hungarywar

[hungarywar]

Угорщина періоду 1939-1990рр.

Міклош Хорті вступив у Другу Світову війну на боці Німеччини та її союзників, інші варіанти чесно кажучи в Угорщини особливо і не було, Угорщина як держава була принижена після Першої Світової війни. Тому Угорщина воювала на боці країні Осі аж до 1945 року. Варто сказати, що з початком Другої світової війни у 1939 році, комуністичні бойовики і інші ліві злочинці, активізувались були в Угорщині, на замовлення СРСР вони мали робити різні злочини включаючи теракти і вбивства, робити все, щоб Угорщина потрапила в комуністичну окупацію. Уряд Хорті рішуче протидіяв комуністичн��м і соціалістичним злочинцям, з 1939-1945 рік, було ліквідовано чимало комуністичних бойовиків, варто зазначити, про самих відомих з них:

Ференц Рожа комуністичний діяч, вів нелегальну комуністичну пропаганду в Угорщині в 1930-х роках, в кінці 30-х років проводив зібрання комуністів, був одним з керівників підпільного комуністичного руху, співпрацював з злочинним комуністичним режимом в СРСР.

Ференц Рожа був першим редактором нелегального (з 1 лютого 1942) центрального друкованого органу компартії Угорщини - газети "Сабад неп" ("Szabad Nép", "Вільні люди").

1 червня 1942 р. схоплений поліцією Угорщини, через два тижні страчений.

Ендре Шагварі комуніст і злочинець, приєднався до комуністичного руху, ще з часів навчання в університеті, у 1930-х роках був активним діячем комуністичного підпілля. У 1937 році, разом з іншими комуністами напав, на штаб ульра правої партії Схрещені Стріли, за що був заарештований, на 8 місяців, з початком Другої Світової війни, активніше починає діяти в комуністичному підпіллі. 27 липня 1944 року, під час затримання Ендре Шагварі відкриває вогонь, по поліцейських детективах, внаслідок чого був ліквідований.

Міклош Штайнмец комуністичний злочинець, вчасно мігрував в СРСР, воював в Іспанії на боці комуністів, брав участь у Другій Світовій війні воюючи у складі армії СРСР, ліквідований у боях за Будапешт.

Роберт Кройц комуніст, брав активну участь в злочинному комуністичному русі в другій половині 30-х років, працював на заводі, вів комуністичну агітацію, під час Другої Світової війни, виступав ярим противником влади Хорті в Угорщині, брав участь в комуністичному підпіллі, заарештований 23 листопада 1944 році, засуджений військовим судом до смертної кари разом із своїми поплічниками, а саме Іштваном Паткі та Барнабасом Песті, всі вони були страчені 24 грудня 1944 року.

Ян Ференц комуніст, активний учасник підпільної комуністичної партії, довгий час був в СРСР, був лікарем, під час Другої світової війни, часто затримувався поліцією Угорщини, був засуджений на невеликі терміни покараня, після виходу з в'язниці, у 1943 році приєднався до комуністичного руху в Югославії, брав участь в боях з німцями та італійцями, під час боїв потрапив в полон і потрапив в фільтраційний табір, де піддавався катуванням і помер в 1945 році.

Після 1945 року, Угорщина була окупована комуністичними військами СРСР, які там зберіга��ись до 1991 року. Комуністична окупація Угорщини тривала до 1989 року. Варто зазначити, що в Угорщині після 1945 року був встановлений злочинний комуністичний режим, а також в країні перебували радянські війська. Все це негативно впливало на суспільство, воно було обурено, що в Угорщині встановився комуністичний злочинний режим, і що в країні були радянські війська. Напруга вибухнула під час Угорського повстання проти комуністичної диктатури в 1956 році. Передумови повстання були такими:

Терор комуністичної окупаційної влади, масова націоналізація і грабунок населення, у містах і селах. Зростає кількість антикомуністичних організацій, які ведуть підпільну діяльність, з 1945 по 1955 близько 10% населення Угорщини зазнає переслідувань і покарань від комуністичної влади. Комуністична злочинна влада спиралась на радянські окупаційні війська, що стояли в Угорщині. Саме на них спиралась влада Матьяша Ракоші, комуністичного диктатора, який був відповідальний за окупаційній комуністичий терор в Угорщині.

