lazyphilologist-blog

[lazyphilologist-blog]

Я і мої боги

Першим був бог християнський. Мені було усього шість, і, звісно, я ще не могла знати про існування альтернативних богів, тому звала його просто Бог та й по всьому.

Моя родина не була надто релігійною, тому усі мої знання про тодішнього бога зводились до того, що він був завжди і створив наш світ із нічого. Ці два слова — завжди і ніщо — викликали перший у моєму житті когнітивний дисонанс і мало не до сліз доводили мою бабуню, яка так і не спромоглась мені пояснити, що таке завжди і як це нічого. Вже тоді мені видавалось, що за цими словами прихована найбільша у світі брехня, або незнання і небажання знати, що, зрештою, видавалось мені ще більшим гріхом.

Взагалі, із першим богом стосунки у мене складались так собі. Я ніколи йому по-справжньому не довіряла, а він натомість із гідною подиву періодичністю насилав на мене покарання у вигляді сварок і дорікань за загублені хрестики. А губила я їх швидко і часто. Останній срібний протримався на моїй шиї усього 8 днів, залишивши на згадку обламаний кульчик на золотому ціпочку від свого так само загубленого попередника. На цьому мої рідні оголосили капітуляцію, раз і назавжди позбувшись химерного замислу навернути мене до бога, за що я їм дуже вдячна.

Ні, звичайно, Бог не полишив мене так одразу. Часом таки повертався до мого життя під приводом незрозумілих мені обрядів, що обов’язково супроводжувались їдким запахом ладану, від якого мені паморочиться у голові і судомить живіт — ще одна помста за мою вперту невіру.

Наступним був Єгова. Знайомство з ним було спонтанним і досить коротким. Власне, обмежилось товстенькою яскравою книжечкою у цупкій блакитній палітурці, яку хтось забув на сходинах біля моїх дверей. Здається, це був п’ятий клас і мене саме захопило читання, тож я просто не могла дозволити такій гарненькій книжечці лежати на самоті на брудних сходах. У ній було багато великих ілюстрацій і схем, які мали б мені довести, що еволюції насправді не було і не могло бути.

Проте, книжечка проявила себе зовсім несподіваним чином: більшість тварин, неможливість існування яких вона мала б мені довести, я бачила вперше. І якщо чесно, скелети та черепа мастадонтів, мамонтів та динозаврів захопили мене багато більше, ніж нудний супровідний текст, перемежований цитатами із писання. Відтак поряд із блакитною книжечкою почали з’являтись науково-популярні книжки для дітей, а брошурки Єгови зайняли своє почесне місце серед макулатури для нарізання картинок на обкладинки шкільних та особистих щоденників. Саме у такому форматі, на обкладинці зошитка, поряд із написом «Тікаючи від Вавілону» за 8 років Єгова зустрівся із моїм наступним богом — Джа.

Джа був поблажливим і досить добрим, не лякав мене пеклом і смертельними муками, вчив радіти життю і випромінювати любов. А ще він не встановлював жорстких рамок, дозволяв пити пиво і вживати коноплі, разом з тим дбайливо застерігав від важких синтетичних наркотиків. Але найбільше мене приваблювала ритмічна, завжди позитивна музика і яскраві фарби триколору.

Джа якнайкраще вписувався у романтику студентсько-гуртожитовського життя, мабуть, тому і не був вигнаний з мого пантеону одразу після того, як я зрозуміла, що існування богів у моєму житті абсолютно необов’язкове. Зрештою, усвідомивши за кілька років свою непотрібність, Джа пішов сам, прихопивши ямайські прапори, тамтами та вузликові браслети. Джа не був надокучливим богом. Але був останнім. Відтоді я живу без богів.

Чи стало моє життя сумним і позбавленим сенсу? Кажуть, святе місце не буває порожнім, тож його поділили Жан поль Сартр, Річард Докінз та науково-популярні передачі з астрофізики. Усі разом вони нарешті спромоглись дати які-не-які відповіді мені шестириічній. Відтепер я дивлюсь на нічне небо, як на справжній театр сакральних містерій, де прям зараз, ось цієї миті, народжуються та помирають цілі зіркові системи, а може навіть і цілі галактики, де вирують пристрасті колосальної сили, де існують справжні, не вигадані задля розваги, реальні дива — і я тут, знизу, на маленькій кам’янистій кульці — невід’ємна частина усього цього!

Перший крок до наукового світогляду розширив кордони мого світу так, як це не мріялось усім разом узятим богам, тож я не на мить не жалкую, що нарешті позбулась їх товариства. Попри те я не належу до озлоблених атеїстів. З рештою, з мого знайомства з богами була яка-не-яка користь. Проте, якщо ваші боги не такі апатичні й поблажливі, якщо вони бояться прогресу, не дозволяють ставити запитань, змушуючи до сліпого credo, quia absurdum est у тісних рямцях окресленого ними ж світу — женіть їх — ви їм нічого не винні! І не бійтесь — однаково вони не існують.

