#репортер
Explore tagged Tumblr posts
greenpostua · 21 days ago
Text
Tumblr media
📰 Вшанування майстрів сили слова.
Щороку 6 червня Україна відзначає День журналіста — свято тих, хто щодня тримає слово міцніше за кулю, хто говорить про важливе, шукає правду та доносить її до кожного з нас.
Журналістика — це не лише гарячі репортажі з передової. Це й робота у мирних містах та селах, де журналісти висвітлюють соціальні проблеми, екологічний стан країни, економіку, освіту та культуру. Вони формують суспільну думку, стоять на сторожі свободи слова, допомагають громадськості зрозуміти виклики сьогодення.
У час війни журналісти працюють навіть у найнебезпечніших умовах — на фронті та в тилу, під обстрілами, ризикуючи життям. Їхня самопожертва заради поширення інформації — нагадування про важливість правди та свободи слова.
Сьогодні Україна вітає всіх журналістів, які продовжують свою важливу справу, попри всі труднощі. Їхнє слово — наш захист від неправди.
1 note · View note
kimasov · 11 months ago
Text
Tumblr media
Военный кинооператор Авенир Софьин снимает горящий вокзал в Сталинграде, 24 августа 1942 г.
0 notes
magdalenagigova · 2 years ago
Text
Клуб "Млад журналист" създаде вестник Репортер 19
Гимназисти научиха как се прав�� вестник Как се прави вестник? Лесно – е правилният отговор. Събираш на едно място енергичен мениджър, строг, но с опит главен редактор и талантливи журналисти. Репортерите пишат, фотографите снимат, секретарите придават физиономия… И вестникът е готов. Остава да се отпечата и разпространи. Все някой ще го купи. Но дали ще продължи да го купува? Това е труден…
Tumblr media
View On WordPress
0 notes
cartava-soroka · 4 months ago
Text
Досить мені прокрастинувати, тож… УКР АВ ПО МАЛЕВОЛЕНТУ (йееей!)
синапсис Події розвиваються в часи близьки до подій голодомору 1932-33 року на території України. (Зустріч із Джоном відбулась 1931 році.) Відхилень у сюжеті (окрім місця подій), майже нема, окрім зазначених нижче. Почну з Ар��ура. Народився 1899 році і зростав наш хлопець у Львові. Батько поляк, мати українка. Обидва батьки (звичайні робітники) спонукали вивчення культури і мови свого походження, тож у Артура закріпилась двомовна говірка. Потрапляє до сиротинцю близько 12 років, тут і розвиває захоплення мистецтвом. Старанний на уроках музики, вишукує свіжі вірші поетів (полюбляє творчість Франка, бачить себе у Шевченку, розповідає Вороного на пам'ять своїм друзям з сиротинцю). Із звичайним навчанням теж непогано, ще коли були батьки він вступив до гімназії, тож продовжував там навчання і подалі. З початком Першої Світової, ще два роки знаходиться у Львові. Але 1916 року, втікає до Києва. Молодий 16-ти річний Артур заворожений. Хоч боротьба все ще є, та це не натовти сиріт та облави Львову. Це революція бейбі. Він був дитиною, як спостерігав боротьбу між москвофілами та народовцями. Він не сильно розумів тоді, щось вичитував з батьківських газет і все. Але тут… Тут свобода. Стає редактором малої газети, щоб себе прогодувати, дає уроки з піано і бандури. В цей же час починає писати свої музичні твори, надихаючись роботою Лисенка і Леонтовича. Більше спирається на роботу з синтезом народного і сучасного. Вступає до Академії мистецтв вже у 1919 році. Продовжує працювати в періодиці, ходить по культурним салонам де і зустрічає Сольникову Єлену (мій прототип Бели. якщо у когось є кращі ідеї з іменами БУДЬ ЛАСКА пишіть). Молоді активно розмовляють, починають зустрічатись, і у 1923 році стають подружжям. 1924 році, народжується Фаро та помирає Єлена. Артур намагається виховувати Фаро, щоб заробити продовжує писати композиції (навіть декілька для ВУФКУ писав, чим пишається), та у віці 3 років вона помирає (тут все по канону, вибачай сонечко). Розбитий горем, Артур знов втікає, в цей раз в Коростень. В Коростені перший час живе за виручені гроші з саундтреків, та у кабаці його знаходить Петро. Він репортер місцевої газети. І так співпало, що конче як треба автор мистецької колонки. Тож Артур стає колумністом (що доволі складно, маючи до увагу збільшену цензуру). І от я нарешті добрався до основного сюжету: Якось у офіс редакції, приносять пакунок. Оскільки зазвичай Артур і Петро собі працюють над матеріалом додатково, то отримують її саме вони. У пакунку була непидписана книжка, з дивним символом. В кінці подій першого сезону, Артур і Іван (бо аналогів Джон Доу нема. буде Іваном Мельником), опиняються в Житомирі. саме тут вони потрапляють до Країни Мрій. Після Арки 20 епізоду, Артур, замість засніжених гір, потрапляє на розпечене порожнє поле Конотопу. на секунду він навіть думає що повернувся до