#жіночіісторії

[firmbelieverart]

Жіночі історії. Частина 4 Ця жінка має надзвичайну енергетику, вона відкрита до всього світу, надзвичайно довірлива і має тонке, вразливе нутро. Вона бажає залишитися вільною і вірною сама собі до кінця і без обмежень. Олеся, ти чудова і я тішуся, що знаю тебе) Бажаю щоб ти завжди була вільна розкривати свій потенціал як ти це і робиш...надіюся, що тобі сподобається цей маленький портретик) що ти впізнаєш тут себе сама, навіть якщо я не "схопила" якісь риси обличчя чи контур губ, чи ще щось..але я старалася щоб тобі було приємно! Women's stories. Part 4 This woman has extraordinary energy, she is open to the whole world, extremely trusting and has a thin, vulnerable gut. She wants to remain free and true to herself to the end and without restrictions. Olesya, you are wonderful and I am glad to know you) I want you to always be free to reveal your potential as you do ... I hope you like this little portrait) that you will recognize yourself here, even if I do not " grabbed "some facial features or lip contour, or something else..but I tried to make you happy! @olesia_rosa #юліяільківарт #ілюстрація #жінкапортрет #жіночіісторії #історія #жінка #портрет #малюнокнапапері #малюнок #малюноколівцями #firmbelieverart #juliailkivart #illustration #woman #womanportrait #portrait #womanstories #stories #drawingonpaper #drawing #colorpencildrawing (Vinniki, L'Vivs'Ka Oblast', Ukraine) https://www.instagram.com/p/CNH-hqqBUnr/?utm_medium=tumblr

[eu-ukraine]

Олександра Шулежко. Жіночі історії Другої світової

До 1968 року її підозрювали у співпраці з нацистами. Натомість вихованці Олександри Шулежко, яких вона рятувала в роки окупації, завжди тепло згадували свою другу маму. ХТО РЯТУЄ ОДНЕ ЖИТТЯ, РЯТУЄ ЦІЛИЙ СВІТ Олександра Шулежко народилася 1903 р. в селі Михайлівка Драбів��ького району (нині — Черкащина). Походила з заможної родини селян Шелудьків, закінчила гімназію, потім — педучилище. 1921 р. вийшла заміж за Федора Шулежка, який згодом став священиком Української автокефальної православної церкви. Його репресували 1937 р. Олександра залишилася сама з чотирма дітьми. Один син помер немовлям, другий став танкістом, згорів заживо під час війни, а дві доньки, Алла і Лариса, вижили. У роки війни Олександра Шулежко врятувала від смерті й голоду 102 дитини; з них 25 були євреями. Вона зуміла організувати притулок для дітей-безхатченків у Черкасах. Після окупації Черкас Олександра Максимівна бачила багато бездомних і сиріт. До рішення створити притулок спонукала зустріч з маленьким хлопчиком. Він сидів біля померлої жінки на вулиці. Олександра Максимівна привела дитину до себе додому. Згодом з'явився ще один знайда. Вона звернулася до гебітскомісара Черкас із пропозицією створити дитячий будинок. Ініціатива знайшла відгук. Із часом Олександра змогла якимось дивом розжитися й на фінансові вливання від німецької влади для дитбудинку. Організувала на невеличкій земельній ділянці господарство: тримали курей, кіз, поросят. Усім тим опікувалися вихованці. Завдяки хоробрості, винахідливості й піклуванню Олександри Шулежко діти вижили. Вона приймала у притулок усіх без винятку. Поміж інших дітей з'явилися й єврейські. Їх записували як українців, греків, вірмен або татар залежно від особливостей зовнішності. Цій мужній жінці було що втрачати: вона ризикувала власним життям і життям своїх дітей. Черкаські поліцаї написали на неї донос, і німецька поліція частенько навідувала притулок. Єврейських дітей переховували в ізоляторі. Німцям казали, що там тримають інфекційних хворих. Олександра Максимівна, завдяки доброму знанню німецької мови, переконала гебітскомісара у безпідставності підозр поліцая Руднєва. Коли німці відступали, вони примусово евакуювали й дитячий будинок. Гебітскомісар виділив дві машини. Олександра Шулежко прилаштувала частину вихованців у навколишніх селах, але з іншими мусила рушати з німцями. Вони доїхали до Вінницької області. Звідти Олександра Максимівна зуміла знову дістатися з дітьми до Черкас. Та тут її чекали. У місто повернулася радянська влада. Виховательку відсторонили від спілкування з дітьми, заборонили працювати за фахом. Олександра Максимівна влаштувалася на роботу до реєстратури. До 1968 р. її підозрювали у співпраці з нацистами. Натомість вихованці жінки завжди тепло згадували свою другу маму. Олександра Шулежко померла 1994 р. Через рік їй присвоїли почесне звання Праведник народів світу. Зі статті Вікторії ЯРЕМЕНКО, працівниці Українського інституту національної пам'яті, «Жіно��і долі у вирі Другої світової» у «Дзеркалі тижня» за 28 квітня цього року

[firmbelieverart]

Жіночі історії. Частина 3. Приходить весна, а з нею і тремке відчуття, в цьому всьому переважає відчуття очікування. Я чекаю і відчуваю як пуп'янок всередині починає набухати. Я чекаю на життєдайну весну, на новий виток свого життя. Я як квітка, багаторічна звичайно. Але така що кожної весни після пробудження хоче щораз глибше запустити коріння, а нові пагінці ще вище потягнути до сонця. Я вдивляюся в березневу голубизну бездонного неба і прагну щоб мої очі ввібрали в себе цю блакить. А потім, коли відчуття стихають, я відкидуюсь на спинку стільця, прикриваю скроні волоссям і тихо посміхаюсь сама собі. А тим часом у мене за плечима розпускаються нові тюльпанові бутони...я розквітла 💮 Woman's stories. Part 3. Spring comes, and with it a trembling feeling, in all this the feeling of expectation prevails. I wait and feel the pimple inside start to swell. I am waiting for a life-giving spring, for a new round of my life. I'm like a flower, perennial of course. But such that every spring after waking up he wants to take root deeper and deeper, and pull the new shoots even higher to the sun. I look at the March blue of the bottomless sky and want my eyes to absorb this blue. And then, when the sensations subside, I lean back in my chair, cover my temples with my hair, and smile softly to myself. Meanwhile, new tulip buds are blooming behind my shoulders ... I have blossomed. #юліяільківарт #ілюстрація #жінка #жіночіісторії #історія #весна #портрет #жіночещастя #жіночийпортрет #малюнокнапапері #малюноколівцем #квітка #квіти #firmbelieverart #juliailkiv #illustration #woman #womanstories #stories #spring #portrait #womanportrait #happywoman #drawingonpaper #drawing #pencildrawing #flowers #tulips https://www.instagram.com/p/CL_fKM_hML6/?igshid=7rra7w8cgt6v

[firmbelieverart]

Жіночі історії. Частина 2. Ця жінка має дуже цікаве і незвичне ім'я, одночасно воно є і її творчим псевдонімом. Вона дуже любить творчість, і себе у ній; навіть її зовнішність говорить про це. Скільки незвичних зачісок і відтінків волосся вона перепробувала...Були часи, коли вона навіть трохи була схожа на ельфійку, хоча і зовсім не "банальна" дівчина. Любить носити чорне, слухати важку музику і відриватися на гучних вечірках. Але, з іншої сторони, дуже вже дівчача і делікатна зі всіма своїми милими звірятками із фетру та штучними квітками. А як вона любить своїх котів, вони у неї також дуже особливі, бо замість того щоб полювати чи просто спати вночі, допомагають їй створювати нові картини. І вона, ця диво-жінка, є "майже" моя сусідка, і можливо, ми колись пересічемося в реальному житті, і то зовсім не випадково... Дякую тобі, що погодилася на цю маленьку авантюрку і звичайно, за море натхнення, у якому ти просто купаєшся! Твій світ яскравий і особливий, як окремий космос 🔮💙🌀 #юліяільківарт #жіночіісторії #скетчбук #скетч #скетчинг #замальовки #історія #портрет #жінка #пастель #акварель #творчість #мистецтво #juliailkivart #firmbelieverart #sketchbook #sketching #sketches #woman #womanportrait #womanstory #storytelling #artwork #womanportrait #portrait #illustration #pastelart #watercolorpencils #watercolordrawing #watercolorart (Vinniki, L'Vivs'Ka Oblast', Ukraine) https://www.instagram.com/p/CKqg_QwBE2Y/?igshid=x7wce3yadupw