[lazyphilologist-blog]

Я ніколи не любила книжок про війну. Шкільна програма з української літератури здавалась мені суцільною історією воєн. Ну чому не можна писати про щось дійсно цікаве, корисне, про щось, що має дотичність до реальності? - думала я. Війна завжди здавалась мені чимось задавненим і неактуальним, як пірати чи кріпацтво, чимось, що було колись, але назавжди залишилось у далекій історіїї. Тому, коли на Дев’яте травня нас змушували слухати ветеранів - я відсторонювалась і щосили намагалась думати про щось своє “актуальне” і ні в якому разі не пустити у голову страшних образів бомбардувань та голодоморів. Мені чомусь завжди здавалось, що ці історії навмисне гіперболізовані, такі собі “лякалки” аби раз і назавжди втовкмачити нащадкам, що війна - це погано. Більше за воєнні історії я не любила тільки старечі сльози. Я не розуміла, чому моя бабуня обов’язково має плакати на кожен День перемоги. Ці сльози мене бентежили і змушували ніяковіти. Я не могла збагнути їх природу, тому воліла просто не бачити. От так просто, не слухати, не бачити, не перейматись. Я не вірю у карму, проте ось я на сонячному курорті, чудової теплої суботи, сиджу закрившись у тісній кімнатці, і оповідаю сама собі, як рівно два роки тому стояла серед розкиданого підлогою камуфльованого шмаття і ніяк не хотіла вірити, що він дійсно спакує його до наплічника, дійсно вийде за двері, дійсно поїде на схід… Тепер я чудово розумію, що є речі, занадто важливі, аби їх забувати і, разом з тим, занадто важкі, аби тримати весь час у собі. Перший дзвінок з бойового, коли тремтячою рукою тиснеш “відповісти”, а з того боку бадьорий голос запитує, чи можна орла годувати тушкованим м’ясом; безсонну ніч першого перемир’я і символічне Wind of Changes у слухавці прямо з азовських степів; квіти на день народження, замовлені з розбитої вщент п’ятиповерхівки в Широкіно... Мій пакунок спогадів просто манюсінький клач проти важелезних наплічників, що їх день за днем тягнуть з собою бійці. Я добре розумію, як сильно не хочеться думати про війну під час миру, чи бодай перемир’я, і навіть під час самої війни, особливо, якщо вона обійшла тебе стороною. Проте, якщо себе не пересилити, не знайти часу та бажання просто послухати, цей вантаж врешті зламає тих, кого не змогли спинити гранати, міни та кулі.

[lazyphilologist-blog]

Час перестати боротись і почати нарешті жити – ось гасло мого сьогоднішнього ранку. Дайош асюжетне життя?! Бо й справді, на біса мені декорації, персонажі, зав’язки і численні гумові постпозиції? Хіба у тому сенс мистецтва? До того ж вони приносять забагато суму. Як кішка, маю дурнувату звичку прив’язуватись до певного, сказати б, життєвого ландшафту: звикати до людей та інтер’єрів, одягу, музики, їжі, запахів – переносити і вживляти себе у сталу атмосферу, як імплантат у хворий мозок, приростати до неї усіма м’ясистими клітинами своєї душі. Результат: зникають чи зраджують друзі, руйнуються ідеали, зношуються джинси і списуються ручки, темніють шпалери, хлорують воду, їду з міста – сюжет без розв’язки і затягнутий епілог, а потім… ретардація. Питання – допоки?! Хочу знімати власне кіно, і якщо вже так не склалось у мене з подієвістю, чорт з нею, обійдемось і без її величності.

____ Знаю, знаю, це все вже колись було писане, читане і пережите, але що поробиш, коли життя, як скажена порабола, знову і знову виводить мене на ту саму точку умовного відліку, нехай щоразу і на іншому рівні (точку біфуркації синергетичних систем?!). Тож навіщо шукати нових слів, коли і старі знову доречні. От тільки цього разу я б не відмовилась від подієвості, і якщо можна, бажано позитивної.

[lazyphilologist-blog]

Позначки колективного підсвідомого

Мене завжди приваблював парканний живопис. Маю на увазі не стильний стріт-арт штибу Бенксі, а звичайні, з літерами різного розміру і орфографічними помилками, абсолютно безглузді, беззмістовні, а часом і відверто пахабні написи, усім нам добре відомі "тут був Коля", "Цой жив", Onyx, Nirvana, white power, а надто - усі можливі варіації на тему чоловічих статевих органів.

Незрозуміло ким, коли і навіщо зроблені, без жодної очевидної мети і призначення, ці написи мені завжди ввижались таким собі проявом первинного дадаїзму. До кожного з них можна прикласти класичне "Навіщо? - Бо можу!"

І саме ця наївна безглуздість - дія-як-самоціль - наштовхує на паралель із сакральною миттю, коли наш далекий пращур вперше взяв до рук камінь аби вишкребти якусь закарлючку на стіні своєї печери. (Не думаю, що в тому первісному шкрябанні було більше обдуманої змістовності.)

А ще стіна. Стіна теж придається до аналогії.

Людина у ведмежачій шкурі тримає в руці камінець. Людина у джинсах тримає в руці садолін. Людина підходить до кам'яної стіни. Спиняється, заскочена наглим питанням "що далі?". Робить навмання кілька рухів - і відступає на крок, аби оцінити роботу. На стіні лишається те, що переше спало людині на думку. Тепер вона - Homo Scribblers - виразник колективної підсвідомості виду.

Я заздрю первісній людині. Мабуть, їй неважко було обирати тематику настінного дряпання: за що не вхопись - усе матиме зміст. Ми ж у момент сум'яття навпроти стіни з гловою пірнаємо у мутне болото пересиченої свідомості, де поряд з величними ідеями кружляють сміттєві штампи і лозунги, і виносимо на-гора... Власне, те, що виносимо.

Цікаво, а що б написали ви, залишившись один на один зі стіною і балоном червоної фарби?

