллепіаном, був молодий лейтенант Хуан Домінго Перон, який працював в арсеналі Буенос-Айреса і мав завдання постачати війська амуніцією. Одночасно загін озброєних пожежників напав на приміщення Амансіо Металургійний союз Алькорта, убивши одного з його мешканців і заарештувавши решту.

10 січня під час жорстокої перестрілки біля станції Once de Septiembre солдат строкової служби Луїс Демарчі з 8-го кавалерійського полку був смертельно поранений пострілами розлючених елементів у його стрілецький взвод аргентинської армії.

До середини дня військові та поліцейські сили почали брати місто під контроль. У своїй книзі «Трагічний тиждень» комісар Хосе Ромаріз, один із дійових осіб подій, розповідає, що серед телеграм, отриманих від генерала Деллеп’яна, з інструкціями знищити їх, як тільки вони будуть прочитані, був наказ «стріляти без попередження у бунтівників, які перекривають дороги і займаються грабунками».

Порушення прав людини урядовими військами були масовими. У Кабрері 3275 спільний військово-поліцейський патруль увійшов у будинок сімей Вівіані та Ді Торо, убивши дівчину Паулу Вівіані, 13 років, і Девіда Ді Торо, 21 рік. Незабаром після цього карети швидкої допомоги вивезли тіла, а солдати затримали двох братів загиблих.

Тієї ночі сили профспілки займуть позиції. Федерація залізничників (FOF), найпотужніша профспілка в країні, оголосила страйк по всій країні з вимогою поновити на роботі працівників, звільнених під час відомих страйків, які почалися минулого року. ФОРА IX з'їзду вирішила визначити пріоритетними вимоги, викладені в страйкових вимогах васенських металургів і залізничників. ФОРА V Конгресу вирішила продовжити загальний страйк «на невизначений термін», надавши йому відтепер характеру «революційного» і поставивши своєю метою звільнення Сімона Радовицького, засудженого за вбивство колишнього начальника поліції. Рамон Фалькон, Аполінаріо Баррера – ув’язнений за організацію невдалої втечі Радовицького – та інші політичні та соціальні в’язні, переважно анархісти. Протест перестав виходити, і FORA V, і головні лідери анархістів пішли в підпілля.​

Після відновлення контролю над містом і з першими тінями ночі було розв’язано те, що було відомо як «білий терор», який триватиме наступні три дні не лише військовими та поліцейськими силами, але тепер також і громадянські групи молоді вищого класу, визначені як «патріоти».

Того дня у Військово-морському центрі буде створено Комісію захисників порядку, параполіцейську організацію крайніх правих , очолювану впливовими солдатами, священиками, бізнесменами та радикальними і консервативними політиками, яка через кілька днів змінить назву на Аргентинську патріотичну лігу. Серед осіб, які закликали молодь вищого класу вийти на вулиці та придушити страйкарів, був радикальний лідер і адвокат Pedro Vasena e Hijos Леопольдо Мело.

Білий терор мав своєю чіткою метою репресувати та вбивати «євреїв» і «росіян» («смерть євреям» було одним із найуживаніших гасел), «максималістів», «більшовиків» та «анархістів», також членів профспілок і працівників загалом. Наступного дня газета La Nación повідомила, що тієї ж ночі генерал Деллеп’ян оголосив пресі, що мета уряду полягає в тому, щоб «надати урок, який запам’ятається 50 років».

Тієї ночі ур��д повідомив пресі, що анархісти-страйкарі намагалися «напасти» на кілька поліцейських дільниць, убивши капрала Теофіло Раміреса та агента Анхеля Джусті під час замаху на 24-ту. Сільва детально вивчив цю подію і дійшов висновку, що таких спроб штурму не було, а скоріше це були протистояння між різними групами репресивних сил, викликані наявною нервозністю. За словами Сільви, мета генерала Деллеп’яна полягала в тому, щоб змусити революційно-синдикалістські та соціалістичні течії FORA IX засудити «підривні елементи», виправдати дії уряду та отримати простір для репресивної ескалації, яка почнеться тієї ночі.

