#питань

[grom222]

ТОП-5 питань про доставку газу

З метою всебічного інформування про особливості надання послуг з розподілу природного газу фахівці Дніпровської філії «Газмережі» надають відповіді на найпоширеніші питання від клієнтів.... Читать дальше »

[mykozai]

мене дивують моральні мазохісти, які блокують бісячих людей, але все рівно їх сталкерять, аби бомбити через їхнє існування. от шоб шо. заблокуй і тішся як дідько цвєчком

[litredikulemet]

Мова про жінку

Готувала цей допис два роки тому, але не встигла закінчити його до 8 Березня, тому залишила в чернетках доопрацювати іншим разом (такого в моїх чернетках багацько). Думала, що сьогодні настав цей день, але не судилося, бо у вихідний, на який завжди так розраховую через безліч справ, навіть суто побутових — не кажучи вже про іншу невдячну роботу чи творчий розвиток, — укотре маю працювати через матеріал колеги. Прикметно, коли це був мій матеріал і я узгоджувала ідею та надсилала його завчасно, то його або не квапилися ставити, коли він актуальний, або не ставили взагалі, і глибоко похуй на мої старання та витрачений час.

Тож публікую цей допис, на жаль, незакінченим. Хотіла висвітлити більше різних жіночих питань із мовного аспекту, зробити це ретельніше, ґрунтовніше, але ж навіть, сука, у вихідний не дадуть цього зробити. Публікацію про Шевченка, яку планувала теж два роки тому, відповідно, теж не встигаю підготувати через неповагу, з якою постійно стикаюся. Так, знову вилила свою літредакторську душу в бложику. Це не зовсім редакторські будні. Як можна зрозуміти, це ще й вихідні... 

Менше з тим, осьо чорновий, незакінчений матеріал трохи про фемінітиви, частково про покійну нині Ірину Фаріон у теперішньому часі (бо чернетка дворічної давності, потім виправлю — часу справді обмаль), противницю фемінітивів, трохи про Лесю Українку... Сподіваюся його доповнити й оновити іншим разом, а через рік, якщо доживу й бложик теж, зробити реблог.

UPD. Після публікації бодай чернетки свого допису про жінок у мовному зрізі прочитала новину, що адміністрація, на жаль, знову нинішнього президента США Дональда Трампа заборонила і/або обмежила використання сотень слів, серед них — «жінка», «фемінізм», «рівність»... Пожартую про новомову й загалом порефлексую про це пізніше в цьому дописі та винесу окремо. Бо, поки ображений жінконенависник добрався до влади й забороняє слова, нам своє робить. Наприклад, мені — на ниві українського книговидання, хай яка це часто-густо невдячна й знецінена праця. Одна з недавніх книжок, яку я відредагувала, — це, до речі, данина поваги класичному роману Луїзи Мей Олкотт «Маленькі жінки».

Анахронізм «слабка стать» -> архаїзм

Словосполучення «слабка стать» стосовно жінок — анахронізм*, якому не місце в активній лексиці ні української мови, ні будь-якої іншої (як, зрештою, і словосполуки «прекрасна стать», «окраса колективу» та інші «пречудові» приклади доброзичливого сексизму).

Згідно зі Слов��иком ґендерних термінів, як вислів, він з’явився напочатку XVIII століття завдяки культивуванню ідеї жіночої «слабкості» на противагу ідеї жіночої раціональності та рівності із чоловіками.

Нині такі словосполучення не варті більш ніж іронічного вживання. Використання цих збірних понять як адекватних перифразів до слова «жінки» в сучасній мові — маркер поблажливо-зверхнього ставлення до жінок (свідомо чи ні) та невідповідності рівневі знань і духові епохи.

Звісно, фразеологічні словники української мови (і минулого століття, і нульових років) фіксують вислови «прекрасна (слаба) стать (половина) (роду людського)» збірн., жарт. у значенні «жінки» і «сильна стать», збірн. жарт. — чоловіки. Проте це не означає, що їх доречно вживати. Словники фіксують і слово «хохол» як зневажливу назву українця — ну, гадаю, зрозуміло, що апелювати до такого нерозумно, бо словники репрезентують мовну картину світу, а не схвалюють кожне слово до вжитку мовцем.

Жінки — це не слабка стать; і насправді ніколи нею не були — таку гендерну роль їм нав'язали чоловіки. Саме тому словосполученням, які визначають суто жінок як слабких, а тільки чоловіків — як сильних, місце на звалищі історії — у пасивній лексиці яко архаїзми (застарілі слова).

P. S. Застаріле словосполучення «яко» саме так і напрошувалося.

*анахронізм — явище, поняття, пог��яд, звичай та ін., які застаріли і не відповідають сучасності; пережиток.

