peetteath

[peetteath]

Нанамі Кенто

Нанамі Кенто любить ранок. Не тому, що він рання пташка — навпаки, якби міг, то спав би довше. Але є в цих перших годинах дня щось особливе: ще не почався хаос, ще не треба поспішати.

Він зітхає, дивлячись, як гаряча кава повільно заповнює чашку. Чіткий аромат обсмажених зерен розливається по кухні, змішуючись із легким запахом теплого хліба. Від усього цього пахне затишком, стабільністю — тим, чого йому часто бракує.

Сьогодні буде важкий день, він це знає. Але поки що є лише цей ранок. Кілька хвилин, коли він може бути не чародієм, не втомленою людиною, що бачила надто багато смерті, а просто кимось, хто насолоджується гарячим напоєм.

Дощ за��тав його зненацька, хоча прогноз обіцяв суху погоду. Великі, важкі краплі били по плечах, вбираючись у тканину плаща. Йому не подобається цей стан, коли вода просочується наскрізь, роблячи речі важчими, ніж вони є насправді. Але він не поспішає знайти укриття, дозволяючи собі кілька секунд просто стояти і слухати.

Його життя давно стало нескінченним виром подій, де немає часу на зупинки. Але ось цей момент — звичайний, мокрий, наповнений шумом дощу — робить його трохи ближчим до реальності.

Він заходить у під’їзд, знімає плащ, струшує краплі. На столику біля дверей стоїть чашка гарячого чаю. Нічого особливого, просто маленька деталь. Але вона змушує його зупинитися, провести пальцями по теплому фарфору. Світ, можливо, не такий уже й жорстокий, якщо в ньому є хтось, хто пам’ятає про такі речі.

Вночі він іноді довго стоїть біля вікна, дивлячись на місто. Темрява не лякає його, але вона має свою вагу, що лягає на плечі разом зі втомою. Вогні десь там, внизу, мерехтять, як далекі зірки. Колись він мріяв про інше життя, про простішу долю, але зараз це здається вже неважливим.

Він проводить пальцями по холодному склу, ніби намагаючись торкнутися цієї темряви. А потім відходить, бере книгу, загортається у плед і занурюється у слова.

Бо поки читаєш — темрява здається не такою густою.

Надіюсь, тут є ті, кого зацікавить це)