be-a-cause-of-blog

[be-a-cause-of-blog]

А тому, що настрій такий.

І якось, вийшовши на вулицю, відчуваєш зміни, ледь помітні і саме тому такі вартісні. Вітер став трохи холодніший і сонце-не то надто ніжне, не то безсиле і дихати, здається, легше але “ледь помітність” лякає. Лякає, бо коли непомітно, то завжди впевнено, бо коли поступово, то безповоротно, коли спокійно, то так рішуче. Безоглядно осінь змінює ��іто так гордо і самовпевнено,стримуючи емоції і  танцюючи на його похороні своїм глибоким тихо-інтимним танцем, майже на місці, вдаючи смуток. Але сумно не їй.

Бо є люди, які тільки голосно і навиворіт, тільки спонтанно і відразу, тільки гаряче і трохи наївно, втомлено щасливі життям і завжди виснажено спраглі.

А є посмішками всередину, небезтурботно задумані й небезпідставно замріяні, глибоко стримані та меланхолійно щасливі. Є люди як осінь, а є розміром з літо. Є, звісно, й інші… І не тому, що в залежності від пір року, а тому, що настрій такий.

#summer#autumn#mood#people#

[be-a-cause-of-blog]

Брудне, але мистецтво.

Міста, люди, розмови, шум, атмосфера, запах, мистецтво. Я б сказала “брудне, але мистецтво”. Навіть вітер і дощ інші, нічого рідного, нічого свого і по трохи привикаєш до людей, посмішка яких говорить більше ніж очі, до манери кричати коли варто б пошепки, до свободи рухів і тепла  розмов, по трохи ��ожна привикнути до всього, до метро в яких люди буквально боряться за виживання, до парасольок в сонячну погоду, до того що інколи щоб перейти вулицю легше взяти метро, до 40 градуів і тропічної вологості повітря, до того, що дихати буває важко і  навіть до своєї тендітної мізерності в мільйонному місті. Людські душі знецінені десь так як їхні кроки, людські життя важко порахувати і відповідно цінувати набагато складніше, але ті, хто живі, то вони справді живі. Вони голосно говорять, сміються і скаржаться, голосно нарікають і сваряться, вони голосно вірять і голосно чекають, а ще вони голосно живуть, в них немає обмежень і необгрунтованих “ні”, вони насолоджуються життям разом з дітьми, а інколи самі поводяться як діти. Як думаєте що може зрівнятися з щастям такого масштабу? Бути дорослими дітьми, відкритими до життя і щирими, завжди радими допомогти, навіть якщо й приблизно не розуміють про що ти запитуєш, напевне сонячна країна - сонячні люди, або ж навпаки, як думаєте?

[be-a-cause-of-blog]

б.у.н.т.

Сила протесту, слова ”ні”, сила заборон і обмежень. Сила бунту, сила життя, сила.

Я не згідна, дитяче ”не хочу і не буду” не дає спокою. Якими ж щирими дітьми ми все таки були, якими відвертими, якими не загубленими. Ми знали своє ”ні” і не зраджували йому. Бунт заради бунту, чи все таки заради життя. Бунт бо так треба, чи тому що інакше не можна. А тепер,  ми так відчайдушно шукаємо відвагу бути собою, так впевнено віримо, що все має пояснення, так неохоче його уникаєм.  Хоч ті маленькі ”ми”, заховані глибоко всередині точно знають, що, насправді, це життя заради протесту, а не навпаки, це життя заради бунту.

Бунт, вже обезсилено і майже тихо. Бунт. Бо це єдине, що має значення.

[be-a-cause-of-blog]

Сила/слабкість або Чому Тебе Немає Поряд?

