alisfel - Tumblr blog

alisfel · 2 years

Text

#minsungAU, де предебютний Джісон побачив нового трейні, який якимось чином виявився красивішим за… та за всіх красивішим, якщо чесно.

Джісон вважав себе найкрасивішим у компанії. Можливо, не найталановитішим (про що він ніколи не скаже), можливо, не найдобрішим, але в красі з ним ніхто не міг зрівнятися. Напевно.

Ну, Хан у це вірить, поки одного дня їм не представляють нового трейні.Хлопець зніяковіло махає рукою, стараючись приховати знервованість, а Джісон не може відвести погляду від його очей. Вони такі.. Гарні? Великі?У них відблискують вогники світла, через що Хан аж відкриває рота.

Джісон не каже ніслова, навіть забуває привітатися, поки пильно стежить за хлопцем, не почувши його імені. Вони зустрічаються декілька разів поглядами, але Джісон навіть не думає робити вигляд, що він не витріщається. Хан вперше бачить людину красивішу за всіх, кого він знає.

Джісон не думає, що хлопцю може бути ніяково через нього, поки Кріс не штовхає його в плече, подивившись своїм фірмовим поглядом «Джісон, досить». Хан закочує очі, звісно, бо друг деколи веде себе занадто серйозно, але слухається.

— А як його звати? — шепоче Джісон на вухо Крісу.

— Ти серйозно? Ти його пропалив поглядом і навіть не почув імені?

— Бля, та скажи, я трохи… Відволікся, — цокає Хан, кусаючи губу.

— Лі Мінхо. Він професійно займається танця…

— Хочу подивитись, як він танцює, — перебиває Джісон.

— Хан, не лякай людину. Він сором‘язливий, ти ж бачиш, — Кріс киває в бік Мінхо, а Хан знову зависає, дивлячись на його почервонілі щічки.

— Він гарний, — тихо каже Джісон.

— Що? Це ти кажеш? Хан Джісон? Ти?

— Ой, та йди нахуй, — цокає хлопець, штовхнувши друга.

Джісон тепер дивиться на Мінхо завжди: коли бачить його на тренуваннях, коли бачить його в коридорах, навіть одного разу витріщився на нього в туалеті, поки за це не вибачився Кріс.

Тільки от нормально познайомитись Джісон… боїться. Хоча ні, він нічого не боїться! Просто поки не вдається.

Джісон, щоправда, думає про Мінхо кожен день, тому коли заходить у зал і бачить його там, навіть не зразу розуміє, що хлопець справжній.

— Привіт, — вітається Лі, помахавши рукою. — Кріса покликав кудись стаф, він просив тобі передати.

— Йоу, — видавлює з себе Джісон, відчуваючи, як потіють долоні. — Ем-м, дякую, напевне.

Мінхо трішки усміхається і швидко-швидко кліпає, поки не відвертається. Джісон фізично відчуває, як тому ніяково.

— Як тобі компанія? — питає Хан, підходячи ближче й сідаючи навпроти хлопця.

— Все класно, — каже Лі, поки Джісон під столом старається витерти долоні в джинси. — Вивчив той набір танців, мені сказали, що я побив рекорд Момо.

— Серйозно?! Крутяк! — Хан із захватом протягує кулак до Мінхо, щоб той стукнувся із ним.

А коли їхні кулаки доторкаються, Джісон не розуміє, чому по тілу ніби струм проходить. Може, у нього розвинулася фобія дотиків?

— Дякую. Я послухав ваші треки. Мені сподобалось.

— Кріс дав послухати? — Хан чомусь злиться. Він взагалі-то хотів це зробити першим.

— Ні, я сам знайшов.

— О! — занадто радісно каже Джісон. — Хочеш, я тобі покажу свої улюблені?

— Це будуть ті, які написав ти? — сміється Лі, що викликає у Джісона теж усмішку.

— Не тільки, ті двоє теж нормально пишуть.

— Тоді добре, покажеш колись, — погоджується Мінхо.

— Чому «колись»? — хмуриться Хан. — Пішли зараз?

— У нас же тренування.

— Ти вивчив дофіга танців за два тижні, тебе не будуть сварити за прогул, — цокає Джісон, встаючи з місця.

— Але… А тебе? Я не хочу неприємностей.

— Не будь занудою, Мінхо. Пішли, я покажу тобі ще й нашу улюблену кав‘ярню.

І Мінхо йде, хоча півдороги тривожно дивиться на телефон, щоб зразу побачити, якщо їм подзвонять.

Джісон не розказує, що написав Крісу «Я пішов з Мінхо погуляти. Прикрий!!! Ти ж друг!!!», а у відповідь отримав «Я в ахуї, що він тебе після всього не боїться, але ок. НЕ СОРОМ ЙОГО ТІЛЬКИ».

І Джісон не соромить, бо вони зразу знаходять, про що поговорити. Джісон старається жартувати, щоб чути сміх Мінхо і бачити його котячу усмішку, розказує тільки цікаві історії, щоб йому не стало скучно. А коли Лі хвалить треки, Джісон незрозуміло для самого себе червоніє.

Вони починають проводити більше часу разом, ходять у кав’ярню, переписуються, навіть обіймаються деколи. Джісон завжди старається сідати поряд із Мінхо, а ще дуже біситься, коли його місце займає Синмін. І що, що вони швидше подружились?! Хан взагалі-то хотів сидіти біля Лі.

Джісон досі зависає, коли дивиться на Мінхо здалеку, бо хлопець дуже красивий. Він дуже красивий. Дуже. Про це Чанбін із Крісом знають найбільше, бо Хан їм кожного дня нагадує, ніби в них немає очей.

Джісон любить вечірки, які проводять раз у декілька місяців. Коли стаф робить вигляд, що нічого не бачить, а трейні можуть навіть пронести пиво в офіс. Кріс завжди проти, але завжди допомагає це зробити. Джісон просто користується ситуацією.

Все проходить добре, крім того, що Мінхо багато розмовляє не з Джісоном! Хан привітався, коли побачив його, постарався поговорити, але Лі все одно звернув увагу не тільки на нього. Не чесно, взагалі-то, бо Джісон тільки на нього дивиться, чому він не робить цього ж у відповідь?

— Зіграємо в пляшечку? — пропонує Рюджін, а Джісон зразу переводить погляд на Мінхо, щоб побачити, чи той погодиться.

Кончений, бляха, Хьонджін, який тягне Лі в коло. Джісону теж доводиться сідати туди, бо ж не залишати Мінхо самого з Хваном.

Хан нервово крутить пальцями застібку від кофти, поки інші крутять пляшечку. Він кожного разу сподівається, що нікому не випаде Мінхо, бо цього він допустити не може. Він просто дбає про психіку друга! Раптом йому попадеться якийсь… Хьонджін! Чи Синмін!

