#лірники

[gwenllianwales]

Лебійська мова

Сьогодні вийшов п'ятий розділ "Господаря метро". Тож, саме час дізнатися трохи більше про мову, яку згадує Денис. Не тільки згадує, а ще й іноді вживає давно забуті слова.

Таємною лебійською мовою спілкувалися українські кобзарі, бандуристи та лірники. Сліпі виконавці говорили лебійською один з одним та з поводирями. Мова дозволяла зберігати кобзарські таємниці.

До того ж, кобзарі завжди здавалися більшості людей носіями якоїсь таємниці, мало не чаклунами-характерниками, й існування секретної “лебійської” (тобто, “дідівської”) або “шлепецької” (“сліпецької”) мови лише додавало кобзарям таємничості.

На Галичині мовознавці записали пісеньку міс��евих лірників:

“КОБИ МЕНІ КУМСА СЯНА,

А ДО КУМСИ ЩЕ Й ТИРИНЯ

І БУТЕЛЬБУХ ВОВЧАКУ,

КАРАВОНА ЧОРНОБРИВА”.

У ПЕРЕКЛАДІ ЦЕ ОЗНАЧАЄ:

“КОБИ МЕНІ ХЛІБЕЦЬ СВЯТИЙ,

А ДО ХЛІБА ТРОШКИ СИРА,

А ДО СИРА СКЛЯНКА ПИВА

І ДІВЧИНА ЧОРНОБРИВА”.

Лебійська мова існувала до 1930-х. Востаннє мовознавці зафіксували її під Харковом.

Ось тут ви можете ознайомитися з лебійською мовою, точніше тим маленьким шматочком її, який зберігся до наших днів. Саме цим словником я користуюсь, коли пишу оріджинал.

Джерела та деталі: 1, 2

Читати оріджинал "Господар метро": ао3, ФУМ

Лебійську мову також знає Щек з "Львівської брами", але слова з неї не використовує при спілкуванні. Орідж на ао3

[afarransilent]

Прифронтове місто напередодні Різдва

Сергій Жадан

Прифронтове місто напередодні Різдва. Всі йдуть до церкви, ніхто не знає слова. Повторюють за втомленими п��нотцями. Плачуть за самогубцями та мерцями. Сніг чорніє, ніби відрубана голова. Марія співає з сиротами та вдівцями.

Церква робить нас схожими на дітей: що нам потрібно ще, крім добрих вістей? Співаймо псалми, змагаймося з сатаною, слухаймо вовче виття зими за спиною. Б’ють гармати в степу, господиня кличе гостей. Сонні воли прокидаються за стіною.

А смерть чекає на вулиці, знає, де ми стоїмо, вичікує, не поспішає, коментує святе письмо, коментує безрадісно апостольські теплі послання, їй здається, що в діях апостолів надто багато вагання, а в нашій вірі, здається їй, замало тепла. На вашу любов, – говорить, – не вистачає зла.

Стоять із псалтирями в руках старійшини й мудреці, за ними полковники зі шрамами на лиці, писарі, джури, гармаші, піхотинці, стають до гурту, але опиняються наодинці, запеклі прапороносці, поважні бійці стоять, чекають при вівтарі, мов на трамвайній зупинці.

Радіють селяни, прийшли з довколишніх сіл, міщани теж радіють з останніх сил, радіють дяки, лірники та бандуристи, співають внизу мироносиці, співають вгорі хористи. Гості сідають повагом за святковий стіл. Не потрапляють у ноти штрафники і штабісти.

Хто з вас вціліє цієї зими, чоловіки? Хто з вас вийде з того боку ріки? Хто впаде на снігу, хто піде під кригу, годувати плоттю своєю замерзлу рибу, поїти кров’ю своєю солончаки, відбиватись луною в дзвінкому пташиному крику?

А смерть чекає в полі, не заходить у дім, і до смерті підходить хлопчик, і говорить: «ходім, ходім, покажу тобі наші статки й комори, у мене, – говорить, – немає страху і немає покори. Бачиш, скільки світла в цім просторі золотім? Стане на всі пташині гнізда й зміїні нори».

…Їх тут стільки стоїть – радісних і сумних. Але доки вона теж стоїть поміж них, доки вона співає разом із ними – з усіма радісними, усіма сумними – смерті немає, немає нещасть і лих. Горять вогні, засинають тварини, тривають зими.