пустель Країни Мрій, але нажаль він просто в одному з сел що потрапили на "чорну дошку". Андрій (як насправді багато імен гарно адаптується… це Ларсон, якщо що), є головою сільради. Замість печер, він у лісі має хижину. ("це і так мертві, хай з них хоч трохи користі буде" - Андрій). Пообіцявши того вбити, Артур їде до Києва. У потязі до Києва, починає переслідувати М'ясник. З Іваном, Артур винаймає у Марії квартиру (десь ближче до Шулявки. йому грошей на центр б на Хрещатик не вистачило). Її товаришом був якраз Оскар, священик Андріївсьої церкви (ТУТ БУДЕ ПОСТ ПРО ВПЛИВ ПРИ ЦЬОМУ АНТИЦЕРКОВНОЇ ПОЛІТИКИ, ЧЕСНО). Щоб подолати Дряпика, вони їдуть до Передмостової Слободи. А на 5 сезон, Артур стане козаченьком) ("Артурику, тиж хотів бути вільним? пам'ятаєш ти в дитинстві про козаків іноді слухав? не хочеш на січ піти?" - Кейн) ФУУУУУУХ. це поки головні пункти що є. Далі буде
@snakeunderyourboot - буду чека��и на ідеї)
39 notes · View notes
dontforgetukraine · 7 months ago
Text
Twitter Thread from Замаханий репортер (@/ReporterTired) on Nov. 17th 2024
"This thread will be in English, just in case someone from abroad wants to read it and understand a bit more about the war in Ukraine. Feel free to share it if you like. These are purely reflections on how daily news about killed people has become routine.
In journalism—likely in Western journalism as well—there’s a concept called “corpse-kilometers.” In one phrase, it would sound like: “For a reader to pay attention to a terrible event, the number of deaths must be proportional to the distance between the event and the reader.”
You’ve probably noticed this. If a car crash in your country kills 20 people, it resonates with you. If it’s 20 people 5,000 kilometers away, you might not pay attention. After all, it’s far away, in a country unfamiliar to you, and those terrible events barely touch you.
And that’s normal. People are naturally more interested in what’s happening around them because it directly affects their lives. Unfortunately, they care less about events far away, even though those events might also have significant impacts on them.
Now, about Ukraine. Since 2013, my colleagues and I have observed spikes of interest in events here. This lasted until around the winter of 2015. The reason was clear: first, protests against Yanukovych, then the occupation of Crimea, then the war in eastern Ukraine.
It all came to a halt after Ukrainian troops withdrew from the encirclement in Debaltseve and the Minsk agreements were signed. After that, the war entered a frozen stage, where it remained until February 2022.
Why did this happen? The protests against Yanukovych, who was actively pulling Ukraine toward Russia, escalated gradually: mass protests, the first brutal beatings of protesters, the first MASSIVE rallies in Kyiv, barricades in the streets, clashes with police.
Then there was a brief lull, followed by gunfire against protesters on February 18, and mass shootings on February 20. Yanukovych fled, and the south and east of the country ignited with pro-Russian rallies (if English-speaking readers are interested, I’ve written about this).
Next came the occupation of Crimea, where Russian military forces without insignia pretended they weren’t interfering. Then the occupation of Sloviansk, involving Igor Girkin (callsign "Strelkov"), who arrived in eastern Ukraine straight from Crimea.
What followed was the active phase of the war, with a dynamic frontline where Ukraine was reclaiming territories, generating newsworthy events. After Debaltseve, the war was frozen, and a frozen war doesn’t make news.
What’s more, people grow accustomed. To maintain audience attention on the horrors unfolding at home, the horror has to become increasingly massive. From 2015 to 2022, Ukrainian soldiers were dying almost daily along the frontline.
But this was almost unnoticed even in Ukraine. Daily reports of 5, 7, 10 soldiers killed became numbers, a routine. Everything changed in January when the media began actively discussing an impending Russian full-scale invasion.
About two weeks before the full-scale war began, the Russians ramped up shelling along the frontline. Ukraine was back on the front pages. Then came Kharkiv, Kyiv region, Chernihiv region. There was Mariupol. There was horror and shock.
Then came the de-occupation of Bucha, Irpin, Makariv. Yahidne in Chernihiv region. Mass graves of murdered civilians. These dead people in pits probably still haunt many journalists from time to time. Then there was the counteroffensive in the Kharkiv region. Graves in Izium.