Інколи це про силу, інколи про слабкість, а буває так, що ти і зовсім не знаєш про що. Як проявляється сила і як звучить слабкість? Коли ти далеко , за тисячі км від дому стає ще важче усвідомити якусь істину, може тому що її і зовсім немає, а може тому що коли ти наодинці з собою ти просто маєш бути сильним, ти просто зобов'язаний за все відповідати, тримати все під контролем, намагатись підлаштувати своє життя, лише трохи стишивши звук( так, китайці справді гучні, це не міф). Напевне у кожного свої питання, які постійно підшукують момент, щоб нагадати про себе, які натискають на місця, які болять найбільше, які дозволяють відчути себе нестерпно живим і трохи свавільно, а трохи відверто вимагають нашого безперервного розвитку, вимагають нашої уваги і чекають наших рішень. Бо в мене завжди одне питання і воно завжди про силу. І хоч це надто інтимно, але знаю точно, що воно корінням ще з дитинства. Не знаю до чого це я, напевне в оправдання, в оправдання слабкій собі, яка не в силі про це заявити, не в силі попросити про допомогу. І звучить воно приблизно так:" в чому ж все таки сила-встати і вийти, грюкнувши дверима, чи запхати всередину емоції, занурити себе в себе і дістати тільки потім, коли все закінчиться, а тоді намагатись реанімувати,  стишивши внутрішній крик - мовчати, чи посміхатись, гамуючи бурі всередині і намагатись далі все контролювати"? Ви думаєте, що все залежить від ситуації, а може від бажання чи переконання? А може воно й зовсім не залежить, може у кожного своя сила і своя слабкість. А ще, дуже важливо, може сила- не завжди добре, а слабкість не так і погано. Я звісно, посміхнусь і скажу "може" і ви ніколи не побачите моєї відверто зневажливої посмішки кутиками губ. І це тільки тому що є лише одна людина, з якою я можу дозволити собі слабкість і це не я така класна, це він мене навчив. Дякую тобі, коханий. Пробач, що так далеко, пробач, що дозволяю собі цю рефлексію, пробач, що немає тут тебе, який би швидко розклав все по місцях. І я, я теж тобі пробачаю, що ві��пустив, але більше ніколи, чуєш більше ніколи...? Не люблю це слово, але зараз просто не можу знайти йому заміну, яка б настільки гостро виражала відчайдушну дійсність. Виявляється, що й дурні слова інколи потрібні, бо зміст вимагає форми, точно так само як форма вимагає змісту. Але повернемось до суті, точніше до її пошуків. Як впізнати ту ситуацію, як віднайти в собі сили, щоб бути слабкою, як віднайти себе? Бо в нас в житті напевне не так багато завдань - знайтись і не загубитись, знайти і не загубити. Якось так. Але світ губить, він направду губить, підкидаючи виклики, які тільки переборовши можна знову стати собою, вже звісно іншою версією себе, та все ж. А ми приймаємо, або ні і кожен раз думаємо чи то було правильним рішенням, чи я проявила силу, чи дійшла до кінця? А що таке кінець і що таке не здатися? Для мене, це не зрадити собі, своїм відчуттям, своїм переконанням і всі труднощі з цим пов'язані, всі виклики. Можливо дійти до кінця-це не завжди закінчити, можливо, інколи це залишити посередині, можливо не здатися-не означає продовжити якусь роботу, а тільки продовжити пошуки себе. Можливо мені вдасться, написавши - побороти, розказавши - відпустити? Насправді, щиро на це сподіваюсь...

[be-a-cause-of-blog]

Рух назад тримає нас в тонусі.

Ми всі так панічно боїмось помилитись. Неправильні вчинки, неправильні висновки, неправильні люди. Мотиваційна література вчить нас постійно рухатись вперед, вчить швидкості, а не насолоди, вчить історій успіху, а не історій щастя, нав’язує нам “правильний” погляд на життя, на тренди, на речі, навіть, буває, на стосунки (відзняті окремими кадрами).

Але як там далі, як там за межею фотошопу, дорогих речей і надлишку макіяжу, як там за межею великих мрій і гучних фраз, як за межею штучності і удаваних посмішок, постійного ритму і нереальної сили характеру, за межею потужних особистостей і тонусу постійних перегон. Там…за межею як? Так просто і відносно ”правильно”? Ця пропаганда людини – робота, яка постійно комусь чимось зобов’язана, як не людям, то часу, чи успіху, чи такій швидкоплинній вроді, комусь, не собі. Ми так панічно боїмося не стати такими, як ці люди з мільйонними підписками, такими по кусках склеїними з сучасних брендів і схожих фото. Так панічно боїмось не стати собою, не проявити слабкостей і опору, так губимось в потоках інформації. Бо прогулянка парком з коханим без жодного фото в Instagrami вже нічого не значить, бо тепла душевна розмова без десятків лайків вже зовсім не схожа на розмову, бо тости з яєшнею на сніданок без дописів у коментарях, здається,  також не мають смаку. Безглуздо і смішно протистояти світу майбутнього, чи сучасним технологіям. Але це не про те. Це про те, ким ви є і хочете бути і про нагадування, що зовсім не обов'язково мати підписників, щоб бути Кимось.

