#це моє небо

[misha-sanin-blog]

Украинский дрон уничтожает место дислокации российских наёмников из КНДР...

Ви можете послухати та скачати пісні Misha Sanin на всіх музичних онлайн платформах

- Apple Music : https://music.apple.com/us/artist/misha-sanin/1723400925

Spotify: https://open.spotify.com/artist/3qTMM10djRIH6Ut77efI0R?si=5YJdCENcR5qOUZ0R25iTcA

YouTube Music :

https://music.youtube.com/channel/UCXdVF67S7kWO_X5HJKvC_Mg?si=ZSl0-ywOItXDpI_1

#цемоєнебо #mishasanin #снайпер #давайвжепіслявійни #смакмогокохання #бпла #дрон #Украина #ВСУ #ЗСУ #ГУР

[girl-with-demons-in-her-soul]

Моє намагання писати зводиться до намагання відчути, пережити історію. Бо ж просто маніпулювати словами навчилася ще в школі - коли брала й описувала собі на уроках соняшники, намагаючись передати як сонечко цілує пелюстки, від чого ті наливаються: жовтіють, насичуються, напуваються живильною сонячною водою, а тоді й собі підморгують-розливають світло.

Це прожити легко, ба, кожен може побачити трішки краси в буденності. От тобі небо синє-синє. Воно напосідає над рудим, злегка зеленуватим дахом, який видко оно зараз з мого вікна, огортає його, мовби ковдру. А дах собі, бач, підсвітлює на сонці, мов той же сонях і купається, дарма, що в місці, куди паде темрява іншого будинку, ще біліють залишки снігу. Така собі весняна зима чи зимова весна, а біс його зна, що воно таке з тими змінами клімату, а втім, неймовірно красиво.

І ти оце сидиш, вдивляєшся в той дах, пишеш щось на своєму комп'ютері. Щось безглузде, про свої якісь почуття, що насправді геть не має значення. А може й має? Та байка, головне клавіші так приємно клацають під пальцями - колись же недаремно лишала тут пост про те, що люблю клавіатуру, бо мовби граю на фортепіано, і ніц но з тим не зробиш - а внизу хтось ходе. Паркет поскрипує під вагою людського тіла. Уважно прислухаюся, є в тому поскрипуванні якась музика, таке собі мелодійне скрип-скрип-скрип. Меланхолійне таке, медитативне, бо ж занурює чи то в солодкий сон, чи то в транс - те, що треба для читання. А коханий те й робить - читає.

От чую і вже бачу як він зосереджено вчитується, очі так трішки примружені, фігура зігнута коло вікна, пальці стукотять по підвіконні. Кучерик неслухняний на лоб спадає, та й так і хочеться його поправити, щоб відчути їхню м'якість пучками пальців, а я того не роблю. Не роблю, бо боюся зігнати той медитативний транс, робочий настрій, називайте се як хочете.

Загалом, скільки прекрасного в сьому світі. І проживати сі всі образи дуже легко. Треба просто не дивитися на них, а вчувати, відкривати всі двері самого себе і проживати-проживати-проживати.

Але се все таке незначне. Видається, що воно таке дивне, незрозуміле, наївне і романтичне. Хочеться ж бо написати щось суспільно вагоме. Таке змістовне, щоб торкати душ людей, щоб відкривати ті двері самостійно і показувати їм прекрасно. Де ж б то набрати навичок для цього? Як би ж то навчитися проживати великі сюжети?

[alcestas-sloboda]

"Нам не знати, коли закінчиться ця війна. Однак я знаю, що робитиму у день перемоги.

Я вийду на широку дорогу, яка пролягає між полями. Високе небо. Дивовижний краєвид переді мною. Мине ще тиждень-два - і зміниться сезон, ховаючи шрами війни.

Моє тіло калататиме. Холодний вітер битиме в обличчя. Десь у грудях зароджуватиметься гарчання, хрипіння, що переростатиме в крик.

Внутрішня пружина, що лишалася зажатою весь цей час, вистрілить.