Ukraine conducted a successful offensive in Kherson. Uncovered torture chambers. The summer of 2023 passed in anticipation of a counteroffensive, which ultimately didn’t succeed. For a number of reasons.
Then there was the destruction of the Kakhovka dam. Flooded Kherson. Villages near Kherson under water. Dead people who drowned because, on the left bank of the Kherson region, the Russians didn’t even try to help them. Hell, the Russians even abandoned their own troops to drown.
And then came the Russian offensive. Which continues to this day. Against this backdrop, news of daily missile and drone strikes gets lost – strikes that kill civilians. Every week, the Russians kill a dozen or two civilians. But this has become routine.
Because what are ten dead people compared to Chasiv Yar or Toretsk, which are being literally leveled to the ground? What’s the investigation of Russian crimes from March 2022 compared to Pokrovsk, which now waits for Russian bombs?
What are civilian prisoners, about whom we have almost no information, compared to all this? Hell, even Kharkiv, which is hit daily with guided bombs, has become routine. Not just for foreign media, but even here in Ukraine. For different reasons, though.
Because nearly every city in Ukraine is hit by drone and missile fragments. Every week. And people are more worried about what’s happening nearby. Unfortunately. For foreign colleagues, it’s hard to hold the audience’s attention, because those bombs fall somewhere far away.
More pressing matters include Trump’s elections. Or what the Labour Party will do. Or whether the far-right will gain votes in Germany’s elections. The war in Ukraine – it’s somewhere. And to keep attention, you have to find new ways constantly. And every month, it gets harder.
If in November 2022, 120 missiles fired at Ukraine were big news and a topic of discussion, I doubt it would be a major story now. Because what’s far more important is what Scholz talked about with Putin. And when those negotiations will finally happen.
Because Europe is tired of the war. And as a Ukrainian who sleeps every night in a bathroom behind two one-meter-thick walls, listening to Russian missiles being shot down, I find this both laughable and infuriating. But it is what it is.
So read the news about Ukraine. Read what Ukrainians write about this war. They understand Russians much better than wise Russo experts. Because we are the ones who live next door to the Russians. It’s us who spent ten years trying to negotiate with them.
Otherwise, one day you might be in for a surprise when Russian tanks roll from Belarus toward Königsberg, and the Russians wipe themselves with the peace agreements you’ve signed with them. Believe me, Ukrainians have had plenty of those over 10 years of war.
And if you’ve made it this far – thank you so much for reading. Have a peaceful day.
A few hours ago, the Russians struck a residential building in Sumy with a ballistic missile. Ten people were killed, including children aged 9 and 14. 50 people were injured. Surrounding residential buildings were damaged. Sadly, this is just an ordinary day in Ukraine.
This morning, Russians launched a ballistic missile strike on Odesa. There are casualties and injuries, but the exact numbers are not yet known. The flight time of ballistic missiles is so short that the air raid siren doesn’t always activate in time. Nightmare."
41 notes · View notes
Text
Мій чоловік зараз досліджує Америку, бо мріє зробити по ній власний курс. Запропонував мені глянути з ним документалку про війну у В'єтнамі. Я ж, як надзвичайно спрагла до нових знань істота, погодилася.
Перші дві серії пройшли нормально. Звісно, я відчувала сум, гнів, жалість, злість - в першу чергу на комуністів та недалекоглядних людей, які ставили в пріоритет свої інтереси й зовсім не думали про те, чим завершиться впровадження комунізму для країни чи навіть цілої низки країн. Мене не дивували комуністичні методи, не дивували знищення власників ферм, не дивували репресії - я ж бо походжу з країни, яка постраждала від цього не менше, а то й більше. Було боляче від багатьох епізодів тої війни, хоча і було розуміння того, чому вона важлива - для збереження цінностей демократії, для свободи, для вільних виборів і умов для формування нації, громадянського суспільства. Бо я не вірю, що існують люди "поза політикою". Є люди, які не усвідомлюють своєї ролі в цій політиці.
А потім сталася третя серія. Раніше я про цю війну просто читала щось загальне, дивилася фільми, бачила на неї посилання в різних джерелах. Я не знала ані причин, ані передумов, ані перебігу. Перші дві серії дали мені можливість вважати її виправданою - комунізм є значно більшим злом, аніж декілька спалених сіл. А потім сталося масове вбивство в Сонгмі (тут є посилання якщо що).
Я дивилася фото і слухала слова очевидців. Солдатів і репортерів. Двох чоловіків, які випадково вижили, і пронесли це через все своє життя. Після цієї серії я довго мовчала, а тоді не могла перестати плакати. Врешті довго не виходило заснути. А як заснула, то довго снилося мені, що я копаю окопи й сховища, укріплюю їх, а потім туди прилітає. ��ід ранок снилося, що я збираю улюблені речі для евакуації, бо лінія фронту наближається. Було боляче, страшно, розгублено.