Не бійтесь робити помилки, вони ж ваші, не бійтесь своїх думок, вони теж ваші і свого погляду на світ, на інших, на життя не бійтеся, бійтеся лише того, що все справді Ваше перестане вам належати. Бійтеся, що Ваше витіснять бренди і постійно зухвала вимога відповідати очікуванням часу, бійтесь зрештою того, що Вашого не стане. А все інше немає значення, просто не зникайте.

І так, рух назад тримає нас в тонусі, рух назад, інколи, дає можливість насолодитись життям, а інколи дуже чітко приводить до тями, що також корисно.

Рух назад, головне, щоб щирий, головне, щоб Ваш.

[be-a-cause-of-blog]

Ми можемо бути ким завгодно , а можемо і не бути.

Я думаю це все про життя, про те, ким ми хочемо бути, як бачимо себе, як нас бачать інші і про те, ким ми є насправді. Я думаю це, як завжди, про нас і наші мрії, я думаю…

Якщо чесно, мені здається, людина повинна кожного дня визначати цікаві для себе сфери, речі, предмети, людей. Повинна хотіти кожного дня сприймати себе і світ навколо по-новому, ніби з чистого листка, без стереотипів стосовно своїх вмінь, навиків і людей навколо. Думаю, якщо ми будемо вчитися так жити, то ми просто повинні знайти себе, чи як це тепер модно – створити. 

Коли ми розвиваємо свої зовсім різні риси, коли ми постійно спраглі знань і рухаємось у багатьох напрямках це не обов’язково розпорошення, це ймовірно саме той розвиток, який врешті до чогось нас приведе. Я вірю, що колись ці знання пригодяться, колись всі наші грані ми зможемо гармонійно з'єднати в справу, яку точно так само гармонійно виліпимо з різних наших ”я”: творчих і прагматичних, емоційних і раціональних, сміливих і не дуже, слабких і не зовсім.

Бо бути кимось це вже не професія, бути кимось це трохи більше. Колись я думала, як це неймовірно знати про своє покликання вже в шість. Більше так не думаю. Бо знати, що завтра на тебе чекає лише те, що ти собі приготуєш сьогодні це цікавіше. І я, безумовно, захоплююсь “людьми на свому місці”, але я не вірю в хірурга, який не вміє розмовляти з дітьми, який не може намалювати серце чи особливим способом проговорити свій біль і я не вірю в танцівника, якого ні трохи не цікавить мистецтво чи поезія чи ще щось – своє. Я ні трохи не нав'язую сфери, описую лише близькі для мене, але у кожного вони свої, від космосу до анатомії, від психології до культури, від живопису до садівництва, від написання статей до гри на фортепіано, від філософії до біохімії.  

Якщо цитатою вашого дня стала картинка прочитаного, яка ритмічно нагадує про себе звуками в голові, і у вас виникло палке бажання відобразити її на папері, але у вас поки немає таких навиків, то чому б не навчитись малювати? Так, лише заради того, щоб вилити ці слова на листок, навіть, якщо це лише одна картина, нехай. Якщо у вас  виникла думка, яка здається вам такою унікальною та самобутньою – запишіть її, нехай у записнику вона буде така одна, але дайте їй право бути. Можливо саме з неї колись розпочнеться стаття чи книжка чи ще щось цікаве. Якщо, про побачене – ви можете лише танцювати, то станцюйте з щирим поривом і паркет пам'ятатиме ваші стопи, а якщо й ні, то точно пам'ятатимете ви.

Якщо про прожите можна лише промовчати, то помовчіть, стільки скільки треба і ця тиша точно буде нагадувати про себе з вдячністю, що ви прожили той момент щиро і так як вміли, що не переключились і не відправили непережитий біль у підсвідомість. Подумайте, про те, яка емоція кожного вашого дня найбільш яскрава і як ви своїм особливим та унікальним способом можете її закарбувати. Можливо це записана фраза, чи посаджений вазонок, наповну прожитий момент, чи протанцьвано проговорений танець. А може це просто прогулянка, якій лише ви можете надати змісту, чи фотографія, яка захопила подих. Це може бути що завгодно, а може і не бути.

