#філологічне

[bez-nichoho]

(не)говори зі мною

Якийсь такий час зараз, коли нема що сказати. Бо що би не сказав, що б не говорив, які історії би не розповідав, які слова б не промовляв, шо би не розказував - все марно. В такий час твоя мова не має орієнтирів. Вона виходить із тебе, сформована у слова і звуки, маючи у собі якийсь сенс, якусь інформацію, але їй немає куди йти. Іноді з нами трапляється таке, що нам здається, буцімто ми чуємо чиїсь голоси. Це відлуння промовленого, але промовленого у ніщо, яке і досі блукає хто зна де. Це видається парадоксальним: час, коли нема що сказати, але щось таки говориш. Але йдеться не тільки про того, хто говорить, а й про того, до кого це мовлення направлене.  Час, коли нема що сказати, не обов’язково є часом, коли хочеться мовчати. Ці стани не тотожні. Час-коли-нема-що-сказати (якщо вважати його чимось на кшталт тут-буття) може бути часом найкращих слів, найкращої поезії (яка є найкращим втіленням мови), найкращих промов; часом для найліпших мов. Але якщо у такі миті щось говориться - найкращими мовами, словами, поезією, то цей час стає також і часом найбільшого марнування найкращого. І навіть мовчання не є його одиницею, оскільки в такому часі мовчиться не тому, що хочеться мовчати, а тому, що нема шо сказати. А щось вимушене, як відомо, не є чимось добрим. Останнім часом такого часу буває все більше. Стільки всього, що мало би бути сказаним за кращих умов, але було сказано за таких, які були, втрачається намарно. Що ще гірше - втрачається непомітно. Бо мало хто із нас помічає це. Бо лише відлуння час від часу наздоганяють нас. Але відлуння - це лиш бліда тінь промовленого. Себто жалюгідні залишки зниклої краси.  Такий час ніяк не передбачиш. Розуміння того, що ��ін настав, приходить вже тоді, коли перебуваєш у ньому. Та і приходить воно далеко не завжди. І це ще одна проблема, бо коли не усвідомлюєш, що такий час настав - продовжуєш говорити, промовляти. А воно ж усе намарно, усе дарма.  Його відхід теж не вдається передбачити. Просто одного дня ти прокидаєшся і розумієш: сьогодні є інакше, аніж вчора. Сьогодні є що сказати і якщо щось казати - це буде не намарно.   Тому все, що залишається - чекати. Очікувати кращих часів - часів, коли буде що сказати. Буде кому. Буде як. Просто чекати. Не забуваючи відкладати найкращі слова - бо ніколи не знаєш, коли вони можуть знадобитися. 24.О1.2О2О

[enegen]

Цей день в історії:

Історія дає відповіді на велику кількість запитань і відкриває шлях в майбутнє, тому не варто забувати про те, що сталося з людством в минулому. За допомогою нашого сайту ви в будь-який день зможете зазирнути в далекі часи. Цей день в історії став знаменним за рахунок наступних подій:

1431 рік

У Руані спалена Жанна д'Арк

1871 рік

Падіння Паризької комуни

1884 рік

відкрито рух Катеринославською казенною залізницею, яка з'єднала Донецький вугільний і Криворізький залізорудний басейни

1896 рік

У Нью-Йорку зафіксовано першу автоаварію

1919 рік

у Владивостоці на Другій сесії Української Далекосхідної Крайової Ради ухвалено Конституцію національно-культурної автономії українства на Далекому Сході

1921 рік

засновано Донецький гірничий технікум

1922 рік

У Вашингтоні головою Верховного суду США Вільямом Говардом Тафтом урочисто відкрито Меморіал Лінкольна

1923 рік

у Празі засновано Українське історико-філологічне товариство на чолі з Дмитром Антоновичем

1985 рік

У Франції на авіакосмічному салоні відбувся перший показ літака Ан-124 «Руслан»

2000 рік

у день похорону українського композитора Ігоря Білозора, померлого від травм, отриманих у бійці з російськими шовіністами, на вулиці Львова вийшло понад 100 тисяч людей

Щоденний дайджест свят, пам'ятних подій і річниць. Всі державні, професійний, міжнародні та релігійні свята на кожен день. Привітайте друзів і рідних вчасно!

www.cleng.club

glonetin.enegen.org

[svyatosogodni]