Але біда приходить з іншого боку — на Мінхо вказує пляшечка, яку покрутила Єджі. Це проблема. Потрібно терміново щось робити.

— Мінхо! — кличе Джісон, встаючи з підлоги. — А підемо… Ем… Підемо я покажу тобі всі поверхи? Пам‘ятаєш, я обіцяв? Пішли!

Джісон бере Лі за руку й навіть не чекає відповіді — тягне за собою на вихід під змучене зітхання Кріса. Ну, придумає щось, щоб вибачитись за нього перед Єджі, вперше таке, чи що?

Хан не відпускає руку Мінхо, поки йде до свого улюбленого місця на передостанньому поверсі під сходами. Там велике вікно, через яке видно вже нічний Сеул зі всіма його вогниками. Але Джісон дивиться на них через очі Лі, у яких ті відбиваються.

— Ти не ображаєшся, що я… — обережно починає Хан, але замовкає.

— Що ти мене сюди привів? — питає Мінхо, а потім знизує плечима. — Не ображаюсь.

— Ні, я про… Ну, гру? Що я покликав тебе тоді, коли Єджі… Ну, показала на тебе. Не Єджі тобто, а пляшечка, але… Ти зрозумів.

— Ні, не ображаюсь, — усміхається Мінхо з трохи порозовілими щічками. — Я не хотів з нею цілуватись.

— Хотів із кимось іншим?

— Не знаю.

— А хто знає?

— Ти такий дивак, Джісон, — тихо сміється Мінхо, через що той зводить брови. — Не злись.

— Змусь мене, — з викликом каже Джісон.

Мінхо тільки ніяковіє, відводячи погляд, а Хан розуміє, що, напевно, хотів би бути на місці Єджі декілька хвилин тому. Напевно. А чи робити з цим щось?

— Я можу замість Єджі, в принципі, — каже Джісон, не знаючи, як буде це пояснювати.

— Що? — Мінхо заглядає в очі, зразу вибиваючи всю впевненість із хлопця.

— Ну, я ж забрав тебе звідти… А ти вже мав цілуватись, і, ну…

— Ти хочеш, щоб ми поцілуватись?

— Ні! — налякано махає головою Хан. — Тобто… Якщо ти, звичайно, не проти замінити Єджі на мене. Або можеш повернутись до всіх, наприклад.

— Я не проти, — зовсім тихо каже Лі.

Джісон не перепитує, хоч і дуже хоче. Він підходить ближче, бере руки Мінхо у свої й лагідно їх гладить, наважуючись подивитись у найкращі очі у Всесвіті. А потім зніяковіло усміхається, видихає й нахиляється ближче до Лі, який тягнеться до нього у відповідь.

Хан торкається губ Мінхо своїми й завмирає. Він шумно видихає через ніс, коли хлопець накриває його щоку теплою долонею, і почуває себе від цього трохи вільніше. Джісон ніжно відтягує губами верхню губу Мінхо, стискаючи його руку у своїй, й продовжує зовсім легко цілувати.

— Зійде за поцілунок у грі? — питає Хан, коли відхиляється, і не зважає на те, як горять його щоки.

— Зійде, — погоджується Мінхо, ховаючи такі самі червоні щічки в обіймах, коли обвиває Джісона руками.

Хан усміхається, розуміючи, що його перший справжній поцілунок стався з людиною з найгарнішими очима.

the end🤍

#мінсонАВ #мінсони

12 notes · View notes

alisfel · 2 years

Text

#minsungAU, де Мінхо будить Джісона поцілунками.

Мінхо любить прокидатися дуже рано. Коли сонце починає пробиватися крізь фіранки, в кімнаті тепло тільки під ковдрою, а ще збоку спить улюблена грілка, яку можна обіймати досхочу, бо все одно не розбудиш. У Джісона дуже міцний сон, а у Мінхо міцне бажання його зацілувати.

Лі деколи не зважає на совість і не думає, що його приступи тактильності зранку можуть все-таки перервати солодкий сон Хана. Мінхо дивиться на те, як хлопець трішки дує губи, і несвідомо йому усміхається.

У Джісона легенько тріпотять вії, він трішки сопе й спокійно дихає, а Лі йому навіть за це готовий подарити весь світ. Колись йому здавалось, що люди не можуть так сильно кохати, але потім у житті з‘явився Хан.

Джісон спить у їхній спільній улюбленій кофті, бо він занадто мерзне навіть у обіймах. Лі ледь-ледь торкається пальцями кінчика його носа, щоб перевірити, наскільки він холодний, і зразу закочує очі, бо його хлопець справжній змерзлюх.

Мінхо підсувається ближче, однією рукою обіймає Хана за талію і цілує в цей холодний ніс, щоб зігріти.

— Ти безсовісний, — зовсім тихо хрипить Хан.

— Спи, я не хотів тебе розбудити.

— Але я вже прокинувся.

— Але ти можеш знову заснути.

Джісон, якби не був таким сонним, продовжив би цей діалог, але він тільки тулиться ще ближче й тицяється своїм холодним носом у шию Мінхо. Лі гладить його по спині й думає, що готовий залишитись у цьому моменті назавжди.

— Класно ти стараєшся заснути, — шепоче Лі, коли відчуває поцілунок у себе на шиї. А потім ще один. І ще.

— З тобою хіба заснеш? — буркоче Хан. — З самого ранку прилип до мене зі своєю любов‘ю.

Мінхо сміється й прикриває очі, відчуваючи, як Джісон продовжує його цілувати і вже й сам обіймає. Хан досі неймовірно милий, сонний і розслаблений, тому Мінхо обережно його гладить по спині й цілує у скроню.

— Тоді доброго ранку? — питає Лі, коли Джісон заглядає йому в очі.

— Доброго, — відповідає Хан.

Він сміється, коли Мінхо надуває губи, просячи цьом, але дає йому те, що він хоче. Вони ліниво цілуються, майже не рухаючись, поки Лі не спускається губами на шию Джісона.

— Ти досі реагуєш на мої поцілунки мурашками? — питає Мінхо, коли бачить реакцію Джісона. — Впевнений, що ти зараз почервонів.

— А ти зараз получиш по дупі, якщо не перестанеш мене соромити, як тобі таке?

— Мовчу-мовчу.

Джісон не відпускає Лі з ліжка близько години — обіймає міцно-міцно й усміхається від усіх поцілунків і ранкових зізнань у коханні до його щічок та й до нього самого. Мінхо майже муркає, коли Хан вкриває його обличчя цьомиками, і притягує його до себе ще ближче.

— Я тебе з‘їм, — каже Лі, легенько кусаючи плече Джісона.

— Я проти, — сміється хлопець.

— А я ні, — Мінхо тепер кусає руку Хана під його ойкання.

— Ти ж не сіренький вовчок, щоб кусатись, — награно протестує Джісон, усміхаючись так, що вже болять щоки.