Комуністична влада поспішала заволодіти всіма важелями економіки. Протягом 1947—1949 рр. було націоналізовано банки, середні й дрібні підприємства. Одночасно розпочато колективізацію сільського господарства, що проводилася насильницькими методами. Було введено п'ятирічний план. З 1949 по 1953 роки рівень життя при комуністичній окупації впав на 17—20 %. Денний заробіток селянина був недостатній, щоб купити й кілограм хліба. На 1956 рік 30 % населення було на межі, а 55 % — за межею бідності. Шахрайство охопило всю Угорську Народну Республіку, в ньому народ вбачав додатковий заробіток. Подекуди спалахували страйки проти низької зарплати, робочої норми, нестачі їжі.

У 1949 році лідер угорської католицької церкви, кардинал Йожеф Міндсенті, був заарештований і засуджений до довічного ув'язнення. Польське повстання, яке спалахнуло у 1956 році, дало поштовх, антикомуністичним силам Угорщини, до рішучих дій.

16 жовтня 1956 студенти університету в Сегеді організовано вийшли з комуністичної «Демократичної спілки молоді» (угорського аналога комсомолу) і відродили «Спілку студентів угорських університетів та академій», яка після війни була розігнана урядом. Протягом декількох днів відділення спілки з'явилися в Печі, Мішкольці та інших угорських містах. До руху ��риєдналися студенти Будапештського університету будівельної промисловості (тепер Будапештський технологічний університет).

У президії ЦК КПРС уважно слідкували за тим, що відбувалося в Угорській Народній Республіці. 20 жовтня, після інформації про поїздку до Польщі, яка теж була окуповна комуністами  на VIII пленум ЦК ПОРП радянської делегації на чолі з Хрущовим, заслухали питання про стан в Угорській Народній Республіці. Було запропоновано знову направити в Угорську Народну Республіку Мікояна, Жукову та Мікояну запропонували повернути солдатів у свої частини. Було вирішено відкликати з Угорської Народної Республіки радників КДБ. Ця пропозиція враховувала досвід залагодження відносин із Польською Народною Республікою.

22 жовтня студенти сформулювали перелік з 16 вимог до органів влади і запланували на 23 жовтня марш протесту від пам'ятника національному герою Юзефу Бему до пам'ятника революційному поету Шандору Петефі. Основними вимогами повстанців були:

Виведення радянських військ з країни

Вибори до Угорської партії трудящих

Нова влада на чолі з Імре Надем

Всенародні вибори

Повна реорганізація економіки під керівництвом фахівців

Право на страйк

Повна ревізія індустріальних норм та негайне і радикальне врегулювання заробітної плати

Вільна преса і радіо

Скасування ÁVN

Таким чином СРСР готувався до того, що його війська будуть залучені до придушення повстання.

23 жовтня 1956 року все розпочалось.

О 3 годині дня біля пам'ятника Бему почалася демонстрація, в якій взяли участь близько 200 тис. людей — студентів та представників інтелігенції. Спочатку демонстранти несли червоні прапори і транспаранти, на яких були написані гасла про радянсько-угорську дружбу, але з вимогами про включення Імре Надя до складу уряду та іншими наведеними вище вимогами.

Петер Вереш, голова Спілки письменників, прочитав натовпу маніфест, а студенти зачитали своє проголошення, а потім натовп скандував заборонену «Національну пісню», в якій говориться: «ми більше не будемо залишатися рабами». Хтось у натовпі зняв офіційний угорський прапор з установи і вирвав з його середини комуністичний герб — так з'явився прапор революції. Згодом більшість з натовпу перейшла мостом ч��рез Дунай, щоб приєднатися до демонстрантів, зібраних навколо парламенту.