🎉30 травня — Що сьогодні за свято? ⠀ ❤️‍🩹 461-й день повномасштабного вторгнення російської федерації в Україну ⠀ 🐱 Міжнародний день обіймів вашої кішки 👩‍🦳 Міжнародний день фемінізму 💚 Всесвітній день боротьби проти астми і алергії 💜 Всесвітній день розсіяного склерозу 🌼 День жовтих від кульбаб носів 🌺 День поливання квітів ⠀ 😇 Іменини сьогодні святкують Андронік, Юнія, Євдокія, Єфросинія, Степан (Стефан), ��елікс, Ян, Жанна, Фердинанд (Фернан, Фернандо), Анастас, Андронік, Андрій, Василь. ✅ Визначні події: 1884 р. — відкрито рух Катеринославською (м. Дні��ро) залізницею, яка з'єднала Донецький вугільний і Криворізький залізорудний басейни. 1921 р. — засновано Донецький гірничий технікум, який з 1926 р. був реорганізований у гірничий інститут 1923 р. — у Празі засновано Українське історико-філологічне товариство на чолі з Дмитром Антоновичем. 💙💛 Відомі українці, які народилися цього дня: Костянтина Малицька, Олександр Архипенко, Борис Паніда, Ігор Абакумов.

Більше подробиць про свята https://sogodnisvyato.com.ua/30-travnya-svyato/

Також долучайтесь до нас у месенджерах: https://t.me/sogodnisvyato https://invite.viber.com/?g2=AQA9K6a4nX9DWUzSYycvCwZm1EPyPRkoYBY6XhCe9cuobejEHyCwupbUgbSBZC3q

[lazyphilologist-blog]

Займенникова магія

“Щось буде – чогось не стане – таке відчуття” – говорила моя сусідка з гуртожитку.

І я досі не чула жодного вислову, який би так влучно описував той незбагненний стан легкого млоєння, що так часто буває перед значними подіями. Байдуже, знаємо ми завчасу про них чи лишень вловлюємо незбагненно легке дихання імовірності.

“Щось буде – чогось не стане” – універсальний код на позначення передчуття, незалежно від його змісту та значення.

“Щось буде – чогось не стане” – говорила я, збираючись на важливе побачення….

“Щось буде – чогось не стане” – говорить мій хлопець перед черговим бойовим виїздом….  

*** 

“Сонечко, якось воно буде, ще ніколи не було, щоб ніяк не було” – говорила мій керівник кандидатської.

І я досі не чула жодного вислову, який би так влучно описував невідворотність життя. Бо й дійсно – буде! Не стане тебе, твого народу, роду чи племені, а воно – воно буде! Неодмінно. Бо ж ніяк бути просто не може!

*** 

“Сиджу на підлозі, займаюсь нічим. Мабуть, чекаю на ніщо, ніякої форми, що прийде нізвідки і забере мене в нікуди” – писала я у старому щоденнику, намагаючи передати усі тонкощі екзистенційної прокрустинації та несвідомо підпадаючи під вплив займенникової магії.

І дійсно. Усі ці вислови своєю незбагненою значущістю зобов’язані саме займенникам.

Щось, якось, ніколи, нікуди – магічні слова, які констатують факт не окреслюючи його горизонтів. Так, ніби одразу про все і, разом з тим, – без конкретики. Займенники – універсальні мірила вічності, і дуже помиляються ті, хто й досі має їх за службові слова.  

[svyatosogodni]

🎉30 травня — Що сьогодні за свято?

🐱 Міжнародний день обіймів вашої кішки — це можливість згадати, що тісний контакт із кішкою може підвищити вашу імунну систему. Обійми вашого котячого друга надзвичайно ефективні для полегшення сим��томів, пов'язаних із серйозними захворюваннями, допомагають при самотності, депресії, тривозі та стресі. Тому за будь-якої нагоди обіймайтеся зі своїм улюбленим пухнастиком.

👭 Міжнародний день фемінізму — свято, завдяки якому мільйони дівчат і жінок сьогодні мають право вчитися в університетах, займатися спортом та мандрувати, голосувати та обіймати керівні посади, отримувати спадок, мати рахунки у банках та професійно реалізовуватися. Згадаймо відомих українок, які стояли на сторожі феміністичного руху — Наталю Кобринську, Ольгу Кобилянську, Соломію Павличко.

✝️ Католики сьогодні вшановують пам’ять святої Жанни д'Арк — національної героїні Франції, спаленої 30 травня 1431 року англійцями в Руані як єретичка. До речі, саме дата страти Жанни Д’арк і стала визначальною для Дня фемінізму.