До цього думала, що звикла до таких кадрів. Що звикла до зла, до болю, бо ж моя країна зараз перебуває у війні. Ні, не так. Мою країну знищують, щодня гинуть люди, руйнуються сім'ї й невідомо чим це закінчиться. Єдине відомо, що це боротьба проти суцільного, всеохопного зла, яким є росія. Яким росія була завжди, незалежно від того, яку маску вона надягала.
Але все одно плакала. Плакала, бо хай навіть це було не масове явище під час в'єтнамської війни, помсти цивільним таки були. І це були помсти не "чужим цивільним", а людям, яких американці намагалися звільнити. Яких вони мали захистити від тоталітарного режиму. Які їм довірилися. А вони просто нищили їх, застрілювали біля канави, вбивали гранатами у сховищах. Більшість жертв це жінки, які перед цим піддавалися масовим зґвалтуванням, і діти. На фото є геть крихітні немовлята. Репортер розповідав історію як дитина йшла, шукала маму, а тоді солдат просто застрелив її. Це був акт суцільного зла й помсти "за смерть побратимів". Але не помсти на полі болі, це був просто акт агресії над тим, хто є слабшим. Хто точно не зможе відповісти.
Вільям Голдінг у книзі "Володар мух" вбивство Саймона описував як шалене дійство, божевільний танець, сповнений екстази, який заполонив всіх дітлахів і змусив накинутися на свою жертву. Американські солдати в цій війні здебільшого теж були дітлахами - більшість мобілізованих мали від 18 до 25 років. Вони були несформовані й воювали за цінності, яких самі не мали. Тому вони й не могли захистити це населення, але могли просто взяти й розправитися з ним. А потім поїхати додому й далі жити своє життя.
Один з солдатів казав: "А чим це відрізняється від наказу стріляти безрозбірливо у ворога? Просто тут люди стояли коло канави, а т��м розбігалися в сторони". Війна для людей, у яких немає цінностей, призводить до тотальної дегуманізації. Не дегуманізації тоталітарного режиму. Не дегуманізації комуністів. А дегуманізації мирного населення, жінок і дітей, які намагаються жити далі. Жінок і дітей, які потребують захисту, а натомість піддаються зґвалтуванню.
От і де джерело зла? Чому люди на таке наважуються? Як можна так легко вбивати інших людей? Матерів, які закривають собою дітей? Дітей, які плачуть за вбитими матерями? Старих і немічних, які не можуть втекти від куль?
На щастя, такі воєнні злочини не були масовими. Але я не можу перестати думати про цей епізод. Не можу не думати про те, що буде з нами далі. Що ми живемо у світі, сповненому насилля, де ніхто, окрім нас самих, не зможе нас захистити. Не тільки від ворога, а й від зради тих, на кого ми покладаємося.
12 notes · View notes
milenamillrussia · 2 months ago
Text
Tumblr media
Дмитрий Дмитриевич Шостакович — советский композитор, пианист, педагог, музыкально-общественный деятель. Один из крупнейших композиторов XX века, автор 15 симфоний и 15 квартетов, шести концертов, двух опер, оперетты, трёх балетов, многочисленных произведений камерной музыки, а также музыки для кинофильмов и театральных постановок.
Tumblr media
Дмитрий Шостакович в годы Великой Отечественной войны принимал участие в обороне Ленинграда: строил противотанковые укрепления, дежурил на крышах домов, работал пожарным. Однако добровольцем в Красную Армию его так и не взяли, а в октябре 1941 года вместе с семьёй был эвакуирован в Куйбышев (ныне Самара).
Tumblr media
В июле 1942 года американский журнал Time поместил на обложку портрет Дмитрия Шостаковича.  Композитор был изображён в каске пожарного на фоне горящего Ленинграда. Под фотографией стояла подпись: «Пожарный Шостакович. Среди разрывов бомб в Ленинграде услышал аккорды победы».   Именно в годы войны Дмитрий Шостакович создал своё выдающееся творение — Седьмую симфонию, которая стала музыкальным символом блокады Ленинграда.  Композитор написал первые три части в блокадном Ленинграде, а завершил работу в Куйбышеве.  Премьера состоялась 5 марта 1942 года в Куйбышеве, а 9 августа 1942 года — в блокадном Ленинграде. 
