#українська література

[justacynicalromantic]

[gwenllianwales]

Дуже відчуваю Григоровича. Особливо після того, як почитаю новини

[litredikulemet]

Мова про жінку

Готувала цей допис два роки тому, але не встигла закінчити його до 8 Березня, тому залишила в чернетках доопрацювати іншим разом (такого в моїх чернетках багацько). Думала, що сьогодні настав цей день, але не судилося, бо у вихідний, на який завжди так розраховую через безліч справ, навіть суто побутових — не кажучи вже про іншу невдячну роботу чи творчий розвиток, — укотре маю працювати через матеріал колеги. Прикметно, коли це був мій матеріал і я узгоджувала ідею та надсилала його завчасно, то його або не квапилися ставити, коли він актуальний, або не ставили взагалі, і глибоко похуй на мої старання та витрачений час.

Тож публікую цей допис, на жаль, незакінченим. Хотіла висвітлити більше різних жіночих питань із мовного аспекту, зробити це ретельніше, ґрунтовніше, але ж навіть, сука, у вихідний не дадуть цього зробити. Публікацію про Шевченка, яку планувала теж два роки тому, відповідно, теж не встигаю підготувати через неповагу, з якою постійно стикаюся. Так, знову вилила свою літредакторську душу в бложику. Це не зовсім редакторські будні. Як можна зрозуміти, це ще й вихідні... 

Менше з тим, осьо чорновий, незакінчений матеріал трохи про фемінітиви, частково про покійну нині Ірину Фаріон у теперішньому часі (бо чернетка дворічної давності, потім виправлю — часу справді обмаль), противницю фемінітивів, трохи про Лесю Українку... Сподіваюся його доповнити й оновити іншим разом, а через рік, якщо доживу й бложик теж, зробити реблог.

UPD. Після публікації бодай чернетки свого допису про жінок у мовному зрізі прочитала новину, що адміністрація, на жаль, знову нинішнього президента США Дональда Трампа заборонила і/або обмежила використання сотень слів, серед них — «жінка», «фемінізм», «рівність»... Пожартую про новомову й загалом порефлексую про це пізніше в цьому дописі та винесу окремо. Бо, поки ображений жінконенависник добрався до влади й забороняє слова, нам своє робить. Наприклад, мені — на ниві українського книговидання, хай яка це часто-густо невдячна й знецінена праця. Одна з недавніх книжок, яку я відредагувала, — це, до речі, данина поваги класичному роману Луїзи Мей Олкотт «Маленькі жінки».

Анахронізм «слабка стать» -> архаїзм

Слов��сполучення «слабка стать» стосовно жінок — анахронізм*, якому не місце в активній лексиці ні української мови, ні будь-якої іншої (як, зрештою, і словосполуки «прекра��на стать», «окраса колективу» та інші «пречудові» приклади доброзичливого сексизму).

Згідно зі Словником ґендерних термінів, як вислів, він з’явився напочатку XVIII століття завдяки культивуванню ідеї жіночої «слабкості» на противагу ідеї жіночої раціональності та рівності із чоловіками.

Нині такі словосполучення не варті більш ніж іронічного вживання. Використання цих збірних понять як адекватних перифразів до слова «жінки» в сучасній мові — маркер поблажливо-зверхнього ставлення до жінок (свідомо чи ні) та невідповідності рівневі знань і духові епохи.

Звісно, фразеологічні словники української мови (і минулого століття, і нульових років) фіксують вислови «прекрасна (слаба) стать (половина) (роду людського)» збірн., жарт. у значенні «жінки» і «сильна стать», збірн. жарт. — чоловіки. Проте це не означає, що їх доречно вживати. Словники фіксують і слово «хохол» як зневажливу назву українця — ну, гадаю, зрозуміло, що апелювати до такого нерозумно, бо словники репрезентують мовну картину світу, а не схвалюють кожне слово до вжитку мовцем.

Жінки — це не слабка стать; і насправді ніколи нею не були — таку гендерну роль їм нав'язали чоловіки. Саме тому словосполученням, які визначають суто жінок як слабких, а тільки чоловіків — як сильних, місце на звалищі історії — у пасивній лексиці яко архаїзми (застарілі слова).

P. S. Застаріле словосполучення «яко» саме так і напрошувалося.

*анахронізм — явище, поняття, погляд, звичай та ін., які застаріли і не відповідають сучасності; пережиток.