[lazyphilologist-blog]

If I could fly

Перший зимний день серед літа. Ще тільки серпень, проте далеке холодне сонце вже повернуло на осінь. Скляне прозоре повітря жалить шкіру голками молекулярних сполучень, викликаючи на поверхню заспалих, розніжених літнім сонцем мурах. Ті, заскочені зненацька після кількатижневої спеки, поспіхом вилазять із затишних сховків засмаглого епідермісу, виносячи нагора щось таке пронизливо патетичне.

Вмикаю Helloween і втоплюю погляд у важкі димні хмари. Високі і недосяжні у своїй зверхній байдужості. “If I could fly...” - затягує Енді Деріс, і я цілком охоче погоджуюсь. If I could, друже, If I could.

Метафорика крил та польотів чомусь завжди з’являється у моїй писанині саме у демісезони. Мабуть, якийсь внутрішній радар підсвідомості вловлює ту легендарну зміну вітру, яка має означати повернення Мері Попінс. Або просто зміну. Календарний період міграції шерстяних светрів і півпрозорих легких сорочок. Щорічну круговерть одягу у старій чеській шафі.

У її бездонних глибинах завжди знаходиться кілька речей, які можна було б вдягнути ще вчора, ще тиждень і місяць тому, а вже зараз вони не на часі. У такі миті стає трохи прикро. Хочеться на останок таки вигуляти знайдену річ у далеких світах завіконня. Пригальмувати час і скористатись з усіх занедбаних у глибинах життєвої шафи можливостей. 

А що як колись у далекому закутку таки знайдеться щось віддалено подібне до старих запилюжених крил?

[lazyphilologist-blog]

Спрага

Вже котрий день поспіль щоранку мене мучить спрага. Я не вживаю алкоголю чи надміру гострої їжі, і, тим не менш прокидаюсь з сухими потрісканими губами, так, неначе якийсь злий демон задля жарту закидає мене під час сну до Сахари, де катма води і великі горбаті верблюди… Наслідуючи цих величних тварин, я звечора напиваюсь води, ставлю кухоль на шафці біля дивану, пакет соку - під ліжко, кілька разів прокидаюсь, щоб жадібно пити, але зранку мене мучить спрага. Вже котрий день поспіль.

Я прокидаюсь вночі посеред своєї кімнати, отже теорія зі злим демоном відпадає сама собою. Мабуть, це все-таки фізіологія. Десь, у якихось закутках мого організму гостра нестача вологи. Щось треба охолоджувати, випаровувати чи напувати, і тіло щоночі жене гуманітарну допомогу H2O у цей віддаленний закуток, лишаючи шкіру висихати і тріскати, - всеодно на ранок я маститиму її лікувальними жирами і кремами.

Вже котрий день поспіль в моїй голові кружляють думки і слова, що прагнуть нарешті виписатись на сторінках віртуальних блокнотів. Але котрий день поспіль я не знаходжу для них часу і натхнення. Робота, рутина, різні будденні справи не пускають мене за вільне писання. А думок тим часом все більше і більше. Іноді навіть майже фізично відчутно, як вони обертаються у голові, товчуться та шкрябають одна одну, змушують мозок працювати з потрійною швидкістю - аби нічого не забув і не загубив за час неписьменної бездіяльності. Ох, мабуть, треба полагодити диктофона!

Цікаво, слова прагнення й спрага походять від спільного кореня? Це багато чого пояснило б..

[lazyphilologist-blog]

Шансон і душевність

Вечір. Сільська курортна кафешка. Азовці на бойовому, тому за столиками не видно жодного чоловіка у камуфляжі, лише кілька дівчат, що, як і я, не знайшли нічого кращого, ніж розбавити тривожне очікування філіжанкою кави. По центру кафешки - чимала галаслива компанія. Жінки й чоловіки десь за тридцять. Судячи з одягу й поведінки - місцеві. (За кілька тижнів моє око натренувалось відрізняти туристів від жителів селища, хоч, з рештою, це й не важливо.) 

Традиційно, із сьомої починається дискотека - з концертних динаміків щодуху волають Лепс і Бутирка. Надгучні пронизливі звуки, за якими не чути навіть найближчого співрозмовника, сьогодні мене не дратують. В них можна дость успішно сховатись від небажаних запитань, зацікавлених поглядів, а надто - власних недобрих думок.

Ніби вловлюючи  пануючі настрої, “діджей” вмикає тужливу пісню про Афганістан, любов і розлуку, про дівчину, що вірно чекає коханого воїна. Здавалося б, кожне слово - про мене, проте не можу не розпізнати наскрізного фальшу. Усе моє єство прот��стує проти штучних пластмасових звуків, однотипних синтезаторних програшів, а надто - проти недоречно бурхливої радості, якою галаслива компанія вітає щойно ввімкнену композицію. У якійсь, не зрозумілій мені ейфорії, вони хором затягують приспів, регочуть і беруться до танців.  У дівчини за столиком навпроти на очах проступають сльози...

Так ось вона “Душевність” шансону.  “Душевність”, яка дозволяє наминати шашлик під натужне “я есть хотел, я  замерзал”, або ж танцювати  у п’яному натовпі під  баладу про безногого ветерана. Ця “Душевність” немає нічогісінько спільного з розумінням, жалістю чи співпереживанням. Це просто ярлик, позначка на етикетці. 

Музика душевна життєва без ГМО.