У ніч з 10 на 11 січня репресії посилилися. Сили безпеки та фашистські «патріотичні» групи пильності почали здійснювати сотні рейдів, проникаючи в приватні будинки без судового дозволу, вбиваючи та б’ючи їх мешканців, ґвалтуючи жінок і дівчат, знищуючи майно та спалюючи книги.59 «Проникаючи, проникаючи в наш будинки… Зайти означало наступити… Зайти означало зґвалтування».

Вранці місто все ще було паралізоване, але населення почало відчувати втому, спричинене конфліктом. Репресивні сили продовжували діяти весь день і наступні два дні без будь-яких обмежень. Єврейські та, меншою мірою, каталонські цілі тепер були додані до цілей робітників. «Полювання на росіян» («росіянин» на аргентинському сленгу є зазвичай принизливим синонімом слова «єврей»), як стало відомо про єдиний в історії погром на американській землі, спустошило єврейський квартал Ель-Онсе та породило зловісну вислів, який існує в аргентинській мові до теперішнього часу: «Я, аргентинець», фраза, якою євреї благали не вбивати їх. Суттєвою частиною репресивного плану влади була підтримка дій фашистських угруповань. Сам генерал Деллепіан віддав суворий наказ «стримувати всі демонстрації чи перегрупування, за винятком патріотичних».

Свідок описав репресивну безкарність, яка панувала того дня в місті:

Шум меблів і ящиків, насильно викинутих на вулицю, змішувався з криками «Євреї помирають». . Я ніколи не забуду блідого обличчя і благального погляду одного з них, якого тягнула пара молодих хлопців, а також ридаючої дитини, яка чіплялася за свій старий чорний сюртук, уже подертий. (…) Посеред вулиці горіли купи старих книжок і мотлоху, серед якого можна було впізнати стільці, столи та інші хатні речі, а полум'я похмуро освітлювало ніч, висвітлюючи червонуватим блиском обличчя жестикулюючий і жестикулюючий натовп похитнувся всередині та ззовні будівель точилися бої; Я побачив там єврейського торговця. Жорстоке покарання було поширено на інші єврейські домівки. Письменник Хуан Хосе де Соіза Рейлі також описав те, що він побачив того дня відразу:

Старійшини, у яких подерли бороди; Один із них підняв сорочку, щоб показати нам два кровоточиві ребра, які стирчали зі шкіри, як дві голки. Дві дівчини років чотирнадцяти-п'ятнадцяти плакали, що загубили серед диких тварин святий скарб Пречистої Богородиці; Одній, яка чинила опір, зламали сокирою праву руку. Я бачив єврейських робітників з обома ногами, розбитими на осколки, зламаними ногами об оточення. І все це зробили озброєні люди з аргентинським прапором.​ Піні Уолд, директор газети «Авангард», затриманий і підданий катуванням урядом, роками пізніше опише у своїй книзі «Кошмар» (1929), що відбувалося:

Дикими були демонстрації «хороших дітей» Патріотичної ліги, які марширували, закликаючи до смерті максималістів, євреїв та інших іноземців. Вони катували і влаштовували оргії. Був затриманий єврей, у якого після перших ударів з рота потекла цівка крові. Вони негайно наказали йому заспівати національний гімн і, оскільки він цього не знав, бо щойно прибув до країни, убили його на місці. Вони не відбирали: побили і вбили всіх бородатих, які були схожі на євреїв і могли їх знайти. Ось так підловили перехожого: «Кричи, ти максималіст». «Я ні», — благав він. Через хвилину він уже лежав на підлозі в калюжі власної крові. Педро Вальд Маючи цей сценарій на задньому плані та поки різанина досягла свого піку, президент Іполіто Ірігоєн скликав у другій половині дня FORA IX Конгресу на чолі зі своїм генеральним секретарем Себастьяном Мароттою та Альфредо Васеною, який був присутній у супроводі британського посла, до Casa Rosada нав’язати скасування страйку профспілковому центру та прийняття заяви про страйк президенту компанії.63 Уряд також звільнить усіх затриманих,64​ за винятком засуджених за тяжкі злочини, серед яких був Радовицький.​

Тоді FORA IX вирішила «припинити рух, рекомендуючи всім страйкарам негайно повернутися до роботи».