Не знаю, скільки це триватиме. Мить, десятки хвилин. Не знаю, скільки в мені буде крику за всіма полеглими, закатованими, вбитими, викраденими, знищеними, зґвалтованими, покаліченими, зруйнованими, зниклими безвісти, непохованими.

Я кричатиму болем. Кричатиму до болю. І з кожною миттю я вичавлюватиму з себе той уламок снаряда, що застряг у стіні в домі моїх батьків.

Бо він не може визначати все"

-"Позивний для Йова. Хроніки вторгнення", Олександр Михед.

[moonlight-life]

08.06.2025

Минулой ночі Харків пережив наймасованіший удар за весь час повномасштабної війни. За офіційними даними, було застосовано 3 ракети, 5 керованих авіаційних бомб, 4 снаряди з систем залпового вогню та 48 безпілотників. Більше півсотні вибухів за 2,5 години. 3 загиблих, 22 поранених.

Вдень російський терор продовжився, і по місту прилетіло ще декілька керованих авіаційних бомб. Внаслідок цієї атаки - троє загиблих, зо два десятки поранених.

Загалом за добу - 6 загиблих мирних мешканців міста, більше 40 поранених. Ще доля шістьох заблокованих на палаючому підприємстві працівників і досі невідома - там провожуються аварійно-пошукові заходи.

І ось, в області знову з дюжину безпілотників. І є попередження про можливу масовану атаку.

У той час, як деякі міжнародні партнери розповідають на увесь світ, що ми, українці, сами винні (побили літаки, який жах) моє рідне місто потерпає від обстрілів без прикриття, без ПВО, просто як на долоні у ворога.

У будинки. У квартири. У цивільні підприємства. У життя.

Здається, слова вже закінчилися. А можливо, щось потрібно нарешті робити, аби прикрити небо мирного Харкова? Світова спільнота, це питання до вас.

__________________________________________

Last night, Kharkiv experienced the most massive attack in the entire time of the full-scale war. According to official data, 3 missiles, 5 guided aerial bombs, 4 shells from multiple launch rocket systems and 48 drones were used. More than fifty explosions in 2.5 hours. 3 dead, 22 wounded.

During the day, the Russian terror continued, and several more guided aerial bombs flew over the city. As a result of this attack, three people were killed and about two dozen were injured.

In total, 6 civilians were killed and more than 40 injured in the past 24 hours. The fate of six more workers trapped at the burning enterprise is still unknown - emergency and search operations are underway there.

And now, there are a dozen drones in the area again. And there is a warning of a possible massive attack.

While some international partners are telling the whole world that we, Ukrainians, are to blame (the planes were shot down, what a horror), my hometown is suffering from shelling without cover, without air defense, just like in the palm of the enemy's hand.

Into houses. Into apartments. Into civil enterprises. Into life.

It seems that the words have already run out. Or maybe something needs to be done to finally cover the sky of peaceful Kharkiv? World community, this is a question for you.

[prymaraa]

добридень шановне паньство, сьогодні в нас персонажі сильмариліону, як українські пісні, тому що я мушу з кимось цим поділитися, тим паче, давайте популяризувати українську музику

(пісні відповідають моєму overspecific баченню персонажів, не ручаюсь за канонічність)

маґлор

як почати все спочатку в кінці кінців?

коли час, щоб збирати дрібні камінці

а коли розкидати?

ти, що пливеш навмання

ти забув своє перше ім’я

толи тихо давав свій обіт

«річці тисячі бід»

ця пісня була створена для нього, ви не переконаєте мене в іншому

маедрос (і/або фінґон)

тримай мене міцно одною рукою

так сильно і ніжно вбивай мене

віддай мені муку своїми руками

моїми губами лікуй, лікуй себе

pun intended, але ну.. це вони

меліан

мадам таро,

поклади життя моє на скло,

скажи садам,

що мене сюди привело?

я віддам все своє золото,

лиш скажи, що моє, вода чи небо?

будувати човна чи ростити крило?