«Нове життя нового прагне слова». Фемінітиви

Це слова Максима Рильського, який також писав:

І жінка звільнена — не слабша половина! Біля державного стоїть вона керма.

Якщо раніше жінки не мали права навіть на голос, вибір, освіту й тощо-тощо, то нині завдяки їм же у сучасного жіноцтва є вже така-сяка змога стати (майже завжди з купою перешкод на шляху) тими, ким вони хочуть, а не тими, ким їм визначить патріархальний уклад суспільства.

Поки не пізно — бийся головою об лід! Поки не темно — бийся головою об лід! Пробивайся, вибивайся – Ти побачиш прекрасний світ! — Олег Лишега

А втім, скалу гендерної нерівності лупати жінкам ще довго. Бо досі доводиться виборювати право навіть на видимість у мові, називаючись науковицею, лікаркою, командиркою... Тобто тими словами, проти яких так запекло виступають закляті противники (і, на жаль, противниці) фемінітивів.

Їх, однак, не бентежать фемінітиви на позначення жінок на не керівних, а нижчих посадах (як-от «офіціантка», «прибиральниця», «секретарка»), а також тоді, коли йдеться про інвективну лексику (образливу і лайливу, напр.: «дурка», «фемка», «хвойда»). Багатство синонімів до останнього слова може неприємно здивувати (хоча, знаючи ставлення до жінки крізь віки, нічого аж такого дивного).

Дехто у своїй нетерпимості до фемінітивів ладен викреслити зі свого мовлення навіть те, що не тільки існує в мові вже давно, але й без чого сенс стає до смішного абсурдним. Якби фемінітивів не було, довелося б казати «представник жіночої статі», «пацієнт гінеколога». Словосполучення на зразок такого противникам/-цям вухо не ріже? Ні, не ріже. Вони реально так нерідко й кажуть, і ніщо їм око не муляє.

Водночас у спробі звести до абсурду пласт фемінітивів у лексиці як такий удаються до глузливого словотворення (по факту спотворення) в навмисно неправильний спосіб або там, де воно абсолютно не потрібне. Серед таких глузливих словесних покручів — «людиня», «жінкиня», «головиха» та інші мовні потвори. Тобто до слів, що й так жіночого або спільного роду, додають суфікси, за допомогою яких творять фемінітиви. Ось це і є калічення мови, про яке так голосять і самі ж здійснюють борці з видимістю жінок у мові, а не власне фемінітиви.

Фаріон vs фемінітиви

У боротьбі з іменниками жіночого роду диванних «мовознавців» цілком могла б очолити українська мовознавиця Ірина Фаріон. Вона проти фемінітивів, але не проти тих, якими, наприклад, хоче образити й принизити когось (переважно інших жінок або рідше чоловіків; згадати хоча б зневажливе слівце «баба», вжите до дівчини / жінки чи рідше — до хлопця / чоловіка, а не до літньої жінки). Ще Ірина Дмитрівна проти жаргонізмів, але ніщо не заважає їй використовувати їх у своїх повних жовчі виступах, публікаціях і т. д. Бо слово «фемка», яке пані Ірина так часто вживає, належить до обох пластів лексики. Це просто-таки комбо й когнітивний дисонанс!

Лесю Українку теж робили й роблять «слабкою»

Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука чи пісня й думка кволі?

Так писала Леся Українка в далекому 1911-му, а втім, тавро «кволої», «слабосилої дівчини» й «нещасної хворої», прикутої до ліжка (і ще низка аналогічних епітетів) переслідує її й досі.

Якось Іван Франко сказав про Лесю Українку: «...ся хора, слабосила дівчина — трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну» — і понеслося... Певною мірою убачається у цій фразі метра новочасний «комплімент» «баба з яйцями». Ну таке...

