#загинули люди

[greenpostua]

😡 Одеська 4-поверхівка вигоріла дотла через удар ворожим дроном.

Внаслідок 10-ти нічних атак "шахедів" загинула одна людина, ще 14 отримали поранення. Пошкоджено кілька багатоповерхівок, зокрема вигоріли поверхи з 18 по 20 в 23-поверховому ЖК "Апельсин", майже 60 автомобілів згоріли в дворах. Понад 600 людей евакуйовано.

📸: Одеса Інфо | Insider Kyiv

[foolish-neko-reads]

"Містер Блетсворсі на острові Ремпол"

Робінзон Крузо з неочікуваним обертом.

Ця книга наштовхнула мене на думку, що Гербертові Веллсові краще вдаються короткі оповідання, ніж велика проза. Хоча, може, мене просто не так сильно захопив цей конкретний сюжет чи не було настрою на щось таке велике після збірок оповідань. Втім, цей роман все одно не надто великий, глави є доволі компактними та змістовними, але все одно було якесь відчуття надлишкової "води" в сюжеті.

Починається цей роман як розповідь про молодого англійського аристократа зі збіднілої гілки. Він рано осиротів на матір, іноземку, а невдовзі й на батька. Але ще за життя батько здихався своїх обов'язків та відправив сина до родичів у Англію. Там хлопця виховав дядько-священник. Тоді він вступив навчатись у Оксфорд, а після смерті дядька та тітоньок отримав достатній для помірного життя капітал. Що правда, цей капітал трохи зменшився після того, як головний герой зопалу спробував заснувати з другом мережу книгарень-кав'ярень (те, що Веллсові здавалося ексцентричним новаторством, тепер в Україні є зви��айним явищем), але виявилось, що для успішного бізнесу треба трохи більше, ніж унікальна ідея. До того ж цей друг звабив наречену гг. Переживши першу в житті вікову кризу, гг вирішив продати приміщення кав'ярні, а його фінансист порадив йому відправитись у подорож з торговим судном, щоб побачити світ. Так гг потрапив на стареньке судно, що торгувало з тропічними країнами. Капітан судна одразу незлюбив гг за його аристократичну манірність та інтелігентність, а тому, коли судно зламалось і команді довелося кидати його на шлюпках, капітан зачинив гг у каюті. Дивом гг вдалося вижити на покинутому судні, яке ще й повільно затоплювало.

Врятували його тубільці з ізольованого острову Ремпол. На цьому тропічному клаптику суші посеред океану жили два племені, розділені гірським кряжем з водоспадом. Плем'я, до якого потрапив гг, жило в ущелині. Йому зберегли життя лише тому, що гг видався місцевим божевільним, а за їхніми повір'ями шаленці є священними посланцями богів та віщунами. Шаман племені взяв гг під своє покровительство й тлумачив для решти співплемінників його слова. Так гг прожив на ізольованому від цивілізації острові довгих п'ять років. Він вивчив чужоземну мову, звичаї, політику та навіть відкрив, що на цьому острові дивом збереглися живі представники мегатеріїв (велетенських доісторичних лінивців). Неконтактне плем'я виявилось людожерами, які не помирали з голоду через те, що порушників порядку приносили в жертву та ділили їхнє м'ясо. Також ці люди торгували ресурсами з іншим племенем, з яким майже не контактували, хоча молодь таємно зустрічалася між собою. Довгі роки гг намагався асимілюватися, але й тримався осторонь, в тому числі уникав одруження з тубільськими жінками. Аж раптом став свідком того, як одна з жінок хотіла покінчити з життям та врятував її.

Покинув острів гг дуже раптово та неочікувано. Він отямився у якійсь спальні з цілком міським краєвидом за вікном. Виявилося, що ці 5 років він перебував у складному маренні. Екіпаж наукового судна, що шукало сліди мегатеріїв, підібрав його з покинутого корабля. На той час гг вже був без тями та маячив. Бортовий лікар, за фахом психіатр, взяв його під свою опіку та п'ять років намагався вилікувати. Отямився від галюцинацій гг після того, як врятував з ріки жінку - ту саму, яка в галюцинаціях здалася йому тубільською дівчиною. Ця жінка в нього закохалася і залишилась з ним. Після одужання гг ще й встиг побувати на Першій світовій війні, повернутися додому та зайняти керівну посаду у родинному бізнесі далеких родичів після того, як їхні сини загинули на війні.

Що мені сподобалось: - неочікуваний оберт сюжету, як не дивно, бо хто б міг подумати, що робінзонівські пригоди на острові - це тимчасове божевілля;

- мегатерії, а не динозаври - здається, в жодному іншому творі, де герої надибають на вимерлих тварин, не було ще ссавців, в основному там динозаври;

- зовсім не героїчна участь гг у війні - після мобілізації та навчання він у перший же день на передовій отримав поранення під час штурму, кілька днів лежав в окопі і зрештою втратив ногу.

Цей роман - взагалі не те, на що очікуєш. В ньому немає якоїсь героїки, пафосу, екшену. Він постійно дивує тим, наскільки все прозаїчно складається та яким невдахою є головний герой. І мені сподобалось! Це був унікальний роман.

Зрозуміло, що в ньому Веллс виклав власні погляди та розчарування, враження від Першої світової, свої переживання щодо глобальної політики тощо. Певно, такий похмурий та антигероїчний цей роман вийшов через те, що й сам Веллс почувався розчарованим на тлі першої масштабної війни у сучасному світі. І разом з тим цей роман виявився чимось цілковито незвичайним. Та все ж короткі фантастичні оповідання Веллса мені подобаються більше.

От саме одне з них мені вдалося ще прочитати дорогою до роботи - "Історія покійного містера Елвешема". Про молодика, який спокусився на пропозицію літнього незнайомця успадкувати його статки, але втрапив у неймовірний обман. Цей старигань, якого інакше ніж сталкером не назвеш, довгий час спостерігав за молодиком, бо шукав молодого та здорового чоловіка, щоб "переписати на нього заповіт". Звісно ж, молоде та здорове тіло старигань шукав не для того, щоб ощасливити його власника несподіваним багатством, а щоб вкрасти це саме тіло. Стариганю вдалося обманом обмінятися тілами з жертвою, але неочікувано його збив кеб. Таким чином обоє померли, а спадок дістався, вочевидь, якомусь далекому племінникові чи ...юрідному онукові.

Поки що думаю, чи варто мені перечитати велику трійцю, тобто Невидимця, Війну світів та Машину часу. Перше та останнє мені дуже сподобались свого часу. Перше, сюрприз-сюрприз, через Гриффіта, який описаний високим та м'язистим 😏 альбіносом, а друге просто тому, що це класне оповідання. Але у мене ще купа нечитаних книг на черзі, та й щорічне перечитування Сюзанни Кларк...

[sharp-as-c]

мені дуже шкода чоловіків, які загинули через блокування поляками кордону

буквально смерть просто так

як можна до такого доводити? чому ті люди такі злі?

[objectivnewskharkov]

Двоє людей загинули та ще шість постраждали внаслідок авіаудару по селу Нечволодівка Куп'янського району Харківської області, інформують у ДСНС України. - https://www.objectiv.tv/uk/objectively/2025/05/13/tri-kabi-skinuli-na-selo-na-kup-yanshhini-zaginuli-ta-postrazhdali-litni-lyudi/

[zhitomir]

Пожежа в готелі в Туреччині: 66 загиблих, люди стрибали з вікон

Під час пожежі в готелі на турецькому гірськолижному курорті Болу загинули щонайменше 66 людей, ще 51 поранені, повідомили турецькі чиновники. За повідомленнями, двоє постраждалих загинули, вистрибнув... Читать дальше »

[rodesian]

Продовження

Цю засідку очолив сержант-командос майор Ел Турле особливо вмілий солдат на прізвисько «Бенґстік» , люди якого застрелили всіх чотирьох. Потім Сауті повів 12-й і 14-й війська на зачистку яру із заходу та виявив, що бойовики ЗАПУ звільнили свої позиції, залишивши більшу частину свого обладнання. Двоє кадрів, які ховалися в печері, відкрили вогонь по людям Сауті та були вбиті. Знайдено два тіла бойовиків. До обіду 19 липня на території було ясно; 10 терористів було вбито, тоді як сили безпеки втратили одного солдата і отримали поранення шістьох. Штаб-квартиру було перенесено до Каріби, тоді як 2 Командос були доставлені до Солсбері, щоб допомогти знайти решту кадрів. Стронг очол��вав зачистку вгорі по річці і не зустрів опору, тоді як загін слідопитів, включаючи Турла, рухався на південь, до Каріби. Остання група помітила 10 комуністів у засідці в іншій ущелині о 13:30 19 липня, і зав’язався жорстокий бій . Несправна радіостанція командира загону RLI означала, що він не міг віддавати накази, що змусило Турля взяти на себе ініціативу, викрикуючи накази солдатам навколо нього. Це зробило його об'єктом зосередженого вогню ЗАПУ, але він, незважаючи на це, керував діями RLI протягом усього контакту, а також особисто відповідав більшій частині протиборчих сил . «Турл, — каже Бінда, — озброївшись MAG, разом із ще одним чоловіком підійшов до скелястого виступу, звідки відкривався вид на ворожу позицію, і вів виснажливий вогонь». Під цим прикриттям капрали Джонстон і Стрідом пішли з флангу праворуч і ліквідували бойовиків,а капрал Кірквуд і старший капрал Кум пішли ліворуч. Потім була проведена зачистка, під час якої комуніст вискочив з укриття і відкрив вогонь, поранивши Кума; Джонстон убив бойовика.