скажи мадам

таро

меліан загалом має вайби пісень лівінстон, вона химерна богиня провидиця для мене

берен та лутієн

але осінь отой слід листям ще не вкрила,

бо до тебе навесні я повернусь, мила...

твої руки я візьму знову в свої руки,

не розквітне поміж нас жовтий квіт розлуки!..

не ховай очей блакитний промінь,

заспівай мені в останній раз.

пісню ту візьму собі на спомин,

пісня буде поміж нас!

.. чи маю я навіть пояснювати цей вибір?

фінрод

в моїй сім′ї - нормально

бути ірраціональним

бо як іще вдихати вільно

не розбивавши лобом стіни

не здерши шкіру на колінах

не вийде високо стрибати

do you see my vision

турін

Але той, кого повісять, не утоне в морі!

Або бери своє, або хрест неси

Але ти маєш виправдання на усі часи

Навіщо ти крав? Бо у мене погана кров!

Навіщо убивав? Бо у мене погана кров!

Навіщо ти завдав стільки шкоди громаді?

Навіщо ти був чорною вівцею у стаді?

Навіщо? Бо, зараза, у мене погана кров!

дуже специфічний вибір, але для мене це дуже асоціюється з туріном

белеґ

любов руйнує все у мене

так боляче, але ж постій

одне питання маю, чуєш

чи був би ти мій?

по перше, ви гляньте на цитату "отак белеґ повернувся до туріна, піддавшись поклику любові, а не мудрості." і скажіть мені, що я не права. по друге, будь ласка, послухайте intermezzo, якщо ще не слухали

аерін

червоний слід веде у ліс

білим снігом...

червоний слід веде далеко

у ліс білим снігом...

десь там згубився мій наречений,

зустрів чорта хоч і був хрещений...

аерін дуже трагічна і я дуже її люблю

[lonestone]

Щоб відволіктися від негативу, завжди пам'ятаю про мою свободу, що відчуваю неймовірно яскраво весною та літом, дякуючи воїнам світла. Ще одна моя любов - це наш край та простий нарід. Ця любов лікує рани, дає віру у найкраще, робить мене по-справжньому живою.

Це чудове відчуття, коли ти їдеш на швидкості в нікуди через широкі поля, які тримають блакитне небо і в машині голосно звучать пісні Скрябіна, які так само несамовито співаю я та мої друзі. Десь неподалік чутно вибухи, сонце пече шкіру, галявини і квіти, вітер здіймає на озері хвилі та...чудернацькі хмари все так само над нашими головами формують цілу історію...

У цьому житті я зрозуміла, що найбільше задоволення приносять звичайні речі та добрі люди, що стоять за цим всім. Нехай ці речі бувають не зовсім правильні та для когось дурні, але в нас молодість проходить крізь пальці. Ми не можемо це пропустити, ми не можемо стояти на місці, бо враження лікують душу.

Ще не все втрачено, ще не все хороше сталося, ще зустрінеться моє, ще є шанс розпочати знову.

[2572331]

єдине, що шкодую шо не мала при собі фотоапарату.

мені здається, таке буває раз на життя. і яка ж я щаслива це пережити.

небо просто напросто мереживо: там рожеве й ситцеве, там - побрате хмарами, як з мультиків - синє - прозоре, а там (о, там!) блискає час від часу. й ми туди дивимось - 4 руки - 4 ока (8 очей).

вони багато сміються і жартують, бо саме так виглядають підліткові роки - безтурботно, легко, просто. ніжно.

ми чіпляємось за руки. я добре знаю, як пахне моє волосся. я, може, вперше в житті відчуваю, що таке "опора", що таке "м'яка сила".

хтось каже : "давайте, як в титаніку, я зроблю фотку!"

я кажу: "та ні, не треба".

і я завжди буду пам'ятати, як ми там стояли, як добре було видно небо, яка тепла була вода.

я люблю тебе, я завжди буду.