«Нове життя нового прагне слова». Фемінітиви

Це слова Максима Рильського, який також писав:

І жінка звільнена — не слабша половина! Біля державного стоїть вона керма.

Якщо раніше жінки не мали права навіть на голос, вибір, освіту й тощо-тощо, то нині завдяки їм же у сучасного жіноцтва є вже така-сяка змога стати (майже завжди з купою перешкод на шляху) тими, ким вони хочуть, а не тими, ким їм визначить патріархальний уклад суспільства.

Поки не пізно — бийся головою об лід! Поки не темно — бийся головою об лід! Пробивайся, вибивайся – Ти побачиш прекрасний світ! — Олег Лишега

А втім, скалу гендерної нерівності лупати жінкам ще довго. Бо досі доводиться виборювати право навіть на видимість у мові, називаючись науковицею, лікаркою, командиркою... Тобто тими словами, проти яких так запекло виступають закляті противники (і, на жаль, противниці) фемінітивів.

Їх, однак, не бентежать фемінітиви на позначення жінок на не керівних, а нижчих посадах (як-от «офіціантка», «прибиральниця», «секретарка»), а також тоді, коли йдеться про інвективну лексику (образливу і лайливу, напр.: «дурка», «фемка», «хвойда»). Багатство синонімів до останнього слова може неприємно здивувати (хоча, знаючи ставлення до жінки крізь віки, нічого аж такого дивного).

Дехто у своїй нетерпимості до фемінітивів ладен викреслити зі свого мовлення навіть те, що не тільки існує в мові вже давно, але й без чого сенс стає до смішного абсурдним. Якби фемінітивів не було, довелося б казати «представник жіночої статі», «пацієнт гінеколога». Словосполучення на зразок такого противникам/-цям вухо не ріже? Ні, не ріже. Вони реально так нерідко й кажуть, і ніщо їм око не муляє.

Водночас у спробі звести до абсурду пласт фемінітивів у лексиці як такий удаються до глузливого словотворення (по факту спотворення) в навмисно неправильний спосіб або там, де воно абсолютно не потрібне. Серед таких глузливих словесних покручів — «людиня», «жінкиня», «головиха» та інші мовні потвори. Тобто до слів, що й так жіночого або спільного роду, додають суфікси, за допомогою яких творять фемінітиви. Ось це і є калічення мови, про яке так голосять і самі ж здійснюють борці з видимістю жінок у мові, а не власне фемінітиви.

Фаріон vs фемінітиви

У боротьбі з іменниками жіночого роду диванних «мовознавців» цілком могла б очолити українська мовознавиця Ірина Фаріон. Вона проти фемінітивів, але не проти тих, якими, наприклад, хоче образ��ти й принизити когось (переважно інших жінок або рідше чоловіків; згадати хоча б зневажливе слівце «баба», вжите до дівчини / жінки чи рідше — до хлопця / чоловіка, а не до літньої жінки). Ще Ірина Дмитрівна проти жаргонізмів, але ніщо не заважає їй використовувати їх у своїх повних жовчі виступах, публікаціях і т. д. Бо слово «фемка», яке пані Ірина так часто вживає, належить до обох пластів лексики. Це просто-таки комбо й когнітивний дисонанс!

Лесю Українку теж робили й роблять «слабкою»

Хто вам сказав, що я слабка, що я корюся долі? Хіба тремтить моя рука чи пісня й думка кволі?

Так писала Леся Українка в далекому 1911-му, а втім, тавро «кволої», «слабосилої дівчини» й «нещасної хворої», прикутої до ліжка (і ще низка аналогічних епітетів) переслідує її й досі.

Якось Іван Франко сказав про Лесю Украї��ку: «...ся хора, слабосила дівчина — трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну» — і понеслося... Певною мірою убачається у цій фразі метра новочасний «комплімент» «баба з яйцями». Ну таке...

Чи хворіла Леся з дитинства? Так, це факт. Нині навіть у тих, хто не читав жодного твору поетеси, Леся Українка постає в уяві як «Велика Хвора». Дослідження свідчать, що у 84% українців Леся Українка асоціюється із «письменницею, яка боролася з хворобою». «Завдячувати» цьому треба не востаннє радянській пропаганді (так її маргіналізували як жінку та українку) а також і сучасним шкільним підручникам, на що звернула увагу Оксана Забужко:

...затверджений Міністерством освіти незалежної України підручник з української літератури «для 10 класу середніх шкіл, ліцеїв, гімназій та коледжів» із близько трьох сторінок, присвячених біографії письменниці, понад сторінку (!!!) відводить мусуванню, на різні лади, теми її хвороби й фізичних страждань: «Застудившись, Леся з 1881 р. стала важко хворіти. Спочатку боліла нога, потім ліва рука. Дівчинку лікували по-домашньому від ревматизму, та її вразив туберкульоз кісток�� (NB: щойно в наступному абзаці школярам повідомляють: «Рано виявився у Лесі й поетичний талант», — тут особливо зворушує сполучник «й», що ним «поетичний талант», — який, до речі, виявився у Лесі хронологічно таки за два роки перед хворобою, а не після неї, — «підшивається» до куди пріоритетнішого біографічного ресурсу — Хвороби — у ролі службово-підрядній, немовби на те, щоб створити для тієї хвороби відповідне «поетичне» тло, зробити саму хворобу фактом культури). Через чотири абзаци знову те саме: «Схиляємось перед мужністю поетеси: вона творила, долаючи щодня фізичний біль, гнітючий настрій, зумовлений недугою. <…> У листі до Михайла Драгоманова <…> поетеса писала: „О, якби мені не та нога, — чого б я в світі натворила!“ Образи переповнювали її єство (?! — О. З.), хотілося жити активно, а хвороба приковувала до ліжка». У наступному абзаці знову з'являється «смертельна недуга» — правда, вже Драгоманова, ще через абзац — «хвороба і смерть Сергія Мержинського», — і нарешті Хвороба, de facto головний персонаж цієї вкрай дивної біографії, остаточно повертається до своєї власниці, щоб упродовж двох абзаців викінчити її вже до решти.

Текст воістину емблематичний (тексти шкільного підручника завжди емблематичні, саме вони-бо й закладають ті культурні кліше, котрі відтак тиражуються в нових поколіннях), — надто ж коли взяти під увагу, що в с я  зріла творчість письменниці (від 1901 року!) представлена в ньому, на всі три сторінки, о д н и м  (sic!) скоромовчастим реченням: «З-під її пера з'являються твори різних жанрів — драматична сцена „Іфігенія в Тавриді“, діалог „В дому роботи, в країні неволі“, етюд (? — О. З.) „Йоганна, жінка Хусова“, драматичні поеми „Одержима“, „В катакомбах“, „Кассандра“, „У пущі“, „Бояриня“, „Оргія“, драми (чому ж не „драматичні поеми“? — О. З.) „Руфін і Прісцілла“, „Камінний господар“, фантастична драма „Осіння казка“, драма-феєрія „Лісова пісня“». Про зрілу творчість це справді, дослівно, в с е — відразу за цим недорікуватим переліком вибраних драм (бозна-чом із хлестаковською легкомисністю означених як «твори різних жанрів») знову виринає Хвороба, цілковито накриваючи й поглинаючи його своєю тріумфальною присутністю: «Писала в умовах хвороби, яка проґресувала, забираючи спокій, порушуючи душевну рівновагу, завдаючи нестерпних болів»[35]. Quod erat demonstrandum. (I «memorandum» також — щось іншого школяр із цих трьох сторінок навряд чи запам'ятає!)

І вуаля — образ нещасної хворої у головах школярів закріплено на роки.

Ба більше, підкріплюють його й поза школою (ні, не тільки сторінки бібліотек у фейсбуках чи диванні «літературознавці»). Для прикладу, можна згадати фільм про Лесю Українку (проєкт «Великі українці», виробництво «07 продакшн», телеканал «Інтер»), про який років 15 тому писав Отар Довженко.

Перечитуючи агіографічний, мученицький життєпис Лесі Українки, Забужко підважує концепцію «нещасної і хворої», доводячи, що віктимізація Лесі й зацикленість критики на її хворобі є результатом реакції соціуму, формою реакції патріархальної культури.

Далі — уривки з розділу «“Одинокий мужчина” чи Велика Хвора? Культурна презентація героїні: тіло як текст» із книжки Оксани Забужко «Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій» (застереження: стиль авторки дуже важкий — речень у звичному розумінні цього слова, по суті, нема, зате є багатоповерхові синтаксичні конструкції):

Взагалі, батьківськи-поблажливий, ба й дещо зверхній, співчутливий тон, характерний у стосунку зрілого мужа до молодої дівчини («нашої прекрасної Лесі»), проривається раз у раз у доповіді Олеся Гончара (напр.: «За життя Лесі Українки не рясно дісталося їй, багатостраждальниці, тих лаврів, того визнання, яким увінчує її ось наша епоха, нова» — тут уже звучить зверхність не лише ґендерна, а й історична: епоха змінилася, народ видужав і більше не стогне — для чого йому «потрібен був Жовтень, барикади, Сиваші й Перекопи», — і щойно тепер має змогу належне вшанувати одну з тих, хто «поруч із своїми сподвижниками», сказати б, кував йому перемогу).