Ви можете бути ким завгодно, а можете і не бути.

[be-a-cause-of-blog]

Море, океан, вода і все, що з ними пов’язане.

Одного дня, я точно житиму на березі моря/океану. Інакше бути не може і я це знаю, просто знаю. Вода – щось таке моє, таке глибоко мокро моє. Трохи більше фантазії і уява дозволяє придумувати хвилі всередині, шторми і тишу, дозволяє додумувати реальності, яких не існує. І спільним для них є вода, багато води, різної.

Море може надихати і дарувати спокій, спонукати до дій і до руху, спонукати до пошуків і дарувати відчуття щастя знахідок. Воно може змушувати дихати і тамувати подих, може манити і відштовхувати, бути байдужим чи кликати в себе, воно може тебе не помічати, а може дарувати відчуття, що ти особливий. Море, вода – все це трохи більше ніж чотири букви, більше ніж стан душі чи покликання, більше ніж стихія, море – це ми, наші найщиріші пориви і бажання, наші успіхи і невдачі, пошуки і розчарування, наші імпульси і страждання, наші страхи, наш біль, наш крах. Море – це наше бажання жити і бажання померти, бажання залишити щось по собі, стати кимось і бажання розчинитись. Море це трохи більше, це надто більше, ніж ми можемо збагнути, більше, навіть, ніж хочемо.

Одного дня, я точно житиму там, в епіцентрі всіх подій, на межі відомого і не зовсім, цікавого і манливо лякаючого.  Одного дня, я тішитиму себе, що маючи змогу щоранку бігати пляжем і мочити ноги, маю можливість відчувати себе частиною чогось великого. Одного дня, дивлячись як воно творить, я, можливо, зможу також, або ж зрозумію, що моя творчість в порівнянні – це надто смішно і тоді просто спостерігатиму. Бути просто спостерігачем чогось прекрасного – це не просто, це ж теж бути частиною Більшого, правда?

Море, воно про нас і наші спокійні тривоги або ж навпаки. Воно про владу бути собою і слабкість страху, про волю і глибину, свободу і безмежність, воно про нас, про те, ким ми дозволяємо собі бути і про те, чому нам обов’язково потрібно дозволяти. Чому не можна просто бути, не думати, не планувати, навіть, не мріяти а ось якось…бути і все.

Море, воно про тишу і шум і частіше про тих, що всередині. І, виявляється, море це й, загалом, про середину. Як гарно і поетично малювати стихію в людині і людину в стихії. Як гарно і поетично, як чітко безслідно і як далеко відпущено слова, лише кілька слів, які вже дають ілюзію причетності до трохи Більшого, до надто Неосяжного.

Одного дня, я точно житиму і точно на березі моря.

[be-a-cause-of-blog]

Великі міста, великі думки, маленькі люди...

Атмосфера великого міста, яке манить своєю величчю і водночас штовхає в постійні небезпеки, атмосфера міста, яке кидає нам виклики і не дає жодних гарантій, дозволяє ставити запитання і пропонує надто багато відповідей, атмосфера великих мрії і їхніх, часто жалюгідних, проекцій, атмосфера глибоких вечірніх думок, загублених в суєтливих ранках, атмосфера великих можливостей і вкраденої свободи, шанс бути гучно почутим і так само гучно забутим, атмосфера натхненних поривів і болючих невдач, багатих людей і дешевих поглядів, грубих гаманців і штучних емоцій. Так, великі міста зачаровують, а потім нещадно гублять, вони дарують таке потужно оманливе відчуття влади, а потім ставлять перед фактом, що влада це насамперед влада над собою, вони хитрують з нами, граються, поки ми молоді, поки вірні, а потім зневажають, докоряючи змарнованими роками, пропущеним часом і ніби цих докорів самих по собі недостатньо, так вони нам щодня невтомно показують інших ще молодих та вірних, ще, схоже, надто амбіційно юних для великого міста.

Шум, палке сонце, метро, десь крик, ще десь сльози і невпинний, такий стрімкий і потужний рух натовпу, який зносить все на шляху, і ти змушений йти, навіть, якщо тобі не подорозі, змушений, щоб не впасти, щоб не стати ще одним криком в тьмі, чужим серед ”своїх”. Хіба воно не викриває суть життя, хіба не виносить той бруд навиворіт? Дякую за правду, нехай трохи оголену і надто відверту, зате, схоже, запам'яталось.