У підсумку операція була вдала всі бойовики були ліквідован, сили безпеки Родезії втраили 1 убитого і 7 ранених, також був загиблий і серед сил оборони Південної Африки а також 2 поранених. Втрати бойовиків з ЗУПА склали 27 убитих.

Наступне зіткнення з бойовиками ЗАПУ відбулось у кінці липня початку серпня 1968 року. Операція по ліквідації бойовиків ЗАПУ отримала назву «Excess». Операція була розпочатою силами безпеки Родезії 27 липня 1968 року у відповідь на вторгнення терористів ЗАПУ у західну провінцію Машоналенд.

Бойовики були виявлені 26 липня, коли співробітник Міністерства внутрішніх справ (INTAF) виявив незнайомі сліди черевиків у чагарнику біля Макуті. Об’єднане оперативне командування (ООК) було переміщено на південний схід до Карої 28 липня, і там було розгорнуто 2 підрозділи Командос. 3 Командос було відправлено з тактичним штабом для патрулювання мосту через річку Ангва, на північний схід, біля кордону з Мозамбіком.

Цей загін був організований у п’ять відділів, три по вісім чоловік у кожній і дві по сім чоловік у кожній. Прямуючи до гори Дарвін, приблизно за 150 кілометрів (93 милі) на північний схід від Солсбері, їхньою метою було вербування нових бойовиків.

Група підтримки, яка вже базувалася в Каньємбі, направила в цей район одного зі своїх військ разом із шістьма групами антитерористичного підрозділу поліції (PATU). Рота E, RAR переїхала на захід, щоб діяти як зупинки.

Рано вранці 28 липня 7 підрозділів, 2 підрозділи Командос та підрозділи групи підтримки пішли по слідах, і виявили порожній табір комуністів; бойовики були занепокоїлись збільшенням активності гелікоптерів на північ від їх розташування, і пішли.Сили оборони Родезії змогли настугнути бойовиків і вступили в бій з ними як наслідок терористів було розбито. Втрати бойовиків ЗАПУ були значними 15 бойовиків загинули, 8 потрапили у полон, ще 7 втекли. Втрати сили оборони Родезії не мали був тільки один поранений вояк.

Наступне велике зіткнення бойовиків комуністів з ЗАПУ і силами оборони Родезії відбулось у січні-березні 1970 року. Тоді розпочалась операція "Береза".

Операція «Береза» — це операція, розпочата Родезійськими ��илами безпеки у відповідь на те, що група з 22–25 коумінстичних терористів ЗАПУ перетнула річку Замбезі, яка позначала кордон між Родезією та Замбією, у січні 1970 року.

Один з керівників ЗАПУ Джеймс Чікерема запланував ще одне проникнення із Замбії протягом останніх місяців 1969 року, маючи намір відправити 25 найкращих бійців ЗАПУ через Замбезі, а потім у чотири окремі пункти призначення, розділених на чотири банди: банда 1 мала дійти до Мелсеттера на південному сході країни, банда 2 прямувала до Умталі на кордоні Родезії та Мозамбіку, а банди 3 і 4 мали прямувати до північно-східних міст Мтоко та гори Дарвін відповідно. Троє з 25 відмовилися діяти в Машоналенді, заявивши, що вони будуть боротися тільки за ЗАПУ в Матабелеленді. З 11 по 14 грудня 1969 року п'ять кадрів проводили розвідку попереду основної групи, визначаючи безпечну точку перетину та перевіряючи маршрут, яким мав пройти головний загін проникнення. Решта з 22 бойовиків переправилися вночі з 30 на 31 грудня. ЗАПУ потім рушили на південь і 17 січня 1970 року розділилися біля підніжжя уступу Замбезі, приблизно за 8 кілометрів (5 миль) на захід від річки Хуньяні. Їх було виявлено наступного дня, коли двоє з п’яти кадрів показали себе охоронцеві, який обслуговував льотні ворота в Тондонгве в зоні сафарі Дома. Продавши трохи їжі бойовикам, вартовий повідомив про інцидент, і була розпочата операція «Береза»

19 січня о 09:30 19 січня о 09:30 сили безпеки влаштували засідку у Мангулі за участі коммандо. Команда стеження на чолі з лейтенантом Найджелом Хенсоном вперше встановила зв’язок близько полудня 21 січня, коли приховані терористи ЗАПУ з обстріляли їх із кулемета RPD і автоматів AK-47 і SKS. Люди Хенсона відступили, а 1 коммандос встановив пункти зупинки навколо зони контакту, щоб стримувати бойовиків протягом дня; Потім, коли настала темрява, були створені нічні засідки. RLI знову піднялись на світанку наступного дня та зустріли бойовиків о 07:30, коли троє бойовиків помітили групу з п’яти командос 1 Commando на чолі з лейтенантом Брюсом Снелгаром у густому чагарнику. Бойовики зненацька відкрили вогонь з автоматів як наслідок Снелгар і солдат Макмастер були поранені, а солдат Ентоні Бредінг був застрелений. У бою, що зав'язався, усі три бійці ЗАПУ були вбиті без подальших втрат для RLI.

Протягом кількох наступних днів патрулі PATU і RLI заарештували п'ятьох повстанців, двоє з яких були дезертирами. Один із них втік і погодився провести сили безпеки до базового табору ЗАПУ, де, за його словами, двоє комуністів чекали його повернення, не знаючи про його дезертирство та подальшу втечу. Колишній кадровий показав шлях, патруль RLI напав на табір 24 січня і вбив одного з двох; інший втік і був схоплений через кілька днів. Тепер усіх членів банди 1 було вбито або взято в полон, а з банди 2 залишився лише один. 21 січня темношкірий крамар виявив, що банди 3 і 4 знаходяться поблизу Сіполіло, а двоє членів банди 3 зустрілися загоном Генсона 24 січня. Сам Хенсон відкрив вогонь і вбив одного, який, як виявилося, був командиром банди 3. Потім його війська переслідували близько 10 терористів до 26 січня, коли вони втратили сліди комуністів

Патрулювання RLI було посилено протягом наступних днів, і 3 Commando було залучено для допомоги навколо Сіполіло. 13-й підрозділ 3-го командування під командуванням сержанта Філа Раата 31 січня зіткнувся з 10 терористами в краалі біля Бакаси, на північ від Сіполіло, і вбив одного; інші дев'ятеро втекли. Пізніше того ж дня патруль під керівництвом капрала Денніса Крукампа захопив Фініаса Маджуру, директора з операцій ЗАПУ. «Тільки через тиждень після завершення патрулювання ми дізналися, кого ми схопили», — пише Крукамп. «Це був начальник оперативного відділу Джошуа Нкомо. Як еквівалент дуже високопоставленого штабного офіцера, він був у країні, намагаючись визначити, чому ЗАПУ була настільки неуспішною, і він повертався з рекомендаціями, буфером обміну та іншим». Решта бійців ЗАПУ розсіялися та втекли з цього району протягом наступного тижня, а родезійські сили безпеки втратили слід кожного з них. 9 лютого 1970 року присутність місцевих сил безпеки було скорочено до поліції, одного гелікоптера та одного коммандо RLI. Член банди 3 був заарештований португальцями в Мозамбіку наступного дня, але без подальших подій протягом наступного місяця операція «Береза» була завершена 5 березня 1970 року..