Мінхо сприймає це як виклик, тому спускається ще нижче і кусає свого хлопця за бочок, а потім сміється, притулившись щокою до його живота.

— Я взагалі-то приручав кота, а не вовка, — каже Хан, також посміюючись, і гладить Мінхо по волоссю.

— Тобі нагадати, що я людина?

— Люди хіба так безсовісно будять зранку, не даючи поспати?

— Ще скажи, що ти не задоволений нашим ранком, — Лі знову лягає на подушку, щоб дивитись Джісону в очі.

— М-м, не зовсім, — хитро тягне Хан. — От якби ти ще приготував нам ва-а-афлі…

— Ти користуєшся моїм коханням, ти знаєш?

— Ну, я ж тобі віддаю своє також, так що у нас 1:1.

Мінхо тільки закочує очі, а через декілька хвилин уже замішує тісто на вафлі, поки Джісон робить їм каву.

the end 🤍

#мінсонАВ #мінсони

8 notes · View notes

alisfel · 2 years

Text

#minsungAU де Мінхо йде на геловінську вечірку тільки заради друга, не підозрюючи, що вона йому насправді сподобається.

Мінхо ніколи не любив вечірки, а тим більше ті, на які потрібно наряджатися. Йому набагато комфортніше вдома на ліжку з улюбленими котами і якось дорамою. Ну, або фільмом жахів, якщо вже в честь Геловіна. Але його друг Фелікс завжди вважав по-іншому.

Тільки-но Лікс вступив до університету, йому знадобилось вписуватись на всі можливі тусовки, бо «потрібно відчувати себе студентом!» Мінхо цього не розумів, бо він і без того себе так почуває, коли за ніч готується до екзаменів. І вдавалось відмовлятись завжди, але не цього разу.

Фелікс сказав, що а) він вже пообіцяв, що прийде з другом; б) йому страшно йти самому (а це нахабна брехня); в) він збирається напитись до відключки й тому Мінхо повинен його відвезти додому. Лі погодився тільки через останній пункт, бо залишити це мале сліпе кошеня він не може.

Лі вигадує костюм у день вечірки, бо досі не хоче туди йти. Він малює рани на щоках і брові, залаковує волосся, ніби не розчісувався ніразу в житті, й показується Феліксу. Друг у захваті відписує, що візьме йому з дому іграшковий ніж, щоб закінчити образ Чакі.

Вечірка виявилась для студентів їхнього з Ліксом універу, тому Мінхо навіть помічає знайомі обличчя, поки вони всі вітаються із його другом. А по��ім цей безсовісний друг йде танцювати з якимось високим хлопцем, якого назвав Хьоні.

Мінхо тільки розчаровано видихає, взявши зі стола Колу, і йде шукати, де б йому провести цей вечір, щоб все пошвидше закінчилось і він доставив спочатку Лікса додому, а потім і себе.

Мінхо вибирає для очікування крісло в кутку однієї з кімнат. Лі сподівається, що тут час пройде швидше, хоча таке враження, що він навпаки уповільнюється кожен раз, коли Мінхо крутить у руках пляшку.

— Привіт, — звучить десь збоку через півгодини.

Мінхо впевнений, що це не йому, тому навіть не підіймає голови, продовжуючи дивитись на свою майже не випиту колу і трохи дуючи губи, бо йому тут не подобається.

— Хто тебе образив, лялечко? — Лі майже впевнений, що це той самий голос. — Гей, Чакі.

Мінхо хмуриться, але повертається, щоб подивитись, хто ще прийшов у такому ж костюмі, як він. Проте, нікого, крім хлопця, який говорив, біля них немає.

— Привіт, — повторює цей хлопець.

— Чому ти назвав мене лялечкою? — хмуриться Лі, швидко кліпаючи.

— Бо ти в образі ляльки? — питає він. —Я Джісон, до речі.

— Мінхо, — він ледь-ледь усміхається, по-дурному помахавши рукою Джісону у відповідь. — А ти в образі хлопця, якого побили?

— Ну це, напевне, не далеко від правди, — коротко сміється він. — Хлопець, якого побили, він помер, а потім став зомбі.

— А. То ти зомбі.

— Тобі, я так бачу, не дуже подобається мій костюм.

— Повір, мені набагато більше не подобається ця вечірка в принципі.

Мінхо переводить погляд на купу студентів у декількох метрах від нього.

— То що ти тут робиш?

— Чекаю, поки мій друг нап‘ється в дрова, щоб відвезти його додому, — знизує плечима Лі.

— Твій друг Фелікс?

— Звідки ти знаєш?

— Бачив, як ви зайшли разом.

— Слідкував за нами?

Лі трохи припіднімає кутики губ, коли бачить, що в Джісона усмішка у формі сердечка.

— Мені варто тебе боятись, зомбі?

— Це мене питає лялечка Чакі? — сміється Джісон.

— Не назвав би, до речі, Чакі лялечкою. Вона скоріше, ну, страшна лялька.

— Лялечкою її зробив ти, — Джісон підморгує, а Мінхо знову ховає погляд, бо ніяковіє. — Тут якось занадто гучно, щоб чекати Фелікса, правда?

— Це найспокійніше місце, яке я тут знайшов.

— Пішли покажу, де ще спокійніше, — Джісон простягає руку, запрошуючи Мінхо. — Ну-у, давай, обіцяю, я тебе не з‘їм.

— Я лялька, ти забув?

— Може, я зомбі, який їсть пластик?

— Наврядче це смачно, — відповідає Мінхо, але бере Джісона за руку і встає.

Вони йдуть на другий поверх, хоча Лі не впевнений, що туди взагалі можна підійматись, і заходять у спальню, через що Мінхо хмуриться.

— Нам сюди можна?

— Ти не любиш порушувати правила?

— Джісон, давай повернемось, — каже хлопець, вже збираючись виходити.

— Ти неймовірно милий, Мінхо, — усміхається Хан, сідаючи на ліжко. — Подобається хоча б моя кімната?

— Твоя кімната?

— Це мій будинок.

— Міг би й зразу сказати, — буркоче Лі, підходячи ближче.

— Міг би й поцікавитись, до кого йдеш на вечірку, — у такому ж тоні відповідає Хан.

Лі не відповідає. Він оглядає кімнату, усміхається, коли бачить невдалі роздруковані фото Джісона і його, напевно, друзів, а потім сідає біля нього. Вони розмовляють про все на світі й Мінхо дивується, чому з цим хлопцем так легко. Переважно Лі дуже незручно з новими знайомими.

— А ще у мене є три котика, — невпевнено каже Мінхо, а зразу після цього бачить зацікавлений погляд Джісона. — Суні, Дуні й Дорі. І Фелікс деколи теж, як кіт.

— Так, ну з Феліксом я вже знайомий. Коли познайомиш із трьома іншими? — питає Джісон.