Як лекко загубитись посеред людей, як легко стати чужим… Багато вчинків, щоб самоутвердитись і одна невдача і все тут. І в нас, так виглядає, є лише два варіанти: розпорошитись, віддаючи себе натовпу, людям, які наче гірською річкою, несуть в не обраному тобою напрямку, або зупинитись. Так, зупинитись. Трохи божевільно, але впевнено. Хіба, не через страждання народжується щось прекрасне, хіба не в натовпі найгучніше звучить голос зсередини? Хіба не тут і не зараз? Невже не через шум народжуєься тиша, невже мир не після війни, невже спокій не від розпачу, невже сила не завдяки слабкості? Спроби шукати себе в натовпі, спроби творити себе з натовпу, відчайдушні спроби дозволити собі бути собою і байдуже що там, байдуже як. Починалось все з розповіді про великі міста, а закінчується, як завжди, пошуками себе. Ах, все зі мною ясно. Бо всі ми егоїсти і всі будемо шукати себе, навіть, в цьому тексті, більше того, навіть, в тому, як ми його читаємо. Ми в нас, людина в собі. Якось Так.

[be-a-cause-of-blog]

Сьогодні зробила для себе відкриття - зрозуміла, що заздрю таксистам. Заздрю їхнім проблемам слизької дороги і поганої видимості в дощ, заздрю затишку в салоні коли надворі злива. Заздрю спокою коли поряд пасажири, які поспішають. Легка музика і такий безпечний світ. Коли була маленькою, я ніколи не любила кудись приїжджати і з того часу нічого не змінилось. Люблю відчуття, коли здається ніби земля виходить з-під ніг, але ти продовжуєш зберігати контроль. Здається. Я заздрю таксистам. Десятки нерозказаних історій, які можна додумати, домалювати, довершити на свій лад. Образи людей, які можна пазлами викладати в щось цілісне, безглузде, але поетичне. Уривки розмов, гучний сміх, крик, інколи сльози, зітхання. Від глибоких фраз до пустих дій, від безмежності поглядів до метушливості вчинків, від обірваності до цілісності, від тих, хто запам’ятався до всіх інших.І так щодня. Всі вносять частинку себе, а потім виривають, інколи, залишається запах, інколи пусто. Як воно часами й буває. Можливість дозволити уяві розійтись не на жарт, можливість заохотити рефлексію, можливість стати творцем чужих історій.Неправдивим і викривленим, але від того не менш живим. Я заздрю таксистам, які ніколи нікуди не приїжджають.

[be-a-cause-of-blog]

C’est un rêve.