Незважаючи на угоду, досягнуту за посередництва президента Ірігоєна, і резолюцію FORA IX напередодні, яка оголосила «рух завершено», загальний страйк продовжився. Страйк поширився на інші міста країни (Росаріо, Мар-дель-Плата, Сан-Фернандо, Сан-Педро, Санта-Фе, Тукуман, Мендоса та Кордова), навіть підтримуваний профспілками та секціями FORA IX. У Буенос-Айресі активність частково відновилася в другій половині дня.

Металургійна профспілка оприлюднила заяву, в якій говориться, що вони не брали участі в переговорах, що ніхто не надсилав їм копію передбачуваної угоди з Vasena і що місцеперебування самого Vasena невідоме, тому вони оголосили, що страйк у майстерні не можна було підняти.

Увесь день по всьому місту сили міліції та параполіції продовжували проводити кримінальні акції та затримувати. Десятки тисяч громадян були затримані, переповнивши в'язниці та поліцейські відділки. Тоді уряд вирішив розпочати операцію, щоб змусити населення повірити, що профспілкові протести були частиною міжнародної російсько-єврейської змови з метою встановлення радянського режиму в Аргентині.

У рамках цієї операції були заарештовані журналіст Піні Уолд, його дівчина Роза Вайнштейн, Хуан Зелестук і Серхіо Суслоу. Уряд оголосив, що Вальд був «диктатором-максималістом» майбутньої Аргентинської Ради, а Зелестук і Суслов були, відповідно, начальником поліції та військовим міністром.Незважаючи на неправдоподібність новин, головні газети Аргентини країна надала йому широкого висвітлення та гарантувала його серйозність. Вальда та інших затриманих жорстоко катували, аж до смерті. «З цієї причини наступного дня преса — щоб висвітлити поліцію — оголосила Вальда мертвим, а Зелестук у дуже важкому стані внаслідок нібито «отриманих поранень» під час «опору при арешті».» Вальд залишив свідчення про свої страждання. у книзі «Песаділья», написаній на їдиш і перекладеній іспанською мовою, яка вважається раннім попередником жанру роману-свідчення, який у 1957 році об’єднає з Operación Masacre Родольфо Уолша та «Холоднокровно» (1959) Трумена Капоте.70 Абзац роману описує людську деградацію, визначену як «кошмар», яка сталася завдяки Трагічному тижню:

Що відбувалося по той бік тюремної стіни? Що відбувалося на вулиці? В місті? На дачі? У всьому світі? Чи було щось, окрім насильства та вбивства? Мисливці і впольовані? Переслідувачі і переслідувані? Тих, хто б'є, і тих, кого б'ють? Вбивці і вбиті? Чи було щось, крім озброєних пожежників і замучених в'язнів, які чекали смерті…? Де тисячі й тисячі в’язнів, яких він бачив напередодні? Або це був жахливий сон, все-таки кошмар? Піні Уолд, Pesadilla71​ Вночі ФОРА V ратифікувала своє рішення про продовження загального страйку на невизначений період до тих пір, поки «усі затримані з соціальних причин» не будуть звільнені, додавши вимогу «уряду вивести всі війська».

Настав день, коли сили безпеки розстріляли Федерацію залізничників (FOF), основну профспілку FORA IX, яка продовжувала страйкувати за свої вимоги, заарештували 17 поранених членів профспілки та закрили приміщення. Армія також зайняла залізничні споруди та контролювала нормалізацію сполучення.​

Місто повільно поверталося до роботи через труднощі з постачанням і акти саботажу, такі як сходження з рейок поїзда, що йшов з Росаріо. Деякі навколишні міста, такі як Авельянеда, все ще були повністю паралізовані та перебували під контролем страйкових пікетів.