😇 Іменини сьогодні святкують Андронік, Юнія, Євдокія, Єфросинія, Степан (Стефан), Фелікс, Ян, Жанна, Фердинанд (Фернан, Фернандо), Анастас, Андронік, Андрій, Василь.

✅ Відомі події, що сталися 30 травня: 🚂 1884 р. — відкрито рух Катеринославською (м. Дніпро) залізницею, яка з'єднала Донецький вугільний і Криворізький залізорудний басейни. 1921 р. — засновано Донецький гірничий технікум, який з 1926 р. був реорганізований у гірничий інститут 📚 1923 р. — у Празі засновано Українське історико-філологічне товариство на чолі з Дмитром Антоновичем.

💙💛 Відомі українці, які народилися цього дня: поетеса, перекладачка та редакторка Костянтина Малицька, скульптор і художник Олександр Архипенко, мистецтвознавець і художник Борис Паніда, велосипедист Ігор Абакумов. Більше подробиць про свята https://sogodnisvyato.com.ua/30-travnya-svyato/

[lazyphilologist-blog]

Я - філолог-маніяк.

Але це нічого. Всі літературознавці ще ті м'ясники.

З тваринним збоченим задоволенням ми розтинаємо чужі твори. За методичкою!

Обережно, тоненьким скальпелем чирк - від зав'язки до епілогу, влучним рухом впіймати верхню шкірку на гачок кульмінації, зафіксувати зажимом, далі руками промацати липкі теплі нутрощі, одна по одній витягти кістки задуму до найдрібнішої, за якою захована фабула, тоді перерізати сухожилля поетичних прийомів, перебрати скривавлену метафорику, встромити катетори для збору цитат на аналізи, замилуватись своєю роботою, зробити нотатки та фотографії, і лиш потім, керуючись власною логікою, стулити усі пошматовані рештки докупи. Зашити грубою червоною ниткою - готово! Можна нести нещасне змучене тіло на публіку. Дарма, що воно вже не живе і літепле!

Але знаєте, хто ще гірше? Біографи! О, ті справжні монстри літературного простору. На їх столах не хом'ячки композиції, бери вище - їх жертви творці! Я навіть після 7 років філфаку мимоволі здригаюсь, пригадуючи те гидке відчуття, коли біограф хапає за руку і тягне тебе до далекого автора, з яким ви так мило знались на делікатній відстані твору, легким звичним рухом розпорює черево, аж тобі в обличчя бризкає кров, від нудотної близькості чужого життя судомить живіт, а він все тягне і тягне тебе у середину, через тепле ще м’ясо кудись туди, у нутрощі великої таїни, туди, де заховані усі інтертексти та аналогії, де сакральна творча іскорка під його нахабним натиском перетворюється на звичайну банальщину, набуває чітких об'ємів та обрисів, стає логічно пояснюваною, тобто антимагічною.

Ось тут біограф мав би розлитися реготом. Розтин сакрального - помста нудних пересічностей, помста творцям, за те що так відчайдушно вийшли за рямці тотальної неунікальності. Тепер їх зі смаком розпинають на хронологічній таблиці «ключових подій та визначних дат біографії», обв'язують мотузками надуманих мотивів-причин-підстав-наслідків, підшивають сюди ж вже зґвалтовані попереднім аналізом твори аж доки не вийде суцільне криваве панно для шкільного підручника...

І у тому вистражданому візерунку ми маємо вгледіти автора яквінбув з усім його творчим доробком? Але як?!

Якби ж про митців писали лиш ті, хто не з чужих слів знає, яка тонесенька плівочка відділяє сакральну цілісність твору від пошматованого на клапті словесного м'яса! Тоді б я не здригалась від слів «біографія», «ключові ідеї» та «літературний аналіз». І, можливо, навіть стала б не таким вже ледачим філологом.

[lazyphilologist-blog]

Люблю дежавю. Ці неоднозначні миті дезорієнтації, коли ґрунт усталеної системи координат вислизає тобі з-під ніг, і ти на кілька секунд зависаєш у вакуумі безмежних можливостей. Ні, я цілком усвідомлюю, що дежавю це не більш як фокус мого затурканого мозку, що не вість чому плутає минуле й теперішнє, підписуючи поточні враження заднім числом. Але саме відчуття я люблю. Як, з рештою, і гру у асоціації, яка неодмінно слідує за моментом збентеження.