На площах Будапешта Ясаі, Марі, П'ятнадцятого березня, на вулицях Кошута і Ракоці до демонстрантів приєднувалися радикальніше налаштовані групи. Вони вимагали відновлення старої угорської національної емблеми, старого угорського національного свята замість дня звільнення від фашизму, скасування військового навчання та уроків російської мови. Крім цього були висунуті вимоги проведення вільних виборів і виводу радянських військ з Угорської Народної Республіки.

О 8-й годині вечора Ерне Ґере по радіо різко засудив демонстрантів. У відповідь на це велика група демонстрантів спробувала зайняти будинок радіо з вимогою передати в ефір програмні вимоги демонстрантів. Ця спроба призвела до зіткнення з підрозділами угорської держбезпеки, в ході якого після 9 години вечора з'явилися перші вбиті та поранені. Група повстанців проникла на територію казарми Кіліана, де розташовувалися три будівельних батальйони, і захопила їхню зброю. Багато будапештців самі приєдналися до повстанців.

Запеклий бій у будинку радіо і навколо нього тривав усю ніч. Потім начальник Головного управління поліції Будапешта підполковник Шандор Копачі розпорядився у повстанців не стріляти, в їхні дії не втручатися. Він беззастережно виконав вимоги зібраного перед управлінням натовпу про звільнення ув'язнених і зняття червоних зірок з фасаду будівлі.

Об 11-й вечора на підставі рішення Президії ЦК КПРС начальник генштабу збройних сил СРСР маршал Соколовський наказав командиру так званого Особливого корпусу радянських військ почати висування в Будапешт для надання допомоги угорським військам «у відновленні порядку і створенні умов для мирної творчої праці». З'єднання та частини Особливого корпусу прибули в Будапешт до 6-ї години ранку і вступили в бої з повстанцями.

У ніч на 23 жовтня 1956 року керівництвом УПТ було ухвалено рішення призначити прем'єр-міністром Імре Надя. Його нерідко звинувачували в тому, що формальне прохання до радянських військ надати допомогу в придушенні повстання було послане не без його участі. Прихильники стверджують, що це рішення було ухвалене за його спиною Ґере та колишнім прем'єр-міністром Хегедюшем, а сам Надь був противником залучення радянських військ.

За джерелами з обох боків, вночі Хрущов запитав по телефону Ґере, чи дає він згоду на введення військ в Будапешт. Ґере промовчав. Війська ввели 24 жовтня о 2 години ночі, не чек��ючи офіційного запрошення угорської сторони, його потім оформили заднім числом.

Антикомуністичні угорські повстанці.

Знищений комуністичний провладний функціонер.

До 12:00 24 жовтня танки Червоної армії стояли біля будівлі парламенту, солдати Червоної армії утримували мости та перехрестя, які контролювали доступ до Будапешта, тоді як угорські революціонери забарикадували вулиці, щоб захистити своє місто від Червоної армії . Того ж дня Імре Надь став прем’єр-міністром замість Андраша Гегедюша . У національній радіопередачі прем'єр-міністр Надь попросив припинити вогонь між Червоною армією та угорськими революціонерами та погодився розпочати відкладені ��олітичні реформи, ухвалені в 1953 році. Незважаючи на благання прем'єр-міністра Надя, групи революціонерів у Будапешті озброїлися та вели постійну боротьбу з комуністами.