Вранці уряд направив делегата до металургійної профспілки, яка була в повному складі, для переговорів про умови повернення до роботи. Профспілкова делегація (Хуан Запетіні, Маріо Боратто, Марселіно Гаммі, Хесус Лакамбра, Хосе Бока та Фідель Калафаті) вирушила до Casa Rosada, де зустрілася з Альфредо та Еміліо Васена та директором-юристом компанії, радикальним сенатором Леопольдо Мело. Зустріч відбулася за посередництва міністра внутрішніх справ Рамона Гомеса за підтримки директора Департаменту праці Алехандро Унсейна. Компанія прийняла всі вимоги робітників, за винятком ситуації з пранням вовни, переговори про яку було передано на нові збори, і профспілка скасувала страйк після 43 днів після оголошення та однієї з найкривавіших масових вбивств у Латинській Америці. історії. Робітники поверталися до роботи в понеділок 20 числа після ремонту установ і обладнання, але отримували зарплату з цього дня.

14 січня генерал Деллеп'ян окремо зустрівся з двома ФОРА, щоб домовитися про остаточне скасування загального страйку та припинення конфліктів. Обидва вимагали свободи затриманих, «припинення проявів сили з боку влади» та «дотримання права на зібрання». Уряд прийняв умови профспілкових центрів і страйк було скасовано.

Незважаючи на це, того самого дня сили безпеки під командуванням Деллеп’яна здійснили рейд і знищили приміщення анархістської газети La Protesta та кілька анархістських і профспілкових приміщень, у тому числі там, де проходила сесія ФОРА V, заарештувавши всіх його мешканців. Зіткнувшись із кричущим невиконанням узгоджених умов, генерал Деллеп’ян подав у відставку з наступними словами:

Яке ж було моє здивування, коли дізнався, що невдовзі в приміщення, де я санкціонував зібрання, всупереч моїм чітким розпорядженням увірвалися працівники слідчої міліції та затримали всіх людей, які там зібралися. Виявилося, що я порушую дане слово і зраджую тих людей, яким дав запевнення, і оскільки я ніколи не був зрадником, то не потерплю, щоб хтось представляв мене таким. Однак через кілька хвилин Деллеп'ян відкликав свою відставку і залишився військовим командиром Буенос-Айреса. Того дня палата депутатів схвалила оголошення облогового стану, схвально проголосувавши радикальну та консервативну лави, тоді як лава соціалістів ухвалила рішення проти, але через три дні палата сенаторів не затвердила половинну санкцію.

Того дня стався другий погром, коли урядові сили та групи пильності знову напали на квартал Онце. Посольство Сполучених Штатів, єдине, яке в ті дні проводило індивідуальний підрахунок загиблих, заявило, що в армійському арсеналі в Сан-Крістобалі було 179 тіл «російських євреїв», які не були поховані.

Наступного дня Ірігоєн наказав звільнити всіх затриманих. Зі свого боку, Деллепіан видав такий наказ дня:

Я хочу передати гідним і хоробрим особовим складом, який співпрацював із силами армії та флоту в придушенні жорстокого та несправедливого спалаху, найщиріші слова вдячності та побажання, щоб члени ціла ієрархія таких шляхетних інституцій, відповідальних за охорону найсвятіших інтересів цієї великої метрополії, відчуває, що їхні груди тремтять виключно через імпульс благородних ідеалів, представляючи їх як невразливу броню для нездорового підбурювання, за допомогою якого вони хочуть приховати цілі . невимовні й боягузливі апетити. Того дня на вулиці Пуейрредон група страйкарів застрелила армійського сержанта Рамона Діаса, а на вулиці Корріентес страйкарі вбили командира стрілецького взводу другого лейтенанта Агустіна Ронцоні та цивільного. Взвод під командуванням сержанта Боніфаціо Манцо також потрапляє в засідку, і частина 7-го піхотного полку змушена вдатися до використання великокаліберного кулемета Віккерса, щоб відбити нападників.79 3-й піхотний полк також змушений втрутитися і звільнити 400 робітників, які відмовилися брати участь у страйках, і які тепер були захоплені в майстерні Васена анархістами, які планували підпалили їх разом із будівлею. Водіям швидкої допомоги та лікарям на борту довелося вийти озброєними револьверами, щоб захиститися від страйкарів, які прагнули помститися.