Як наслідок силам оборони Родезії вдалось знищити 7 бойовкиів ЗАПУ та 13 захопити в полон, в тому числі Фініаса Маджуру. Сили безпеки Родезії втратили 1 убитого, та 2 ранених.

Також варто відзначити що у 1970 році був укладений секретний військовий альянс Алькора, це був альянс між Родезією, ПАР, Португалією, для протистояння проти комуністів, альянс діяв до 1974 року, мета була допомога та спільні операції проти комуністичних бойовиків котрі діяли на територіях данних країн. Це був секретний альянс спец. служби та розвідки країн часто співпрацювали між собою

Наступна операція відбулась у квітні 1971 року. Операція «Панга» була військовою операцією, розпочатою силами безпеки Родезії (RSF) проти табору, що належав комуністичному повстанському угрупуванню ЗАПУ. Кадровий табір знаходився на річці Мушенші в Замбії.

На цьому етапі війни політична і військова позиція Родезії виявилася сильною. Комуністичні партизани не змогли зробити серйозних військових наступів на Родезію. На початку 1970-х років дві основні комуністичні групи ЗАНУ і ЗАПУ зіткнулися з серйозними внутрішніми розбіжностями, допомога від Організації африканської єдності була тимчасово призупинена в 1971 році, а 129 комуністів були вислані із Замбії після того, як їх звинуватили в змові проти президента Кеннета Каунди. Крім того, зусилля Великобританії з економічної ізоляції Родезії не змусили уряд Сміта піти на серйозні компроміси. У 1971 році Родезія приєдналася до навчань Alcora, секретного оборонного альянсу для Південної Африки, офіційно оформленого в 1970 році Португалією та Південною Африкою. Алькора офіційно оформила та поглибила політичне та військове співробітництво між трьома країнами в боротьбі проти комуністичного повстання на територіях Родезії, Анголи, Мозамбіку та Південно-Західної Африки та у запобіганні можливій зовнішній агресії на ці території з боку ворожих сусідів. країни. 17 квітня 1971 року військо родезійських SAS у складі десяти осіб за підтримки ВПС Родезії (RhAF) атакувало табір ЗАПУ. Під час рейду один військовослужбовець загинув, ще один був поранений. Решта утекла. Наслідки цього рейду були скромні всього один комуністичний бойовик загинув, а один зазнав поранення.

У грудні 1972 року комуністичні бойовики напали на ферму Альтена, яка належала білому власнику. Напад на ферму Альтена стався вранці 21 грудня 1972 року під час третьої фази війни Родезійського Буша. Альтена була тютюновою фермою, що належала Марку де Борхгрейву, білому родезійському землевласнику, який не користувався популярністю серед місцевих цивільних. Деякі джерела вказують, що це стало початком загострення конфлікту, незважаючи на незначну загрозу, яку вже становили партизанські рухи в Родезії наприкінці 1960-х років.

Родезійська розвідка, яка стежила за діяльністю та підготовкою ЗАНУ, зацікавилася, коли протягом чотирьох тижнів у листопаді 1972 року джерела інформації раптово почали попереджати про напад . «Вони відчули, що щось відбувається, але їхнє начальство відмахнулося від їхніх страхів», — каже Бінда. «Вища влада Родезії була заколисана почуттям зарозумілої самовпевненості на основі минулих успіхів сил безпеки». Цей фальшивий шпон безпеки було зруйновано 21 грудня 1972 року, коли група з десяти співробітників ЗАНУ на чолі з Рексом Нхонго напала на ферму Альтена, що належала білим, поблизу північно-східного села Сентенарі, приблизно за 30 кілометрів (19 миль) на захід від Гора Дарвіна.

ЗАНУ планувала чотири атаки одночасно, але в такому випадку це зробили лише люди Нхонго . За словами історика Елейн Віндріх, Нхонго був колишнім працівником 37-річного власника тютюнової ферми Марка де Борхгрейва і мав на нього образу.

Встановивши присутність на сусідній племінній підопічній території Чівеші, комуністи ЗАНУ, озброєні автоматами AK-47, ручними гранатами та щонайменше одним ручним кулеметом (швидше за все, RPD), пройшли близько шести миль. щоб дістатися до Альтени. Було складено список білих фермерів в окрузі , і де Борхгрейв був позначений для усунення через його погану репутацію серед чорношкірих робітників. Фермерів, відомих своєю популярністю серед робочої сили, також було виявлено та вилучено зі списку потенційних цілей. Керівник Кадри Рекс Нхонго планував здійснити напад і спостерігати за подальшими операціями, які проводяться силами безпеки Родезії

Близько третьої години ранку комуністи перервали телефонні лінії та заклали фугас на під’їзді. Нхонго провів розвідку ферми перед початком атаки. Тоді кожен бойовик витрачав на будівлю принаймні два магазини боєприпасів . Також кидали ручні гранати. Незважаючи на пошкодження, завдані конструкції, постраждала лише восьмирічна донька де Борхгрейва Джейн.

Зрозумівши, що Нхонго міг замінувати під'їзну дорогу, де Борхгрейв пішов пішки шукати допомоги. Повстанці відступили, під час відступу спаливши магазин, який, як вони вважали, належав білим. Пізніше Рекс Нхонго був зупинений і допитаний декількома співробітниками британської Південно-Африканської поліції, але оскільки його документи були в порядку, а він сховав свою зброю, його не затримали.

Пізно ввечері 22 грудня війська Родезійської спеціальної повітряної служби, а за ними незабаром пішла Родезійська легка піхота, доповіли до поліцейської дільниці в Сентенарії. Міну на під’їзді до Альтени було виявлено, знешкоджено та вилучено.Задля їхньої власної безпеки Марка де Борхгрейва та його родину відправили на іншу ферму, поки їхній будинок ремонтували.

Отримавши сповіщення про нове розташування де Борчгрейвів через співчуваючих фермерів, комуністи з початкового складу попросили дозвіл у ЗАНУ здійснити ще один напад. Після консультації з командуванням зони ЗАНУ в Сентені було заплановано рейд на другу ціль (ферму Вістлфілд). Власністю володів Арчі Далгліш. Близько першої години ночі 23 грудня повстанці розвідали ферму Вістлфілд і обстріляли споруду мінометним вогнем . РПГ-7 також був випущений у вікно спальні де Борхгрейвів . Кілька працівників, у тому числі де Борхгрейв, були легко поранені . ЗАНУ стверджувала, що родезійські війська, розміщені на відстані крику від будинку, відреагували на сцену та врятували життя Далгліша та його гостей, вступивши в бій з нападниками . Під час сутички також було підпалено шість хатин і мечеть на фермі робітників.

У липні 1974 року відбулась операція "Перевантаження". Операція «Перевантаження» була операцією з примусового переселення, проведеною армією Родезії, яка тривала протягом шести тижнів, починаючи з 27 липня 1974 року. Її метою було відокремити цивільних осіб від комуністичних бойовиків, яких вони зазвичай підтримували.

Операція «Перевантаження» була розпочата, щоб заблокувати просування повстанців ЗАНУ з підопічної землі племені Чівеші до столиці Родезії Сейлсбері на початку 1974 року. Мешканці цих районів раніше були піддані колективному покаранню урядом Родезії в 1973 році за невдалу спробу стримати їх від підтримки комуністів.

У рамках операції всі 49 960 жителів підопічної землі племені Чівеші були змушені переїхати до 21 охоронюваного села. Родезійська армія та поліція перевезли цивільних до їхніх нових сіл, де від них вимагали побудувати нові будинки з матеріалів, врятованих із їхніх попередніх будинків. Усі хатини в евакуйованих районах були знищені силами безпеки Родезії. Цивільні особи, які були змушені переселитися, не отримали жодної компенсації.

Мешканці північної частини підопічної землі племені Чівеші загалом були готові добровільно переселитися в захищені села, оскільки їх залякували бойовики. Багато жителів південної частини підопічної землі племені Чівеші чинили опір примусовому переселенню.

Переселення було завершено 15 серпня 1974 року. Усі захищені села мали неадекватні санітарні умови, що призвело до захворювань, і вони не були добре захищені від повстанців .

«У короткостроковій перспективі переваги здавалися суттєвими, — каже Сіллєрс, — оскільки діяльність повстанців була серйозно порушена в Чівеші протягом наступних шести місяців». Сили безпеки негайно розпочали аналогічну операцію під назвою Перевантаження два на землях довірчого племені Мадзіва. Це передбачало переселення 13 500 цивільних осіб у вісім захищених сіл.