Tumblr media Tumblr media
Знаменитая симфония №7 Дмитрия Шостаковича, известная как «Ленинградская», давно стала символом мужества и сопротивления. История ее создания не менее драматична, чем история города на Неве. премьера была на грани срыва - в дни блокады многие музыканты Большого симфонического Оркестра Ленинградского радиокомитета умерли от голода. Оставалось только 15 ослабевших оркестрантов. Поэтому пришлось спешно отзывать музыкантов из военных частей. Наконец, дата была назначена - 9 августа 1942 года. Именно в этот день немцы планировали победу над осажденным городом. Главнокомандующим уже раздавались специальные пригласительные билеты в популярный ресторан «Астория» на праздничный банкет. Но победы не случилось. И разъяренные фашисты с особой ожесточенностью стали бомбить неприступный город. Командующий Ленинградским фронтом Леонид Говоров поставил задачу - чтобы во время концерта не упал ни один вражеский снаряд. И все артиллерийские силы были брошены на подавление огневых точек противника. Все 80 минут звучания симфонии наши артиллеристы вели беспощадный огонь по врагу - выпустили три тысячи снарядов по заранее разведанным немецким позициям. В историю эта спецоперация вошла под названием «Шквал». «Немцы обезумели. Они-то считали, что город мертвый, а здесь играет оркестр, звучит прекрасная музыка», - вспоминала позже флейтистка Галина Лелюхина. После подписания ка��итуляции в одном из новостных выпусков в Европе репортер сказал: «Разве можно победить страну, в которой во время столь ужасных военных действий, блокад и смерти, разрушений и голода люди умудряются написать столь сильное произведение и исполнить его в блокадном городе? Мне, думается, что нет. Это неповторимый подвиг»"
Tumblr media
11 notes · View notes
alicalesovskaya · 6 months ago
Text
Звонок (1998)
Tumblr media Tumblr media Tumblr media Tumblr media
Молодая репортер расследует загадочное суеверие о смертоносной видеокассете. В доме того, кто посмотрит её, сначала раздается странный телефонный звонок, а позже человек умирает. После того как такой же смертью умирает её племянница, женщина решает взяться за расследование и сама смотрит злополучную кассету. Чуть позже в её квартире раздаётся звонок. Теперь у журналистки есть только семь дней, чтобы докопаться до истоков страшного проклятия.
Молчание ангелов (2023)
Tumblr media Tumblr media
Город потрясает серия жестоких убийств девушек маньяком, получившим прозвище Создатель Ангелов. Переживающая личную трагедию детектив Лаура вместе с циничным напарником возвращается к работе, чтобы выйти на след преступника. Однако она не представляет, чем это дело обернется для нее.
Сомния. Дитя тьмы (2022)
Tumblr media Tumblr media Tumblr media Tumblr media Tumblr media Tumblr media
После смерти жены отец с двумя дочерьми переезжает в родовое поместье, где девочки вскоре начинают страдать от сонного паралича.
Очень странные дела (сериал 2016 – ...)
Tumblr media Tumblr media
1980-е годы, тихий провинциальный американский городок. Благоприятное течение местной жизни нарушает загадочное исчезновение подрост��а по имени Уилл. Выяснить обстоятельства дела полны решимости родные мальчика и местный шериф, также события затрагивают лучшего друга Уилла – Майка. Он начинает собственное расследование. Майк уверен, что близок к разгадке, и теперь ему предстоит оказаться в эпицентре ожесточенной битвы потусторонних сил.
Чужой (1979)
Tumblr media Tumblr media
В далеком будущем возвращающийся на Землю грузовой космический корабль перехватывает исходящий с неизвестной планеты сигнал. Экипаж, в соответствии с основными инструкциями, обязан найти и исследовать источник сигнала. Оказавшись на планете, астронавты повсюду обнаруживают предметы, по виду напоминающие гигантские коконы.
6 notes · View notes
salem-schatz · 9 months ago
Text
Тем временем я наконец закончила с прочтением Чумы приобретенная в период коронавируса, масок и безлюдных улиц. Эх, наверное я даже малость скучаю по тем временам, но не суть, суть в том, что ‘Чума’ Альбер Камю считалась, по мнению книжных червей, настолько актуальной в то время, что я попросту не сдержалась, как и не сдержалась проигнорировать ознакомление �� кратким содержанием хотя бы или адекватными отзывами.
Tumblr media
«Чума» Альбера Камю —это роман-притча. В город приходит страшная болезнь – и люди начинают умирать. Отцы города, скрывая правду, делают жителей заложниками эпидемии. И каждый стоит перед выбором: бороться за жизнь, искать выход или смириться с господством чумы, с неизбежной смертью. Многие литературные критики «прочитывают» в романе события во Франции в период фашистской оккупации.
Первоначально мне казалось, что место и время событий перенесет меня чуть ближе к средневековью, потому что само слово Чума или Бубоны больше ассоциируется с средневековьем. Обнаружив на страницах и машины, и поезда, и какие-то судна - я осознала, что средневековьем тут даже не пахнет… обидно.