Присоромлений миттєвою слабкістю, мій мозок одразу ж хапається за тоненьку підказку-ниточку, розмотує клубок з колись зафільмованих кольорів, звуків, запахів, аж доки не добереться до мисленнєвої перемички-алюзії, що спричинила збій у системі спогадів, породжуючи відчуття дежавю.

Ось і зараз так. Сиджу собі біля вікна. Слухаю Ніну Саймон. «Love me or leave me…». І – клац! Зависаю затиснена між двома хронотопами. Усього лиш секунда, але мозок тепер працює з потрійною швидкістю, намагаючись усе пояснити.

Десь я вже чула цю пісню, цю мелодію чи, може, тільки слова, той відважний, завідома програний заклик. «Love me or leave me…»… Клац!

…

-       Це ж треба бути такою сміливою!

-       Або самовпевненою

-       Або у відчаї, коли вже все одно, аби тільки знати напевн��!

...

Коли це було? Хто ті люди? Клац!

2005-ий. Зимно. На носі перша до судоми лякаюча сесія. Невеличка кімната гуртожитку. Ми сидимо закопані у стоси книжок і намагаємось вивчити незрозумілий вірш зі смішними словами, що їх ніхто вже не чув більш як півтисячі років: “Альбо мені пуйми, альбо мене лиши!” – благає усіма забута, обернена порохом, чужа Ніна Саймон, а ми сміємось, жорстокі у скороминущій сучасності…(Ми ще не знаємо, що сучасність – то фікція).

Оце так співпало! Перша записана пам’ятка української народно-поетичної творчості, «Чеська граматика» Яна Богослова і хіт популярної джазової виконавиці (чи це кавер?). 400 років, різні континенти, обставини, декорації, та що там – зовсім різні світи, а почуття і проблеми ті само. Ба, навіть слова! (Не думаю, що у Америці хтось колись заглядав у ту струхлявілу «Чеську граматику», тим більше задля плагіату).

Аби проникнутись атмосферою і підтвердити-таки правильність суджень, знаходжу на ютубі запис 58-ого року. Відео препаскудне – нарізка із титрами. У пошуках чогось автентичнішого натикаюсь на оригінал композиції – Ruth Etting, 1928 (таки кавер, хоч з рештою це й не важливо).

Заплющую очі і уявляю, як білолиця блондинка з дещо штучною посмішкою (такою Рут дивиться на мене зі сторінок англомовної Вікіпедії) картинно заломлює руки на березі річки, що дно її «точуть студені криниці, а  посередині біла рибка мутить»...

Не знаю, чи була щаслива хоч одна з інкарнацій дівойки з Дунаю, і чи насправді «доплинув» її Штефан-воєвода, а чи обмежився зверхнім «неровная ми єс» та й по всьому, і чи «скакала» вона щоразу у ріку, чи, може, презирливо шмигнувши носом, йшла собі геть у непохитній величності Верковичівни?

Та ось що я знаю напевне: це малесеньке відкриття, цей несподіваний лаз, паралель, що проходить крізь сотні чужих хронотопів – це саме те, що приносить мені задоволення!

P.S. На всяк випадок залишу тут текст народної пісні (її, на відміну від Рут Еттінг чи Ніни Саймон, не так вже й легко знайти).

—Дунаю, Дунаю, чему смутен течеш?

[—Ой як мні, Дунаю, не смутному течи, Що дно моє точуть студені криниці, А посередині біла рибка мутить,] На версі Дунаю три роти ту стоють: Перша рота турецька, Друга рота татарська, Третя рота волоська. В турецькі ми роті шаблями шермують, В татарські ми роті стрілками стріляють, В волоські ми роті Штефан-воевода, В Штефанові роті [та] дівонька плачеть, [Та дівонька плачеть], плачучи, повідат: —Штефане, Штефане, Штефан-воєвода, Альбо мені пуйми, альбо мене лиши.— А што ми [од]речет Штефан-воєвода? —Красна дівонице, пуйміл би я тебе, [Пуймил би я тебе], неровная ми єс. — Што рекла дівонька? — Пусти мня, Штефане! Скочу я у Дунай, у Дунай глубокий, Ах, хто мня достанет,[то] єго я буду.— Не хто мя доплинул, красную дівоньку, Доплинул дівоньку Штефан-воєвода. І узял дівоньку за білую руку: —Дівонько-душенько, миленька ми будеш.

Jan Blahoslav Gramatika česká. Liber VII.— c.372

Записано у середині 16 століття, імовірно 1571 року, вперше надруковано 1857 у Відні.