Наступна сутичка між Родезійськими силами безпеки і комуністичними бойовиками відбулась у червні-липні 1976 році. Мала назву "Довгий Джон"

Операція «Довгий Джон» — це операція, здійснена скаутами Селуса Родезійської армії 25 червня 1976 року проти двох партизанських баз ЗАНУ, розташованих у Мозамбіку поблизу Мапаї. Операція «Довгий Джон» була нападом на партизанський транзитний табір у Мапаї та плацдарм, ідентифікований як Чікуалакуала.

План операції передбачав перше застосування родезійськими силами безпеки тактики, яка стане відомою як «Атака літаючої колони». Транзитний табір знаходився приблизно за 60 кілометрів усередині Мозамбіку.

Необхідно було ввести на місцевість розвідку, щоб визначити точне місце та розміри табору. Було підтверджено, що приблизно 90 бойовиків ЗАНУ були розміщені в Чікуалакуала, а великий арсенал ЗАНУ був розташований у Мапаї. Підтвердження арсеналу» означало, що атакуюча сила вступить у контакт із комуністами ФРЕЛІМО Мозамбіку.

Новий комуністичний уряд Мозамбіку був готовий надати притулок комуністичним бойовиками , але вони не дозволяли їм подорожувати сільською місцевістю у складі озброєних груп. Їхню зброю обслуговували та охороняли солдати ФРЕЛІМО та видавали безпосередньо перед їх проникненням до Родезії.

План передбачав механізований штурм кордону із застосуванням бронеавтомобілів, вантажівок і кількох автобусів. Атака мала б обійти Чікуалакуала та вдарити прямо по Мапаї. Перший був би усунений на зворотному шляху. Операція була вдалою, сили оборони Родезії знищили табір, в результаті рейду було знищено 19 бойовиків, також 18 були поранені . Сили Безреки Родезії втратили загалом лише 1 вояка убитим.

[akadechan]

Торія Q&A

Не дуже часто пишу щось тут, але для довгого зберігання інфи тумблер подобається мені значно більше, аніж твітер. Тож, вітаю всіх на зв'язку? :')

Після спонтанного треду про схожість Хантера з Совиного Дому із моїм ОС'ом Шиданом (почитати можна отут), отримала декілька зацікавлених реплаїв на всю розповідь. Тож, народилась ідея зробити невеличкий загальний пост з інформацією про Торію - мій книжковий світ, в якому розвиватимуться події циклу "Біла Вежа".

Частково відповідаю на питання з тві, частково - роблю більш-менш загальний огляд, щоб краще структурувати та зрозуміти світ (буде потроху доповнюватись)

Ітого, почнемо

1. Світобудова та історія

Торія - це астральний план, розташований поміж нашою Землею та іншими, більш віддаленими світами. Це магічний вимір, зі своїми народами та створіннями. Магія побудована на наявності в певних людей потужної аури, що дозволяє взаємодіяти з енергією навколо, та підкорювати її за своїм бажанням.

Якщо порівнювати з нашим світом, Торія є тонким виміром - тобто людські матеріальні тіла туди потрапити не можуть. І навпаки, жителі Торії ажніяк не можуть знаходитись на Землі (навіть якщо знайдуть прохід, що веде туди), адже не матимуть фізичного тіла.

Давним-давно, на землях Торії знаходилось квітуче королівство. Люди жили в балансі зі світом та поважали Богів, чарівники вдосконалювали володіння аурою, магічні істоти та створіння були широко розповсюджені.

В якийсь момент, до долини де розташоване королівство - прийшли люди з півночі. Вони вклонялись іншим богам та не знали магії. А з часом їх стало так багато, що старі звичаї почали забуватись, а королівство перетворилась на об'єднання окремих міст.

Люди вірили, що їх світ є одним з нескінечнного ланцюга інших - утворених водами Великої Ріки, що тече з Джерела Усього Сущого крізь порожнечу, та утворює каскад озер-світів. А Боги сидять на березі цих озер, та спостерігають за їх жителями. Люди казали, що після падіння королівства Боги розгнівались, і на всіх чекатиме страшне покарання.

2. Навала Тіней

Цю подію називають Навалою Тіней. Зі сходу, з-за моря, де розташований прохід в інший світ - прийшли темні примари. Сама їх присутність в Торії порушила баланс енергії, та привела до зникнення більшості магічних створіннь. Тіні не знали пощади. Вони вселялись в тіла як загиблих, так і живих людей, а звичайна зброя була проти них безсильною. Відчайдушними зусиллями вдалось зібрати армію добровольців та відбити атаку. Тіні відступили до Енганського хребта, розташованого поміж морем та всією долиною - проте це не було перемогою.

Жителі змушені були покинути долину та тікати на захід, на малонаселене плато Гоен, на якому почали будувати захисні фортеці. Усю магічну зброю та артефакти відбирали для боротьби, але сили все одно були не рівними - адже кожен воїн був потенційною оболонкою для Тіні.

Аж поки одного разу, кілька десятиріч потому - з заходу не з'явились люди із іншого світу. Дивні та не знайомі з місцевими традиціями, без жодної краплини магії, вони мали одну питому перевагу - в них не могли всілитись Тіні. Ці люди охоче взяли в руки зброю та доєднались до боїв - поки наймогутніші чарівники шукали чари, аби навіки заперти Тіней в межах проклятих гір.

Так з'явилась Завіса, яка служить гарантом безпеки для жителей Торії, та не дає Тіням рушити далі на захід (у важкодоступні гори за плато Гоен, де розташований прохід у наш с��іт).

А що стосується чужинців - з часом вони всі загинули. Але потім з заходу з'явились ще люди, та знову взяли у руки зброю. І ще раз, і ще, наче перевтілення одних і тих самих воїнів - які в кожному новому житті повертаються до Торії, аби продовжити захищати її.

Одна з останніх могутніх чарівниць віддала своє життя, наклавши закляття, відоме як Пакт Пулерії - відчайдушна спроба надати цим людям краплинку магії, утворивши зв'язок поміж чужинцями та магічною зброєю. Тепер в кожному своєму втіленні, реінкарнанти потрапляють до Торії та повертаються до боротьби - адже час від часу завіса стончується, і Тіні знову намагаються прорватись на захід.

І тепер це задача стражів - стримувати їх напади.

3. Сучасність

В наш час, майже тисячу років потому - Торія представляє собою мережу захисних фортець, розташованих на плато Гоен. Із незаселеною, сповненою магії та диких створіннь долиною поміж ними та Завісою на сході, яка стримує Тіней. Під захистом плато і далі живуть коренні мешканці Торії, проте їх численність є невеликою. Вони майже забули старі шляхи і не володіють магією, та дебільшого зайняті сільським господарством, аби підтримувати функціонування фортець.

Десь далеко на заході, за територією Гоену, знаходиться прохід до нашого світу - проте його розташування та шлях туди давно були втрачені.

Завдяки розвитку магічних технологій, реінкарнанти можуть контрольовано переміщатись поміж Торією та Землею. За кожною фортецею закріплене своє місто, з якого вони забирають майбутніх стражів та починають їх навчання - зазвичай, це трапляється десь після 13 років, коли в них просинаються перші здібності.

Звичайні люди не можуть потрапити до Торії, оскільки їх тіло фізично не може подолати межу поміж світами. Реінкарнанти відрізняються вид них тим, що від народження мають більш потужну ауру. А ще, частина їх свідомості (астральна форма, душа, зліпок аури - назв для цього безліч) за допомогою спеціальних приладів може відділитись та перенестись до Торії (в той час як саме тіло лишається на Землі та живе собі далі).

Біла Вежа - одна з фортець першого кола, на яку століттями припадало багато атак. В нашо��у світі закріплена за Харковом - тобто всі реінкарнанти, які на момент пробудження сил будуть жити в цьому місті, належатимуть до Білої Вежі. Тут вони пройдуть навчання, отримають зброю та зможуть стати стражами- або обрати для себе якусь іншу, не пов'язану з війною професію

(проте, бойову підготовку мати обов'язково, на випадок чергового прориву Завіси - які трапляються з непередбачувальною регулярністю. Інколи поміж ними проходять десятиріччя, а інколи - ледь встигає вирости нове покоління).

4. Фортеці та класи

Кожна фортеця є одночасно і оборонним пунктом, і окремою військовою частиною, яка у разі чергового нападу Тіней буде підпорядковуватись об'єднаному командуванню. В додаток до цього, кожна фортеця виступає навчальним закладом, який відповідає за підготовку нових стражів.