[lazyphilologist-blog]

Вечоріє. Однією з вуличок на повній швидкості летить автівка з сигнальними білими полосами на капоті. За кермом усміхнений хлопчина у камуфляжі. З вікна, чи радше з того місця, де б воно мало бути, щосили волають AC/DC. Максимум швидкості, максимум гучності - так добре почуватись живим і довінчо юним. Впиватись ілюзією, що все, абсолютно усе, наразі під твоїм повним контролем. Ти знаєш, чого хочеш. Ти береш від життя те, що тобі належиться. Ти - переможець. Ти чхаєш на умовності, бо знаєш, що завтра може не бути, а життя ніколи не дасть тобі другого шансу.

Вечоріє. На лавці біля одного з будиночків з проскотченими навхрест вікнами, обурено зітхає літня жіночка. Вона живе у іншому часовому вимірі, там, де завтрашній день має настати за графіком, а разом з ним - головний біль і робота о восьмій. Їй би сьогодні виспатись, відпочити, та де там - це вже третій такий за останню годину. Вона живе у іншому часовимірі, і їй ніколи не зрозуміти тих, для кого завтра не гарантоване.

Часом мені починає здаватись, що тотальне нерозуміння - такий собі лейтмотив сучасного віку. Всі не розуміють усіх. Ніхто не розуміє нікого. А надто я не розумію жодного зі своїх підглядених похапцем персонажів.

І тим не менш, я - на задньому сидінні автівки з сигнальними білими полосами. Мені у вуха разом з вітром із вибитого вікна щосили вривається гітарний перебір AC/DC. У моєму світі завтра теж має настати за графіком, а разом з ним робота о восьмій і страшний головний біль від музики, цигарок замість їжі, і холодного вітру. Проте мені байдуже. Я ладна випити увесь цитрамон з місцевих аптек, аби лише не зупинятись.

[lazyphilologist-blog]

Морська неромантика

Сьогодні тут похмуро і мрячно. Раз по раз зривається вітер, калашматить важкі набубнявілі хмари, вибиваючи з них скорботні краплини вологи. Ті хаотично кружляють в повітрі, пробиваються крізь шпарини у старенькому тенті, падають на мої ноги, плечі і спину, змушуючи щоразу пересувати свій столик ближче до епіцентру сільської кафешки, де вже встигли знайти прихисток кілька великих бродячих собак і зграйка змоклих туристів. У такій обстановці працюється неохоче. Як мокнути, то вже краще на морі.

Пляж абсолютно брудний і порожній. До вогкого важкого піску поналипали нанесені вітром з усіх смітників узбережжя порожні пляшки, недопалки і обгортки джанк фуду. Деінде між ними видніються чорні тільця протухлих бичків. Здається, ніби море, скориставшись нагодою, вирішило позбутись усього непотрібу, тихцем підмішавши його до звалища людської цивілізації.

Знаходжу порожній клаптик землі між морським і людським смітниками. Вмощуюсь на завбачливо прихоплені з собою кросівки, втоплюючи погляд у руді каламутні хвилі, що розмірено розбиваються білою піною на мілководді. Не люблю, коли море спокійне й послужливе, ніби великий безкоштовний басейн з кристалічною сіллю, таке собі СПА для безпечних й вгодованих нас.

Вдивлюсь у горизонт. Ще зовсім не темно, проте поміж хмар видно шмат Місяця, як згадка про те, що насправді я - малесенька комашина, сиджу собі на здоровенній кам'янистій кулі і на шаленій швидкості кружляю крізь простір і час довкола гігантського термореактора.

Намагаюсь і справді уявити себе мурахою, а хвилі - розводами від величезної, погано викрученої ганчірки, що нею ялозить підлогу якась неземна прибиральниця. Такий собі аналог Нептуна з залізним відром і в зелених медичних бахілах. А замість тризуба най буде синья сільпошна швабра з м'яким віджимним валиком. Думаю, сучасна космогонія неодмінно мала б включити у свій пантеон цього персонажа. Принаймні тоді прихильність пролетарів їй була б гарантована.

Тим часом мій спокій тривожать галасливі дітлахи у яскравих купальниках. Вони не помічають ні дощу, ані бруду. Плюскають ногами по прибережній піні, ризикуючи накликати гнів Великої Прибиральниці. Захоплена власною міфотворчістю, вирушаю у мініподорож засміченим берегом, ретельно торуючи шлях між пластиком і здохлою рибою. Здається, я не одна така привереда. Попереду видніється ланцюжок собачих слідів. Чітких і великих, завбільшки з мою розкриту долоню.

Сліди виводять мене до крутих довгих сходів нагору, туди, де починається селище, ніби натякаючи, що хорошого має бути по-троху, а робота, врешті-решт, сама себе не завершить...

[lazyphilologist-blog]

Азов і самоіронія

Так сяк розібравши сумки і розставивши речі у тимчасовій кімнатці, біжу на пляж. Вже зовсім темно і мій єдиний орієнтир - вниз по сходах і ліворуч вздовж моря, доки не наштовхнусь на азовців. Сьогодні у них вихідний і особливий привід для свята - день народження одного з побратимів.

Трохи хвилююсь. Окрім темряви і абсолютно порожнього незнайомого пляжу мене тривожить перспектива перебування в оточенні чужих озброєнних чоловіків. І хоч я зовсім неупереджена, факт поєднання тестостерону, вогнестрілу, алкоголю та молодості мене все ж непокоїть.