Наступного дня Деллеп’ян погрожував «розмістити артилерію на площі Конгресу та підірвати все місто гарматами», якщо насильство з обох сторін не припиниться. Тим часом армійський загін, розташований перед фабрикою, відкрив вогонь по робітниках, а в інших місцях було вбито двох поліцейських, капрала Теофіло Раміреса та агента Анхеля Джусті, коли на них напали страйкарі.

12 січня 5-й і 12-й кавалерійські полки і 600 моряків з броненосних крейсерів «Бельграно» і «Гарібальді» увійшли в Буенос-Айрес як підкріплення.

Ірігоєн ратифікував з соціалістичною ФОРА звільнення затриманих робітників, збільшення на 40% і скорочення робочого дня. Він викликав Альфредо Васена до свого кабінету і вимагав від нього повного й беззастережного прийняття того, про що він щойно домовився з FORA. Васені нічого не залишалося, як поступитися.

Страйк закінчено; Тепер державна влада має шукати організаторів повстання, того повстання, відповідальність якого FORA та PS відкидають. Газета La Razón, 11 січня 1919 р. Розслідування, проведене в ті дні армією Сполучених Штатів і пізніше поширене, стверджувало, що робітники-анархісти діяли під впливом німецьких і радянських агентів (перші з економічних інтересів, а другі з ідеологічних інтересів).

Тим часом деякі страйкарі хотіли відновити збройну боротьбу і вранці 13 січня спробували захопити зброю в поліцейській дільниці, але були змушені відступити після того, як потрапили під вогонь стрілецького взводу піхотинців, що нещодавно прибули з ARA San Мартін круїзний лайнер.

Загальна кількість загиблих під час сутичок між лівацькими силами та силами порядку склала близько 800 осіб, близько 20 убитих це були військові та поліцейські. Анархісти та Соціалісти зазнали втрат у 600 убтитих в цьому конфлікті, решту загиблих склали мирні люди.

Це була перша масштабна спрова лівацьких сил заявити про себе і спробувати почати впливати на політичну ситуацію в Аргентині.

​

[argentinewars]

Аргентина на початку і середині XIX століття.