В спокійний час, усі внутрішні проблемивирішуються Радою Старшин, яка обирається з кожного відділу в залежності від класу та спеціалізації бійців.

Невдовзі після першого появлення в Торії, у кожного молодого реінкарнанта проявляється клас - спрямованість стража, за його походженням та досвідом попередніх втілень. Клас проявляється у вигляді мітки на зап'ястку. Це визначна риса реінкарнантів, наслідок їх постійних перевтілень та зв'язку із Торією.

Найпоширенішими класами є:

Х - бойові (скоріш за все, стануть бійцями)

А - обдаровані (мають схильність до магії чи інших здібностей)

В - підтримка (будь-що, від обслуговування та саппорту до тактики чи ведення господарства. Зазвичай вважаються найбільш "мирними" серед реінкарнантів)

N - високорідні (прямої гілки - відносяться до однієї з шести Родин, кожен з членів якої є реінкарнантом. Мають деякі привілеї, а окремі представники Родин можуть напряму впливати на загальні події - інколи чи не більше, чим старшини окремих фортець. При цьому мають більше обов'язків та магічних задач, аніж звичайні бійці)

(АБО, високорідні непрямої гілки можуть бути перевтіленням прямого родича, наприклад бабусі чи дідуся, які загинули невдовзі до їх народження. Або з'являтись в одній родині раз на декілька поколінь, Проте цей випадок, певна річ, є далеко не таким "престижним", як бути з Родини)

5. Реінкарнанти та аспекти

Кожен реінкарнант спочатку проходить коротк�� навчання азам. Зазвичай це проводиться влітку, коли набирається певна група підлітків, в яких цього року проявились сили (тобто, їх знайшли та перенесли до Торії). Після цього їм завжди дається вибір - пройти випробування та стати стражем, чи повернутись назад до свого життя та забути про Торію.

Цей вибір завжди поважають.

Якщо вони обирають випробування - вся группа виконує подорож вглиб плато Гоен, до сакрального місця під назвою Печера Шести Духів. В цій печері зберігаються аспекти (жива зброя) усіх загиблих до цього реінкарнантів.

Увійшовши туди - вони дізнаються, хто саме з аспектів обере їх як свого партнера в цьому втіленні, та дасть Назване ім'я (за яким до реінкарнанта будуть звертатись до кінця його життя, оскільки людські імена в Торії не мають сили). Все подальше навчання буде обертатись навколо володіння аспектом та побудови зв'язку із ним.

Самі аспекти поділяються на шість типів, в залежності від їх специалізації. Це:

Ближній бій (атака)

Дальній бій (захист)

Розвідка (тактика)

Медицина (зцілення)

Технології (розвиток чи управління)

Енергетика (володіння аурою, тобто магія)

Тип аспекту є не вироком, а скоріш... схильністю. Сферою, в якій реінкарнант зможе більше себе проявити, та на якій буде спеціалізуватись його навчання. Проте завжди лишається місце для свідомого вибору та зміни напрямку.

Навчання реінкарнантів проходить групами. Старші вихованці (або ж високорідні, яких виховують на дому з самого дитинства) часто виступають інструкторами до групи чи окремих учнів. Вони діляться досвідом, допомогають їм розібратись у володінні аспектами, вчать володінню зброєю та досягненню певних етапів у навчанні, показують зсередини життя й устрій фортеці. В залежності від випадків, ці вихованці можуть виступати як і просто радниками чи кураторами, так і ставати повноцінними менторами для майбутніх стражей.

6. Архангели

Якщо повертатись до Білої Вежі, однією з визначних її рис є той факт, що саме в ній вчиться та буде боротись єдиний на всю Торію архангел.

Архангел - дуже рідкий клас, який з'являється далеко не в кожному поколінні, та їх ніколи не буває декілька одночасно. Вважається, що архангели є перевтіленням великих полководців чи навіть королів давнини, силами яких були відбиті попередні атаки Тіней.

Попередні архангели - два брата-близнюка (поява яких сама по собі було дивом) загинули більше сімидесяти років тому, під час останнього прориву Завіси. Тож тепер всі шепочуться, що з народженням нового архангела вартоготуватись до ще одного нападу, адже це завжди є поганим знаком.

А також, всі затамувавши подих чекають, чи не з'явиться у зв'язку із наближенням небезпеки ще й ХА - ще один дуже рідкий клас, який традиційно вважають помічником та правою рукою архангела

(популярна теорія стверджує, що унікальність народження близнюків-архангелів спричинена тим, що один з них мусив бути архангелом, а інший ХА - проте *щось* пішло не так.

Інші навпаки, вважають що ХА не з'являлись вже настільки довгий час, що їх ланцюг перевтілень міг бути по��ушений. Тож цей клас ніколи більше не з'явиться, та боронитись від Тіней доведеться силами одного лише архангела).

[katrusyapsycho]

9. 04 (коли хочеш жахатися до кінця війни)