[plupk]

Знаєш, ти все ще тут, незважаючи на всі безладні речі, стрес, тривогу, смуток, ти — все ще ти. Підійди подихати повітрям, тут яскраве небо. Тобі потрібно зібратися. Я знаю, що ти відчуваєш, ніби не можеш, але ти можеш.

Мене зараз сповнює смуток, через дрібницю, що повинна була принести радість, але вона лише нагадує про моє становище.

Я не знаю хто це пише.. але ви занадто хвилюєтесь про мене. Більше, ніж я на те заслуговую.

[bipolardeadbear]

Промінь...

Ніби зміни є і в кращу сторону. Але все одно є це відчуття втоми.

Що не так? Коли я це зрозумію. Цей біль мене з'їдає, рве шматками не залишаючи долі секунд на сприйняття. Страх! Страх, що міцними обіймами тримає моє життя. Я БОРЮСЯ!!! Але сили не рівні. Не можна здаватися! До останнього подиху, до останньої секунди. Заради неї. Я не можу її підвести.

Це чорне небо, що над моєю головою більше не дарує світла і тепла. Лише морок, темрява та холодний вітер. Вітер який зриває плоть з моїх кісток.

Кричати не має сенсу. Ніхто мене не почує. Моя мова і крик для інших ніби як невідома. Мене не розуміють.

Я задихаюся... Більше не можу.

Її заплакані очі, погляд який показує біль. Я як отрута, що з кожним днем додає каплю гидоти в її життя. Навіщо я з нею так? Я ж несвідомо роблю це.

Вона не заслуговує на таке життя. Отруєне мною. Чому моє кохання до неї стало отрутою, чому так? Чому я не можу дати їй радість, щастя, кохання та віру. Я кладу її прекрасне тіло в калюжу своєї крові. Мовчки мій язик пришитий, хоча ні, прибитий цвяхами страху до піднебіння. Вона ненавидить мене? Чи все ще кохає? Довіру зруйновано, її не відновити. Як би я цього хотів. Серед попелу видніються її шматочки. Але це лише міраж. Міраж минулого.

Калюжа перетворилася на море, своїми кривавими хвилями кидає її тіло, несе його до острова байдужості, на якому велично стоїть храм забуття.

Променя надії не має..? Чи... Невже я звір який тримає на собі острів байдужості?

[0pium-blood]

моє я це тільки персонаж у голові

і я втратила лінію сюжету

моє життя тільки в слові і в крові

моє я- антонім краси до естету

все що вмієш це Ctrl C

для кожного рядка повісті

кожне кляте жадане слівце

вже записане на чиїсь совісті

я заклинаю життя, себе і небо

що хочу жити, хочу стати кимось

але те що я роблю -нещасне плацебо

я і моя свідомість на ньому тулимось

я боюсь вмерти, сильно і безапеляційно

я хочу жити. слабко але стійко

і кожна людина труп потенційно

я йду та дихаю. значить що існую

я плачу та сміюсь. значить що відчуваю

я кричу світові що переможу. значить що блефую

[anittss]

Знову мій вірш(

Чути твій голос і наше мовчання ,

Яке і без слів можна любити,

Ця тиша навколо —мова звичайна,

Потрібно навчитись її розуміти.

Потрібно ще вміння: слухати, чути,

Але нас з тобою це не лякає:

Ми можемо правду з тобою відчути,

Допоки брехня мене не вбиває.

Допоки вона лиш живе, ще не рветься ,

І моє оте «Я» ще не роздирають ,

Прогнилі частинки чорного серця

Які вже нічого не відчувають .

І що з нього лишиться ближче до ночі,

Коли наше небо вогнем запалає,

Янголи також заплющують очі

На всі ці проблеми, що потім зникають.

Але чи потрібно звертати увагу,

Їм покоряться і служити,

Чи варто чекати свого бумерангу,

Якщо можна вільно продовжити жити.

[cahtava-poetry]

Хочу розкластись на найпростіші молекули.

Бути частиною вічного циклу живлення планети.