…

Проте будьмо справедливі й до Гончара (та всіх інших радянських культуротворців): парадигму Всенародної Хворої створено не ним — він тільки доповнив її кількома політично кон'юнктурними штрихами, всіма отими «Сивашами й Перекопами», які зі зміною політичної кон'юнктури й дезактуалізуються вмить, і тому єдині в цьому тексті виглядають тепер анахронічно, — в усьому іншому під ним підписалось би далеко не саме тільки Міністерство освіти України. Парадигму ж було закладено ще за життя Лесі Українки — вже знаменита Франкова стаття 1898 року (написана, до речі, також «по-метрівському» поблажливо!) починається, власне кажучи, образливою щодо молодої письменниці заявою, що з огляду на важкі обставини української літературної праці та «особисті відносини авторки», себто її хворобу, «ми ледве чи дождемося від Лесі Українки всього того, що вона могла б дати нашому письменству», а тому, мовляв, критиці особливо треба її «піддержати» (гарна мені «піддержка»! — О. З.). Далі — більше: «слаба і зманерована», на думку Франка, «Місячна легенда» навпростець пояснюється «важкими кризами» у стані здоров'я авторки. Удар, як бачимо, нижче пояса, проте цілком у дусі свого часу. Аналогічного нетакту перед тим припустився в «Зорі» і «ведмідь» (прозваний так Ольгою Кобилянською) Осип Маковей: той також без зайвих цереґелів списав деякі настрої ранньої Лесиної лірики («голосіння», за його зневажливим виразом) на її «хорий організм», і цього випаду йому Леся Українка, вочевидь боляче зачеплена такою, як написала в подячному (sic!) до нього листі, «інквізицією літературною», не забула, схоже, до кінця своїх днів — майже через двадцять років, у зеніті свого таланту, повернула «ведмедеві» його «розлапковану» цитату у вірші, як підняту тоді, замолоду, рукавичку після виграного довголітнього бою:

Ви чули, раз я завела жалі та голосіння, — то ж була буря весняна, а не сльота осіння!

...

Леся Українка, як неважко пересвідчитися бодай із її літературно-критичних статей, взагалі відзначалася інстинктивно безпомильним чуттям на те, що здорове, а що хворобливе (чи навіть тільки «напівхороба»), і чого як чого, а отої танатичної зачарованости недужним, що нею був так тотально перейнятий європейський fin de siècle (і російський Срібний вік), у неї відшукати годі, — її девіз (часто повторюваний у листах), як і ціла життєва спрямованість її особистости, цілковито протилежні: «Es lebe das Leben!» і «Ewiva la vita!», і можна з певністю стверджувати, що духовно Леся Українка являє собою таки одну з «найздоровіших» постатей в українській культурній історії (властиво, саме це й спостеріг першим Франко, тим-то й поставив її за творчий приклад «м'яким та рознервованим» сучасникам-чоловікам: акурат ці останні й складали «цільову аудиторію» його славнозвісного полемічного випаду про «одинокого мужчину», а самому йому, либонь, і в гадку не клалося, що жінка може бути не конче й підлещена, коли її вживають на таке «педагогічне» порівняння...

…

Тим більше мала б нас насторожити та обставина, що як хвора «багатостраждальниця» Леся Українка позиціюється в нашій культурі чи не настійніше, ніж як власне письменниця. Нехай І. Франко з О. Маковеєм, включаючи стан її здоров'я в літературно-критичний дискурс, ще підпали — може, й несвідомо — під вплив дискурсивних практик своєї доби; нехай тим самим ще дається пояснити й датовані 1924 роком (час пробудженого в Україні інтересу до Фройда й психоаналізу!) «критично-біографічний нарис» Миколи Зерова «Леся Українка», в якому історію життя письменниці зведено таки чи не виключно до історії її хвороби, та монографію Михайла Драй-Хмари, довірливо розпочату цитатою з Миколи Євшана, що Леся Українка, мовляв, належить до письменників, які поза творчістю «не мають біографії», а відтак її життєпис поділяється більш-менш на інтелектуальні й літературні впливи в молодості — та на «щорічні мандрівки в теплі країни» й «повсякденну боротьбу з смертю» в «другій половині життя» (у випадку неокласиків, щоправда, могли долучитися й інші об'єктивні чинники: як-не-як неокласики були взагалі першим поколінням, котре прочитало Лесю Українку, — поки вони не підросли, інших читачів, крім «мами і Люді», у неї навіть ліком було нерясно, і щойно в 1918-му, з початком національно-визвольних змагань, ознаменованих наверненням до української культури інтеліґентного зрусифікованого елементу, можна було нарешті ствердити, як Микола Зеров, що «для Лесі Українки читач уже народився» в сенсі соціологічному, як ��евний суспільний прошарок; неокласики ж таки розпочали й наукове вивчення її спадщини, заклавши підвалини так званого «лесезнавства», їм ми завдячуємо першим — страх сказати, і досі найкваліфікованішим! — зібранням творів письменниці, виданим наприкінці 1920-х «Книгоспілкою» у 12-ти томах, і на їхню долю закономірно припала наймарудніша, «чорнова» дослідницька робота — первинний збір біографічного й архівного матеріалу та його текстологічне опрацювання, — відповідно, багатьох важливих сюжетів Лесиного життя вони на той час іще просто чесно не знали, обмежені тим, до чого були отримали доступ від рідних і близьких небіжчиці — свідків завжди безцінних, коли йдеться про живі деталі, але при окресленні цілої, як тоді мовилося, «сильвети» генія далеко не беззастережних, хоч би тільки в силу неминучої «історичної короткозорости», надмірної побутової близькости до предмета, — саме з їхніх, зокрема Квітчиних, уст була неокласиками так некритично прийнята на віру теза про буцімто відсутність у Лесі Українки суспільно значущої біографії, а відтак у полі зору немовби й не залишилося нічого іншого, як тільки ота «повсякденна боротьба з смертю», «тридцятилітня війна з туберкульозом», до того ж попередньо вже озвучена критикою і взагалі, надана до публічної диспозиції за загальним консенсусом української громади)… Одне слово, тих перших, що в різний спосіб працювали на витворення образу «великої українки», повсякчас тримаючи при тому в умі, фройдівською «тінню», образ мученої сухотами великої страдниці, зрозуміти, бачиться, все-таки можна. Складніше з наступними поколіннями.