Чи хворіла Леся з дитинства? Так, це факт. Нині навіть у тих, хто не читав жодного твору поетеси, Леся Українка постає в уяві як «Велика Хвора». Дослідження свідчать, що у 84% українців Леся Українка асоціюється із «письменницею, яка боролася з хворобою». «Завдячувати» цьому треба не востаннє радянській пропаганді (так її маргіналізували як жінку та українку) а також і сучасним шкільним підручникам, на що звернула увагу Оксана Забужко:

...затверджений Міністерством освіти незалежної України підручник з української літератури «для 10 класу середніх шкіл, ліцеїв, гімназій та коледжів» із близько трьох сторінок, присвячених біографії письменниці, понад сторінку (!!!) відводить мусуванню, ��а різні лади, теми її хвороби й фізичних страждань: «Застудившись, Леся з 1881 р. стала важко хворіти. Спочатку боліла нога, потім ліва рука. Дівчинку лікували по-домашньому від ревматизму, та її вразив туберкульоз кісток» (NB: щойно в наступному абзаці школярам повідомляють: «Рано виявився у Лесі й поетичний талант», — тут особливо зворушує сполучник «й», що ним «поетичний талант», — який, до речі, виявився у Лесі хронологічно таки за два роки перед хворобою, а не після неї, — «підшивається» до куди пріоритетнішого біографічного ресурсу — Хвороби — у ролі службово-підрядній, немовби на те, щоб створити для тієї хвороби відповідне «поетичне» тло, зробити саму хворобу фактом культури). Через чотири абзаци знову те саме: «Схиляємось перед мужністю поетеси: вона творила, долаючи щодня фізичний біль, гнітючий настрій, зумовлений недугою. <…> У листі до Михайла Драгоманова <…> поетеса писала: „О, якби мені не та нога, — чого б я в світі натворила!“ Образи переповнювали її єство (?! — О. З.), хотілося жити активно, а хвороба приковувала до ліжка». У наступному абзаці знову з'являється «смертельна недуга» — правда, вже Драгоманова, ще через абзац — «хвороба і смерть Сергія Мержинського», — і нарешті Хвороба, de facto головний персонаж цієї вкрай дивної біографії, остаточно повертається до своєї власниці, щоб упродовж двох абзаців викінчити її вже до решти.

Текст воістину емблематичний (тексти шкільного підручника завжди емблематичні, саме вони-бо й закладають ті культурні кліше, котрі відтак тиражуються в нових поколіннях), — надто ж коли взяти під увагу, що в с я  зріла творчість письменниці (від 1901 року!) представлена в ньому, на всі три сторінки, о д н и м  (sic!) скоромовчастим реченням: «З-під її пера з'являються твори різних жанрів — драматична сцена „Іфігенія в Тавриді“, діалог „В дому роботи, в країні неволі“, етюд (? — О. З.) „Йоганна, жінка Хусова“, драматичні поеми „Одержима“, „В катакомбах“, „Кассандра“, „У пущі“, „Бояриня“, „Оргія“, драми (чому ж не „драматичні поеми“? — О. З.) „Руфін і Прісцілла“, „Камінний господар“, фантастична драма „Осіння казка“, драма-феєрія „Лісова пісня“». Про зрілу творчість це справді, дослівно, в с е — відразу за цим недорікуватим переліком вибраних драм (бозна-чом із хлестаковською легкомисністю означених як «твори різних жанрів») знову виринає Хвороба, цілковито накриваючи й поглинаючи його своєю тріумфальною присутністю: «Писала в умовах хвороби, яка проґресувала, забираючи спокій, порушуючи душевну рівновагу, завдаючи нестерпних болів»[35]. Quod erat demonstrandum. (I «memorandum» також — щось іншого школяр із цих трьох сторінок навряд чи запам'ятає!)

І вуаля — образ нещасної хворої у головах школярів закріплено на роки.

Ба більше, підкріплюють його й поза школою (ні, не тільки сторінки бібліотек у фейсбуках чи диванні «літературознавці»). Для прикладу, можна згадати фільм про Лесю Українку (проєкт «Великі українці», виробництво «07 продакшн», телеканал «Інтер»), про який років 15 тому писав Отар Довженко.

Перечитуючи агіографічний, мученицький життєпис Лесі Українки, Забужко підважує концепцію «нещасної і хворої», доводячи, що віктимізація Лесі й зацикленість критики на її хворобі є результатом реакції соціуму, формою реакції патріархальної культури.