Любий Щоденнику, сьогодні я не подохла проїбалася. Я не виконала 3 завдання. Я навіть не пам'ятаю третього. Не знайшла опитувальник і не зробила анкету. Не зробила малесенький шматочок прибирання. І що я там ще хотіла..? Сьогодні я зустрічалася з подругою та сестрою. Це їбанутись можна. Ні, з подругою та сестрою все норм. Але моє місто... Я в ахуї... Я просто в ахуї. Ці зачинені пневмоворота в метро, перевірка документів, палатки й спальні місця на платформах... Поїзд - один на всю гілку. Спочатку їде в одну сторону, потім машиніст переходить і поїзд їде в іншу. Інтервал руху приблизно година. Я не встигла на поїзд, коли їхала туди. Чекала 50 хвилин. Люди питали мене, коли буде поїзд. Спитало 3 людини. Питали, як це все працює... Сука... Агов, люди!!!! Ви думаєте, що знайшли найобізнанішу?! Та я сама в ахуї і перший раз їду сьогодні!!! Сука бісить, блять!!!!!! Завжди в мене питають дорогу, ще щось. Тепер як працює метро. Та я не їбу!!! Я б сама хотіла, щоб мені це хтось пояснив!!! Враження від поїздки гнітюче. Довге очікування, протяги, я змерзла, поки чекала. Тьмяне світло. Якийсь гул, чи то вентиляція, чи то стогін землі. Реально якась пізда. Добре, що в телефоні була книга. Зараз я читаю "Жінка французького лейтенанта". Там щось біля 300 сторінок. Швидко прочитаю. Це вам не "Улісс", "Анна Карєніна" і "Война і мір", які я читала перед цим. Гарні були книжки. Можна було довго читати. Потім теж... Наша зустріч з дівчатами була приємною. Але ми почали розповідати про свої почуття, як ми переживали ці 40 днів, про своїх знайомих, про політику, про те, як одну з нас мало не вбили свої ж. Як в хлопця сестри загинули знайомі. І таке інше. Військові такі історії військового нахуй часу. Коли я приїхала додому, я була нажахана. І новими порядками в метро, і оборонними спорудами по всьому місту. І нашими переживаннями. І до мене дійшло: того, що зараз відбувається, НЕ МАЛО БУТИ!!!! Цього не мало статися!!! Не мало бути цього напівзмертвілого метро, перетвореного на бомбосховище, цих загорож, зачиненого ботсаду, коли там квітнуть магнолії. Моя сестра не мала ще більше посивіти. Втричі більше від того, що в неї і так було. Моя подруга не мала знати, що коли вона боїться, що помруть її діти, вона починає швидко-швидко розмовляти. Я не мала себе заспокоювати "Та це розмінування", почувши вибухи. Власне, я взагалі не мала їх чути!!! Ми всі знаходимось в НЕНОРМАЛЬНІЙ СИТУАЦІЇ!!! (як психолог додам, що всі наші реакції є цілком нормальними. Нормальні реакції на цю ненормальну ситуацію. В вас не їде дах, якшо шо. Але, якшо шо, то звертайтесь по допомогу). Ми знаходимось в ненормальній ситуації. Сьогодні я якось дуже чітко і виразно відчула весь той жах. Щоправда, дівчата казали, що вони не відчувають жаху. Що ніби звикли до цього. Можливо, я б теж звикла, якби не їхала з Києва. Але я не хочу звикати. Я не хочу, щоб смерті, вибухи, це перероблене на казна-що метро ставало звичним!!! Я не хочу втратити відчуття, що це пиздець!!! Ми живемо в суцільному пиздеці!!! Навіть не тому, що я хочу назад своє улюблене метро, до якого я звикла, яке завжди було для мене острівцем стабільності в цьому світі. Ми живемо під час нападу на нашу державу, під час війни, агресії, бажання росії нас знищити. Я не хочу, щоб це стало нормальним і звичним. Я хочу зберігати в собі частину, яка буде жахатися до кінця війни. Бо саме ця частина - нормальна!!!!! Я хочу залишити в собі цю частину, пронести через всю війну. Щоб мені було куди повернутися "додому". Завтра багато роботи. Інтервізійна група, група психологічної підтримки (по ходу, знову я її буду вести), супервізійна група, потім ще велика рефлексивна група. Я і так сьогодні пропустила рефлексивну групу нашого інституту. З дівчатами хотіла побачитись більше. В��агалі трошки ці групи підзаїбали. Через них я не впевнена, що я відчуваю саме те, що я відчуваю. Загальний процес мене ніби поглинає. Так, як з цим сраним Арестовичем. Коли думаєш, що можна довіряти, що це офіційні дані, а воно пиздло. Так і тут. Думаєш, що сила в єдності, що група думає правильно, а знаходиш себе в якомусь стрьомному груповому процесі. Я їбала. Хоча, звісно, це все динаміка. І спочатку, коли було злиття, мені навіть було по кайфу. Але теперь маятник хитнувся в іншу сторону. Ба більше!!! Я не хочу читати новини, бо не хочу переживати цю війну так, як всі! А раптом мною знову маніпулюють? Наприклад, як до війни. Коли нас запевняли, що все буде ок. Я складала свій рюкзачок, але відчувала себе придурошною панікеркою. Тепер важко вірити. Я хочу переживати цю війну так, як переживаю її я. А коли я потрапляю до кола інших людей, мені здається, що моя позиція якось розмивається і стирається. Мене це бісить. Доречі, щодо кола інших людей... Не прочитала статтю завтра на групу. Їбать-їбать. Стаття Фройда про війну. Може, сьогодні прочитаю. Може, завтра. Сьогодні я лежала нажахана на дивані та намагалась якось сформулювати, що мене так налякало. А налякало те, що так, як зараз, не має бути. Ще сьогодні був визначний день в тому плані, що мені зателефонував клієнт. Він залишив заявку на сайті, я не відповідала (бо мені не було сповіщення), і тоді він зателефонував. Хуясобі!!! Перший клієнт з початку війни. (Ну, тобто, якщо не рахувати "старих"). Я сприйняла це як благодатну звістку. Це означає, що робота таки є, люди звертаються, сайт працює, заявки приходять (сповіщення прийшло пізніше). Домовились, що я дізнаюсь про кабінет і зв'яжусь з ним на початку тижня. Отаке. Хлопець, доречі, мутний. Але то таке. Подивилася частину фільма "Друга Земля". Мабуть, сьогодні його додивлюсь. А статтю почитаю вже завтра. Або додивлюсь і почну. А завтра сходжу на пошту, заберу посилку (сьогодні завтикала), потім підключусь на інтервізійну групу, і далі по плану. Блять, я і хочу працювати, і не хочу. І я не хочу, щоб була війна. І так блять життя складне, а тут ще це гівно з рашки полізло. От блять тільки його не вистачало!!! Окей. Додивилась фільм. Напрочуд швидко прочитала статтю Фройда. Можна спробувати поспати. На завтра якісь великі плани. Але впораюсь, що робити. А, от що хотіла ще сказати. Напередодні війни я була ��мушена скинути налаштування в телефоні. І багато чого зникло. Деякі контакти, галерея, застосунки й оце все. Ніби зникла частина мене. Потім почалась війна, ми переїхали, і ще частина мене кудись поділася. Потім ми повернулися, і та частина не віднайшлася, а тим часом все більше віддаляється частина, яка звикла до безпеки і колишнього ритму життя. Так я гублю себе. Я не можу зрозуміти, хто я зараз. Без звичного метро, звичної впевненості, свого кабінету і галереї з фото. Навіть щоденник в мене інший... Ааа, так!!! До списку втрат віднесемо ще щоденник, і написання щоденника російською мовою. То хто я? Яка я без усього цього? Що лишається, а що змушене відпасти чи трансформуватися?

[greenpostua]

❗️БПЛА вдарив по будівлі ОВА в Сумах, – нардеп Качура. Швидше за все, це був дрон "Італмас", який випускається в Іжевську — українські дрони нещодавно атакували тамтешній завод дронів, проте не все виробництво знищили.

😭Також на Сумщині цивільне авто підірвалося на міні біля кладовища в Есмані. Загинули двоє братів — їм було 55 і 50 років. Вони їхали, щоб встановити пам’ятник. Трагедія сталася близько 12:10.

Люди продовжують нехтувати тим, що ворог активно мінує територію, зокрема й дистанційно. Окрім того, подекуди не всі ділянки розміновані ще з 2022 року – саперів не вистачає, оскільки площі величезні.

📹: відео з соцмереж

[interestingfactsfan]

10 книг, написаних бездоганною українською мовою

   Кажуть, для того, щоб збагатити свій словниковий запас, потрібно багато читати. На жаль, дійсно якісно написаних та перекладених українською мовою книг не так вже й багато.

   Я не намагаюсь зараз критикувати сучасних авторів, це скоріше моя прискіплива оцінка до змісту, стилю написання, здатності зачепити емоції читача.

   Так от, скучила я за українськими книгами і постаралась скласти список, який містить твори, написані красивою українською мовою або ж вдало перекладені іноземні видання, – ним і ділюсь з вами.

1. «ЛЬВІВ. КАВА. ЛЮБОВ», НАТАЛКА ГУРНИЦЬКА, ГАЛИНА ВДОВИЧЕНКО, ДАРА КОРНІЙ, ВІКТОРІЯ ГРАНЕЦЬКА, НІКА НІКАЛЕО, ТЕТЯНА БЕЛІМОВА

   Це короткі оповідання українських авторів, їхні думки, які виникають за чашечкою запашної кави у львівській кав’ярні чи на терасі кафе. Це книга про Львів – його вузькі вулички, гамірні натовпи, красиву архітектуру та казкову атмосферу старого міста. Це книга про каву, яку львів’яни п’ють багато і часто, яку вони вміють готувати по-особливому, без якої не починається ранок і не проходять чи то дружні, чи ділові зустрічі. Це книга про любов – красиву та вічну, скороминучу та трагічну, солодку та гірку, стриману чи розпусну, таку різну, але щиру та відверту. Прогуляйтесь разом з героями вулицями Лемберга, випийте ароматного напою і перейміть частинку емоцій.

2. «СУЧА ДОЧКА», ВАЛЕНТИНА МАСТЄРОВА

   Перенесіться на хвилинку в стару українську хату: де палає вогонь в теплій печі, на стінах ікона та рушники, посеред кімнати масивний стіл зі стільцями, а ось матір грається зі своїм сином. Картина затишна та приємна, чи не так? Проте за великим щастям ховається дорога болю та випробувань. Цим гармонійним відносинам матері і сина передувала сумна історія жінки, яка взяла на виховання чуже маля і поклала всі свої сили на те, щоб воно виросло щасливим. Вона принесла в жертву своє особисте щастя, красу, талант та стосунки з близькими, зазнала нерозуміння та навіть знущання, важка праця та бідне існування також не могли її зламати. Це розповідь про внутрішню силу, незламну особистість та невичерпну материнську любов.

3. «ДОКИ СМЕРТЬ НЕ РОЗЛУЧИТЬ НАС», ЮРКО ВОВК

   Цей твір написаний не тією українською, до якої ми звикли в повсякденному житті: багато архаїзмів та діалектів втім не завадили внести цю книгу в список тих, що написані досконалою українською. “Доки смерть не розлучить нас” – клятва, яку Володимир дав Батьківщині, захищаючи її, не забуваючи та мріючи про повернення додому з чужини, ті ж слова він промовив Марії і цю обіцянку вони берегли, незважаючи на життєві перипетії, буденність, яка не завжди давала надію на щасливе “завтра”, довели, що мріяти і чекати варто, що справжні почуття – міцна опора, яка дає силу боротись та вірити.

4. «ЩАСЛИВІ ЛЮДИ ЧИТАЮТЬ КНИЖКИ І П`ЮТЬ КАВУ», МАРТЕН-ЛЮГАН АНЬЄСПереклад: Кононович Леонід

   Перекладений українською бестселлер французької письменниці Мартен-Люган Аньєс про історію жінки, життя якої поділила навпіл на “до” і “після”, автокатастрофа, в якій загинули її чоловік та донька. Потрібно вчитись жити заново, відроджувати віру та любов в своєму серці. Жінка наважується поїхати в подорож, про яку вони мріяли з чоловіком та тепер вже самостійно знайти новий сенс життя, стати щасливою та повірити в справедливість.