Розуміється, ніхто не стане заперечувати, що «тридцятилітня війна» справді становила один із визначальних зовнішніх чинників життя Лесі Українки. По-перше, всяка інвалідність обмежує людину в її засадничих людських правах (на свободу занять, пересування, вибір місця замешкання і т. д.), а отже, і в праві рядити своїм власним життям на власний розсуд і вподобу; по-друге ж, культивує в людині свідомість своєї відчужености від соціуму, «інакшости», того, що вона «не така, як всі», — і це друге вже є феномен не природний, а культурний.

…

…навіть горезвісна «тридцятилітня війна», цей найбільш «масофікований» біографічний сюжет Лесі Українки, покладений кількома поколіннями інтерпретаторів за наріжний камінь її герої��ації, інтерпретується неіманентно, з позицій цілковито інокультурних щодо героїні, котра своєю творчістю й усією своєю життєвою цілістю рішуче протистоїть традиційно-патріархальній віктимізації а ля гончарівська «безщасниця» (пор.: «безталанна» Старицького, «сердешна Оксана» Квітки-Основ'яненка та ін.), — по суті, так само примусово «навішується», накидається Лесі Українці, як стигма «недолугости» накидається її героям-аутсайдерам усіма, хто легкомисно підміняє жалем — труд розуміння. Так співчуває Кассандрі наївне дівчатко Поліксена: «Не винна ж ти, що хвора, / що бог тобі так затуманив думку, / що скрізь тобі ввижається лихе / там, де його і признаку немає <…>./ Мені тебе, голубко, дуже шкода». З боку «Поліксен» це завжди форма самозахисту, відрухова й елементарна, — відведення того, що може загрожувати їхній системі вартостей, засобом приниження, відчуження з-поміж себе носія такої загрози як буцімто «неповноцінного». Маємо, отже, вельми поважні підстави запідозрити, що парадигма Великої Хворої в дійсності є нічим іншим, як формою реакції колоніальної культури на «внутрішнє дисидентство» своєї дочки — своєрідною українською версією «приборкання непокірної».

[greenpostua]

💙���� З Днем Конституції, Україно!

Конституція України прийнята 28 червня 1996 року. Це не лише про форму держави чи систему влади, не просто юридичний акт. Це про наші цінності. Про право людини на життя, свободу слова, самовираження, право кожного дихати чистим повітрям, пити безпечну воду, доступ до медицини і навчання тощо. Стаття 16 зобов’язує державу захищати довкілля, а стаття 50 — гарантує кожному право на безпечне для життя і здоров’я середовище. Це означає, що кожна людина має однакове право на наш спільний дім.

Сьогодні українські солдати стоять на захисті територіальних меж, на яких виконується наша Конституція та живуть наші люди, а фермери, енергетики, екологи та інші — щодня працюють, аби життя країни продовжувалося і можна було як забезпечити потреби країни, так і її розвиток. І саме Конституція стоїть на варті прав кожного з них і кожного з нас — на працю, на гідне життя, на участь у рішенні важливих питань. Вона визнає землю головним національним багатством, а людину — найвищою цінністю.

Конституція — не просто текст. Це наш державницький компас. З Днем Конституції!