Хочу віддати усю себе лісу,

Що виростив і прихистив.

Віддайте моє тіло маслюкам і мухоморам,

Хай ніхто не знайде кісток під сосною.

Я хочу повернутись туди звідти прийшла

Забери мене повністю земля.

Я хочу стати єдиним цілим.

Мій космос маленький, його вже зʼїли.

Поглинь мене темрява, холодна і рідна.

Поглинь мене озеро зроблене людьми.

Хай ніхто не знайде мою могилу.

Хай огорне востаннє цей світ мене світлом.

Я дивлюсь у небо скрізь це провалля,

Воно усміхається мені востаннє.

@ кагтава.поезійка

[misha-sanin-blog]

  "Це Моє Небо" - пісня про українського військового льотчика, який захищає небо України від російських окупантів.

   "This is My Sky" is a song about a Ukrainian military pilot who protects the skies of Ukraine from Russian invaders.

  https://youtu.be/SICDYLyD5Kw?si=prGuBw5qOON8ZhLu

#цемоєнебо #війна

[ao3feed--ukr]

Небо одне

Читати на АО3 https://archiveofourown.org/works/60708043

Автор/ка Katarinco

Фанхати: Original Work

Відносини: Святослав/Яромир

Опис:

Різні істини, але хіба вони не про те саме? Про життя, про смерть, про безмежну красу світу, що завжди був і буде. Можна знищити дерев’яного ідола, розбити жертовник, спалити рукопис, але чи можна знищити саму віру? Віра ж бо — це більше, ніж слова чи ритуали. Це відчуття, що навіть у найтемнішу годину ти не один.Святослав з юності знав про силу догм. Він бачив, як нові вчення стирають старі звичаї, мов вітер здуває сліди на піску. І коли він зустрічає юнака з очима, які, здається, вміщують у собі два світи, то розуміє: цей вибір — не просто вибір серця, це вибір між тим, щоб зламатися або зберегти в собі людину.  І як можна сказати, що твоє небо істинне, а моє — ні, коли одне й те ж сонце щоранку сходить над усіма нами?

Кількість слів: 2,685, Частини: 1/?

Рейтинг: Mature

Попередження: Graphic Depictions Of Violence

Категорії: M/M

Додаткові теги: етнічне фентезі, Містика, Міфологія, Релігія, вірування, Язичництво, Київська Русь, кохання, Самопізнання

Читати на АО3 https://archiveofourown.org/works/60708043

[booksstigmasun]

Арістотель і Данте розкривають таємниці Всесвіту (Бенджамін Аліре Саенс)

А люди, які багато балакають, далеко не завжди кажуть правду.

Жаліти себе - ціле мистецтво.

Мовчання - перший крок до самотності.

"Сам". Моє улюблене слово. Я не вмію просити про допомогу - погана звчика, що дісталась мені від батька.

У мене є правило: краще нудьгувати на самоті, ніж у товаристві.

-Хочеш мене образити? -Тебе ображає це слово? -Ображають не слова, а люди.

Я подумав, що вірші - вони як люди. Одні тобі з першого погляду припадають до душі, а інші - ні.

Слова стають іншими, коли оселяються в тобі.

-Як гадаєш, сумніватися - це погано? -Зовсім ні. Навпаки, сумнів - це ознака гострого розуму.

-Колись я розкрию всі таємниці всесвіту. Я розпливаюся в усмішці. -І що ти з ними робитимеш? -Ближче до діла побачу. Можливо, спробую змінити світ.

-Бо, коли щось робиш, варто точно знати, що саме ти робиш. -Людина не мое точно знати, що вона робить. -Бо люди - ледачі й недбалі.

Птахи існують, щоб розповідати нам про небо.

З тими, хто розуміє, що слово на "б" - це не про бідну фантазію, а про почуття свободи.

Слова - вони як їжа. Їх теж можна відчути на смак.

Цікаво, як це - триматися з кимось за руки? Закладаюся, у чужих долонях криються розгадки до свіх таємниць усесвіту.