Далі — уривки з розділу «“Одинокий мужчина” чи Велика Хвора? Культурна презентація героїні: тіло як текст» із книжки Оксани Забужко «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (застереження: стиль авторки дуже важкий — речень у звичному розумінні цього слова, по суті, нема, зате є багатоповерхові синтаксичні конструкції):

Взагалі, батьківськи-поблажливий, ба й дещо зверхній, співчутливий тон, характерний у стосунку зрілого мужа до молодої дівчини («нашої прекрасної Лесі»), проривається раз у раз у доповіді Олеся Гончара (напр.: «За життя Лесі Українки не рясно дісталося їй, багатостраждальниці, тих лаврів, того визнання, яким увінчує її ось наша епоха, нова» — тут уже звучить зверхність не лише ґендерна, а й історична: епоха змінилася, народ видуж��в і більше не стогне — для чого йому «потрібен був Жовтень, барикади, Сиваші й Перекопи», — і щойно тепер має змогу належне вшанувати одну з тих, хто «поруч із своїми сподвижниками», сказати б, кував йому перемогу).

…

Проте будьмо справедливі й до Гончара (та всіх інших радянських культуротворців): парадигму Всенародної Хворої створено не ним — він тільки доповнив її кількома політично кон'юнктурними штрихами, всіма отими «Сивашами й Перекопами», які зі зміною політичної кон'юнктури й дезактуалізуються вмить, і тому єдині в цьому тексті виглядають тепер анахронічно, — в усьому іншому під ним підписалось би далеко не саме тільки Міністерство освіти України. Парадигму ж було закладено ще за життя Лесі Українки — вже знаменита Франкова стаття 1898 року (написана, до речі, також «по-метрівському» поблажливо!) починається, власне кажучи, образливою щодо молодої письменниці заявою, що з огляду на важкі обставини української літературної праці та «особисті відносини авторки», себто її хворобу, «ми ледве чи дождемося від Лесі Українки всього того, що вона могла б дати нашому письменству», а тому, мовляв, критиці особливо треба її «піддержати» (гарна мені «піддержка»! — О. З.). Далі — більше: «слаба і зманерована», на думку Франка, «Місячна легенда» навпростець пояснюється «важкими кризами» у стані здоров'я авторки. Удар, як бачимо, нижче пояса, проте цілком у дусі свого часу. Аналогічного нетакту перед тим припустився в «Зорі» і «ведмідь» (прозваний так Ольгою Кобилянською) Осип Маковей: той також без зайвих цереґелів списав деякі настрої ранньої Лесиної лірики («голосіння», за його зневажливим виразом) на її «хорий організм», і цього випаду йому Леся Українка, вочевидь боляче зачеплена такою, як написала в подячному (sic!) до нього листі, «інквізицією літературною», не забула, схоже, до кінця своїх днів — майже через двадцять років, у зеніті свого таланту, повернула «ведмедеві» його «розлапковану» цитату у вірші, як підняту тоді, замолоду, рукавичку після виграного довголітнього бою:

Ви чули, раз я завела жалі та голосіння, — то ж була буря весняна, а не сльота осіння!

...

Леся Українка, як н��важко пересвідчитися бодай із її літературно-критичних статей, взагалі відзначалася інстинктивно безпомильним чуттям на те, що здорове, а що хворобливе (чи навіть тільки «напівхороба»), і чого як чого, а отої танатичної зачарованости недужним, що нею був так тотально перейнятий європейський fin de siècle (і російський Срібний вік), у неї відшукати годі, — її девіз (часто повторюваний у листах), як і ціла життєва спрямованість її особистости, цілковито протилежні: «Es lebe das Leben!» і «Ewiva la vita!», і можна з певністю стверджувати, що духовно Леся Українка являє собою таки одну з «найздоровіших» постатей в українській культурній історії (властиво, саме це й спостеріг першим Франко, тим-то й поставив її за творчий приклад «м'яким та рознервованим» сучасникам-чоловікам: акурат ці останні й складали «цільову аудиторію» його славнозвісного полемічного випаду про «одинокого мужчину», а самому йому, либонь, і в гадку не клалося, що жінка може бути не конче й підлещена, коли її вживають на таке «педагогічне» порівняння...