Что же из себя представляем Чума на самом деле? Как бы смешно это ни звучало, но роман с первой и до последней странице несет в себе описание жизни в зараженном городе. И все. Больше ничего в себе она не несет. Конечно же в романе присутствуют все ужасы заболевания, вскрытие бубонов, мародерства, карантин и множество смертей, но боюсь история зацикливается далеко не на этих ужасных событиях. Скорее в ней более акцентированы ‘страдания узников чумы из-за карантина’, ‘отрезанных от внешнего мира’. Ограничение для жителей и гостей города в виде полного запрета покидать зараженную территорию - вот что в действительности является трагедией романа. При всем при этом, не смотря на мгновенное распространение чумы, людям разрешено кучковаться, гулять по паркам, посещать рестораны, бары и спектакли. Никаких ограничений в самом зараженном городе как таковых нет, вот действительно пир во время чумы. Правда под конец ввели комендантский час, на это событие выделено меньше страницы. Единственной трагедией стала - отсутствие возможности посетить те же рестораны, бары и спектакли но в другом городе, н-р в Париже. Это стало настолько придурковато для меня, что попросту не знала куда себя деть со своими мыслями. Т.е я все еще помню последние карантины, когда для ‘некоторых’ стран было настоящей трагедией запрет на групповое пожирание водки и шашлыков на природе или в парке, то тут народ самоубивается из-за запрета на выезд в соседнее село. Не знаю, может я неправильно живу? Может мое нахождение в одном месте и нежелание покидать его (даже на время) тратить на дальние поездки, разнообразия ради, огромные деньги - это ненормально? Я хз
Касательно персонажей. На самом деле я была настолько разочарована в романе, что со временем стала равнодушно относиться к героям и их судьбам, даже не смогу точно сказать сколько основных персонажей в романе. Более менее интересным показался доктор с его яростными попытками борьбы с чумой, но в итоге ставший этаким проводником в иной мир. Репортер оказавшийся в зараженном городе и его стремления вернуться на родину. Преступник задержание и поиски которого временно прекратились из-за хлопот чумных. Еще кто-то был, но я так и не поняла или мне было все равно на его значимость.
Хоть и пообещала себе больше не тратить драгоценное время на то, что его не заслуживает, но на руках на тот момент других книг не было. Пришлось дочитать до финального финала чтобы наверняка осознать, что книге не место в моей библиотеке. Увы и ах.
3 notes · View notes
alexhorrorfilms · 10 months ago
Text
Tumblr media
Fletch (Флетч)
Екранізація роману Грегорі Макдональда. Один із найкращих фільмів у фільмографіях Майкла Рітчі, Чеві Чейза. Зразкова кримінальна комедія 80-х і цікавий детектив. Репортер «Лос-Анджелес Таймс» Флетч блукає пляжами, зображуючи бездомного. Він розслідує наркоторгівлю на пляжах. Несподівано йому роблять незвичайну пропозицію. Так пронирливий репортер опинився втягнутий у дуже небезпечну справу, з якої зумів насилу виплутатися. Ідеальне поєднання комедії та детектива з домішкою нуару (афера - пряме відсилання д�� класики американського детектива).
2 notes · View notes
utoshi-san · 2 years ago
Text
Tumblr media
"Любовная сцена" (3 том)
Как ни странно, это Изуми, кажется, не может перестать думать о Рёме - и не все эти мысли невинны! Что происходит, когда репортер получает компромат на влюбленность Рёмы?! И наконец, терпение Рёмы будет вознаграждено бурной любовью? Или они опять не решатся зайти дальше?
Этот том был просто прекрасен 🥰 Наконец у мальчиков случился их первый раз и моя душа яойщицы возликовала 😁 Никак не могу перестать любоваться восхитительной рисовкой и лёгким сюжетом.
7 notes · View notes
greenpostua · 8 months ago
Text
📰 За 17 років у світі вбили понад 1600 журналістів. Подробиці👇
0 notes
kimasov · 1 year ago
Text
Tumblr media
Фотокорреспондент хроники ТАСС Марк Редькин в разбитом берлинском трамвае, май 1945 года.
0 notes
books-things · 2 years ago
Text
Книги об одиночестве
Tumblr media
Ясмин Шрайбер "Марианская впадина" Может ли молодая женщина ни с того ни с сего отправиться в путешествие в Альпы со странным стариком, урной с прахом его подруги, собакой и курицей? Да, только если она не в себе после потери младшего брата, которого любила больше всего на свете, и даже терапевт не знает, что делать с ее глубочайшими – размером с Марианскую впадину – депрессией и чувством вины. Но все-таки книга Ясмин Шрайбер не о смерти, а о том, что однажды два одиноких, переживших потери человека начинают понимать друг друга, и в безграничном море горя вспыхивает смех и возникают надежда и радость. Грустный, забавный, трогательный, искренний роман.