Територія Аргентини, до приходу європейців, була заселена місцевими індіанськими племенами, які часто ворогували між собою. Європейці зокрема іспанці відкривають територію Аргентини у XVI столітті, також варто зазнати, що з XVI століття розпочинається колонізація Аргентини, і її заселення іспанцями та іншими виходцями з Європи, засновується основне місто Аргентини, її майбутня столиця Буенос-Айрес. Територія Аргентини, була колонією Іспанії сотні років, окрім іспанців мігрували в Аргентину також і італійці, французи, німці, українці, чехи, поляки. Патагонія південна область Аргентини, фактично до XIX століття залишалась малозаселенною областю, її колонізація і активне заселення розпочнеться в другій половині XIX ст. Під час Наполеонівських війн, на території Аргентини відбулась сутички між арміями Британії та Іспанії. Ключовою датою для Аргентини став 1810 рік, коли почались процеси, які завершились війною з Іспанією і утворенням незалежної Аргентинської держави. Населення в Аргентині скористалось ослабленим становищем Іспанії, яка вела у Європі кровопролитні битви у Наполеонівських війнах, і не здатна була в повному обсязі реагувати на те що відбувалось в колоніях. Бойові дії тривали до 1816 року. І 1816 році було проголошено про незалежність Аргентиської держави. До середини 20-х років XIX століття між штатами бували часті сутички, відносний спокій і стабільність прийшли на територію Аргентини вже в середині XIX століття. У 1829 році до влади прийшов диктатор Хуан Мануель Росас. Він встановив диктатуру і фактично управляв країною до 1852 року де був розбитий під час війни, яку він вів проти Бразилії та Уругваю, сам Росас втік у Британію. Після Росаса до влади прийшов генерал Урікса, який був вибраний президентом, також з середини XIX століття, у Аргентину розпочалась інтенсивна міграція з Європи, населення Аргентини відчутно виросло. Міграція позитивно вплинула на економічний розвиток держави, який був перерваний війною з Парагв��єм, яку Аргентина у складі коаліції вела з 1865-1870рр. Це була одна з найбільш кровопролитних війн в Південній Америці в XIX столітті. У 1871-1884рр. влада Аргентини проводила успішні військові компанії на півдні Аргентини, по підкоренню Патагонії відоме також як Завоювання Пустелі. Під час якого влада розбила індіанські війська і встановила контроль над Патанонією, і розпочала її заселення, колонізацію таким чином повністю встановивши над нею контроль, хоча окремі загони індіанців були розбиті аж в 1917 році. Також в другій половині XIX століття в Аргентину з Європи починають проникати, лівацькі ідеї марксисзму та соціалізму, різні лівацькі інтерпритації розповсюджуються по Аргентині, чим в майбутньому будуть значно дошкуляти цій державі. Перший такий дзвіночок трапився у 1893 році.

Так у 1893 році відбулось повстання, соціалістів з Радикального громадянського союзу проти влади Аргентини, це була спроба повалити консервативний правий уряд Аргентини. Повстання тривало з 28 липня- 1 жовтня 1893 року.

У 1890 році нещодавно створений Громадський союз на чолі з Леандро Алемом і Бартоломе Мітре організував збройне повстання, Революцію 90-х років, яка зазнала поразки, але призвела до відставки тодішнього президента Мігеля Хуареса Сельмана та його заміни віце-президентом Карлосом Пеллегріні. Після поразки Громадянський союз готувався до президентських виборів 1891 року, проголосивши Бартоломе Мітре своїм кандидатом. Відразу голова правлячої Національної автономістської партії Хуліо А. Рока спробував розділити опозицію, запропонувавши Мітре очолити формулу національної єдності. Враховуючи прийняття угоди Мітром, Леандро Алем розірвав Громадянський союз і заснував Громадянський радикальний союз, який проголосив Бернардо де Ірігоєна кандидатом у президенти.

Зважаючи на підтримку населення Радикального громадянського союзу, за тиждень до виборів, 2 квітня 1892 року, президент Карлос Пеллегріні фальшиво засудив радикальну змову з метою захоплення влади та вбивства основних офіційних лідерів. Пеллегріні оголосив облоговий стан і заарештував головних радикальних лідерів, включаючи Леандро Алема. У цих репресивних умовах і без участі Радикального громадянського союзу 10 квітня відбулися вибори, на яких президентом був обраний офіційний кандидат від Національної автономістської партії Луїс Саенс Пенья.

У той час характеристики аргентинського виборчого режиму, заснованого на голосуванні, і широкі репресивні повноваження, які мав президент нації (втручання в провінції, стан облоги, контроль над збройними силами та силами безпеки), серйозно обумовили можливості доступу до влади через вільні вибори.

Після того, як радикальні лідери були звільнені та враховуючи докази того, що національний уряд знову будь-якими засобами перешкоджатиме їхньому доступу до влади через вибори, Громадянське радикальне об’єднання почало реорганізовуватися та готувати нове збройне повстання.