5. «TATTOO. ЧИТАННЯ ПО ОЧАХ», В’ЯЧЕСЛАВ ВАСИЛЬЧЕНКО

   Книга прийдеться до смаку любителям детективів. Незвичні обставини жорстокого вбивства татуювальника змушують журналіста-криміналіста Богдана Лисицю попотіти над розслідуванням справи. Проте історія продовжується з іншим тату-майстром і щось підказує Богдану, що він наступний, то ж краще поспішити з розкриттям деталей справи. Книга містить багато деталей процесу набивання тату, цікаві та несподівані повороти подій, динамічний та заплутаний сюжет, харизматичні персонажі не дадуть вам занудьгувати та відкласти книгу в довгий ящик.

6. «ДІВА МЛИНИЩА», ВОЛОДИМИР ЛИС 

  Це масштабна історична драма, яка бере свій початок в XVII столітті і майстерно проведена автором аж до сучасності. В ній переплетені історії полководця Наполеона Бонапарта, князя Адама Чорторійського та селянина Афанасія Терещука. Читач стикнеться з подіями війн та революцій, почуттям коханням, іноді зрадливим та підступним, частіше все ж вірним та щирим, бажанням влади та здобутків, яке іноді домінує серед мотивів людських вчинків. Запасіться терпінням, ви будете здив��вані та захоплені поворотами історії.

7. «Я, ТИ І НАШ МАЛЬОВАНИЙ І НЕМАЛЬОВАНИЙ БОГ», ТЕТЯНА ПАХОМОВА

   Зворушлива драматична сімейна сага, заснована на реальних подіях 1941–1945 років. Війна не шкодує нікого і тільки милостива доля іноді дає фору, можливість відстрочити жахливу участь побратимів, врятуватись від смерті. Сім’ї Міри вдається втекти з гетто – вони знаходять прихисток в селянина, який втратив свою доньку, напрочуд схожу з Мірою. Проте дитинство дівчинки все ж далеке від нормального: постійний страх та передчуття небезпеки, ігри на сільському кладовищі та життя у підвалі. Але дитяча надія на краще неймовірно могутня.

8. «СИРІТСЬКИЙ ПОТЯГ», КРІСТІНА БЕЙКЕР КЛАЙНПереклад: Гординчук Олександра

   Для стосунків не важливі вік чи статус, немає й ідеальної формули дружби. Здавалося б, про дружбу між неформальним дівчам Моллі і заможною літньою дамою Вівіан Дейлі не може бути й мови, проте час розставляє все на свої місця, іноді ятрить рани, піднімаючи на поверхню те, що припадало пилом на горищі протягом багатьох років – спогади – емоції втілені тепер в матеріальному еквіваленті. Вони мали спільні мрії на двох: затишний дім з великою родиною, сімейне вогнище та родинна підтримка. Мрії мають здатність здійснюватись.

9. «ОГОЛЕНИЙ НЕРВ», СВІТЛАНА ТАЛАН

   Письменниця в своєму романі повертає нас до складних, переломних подій 2014 року: події Майдану, початок війни, новий поділ народу на тих, хто “за” і “проти”, на “своїх” і “чужих”. Найсумніше те, що такий поділ відбувається і в родинах, між друзями – їхні переконання змінюються, вони стають по різні боки барикад і в один момент перетворюються на чужинців і навіть ворогів. Твір змушує переосмислити події революції гідності, пишатись своїм народом, плакати та сумно всміхатись, але точно не залишитись байдужим.

10. «ЧОРНА ДОШКА», НАТАЛКА ДОЛЯК

   Страшні події Голодомору – сторінка історії, яку варто знати та пам’ятати, це те, про що складно говорити, але те, що стосується кожного українця, бо є частиною історії його народу. Наталія Доляк змогла по-новому донести до читача ці події, втіливши образ нації в персонаж хлопчика, до якого в сновидіннях являються моторошні події того часу, змушуючи прокидатись переляканим та настороженим, так вони намагаються достукатись до свідомості народу, нагадати про себе, застерегти від уникнення помилок.

[gotten]

Про практичну філософію

У світі є сотні питань, відповіді на яких може дати виключно філософія. Проте, більшість з них за своїм характером та практичним застосуванням перебувають десь далеко за межами повсякдення пересічного читача. Але не всі. Є винятки. Для прикладу, є гарне запитання для розумових вправ: “Коли настає особиста відповідальність солдача чи державного службовця за виконані ними накази/розпорядження/інструкції?”. Чи можна судити того, хто через власну “посаду” просто виконував наказ?

Історія цього запитання знає вже не один десяток років суперечок, писемних баталій і обвинувачень. В її крайності на одному боці перебуває типовий нацист, який знищив сотні невинних людей слідуючи вищеспущеним інструкціям. На іншому боці - пілот бомбардувальника, який скинув атомну бомбу на Хіросіму. В обох випадках загинули невинні люди. В обох випадках дійові особи виконували наказ. Проте, людська мораль оцінює ці два вчинки рознобічно. То чи може бути якась відповідальність за ці вчинки і чим вона буде обгрунтована? Чи можна порушити наказ, навіть якщо він йде від суверена, що є ганатом самого суверенітету держави?

Хорошим вступом до цих роздумі буде повість Тадеуша Боровського “У нас в Аушвіці” та книга Ганни Ардент “Банальність зла”.

[objectivnewskharkov]

Около 15:15 россияне выпустили авиабомбу по селу Новоплатоновка Боровской громады, сообщила пресс-служба ХОВА. - https://www.objectiv.tv/uk/objectively/2024/10/20/zaginuli-litni-lyudi-uden-rosiyani-obstrilyali-selo-na-harkivshhini/

[ua2daynews]

Удари по прикордонню, крилаті ракети: доба війни та втрати ворога, що перевищили 190 тисяч

580 ліквідованих окупантів та 53 одиниці знищеного ворожої техніки за попередню добу: триває 430 день російського повномасштабного вторгнення. Минулої доби російська федерація завдала чергового масованого ракетного удару по цивільних об’єктах та житлових будинках. Нажаль є влучання. Загинули та отримали поранення мирні люди. Не маючи бажаних результатів на полі бою, ворог цинічно продовжує…

[the-nebraskan]

One year since Russia invaded Ukraine. Ukraine and its people stand. We stand with them.

[andriy-lysenko]

Моя зачарована Десна

У мене була своя «Зачарована Десна». Покійна нині бабця Шура (Олександра) не вміла говорити інакше, як із прокльонами та матюками. Тобто літературні слова в лексиконі теж були. Але рідко.

Кличе вона кота попоїсти. (Бабця любила котів. А коти – її. Однак, якби бідні тварини розуміли людську мову, вони б нізащо не наближалися до хазяйки ближче, ніж на десять метрів.) Вона виходить на поріг, ставить миску з їжею й гукає: «Кис-кис-кис, мій хороший, іди сюди, мій маленький, я тобі поїсти винесла, щоб тебе покорчило!» І кіт ішов…

Так само бабця годувала курей: «Ціпа-ціпа, мої гарненькі, ціпа-ціпа, щоб вас порозривало!»

З великою любов’ю та шаною бабця Шура ставилась до людей. Особливо до мене, свого єдиного онука. З яким теплом у голосі вона говорила про моє обличчя: «У нього ж морда, як у коняки». Любила бабця і свого чоловіка, мого діда. Причому, здається, іноді аж занадто сильно. Не ризикну тут наводити всі епітети, якими вона його нагороджувала – раптом це прочитають діти…

Бабця Шура померла 2002 року влітку. Перебирала квасолю на порозі й – похитнулася, впала би, якби дід не підхопив на руки. Інсульт. Вона промучилася кілька місяців. А потім її не стало.

Цей текст – найменше (і вже, напевно, єдине), що можу зробити для неї. Просто щоб пам’ятали. Вона на це заслужила.

Дитинство

Повне ім’я бабусі – Олександра Григорівна Кухаревська. Народилася вона 25 січня 1926-го (у паспорті чомусь 1924 роком записали) в селі Семенасте Новоукраїнського району. Була дванадцятою дитиною в сім’ї. Після війни їх лишилося тільки троє: найстарша сестра Ольга, брат Микола й Олександра.