У редакції комуністичної газети Szabad Nép охоронці стріляли по неозброєних демонстрантах; у свою чергу антикомуністи напали та вигнали поліцейських з будівлі газети. Тоді угорські революціонери помстилися поліцейським . 25 жовтня на площі Кошута перед будівлею парламенту Угорщини зібрався натовп, який представляв собою змішану групу цивільних демонстрантів, включаючи жінок, дітей і людей похилого віку. Більшість із них прибула з масової демонстрації біля «Асторії» в супроводі трьох радянських танків, на які демонстранти залізли.У той же час колона радянських танків з двома делегатами Комуністичної партії Радянського Союзу (КПРС), відправленими до Угорщини, членами Політбюро Анастасом Мікояном і Михайлом Сусловим, а також головою КДБ Іваном Сєровим і Михайлом Малініним, командувачем головнокомандувач радянських військ в Угорщині прямував до штаб-квартири Угорської робітничої партії (УРП) на вулиці Академії, де вони мали взяти участь у засіданні Центрального виконавчого комітету (ЦВК), яке мало розпочатися о 10 ранку. Під тиском радянських делегатів ЦВК звільнив Ерне Геро з посади лідера партії та обрав на його місце Яноша Кадара. Тим часом натовп, який демонстрував на площі Кошута, обрав делегацію для виступу зі своїми вимогами в парламенті, але урядова охорона та рота бронетанкового полку Міністерства оборони за підтримки семи радянських танків Т-54, вишикуваних перед парламентом, утрималися. демонстрантів подалі від будівлі. Події в Асторії повторювалися, демонстранти намагалися подружитися з радянськими солдатами, роздавали двомовні листівки, а деякі лазили на гвардійські танки. Через кілька хвилин після 11 ранку генерал Сєров вирішив оглянути обстановку на площі Кошута в супроводі кількох радянських і угорських офіцерів і танка. Побачивши кількох радянських солдатів, які браталися з демонстрантами, Сєров наказав зробити попереджувальні постріли, що викликало масову паніку на площі. У подальшій плутанині радянські танки, вишикувані перед будівлею парламенту, у відповідь поцілили в будівлі на іншій стороні площі. Інший радянський танк, який рухався з сусідньої вулиці, вів прицільний вогонь по демонстрантах, які намагалися втекти. Ця акція забрала найбільше життів. Кількість загиблих досі спірна, оцінки коливаються від 75 до 1000.

Згідно з іншою версією подій, яка вже з’явилася під час революції, але досі не доведена, поліцаї комуністи стріляли в зібраних протестувальників з даху будівлі Міністерства сільського господарства. У тумані війни деякі солдати Червоної армії помилково відкрили вогонь у відповідь на дах, помилково вважаючи що там є революціонери.Угорські революціонери озброїлися зброєю, захопленою у поліцейських а також зброєю яка була, подарована антикомуністичними солдатами, які дезертирували з угорської армії для участі в угорській революції проти СРСР; з-поміж натовпу біля парламенту озброєні революціонери стріляли в комуністів на даху.

Тим часом націоналістична та антикомуністична лояльність розірвала структуру командування угорської армії у відповідь на наказ комуністичного уряду військовим на придушенням народних демонстрацій проти радянського контролю над Угорщиною. Підрозділи угорської комуністичної армії в Будапешті та в сільській місцевості залишилися поза участю в Революції, оскільки місцеві командири уникали політики, щоб уникнути репресій проти революціонерів. Відбулась 71 перестрілка з націоналістами та антикомуністичними революціонерами в п’ятдесяти громадах. 26 жовтня в місті Кечкемет, біля офісу державної безпеки та місцевої в’язниці, Третій корпус угорської армії на чолі з генерал-майором Лайошем Дюрко розстріляли сімох антикомуністичних протестувальників і заарештували організаторів антирадянського протесту. За наказом Дюрко винищувачі ВПС Угорщини розстріляли демонстрантів з гармат у різних містах , отримавши похвалу Яноша Кадара після поразки «контрреволюції» як «єдиного командира дивізії, який за закликом партійної організації шість разів прокотився в межиріччі Дунаю і Тиси, трощачи все» .