Також у той час виникла сильна опозиція між Алемом і його племінником Іполіто Ірігоєном, який уже контролював радикальні сили в провінції Буенос-Айрес і не довіряв здатності до політичної організації та переговорів, які його дядько демонстрував останніми роками. Радикальний громадянський союз тоді розділився на червоних, які підтримували Алема, та ліричних, які підтримували Ірігоєна.

Нарешті, у 1893 році Арістобуло дель Валле, історичний лідер громадянських і політичних дій, брат Алема, через слабкість літнього президента Луїса Саенса Пенья приєднався до національного уряду як військовий міністр і стратегічні функції прем’єр-міністра, в тому числі командування військами, що поставило Радикальний Громадянський Союз у неперевершені умови для доступу до влади.

Революція була підготовлена ​​між Іполіто Іригойєном і Арістобуло дель Валле за спиною Алема.​ Іригойен і Дель Валле поділяли, на відміну від решти радикалів, переконання, що не треба брати національну владу шляхом державного перевороту, подібного до невдалого 1890 року, який перервав конституційну законність, але через провінційні повстання, які призвели до втручання провінцій і проведення вільних виборів.

28 липня в Сан-Луїсі почалася революція під проводом Теофіло Саа. Революціонери швидко захопили всі офіційні департаменти та змусили губернатора піти у відставку, призначивши Саа тимчасовим губернатором.

30 липня в Санта-Фе спалахнула революція. Після кількох днів кривавої боротьби вони нарешті перемогли провінційний уряд на чолі з тодішнім губернатором доктором Хуаном Мануелем Каффератою (одним із небагатьох членів Національної автономістської партії). який законно прийняв владу), а 4 серпня уряд очолює радикал Маріано Кандіоті. Серед революційних лідерів був і Лісандро де ла Торре.

Революція в провінції Буенос-Айрес, яку очолив Іполіто Ірігоєн і більш відома як Революція Темперлі, була найкраще організованою та найпотужнішою3. Вона почалася рано вранці 30 липня одночасно у 82 містах. Радикальна армія лівих налічувала 8000 добре озброєних чоловіків під прямим командуванням спочатку Марсело Т. де Альвеара, а потім Мартіна Ірігоєна. Штаб-квартира була заснована в Темперлі, поблизу міста Буенос-Айрес. Революція перемогла в різних частинах краю. 8 серпня він взяв столицю і призначив Хуана Карлоса Бельграно тимчасовим губернатором. Через усі ці події столицю провінції тимчасово перенесено до Ломас-де-Замора.

Коли вже святкувався тріумф революції, її лідери припустилися помилок, які призвели до її поразки. По-перше, Арістобуло дель Валле, сильна особа уряду того часу, відмовився здійснити державний переворот і змістити президента Саенса Пенью, як вимагали від нього Леандро Алем і більшість радикальних лідерів (за винятком Ірігоєна). , який виступав проти захоплення влади шляхом державного перевороту). Дель Валле відмовився порушувати Конституцію і підготував правовий план, за допомогою якого головні провінції втрутилися і гарантували вільні вибори. Сенат схвалив втручання, а Палата депутатів – ні, що призвело до провалу плану Арістобуло дель Валле.

Друга помилка сталася, коли Іполіто Ірігоєн звільнив Карлоса Пеллегріні, одного з ключових лідерів правлячого автономізму, який був захоплений революціонерами в Хаедо. Звільнившись, Пеллегріні попрямував до столиці та реорганізував сили правлячої партії.

Нарешті, третя помилка сталася, коли незрозумілим чином Арістобуло дель Валле вирішив залишити Каса Росада та піти до Темперлі, де розташувалася радикальна революційна армія, щоб бути присутнім під час передачі збро��. Але 11 серпня, коли Арістобуло дель Валле був відсутній в уряді, Пеллегріні та Рока скористалися проектами втручання, які він надіслав до Конгресу, щоб зараз схвалити втручання провінцій Буенос-Айрес, Сан-Луїс і Санта-Фе під владою революційних урядів.