У війну Ольга була в Ананьєвому, Микола служив у армії, був на фронті (там загинули кілька братів), ще одна сестра – Маруся – померла від якоїсь хвороби (ховали як наречену, бо сталося за тиждень до весілля).

Була ще одна Саша – її, як тоді говорили, завалки задавили (гнійна ангіна). Орали кіньми поле, холодно вже було, приморозки, а вона з дітьми гуляла, ховалася в борознах. Який же там одяг був тоді… Коротше кажучи, застудилася й померла.

У 1932 році померли їхні батьки – Федір і Устина. Олександру забрала найстарша сестра Ольга.

– Який же Федір, якщо вона – Григорівна? – питаю в її доньки, моєї мами.

– А послухай. Побігла вона з дітьми в ліс збирати ягоди. Рочків шість було тоді. І загубилася. Бродила, бродила й вийшла на шлях. А там люди підводами на базар у Малу Виску їхали. Забрали дитину. Вона не пам’ятала, як село називається, в якому з Ольгою жила. Пам’ятала прізвище – Кухаревська, знала ім’я – Шура. Коли ж спитали, як батька звати, переплутала і сказала: «Гриша» (це найстарший брат був). Усе життя дві рідні сестри так прожили: Ольга Федорівна й Олександра Григорівна.

Переїхала, отже, Шура в Малу Виску. Там тоді був притулок колгоспний. У ньому жили з понад десять дітей, чиї батьки повмирали. Колгосп їх годував, щоб у голодовку не повмирали. Куховарила баба Єлька – Олена. Це бабуся композитора Павла Яковича та поета Володимира Яковича Бровченків. Ось що Володимир Бровченко писав у автобіографічній книзі «Вікнина: спогади»: «В одній половині куркульської хати містилося колгоспне правління, а в другій – інтернат: хлопчики й дівчатка (за ширмою), душ дванадцять, і геть малі, такі, як я, і трохи старші. Кілька літ я жив серед них – як одна родина. За довгим столом зі струганих дощок гуртом і уроки робили, і обідали. До самої війни зберігався той дружній дитячий гурт: Маша, Шурка, два Івани, Ілько, Маруся… Маша й Шурка (Шурка – Бабина, так її прозвали, бо, коли дід Семен помер, завжди жила у баби Олени як рідня) ще й донині живуть у Висці».

Історія з притулком ледь не завершилася трагічно. «І все було б нічого, так заходився Семен Степанович у тридцять третьому створювати отой артільний пансіонат (чомусь у нас його називали інтернатом): зібрав з околишніх сіл дітей, родини яких вмерли з голоду, – згадував Володимир Якович. – Колгосп одягав їх, кормив і в школу опреділив. Райпарткомові це дуже не сподобалось – розбазарює Семен колгоспне добро! – і діда стали тягати на різні допити, зняли з головування, вигнали з партії. Добре, що не посадили за “шкідництво”».

Війна

У 1941-му Шура закінчила семирічку й поїхала в Одесу – якісь родичі Бровченків там жили – вступати до ФЗО (на кшталт теперішніх ПТУ). У Південній Пальмірі її застала війна. Зібралися повертатися в Малу Виску четверо дівчат – усі Шури, до речі, – й хлопець Іван. Доїхали до Березівки (неподалік Смоліного), але далі їх не пустили – у Малій Висці вже були німці. Розвернули на Херсон, посадили в попутки. Дорогою потрапляли під бомби, у хлібах і кукурудзі ховалися. Але до Херсону чотири Шури й Іван таки дісталися.

В евакуаційному пункті в Херсоні їм призначили на Астрахань, а звідти – до Гур’єва. Проте в Астрахані вони теплохід проспали. Їх посадили на інший і привезли в Єнотаївський район, село Миколаївка.

У Миколаївці працювали, де хочеш (усе для фронту, усе для перемоги!) Працювали на птахофабриці – птицю годували не зерном, а вареною рибою. Варили у величезних казанах і кидали на землю. Кури та качки обкльовували так, що лишалися тільки ребра й хребет. А щоб собі рибки попоїсти, брали пляшку і йшли до рибалок. Ті дозволяли набирати в мішок стільки, скільки зможеш донести. Червона і чорна ікра ложками, осетрина…

Орали, сіяли, перевозили вантажі верблюдами. Коли жнива були, у величезні короби на колесах складали мішки з врожаєм, запрягали верблюдів. Ззаду воли йшли, бо верблюди дорогу додому обов’язково знайдуть, а воли – не факт. Робітники просто вмощувалися зручніше на мішках з зерном і спали. Верблюди самі йшли, куди треба, хоча там був голий степ, ніяких доріг чи стежок.

Одного разу воли відірвалися. Верблюди далі потихеньку посунули в село, а воли напаслися, лягли на травичку й сплять. Чоловіки з села – інваліди в основному, старики й малі – зразу на коней (а коней дуже мало було) і шукати, щоб калмикам не дісталися. Але того разу все обійшлося, знайшли волів.

Після війни Шура повернулася в Малу Виску, як не вмовляли її залишитись на Волзі. Влаштувалася працювати в аптеку – спочатку санітаркою, потім – касиром.

Весь цей час старша сестра Ольга ніяк не могла собі пробачити, що загубила дитину в далекому тридцять другому. А менша навіть не здогадувалась про існування старшої.

Дві сестри

Шура й Ольга були дуже схожими ззовні, незважаючи на серйозну різницю у віці, – двадцять один рік. За сім кілометрів від Малої Виски, в селі Чуйкове (Мар’янопіль зараз) Новомиргородського району жили їхні родичі. У Новомиргороді тоді ні млина, ні олійні не було, тому всі у Виску їздили за борошном і олією. Заодно і на базар заходили, і в аптеку заглядали ліків прикупити. Побачили там Шуру. Старшу сестру вони добре знали, бо родичалися. А Шура ж зовсім малою загубилася! Давай її розпитувати:

– Ти хто? Як звати тебе?

– Шура Кухаревська. Григорівна.

Вони здогадалися, чому Григорівна.

– А ти знаєш, що у тебе є рідна сестра?

– Нікого я не знаю, я взагалі в притулку виросла, а потім у баби Єльки в сім’ї.

Ольга ж тоді була домпрацівницею. Діти її в голодовку повмирали. (Мишко, ще один хлопчик і Валя. Дівчинка ця років у дев’ять померла. Голодовка тоді була, Ольга десь роздобула зерна. Запарила кашу й сховала, щоб увечері попоїсти. А Валя знайшла й накинулася на їжу – заворот кишок.) Чоловік – Семко – не хотів вступати в колгосп, і його заслали кудись як ворога народу. Там – невідомо, де точно, – і згинув. Ольга працювала вдома в багатших людей в Ананьєві, Первомайську, а потім – в Одесі. Хазяїн спочатку був першим секретарем райкому, згодом – обкому. Вона ж за всіх була: і нянька, і хатніми справами займалася. (Дуже довго потім зв’язок підтримували, фактично до розпаду СРСР.)

З Одеси ходили потяги на Малу Виску, на Новомиргород. На Войнівці – це біля Чуйкового – зупинялися. І коли Ольга вкотре приїхала до родичів у Чуйкове, ті її буквально ошелешили:

– Ти знаєш, що Шура жива? Знайшлася!

– Як?! Скільки ж часу-бо минуло.

– Отак! В аптеці в Малій Висці працює.

Привезли Ольгу у Виску – так дві сестри й зустрілися. Років через п’ятнадцять розлуки.

Потім, коли в Олександри народилася донька (моя мама) – а тоді декретів не було, два місяці до пологів, два місяці після, і все, на роботу йди, – сестра попросила Ольгу приїхати допомогти доглядати дитину. З тих пір Ольга постійно жила з ними: Шура, її чоловік Володя, донька Таня й вона. Вигляділа Тетяну, а потім і онука (мене). У Малій Висці Ольга ніде не працювала. Платили щось на зразок пенсії – десять карбованців на місяць. Шура з чоловіком ніколи тих грошей не брали, вона збирала їх докупи. То, коли доньці купували будинок, доклала. Померла, коли я ходив у другий клас. Їй було 83 роки, так жодного разу більше заміж не вийшла.

Ну а бабця Шура… Що ще можу сказати про неї? Любила київське «Динамо» і котів. Варила розкішний холодець. До останнього не могла всидіти на місці – постійно щось треба було робити. Ходила на базар о п’ятій ранку – «щоб не пропустити нічого». Жила, як могла та вміла. Але найголовніше – чесно.

Земля пухом!