Зрештою, усі мої побоювання виявляються марними. Більше того, побачене відверто дивує. Під тентом на пляжі мене зустрічає з тридцятеро чоловіків різного віку, переважно хлопці 18 - 19 літ, проте є і старші мужчини із сивиною на скронях. Міцного алкоголю і дівчат не помічено. Я тут єдина істота жіночої статі. Проте моя поява жодної бурхливої реакції не спричиняє. Мені чемно пропонують стілець і пластиковий стакан Живчику. На тому, мабуть, і усе. Зупиняємося на межі приязної вічливості.

Уздовж стіни якоїсь технічної будівлі, що на перший погляд скидається на цегляну трансформаторну будку, виставлені концертні колонки. Тут же поряд - імпровізована дискотека. Музична підбірка у стилі нестримної самоіронії. У репертуарі Тіні Сонця, Кому Вниз, Макс Корж, якесь сучасне техно, кілька німецьких маршів і родзинка на цьому музичному торті - сепаратистький хіт "На моем ватнике нашивка ДНР".

Останню пісню хлопці знають напам'ять, підспівують хором, з серйозними обличчями вигукуючи пасажі про "мясо уров ломтями". Особливо органічно у амплуа ДНР-івського репера виглядає хлопець у синій панамі. Мимоволі уявляю його на сцені, чомусь саме франківського клубу. Цікаво, щоб на це сказали усі мої знайомі скептки, що вперто асоціюють вовчий гак із свастикою, а сканднавську міфологію із Третім Рейхом? Як на мене, більше їдкої сатири можна знайти хіба що у Сауз Парку.

Разом з тим, є в цих веселощах щось таке щире й природнє, що змушує мене повністю заспокоїтись. Із усмішкою спостерігаю за танцями у стилі лебединого озера і хоровим співом на камеру на палиці-селфі. Усе настільки перемішується, що я й сама вже не розберу, де проходить межа сарказму. Єдиине, що знаю точно - мені ці люди подобають.

Тим часом у небо злітають три сигнальні ракети. Вечірка підійшла до логічної кульмінації. Бійці по-молодше із заздрістю розглядають вогні далеких клубів, що видніються на протилежному боці берегової дуги. Їм кортить на справжню дискотеку. Проте чотовий не відпускає. Назавтра багато справ. Треба готуватись до наступного бойового.

Тож хлопці починають збиратись: пакують залишки їжі, складають до сміттєвих мішків порожній одноразовий посуд, витрушують з кишеней недопалки. А я йду купати ноги в солоній воді у компанії великого білого пса. Біляш веселий і вгодований. Змовницьки виляє хвостом і довірливо тицяє мокрим носом у руки. Мимоволі ловлю себе на думці, що так затишно мені не було від самого початку війни.

[lazyphilologist-blog]

Запоріжжя - Урзуф і ще трохи далі

Друга по полудні, а я вже в Запоріжжі. Три хвилини таксі і хвилин десять від автовокзалу. Роздивитися місто до пуття не встигаю. Єдине, що впадає у вічі - чимало військових, що то тут, то там проходять невеличкими групами.

На виїзді з міста нас зустрічає блокпост. Ось і перший тест на політичну орієнтацію - думаю я, зміряючи очима чималого зросту хлопчину у кавбойському капелюху, сонцезахисних окулярах, камуфляжних штанах, проте з абсолютно голим татуйованим торсом. Ледь втримуюсь, аби не заспівати вголос YMCA Village People.

Жіночка на передньому сидінні незадоволено хмикає, проте водій, очевидно, як і я, зачувши у цьому хмиканні початок довгої тиради про нікому непотрібну братовбивчу війну, завбачливо пояснює не без батьківської приязні в голосі, що то мабуь хлоп'ята якихось бандюків зупинили, бо он і міліцію викликали і ДАІ. Таке пояснення, очевидно, усіх влаштовує. Загроза політичних дебатів відведена. Можна спокійно наслолоджуватись поїздкою.  

Щоправда дорога до Бердянська не така комфортабельна, як у потязі. Музику у навушниках, як з рештою і залишки думок у моїй голові, нахабно заглушають зеківські пісні про Абакан та третю відсидку. Полишивши надію насолодитися краєвидами, переключаюсь на вивчення випадкових попутчиків.  

На задньому сидінні хечбеку окрім мене ще двійко дівчат. Огрядна бухгалтерша, що не замовкаючи говорить по телефону і, як я зрозуміла з її слів, вирішує питання чієїсь відпустки, -  мені відверто не симпатизує. В усій її манері поводження і ламаній, з сільським присмаком, мові, вчуваю претензію на велике начальство. Хоча, можливо, я упереджена.

Інша дівчинка з неприродною автозасмагою, довжелезними нарощенними нігтями, у квітчастих лосінах і з безліччю яскравих, відіверто дитячих браслетиків, скидається на життєрадісну лялечку. Намагаюся їй посміхнутись, проте не зустрічаю взаємності. Очевидно обом дівчатам я зі своїм пришелепкуватим поглядом в небо, здаюсь трохи таки божевільною. Вони перешіптуються і хіхікають.

Машина крехтить і підстрибує на численних латках і пагорбиках. Дорога відверто паскудна. Багато гірше, ніж ті, що мені стрічались у Києвській області. Проте водій щосили тисне газ і вперто летить під стотридцять. На кілька хвилин шансон заміняє кумедна пісенька на народний мотив про сільську дискотеку. Уявляю себе у фільмі Кустуриці. Тепер до божевільного погляду в небо додається ще й дурна безпричинна посмішка.