Коли радикалізм дізнався про втручання, єдиною альтернативою для Арістобуло дель Валле було здійснити державний переворот, проігнорувати закон Конгресу та рушити до Буенос-Айреса з радикальною армією Алем наполегливо про це просив.​ Але тоді переважали правові принципи Арістобуло дель Валле, і він подав заяву про відставку з кабінету міністрів 12 серпня, його замінив митрист Мануель Кінтана.

25 серпня Губернський комітет Радикального Громадянського Союзу вирішив здати зброю. Революція, очевидно, зазнала поразки.

14 серпня 1893 року, через два дні після відставки Арістобуло дель Валле, у Коррієнтесі відбулося повстання, яке повалило губернатора; Провінція негайно втрутилася, але повстання тривало. Леандро Алем, вважаючи, що революція, далека від поразки, чекає масового повстання, вирішив почати його з Росаріо. Однак Іполіто Ірігоєн вважав рух суто емоційним і заперечував підтримку радикалізму провінції Буенос-Айреса для цього другого етапу Революції 1893 року. Решта радикалів вважала таку позицію Ірігоєна зрадою.

Друге повстання на чолі з Алемом було погано організоване і безпланове. 7 вересня радикальний командир Белло підняв повстання у своїх військах у Тукумані та ввів революційний уряд під командуванням Еухеніо Мендеса. Національний уряд вирішив ��ідповісти твердо і направив потужну армію під командуванням Карлоса Пеллегріні, яка домоглася капітуляції революціонерів 25 вересня.

24 вересня Маріано Кандіоті з цивільно-військовою армією знову взяв у руки зброю в місті Санта-Фе і після двох днів бою зазнав поразки. Того ж дня Алем прибув до Росаріо, схований на вантажному кораблі. Населення прийняло його як героя, і він був проголошений президентом нації на великих народних зборах. Негайно було організовано народне військо чисельністю 6000 чоловік, хоча й не вистачало зброї. У порту Росаріо військово-морський корабель «ARA Los Andes» під командуванням лейтенанта фрегата Херардо Валотта приєднався до революції та взяв участь у морській битві при Еспінільо, де він зіткнувся з капітаном Мануелем Хосе Гарсіа Мансільєю, тим же торпедний катер Murature на Тигр, який був знищений лояльними до уряду військами.

Коли революція зазнала поразки по всій країні, війська національного уряду під командуванням генерала Хуліо А. Рока зосередилися на Росаріо та Алемі. Революційний корабель Los Andes під командуванням лейтенанта фрегата Херардо Валотта вийшов протистояти кораблям, які везли лояльну армію річкою Парана; У морській битві при Ель-Еспінільо він зазнав поразки від лінкора «Індепенденсія» та канонерського човна «Коронель Еспора».

Становище Леандро Н. Алема стало безвихідним. Рока погрожував розбомбити місто, якщо революціонери не здадуться. Демонструючи свою непримиренність, Алем спочатку вирішив чинити опір будь-якою ціною, але жінки та місцеві комісії попросили його врятувати місто. Тоді Алем вирішив не воювати й дозволити урядовим військам відвоювати Росаріо. 1 жовтня 1893 року Алем був схоплений і ув'язнений разом з сотнею революціонерів. «Які хоробрі ці люди з Росаріо. Тут ніхто не здався, і нічого не пропало: кожен до свого дому, добре тримаючи зброю», — таку останню пораду він дав своїм бійцям.

Алем був ув'язнений, залишаючись у в'язниці 6 місяців.

Стосунки між двома великими діячами радикалізму, Алемом та Ірігоєном, закінчилися стражданнями після провалу революційної спроби. Що стосується Арістобуло дель Валле, то він помре незабаром (29 січня 1896 року) від інсульту.

Зрештою, 1 липня 1896 року Леандро Н. Алем, вражений поразками та глибоким внутрішнім розколом, у якому був занурений Радикальний Громадянський Союз, покінчив життя самогубством.