[firmbelieverart]

Жіночі історії. Частина 1. Наталя моя нова знайома, що цікаво вона впізнала себе на цьому малюнку, хоча я й не збиралася її малювати. Так вийшло...хоча вона і хотіла щоб я намалювала її портрет. Вона творча натура, як і я. У юні роки малювала серйозно, а потім чомусь перестала...мені би хотілося щоб вона знову взялася за пензля. Можливо колись я її надихну і ми зможемо щось разом намалювати. Вона ніжна і тендітна як троянда на морозі, сильна і рішуча коли йдеться про дітей, яким вона себе присвятила. Вона особлива, як кожна із нас, і я дуже хочу щоб вона це знала. Наталю, і хоч ти не любиш соцмережі, та я знаю що колись ти прочитаєш ці рядки і посмішнешся, ти зрозумієш. Твоя історія тут-перша, і вона з реального життя. Дякую що надихаєш, що кажеш мені : " Малюй, поки хочеться, поки ще є бажання". І я так хочу тебе слухати, але ще дужче хочу, щоб і ти захотіла. Natalia is my new acquaintance, which is interesting, she recognized herself in this picture, although I was not going to draw her. That's how it turned out ... although she wanted me to paint her portrait. She is as creative as I am. At a young age, she painted seriously, and then for some reason stopped ... I would like her to take up the brush again. Maybe someday I'll inspire her and we can draw something together. She is tender and fragile like a rose in the cold, strong and determined when it comes to the children to whom she has dedicated herself. She is as special as any of us, and I really want her to know that. Natalia, and although you don't like social networks, I know that someday you will read these lines and smile, you will understand. Your story here is the first, and it's from real life. Thank you for inspiring me to say, "Draw while you want, while you still have a desire." And I want to listen to you, but I want you even more to want #юліяільківарт #скетчбук #скетч #жінка #жіночіісторії #історіяжінки #портрет #жіночещастя #малювання #малюнок #малюноккольоровимиолівцями #малюноколівцем #квіти #ілюстрація #juliailkivart #firmbelieverart #sketchbook #sketch #woman #womanhistory #history #womanstory #story #illustration #watercolordrawing #womanportrait #colorpencildrawing #pencildrawing (Vinniki, L'Vivs'Ka Oblast', Ukraine) https://www.instagram.com/p/CKOQCAdBGOP/?igshid=15qjil63h7ff3

[eu-ukraine]

Єлизавета Бірюкова. Жіночі історії Другої світової

Коли гітлерівська армія захопила Маріуполь, 27-річна Єлизавета Бірюкова була дипломованим інженером-технологом Маріупольського рибоконсервного комбінату. Евакуюватися з міста не встигла й наважилася піти працювати на німців. Бірюкова налагодила настільки потужне виробництво консервів, що німці не могли натішитися. Після повернення радянської влади її засудили до 15 років позбавлення волі за кола��ораціонізм. Але... Маріупольці почали засипати Сталіна, Берію та голів НКВД листами, благаючи про помилування. Люди заявляли: Єлизавета Бірюкова перетворила рибний комбінат на табір спасіння. Уперше про драматичну історію Єлизавети Бірюкової написала у серії своїх публікацій історик і письменниця Олена Стяжкіна. Це вона знайшла в архіві кримінальну справу на цю молоду жінку, розшукала її родичів у Маріуполі, але, на жаль, знайти з ними спільну мову не вдалося. Тому ми не маємо фото Єлизавети. Відеоролик зробила львівська журналістка Уляна Середич після виступу Олени Стяжкіної перед студентами Українського католицького університету.

Український інститут національної пам’яті

[eu-ukraine]

Марія Доліна. Жіночі історії Другої світової

Пройшла війну командиром ланки та заступником командира ескадрильї. Здійснила 72 успішних бойових вильоти, скинувши на противника понад 45 тис. тонн бомб і взявши участь у шістьох повітряних боях. «ТІЛЬКИ-ОТ ЗНАТИ Б, ЩО ВСЕ ЦЕ БУЛО НЕДАРЕМНО…» Марія Доліна народилася 1922 року в Сибіру – в Омській області, у родині українських переселенців. У 1930-х сім’я повернулася в Україну й оселилася в с. Михайлівка на Запоріжжі. Велика родина була дуже бідна, тому Марія рано почала працювати. Тим паче, що батько після Громадянської війни залишився інвалідом. Своє походження й ідентичність Марія Доліна пізніше означила фразою «сибірська хохлушка». Шлях Марії Доліної у авіацію був схожим на десятки доль її ровесниць, яких приваблювала романтика польотів і яких держава заохочувала оволодівати технікою нарівні з чоловіками. Своїми кумирами Марія називала знаменитих радянських льотчиць Марину Раскову й Поліну Осипенко. З ними вона згодом познайомилася особисто. Доля Поліни Осипенко – української селянської доньки, яка здійснила свою мрію літати, – була схожа із життєвим шляхом самої Марії. Знайомство з авіацією роз��очалося для М. Доліної у Михайлівській планерній школі. Далі навички пілота вона успішно опанувала у Мелітопольському аероклубі. Потому працювала в Дніпропетровському аероклубі льотчиком-інструктором, водночас екстерном склала іспити за повний курс середньої школи. Щоб мати змогу працювати в Дніпропетровському аероклубі, Марія, будучи неповнолітньою, приписала собі два роки – за згодою керівництва клубу, яке оцінило її талант льотчиці. Свою майстерність пілота Марія Доліна вдосконалювала вже в Херсонській авіашколі у 1939–1940 рр. Після цього сама викладала в Нікопольському аероклубі, де встигла підготувати 44-х курсантів. Війну вона почала у складі 296-го авіаполку, де опановувала літаки-винищувачі. Спершу Марію Доліну не хотіли включати до особового складу полку, проте завдяки виконанню складного завдання з передислокації літаків через лінію фронту вона добилася цього права. Проте незабаром її відкликали з Південного фронту та включили до складу жіночого полку бомбардувальників – одного з трьох жіночих авіаполків, які готувала М. Раскова за особистим наказом Сталіна. Пройшовши під керівництвом Раскової курс підготовки у льотній військовій школі м. Енгельса під Саратовом, 19-річна Марія Доліна стала пілотом одного з найскладніших літаків Другої світової війни – важкого пікірувального бомбардувальника Пе-2. Своє бойове хрещення на цій машині вона пройшла під Сталінградом в січні 1943-го. 587-й полк пікірувальних бомбардувальників, у якому літала Марія Доліна, пройшов шлях від Волги, через Північний Кавказ, Білорусь та Прибалтику до Східної Пруссії. У ході війни за бойові заслуги він отримав найменування 125-го гвардійського авіаційного Борисівського (на честь звільнення м. Борисова) орденів Суворова і Кутузова імені Героя Радянського Союзу Марини Раскової. Загалом Марія Доліна, пройшовши війну командиром ланки та заступником командира ескадрильї, здійснила 72 успішних бойових вильоти (зафіксованих аерофотозйомкою), скинувши на противника понад 45 тис. тонн бомб та взявши участь у шістьох повітряних боях. Вона завершила війну гвардії капітаном зі званням Героя Радянського Союзу, двічі кавалером орденів Червоного прапора, кавалером ордена Вітчизняної війни І ступеня, нагороджена медалями. Як командир одного з десяти найуспішніших екіпажів жіночого полку бомбардувальників вона взяла участь у параді Перемоги у Москві 24 червня 1945 р. Одним з найбільш драматичних епізодів військової біографії Марії Доліної був повітряний бій 2 червня 1943 р. в ��айоні станиці Кримської на Кубані. Вже на підльоті до цілі пострілом ворожих зеніток було пошкоджено один з двигунів літака. Попри це, Доліна довела літак до цілі, бомби було скинуто. На зворотному шляху літак, що відстав від строю, атакували німецькі винищувачі. Двох із них екіпаж Доліної зумів збити. Сама пілот перевела свій охоплений полум’ям літак у піке, щоб збити полум’я та дотягти до своїх, де змогла його посадити. При цьому члени екіпажу – штурман і поранений стрілок-радист – відмовилися стрибати з парашутом і залишилися з командиром. Стрілок-радист допоміг капітану і штурману відкрити заблокований люк і вибратися з літака. Відлік часу йшов на секунди: щойно екіпаж відбіг на безпечну відстань, літак вибухнув. Через жорстку посадку Марія Доліна отримала контузію хребта, проте вважала цей день своїм другим днем народження. За проявлену в цьому бою мужність її було нагороджено орденом Червоного прапора. 1950 року Доліна вийшла в запас, жила й працювала у Латвії, а з 1983-го й до кінця життя – у Києві. 2003-го отримала звання почесного грома��янина міста. Була заміжня двічі – обидва рази за колишніми бойовими побратимами. Мала двох синів. Після війни працювала у партійній та громадській сфері, займалася пошуковою роботою – брала участь у розшуку місць загибелі своїх однополчанок, підтримувала активні зв'язки із бойовими подругами, допомагала їм у важких життєвих обставинах, декому з них буквально врятувавши здоров’я та життя. Наприкінці життя Марія Доліна залишила спогади про свій шлях у авіацію, про участь у війні – свою та її бойових подруг – « Дочери неба. «Дневные ведьмы» на пикировщиках». Ці спогади – не лише про мужність та звитягу радянських жінок-льотчиць, але й про їхнє фронтове повсякдення, труднощі, біль і радості, з якими стикалися жінки на війні. Про ціну героїзму, яку не було прийнято згадувати в радянські часи. «Что мне дала моя «звездочка»? – пише, зокрема. – Счастье находиться в одном строю с Мариной Расковой, Полиной Осипенко, Иваном Кожедубом… Счастье защищать свою Родину и память о войне. Вот только бы знать, что все это было не зря…». Померла Марія Доліна в Києві 3 березня 2010 року. Похована на Байковому кладовищі. Катерина Кобченко, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Центру українознавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка

[eu-ukraine]

Ірина Хорошунова. Жіночі історії Другої Світової

Ірина Хорошунова (1913–1993) – художниця, журналістка – пiд час окупацiї Києва працювала у Центральнiй бiблiотецi, вiдкритiй на базi бiблiотеки АН УРСР на бульварi Шевченка, 14. Разом з iншими спiвробiтниками намагалася врятувати книжковi фонди вiд остаточного пограбування та знищення. Із 25 червня 1941-го до квiтня 1944 року Iрина Хорошунова вела російською щоденник, в якому фіксувала все пережите, почуте й побачене в окупованому мiстi. Запис І. ХОРОШУНОВОЇ у щоденнику із вересня 1941-го: «18-го числа наши войска ушли из Киева. Вместе с ними ушли многие члены партии, мобилизованные в армию женщины и некоторые учреждения, такие, как телеграф, телефонная станция и др. Говорили, что нашим удалось прорвать кольцо окружения. Говорили, что немцы хитростью погубили наших людей, что они открыли проход в одном кольце для того, чтобы уничтожить наши войска в другом. Говорили, что первое кольцо наши войска прорвали сами. Несколько дней продолжалась эта нечеловеческая бойня. Вернувшиеся оттуда рассказывают, что от самого Киева до Борисполя и дальше на сто километров в глубь левого берега на полосе в несколько километров сбились в неподвижную массу машины, орудия, люди. В беспорядочном бегстве, стиснутые со всех сторон врагами, наши армии в количестве шестисот тысяч человек были лишены всякой возможности двинуться. Некуда было спрятаться, не было возможности защищаться. И немцы залили всю эту массу людей сплошным огнем снарядов, бомб, строчили с бреющего полета из пулеметов, били из минометов. Я видела людей, чудом уцелевших в этой бойне. Они из молодых стали стариками, а некоторые плачут все время, словно помешались. Называют цифры: 220 тысяч убитых и раненых, 380 тысяч пленных». Український інститут національної пам’яті

[eu-ukraine]

Євгенія Клем. Жіночі історії Другої світової

Батьківщина негостинно зустріла колишню військовополонену та бранку концтабору Равенсбрюк. Постійні виклики і допити в НКВС, проблеми з роботою і житлом. Наступні сім років викладання в педагогічному інституті пройшли під пильним наглядом адміністрації в атмосфері підозри і недовіри. А на початку навчального 1953 року її курс взагалі вилучили із програми занять. 3 вересня 1953-го Євгенія Клем покінчила життя самогубством. Євгенія КЛЕМ: «Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ ЖИТИ. Я НЕ ЗНАЮ, В ЧОМУ МОЯ ПРОВИНА» Вона народилася 20 грудня 1898 року в Белграді у родині Лазаря Радаковича. Батько був сербом, мати – росіянкою. У 1903 році родина переїздить до Одеси. У 1917 році Євгенія закінчила гімназію. Згодом відправилася добровільно як медсестра на південний фронт. Під час Громадянської війни познайомилася і вийшла заміж за литовського бійця Роберта Клема. Він згодом загинув. Після війни повернулася в Одесу, закінчила Інститут народної освіти і поїхала добровольцем працювати вчителем на Далекий Схід. У 1930-х повернулася в Одесу, працювала доцентом методики викладання історії в місцевому педагогічному інституті. Розпочала роботу над кандидатською дисертацією «Бесіда як метод педагогіки». Усе перервала Друга світова війна. Наприкінці липня 1941 року була Євгенія призвана до війська, служила воєнфельдшером і перекладачем у Приморській армії. Брала участь в обороні Одеси та Севастополя. На початку липня 1942 р. разом з іншим медперсоналом потрапила в німецький полон. Перебувала спочатку в Сімферопольській тюрмі, потім на початку вересня 1942 р. полонених перевезли до Шталаґу 301 у Славуті (сучасна Хмельниччина). У цій складній ситуації досвідчена, ерудована, зі знанням декількох іноземних мов Євгенія Клем непомітно стала лідером серед колишніх червоноармійок. Піднімала настрій, зміцнювала віру у швидке звільнення з полону. На початку 1943-го полонянок знову посадили у вагон і повезли на Захід Німеччини, у пересильний табір Зоест у Вестфалії. Там їх розмістили у колишньому спортивному залі. Тримали декілька днів без їжі, щоб змусити працювати на німецьких військових заводах. Тих, хто відмовлявся позбутися статусу військовополоненої, о��орона жорстоко карала. Тоді Євгенія Клем попросилася на прийом до коменданта й від імені полонених німецькою мовою заявила: «Подальші катування полонених не принесуть бажаного вам результату. На військову машину німців ніхто з нас працювати не буде, а застосування тортур є порушенням міжнародної конвенції про військовополонених». Після цього всю групу, 536 жінок, доправили у концтабір Равенсбрюк. За час існування цього місця ув’язнення тут перебувало понад 130 тис. жінок із 23 країн Європи, понад 90 тисяч їх загинуло. Найбільшу групу становили бранки із Польщі (понад 40 тис.), другими за чисельністю були жінки із Радянського Союзу (23-25 тисяч). Більшість із них становили остарбайтерки, які втікали із примусової праці. Червоноармійки не були найчисельнішою групою серед ув’язнених, але помітно виділялися серед інших своєю згуртованістю, дисципліною і постійними акціями спротиву. У концтаборі Євгенія перебувала у центрі інтернаціональної підпільної групи, організовувала підтримку і допомогу іншим жінкам. Після визволення у 1945 р. декілька місяців працювала перекладачем у радянській окружній комендатурі міста Нойштреліц. Восени 1945-го повернулася до Одеси. Батьківщина негостинно зустріла колишню військовополонену та бранку концтабору Равенсбрюк. Постійні виклики і допити в НКВС, проблеми з роботою і житлом. Наступні сім років викладання в педагогічному інституті пройшли під пильним наглядом адміністрації в атмосфері підозри і недовіри. А на початку навчального 1953 року її курс взагалі вилучили із програми занять. 3 вересня 1953-го Євгенія Клем покінчила життя самогубством. У своєму останньому листі до подруги і колишньої ув’язненої концтабору Равенсбрюк Олександри Сокової вона писала : «Я больше не могу жить. Я не знаю, в чем моя вина. Может быть, она в том, что мой отец был сербом, который стал русским коммунистом … или в том, что я была военнопленной. Всю свою жизнь я всем сердцем любила свою Родину. Я любила свою работу; я была счастлива сознавать, что моя работа служит улучшению коммунистического общества; я всегда считала, что работать – это значит жить и бороться; не работать – значит не жить. Теперь я оторвана от моей кафедры и от моей работы; никто даже не позаботился объяснить мне, почему. Неужели я настолько ничтожное существо, что никто не смог сообщить мне персонально – никто со мной даже не поговорил. Я покидаю этот мир. Я прошу выполнить мою волю: перевести мои личные сбережения со сберегательной книжки, 5300 рублей, на счет Педагогического института. Е. Клем 31 августа 1953 г. Казань, ул. Кирова, д. 2/5, кв. 9. Соковой А.Н.». Наприкінці 1950-х до Одеси мала приїхати представницька делегація колишніх в'язнів концтабору Равенсбрюк. Адміністрація педінституту була ошелешені, дізнавшись, що їх колишня викладачка Євгенія Клем виявилася лідером руху Опору у цьому німецькому таборі і приїжджих цікавить її доля. У 1964 році на могилі Євгенії Лазарівни встановили пам’ятник, споруджений на кошти колишніх ув’язнених концтабору Равенсбрюк і колег із педінституту. Тетяна Пастушенко, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України