Напівдорозі нас застає справжня злива. Води так багато, що наш хечбек раз по раз накриває із дахом. Моє обличчя й волосся вологе від бризків, що залітають у відкрите водієве вікно. Попри негоду він не зменшує швидкості і не припиняє палити. Його наскрізь проморщене, схоже на фінік обличчя світиться задоволенням. Тепер цей чоловічок мені починає подобати. Приємно думати, що кожна зморшка на його засмаглій шкірі - то знак вічного вітру в обличчя. Така собі дальнобійницько-байкерська псевдоромантика.

Як відголосок моїх останніх думок з-за рогу виринає чопер на високому металевому сідалі - постамент над придорожнім байкерським клубом. Ставлю у пам'яті позначку - обов'язково сюди якось навідатись.

Тим часом злива поволі вщухає. Дорога знову стає нудотно-розміреною. Від десятигодинного сидіння починає судомити спину. Нервово соваюсь в кріслі, намагаючись не зачепити плечима дівчинку-лялечку.

Водій відверто фліртує із жінкою, що весь час повернена до мене потилицею, проте все одно нагадує мою колишню начальницю. Вона поводиться зовсім вже непристойно. Розповідає масні і, що ще гірше, не смішні анекдоти, пліткує про свого чоловіка, подружні зради і своїх вимушених коханців. Мене огортає огида.

Тому щойно діставшись автостанції у Бердянську, я чимшвидше розраховуюсь і біжу до закамуфльованого пікапу. Мені вже байдуже, чи поїдуть ті двоє десь разом, чи так і розійдуться, зупинившись на непристойному фліртові - мене чекає міцна рідна шия, на якій так приємно повиснути після довгих місяців тривожного чекання.

У пікапі голосоно і прокурено. Проте я щаслива. Опісля тюремних пісень трешметал маловідомих відчізняних гуртів радує мої вуха. Поволі починаю звикати до швидкісної їзди по поганій дорозі. Ще десь півгодини скаженого вітру в обличчя і ми вже в Урзуфі. Зупиняємось біля невиличкого магазинчка випити кави. Хлопці йдуть у середину, а я лишаюсь на вулиці аби зробити кілька дзвінків.

Повз мене проїжджають тентовані вантажівки, причепи, пікапи, позашляховики і мікроавтобуси з камуфльованими чоловіками. Майже всі з автоматами. У кожного на спині великими літерами виведено назву полку - "Азов". Мені дещо незвично. Особливо бентежать босі жінки й чоловіки у купальних костюмах, що спокійно проходять повз військові машини. За рогом видніється море.

Дисонанс настільки разючий, що, мабуть, здивував би навіть Ежена Йонеско. Проте освоюватись ніколи. Похапцем п'ємо каву і прямуємо далі. До селища Х. На одну з баз, де квартируюється полк "Азов".

[lazyphilologist-blog]

Дорожні замітки 1.0

Сьома ранку. Швидкісний потяг Інтерсіті від Києва - до Запоріжжя. На старт, увага, поїхали. У моїх вухах саундтреки із Easy Rider, в очах - блискітки дитинячого щастя. Що може бути захопливішим за дорогу! Сім годин суцільного колісного стуку, гігабайти хорошої музики та стоси думок, які вже так давно мали бути обдумані, та все відкладались на потім за браком вільного часу та відповідних їм (сесбто думкам) декорацій. У якості бонусу - комфортабельне крісло, розетка та відкідний столик для ноутбуку. Треба б колись влаштувати собі writer's trip за маршрутами Укр. залізниці. Та то, мабуть, вже буде інша історія. А поки насолоджуюсь завіконним пейзажем. Величезний плюс швидкісного потягу - відсутність нудотних зупинок серед сірості міст, максимум швидкості і зелені за вікном. 

[lazyphilologist-blog]

Патетичний біг з перешкодами (торішнє)

Перша по полуночі. Новенькі рібоки. Шкільний стадіон з поганим освітленням. На старт! Увага! Поїхали! Мій першотравневий марафон розпочато без оплесків. Байдуже - біжу, збиваючи дихання, жадібно сапаю повітря - відвикла! 

Біжу. А за спиною, замість крил невидимий прапор і лозунги, лозунги, лозунги. Такий мій задум. Моя маніфестація. Я протестую. Проти усього. 

Я проти власної ліні та слабкості. 

Проти неестетичних відкладень на стегнах та череві, що їх рік за роком навішує на мене повсякденне життя у комп’ютері. 

Я проти страхів та нерішучості. 

Проти виразки на правій нозі, що ніяк не загоїться, і через яку я, напевне, вже ніколи не могтиму вдягнути спідницю. 

Але найбільше я проти диверсій та провокаторів, що старанно розгойдують й без того непевну криміногенну ситуацію мого регіону (моєї країни!) - а я хочу могти бігати на темному стадіоні глупої ночі без остраху! 

Хочу. Біжу. Намагаюся не боятися...

Думаю про те, як він, десь на іншому кінці міста, у патрулі, з пов’язкою-прапором, у легкому спортивному, але з балістичними окулярами - так, неначе хтось буде цілитись конче в око (рефлекс опісля Майдану?)! 

Мимохіть усміхаюся - у своєму імпровізованому недомілітарі він виглядає достоту кумедно. 

Той патруль десь за три кілометри, але мені так спокійніше. 

Поки він є - місто Добра лишається нашим! 

Поки він є… 

На третьому колі до сапу і вже добре відчутного болю в нозі додаються коліки у лівому боці. Е ні! Так швидко мене не зламати! Я ж протестую! Голову вище! 

Відриваюсь від мокрого асфальту попереду (от зараз вскочу в калюжу - ото буде весело!). 