Мріяти, хотіти, малювати собі сюжет, розвиток подій, атмосферу і заглиблюватись в картину. Мріяти, наділяти значенням, шукати сенси і не губити реальність, хоча яка там реальність.Не губити себе. Мріяти - так, я мрійниця, бо даю волю уяві, бо будь - які межі посідають місце десь поряд з політикою і правом, десь на дні, про існування яких я ніби-то в курсі, але не більше. А тепер трохи про віру, хаос і зірковий порох. Інколи задумуюсь про те, як все створено. І хотілось би якось слово “створено” передати без пасиву, щоб не зачепати почуття атеїстів. Бо кажучи “створено” я ні в якому разі не відсилаю читачів до Творця, адже це тема надто інтимна і, взагалі, зараз не про це. Я люблю хаос і водночас постійно веду з ним таку, трохи грубувату, боротьбу, адже вирішила, що впорядкувавши його, створю місце для чогось ще. Але, так, я його люблю і він зі своєю нав’язливістю, схоже, про це знає. Але задумуюсь я от про що - як з Великого Вибуху виникло щось таке прораховане і впорядковане, якщо дивитись здалеку. Десь в основі і зблизька, звичайно, всі ми і предмети навколо - зірковий пил, але добре помітна тенденція до порядку. Якогось такого порядку з натяком на хаос, порядку з можливістю за лічені секунди перетворитись в безлад, порядку з дуже тонкими межами, порядку ніби з ухмилкою, яка манить. І якось смішно прагнути вписати себе і своє життя в графіки і рутини, якщо, десь трохи масштабніше і далі, він сам з себе сміється. Здається, сам в собі невпевнений, але навчився ставитись до цього з легкістю.  Такий порядок мені до душі, бо кожна людина свідомо, чи ні намагається виправдати себе.  А ще, я про віру. Я вірю в те, що десь посеред цього впорядкованого хаосу чи хаотичного порядку(обирайте як кому більше до душі) є місце для наших мрій. Не лише рефлексії про них, але їх втілення, їх осяжність і доступність. Я не знаю чи все просто так (наш світ і наше життя в ньому) чи ні, чи це залежить від того чим ми самі його наділяємо. Не знаю, це питання відкритих варіантів і відповідей, або й взагалі не питання. Але я вірю, що людина в рамках всього цього Всесвіту не повинна рухатись все життя в межах см кв., якщо вона, звісно, цього не хоче. Вірю, що ми маєм можливість шукати своє місце як не на землі, то де-інде. І це не жарт, цілком серйозно.Давайте не будувати меж ні відстанями, ні повітрям чи водою, адже колись ми були переконані, що Земля плоска. Тепер, вже трохи смішно, але сміятись варто з себе, бо впевнена за кілька років ми ще знайдем привід від душі посміятись над теперішніми глибокими переконаннями. Я закликаю до трохи більшого скептицизму по відношенню до своїх знань, трохи більшої віри в свої мрії і натхнення до їх втілення. Бо це залежить від нас і я глибоко вірю, що якщо хочу жити в будинку десь на березі моря, то так колись і буде. Я вірю, але не знаю. Здоровий скептицизм, пам’ятаєте?

[be-a-cause-of-blog]

Je suis comme ça.

Ми звиклі до постійного руху, бігу, до спроб вижити і ми не зупиняємось, щоб оглянутись, щось усвідомити або переосмислити. Ми не озираємось назад. Ніколи. Я - донька, я - маленька дівчинка, я - кимось кохана, кимось нестерпно невитримана, я - дружина, я - мама, я - і мої/не мої обов’язки, я - амбіції або, принаймні, мрії і переконання, я - реалізована або ні ( хоча чим вона вимірюється ця реалізованість, окрім грошей, звісно), я - дефіс. А де я, а хто я? Окрім вічної погоні. Так,попереджаю, зараз писатиму про те, про що болить, тому наперед прошу пробачання за надривчатість і обірваність. Так, нехай виривається все це, бо я дозволяю собі слабкості, нехай. Так от, окрім вічної погоні, постійних завдань, нотаток і розпланованих днів, я сидітиму сьогодні отак і отут, буду вчитись слухати себе і свої емоції, буду прислухатись до тіла, до поетичності думок і мрій, до невміння викладати це все так  мрійливо і плавно, як хотілось би. Я буду задавати собі відверті питання і шукатиму оголену правду десь на дні, тієї прірви, в яку не оглядаємось. Бо хочеться свій ритм, властивий моїй жіночій тендітності (не схильній до надмірного фемінізму), бо хочеться не спішити пити чай, бо хочеться не бігти по справах, хочеться йти, щоб вітер розвіював волосся і думки, заплутані десь в кучерях. Бо хочеться мати час хотіти. Бо не хочеться графіку взагалі, трохи волі і свободи, трохи більше можливостей побути на самоті у своєму товаристві і прислухатись до того, що так відверто нагадує про себе. Я так давно шукаю аналог російсь��ому “прочуствовать”,але на жаль так і не знайшла,  так от я хочу прочуствовать життя таким, яким його відчуваю зараз, тепер,вже, ну ви зрозуміли. Хочеться включити музику і просто сидіти слухати, закривши очі і не поспішаючи. Хочеться потім не нарікати, нікого не звинувачувати, що підсунули мені не моє життя. Я захищатиму це бажання і коли треба буду казати “ні“ і чхати, що думатимуть інші. Я не дозволю нічого нікому мені нав’язати, а за свої рішення нестиму відповідальність. Бо я ж для себе. Переконана, що тільки так я щаслива, коли пізнаю емоції і почуття, озвучую їх і сортую. Лише тоді, я можу також кохати, мріяти і, можливо навіть колись, бути мамою, насправді щасливою, лише тоді, коли хочу і готова, адже тоді це мій свідомий емоційний вибір, глибоко осмислений і відчутий. Хочеться ловити думки і бажання, хочеться відділити себе від світу, гасл реклам і від мотиваційної літератури. Хочеться запитати - “про що ти мрієш?”. Хочеться відповісти, навіть якщо ця відповідь “не знаю”, але вона щира, непридумана і моя, моя, моя, без дефізів. Не хочеться прокинутись одного ранку і запитати себе, як опинилась тут і чиє життя проживаю? Життя, в якому не здатна була відсіяти всі не свої бажання і докори, всі стандарти, яким потрібно було відповідати. Ні, не хочеться. Будьте сміливими і щирими з собою, я вірю, що це завжди буде цінним вмінням для відчуття щастя. Знаю, що цей текст звучатиме смішно і незавершено, але що я можу вдіяти, якщо так і є - ще трохи смішно і незавершено, але я для себе, не для вас. Я не буду виправдовувати нічиї очікування і мені байдуже, що скажете, чи як промовчите. А і ще на-кінець, чи , скоріше, на-початок.  Я дякую своєму коханому чоловікові, який постійно дарує мені оте відчуття щастя, з яким я знаю, що свобода - це коли ми самі обираємо залежність. Бо це все, коханий, не стосується тебе, бо мені не потрібна свобода, в якій тебе немає.  Я дякую, що ти мені даруєш мою жіночність, що заохочуєш рефлексію, що ти цінуєш щирість, що за тобою - як за стіною. Бо для роздумів, потрібно відштовхнутись як і для сміливого танцю - точку опори.  Дякую, що завдяки твоїй внутрішній силі і підтримці мені не треба бути я - дефізом. Я дякую, що не витримуєш, а кохаєш.