У той час як угорські революціонери билися з солдатами і танками Червоної армії за допомогою стрілецької зброї та коктейлів Молотова на вулицях Будапешта, по всій Угорщині революційні робітничі ради взяли на себе владу та оголосили загальні страйки, щоб зупинити економіку та функціонування громадянського суспільства. Позбавляючи Угорщину від впливу та контролю з боку СРСР, революціонери знищили символи комунізму, такі як червона зірка та пам’ятники Червоній армії, і спалили комуністичну літературу. Крім того, революційні ополченці, такі як 400-осібна міліція на чолі з Йожефом Дудашем, нападали та вбивали комуністичних функціонерів. Бронетанкова дивізія угорської армії, дислокована в Будапешті, під командуванням Пала Малетера очолила Угорську революцію проти контролю СРСР над Угорщиною та домовилася з революціонерами про припинення вогню незважаючи на це, угорські революціонери ліквідовували комуністичну номенклатуру.

У Будапештському районі Чепель 250 комуністів захищали Чепельський металургійний завод, а 27 жовтня угорська армія відновила порядок у Чепелі; через два дні угорські революціонери знову захопили Чепель після відступу угорської армії 29 жовтня. У будапештському районі Angyalföld комуністи, 350 озброєних робітників і 380 комуністичних солдатів захищали фабрику Láng. Угорські ветерани-антифашисти Другої світової війни брали участь у відвоюванні редакції комуністичної газети Szabad Nép. У місті Сарваш озброєна охорона захищала Угорську комуністичну партію та комуністичний уряд Угорщини . Зрештою, успішні атаки революціонерів на парламент призвели до краху комуністичного уряду Угорщини , а перший секретар Ерне Геро та екс-прем’єр-міністр Андраш Гегедюш втекли з Угорщини до СРСР; Імре Надь став прем'єр-міністром, а Янош Кадар - першим секретарем Комуністичної партії Угорщини. Уряд Надя звільнив політичного в'язня генерала Белу Кіралі, щоб відновити порядок в Угорщині за допомогою Національної гвардії, що складається з поліцейських, солдатів і лояльних до Угорщини революціонерів . 30 жовтня 1956 року національна гвардія генерала Кіралі напала на будівлю Центрального комітету Угорської комуністичної партії та вбила всіх прорадянських офіцерів Угорської комуністичної партії, поліцейських і прорадянських угорських комуністів, яких вони зустріли; і більшість військ Червоної армії відійшли з Будапешта до гарнізонів в угорській місцевості. З 28 жовтня по 4 листопада бої припинилися, оскільки багато угорців вважали, що радянські військові частини відступають з Угорщини . Відповідно до післяреволюційних комуністичних джерел, приблизно 213 членів Угорської партії трудящих були лінчовані або страчені протягом цього періоду. Це був прояв народної любові до комуністичної влади.

Новий комуністичний уряд прем’єр-міністра Імре Надя був здивований швидкістю, з якою Угорська революція поширилася з вулиць Будапешта на всю Угорщину, і, як наслідок, крахом старого комуністичного уряду Герьо-Хегедюша. Як глава уряду, прем'єр-міністр Надь попросив кожного угорця проявити політичну витримку, щоб відновити громадський порядок в Угорщині. Будучи єдиним комуністичним угорським лідером, який мав політичну довіру серед угорців, політичні дії уряду Надя дозволили СРСР розглядати антирадянські протести угорців як народне повстання, а не як антикомуністичну контрреволюцію . 28 жовтня 1956 року комуністичний уряд Надя оголосив про припинення вогню між націоналістами, антикомуністами та комуністами Угорщини, і що для вирішення національної кризи прем’єр-міністр Надь:

розглядати повстання як «велику, національну і демократичну подію», а не як антикомуністичну контрреволюцію забезпечити беззастережне припинення вогню і надати політичну амністію революціонерам вести переговори з революціонерами розпустити поліцію безпеки ÁVH створити національну гвардію Угорщини організувати негайний вихід Червоної армії з Будапешта та з Угорщини 1 листопада уряд Надя офіційно оголосив про вихід Угорщини з Варшавського договору та про міжнародний статус Угорщини як політично неприєднаної країни. Оскільки Національний уряд перебував при владі лише десять днів, не пояснили детально свою політику; однак редакційні статті тогочасних газет наголошували, що Угорщина має бути багатопартійною соціал-демократією, не залученою до російсько-американської холодної війни . Близько 8000 політичних в'язнів було звільнено, особливо кардинал Йожеф Міндсенті . Заборонені політичні партії, такі як Незалежні дрібні власники та Національна селянська партія («Партія Петефі»), знову з’явилися, щоб приєднатися до коаліції.