Януш Леон Вишневский "Одиночество в Сети" Она живет в Польше, он – в Германии. Однажды они случайно встретятся на просторах Сети. И начнется долгая онлайн-переписка, которая перерастет в их страстное влечение друг к другу. «Из всего, что вечно, самый краткий срок у любви». Но была ли это любовь?.. Главный польский бестселлер начала XXI века, самый знаменитый и самый неоднозначный роман Януша Вишневского «Одиночество в Сети» – это история запретной и оттого такой желанной любви в письмах и, конечно, о глубоком одиночестве по ту сторону компьютерного экрана.
Тисако Вакатакэ "Одна заживу, сама с собой" «Одна заживу, сама с собой» – роман, с которым в свои 63 года дебютировала японская писательница Тисако Вакатакэ, и сразу же ему удалось стать победителем премии имени Рюноскэ Акутагавы, самой престижной литературной награды Японии. Эта книга написана от лица немолодой вдовы, которая беспрестанно размышляет о своей жизни, вспоминая прошлое и думая о будущем. Но самое интересное, что в ее голове роится хор голосов: юных, зрелых, пожилых, – и каждый из этих голосов принадлежит ей самой, т. к. все это – разные составляющие ее как личности. Это очень необычный, но очень трогательный роман-размышление о жизни, одиночестве, потере, семье и о том, как по кусочкам формируется в сознании наша идентичность.
Гейл Ханимен "Элеанор Олифант в полном порядке" Элеанор Олифант в полном порядке: она работает бухгалтером, по выходным выпивает, а по средам беседует с мамочкой, которая находится далеко. Элеанор не везет: ее окружают непримечательные люди с примитивными вкусами и бедным словарным запасом (так ей, по крайней мере, кажется). Но все меняется, когда, отправившись однажды на концерт, она видит элегантно одетого рок-музыканта. Элеанор сразу понимает: это Он. Правда, пока она готовится к знаменательной встрече, ей приходится довольствоваться куда более скромной компанией. Элеанор Олифант в полном порядке. Так она говорит окружающим. Вот только она старается не вспоминать о прошлом и спасается водкой от бессонницы. Постепенно забавный рассказ о жизни социально неадаптированной женщины превращается в грустную, трогательную историю о детской травме, любви и одиночестве. В историю, которая никого не оставит равнодушным.
Эбби Гривз "На краю света" «Она подождет еще этот час, и даже тогда, она знала, ей будет хотеться остаться возле станции навсегда. Она будет ждать до тех пор, пока у нее не подогнутся колени. Она не двинется с места, не переступит, не бросит. Она не сдастся. Она будет ждать, ждать – и потом подождет еще немного. В конце концов, не это ли она обещала Джиму? На краю света или в Илинге. Всегда». Многие пассажиры лондонской станции «И��инг Бродвей» знают Мэри О'Коннор в лицо. Красивая женщина лет сорока появляется у входа каждый день. Она всегда держит табличку с надписью «Джим, вернись домой». Пассажиры идут мимо, но Алиса, начинающий репортер, однажды решает остановиться. Это же ничего, если она попросит Мэри рассказать свою историю? Историю, которой семь лет и в которой есть обман, непонимание и пропажа человека. Человека, которого Мэри любила, но потеряла. Человека, который сказал, что однажды они непременно встретятся «на краю света или в Илинге». И Мэри знает – это не шутка.
Алексей Иванов "Географ глобус пропил" "Это роман вовсе не о том, что весёлый парень Витька не может в своей жизни обрести опору. И не о том, что молодой учитель географии Служкин влюбляется в собственную ученицу. Это роман о стойкости человека в ситуаци��, когда нравственные ценности не востребованы обществом. Роман о том, как много человеку требуется мужества и смирения, чтобы сохранить "душу живую", не впасть в озлобление или гордыню, а жить по совести и любви". Алексей Иванов
Рут Озеки "Моя рыба будет жить" Рут Озеки – американка японского происхождения, специалист по классической японской литературе, флористка, увлеченная театром и кинематографом. В 2010 году она была удостоена сана буддийского священника. Озеки ведёт активную общественную деятельность в университетских кампусах и живёт между Бруклином и Кортес-Айлендом в Британской Колумбии, где она пишет, вяжет носки и выращивает уток вместе со своим мужем Оливером. «Моя рыба будет жить» – это роман, полный тонкой иронии, глубокого понимания отношений между автором, читателем и персонажами, реальностью и фантазией, квантовой физикой, историей и мифом. Это увлекательная, зачаровывающая история о человечности и поисках дома.