[be-a-cause-of-blog]

Треба. Не треба. Чи думали ви колись про те, як часто ми обмежуємо свої пориви, щоб не виглядати смішно, дивно, чи, навіть, трохи дико? Щоб не привертати зайвої уваги, щоб не викликати, загрозливих для вашої репутації, думок? Чи думали ви про те, як непристойно часто ми промовляємо слово ”треба, потрібно” чи щось надто схоже? Мене цікавить чому часто, але розпишу спочатку чому непристойно. Не пристойно, бо:  1. Слово “треба“ штучно створює, або нагадує про вже існуючі обмеження. А навіщо вони потрібні - ці обмеження. Зараз мова йде не про щось соціально - шкідливе, не про біль, який ми можемо завдати іншим(хоча й ці речі існують лише в нашій голові, у створеній нами свідомості, бо що таке соціально і що таке шкідливе?) Я про щось природнє, щось нестримно живе, я про глибокі пориви, родом з дитинства, про стрибання по калюжах, чи наспівування улюбленої мелодії в людних місцях, я про природню цікавість, яка стимулює нас до надто вже “ нетипових ” речей. Я про щирість ту, приховану заради меж ввічливості, про відверті глибокі цікаві погляди, без жодних претензій на притворство, я про те, що мораль як і віра у кожного інтимно своя. Тоді чому існують ці постійні “треба” одинакові для всіх, за якими ми виживаємо і вчимо виживати наших дітей. А можливо дітей варто навчити просто жити і любити життя? Але це звісно набагато складніше ніж записати їх до 5 - ьох репетиторів, бо для цього треба й самому вміти жити. Але зараз трохи не про це. Так от повернемось до непристойності “треба”. 2. Це слово також нав’язує всім одинаковість, бо інтереси у кожного різні, а от “треба” на диво тотожні. Треба піти, потрібно зробити, треба встати, треба подзвонити, треба поступити і закінчити (бажано з червоним дипломом, щоб потім мати можливість втерти комусь ніс), треба одружитись і народити дітей, треба привітати зі святами, людей, з якими бачишся раз - два в рік, треба однакові шкарпетки, треба розчесане волосся, треба легку посмішку(навіть, коли болить. дуже), треба сказати, що все в порядку, треба що все гаразд, треба відкладені гроші, треба привітна дружина, треба хороша мама, треба прибраний дім, треба ходити до церкви, треба співати гімн, щоб діти обов’язково були добре ознайомлені з українськими традиціями(навіть якщо ти зневажаєш поняття традицій як таке), треба, ой ще так багато треееба... 3. А на питання “Чому, навіщо?” ми звісно скажемо:”Так треба”.Хоча й тавтологічно, але ми вже на задумуємось над відповіддю, вона автоматично вискакує, як щось добре налагоджене, як щось відпрацьоване. Так, бо якщо ви живете інакше - ви загроза для існування всіх тих типових, всіх тих однакових, ви їхня точка неповернення. Тому так тоталітарно і так налагоджено. Це щось ніби інстинкту самозбереження, чи самозахисту. Напевне, досить комфортно, жити у світі де є чіткі “треба” і чіткі ”не можна”, так, напевне, менше шансів помилитись, менше шансів зробити дурниці, менше шансів відчути життя, таким яким воно є, з всіма відтінками і присмаками, непідробленим, не штучним, хитким, ламким і від цього захопливим, чи будь - яким іншим, таким яким його бачете саме ви, не ваші батьки, не рідні, не вчителі і не сусіди.  Так, крититикувати я вмію, це безперечно. Але я хочу запропонувати рішення - спробуйте замінити треба на хочу (дістали розділові знаки і переключення мов - це ймовірно сьогодні моє “треба”). Я хочу одружитись, бо кохаю, мені не треба, і дітей народити хочу, бо це мій особливий прояв любові, і відчути себе коханою теж, і я хочу дзвонити людям, але лише тим, яких люблю. І я буду плакати, коли мені сумно і буду сміятись, коли щасливо. Я буду вчити, те, що приносить задоволення і дуже навряд я колись полюблю готувати їсти. Я буду хотіти жити, так як вмію і буду робити свої помилки і “ставатиму на граблі”, якщо треба й тричі і сто- мільйон раз. І я хочу замість треба, хочу.