— Коли ми будемо знайомими не один день?

— М-м, тоді завтра?

Мінхо тільки закочує очі й усміхається, думаючи, що покликав би цього Джісона вже хоч зараз додому, бо чомусь йому хочеться довіряти.А ще з ним не хочеться переставати розмовляти,тому вони сідають ще ближче одне до одного й розказують дуже незручні історії з життя,щоб посміятись.

— Тебе там не загубили ще? — питає Мінхо, коли Джісон замовкає на довше, ніж зазвичай. — Це ж твоя вечірка, всі вже шукають, напевне.

— Як ти ставишся до поцілунків на першому побаченні? — зачаровано питає Хан, дивлячись на губи Лі.

— М-м, — тягне він, стараючись приховати усмішку. — Погано.

— Як добре, що у нас не перше побачення, — відповідає Джісон, полегко нахиляючись до хлопця.

Мінхо бачить, що Хан дає йому час це все припинити, але цього не хочеться.Хочеться навпаки цілуватись, тому Лі тягнеться до нього у відповідь і зразу відчуває його губи на своїх.Джісон цілує ніжно, гладить по щоці й трохи усміхається,від чого у Мінхо всередині все перевертається.

Вони цілуються солодко і довго, обіймаючись і перериваючись на короткі «цьомики», які чомусь дуже мило просить Джісон, чарівно усміхаючись. А потім телефон Лі починає розриватись від повідомлень.

— Здається, мій Фелікс вже готовий, — каже Лі в губи Джісону.

— Про нього подбає Хьонджін, — шепоче Хан, не відпускаючи Мінхо.

— Ніяких Хьонджінів, поки я тут.

— А ви з ним…

— Як старший і молодший брат, не хвилюйся. Я просто повинен відвезти його додому, я обіцяв, — каже Лі, все-таки вибираючись із рук Джісона, і встає.

— Підемо завтра на побачення? — питає Хан, дивлячись на Мінхо зверху вниз. — Обіцяю, ніяких поцілунків, я запам‘ятав, що ти проти.

— А ти завтра не будеш відходити від похмілля? — сміється Лі.

— П‘яний я тільки тобою, — підморгує Джісон.

— Який жах, більше такого не кажи, — Мінхо продовжує реготати, поки Хан запам‘ятовує кожен звук його сміху. — Підемо. Напишеш мені.

Лі по-дурному махає рукою на прощання і йде до виходу.

— Гей, лялечко, — кличе Джісон, встаючи з ліжка, і швидко підходить до Мінхо.

— Я ж завтра поцілувати тебе не зможу.

Лі зводить брови, не розуміючи, чого хоче Хан, а потім знову сміється, коли хлопець притягує його до себе і старається вкотре поцілувати.

А на побачення вони завтра обов‘язково сходять.

the end.

#мінсонАВ #мінсони

7 notes · View notes

alisfel · 2 years

Text

#minsungAU, де Джісон — роздратований бариста, якому потрібно писати дипломну роботу, а Мінхо — поліцейський із відділку поблизу кав‘ярні, де працює Хан.

Осінь завжди була улюбленою порою року Джісона, бо нею можна виправдовувати свій поганий настрій. Не тим, що тобі потрібно писати дипломну роботу, але дуже ліньки, не тим, що на роботі люди зайобують, а тим, що зараз осінь. А ще листя опадає і хрустить під ногами. Прикольно.

Джісон ненавидить працювати. Йому кожного ранку хочеться застрілитись, коли лунає будильник, а на телефоні вже висять три повідомлення від наукового керівника про диплом. Не життя, а гівно на патичку, якщо чесно.

До роботи Хану потрібно добиратись на автобусі, ну, або пішки, якщо не встигає, але тоді й хруст опалого листя грає на нервах, бо йоб його мать. Цікаво, а мати листя — це гілка? Джісону потрібна кава, яку він сам зробить, бо мозок досі не прокинувся.

Хан не завжди ненавидить роботу, бо деколи йому трапляються хороші відвідувачі, які не виносять мозок, а найголовніше ведуть себе ввічливо. Людям, які його не бісять, він навіть деколи щось малює на каві. Одним із таких є поліцейський із відділку поблизу кав‘ярні.

Хан сам став одним із тих загальмованих людей, які його бісять, коли побачив цього поліцейського. Йому б в дорамах зніматись, а не ходити щодня у кав’ярню до Джісона в своїй формі, бо Хану з кожним разом стає все тяжче тримати себе в руках. І тримати стаканчики з його кавою теж.

— Доброго ранку, Хан Джісон, — каже поліцейський, коли заходить у майже пусту кав‘ярню.

— Доброго, — відповідає бариста, хоча у нього ранок гірший, ніж запах стухлих яєць. — Ви пробили по базі даних моє ім‘я?

— Думаєте, я таким займаюсь?

— Хто ж Вас знає?

— Ну, а Вас знають усі відвідувачі, — усміхається поліцейський. — Ви не дуже добре скриваєте своє ім‘я на бейджику.

— А, боже, точно, — закочує очі Джісон.

— Я Лі Мінхо, до речі.

— Приємно познайомитись, Лі Мінхо, — усміхається Хан, вирішуючи, чи буде спримати цей діалог як флірт. — Вам карамельне лате, як завжди?

— Так мило, що Ви запам’ятали.

Джісон думає, що день, напевне, буде не таким вже й гівняним. А ще малює для Лі кленовий листок на його каві.

Мінхо приходить завжди, коли у Джісона зміна. Чи то ранкова, чи то вечірня, Лі прийде по своє карамельне лате й не пропустить можливості поговорити про щось дурне, щоб просто розважитись. Маленький Джісон у грудях самого Джісона щоразу пищить і скаче.

Деколи Хану доводиться зачиняти кав‘ярню, а це значить і мити підлогу, і прибирати. Тоді він ненавидить роботу ще трішечки більше.

— Добрий вечір… — каже Мінхо, з усмішкою заходячи у кав‘ярню, але зупиняється біля дверей. — Ой, а у вас вже зачинено?

— Ні, але я хотів пошвидше піди звідси, — каже Хан, відкладаючи швабру і йдучи до прилавку. — Будете моїм останнім клієнтом. Що замовите?

— Яка честь! Буду чай, м-м, обліпиховий.

— Мій улюблений, — каже Хан, відходячи, щоб зробити замовлення.

— А я? — Мінхо спирається ліктями на прилавок, щоб краще бачити Джісона.

— Що?

— Вам не страшно так пізно повертатися додому? — переводить тему Лі.

— Поки йду цим районом, то ні, не дарма ж тут поліцейський відділок, правда? — трохи нервово сміється Хан.

— А у своєму районі кажу, що знайомий із начальником цього відділку, і до мене ніхто не підходить.

— Он воно як, — усміхається Мінхо. — То, може, дати Вам ще й свій номер, щоб було ще більш правдоподібно?