[eu-ukraine]

Євдокія Завалій. Жіночі історії Другої світової

Про Євдокію Миколаївну Завалій – єдину жінку, яка у роки німецько- радянської війни командувала взводом морських піхотинців, інформація міститься в багатьох довідкових виданнях, присвячених славетним українцям. Дізнатися про неї можна також із спеціальної історико-публіцистичної літератури, із преси, Інтернет-мережі. Починаючи із середини 1970-х років з її особистими фотодокументальними матеріалами мали можливість ознайомитися мільйони відвідувачів Національного музею історії України у Другій світовій війні на різноманітних експозиційних виставкових проектах. У 2007 році про дивовижну воєнну долю цієї жінки був знятий документальний фільм «Євдоким і Євдокія» (студія Чорноморського флоту). Та попри заявлені матеріали, на жаль, доводиться констатувати: деякі факти її воєнної біографії залишаються недостатньо з’ясованими. Серед об’єктивних причин – брак документальних джерел, а серед суб’єктивних – особливості пам’яті, на якій позначилися і чотири важкі поранення, і дві контузі��, отримані Євдокією Миколаївною в роки війни. Безперечно, шкода, що у Подольському районному військкоматі м. Києва до сьогодні не збереглася «Особова справа полковника у відставці Є.М. Завалій». А як би знадобилися дослідникам і повний послужний список, і нагородні листи, і різні довідки до них, і детальна автобіографія Та все ж таки спробуємо наблизитися до розв’язання недостатньо досліджених фактів та подій, пов’язаних із долею Є.М. Завалій упродовж 1941 – 1945 років, зіставляючи та аналізуючи її спогади з іншими інформативними історичними джерелами. Вже минуло майже шість років, як Євдокія Миколаївна пішла з життя (померла 5 травня 2010 року). Пам’ять про цю гідну людину повинна бути суголосна з її гідним життям. Насамперед звернімо увагу на нарис «Лейтенант Дуся», що увійшов до збірника нарисів та оповідань «Діючий флот» спеціального військового кореспондента В.О. Рудного (1944 р.). Вважається, що саме відтоді ім’я безстрашного двадцятирічного командира взводу автоматників 83-ї бригади морської піхоти, «українки з Нового Бугу, яка до армії працювала бригадиром швацької майстерні в колгоспі», стало широко відомим, і не лише на Військово- Морському флоті. Крім опису героїчних вчинків дівчини, В.О. Рудний надав і ось такі відомості про початок її бойового шляху: «Дуся пішла на фронт сімнадцятирічною, зрозуміло, що добровільно, у перший же день війни. Вона служила санітаркою в 96-му кавалерійському полку. При відступі наших військ на півдні Дуся брала участь у бою на березі Дніпра, переправлялася через ріку вплав і була важко поранена. З госпіталю вона потрапила до десантної бригади». Саме так упродовж не одного десятка повоєнних років і розповідала про себе Євдокія Миколаївна: «1924 рік народження», «96-й кавалерійський полк» «десантна бригада»… Саме ці дані містяться в довідковій картці на Є.М.Завалій, що зберігається в Генеральному каталозі Національного музею історії України у Другій світовій війні (вперше складена в 1977 році, доопрацьована в 1987 році), а також фігурують у всіх сучасних довідкових виданнях. Чи варто наразі ставити їх під сумнів? Виявляється, що так. З цією метою звернімося до рядків зі спогадів Є.М. Завалій середини 1990-х років: «Родом я з села на Миколаївщині. Працювала в колгоспі імені Коцюбинського Новобузького району. Мотижила цукровий буряк, ворушила сіно, згрібала на т��ку пшеничне зерно… У Новому Бузі палав елеватор. Поранених виявилося небагато. Тільки допомогла їм забратися в машину, як водій крикнув: «Лягай!». Кинулась на дно кузова. В обличчя вдаряли тріски. Виглянула – навколо німці. Все ж водію вдалося вирватися з ворожого кільця. Після того випадку попросила бійців показати, як поводитися зі зброєю. Навчилася стріляти з карабіна, пістолета, кулемета. Дали мені верхового коня. Кіннотники були здивовані: «Тримається Дуся в сідлі, як справжній козак». А я у відповідь: «Не вперше. У себе в колгоспі часто їздила». Важко прийшлося на переправі через Дніпро у Запоріжжя. Зв’язали коней в один ланцюжок, щоб не втратити під час переправи. І зробили помилку: один кінь утонув та потягнув за собою інших. Пішли на дно і в’юки з кулеметами. Як вибралася на берег – не пам’ятаю. Відчула різкий біль у боку, прийшла до тями в госпіталі. Долікували мене вже на Кубані. Одужала – стала санінструктором. Навчилася робити пораненим різні ін’єкції й багато іншого, що доручають досвідченим медичним». На нашу думку, наведене вище цікаво зіставити з тими спогадами, з якими кілька років по тому Євдокія Миколаївна в передостанні роки життя поділилася з Оленю Вавіловою, кореспондентом інформаційно-аналітичного агентства «Миколаївське земляцтво»: «Я ж зовсім дівчиськом на війну потрапила, ще й шістнадцяти не минуло. Три рази бігала до військкома, а він мені усе: «Молоко спочатку підітри!..». Але фронт наближався… Як зараз пам’ятаю той день – 25 липня 1941 року. Випалений сонцем степ у рідній Миколаївській області, колгоспне поле, де ми з подругами поспішали убрати врожай… Тут бачимо на небі, прямо над нашим селом, з’явилися чорні плями. Бригадир: «Парашутний десант!». Ми кинулись по хатах. Вбігла у двір і почула чийсь стогін. Глянула в той бік і обімліла: молодий прикордонник лежить у калюжі крові (у нас у селі тоді перебував штаб якоїсь прикордонної частини). Вбігла до хати, розірвала простирадло, як могла перебинтувала… Дивлюся – ще одного поранило, потім ще іншого… Коли остання частина залишала Новий Буг, я умовила командира взяти мене з собою. Забігла додому за кофтинкою і зіткнулась з бабусею. Побачивши мене, бабуся заголосила: «Ой, що ти робиш! Золотко моє, повернися!». А потім несподівано обняла мене, зашепотіла щось і подивилася в очі: «Онучечко! Чотири рази будеш кров’ю стікати, але тебе принесуть білі гуси…». І перехрестила. Як сказала, так і трапилося. «Білі гуси» – то моє одужання після чотирьох поранень і двох контузій – з такими «трофеями» повернулася додому. Вперше поранило мене на Хортиці, коли наш 96-й кавалерійський полк, де я служила санітаркою, прийняв важкий бій. Дніпро прийшлося форсувати вплав, на плотах із підручних засобів. Там і настигнув ворожий снаряд. Проникаюче поранення в живіт. Потрапила у госпіталь під Краснодаром (станиця Курганська). Головлікар оглянув мене: «Ну все, дівчисько, відвоювалася. Отримаєш літер і дуй додому». Відповіла, як відрізала: «Мені немає куди їхати. Відправляйте на фронт!». Направили мене у запасний полк. А туди якраз «покупці» з командування приїхали набирати поповнення. Один із них, моряк, підізвав мене: «Гвардії старший сержант, покажіть Ваші документи!». Розкриває мій літер і зачитує: «Старший сержант Завалій Євдок.». Це так скоротили моє ім’я в госпіталі. «Так точно, товариш командир! Завалій Євдоким Миколайович!» – «Надаю п’ятнадцять хвилин на збори!». Він і не підозрював, що перед ним дівчина. А я справді нічим не відрізнялася серед хлопців: «їжачок» із чубчиком після госпіталю (косу прийшлося відрізати, щоб воші не дошкуляли). Видали мені обмундирування і відправили до лазні. Стою зі своїм тазиком, а повз мене хлопці «в чому мати народила» митися біжать. Подивилася на намет медсанбату і зметикувала розковиряти собі обличчя до крові, щоб не до лазні було. У медсанбаті мені рани обробили, і дві години по тому в станиці Гарячий Ключ «старший сержант Євдоким» прийняв бій у складі 6-ї десантної бригади». Про те, що вона насправді народилася у 1926 році, Євдокія Миколаївна стверджувала в усіх інтерв’ю, що надавала ЗМІ в останні роки життя. Крім того, щоразу додавала цікаві й важливі подробиці зі своєї біографії. Наприклад, стало відомо, що у неї, крім батьків та бабусі, було три сестри (вона наймолодша); після закінчення семирічної школи в червні 1941 року працювала в колгоспі імені Коцюбинського; брала участь у наданні медичної допомоги частинам, що відступали; за власним бажанням 14 серпня була прийнята санітаркою до складу 96-го кавалерійського полку Південного фронту. Відомо, що 96-й кавалерійський полк справді проходи�� через село Новий Буг 12 – 13 серпня 1941 року (на той час він входив до складу 5-ї кавалерійської дивізії 2-го кавалерійського корпусу 9-ї армії). За тиждень, за наказом командувача Південного фронту, підрозділи 2-го кавалерійського корпусу в надзвичайно складних умовах форсували переправу через Дніпро в районі села Велика Лепетиха (Херсонська область). Після цих боїв частина корпусу була Є.