[be-a-cause-of-blog]

А тепер про нас, про великих і дорослих, або про Наболіле. Якщо коротко, історія така : Маленька дівчинка щосили плаааче і плаче, так, що навколо нікого і нічого не помічає, а жінка, яка абсолютно випадково опинилася поряд ка��е їй прямо в засмучені і схвильовані очі - “Я думала такі великі діти не плачуть. аяяй“. Так от, шановні, по - перше, не виховуйте будь ласка чужих дітей, ви не можете знати всієї історії цих сліз. Ви, тим більше не можете знати їх причини і не вам вирішувати коли, як і на що дитині потрібні емоції. По- друге, хочеться нагадати про те, що плачуть всі психічно здорові люди, не лише діти. Плач - це щось для кожного своє. Або спосіб вивільнити емоції, або про щось заявити, або спроба залишити щось позаду. Тому, звідки взялась дивна, незрозуміла і , як би то висловитись акуратніше, дурна ілюзія про те, що плач це чомусь ”погано” не маю жодного уявлення. І на кінець. Я не засуджую, не звинувачую, не формую ніяких вражень про саме ту жінку. Я, загалом, начебто, не схильна моралізувати і, особливо, коли ми не бачимо повної картини(а картини такої ми не бачимо ніколи, так як вона включає внутрішні переживання, думки, досвід та інші речі до яких ми на щастя не маємо доступу), але єдине, що мене хвилює - це фраза, взята в лапки. Я прошу вас, дорогі великі і дорослі, маючи стереотипи - не навішуйте їх на дітей, маючи ��амки - поміщайте в них лише себе, маючи здатність і неабиякі вміння чіпляти ярлики - не робіть цього хоча б стосовно дітей. Дайте їм можливість подорослішати і в них це неодмінно вийде.

[be-a-cause-of-blog]

Спроба впорядкувати хаос

Жінка думає, коли говорить, чи пише. Не те, що в інший час вона не думає, просто не так точно і зосереджено. Що більше про це задумуюсь, то більше знаходжу себе десь посередині цих слів. Для мене цей, щойно розпочатий блог, це спосіб віднаходити думки, це Не підміна творчих поривів, не заміна мистецтва на ще кілька слів, відпущених у Нікуди і, звичайно, жодних натяків на  самореалізацію. Лише спроба впорядкувати хаос. Так просто, так тихо.

Але, зрештою, що таке мистецтво? Хіба воно не в тому, як ми говоримо чи їмо, не в тому, як вибираємо квіти, не в тому як ставимо їх у вазу? Як гуляємо вечорами з собакою, як відчуваємо вітер і сонце? Як дивимось на море? Хіба воно не в нас, наших думках і снах, у наших мріях?