— Ви так дбаєте про мою безпеку, — Джісон підносить чай до прилавку, щоб віддати його Лі. — Не відмовлюсь від номера. Різне в житті буває, знаєте.

— Я-то точно знаю.

Деколи їхні ось такі розмови заходять у надто незрозумілий кут. Де Джісона затискають біля стіни. Ну, він так собі думає. Відчувається все саме так, хоч і словесно! Хан себе не осуджує. Його осуджує тільки Хьонджін, який це одного разу почув.

А ще деколи, коли Джісон спить дві години за ніч, бо частину диплому потрібно скинути до 7 ранку, його мозок трохи гальмує. Саме тому під кінець зміни він більше не вміє думати — вимикає цю функцію.

— Мінхо, наскільки Ви будете злитись, якщо я скажу, що тільки що зробив Вам не карамельний лате, а какао? — Джісон дивиться великими очима на чоловіка, показуючи, що йому справді соромно.

— Як Ви могли? — награно обурюється Мінхо. — Це ж моє улюблене карамельне лате!

— Вибачте! Я зроблю Вам знижку, — усміхається Хан.

— Цього не достатньо, Вас потрібно покарати.

— М-м, як? Вдягнете на мене наручники?

— А Ви хочете? — підіймає одну брову Мінхо.

— А Ви? — Джісон відповідає в такому ж тоні, на декілька секунд закусивши нижню губу.

Із появою Мінхо в житті, Хан навіть трішки більше полюбив свою роботу. Він кожного разу чекає приходу цього сексі-поліцейського, щоб із ним пофліртувати й придумати, шо намалювати йому на каві. Так, Джісон тепер вважає це фліртом. Бо він може. Йому ніхто не заборонить. Навіть Хван.

— Намалюйте мені щось на каві теж! — ображено каже Мінхо, коли бачить, як Джісон віддає стаканчик іншому клієнту.

— Що? — перепитує Хан.

— Ну, не знаю, сердечко якесь, наприклад.

— Ні, що… Ви серйозно?

— Ну, так? Я хочу малюнок.

— Я ж кожного разу щось малював, а Ви не замічали?! Я ображений до глибини душі!

— Боже, вибачте, я не знімав кришки, — каже Мінхо, трохи сміючись. — Я обіцяю тепер дивитись на Ваші малюнки!

— Побачимо, чи мені ще захочеться їх залишати, — Джісон надуває губи та по-дитячому хмуриться.

— Ви милий.

— А Ви безсовісний!

Ні, от Джісон справді ненавидить замикати кав‘ярню. Йому потрібно спрвлятись із замком, який його ненавидить, зі сміттям, яке він сам ненавидить викидати, із жалюзями, які хочуть кожного разу його вбити. Хан ще й час від часу забуває навушники, що ще більше його виводить.

Джісон йде нічною вулицею, копаючи листя і думаючи про те, що сьогодні Лі не прийшов, коли раптом біля нього зупиняється авто.

— Хан Джісон! — кричать із машини, від чого хлопець аж смикається.

— О боже, Мінхо! — хлопець хапається за серце, показуючи, як злякався.

— Підвезти?

Джісон погоджується, бо йому хочеться. І Лі, здається, теж хочеться. Він розказує, що завтра в нього вихідний, а у Джісона, до речі, теж. Тому вже біля свого будинку Хан запрошує Мінхо додому. Їхній флірт під час поїздки дав хлопцю зелене світло, як і усмішка після запрошення.

Правда, тільки-но коли вони заходять до квартири, Джісон отримує повідомлення від наукового керівника про те, що в Хана залишилась година, щоб скинути розділ диплому.

— Бля-я-ять, — вголос тягне Джісон. — Я зовсім забув про диплом. Мені потрібно закінчити його за годину.

— Я можу допомогти?

— А Ви розбираєтесь у квантовій фізиці?

— Давайте я краще приготую щось перекусити, поки Ви закінчите із завданням?

— А я сподівався, що розбираєтесь, — засмучено зітхає Хан. — Окей, йдіть на кухню. Почувайте себе, як вдома, поки я страждатиму.

— Я вже, — підморгує Мінхо.

Джісон трохи затримується із написанням розділу, бо все, про що він може думати, — це Мінхо на його кухні. Він не в формі, але в сорочці, що не набагато краще, тому Джісон бачить перед очима не букви у Ворді, а груди Лі. Особливо коли цей Лі заходить до кімнати, несучи млинці.

Вони тільки переглядаються, бо Джісон робить вигляд, що сконцентрований на дипломі. Не на широких плечах Мінхо. Ні. Лі кладе тарілку на тумбочку, сам сідає на ліжко позаду Джісона, а потім підносить млинець йому до рота.

— Я можу сам, — каже Джісон, але відкушує шматочок.

— Смачно?

— Угу.

— Чудово, — каже Лі, підсуваючись поближче.

Він чекає, поки хлопець пережує, а потім обіймає його зі спини однією рукою і заглядає у ноутбук, майже дихаючи у шию.

— Що Ви робите? — тихо питає Джісон, який завмер декілька секунд тому.

— Думаю, ми нарешті можемо перейти на ти.

— Окей, що ти робиш?

— Отримую свою увагу, якої так довго добивався, — відповідає Мінхо.

— О, то ти добивався моєї уваги?

— Ага, — каже Лі, все-таки видихаючи у шию Хана. — Ти не помічав цього?

— Ну, як сказати, — дражниться Хан, облизуючи губу і відчуваючи, як по тілу ніби проходить струм. — Міг би й більше постаратись.

Мінхо тихо сміється, а потім заламує руки Джісона за спиною, тримаючи їх за зап‘ястя, ніби вдягнувши на нього наручники. Хан впирається спиною в груди Лі, трохи відхиляючи голову назад.

— Мені потрібно закінчити розділ, — каже Джісон, закусуючи губу.

— Скажеш, що тебе затримала поліція, — відповідає Мінхо, зовсім легко цілуючи шию хлопця.

— Думаєш, мені повірять?

— Ну, завезу тебе зранку у відділок, — Лі цілує сильніше.

— А ти хіба не вихідний завтра?

— Зради такої справи поміняю зміни.

— Я вже боявся, що мені доведеться порушувати закон, щоб ти нарешті пішов дальше флірту, — видихає Джісон, коли Мінхо проводить рукою по його пресу під футболкою.

— Як добре, що я наважився швидше.