М. Завалій завжди стверджувала, що вона була поранена «в районі Хортиці». Але, на жаль, жодних відомостей про участь 96-го кавалерійського полку, а також інших кавалерійських частин в обороні Запоріжжя у вересні – жовтні 1941 року віднайти не вдалося. На нашу думку, потребують особливої уваги й наведені вище факти про «6-ту десантну бригаду». Спробуємо пролити світло на це питання, використовуючи текст нагородного листа до ордена Червоної Зірки від 31 грудня 1943 року гвардії молодшого лейтенанта Є.М. Завалій, помічника командира стрілецького взводу 6-го гвардійського стрілецького полку 2-ї гвардійської Червонопрапорної Таманської стрілецької дивізії. Ця дивізія була сформована у вересні 1941 року в Харкові. З початком 1942 року перекинута в район Ростова-на-Дону. З липня 1942 року до початку жовтня 1943 року дивізія у складі 37-ї та 56-ї армій Північно-Кавказького фронту брала участь у битві за Кавказ, у вересні – жовтні 1943 року у складі 56-ї армії – у Новоросійсько-Таманській наступальній операції, а у листопаді 1943 року у складі 11-го гвардійського стрілецького корпусу 56-ї (Окремої Приморської армії) – у Керченсько-Ельтигенській десантній операції. За мужність і героїзм, виявлені під час захоплення плацдарму в районі Керчі, майже 1400 її воїнів були нагороджені орденами й медалями, 19 надано звання У нагородному листі для нас важлива примітка: «Нагород не має». Далі в документі читаємо про «здійснений подвиг»: «Перебуваючи на фронтах Вітчизняної війни, з перших днів товариш Завалій проявила себе сміливим і відважним захисником батьківщини. 27 березня 1943 року в бою за станицю Кримська Краснодарського краю, вона, діючи сміливо і рішучо, знищила двох фашистів і взяла у полон трьох гітлерівських солдатів. Перебуваючи в полку з 13 листопада 1943 року, товариш Завалій, узявши участь у боях за висоту 71, 3 Керченського району Кримської АРСР, вміло керувала взводом, особистим прикладом вела бійців у бій з ненависним ворогом. У цьому бою тов. Завалій Безперечно, у цьому документі не може не «чіпляти» формулювання: «Перебуваючи в полку з 13 листопада 1943 року…». Між тим, це дуже важливий рядок для уточнення послужного списку нашої героїні. Пояснення таке: у бою за станицю Кримська вона була поранена, лікувалася, а потім була направлена на шестимісячні курси молодших лейтенантів 56-ї армії. У спогадах Є.М. Завалій про ці важливі обста��ини читаємо: «Мене одразу признали «своїм хлопцем», а після того, як я узяла в полон німецького офіцера, направили у відділення розвідки, і невдовзі я стала командиром. Дуже важкі бої йшли на Кубані, у районі станиці Кримська. Там наша рота потрапила в оточення. У розпал бою загинув командир, і я , помітивши розгубленість бійців, піднялась у весь «гігантський» зріст, крикнула: «Рота, вперед, за мною!». Бійці піднялися в атаку, і нам вдалося прорватися з оточення. У цьому бою я отримала своє друге поранення. Ось тут і викрили «Євдокима». Зарахували мої бойові заслуги і направили на шестимісячні курси молодших лейтенантів у Фрунзе. Потім направили у 83-тю бригаду морської піхоти. Довірили взвод». Як бачимо, знову неточність: перш ніж бути зарахованою до складу 83-ї бригади морських піхотинців, гвардії молодший лейтенант Є.М. Завалій ще деякий час воювала серед своїх «сухопутних» однополчан. Треба зазначити й те, що Євдокія Миколаївна зважилася оприлюднити свою історію про «Євдокима» лише декілька десятків років потому, як закінчилася війна. Тому зрозуміло, що в нарисі В.О. Рудного йдеться про винахідливі сміливі вчинки «санітарки Дусі», які насправді на той час здійснював «свій хлопець» – «старший сержант Євдоким». Наприклад: «Перша її самостійна бойова операція – полон німецького офіцера та його ординарця під Моздоком. Офіцер спав в автомашині, його вістовий поліз по воду у колодязь, залишивши у машині зброю. Санітарка Дуся підібрала його автомат, дочекалась, поки він нап’ється, посадила його в автомашину до офіцера, якого вже встигла зв’язати, і привезла їх у свою частину. Вона стала розвідницею. Дуся в боях на Кавказі під станицею Кримська і в Гарячому Ключі була тричі поранена, одного разу контужена, десятки разів ходила у ворожий тил. Одного разу їй прийшлося прикинутися померлою – німець ткнув її багнетом, вона не подала звуку, і пролежала так до ночі, а вночі виповзла до своїх. Іншим разом Дуся, командуючи відділенням розвідки, потрапила в оточення на березі гірської річки. Декілька діб розвідники пролежали на снігу без патронів і харчів… А далі Дуся знайшла вихід: – прив’язувала до дерева на березі кінець довгого проводу, який намотувала на руку, і з двома плащ-наметами курсувала туди і назад. Третього разу, коли вона поверталася з «упакованими» у плащ- накидку харчами, німці помітили її. Проводу вони не побачили і, відкривши вогонь, вважали, що вона не зуміє подолати бурний гірський поті��. Помилилися. Коли вона вискочила зі своєю ношею на протилежному березі і німці знову відкрили вогонь – було пізно». Другою бойовою нагородою Є.М. Завалій була ��агороджена вже у складі 83-ї Червонопрапорної ордена Сурова II ступеня Новоросійської окремої морської бригади – однієї з найбільш дієвих і уславлених серед частин і з’єднань морської піхоти Військово-Морського флоту СРСР у роки німецько- Бойовий шлях цієї дивізії був довгим, складним і важким. Її батальйони брали участь у п’ятнадцяти загальновійськових операціях, у тому числі й у трьох найбільших десантних, – Керченсько-Феодосійської, Новоросійській і Керченській, а також у Кримській, Ясько-Кишинівській, Болгарській, Будапештській, Віденській, Братиславсько-Брновській та Празькій. З нагородного листа молодшого лейтенанта Є.М Завалій, командира взводу автоматників, до ордена Вітчизняної війни II ступеня від 15 травня 1944 року довідуємося: «У бою зі знищення оточеного угруповання противника в районі на південний схід від селища Карань тов. Завалій показала зразки мужності та відваги. З групою автоматників із трьох бійців вона підібралася до ворожого дзоту під градом куль і кидком протитанкової гранати підірвала його разом із кулеметом та гарнізоном, Першою увірвалася в траншею противника, у короткій, жорстокій сутичці вона знищила близько 10 фриців та гранатами закидала станковий кулемет і двохротний міномет». Цей документ підписаний гвардії капітаном О.