Ян-Филипп Зендкер "Искусство слышать стук сердца" Дебютный роман писателя, после первого же издания на родине автора стал национальным бестселлером, а скоро завоевал и международное читательское признание. Отец Джулии Вин — личность поистине загадочная. С одной стороны — он блестящий американский адвокат и добропорядочный семьянин, с другой — человек, прошлое которого окутано тьмой. Ни жене, ни его взрослым детям о нем не известно практически ничего. Поэтому, когда однажды мистер Вин исчезает, полиция и родные понятия не имеют, где его искать. Единственная зацепка — письмо, найденное дочерью через четыре года после исчезновения отца. Это — любовное послание к некой женщине по имени Ми Ми, и живет она далеко, по другую сторону океана. Джулия отправляется в долгое путешествие в неизвестность, где ей предстоит обучиться очень непростому искусству — слышать стук сердца других людей.
Мари-Од Мюрай "Мисс Черити" На четвертом этаже лондонского особняка живет маленькая Черити Тиддлер. На календаре — конец XIX века, и, стало быть, все цели в жизни юной леди предопределены: приличное образование — пение, танцы, музыка, рисование, вышивание — и удачное замужество. Но во все времена рождаются девочки, которым интереснее изучать окружающий мир и его обитателей, чем наряжаться и охотиться за мужьями. Черити — из таких. С ранних лет ей живется одиноко, но вовсе не скучно. Ведь вокруг столько всего интересного: и жабы, и мыши, и улитки, и ежи, и птицы… Благодаря любознательности, здравомыслию и чувству юмора, а также мастерскому владению акварелью Черити становится детской писательницей и иллюстратором — как знаменитая Беатрис Поттер, чья жизнь вдохновила Мари-Од Мюрай на создание этого романа.
Сергей Кузнецов "Учитель Дымов" Сергей Кузнецов – прозаик, журналист, культуртрегер. Автор вызвавших бурные споры романов "Шкурка бабочки", "Хоровод воды" (шорт-лист премии "Большая книга"), "Калейдоскоп: расходные материалы" (шорт-лист премий "НОС" и "Новые горизонты"). Сергей Кузнецов умеет чувствовать время и людей в нем, связывая воедино жизни разных персонажей. Герои его нового романа "Учитель Дымов", члены одной семьи, делают разный жизненный выбор: естественные науки, йога, журналистика, преподавание. Но что-то объединяет их всех. Женщина, которая их любит? Или страна, где им выпало жить на фоне сменяющихся эпох? "Роман о призвании, о следовании зову сердца. О жизни частного человека, меняющего мир малыми делами, который не хочет быть втянутым в грубую государственную ��гру. О мечте. О любви, которая бывает только одна в жизни. О родителях, ценность которых люди осознают, только когда они уходят". Сергей Кузнецов
1 note · View note
cuzyanavi · 14 days ago
Video
youtube
Его девушка Пятница - комедия, мелодрама США 1940  Кэри Грант, Розалинд Расселл, Ральф Беллами
Уолтер Берне — главный редактор газеты, Хильди Джонсон — его бывшая жена и лучший репортер. Она приходит сообщить Уолтеру, что выходит замуж и покидает газету. Прожженный циник, тот все еще любит Хильди, да и лучшего сотрудника терять не хочет, поэтому он дает ей последнее задание — взять интервью у приговоренного к смерти Мерфи. Это будет ее лучший репортаж, вершина карьеры..., Хильди соглашается и попадает в хитроумно расставленные Уолтером сети. Начинают происходить самые дикие и немыслимые вещи...
#комедия #мелодрама #экранизация
Выпущено: США, Columbia Pictures Corporation Режиссер: Ховард Хоукс В ролях: Кэри Грант, Розалинд Расселл, Ральф Беллами, Джин Локхарт, Портер Холл, Эрнест Трукс, Клифф Эдвардс, Кларенс Колб, Роско Карнс, Фрэнк Дженкс, Режис Туми, Эбнер Биберман, Фрэнк Орт, Хелен Макк, Джон Кволен
Перевод: Профессиональный многоголосый, Film Prestige
Фильм Хоукса в 1993 году был занесен в реестр наиболее значительных американских фильмов. Он считается эталоном эксцентрической комедии из-за калейдоскопической быстроты сюжетных перипетий и молниеносности, с какой произносятся иногда перехлестывающиеся диалоги. Это самая любимая кинокомедия Квентина Тарантино. Отдельные моменты спародированы братьями Коэнами в «Зиц-председателе» (1995).
0 notes
chelseabluesru · 1 month ago
Text
«Челси», вероятно, вернет Сантоса и может вернуть Петровича на Клубный чемпионат мира, несмотря на интерес к вратарю
В рамках сессии вопросов и ответов о трансферном окне на BBC Sport футбольный репортер Низаар Кинселла ответил на вопрос болельщика Тома о возможном возвращении арендованных игроков «Челси» на предстоящий Клубный чемпионат мира.... Читать дальше »
0 notes