— Дійсно, як добре, — погоджується Джісон, однією рукою закриваючи ноутбук і повертається так, щоб можна нарешті було поцілуватись із цим самовдоволеним поліцейським.

the end🤍

#мінсонАВ #мінсони

5 notes · View notes

alisfel · 2 years

Text

#minsungAU, де Мінхо разом із друзями чистить своє місто від поганих хлопців, хоча його команда теж не найдобріші, а Джісон — геній технологій, який розробляє їм новітню зброю та слідкує, щоб все проходило добре на завданнях.

tw: матюки, згадки зброї і чуть-чуть🤏🏻 горні

Джісон вже навіть не пам‘ятає, як у це вв‘язався, але ось уже другий рік працює з купкою недороблених месників, розроблюючи речі, які міг тільки уявляти, коли читав комікси про супергероїв.

Він експериментує з їхньою зброєю, зламує бази даних, розробляє ґаджети, які навіть сам деколи не може пояснити. На всіх завданнях Хан сидить у фургоні, слідкуючи через свої улюблені окуляри та комп‘ютер за ситуацією.

Тільки цього разу все йде не так. Особливо в той момент, коли Мінхо перестає відповідати, а його навушник вимикається. Джісона стає тільки на декілька хвилин, перш ніж він хапає свій пістолет і біжить туди, де востаннє був Лі.

Хан хвилюється більше, ніж боїться. У голову лізуть найгірші варіанти, тому він старається якнайшвидше добігти, але й не спалитись. Він вмикає всі можливі функції на своїх окулярах і тихо проходить попри якусь стару стіну.

Джісон не може дозволити, щоб з Мінхо щось трапилось. Хай цей придурок буде в порядку.

Хан мало не пищить, коли його хапають за руку і тягнуть на себе в кут між стінами. Джісон дуже лякається, але зразу думає, як краще відбиватись, поки не розуміє, що це Лі.

— Якого хуя ти вийшов з машини? — шипить Лі, він пошепки кричить, ще й допомагає собі грізним поглядом.

— Ти не відповідав мені! — каже Джісон у такому ж тоні, бо він, бляха, хвилювався.

— І що? Це значить, що треба виходити?!

— Це, сука, значить, що ти міг бути вже в якісь жопі!

— Якось би вибрався!

— Ага, вибрався б він, — Хан хмуриться сильніше, а злиться ще більше. — Я вже одного разу тебе такого вибраного намагався витягти з того світу!

— Ну, до тебе ж дійшов якось, і зараз би теж дійшов!

— Ти доповз! Тобі нагадати, у якому ти був стані? А якби щось ще гірше?!

— Я б все одно тебе знайшов! А що ти зараз доброго зробив?! Тільки змусив мене за тебе ще більше хвилюватись!

— Все, блять, закрий рот, бо я хочу тебе тільки вдарити.

— Не повіриш, я тебе те…

Мінхо не договорює, бо чує, як хтось наближається. Він притягує Джісона ще ближче до себе, закривши йому рот рукою, щоб той випадково їх не видав, і відчуває, що боїться. Востаннє Лі боявся, коли до фургона Хана декілька місяців тому наближались його чергові вороги.

Зараз страх знову викликає загроза Джісону.

Мінхо полегко міняє їх місцями, щоб стати спереду й закрити Хана собою. На це зразу отримує осуджуючий погляд хлопця, бо той дуже з таким не погоджується. Лі стискає в руці пістолет, готуючись до небажаної зустрічі.

— Тримайся позаду, будь ласка. Послухай мене хоч раз, — ледве чутно шепоче Мінхо. — Просто стій тут. Будь ласка. Я все зроблю сам.

— Але… — починає Джісон, дивлячись великими від страху очима.

Мінхо вже не чує, він кидає короткий погляд на Хана, а потім швидко вистрибує з-за стіни, направляючи пістолет прямо на незнайомця. Він будь-якою ціною захистить Джісона.

— Ти йобнувся, бля, Ліно?! — каже Чанбін, наставивши пістолет у відповідь. — Ну, давай позмагаємось!

— У вас дуель? — питає Хьонджін, підійшовши ззаду Со. — Ставлю дві пляшки пива на Біна.

Мінхо тільки полегшено видихає, опустивши пістолет, і повертає голову, щоб подивитись на Джісона. Той, навчений практикою, не виходить, поки Лі не махає рукою, покликавши до себе.

— О, Хані, я не сумнівався, — усміхається Чанбін під те, як Джісон закочує очі. — Після твого останнього «Де цей придурок, блять?» у навушнику, я й не думав, що ти на місці висидиш.

— Чому ти тоді не пішов його зразу рятувати? — нахмурившись, питає Мінхо.

— А нащо, якщо ти все одно б до нього першим прибіг? — знизує плечима Хван. — Пішли вже звідси, м? Фелікс з Чаном питають, де ми так довго.

— Ну, якби хтось, — Мінхо виділяє останнє слово, дивлячись на Джісона, — не вибіг із машини, то ми б ще швидше справились.

— Блять, Мі… — Джісон запиняється, бо не казати справжнє ім‘я. — Може, когось іншого би вже пришибло якоюсь хуйнею, якби цей хтось не вийшов!

— Тихо, курочки, не сваріться, — сміється Хван, рушаючи з місця першим.

— Блін, курочки захотів, — замріяно каже Чанбін. — Заїдемо в Мак.

Джісон ображено стоїть на місці, дивлячись на потилицю Мінхо, і навіть не думає йти. Взагалі, у ньому борються два бажання: стояти й піти швидко, щоб перегнати Лі. Вибрав він поки що перший.

— Ну і чому ти завмер? — повертається до хлопця Мінхо. — Пішли вже.

— Нікуди я не піду з тобою.

— Ти буквально за мною вибіг, — нагадує Лі. — А зараз вже не підеш?

Джісон мовчить, тяжко дихаючи й стискаючи кулаки. Його бісить, що Мінхо нічого не розуміє. Не розуміє, що той хвилювався, не розуміє, що Хан не міг його просто так залишити, коли він не відповідав. Не розуміє, що не можна вимикати навушник, бо Джісон тоді сходить з розуму.

Лі підходить ближче і усміхається кутиком губ, дивлячись на набундюченого хлопця.

— Ти скоро тріснеш від того, як надувся, — каже Мінхо, тицьнувши пальцем в щоку Хана. Він занадто сильно любить його щічки.

— Ти краще не робиш, ти знаєш? — майже гарчить Джісон.

Мінхо не забирає руки від обличчя Хана, а навпаки накриває його цілою долонею, ніжно погладивши. Джісон, навіть коли злиться на нього, викликає тільки тепло всередині.

— Хані, — кличе Мінхо, — потім на мене поображаєшся.

— Звичайно, поображаюсь, я з тобою навіть розмовляти не буду.

— Обов‘язково. Пішли.

Джісон переступає через себе й все-таки йде, але не дивиться на Мінхо, а потім не зважає на те, як Чанбін з Хьонджіном хіхікають з них. Хан просто злиться, що цей придурок не зважає на себе, та й ні на кого взагалі. І що в нього стає наглості, щоб злитись у відповідь!