…

Тим більше мала б нас насторожити та обставина, що як хвора «багатостраждальниця» Леся Українка позиціюється в нашій культурі чи не настійніше, ніж як власне письменниця. Нехай І. Франко з О. Маковеєм, включаючи стан її здоров'я в літературно-критичний дискурс, ще підпали — може, й несвідомо — під вплив дискурсивних практик своєї доби; нехай тим самим ще дається пояснити й датовані 1924 роком (час пробудженого в Україні інтересу до Фройда й психоаналізу!) «критично-біографічний нарис» Миколи Зерова «Леся Українка», в якому історію життя письменниці зведено таки чи не виключно до історії її хвороби, та монографію Михайла Драй-Хмари, довірливо розпочату цитатою з Миколи Євшана, що Леся Українка, мовляв, належить до письменників, які поза творчістю «не мають біографії», а відтак її життєпис поділяється більш-менш на інтелектуальні й літературні впливи в молодості — та на «щорічні мандрівки в теплі країни» й «повсякденну боротьбу з смертю» в «другій половині життя» (у випадку неокласиків, щоправда, могли долучитися й інші об'єктивні чинники: як-не-як неокласики були взагалі першим поколінням, котре прочитало Лесю Українку, — поки вони не підр��сли, інших читачів, крім «мами і Люді», у неї навіть ліком було нерясно, і щойно в 1918-му, з початком національно-визвольних змагань, ознаменованих наверненням до української культури інтеліґентного зрусифікованого елементу, можна було нарешті ствердити, як Микола Зеров, що «для Лесі Українки читач уже народився» в сенсі соціологічному, як певний суспільний прошарок; неокласики ж таки розпочали й наукове вивчення її спадщини, заклавши підвалини так званого «лесезнавства», їм ми завдячуємо першим — страх сказати, і досі найкваліфікованішим! — зібранням творів письменниці, виданим наприкінці 1920-х «Книгоспілкою» у 12-ти томах, і на їхню долю закономірно припала наймарудніша, «чорнова» дослідницька робота — первинний збір біографічного й архівного матеріалу та його текстологічне опрацювання, — відповідно, багатьох важливих сюжетів Лесиного життя вони на той час іще просто чесно не знали, обмежені тим, до чого були отримали доступ від рідних і близьких небіжчиці — свідків завжди безцінних, коли йдеться про живі деталі, але при окресленні цілої, як тоді мовилося, «сильвети» генія далеко не беззастережних, хоч би тільки в силу неминучої «історичної короткозорости», надмірної побутової близькости до предмета, — саме з їхніх, зокрема Квітчиних, уст була неокласиками так некритично прийнята на віру теза про буцімто відсутність у Лесі Українки суспільно значущої біографії, а відтак у полі зору немовби й не залишилося нічого іншого, як тільки ота «повсякденна боротьба з смертю», «тридцятилітня війна з туберкульозом», до того ж попередньо вже озвучена критикою і взагалі, надана до публічної диспозиції за загальним консенсусом української громади)… Одне слово, тих перших, що в різний спосіб працювали на витворення образу «великої українки», повсякчас тримаючи при тому в умі, фройдівською «тінню», образ мученої сухотами великої страдниці, зрозуміти, бачиться, все-таки можна. Складніше з наступними поколіннями.

Розуміється, ніхто не стане заперечувати, що «тридцятилітня війна» справді становила один із визначальних зовнішніх чинників життя Лесі Українки. По-перше, всяка інвалідність обмежує людину в її засадничих людських правах (на свободу занять, пересування, вибір місця замешкання і т. д.), а отже, і в праві рядити своїм власним життям на власний розсуд і вподобу; по-друге ж, культивує в людині свідомість своєї відчужености від соціуму, «інакшости», того, що вона «не така, як всі», — і це друге вже є феномен не природний, а культурний.

…

…навіть горезвісна «тридцятилітня війна», цей найбільш «масофікований» біографічний сюжет Лесі Українки, покладений кількома поколіннями інтерпретаторів за наріжний камінь її героїзації, інтерпретується неіманентно, з позицій цілковито інокультурних щодо героїні, котра своєю творчістю й усією своєю життєвою цілістю рішуче протистоїть традиційно-патріархальній віктимізації а ля гончарівська «безщасниця» (пор.: «безталанна» Старицького, «сердешна Оксана» Квітки-Основ'яненка та ін.), — по суті, так само примусово «навішується», накидається Лесі Українці, як стигма «недолугости» накидається її героям-аутсайдерам усіма, хто легкомисно підміняє жалем — труд розуміння. Так співчуває Кассандрі наївне дівчатко Поліксена: «Не винна ж ти, що хвора, / що бог тобі так затуманив думку, / що скрізь тобі ввижається лихе / там, де його і признаку немає <…>./ Мені тебе, голубко, дуже шкода». З боку «Поліксен» це завжди форма самозахисту, відрухова й елементарна, — відведення того, що може загрожувати їхній системі вартостей, засобом приниження, відчуження з-поміж себе носія такої загрози як буцімто «неповноцінного». Маємо, отже, вельми поважні підстави запідозрити, що парадигма Великої Хворої в дійсності є нічим іншим, як формою реакції колоніальної культури на «внутрішнє дисидентство» своєї дочки — своєрідною українською версією «приборкання непокірної».