Чіпляюсь поглядом за яскраво-руду зірку Венери. (Це ж Венера? Чи маячок супутника-Аква?). 

Цікаво, яка зараз фаза у місяця? І чи є що нового у Кеплера - всевидющого ока сучасності? І скільки вже тижнів (чи місяців?) я замість Space.com читаю політику? 

Ще півкола подолано. Венера залишається за лівим плечем, а потім - за спиною. Після її привітного світла (парадоксально, але попри усю кислотність, розжареність та насиченість токсичними газами, я вважаю Венеру привітною!) довколишні тіні якісь особливо глибокі і темні. 

Затухає єдиний ліхтар (він вмикається всього на кілька хвилин щогодини).  “Don’t stop me now” затихає ліричною павзою. Крізь пластик у вухах пізнаю голоси пригодованих псів із сусіднього автосервісу. Якісь вони насторожені? Хіба ні? А там хтось стоїть у деревах? То людський силует чи мені просто ввижається? Ніяк не розібрати у темряві!

Лякаюсь. Мимоволі сповільнююсь. А порівнявшись із двозначним обрисом дерева, щодуху пришвидшую темп. Та що там пришвидшую - я мчу так швидко, як можу. Тепер це не біг - це вже втеча.

Від непевного людино-стовбура.

Від усіх можливих маніяків-убивць-гвалтувальників, що колись знаходили прихисток у ріденько посаджених - проте яких розлогих! - деревах.

Від беззубих повстанців, місцевих бандитів, Кубанських козаків, загонів Кадирова, російської армії, снайперів, прострелених скронь, пробитих гумою щік та відрізаних вухів…

Знаю-знаю - від них не сховатися! Вони все-одно рано чи пізно знайдуть мою RSS-стрічку, вилізуть кривавими плямами у Фейсбуці чи Твітері, зависнуть тривожними тінями над поштовою скринькою з приватними повідомленнями…

Лишається тільки біг! Допоки я рухаюсь, полюю очима Венеру й далекі супутники, намотую невидимий прапор над біговою доріжкою, все погане - позаду, за спиною.

Все погане - позаду.

(Дарма, що я бігаю колами!)

А попереду? Що ж попереду?

Все що завгодно!

Тож я уявлятиму, що на фініші - ти. Стоїш, розкривши обійми.

І в уяві моїй ти чекатимеш стільки годин, століть, вічностей, стільки десятків та сотень кілометрів, скільки я муситиму бігти до тебе.

До тебе справжнього, єдиного і на горе моє - незамінного….

Ех! Соплива сентиментальщина! Зітхаю найглибше і нарешті спиняюсь. Колить живіт. Та й дихання збилось. Відсапуюсь. На фініші ти - стоїш, розкривши обійми і поступово бліднеш, танучи в темряві.

За кілька кроків до тебе я розвертаюсь і прямую назад - додому, де затишок стін нівелюється духами всевидющого інтернету.

А там, за спиною, усього за кілька кроків до фінішу лишаєшся ти.

Це нічого, що я не добігла до тебе сьогодні. У нашому хронотопі ще не скінчився ні простір, ні час, а значить - відпочивати в обіймах зарано!

[lazyphilologist-blog]

Думки проти ночі

Чого ти п’єш?

І дійсно, чому?

Мабуть того, що твій алкоголь до біса смачний, пахне кактусом, лаймом і м’ятою. Дарма, що від нього судомить живіт. Та й п’янієш ти надто швидко, набагато швидше, ніж планувалося. Втім, між денною напругою і повним сп’янінням тобі лишається маленька смужечка, (як шпаринка у прочинені двері), легкої хвилі напіврозслабленного споглядання, коли ти здатна побачити себе назовні і зсередини світу водночас, вирвати своє «Я» із контексту і розглянути проти сонця, вигризти паперового чоловічка з улюбленої книги і вклеїти по-між сторінки якоїсь іншої, вмостити так, аби співпадали слова і літери, а зміст наповнювався щоразу іншого сенсу.

Ти забагато п’єш – говорять вони, а ти розумієш, що твій чоловічок побачив так мало книжок, а, значить, голос розуму тепер не на часі.

Не на часі.

Чому «на», а не «у»?

Так, ніби час плаский і одноколійний, як циферблат, на який можна прилипнути будучи напівмертвою мошкою. Не хочу бути «на» часі, думаю, бути «у» часі багато цікавіше. Принаймні, тут є не лише «вперед» і «назад», а ще «вверх» і «вниз», і «вглиб»… Можна заплющити очі й пірнути, віддатися течії – нехай час засмокче тебе у вихор свого каламутного плину, де попри тебе плистимуть великі коралові проториби, такі пухкі і заспокійливо тихі, у міру привітні, достоту такі, щоб серед їх пухкої луски ти могла спокійно заснути до нової пляшечки м’ятного лонгеру...

[lazyphilologist-blog]

Займенникова магія

“Щось буде – чогось не стане – таке відчуття” – говорила моя сусідка з гуртожитку.

І я досі не чула жодного вислову, який би так влучно описував той незбагненний стан легкого млоєння, що так часто буває перед значними подіями. Байдуже, знаємо ми завчасу про них чи лишень вловлюємо незбагненно легке дихання імовірності.

“Щось буде – чогось не стане” – універсальний код на позначення передчуття, незалежно від його змісту та значення.

“Щось буде – чогось не стане” – говорила я, збираючись на важливе побачення….

“Щось буде – чогось не стане” – говорить мій хлопець перед черговим бойовим виїздом….  