О. Кузьмичовим, командиром роти автоматників. Це під його безпосереднім командуванням «Дусині гвардійці» відзначилися в боях за Балаклаву під Севастополем, у складі підрозділів Дунайської військової флотилії успішно подолали Дністровський лиман (Дусю поранило тоді, коли її підлеглі вже успішно здійснили десант у районі Білгород-Дністровського), а далі висаджувалися десантом у румунській Констанці, болгарських Варні та Бургасі, югославському Бєлграді, відвойовували вулицю за вулицею в Будапешті, брали участь у здобутті угорських Естергома і Комарно, успішно просувалися до Брно і закінчили війну неподалік Праги. Наочним свідоцтвом тому є бойові медалі, численні грамоти-подяки Верховного Головнокомандування, а також групові фото з бойовими побратимами. До кінця війни із трьох десятків своїх підлеглих «лейтенант Дуся» втратила більше половини. Згадувала: «Так і не звикла втрачати. Кожний із хлопців і досі стоїть перед моїми очима. Піднімаю їх в атаку: «Взвод, за мною!» Голос-то у мене завжди грімким був. Доженуть мене і обходять, щоб прикрити… Спочатку, звичайно, хмикали у мій бік. А я волю в кулак і вперед! Хотілося показати, що я вмію воювати не гірше чоловіків. І вони звикли до мене, стали поважати. Якщо б вони не ��рийняли мене за командира, сто разів була б убита. Адже німці полювали за мною, вони звали мене «фрау – чорна смерть». Кожного разу мене хлопці врятовували… Сашко Кожевніков, Жора Дорофеєв, Петро Мороз, три Дмитра – Ваклерський, Собинов і Седих… Коли вперше з’явився Іван Посевних, то зміряв мене презирливим оком і сказав: «Бабі підкорятися не буду!». А в боях за Будапешт прикрив мене від кулі снайпера. Його посмертно нагороджено орденом Червоної Зірки». Є.М. Завалій за участь у визволенні Будапешта була нагороджена орденом Червоного Прапора. Тоді, у лютому 1945 року, щоб захопити важливий стратегічний об’єкт противника, взвод під її командуванням зміг успішно використати підземні ходи міської каналізації. З її спогадів: «Загін висадився з катерів Дунайської флотилії, прорвав ворожу оборону і закріпився на околиці Будапешта. Далі просуватися не вдавалося. Ретельно обстеживши всі закутки, звернули увагу на каналізаційний люк. А що, якби скористатися ним? Уночі люк відкрили. З колодязя дихнуло смородом. Двоє смільчаків спустилися униз. Відкрився підземний канал, кінця краю не видко… «Спробувати пройти можна, – доповіли командиру, – але дух там важкий. Це, мабуть, канал для скидання нечистот. Вентиляції немає». Безперечно, було заманливо: підземним ходом проникнути в тил ворога. Але пробитися при такому смороді? Згадали, що серед трофеїв є вісімнадцять подушок із киснем. Ось коли вони знадобилися! У підземелля спустилося тридцять розвідників. Іван Шарипов, Василь Уткін, Микола Мочалов, Гасан Гусейнов, Федір Хуліпаєв, Іван Козирєв, Аяз Ізмаїлов, Олександр Кожевников, Юрій Коротков, Георгій Дорофеєв, Олександр Копійко, Дмитро Вопнярський, Іван Посевних…Одна подушка на двох. Зробить боєць один вдих – другий і передає сусіду. Просуватися було дуже важко. Тунель місцями то звужувався, то виявлявся настільки низьким, що приходилося повзти. Руки та коліна покрилися липким брудом. На шляху траплялися вертикальні колодязі. Так хотілося відкрити чавунну кришку люка і ковтнути свіжого повітря, але не можна виявляти себе завчасно…Ось ще один люк. Обережно підняли кришку і побачили: навколо ворожі танки і автомашини. Цей люк був позаду одного із танків. Один за одним виповзли мої розвідники і розпласталися біля танків та автомашин. А вартові нічого не помітили. Ходять собі туди і назад. Їх безшумно зняли. Дв��рі у бункер не зачинені. Підземне приміщення повне гітлерівців. Багато з них спали... Деякі писали листи. Радист вистукував якесь повідомлення чи донесення… Розвідники з порога дали короткою автоматною чергою…Захоплені зненацька німці, підняли догори руки. Зброю склали в куток. Найбільш цінними виявилися оперативні карти. «Освоївши» бункер, повели з нього стрільбу. На вулиці зчинилася велика паніка. Не розуміючи, чому стріляють з бункера, німці почали стріляти з автоматів один в одного. Безладний вогонь відкрили також їхні танкісти… Серед полонених виявився і генерал. Спочатку він не повірив, що його узяли в полон бійці під командуванням жінки, але потім був змушений змиритися і навіть власноруч віддав мені свій «Вальтер»… Дуже пам’ятний трофей». Після закінчення боїв у Будапешті 83-тя бригада морської піхоти повернулася до оперативного підпорядкування командувача Дунайської флотилії. 10 березня 1945 року у складі 144-го батальйону рота автоматників під командуванням О.О. Кузьмичова була переправлена через Дунай у долину Демеш і розпочала підготовку до нової десантної операції. Раніше на Дунаї десантники висаджувалися на протилежний берег, який був частково відвойований, – там зазвичай вже зосереджувалася артилерія та пункти управління, які сприяли кораблям під час проходу до місця висадки і допомагали вести бій на ворожому березі. Тепер обидва береги довжиною 15 км, що були намічені до висадки, перебували в руках противника. По лінії фронту по обох цих берегах ворог обладнав міцні оборонні укріплення, зокрема використав підірваний міст біля міста Естергома. Операція розпочалася пізно уночі 19 березня. На переході дотримувалися ретельного маскування. Прохід між підірваними конструкціями мосту пройшли за допомогою розвідників, які змогли висадитися тут раніше на невеличких шлюпках. Орієнтуючись на світло ліхтариків розвідників, усі катери десантників вдало пройшли руїни мосту і пішли далі. О другій годині 20 березня, прорвавшись через мінні загородження, десантники нарешті досягли місця висадки. Уже вранці противник стягнув до цього району танки, артилерію та піхотні частини. Основним завданням батальйону було не допустити відхід ворожих військ по шосе Будапешт – Відень. Бої тривали чотири доби. За цей час «Дусин взвод» разом з іншим взводом автоматників витримали на висоті «203» 39 піхотних і 9 танкових атак Із спогадів Євдокії Миколаївни: «І все ж таки піднялися на висоту. Окопалися. За день відбили чотирнадцять атак. Патрони берегли, тому стріляли лише прицільно, але другого дня наші боєприпаси закінчилися, а ще ані сухаря, ані ковтка води. Вночі прилетів літак. Скинув два мішки із продовольством, а інші невдало – один із них полетів під укіс, а другий – зачепився за обрив. Зробили спробу дістати. Трьох матросів одразу снайпери вбили, а четвертий, хоча і поранений у руки і ноги, але він все ж таки зумів дістати цей мішок. Його вбило у той момент, коли він скидав мішок хлопцям в окоп… 23 березня операція закінчилася, і ми возз’єдналися з іншими частинами бригади». По закінченні війни Є.М. Завалій перебувала у резерві Центральної групи радянських військ. Лікувалась, однак через хворобу не змогла далі перебувати на військовій службі. Демобілізувалась у грудні 1946 року. Коли приїхала провідати рідних у Новий Буг, то по ночах доводилося чути, як вона кричала: «Взвод, слухай мою команду!». А вранці прокидалася у сльозах. Потім переїхала до Києва. Закінчила вечірню школу № 16, курси для працівників торгівлі. А головне – зустріла своє довгоочікуване кохання. Разом із чоловіком виховали сина і доньку, дочекалися онуків і правнуків. Майже чверть віку Євдокія Миколаївна пропрацювала в системі радянської державної торгівлі, зокрема була директором гастроному № 720 на Подолі. За трудові досягнення нагороджена орденом Жовтневої Революції (1976 рік). З роками до двох її бойових орденів воєнного часу (Вітчизняної війни I ст., Червоного Прапора), додалися ще Вітчизняної війни II ступеня (1985 рік) та Богдана Хмельницького III ступеня (2009 рік). Навіть неможливо підрахувати, скільки за повоєнні роки Євдокія Миколаївна провела зустрічей із молоддю в Україні та за її межами! Зазвичай у слухачів до цієї відважної, героїчної жінки викликали й вистачало й досить пікантні питання. Відповідала: «Мої автоматники називали мене по- чоловічому: «Командир». Любов закрутити – і немає взводу, і немає командира. Не дай Боже, щоб хтось побачив мої сльози! Я не мала права бути слабкою… Вижити на війні можна, навіть жінці. До людських втрат звикнути неможливо. Головне – не втратити пам’яті про минуле, не зрадити її». Світла Вам, Євдокіє Миколаївно, пам’ять! Валентина Смірнова, старший науковий співробітник Національного музею історії України у Другій світовій війні