[konstruktorego]

Коли я була у 8му класі, то моя мама оформила на себе консультанство Avon, аби я продавала й заробляла свої перші гроші, це була популярна в той час схема.

Ми зустрілись в кафе коло дому з нашою агенткою Avon, її звали Оксана Падалка, я запамʼятала. Вона приїхала на маленькій червоній брендованій машині й мала дико кучеряве волосся, забране у пишн��й хвіст. То от ми сіли за столик й та любʼязно заплатила за каву і дала мені роздруківки, які я мала заповнити. Там на листку а4 була ціла комірка, куди треба було вписати десять своїх потенційних покупців. Я сиділа поряд з мамою та, довго думаючи, старанно вписувала туди однокласниць і дівчат з паралельних класів, з котрими я навіть словом не перекинулась за останній рік у школі. Але при Оксані Падалці я була такою малою бізнес вумен, що мусила когось вписувати в той листок.

Чи треба казати, що крім моїх трьох найближчих подруг та однієї доньки маминої подруги, я нікому так ніякого Avon і не продала більше?

То от я боюся, що так буде й з книгою. Я все таки не дуже продавець, але хочу й тут поділитись. Якихось 300 примірників, така піщинка у світі сучасної української літератури, здавалось би. Але все наче залежить лише від мене, ніяка Оксана Падалка вже не допоможе, це так страшно.

Та тим не менш, на правах реклами: 15ть еротичних новел про львівських жінок, 15ть одкровень і дурнуватих ситуацій, 15ть роздумів на тему кохання та сексу. Оце я запропоную купити, коли вона зʼявиться на сайті видавництва. От.

[istoma-v-doma]

《 Про непрочитані книжки》

Уяви,що кожна непрочитана книга - це чийсь голос,що намагається достучатися до тебе крізь роки. Ти відкладаєш її, день за днем,а з нею і тисячі емоцій,ідей які могли б змінити твоє життя, дати відповіді на питання,що блукають у голові. І ось одного дня ти дістаєшь її з полиці,відкриваєш,починаєшь читати,але відчуваєш порожнечу. Ті слова,що могли б відкрити твоє сеоце,вже не промлвляють так голосно,бо ти запізнився.

[sofilovverk]

так кумедно, тільки прокинулась а вже все з рук валиться: гречка розсипалася на килим, косметика попадала ц брудний посуд, не вписуєшся в повороти власної кімнати, ахаха. полегше, я просто намагаюся прокинутися…

але день обіцяє бути сонячним, вже чекаю повернення додому з навчання, аби продовжити читати книжку.

інколи відчуваю себе пенсіонером (не в образу пенсіонерам), але о восьмій вечора я вже читаю книжку перед сном і лякаю спати о дев‘ятій, а прокидаюсь о шостій ранку. на вихідних ліпила вареники… як це ще можна назвати?

[ueart]

Палімпсести. Неначе стріли, випущені в безліт…

Неначе стріли випущені в безліт,

згубилися між обидвох країв,

проваджені не силою тятив,

а спогадом про образи почезлі -

летять понад землею долілиць

пірнають ввись і засягають паді,

і лячно задивляються в свічаддя

людських озер, колодязів, криниць.

Так душі наші: майже неживі

пустилися в осінні перелети,

коли відчули - найдорожчі мети

на нашій окошились голові.

В дорозі довгих самопроминань

під знадою земного притягання

проносяться від ранку до смеркання

сподіючись на всепрощенну длань.

Обабіч - чужаниця - чужина.

Під кожним крилом - чужа чужина.

І даленіє дальня Україна -

тяжка як жито і як синь ясна.

Дивлюсь - і мало очі не пірву:

невже тобі ні племені, ні роду?

За сині за моря лети по воду

однаково - чи мертву чи живу.