Якби він вів себе нормально, то Джісон нікуди б не вийшов. Він вигадав їм такі навушники, які дуже тяжко загубити чи випадково вимкнути, і чомусь тільки Мінхо може не відповідати час від часу. Придурок.

Вони завжди збираються у підвалі клубу Фелікса. Вони втрьох з Джісоном і Чоніном називають це лігвом, всі інші просто не заперечують. Там декілька кімнат і шумоізоляція, щоб не було чутно, як над ними скачуть люди на танцполі.

Джісон їсть свою малу картоплю з Маку вже 20 хвилин, не слухаючи, що обговорюють інші. Мінхо відмовився сидіти з ними, тому пішов у якусь іншу кімнату, але Хан все одно думає тільки про цю вперту гидоту. Він майже вже не злиться, але контактувати досі нема бажання.

Як і з будь-ким іншим, тому він йде від хлопців, придумавши, що просто попрацює за комп‘ютером. Але в улюбленій кімнаті Хана, де у них вся техніка, сидить Мінхо.

Джісон бачить, що той без футболки й намагається щось там собі зробити збоку, але розмовляти не хоче, як і питати, що сталось. Хан обходить Мінхо, щоб просто сісти за свій стіл. Але через декілька секунд все-таки дивиться, що Лі там робить.

Джісон цокає, коли бачить кров, і те, як нічого з нею не може вдіяти Мінхо, тому встає, щоб підійти ближче. Він мовчки промиває рану Лі, не дивлячись йому в очі, хоч і помічає його посмішку.

— Хані зі мною не розмовляє? — питає Мінхо, отримуючи у відповідь аж нічого. — Джісон-а, ти ображаєшся?

Хан підіймає голову й невдоволено заглядає Лі в очі.

— Я розізлився, бо з тобою могло щось трапитись, а я б міг не встигнути тебе врятувати, — каже Мінхо, беручи Джісона за руку, щоб той не пішов геть.

— Я нікуди б не пішов, якби ти не відключив бісовий навушник, — Хан відчуває, як знову починає злитись.

— Так було потрібно.

— Чудово, Мінхо. Я вигадую нам спосіб спілкування, щоб розірвати зв‘язок було практично неможливо, а ти його розриваєш сам, — обурюється Джісон. — Просто прекрасно.

— Деколи… мені тяжко чути твій голос.

— Що? То мені, блять, мовчати, щоб тебе не дратував мій голос?!

— Я не сказав, що він дратує, — Мінхо стримує руку Хана своєю, коли той намагається її вирвати. — Я сказав, що мені тяжко.

— І в чому різниця?!

— Я думаю тоді не про завдання, а про те, як хочу тебе. А це, знаєш, трохи відволікає.

— Що? — Хан впевнений, що він неправильно почув.

— Хочеш ще раз почути, що твій голос змушує мене думати, як я тебе хочу? — Лі підіймає брови, з хитрою усмішкою дивлячись на Джісона, а потім нахиляється до нього ближче, видихаючи майже в губи. — Я тебе хочу.

Хан голосно ковтає слину, дивлячись прямо на губи Мінхо, і відчуває, як жар проходить по тілу. Лі, який завжди зупиняв їх обох, якщо вони доходили у флірті занадто далеко, каже, що хоче його. Джісону потрібен деякий час, щоб це усвідомити.

— Коли ти встиг так розкачати свої руки? — шепоче Лі, проводячи долонями по цих самих руках, а потім різко притягує до себе Джісона за талію. — Мені подобається.

— Як можна було змусити мене так сильно хвилюватись просто тому, що тебе збуджує мій голос?

— Вибач?

— Мені тепер потрібно фільтр накладати для ваших навушників?

— Ні за що. Тобі тепер потрібно відповісти мені на поцілунок.

— Я досі на тебе злюсь, — каже Джісон, сціплюючи долоні позаду шиї Мінхо.

— Так буде навіть цікавіше, — шепоче Лі, цілуючи Хана.

Джісон розслабляється в руках Мінхо, відповідаючи йому на поцілунок. Він мільйон разів уявляв собі цей момент, хоч і думав, що такого ніколи не станеться. Хан відтягує волосся на потилиці Мінхо, поки той стискає його талію, і розриває поцілунок.

— Якщо ти ще хоч раз відключиш навушник, я відключу тебе, — погрожує Джісон.

— Обіцяю більше такого не робити, — тихо сміється Мінхо в губи Хану. — Якщо ти ще раз вийдеш із фургона, я запрограмую силове поле навколо нього.

— Ти не вмієш програмувати.

— Попрошу одного сексі-розробника це зробити.

— І якого ж?

— Хан Джісона, знаєш такого?

— Не пригадую. А що, він дуже сексі?

— Ти навіть не уявляєш, наскільки.

— Подобається тобі?

— Дуже, — каже Мінхо, закінчуючи цю розмову, щоб знову поцілувати Джісона.

the end 🤍

#мінсонАВ #мінсони

3 notes · View notes

alisfel · 2 years

Text

#minsungAU, де у Мінхо проблеми зі сном, особливо тоді, коли поряд немає Джісона. А Хан не може з цим просто так змиритись.

Їм довелось розійтись. У Джісона не було вибору, так мало бути краще для них обох, Хан не хотів, щоб їх руйнували стосунки на відстані, це все було на краще. Мінхо плювати хотів на кожен з цих бісових аргументів.

Йому потрібен був його хлопець, він йому й зараз потрібен, але тепер це не взаємно. Джісон переїхав, влаштовує життя в іншому місті, а Мінхо просто намагається змиритись із діркою в грудях, бо його серце Хан забрав із собою у літак.

Лі досі кохає його, досі думає, що це страшний сон, який скоро закінчиться, а він зранку зателефонує своєму Хані й вони зустрінуться. Але реальність кожного разу боляче б‘є в груди, змушуючи дихати через раз, бо горло здавлюють сльози.

У Лі проблеми зі сном. Вони завжди були, але Джісон навчився допомагати. Він обіймав, цілував у ніс і не відпускав усю ніч, якщо Мінхо не міг заснути. Стрес означає для Лі безсоння на тиждень чи навіть більше. Тому він не може спати з того моменту, як Хан розірвав їхні стосунки.

Мінхо старається хоч чимось себе зайняти, щоб думки не виїдали мозок, а ще гірше — почуття серце. Він безкінечно гортає стрічку в інстаграмі, відповідає зрідка Хьонджіну, а ще ненавидить себе кожного разу, коли заходить у діалог з Джісоном.

Мінхо читає останнє повідомлення Хана в чаті про те, що він уже під‘їжджає, відправлене декілька тижнів тому, і блокує телефон, впавши обличчям у подушку, щоб заглушити рик і своє жалюгідне скиглення.

А потім чує, як вібрує телефон. Лі піднімає його й декілька секунд тупить у екран, на якому вхідний дзвінок від контакта «Хані ♡». Мінхо відчуває, як тривожно здавлюється все всередині, а пальці трохи тремтять. Невже Лі випадково його набрав, коли читав переписку?