[eu-ukraine]

Олена Теліга. Жіночі історії Другої світової

«Коли поети пишуть про відвагу, твердість, шляхетність посвяти й цими творами запалюють та шлють на небезпеку інших, то як можуть самі цього не робити?» – відповідала поетеса Олена Теліга тим, які її відраджували їхати до окупованого нацистами Києва. Вирушила туди влітку 1941-го. Встигла випустити чотири номери літературного часопису «Літаври». 8 лютого 1942-го Олену Телігу заарештувало ґестапо. Її розстріляли в Бабиному Яру 21 лютого 1942-го. Разом із чоловіком Михайлом Телігою й кількома соратниками-мельниківцями. «ЩОБ БОГ ЗІСЛАВ МЕНІ НАЙБІЛЬШИЙ ДАР: ГАРЯЧУ СМЕРТЬ, НЕ ЗИМНЕ УМИРАННЯ» В��жливим моментом на фатальному шляху Олени Теліги до омріяного Києва було рішення «стати українкою». Вона народилася під Москвою, зростала й формувалася у російському середовищі. Її діяльність як члена ОУН, приїзд в окуповану нацистами Україну, перебування у застінках гестапо і, навіть, сама смерть від нацистської кулі були наслідками того зламу, віднайденням життєвого кредо. Після нападу нацистської Німеччини на СРСР, Олег Ольжич (Кандиба) керував підготовкою похідних груп ОУН (м) на Наддніпрянську Україні. До Києва, про який так мріяла, вирушає й Олена Теліга. 14 липня 1941 р. вона разом із письменником, членом ОУН Уласом Самчуком від’їздить із Кракова, в якому на той момент мешкала. Спочатку вони потрапили до Львова. У столиці ж Олена Теліга опинилася вже на початку жовтня. Улас Самчук продовжив свою діяльність в окупованій Україні на рідних теренах – у м. Рівному. Олена Теліга потрапила в Київ, де вже розпочав роботу Олег Ольжич. Він намагався налагодити діяльність мельниківської Української національної ради. Олена Теліга ж гуртувала навколо себе літераторів, які перебували в місті. Вона очолила Спілку українських письменників. Мельниківці, до яких належала й Теліга, у 1941 р. перебували в Києві легально. Вони ще не розпізнали справжніх намірів нацистів, так само як і нацисти достеменно не знали про плани мельниківців. Після того, як оунівці слідом за німцями увійшли до Києва, вони перенесли сюди й редакцію газети «Українське слово». Видавати її розпочали у Житомирі. Головним редактором «Українського слова» був Іван Рогач. Олена Теліга очолила редколегію літературного додатку до цієї газети під назвою «Літаври». Вона віддано занурилася в роботу, ретельно відбирала матеріал для свого дітища. Пронімецькі публікації не потрапляли до видання. Та «Літаври» вмовкли, так і не зазвучавши на повен голос… 12 грудня німці арештували редакцію «Українського слова», а «Літаври» заборонили. Світ побачили лише 4 номери літературного додатку. Олена Теліга ще залишалася на свободі. На початку 1942 р. розпочалася друга хвиля арештів у Києві. На наполягання друзів, які просили її залишити небезпечне місто, Теліга відповіла, що вона більше не поїде з Києва. Її попереджали про можливий арешт у Спілці письменників, але вона пішла на Трьохсвятительську, бо на неї чекали там люди. Вона відповідала за них. Вона не зрадила себе… У лютому 1942 р. нацисти розстріляли мужню жінку разом із її чоловіком Михайлом Телігою у Бабиному Яру. Олена Теліга боліла душею за українську націю та стала месницею, озброєною твердим словом супроти небезпечного ворога. Якби час не вимагав ролі месниці, вона, скоріше за все, стояла б біля витоків розбудови держави. Проте та непроста, для українців і світу в цілому, епоха вимагала месництва… Українська поетеса, силу слова якої порівнюють із поезією Лесі Українки, за життя не мала виданої власної збірки. Рукописи творів поетки загинули разом із нею, десь за моторошними стінами нацистського гестапо у лютому 1942 р. Копії ж збереглися в учасників підпілля, а згодом вони перевезли її поезію на еміграцію. Там і побачила світ перша поетична збірка Олени Теліги «Душа на сторожі» (1946). І в павутинні перехресних барв Я палко мрію до самого рання, Щоб Бог зіслав мені найбільший дар: Гарячу смерть, не зимне умирання. «Поклавши на себе вінок мучеництва, Олена Теліга стала символом перемоги духу над матерією, ідеалу над тиранією, відваги над інстинктом самозбереження. Стала свідченням, що той, хто кличе до сповнення обов’язку, сам його вміє сповнити». Олег ЖДАНОВИЧ (ШТУЛЬ). Література й революція. «Це був справжній героїзм, і все для того, щоб дотримати слова своїх засад і продовжувати роботу. Тут виявилась постать Олени Теліги у всій її величі – в житті реалізовувати всі свої засади до кінця». Олег ЖДАНОВИЧ (ШТУЛЬ). На поклик Києва. «Завдяки її щирості, завдяки тому, що словам відповідали діла, завдяки тому, що смерть її стала лише здійсненням героїчної моралі, вся її публіцистична й поетична спадщина стала величезної ваги маніфестуванням людини неповторної, ім’я якій Олена Теліга, але разом з тим і об’явом типу нової людини, який персоніфікує собою змагання, жертву і вічність тих сотень мужніх, які впали за Україну…». Юрій БОЙКО. Олена Теліга як публіцистка і поетка. «З’явилася вона, спалахнула і згоріла на тяжкім та сірім, потім криваво-червонім небі війни й революції, неначе блискуча звізда, лишаючи, хоч згасла фізично, яскраве