Василь Стус

[maarchantal]

Коли в шкільній програмі проходила Тигроловів, я не читала твір. Мабуть, я не читала жодний літературний твір за шкільною програмою. І читаючи Тигроловів зараз, у віці 21 року, я почуваюсь вдячною що не читала їх тоді. Адже стільки схованих деталей та сенсів можуть бути зрозумілими ЛИШЕ у відносно дорослому житті і з бекґраундом у вигляді бодай поверхневих знань української історії минулого століття.

[vk21sj]

На днях прочитав одну книгу, давно хотів і ось дійшла до неї черга.

Початок здавався якийсь розмитий, в деякій мірі не цікавий. Але сторінка за сторінкою, і ти полинаєш в той незрозумілий світ із бажанням зрозуміти, хто ж то такий загадковий жив раніше до головної героїні і що ха дивні знаки. Можу сказати вона залишила після себе приємні спогади. На вечір це саме те що треба.

[svkind]

Вечір ніччю мене з'їсть

В тілі цьому я заточений

Неначе втікти мені слід

так от біллю втомлений

в голові думки пусті

фантасмою стоїш переді мною

неначе смерті хочеш ти моєї

мої мрії зв'язані з тобою

та чому ж ти стоїш?

чому терзаєш душу ти мою?

згинь прошу тебе молю!

ні сил ні духу в мені немає більше

залишився тільки я і біль моя

та темна ніченька довічна

як би ж я міг втікти від болі

як би ж я міг втікти від долі

тікав не озираючись я геть

лише тебе забути я б не зміг

ти як біль ти як злидні

ти як намертво засівший-

у душі капкан

сильно у груди в мої вчепившись!

прошу молю повернись

або відпусти мене на віки

[meowlier]

happy pride month

[unhonestlymirror]

"Ті два чоловіки, такі далекі за інтересами й за віком, скидалися на два боки трикутника: при основі вони поділялися, та на вершині сходилися докупи."

[gwenllianwales]

Несу вам два літмеми для покращення настрою!

[mrkom]

Carpe diem🕯

Кручу олівець між пальцями, намагаючись таким чином зловити на гачок нові ідеї, і якщо пощастить, потім піти додому та поспати декілька годин.

Стрілки годинника відбивають божевільний марш, тим самим намагаючись поквапити мої звивини працювати швидше. За вікном бібліотеки темна ніч, від чого мій організм працює неохоче, але завтрашню ранкову статтю для університетського комітету ніхто не скасовував.

Напевно, найбільше мене лякає командирський тон коліжанки Урсули, і завищені ставки головного редактора газети Фредді.

Вкотре похмуро вдивляюся в білий аркуш паперу, паралельно постукуючи олівцем по столу, розгадуючи таємницю найбільшої важливості. Увесь вечір думкп про те, що написання статті із найвразливішої для мене теми було прикрою помилкою, не покидала мій тривожний мозок.

Деколи навіть ніякі кричущі заголовки не відвідують мене, від чого я вкрай здивована і менш мотивована. Годинник пробиває годину ночі, а я пробиваю стіл гостро заточеним олівцем, мало не падаючи на нього в безсиллі. Чи є люди, які страждають вночі від роботи, дурних думок і можливо певною мірою і безсоння?

Мене вражає ніби блискавкою, коли я згадую, що явно не одна в цьому місці настільки божевільна. Ще одна людина, яка відрізняється своїм стійким терпінням прожити ніч без кофеїну і зробити всі проекти на місяць уперед — Герман Домбський.

Скрипіт старого покриття підлоги в бібліотеці, дає мені зрозуміти що мої думки було почуто.

Переді мною з'являється високий, солідного виду хлопець, смаглявий, з такими мигдалеподібними проникливими очима і суворими, чи не «аристократичними», рисами обличчя. Одягнутий у чорне пальто, а у правій руці оберемок якихось документів і газет.

Йому й справді нещодавно виповнилося двадцять п'ять, але незвичайно окреслені вилиці, холодні очі і щільна лінія губ надавали його зовнішності щось майже котяче і робили його старшим за свій вік.

Аура і потужність його інтелекту пригнічували і одночасно заворожували. З цього було зрозуміло, що Герман Домбський не міг залишити байдужим жодної людини.

Це саме той випадок коли міць інтелекту дорівнювала силі м'язів.

— Ти просто гинеш на моїх очах. Я не можу цього допустити.

Його слова були сповнені неприкритою ніжністю та турботою.

Дуже дивно, адже ти не хаилювався за мене у суді

Почувши все це, я навіть завмерла, зустрівшись з уважними і вивчаючим поглядом.