*** 

“Сонечко, якось воно буде, ще ніколи не було, щоб ніяк не було” – говорила мій керівник кандидатської.

І я досі не чула жодного вислову, який би так влучно описував невідворотність життя. Бо й дійсно – буде! Не стане тебе, твого народу, роду чи племені, а воно – воно буде! Неодмінно. Бо ж ніяк бути просто не може!

*** 

“Сиджу на підлозі, займаюсь нічим. Мабуть, чекаю на ніщо, ніякої форми, що прийде нізвідки і забере мене в нікуди” – писала я у старому щоденнику, намагаючи передати усі тонкощі екзистенційної прокрустинації та несвідомо підпадаючи під вплив займенникової магії.

І дійсно. Усі ці вислови своєю незбагненою значущістю зобов’язані саме займенникам.

Щось, якось, ніколи, нікуди – магічні слова, які констатують факт не окреслюючи його горизонтів. Так, ніби одразу про все і, разом з тим, – без конкретики. Займенники – універсальні мірила вічності, і дуже помиляються ті, хто й досі має їх за службові слова.  

[lazyphilologist-blog]

Життя прекрасне – говорять вони.

Важке, коротке і часом несправедливе, але прекрасне – говорять вони.

Поглянь, яке диво це небо, ці квіти, птахи, дерева, діти…. так, життя прекрасне – повторюють вони по невеличкій павзі так, ніби щойно самі себе у цьому переконали.

І я погоджуюсь. А чого ж ні? Життя таки дійсно прекрасне.

Тільки сьогодні у моїй згоді трохи менше патетики і більше сарказму, ніж вчора і позавчора, і переддень, і ще день тому.

Сьогодні мені прийшла дивна думка.

 Усе, абсолютно все, що вони мають на увазі, називаючи життя прекрасним, насправді створила смерть.

І ні, тут немає нічого моторошного чи похмурого, і вже певно жодного декадансу чи готики. Навпаки! Кожен раз, коли про це говорю-пишу-думаю, відчуваю себе трохи Антуаном Рокантеном і зовсім трохи котримсь із Хосе Буендіа…

Життя, як воно є, створила смерть

Усіх цих милих кошенят, синичок і песиків, мої руки, ноги і тулуб, мої очі, вуха і ніздрі, мої пальці і барабанні перетинки, усе, чим я відчуваю, переживаю і думаю, усе, завдяки чому я почуваю себе живою і справжньою – усе це створила смерть.

Я була малою сліпою амінокислоткою. Цяткою у бульйоні безликости. Я не була навіть собою. Я просто була.

А потім прийшла смерть.

І сотні тисяч амінокислоток почали вмирати щомиті. Залишились найміцніші і найпристосованіші, ті, що здатні були самодублюватись і самовідновлюватись. Потім, звичайно, і вони повмирали, залишивши ще більш досконалих і пристосованіших. І так аж до сьогодні.

Мільярди мільярдів смертей відкрили шлях для дивовижних мутацій: дали мені руки і ноги, розвинули мої вуха і очі, зробили світ таким, як я його бачу.

А якби смертей не було? Страшно навіть подумати! Ми б досі були малими, сліпо-глухо-німим нерухомими цятками у бульйоні безликости. Як на мене, ненародженим бути гірше, як мертвим.

Але ось що непокоїть мене: чи достатньо того факту, що смерть створила прекрасне життя, аби і її називати прекрасною?

[lazyphilologist-blog]

У кожного є своє сакральне число. Своя рубіжна позначка, подолавши яку, ми назавжди стаємо іншими. Мені завжди чомусь думалось, що для мене це буде тридцять, а виявилось – сто одинадцять.

Пам’ятаю, у моїй буремній панківській юності був культовий напій – «Три клюшки» або «Три топори» («777») – жахливий дешевий портвейн, а радше шмурдяк, від якого страшенно швидко п’янілося. У Сільпо під гуртожитком він коштував рівно 6.66, і ми завжди сміялись, що це диявольський напій за диявольську ціну. Проте для нас «Три топори» були не просто дешевою випивкою, ні – то був ніби особливий напій для посвячених, символ неформальної інтелігенції. Під нього так чудово сиділось на сходинках біля озера, говорилось про Фіхте і кричалось під гітару «мама анархія». Якось раз ми навіть пробували варити з «Трьох клюшок» глінтвейн. Адова вийшла суміш, але то вже інша історія…

І ось я у нічному маркеті. Моя мета наразі тільки тостерний хліб та цукерки. Півпляшки «Піно Гріджіо» в мене поки лишилось. Для натхнення ще на кілька днів має вистачити. Але чому б і не глянути, що тут є на винних полицях. Як і очікувалось – нічого пристойного. Трохи грузії, дешева молдова, кримський компот, який чомусь досі зветься вином, хоча є винним напоєм, і найдешевше – три вісімки у пакетах….

«888» – жодної помилки.

Начебто нічого такого. Але раптом до мене прийшло усвідомлення, що оці пакети з трьома охайними вісімками – це не просто інше число. Це значно більше – мій milestone, фініш моєї юності. Ба ні – кінець цілої епохи «Трьох топорів», коли під гітару натужно кричали про маму анархію. Сучасні неформальчики так мелодійно тягнуть «і всьо ідьот по плану», що одразу стає зрозуміло – вони ніколи не чули Лєтова. А пісня дісталась їм з третіх рук, затерта і перероблена, вилизана та округлена, прямо як ці три кляті вісімки – символ безкінечності перемін.