— Алло, — звучить голос Джісона.

— Алло, — повторює Мінхо, стараючись не видати ніяких емоцій.

— Ти не спиш.

— Це питання?

— Ні, я не дурний, — каже Хан, а Мінхо може думати тільки про те, як скучив за його голосом.

— Угу.

— Хо, я ж бачу, що ти зовсім не спиш, — хлопець звучить, здається, навіть трохи занепокоєно.

— Це хіба тебе стосується?

Джісон не відповідає нічого. Бо це їхня правда, їхня реальність, від якої хотілося б втекти. Мінхо кусає нижню губу, перевіряючи навіть, чи виклик не завершено, коли вони занадто довго мовчать, але сам нічого не каже.

— Хочеш, я тобі заспіваю колискову? — хрипить Хан у слухавку.

— Що? — Мінхо тримався до останнього, але зараз відчуває, як скочуються сльози з кутиків очей.

— Заспіваю колискову, кажу, хочеш?

— Джісон, третя ночі, що ти…

— Скажи так або ні, Хо, — перебиває Хан.

— Хочу, — зовсім тихо й зовсім жалюгідно каже Лі, повертаючись на бік.

Він вмикає гучномовець, коли Джісон справді починає співати колискову, і стискає зубами ковдру, щоб не плакати вголос. Мінхо уявлення не має, для чого хлопець зателефонував, але він такий радий чути його, що ні за що не переб‘є.

— Хо, ти заснув? — лагідно питає Джісон, коли закінчує співати.

— Ні.

— Значить, заспіваю ще.

— Нащо?

— Обіймеш свою іграшку? Візьми того найбільшого зайця, — ігнорує питання Хан.

— Джісон, нащо?

— Або того кота, якого я колись подарував, так не тільки голос послухаєш, — продовжує хлопець.

— Я й так у твоїй футболці, — каже Лі, вчасно закриваючи рота, коли виривається схлип.

Джісон мовчить декілька секунд, за які Мінхо встигає пожалкувати про кожне своє слово. А потім чує, як Хан рвано видихає.

— Заплющ очі, Хо, і постарайся подумати про щось хороше. Тобі потрібно поспати, — тепло каже Джісон, але шморгає носом і голосно ковтає, ніби плаче. — Котику, це важливо. Ти не зможеш взагалі без сну, ми це вже проходили. Обійми плюша і… Я заспіваю тобі ще, поки ти не заснеш, добре?

— Добре, — видавлює з себе Мінхо, роблячи все, що сказав Хан.

А уявляє він, що обіймає Джісона, який співає йому на вухо, як колись, бо його голос завжди заколисував. Хан співає ще не одну колискову, переходить навіть просто на свої пісні, які подобались Мінхо, поки не розуміє, що хлопець все-таки заснув.

— Я кохаю тебе, — каже Джісон, знаючи, що його вже не чують.

***

Хан більше не дзвонить, хоча Мінхо чекає. Він навіть вже не кривиться від своєї жалюгідності, просто прийняв у собі те, що розлюбити його не зможе. А ще вигадав дещо зовсім-зовсім дурне, у чому взагалі не впевнений, але це дає йому сенс жити.

Лі намагається жити й зараз. Навіть вирішив приготувати собі вечерю, тому стоїть на кухні, наспівуючи щось під ніс і не усвідомлюючи, що це одна з пісень Джісона. А потім чує дзвінок у двері, від якого хмуриться, але йде у коридор, не знімаючи фартуха.

Він відчиняє двері, не по��ивившись, хто там, і випадає з реальності, коли бачить перед собою Джісона. Той стоїть із рюкзаком на плечі й дивиться прямо в душу, а Лі тільки швидко кліпає, стараючись зрозуміти, чи це не галюцинація.

— Ти не в Сеулі, — після хвилини мовчання каже Мінхо.

— Як бачиш.

— Чому?

— Бо там нема тебе, — знизує плечима Джісон.

— І що?

— А я збираюсь бути там, де ти є, — продовжує спокійно відповідати Джісон.

Мінхо знову відчуває, як сильно здавлює груди. Майже так само, як тоді, коли Хан з ним попрощався. Він дивиться, як Джісон заходить у квартиру, зачиняє за собою двері, знімає рюкзак і підходить ближче, поки Лі навіть не ворушиться.

— Я не знаю, що робитиму, правда. Там робота, майже налаштоване життя… — каже Хан, закусивши на секунду губу. — Але я без тебе не хочу. І не можу. Я щось придумаю, але… Але з тобою. Хо, я люблю тебе більше, ніж будь-кого на світі.

— Я переїду з тобою, — нарешті каже Мінхо.

— Що? Ти ж не хотів.

Лі нервово сміється, переводячи погляд собі під ноги, а потім видихає, згадуючи, що зробив зранку. Вони з Джісоном, здається, так і не перестали відчувати одне одного навіть на відстані, якщо він тут.

— Я думав, що страшно міняти життя повністю. Але страшно інше, — каже Мінхо, дивлячись у очі Хану й відчуваючи, як той стискає його долоні у своїх. — Страшно, коли в цьому житті немає тебе.

— Ні, Мінхо, ти не маєш цього робити заради мене, якщо не хочеш переїжджа…

— Я зранку купив квиток у Сеул, — перебиває Лі, легенько усміхаючись.

— Що?

— З‘явились проблеми зі слухом? А як ти збираєшся тоді далі працювати продюсером? — дражниться хлопець, трохи усміхаючись.

— Мінхо, — серйозно каже Джісон.

— Через декілька днів у мене літак в Сеул. Я збирався приїхати до тебе, а там вже щось би придумав.

Хан дивиться на Мінхо великими очима, не вірячи тому, що чує. Він хмуриться, заглядає в очі хлопцю і намагається зрозуміти, чи той не жартує.

— Що? — питає Джісон. — Що б ти придумав?

— Ну, де жити, що робити, якби ти не захотів мене бачити.

— Боже, який же ти… придурок, — каже Джісон, тремтячими руками притягуючи Мінхо до себе. — Ти… дурень, Хо, я… Ти не жартуєш?

— Ні, Соні, — Лі нарешті обіймає хлопця. — Виходить, поїдемо разом у твій Сеул, а далі буде видно.

— Я зроблю все, щоб тобі було там добре.

— Мені буде, якщо ти будеш поряд, — шепоче Мінхо. — І співатимеш мені колискові. Тільки заради них квиток купив. Хочеться виспатись.

— Куди ж я дінусь? — Джісон видихає усмішку в губи Лі, щоб потім зразу поцілувати. — Співатиму тобі їх кожного вечора.

— Домовились.

the end 🤍

#мінсони #мінсонАВ

3 notes · View notes