світло по собі, яке палахкотітиме нащадкам». «Як людина, що переживала ганьбу й рабство своєї нації, чулася вона в нудних мурах проклятого межидіб’я, мов вільний птах, що рветься крізь грати. Вона знає, що той, хто хоче передиратися через дротяну загороду, або зломити грати, щоб вирватись на волю, може це зробити, тільки лишаючи за собою подерті крила, шматки вирваного м’яса, сліди крові. Іноді й саме життя». «Поява її, що вві��валася у наш «сірий натовп» межидіб’я з своєю горіючою «душею в червоній амазонці», є пророчистий знак, що невидимими, таємними шляхами, на руїнах і згарищах минулої слави, росте й формується наново, з старого коріння, володарно-панський дух нової провідної верстви нової України». Дмитро ДОНЦОВ. Поетка вогненних меж. «Той святий вогонь ентузіазму, запалу, любові до свого краю, який палав колись у грудях Жанни д’Арк, й примусив її взяти до рук меча, провадити військо до бою, той вогонь охоплював щораз більше душу й серце Олени Теліги, родив її поетичні твори, її діла революціонерки». Олесь БАБІЙ. Олена Теліга. «До тих, хто непримушено взяли на себе терновий вінок свідчення про правдивість і незламність ідеалів свободи й державності, що їх на своїх прапорах виписала українська нація і її духовна творчість, належить Олена Теліга і її товариші, мистці пера в різних ділянках, які загинули в Києві від рук німецького Гестапо». Олег ЖДАНОВИЧ (Штуль). Література й революція. БІОГРАФІЯ 1906 р., 21 липня – народилася Олена Теліга (у діво��тві – Шовгенева) в Іллінському під Москвою. 1911 р. – родина переїздить до Петербурга. 1918 р. – сім’я Шовгеневих замешкала в Києві. Батько, Іван Опанасович, став професором Київського політехнічного університету. Олена навчалася в жіночій гімназії. 1922 р., липень – Олена разом із матір’ю та братом виїздить до Чехії та оселяється у місті Падєбради. Олена вступає на історико-філологічне відділення Українського педагогічного інституту. 1926, 1 серпня – Олена Шовгенева виходить заміж за українського емігранта з Кубані – Михайла Телігу. 1929 р, осінь – Олена та Михайло Теліга переїжджають на проживання до Варшави. 1939 р., грудень – Теліги перебираються до Кракова. Олена зустрілася зі своїм знайомим із Кракова – відомим поетом, археологом, членом Проводу ОУН прихильників Андрія Мельника, Олегом Ольжичем. Олена Теліга також вступає в ОУН, працює в культурній референтурі, готує тексти листівок і відозв, які відправляли в Україну. 1941 р., липень – Олена Теліга разом із Уласом Самчуком вирушає до України. У жовтні 1941 р. вона потрапила до Києва. 1942 р., 21 лютого – Олена Теліга разом із чоловіком Михайлом Телігою та соратниками розстріляна у Бабиному Яру. Вікторія Яременко, кандидат історичних наук, Український інститут національної пам’яті

[eu-ukraine]

Олена Вітер. Жіночі історії Другої світової

Олена Вітер (відома як ігуменя Йосифа), чиє ім'я поруч зі словом "Україна" першим з'явилося в Саду праведників, прожила довге, сповнене драматичних перипетій життя, варте втілення в романі чи художньому фільмі. Наразі ж найповнішим відображенням її біографії є чотири товстих томи кримінальної справи, списані чекістами. Олена Вітер (1904-1988) була настоятелькою греко-католицького монастиря ордену студитів та членом Організації Українських Націоналістів. Заарештована НКВД в 1941 році й засуджена до смертної кари, вона одна з небагатьох, хто пережив масові ростріли в’язнів у тюрмі на Лонцького у Львові. В роки німецької окупації у львівському сиротинці, що знаходився під її опікою, ігуменя переховувала від нацистів єврейських дітей. Серед них були Лілі Польман, Натан Левін та ін. Ігуменя і монахині не лише доглядали за дітьми, годували їх та одягали, а також навчали християнським молитвам і звичаям. 12 жовтня 1945 року сестра Йосифа арештована радянськими “органами”. У 1955 році вийшла на волю, але їй заборонили селитися у Львові. До самої смерті Олена Вітер проживала у м. Скалат на Тернопільщині. 11 лютого 1976-го Яд Вашем присвоїв Олені Вітер (першій серед українців) звання “Праведник народів світу”. Читайте про життя Олени Вітер (ігумені Йосифи) у циклі публікацій Володимира В'ятровича "Історія з грифом "Секретно": Олена Вітер. Сила добра (частина 1) Олена Вітер. Сила добра (завершення) Прес-служба Українського інституту національної пам’яті

[eu-ukraine]

Анна Храплива. Жіночі історії Другої світової

Анна Храплива – канадійка українського походження, що добровільно вступила на службу до Канадського жіночого армійського корпусу. Служила у Великій Британії – з листопада 1942 року, та в Британській зоні окупації Німеччини. Отримала звання підхорунжого в жіночій армії. Нагороджена Медаллю Британської імперії. Була чи не першою з українок, що удостоєна цієї високої відзнаки. Активістка Союзу українських канадських вояків у Лондоні.

Канадська місія з українських емігрантів. Лондон, жовтень 1946 року. Анна Храплива в першому ряду перша справа.

Відзначення українки.

6-7 січня 1944 року. Українці з Канадської місії. Анна у першому ряду друга зліва.

Анна Храплива.

Прес-служба Українського інституту національної пам’яті