[zlabjola]

Поки писала у щоденнику і думала про нав'язування навичок різноробочого людям, згадала про смерть колеги. Нещодавно був корпоратив на честь двадцятиріччя компанії. Як тільки почалася довга і нудна промова директора з слайд шоу і невдалими спробами смішно розповісти якісь спогади, люди почали наливати собі вина на столі позаду. Декілька людей напилися дуже сильно. Один з них поїхав додому на таксі, але через сильне сп'яніння не дійшов додому. Впав, зламав шию, помер. Ось така дурна смерть. Ми з ним не спілкувалися багато. Я з ним говорила тільки з робочих питань і дуже рідко. Але часто бачила. Нещодавно дізналася, що він часто перепрацьовував. Після цього зазначили, що він і заробляв не мало. Наче це якось перекриє страшенну в тому від стабільної роботи 6/1 у його віці і часто роботи в дві зміни. Здається він пару разів при мені навіть на ніч лишався. В будь-якому випадку, ніхто наче не вважає, що якимось чином причетний до його смерті. Тільки на одного колегу кидають погляди і шепочать за спиною, бо той почав пити перший. Що мав його провести. Цей колега теж багато перепоацьовує.

Нічого не кажуть про директора, який замовив стільки алкоголю на корпоратив, хоча знав, що у нас в колективі є люди з проблемою надмірного вживання. Ще й морив всіх своєю балаканиною. Чи про керівництво, яке не спішило шукати учнів для того аби розвантажити операторів через що часто створюються робочі суботи і у операторів немає вибору окрім як виходити на зміну.

Той другий колега, якого звинувачують, вміє працювати майже на всіх машинах на виробництві. Він часто бере підробіток з власної ініціативи, але останнім часом на ньому безбожно їздить керівництво. Декількох співробітників забрали, а учні ще не готові працювати самі. Оберти ніхто не збавляє. Цей колега каже, що після того випадку більше ніколи не питиме, але я не вірю. Як довго людина здатна витримати такий тиск? Усі хто ставить людину у таке положення чудово розуміють до чого це може призвести. Але всім все одно.

Вони звикли до такого. Лишати на роботі свою молодість, здоров'я, життя. І продовжують нав'язувати це наступним поколінням. Кажуть, що немає конкретики на роботі, бо таке життя. Мені таке не треба. Але я боюся у цьому загрузнути.

[not4yourmind]

*звуки радості???*

Чи повірив би я комусь рік тому, що я напишу власний квіз, який доволі сильно зайде учасникам? Ні. Варто вірити у себе? Не знаю.

Сьогодні 29 листопада. Десь в серпні я вперше написав організаторам стосовно ідеї написати квіз. Я перейшов з гравців у автори. І це вийшло, лол. Дуже багато позитивних фідбеків, просто шалених емоцій від гравців. Це так заряджає… Коли ти сидиш за столом «суддів», а не за столом гравців це відчувається зовсім інакше. І коли ти дивишся на команди, які спочатку не розуміють відповіді на питання, а потім очі одного з гравців загоряються ідеєю і він її відстоює перед капітаном, щоб саме його версія потрапила в бланк. Незабутнє відчуття. Незабутнє приємне відчуття, коли твої «загадки» розгадуються і комбінація з підказок та відповіді створює цілу бурю емоцій у гравців. Ух.

На моєму квізі було 14 команд. Після завершення чимало людей підійшли і робили компліменти квізу та «душності» питань. Не шкодую жодної хвилини. Більше того, одразу прилетіла пропозиція на наступний квіз. Відповіді я поки не дав. Треба пережити «моральне піднесення» від заряду людей та обдумати все свіжою головою.

Все, що я зараз можу сказати, то це «шок». Шок від того, що моя праця та мій вклад оцінили. Хоч я й сам до кінця в нього не вірив. Більше того, мені за це ще й заплатили. Колись, два роки тому, я лежав у ліжку і думав про те, як збільшити дохід. Мені в голову впала ідея про вигадування подібних питань. І от я тут. От я реалізував цю дурну ідею, хоч ніхто, включно зі мною, в це не вірив. Шок, не менше. І більше шок від того, що є пропозиція написати квіз вже для іншої франшизи. Тобто по суті, пропозицій дві: для тих з ким вже працював, і для тих з ким ще лише грав. Жах-жах.

Я щось та можу чи як? Але сумно, що немає з ким поділитись цим, окрім одногрупника, який ледь-ледь не дотягнув до третього місця в моєму квізі і родини.

З дівчинкою я перестав спілкуватись. І це сумно. Але що уж. Це був її вибір, я за нього не відповідальний. Зрештою. Радість потрібно розділяти з собою, тому на мене чекає малиновий ель, абрикосовий сік (обожнюю абрикоси) та горішки зі смаком сиру.