— Я дуже вдячна за твої спроби хвилювання, але на даному етапі житті переживаю декаданс. Проте...

— Проте не потребуєш підтримки, адже в змозі пережити самостійну, "безпредметну" тугу і піднятися "в ідеальний світ", занедбавши так звані громадські проблеми.

Герман здавався мені цілком спокійним і тільки закочував очі.

— А цим ти вирішила заткнути рану, що кровоточить? Чи я чогось не зрозумів?

Він киває на пляшку червоного напівсухого. Цей парубок погодився на спільний проект із комунікації, провівши зі мною десь приблизно чотири з половиною години, і вже о півночі я була покинута на саму себе. В мої плани також входив келих червоного вина.

— Цим я вирішила позначити мій стан, який ти хамсько обізвав «гниттям».

— Може, ми зможемо поговорити як дорослі люди?

— З тих пір, як ми почали спілкуватися наші розмови, будувалися винятково на сарказмі, хіба ти не помітив?

Щиро думала що це була остання крапля для мого співбесідника.

Проте він зберігав самовладання і в непростій ситуації дотримувався власної думки.

— Мелі, припини. Ми маємо поговорити. Ти ж тікаєш від проблем.

— А ти завжди готовий мені їх створити. Ніч, проведена за робочим столом разом, не дає мені права порушувати субординацію.

Він щиро розреготався, а його очі на мить заблистіли.

— Отже, цього разу субординація.

Світло від тьмяної свічки окреслює лише гострі контури його обличчя, на якому лише очі особливо виразні.

Тиша. Така сама мертва тиша ніби у морзі. Неприємний запах свічки, що тліє і плав��ться під маленьким загасаючим вогником. Ще пару секунд і він згасне, назавжди залишивши серпанок холоду та жахливого передчуття.

Спогади.

Вони мають зтліти разом із цією свічкою.

[konstruktorego]

У мене вийшла книжка. Я сама у це не вірю, але це точно так 🌝

Отже, Годину по тому - це пʼятнадцять еротичних новел про львівських жінок, таких ніжних та при цьому незалежних і відвертих у своїх бажаннях, про їх думки та сподівання.

Це розповіді про пошуки любові, про намагання знайти відповіді на запитання, чи існує кохання після сексу та навпаки. Про сміливість бути такими, якими є: наївними, закоханими, впевненими, обуреними, без зайвих прикрас і інакшомовностей.

Жінки, котрі самі вирішують, яким буде сьогоднішній день та знають, чого хочуть, в цій книзі говорять тобі про те, що зазвичай розказують лише подругам.

Посилання на сайт видавництва Крок, де можна придбати я прикріпила в цьому пості, а також воно є в моєму інстаграмі. Дякую за увагу 🥰

[istoma-v-doma]

Сергій Жадан

Декому краще вдаються приголосні, декому голосні. На неї не можна було не звернути увагу – вона сміялася уві сні. Я подумав: вона так легко вгризається в шкіру, не знаючи, що ця шкіра моя. Якщо вона коли-небудь прокинеться – добре було б дізнатись її ім’я. Добре було б знати, звідки вона прийшла й куди поверталась вночі, хто живе за тими дверима, до яких підходять її ключі, чому вона нічого не може згадати й звідки в неї всі ці знання. Якби наряд перевірив її кишені – хтось би точно отримав нове звання. Якби вона почала писати спогади про кожну з отриманих ран, її книга мала б такий самий успіх, як тора або коран, чоловіки читали б цю дивну книгу, відчуваючи власну вину, і палили б її на площах столиці, перш ніж почати війну. Чоловікам не варто знати про наслідки, їм достатньо причин. Коли їм, зрештою, дається все, вони наповнюють його нічим. Коли вони говорять про спільне, вони мають на увазі своє. З ними краще не говорити про те, що буде, щоби не втратити те, що є. Але вона прокидалась і все починалося саме тоді. Вона добре трималась на сповідях, на допитах і на суді. Вона говорила, що краще зброя в руках, аніж хрести на гербах. Коли вона вимовляла слово любов, я бачив кров на її зубах. Стережіть її, янголи, беріть під крило легке. Скажіть їй хай зберігає спокій, коли входить в чергове піке, хай поверне мої рукописи, моє срібло й моє пальне, до речі, спитайте її при нагоді, чи вона взагалі пам’ятає мене.