#альтернативная поэзия

[landao]

Образ. Початок тут…

Ламає…

Нігті до крові, зламаний нерв,

Лопає капіляр, плямою на оці витікає багряна пожежа…

Палає…

Свічу сам на себе — ліхтар. Зриваюсь вниз…

Каміння.

Бʼюсь об свої ж плечі. Протягуючись крізь тканину на теплу шкіру.

Змішуюсь з потом… Розплющую очі.

Знову це я, і знову цей день, та всі, що до нього.

Холодне тремтіння.

Тисну на тумблер, хвилі звуку розповзаються по кутам.

Тиша бʼє по вухах…

Таке вже було, таке знову буде.

Я в клітці? А може я клітка?

Кого я ховаю? Який зараз день? Скільки нам років?

Думки вже тихіші.

Потягом ковтаю повітря, світло тане по краях, я прокидаюсь?

Хіба є різниця? Хіба щось важливо?

Знов ці питання порожнечі… Мій подих ще важче, думки ще тихіші…

Я зас��наю? Хіба це важливо?

І знову цей день, та всі, що до нього…

А скільки ще після? Щє після?

Обр… з кн… ць?

[landao]

Катим тележку, колесо которой постоянно отваливается по пути. Рвущееся, постоянно стираясь о пыльные камни, которые лежали тут бог знает, сколько. Вероятно, каждый пятый камень, который попадается вам под ноги, застал еще динозавров. Если гусенице суждено быть съеденной добрым и милым лебедем, то почему мы тогда так нервничаем, когда кого-то из наших знакомых размазало по автобану десятитонным камазом.

Нет никакой разницы, все накладывается друг на друга в один большой кишащий паразитами сандвич. И ведь, кому-то, в любом случае, придется его съесть. Мы те, кто мы есть, как ни крути, крылья у тебя не вырастут.  Ноги твои прикованы к поверхности земли. Можешь называть это силой притяжения, если тебе так легче смириться. А можешь взглянуть в лицо правде и называть все своими именами. Реальность останется реальностью, хочешь ты этого или нет.