Все пройшло на найвищому рівні. Організацією задоволений. Над питаннями ще є куди працювати. Завтра вирішу чи готовий я продовжувати роботу з цим напрямком. Не сказав би, що це мені далось аж надто важко. Це було цікаво, легко і водночас відповідально. Як раз те, що мені потрібно.

+1 пункт у резюме. Шкода, що він не задовольняє екзистенціальні пошуки. Таке враження, що мені взагалі нічого їх не задовольнить. Але, познайомився з багать��а людьми. Багато людей самі хотіли зі мною познайомитись. Тому деякі цілі виконані. Такого досвіду ще не було.

[lisa-is-chilling]

я живу в гуртожитку сімейного типу, у лютому буде рік як.

в цілому нормально, особливо ціна за оренду. на хмельницькому ринку нерухомости всі показилися і хочуть мінімум 8к за адекватну однокімнатну квартиру (до війни вона коштувала би вдвічі дешевше, тому я так злюсь).

але є щось, чого я не розумію:

перше: як можна в таких умовах заводити дітей? у них немає ні нормальних умов, ні особистого простору (хіба що ви викупили ще сусідню кімнату та пробили стіни, тут питань немає).

друге: як в таких умовах можна жити з батьками коли тобі за двадцять? є мінімум двійко молодих людей приблизно мого віку, які живуть з батьками, і як людина, яка з'їбала з двокімнатної квартири та погодилась на життя в гуртожитку, аби тільки сама, для мене це щось нереальне.

я не засуджую, насправді. обставини бувають різні, не у всіх життя складається однаково, але через таке порівняння я побачила, наскільки в мене все добре - у мене є можливість жити самій, працювати достатньо, аби оплачувати оренду та комунальні, у мене є батьки, які допомагають мішком картоплі чи декількома тисячами зверху, і при тому всьому ще й час від часу відвідую інші міста, події, проходжу курси та маю якесь дозвілля (кіно, гобі, балет).

але як би там не було, мій сусід через стіну доволі милий, і єдина причина, чому я до нього не підкатую - він живе з мамою. це можна вважати за ред флег, чи ред флег тут тільки я?

[youkomorie]

Все, треба готуватися до іспитів, 122 питання, ви шо, і це тільки з фізіології. По іншим предметам 100 питань.

Поки що, розглядаю самі прості питання 😅.

[2572331]

я думаю про це щодня. кожен божий день. стільки різного мене розпирає, от натурально " розпирає ". геть все. свідомість, що зараз треба переїздити. вибір професії, вибір універу, пошук квартири, лікування зубів, перший день народження кузина, особисті драми подружок. крейзі.

мій вибір залишився при філософії. десь в 16 років я до цього додумалась і від того часу так і є при цій думці - для прикола фіганути собі доктора філософії, бо звучить смішно) але це така тяготіна з цими паперами, як для іноземця, господ�� прости.

загалом цей вибір полягає на тому, що мені здається, що ��оли я вчитимусь на цьому факультеті, то всі мої екзестенційні страждання поясняться. тримаю кулачки, щоб вони не погіршились. бо страждаю я з питань буття дуже-дуже багато.

також багато місця в моїй голові займає загадковий він, або в наших кругах - пупсік. як же мене пре від самої думки про це, від самого його єства. ця посмішка, цей сміх, ці очі, плечі. доброта, м'якість. загалом сама думка про те, що біля мене така людина, що ми є. всі ці розмови про вже от-от майбутнє. кожна думка про нього недільного в костелі, про цей хрестик на шнурочку, про те, як він бігає конкурси пожежного спорту, про те, як він прибирає по суботах чи те, як він возить мені воду. геть все мене розпирає.

зараз липень, самий гірший місяць року й самий чудовий одночасно)

[mirage126]

Привіт. В Вас дуже шикарні анімації та арти.

В мене є декілька питань до Вас:

1) Як Ви познайомився із FTFO?

2)Чи бачили або читали Spilled Ink, якщо так, то які враження від цієї історії?

3) Чи Ви в цілому спілкуєтесь у ПП, чи бажаєте, щоб Вас не турбували?

Гарного часу суток, і тиші

Добридень, дякую! 🛐❤️

1) здається побачив якийсь фанарт чи то відео по цьому фіку, стало цікаво і пішов його читати:D

2) так, бачив і почав читати, але чогось він мені не настільки подобається як той же FTFO, тому Spilled Ink я читаю дуже повільно😔

3) я не хвилююсь, що мене можуть "турбувати", але загалом я рідко спілкуюсь з людьми, і більше часу витрачаю на анімації✍️

Дякую! Бажаю вам спокою і безпеки🤝

[germany-beer-ask]

Добридень, шановний Людвіг!! Хочу задати Вам кілька питань про Ваші улюблені речі. Який улюблений колір, пори року? Які книги любите читати? Яку музику слухаєте?