Мабуть, не всі взаємини побудовані на взаємності.

Іноді тобі треба лиш розповісти правду. Так, тобі не повірять. Зате відчепляться.

Але проблема в тому, що коли ти навмисно намагаєшся про щось не думати, то думаєш про це ще більше.

У вас у кожного своя війна в голові.

А ще вважаю сни думками людини, про які воно сама не знає. І ці потаємні думки просочуються в сни. Можливо, людський мозок - як перекачана шина. Зайве повітря шукає виходу. Тоді ми й бачимо сновидіння.

Проте ж як це тяжко - тримати в собі війну.

А ще подобається елементарний брак часу, щоб жаліти себе.

Він аж світиться від щастя. Цікаво, думаю, як це - уміти бути щасливим? Звідки в людині береться щастя? Може, у мені теж є приховані запаси щастя? А я просто його боюся?

-Це точно. А найцікавіше, що мені іноді здається, ніби мама любить татка сильніше, ніж він її. Як гадаєш, може таке бути? -Без поняття. Хіба любов - це змагання? -Тобто? -Можливо, кожен по-своєму любить. І саме це має значення.

Ще одна загадка всесвіту: іноді біль - як грім серед ясного неба. Ось тобі світить сонечко, а вже за мить налітає гроза. Гроза, блискавки, злива.

Ні, я побуду з ним. М й так завжди лишаємо одне одного на самоті. Дозалишалися. Саме це нас убиває.

Ні, літнє сонце - це не для мене. Такі, як я, належать дощу.

Мабуть, саме так і визначають, хороший був сон чи поганий, - за почуття, що він лишає.

Собаки не стримують емоцій. Можливо, тварини й справді розумніші за людей.

Я сиджу на ліжку й торкаюся шрамів на ногах. Шрами. Символи болю. Символи зцілення.

Достеменно мені відомо тільки те, що моєю країною були хлопці, з якими ми воювали пліч-о-пліч.

***

Це щось неймовірне. Я сміялась і плакала. Думала і переживала. Я жила і проживала цю книгу. Відчувала кожне слово, кожного персонажа. Кожна клітинка мого тіла відзивалась. Кожна струна моєї душі бриніла.

Висловлені і замовчані емоції і слова. Біль і радість. Щирість і нерозуміння. Весь спектр почуттів.

Чи радила б я комусь ту книгу? Не знаю...

Чи торкнулась вона мене? Так, однозначно.

Думаю з нею я зрозуміла, що таке книжкове кохання.

[homebody-lu]

Він каже, що зчитує людей за їхніми рухами. Питаю, що означає цей рух: наші долоні сплетені в мушлі. "Максимальна симпатія".

Нас вже бачили мої сусіди, Альона з Олексієм, люди з роботи... І мені вперше від того спокійно і мирно, наче він нікуди не дінеться. Наче якийсь мій неправильний рух чи слово не злякає його. Зараз він уособлює все, що я шукала в чоловікові, хоча навіть ніде чітко це не формувала, вважаючи, що такого я точно не зустріну. З ним весело, легко, безпечно, глибоко. Я не романтизую нас, не заставляю себе панічно все запам'ятовувати, а просто пливу за течією - подивимось, куди нас вона приведе.

В автівці слухаємо Один в каное під моїм домом. Він акцентує увагу на гітарі і пальцями відбиває ритм по моїх ногах. Дивлюся на нього і неможливо відвести погляд. Кладе голову на моє плече, а через 5 хв ми вже лежимо, точно на дивані. Нікуди не хочеться йти з цієї миті. З цього тепла. Вчить мене рахувати стук серця і визначати пришвидшене.

Затримуємо дихання з секундоміром. Спостерігаємо за вечірнім життям вокзалу з висоти. Він перевіряє моє серце і кусає за щоку. Каже, що вже знайшов "велику ведмедицю" і не потрібно для цього дивитись на небо.

Я все ще не розумію, чому він обрав мене. І все ще вдячна за його ініціативність і повагу моїх кордонів.