Hallo, anon

I've loved the color gray for a long time now. I don't know why, but it looks soothing and not flashy. Half of my clothes consist of shades of gray. If I have a choice, for example: what color should I get a mug or a notebook? What color should I paint my walls? - I will choose gray or classic colors (black and white)

I have never had a favorite season, rather I have some disliked ones, like winter. This cold time is the hardest time to save money on utilities.

My favorite books? Hm....I have read all sorts of things and a lot, I have no particular love for certain works. I liked Edgar Allan's short story "Murders in Morgue Street",

I like Remarque's works, and the classics of France and England. But the one Russian writer I want to mention the most is Nikolai Gogol. Russia has quite a few good writers, but it is Nikolai who has fallen into my soul. "Dead Souls" is something that everyone needs to read.

A lot of people think I only like Rammstein because it's the only metal band they know.

Unfortunately, I don't really like music. I don't have the same musical taste as my brother, but when I'm working out or traveling in the car I often listen for example atmospheric black metal (Hexenmeister, Grausamkeit (Stardust)), death metal (Gorepig, Judgement day (Sounds like Heaven, but hurts like Hell)), and....not ashamed, I like "Butchers Harem (Erotic stories written in blood)" 💢

[grom222]

ТОП-5 питань про технічне обслуговування газових мереж загального користування

З метою всебічного інформування про особливості надання послуг з технічного обслуговування внутрішньобудинкових систем газопостачання (ТО ВБСГ) у багатоквартирних будинках фахівці Дніпровської філії «Газмережі» надають відповіді на найбільш пошире... Читать дальше »

[adeseya]

Мені здається я якось по-новому переосмислила свою власну цінність і важливість мого комфорту, мого особистого простору, моїх кордонів, моєї свободи і неприв'язаності.

Я зрозуміла просту відповідь на багато моїх питань до себе — "це нормально".

І стало на краплиночку, але легше.

[tzeinform]

В оточенні колишнього канцлера Германії Олафа Шольца (нім. Olaf Scholz) активно обговорюють його виклик до комісії (Kernthemen der deutsch-russischen Beziehungen ) створеної федеральним канцлером Германії Фрідріхом Мерцем (нім. Friedrich Merz). Там маса питань щодо "Північних потоків", передачі технологій і спільних проектів. Але виявляється було одне несподіване і дуже цікаве питання, про яке Шольц згадував мимохіть. Його запитували на якій мові він спілкувався з Путіним під час останньої зустрічі в грудні 2022 року. Відповідь Шольца - "Ми спілкувались через перекладача". Виявляється, що людина, що сиділа перед Шольцем в грудні 2022 року, зовсім не знала німецької мови (?!). Знання німецької було основним фундаментом кар'єри Путіна в КДБ. Він говорив на прекрасній літературній мові і брав участь в театральних постановках на німецькій під час служби в Дрездені. Втрата мовних навичок - це або свідчення глибокого психічного розладу, або це інша людина. Тому реакція Мерца - "Wir sollten nicht mit Geistern reden!" "Ми не повинні говорити з привидами", була відповідна. ГЗМ tZE inform https://timeze2019.blogspot.com/p/tze.html

[sicheslavchyk]

Одне з питань, яке буде мене мучити, так це те, звідки у Красулі взялося прізвисько, яке очевидно походить від слова "красивий". Мені треба передісторія, бо ВИБАЧТЕ, такі прізвиська з неба кожен день не падають 👁👁

[poisonousmelissa]

Треба буде якось сісти і розписати про свою чудову ОС і арт би в повний зріст зробити в її повсякденному одязі, і в каноному вигляду бо я в більшості малювала не зовсім в каноному вигляді.

Ладно, коротенько розповім зараз. Її звуть Лаура, це не справжнє ім'я, вона сива, напів вампірка напів фенікс, хоча косить під демона. Робить вигляд, що її ліве око і рука на місці, бо так питань менше. Їй дофіга і ще трішки років. По міркам демонів вона не виглядає на стільки років скільки їй по факту. Приховує своє минуле, через своє походження (не тільки через расу 🤭 історія про втрату руки і ока буквально є компроматом на інше королівство, а точніше їх героя). У неї є крила і пташиний хвіст, але їх майже ніхто не бачив.

Ці два малюнки найбільше відповідають моєму каноному уявленні Лаури. Перший прям повністю. На другому вона якось молодше вийшла. На першому в цій стилістиці складно сказати. Не знаю. Лаура на другому арті ніби підліток хоча вона повинна виглядати років на 20-25. Ну і рука і око на місці. Точніше це ілюзія що вони на місці 🤭 я тільки зараз помітила що забула нігті домалювати 😂 я як завжди