У 1170 громадах Угорщини було 348 випадків звільнення революційними радами місцевих адміністраторів; 312 випадків звільнення реврадами начальства; і 215 випадків, коли місцеві жителі спалювали комуністичну адміністративну документацію своїх громад. У 681 громаді антикомуністичні та націоналістичні угорці пошкодили та знищили символи гегемонії СРСР, такі як Червона Зірка та статуї Йосипа Сталіна та Леніна; 393 громади пошкодили радянські військові меморіали; і 122 громади спалили книги Маркса, Леніна та Сталіна.

Місцеві революційні ради формувалися по всій Угорщині , як правило, без участі стурбованого Національного уряду в Будапешті, і взяли на себе різні обов'язки місцевого самоврядування від неіснуючої Комуністичної партії. До 30 жовтня ради були офіційно санкціоновані Угорською партією трудящих, і уряд Надя попросив їх підтримати як «автономні, демократичні місцеві органи, сформовані під час революції». Так само були створені ради робітників на промислових підприємствах і шахтах, а також скасовано багато непопулярних правил, таких як норми виробітку. Робітничі ради прагнули керувати підприємством, захищаючи інтереси трудящих, створюючи соціалістичну економіку, вільну від жорсткого партійного контролю. Місцевий контроль з боку рад не завжди був безкровним; у Дебрецені, Дьйорі, Шопроні, Мошонмадьяроварі та інших містах натовпи демонстрантів були обстріляні з боку ÁVH, внаслідок чого багато людей загинули. ÁVH були роззброєні, часто силою, у багатьох випадках за допомогою місцевої поліції.

Всього налічувалося близько 2100 місцевих революційних і робітничих рад, в яких налічувалося понад 28 тис. чоловік. Ради провели об’єднану конференцію в Будапешті, яка вирішила припинит�� загальнонаціональні страйки робітників і відновити роботу 5 листопада, при цьому більш важливі ради направили делегатів до парламенту, щоб запевнити уряд Надя у своїй підтримці.

24 жовтня 1956 року Політбюро СРСР обговорювало, як вирішити політичні повстання, що відбулися в країнах Варшавського договору, зокрема польське Жовтневе та угорське повстання. На чолі з В’ячеславом Молотовим жорстка фракція КПРС проголосувала за військове втручання, але проти неї виступили Хрущов і маршал Георгій Жуков, які шукали політичного вирішення угорського повстання. У Будапешті радянська делегація допов��ла Москві, що політична ситуація в Угорщині була менш конфронтаційною, ніж повідомлялося під час самого повстання. У гонитві за політичним рішенням Хрущов сказав, що запит Ерне Геро про радянське втручання від 23 жовтня свідчить про те, що Угорська комуністична партія зберегла довіру угорського народу, оскільки угорці протестували проти невирішених соціально-економічних проблем, а не ідеології. Тим часом на Заході Суецька криза (29 жовтня – 7 листопада 1956 р.), коли Французька та Британська імперії захопили Суецький канал у Єгипту, скасувала політичну можливість військового втручання Заходу в Угорщину. 28 жовтня Хрущов заявив, що радянська військова інтервенція в Угорщину буде помилковою імітацією англо-французької інтервенції в Єгипет.

У СРСР 30 жовтня 1956 р. Президія КПРС вирішила не скидати новий угорський уряд. Маршал Жуков сказав: "Ми повинні вивести війська з Будапешта, а якщо потрібно, то і з Угорщини в цілому. Це урок для нас у військово-політичній сфері". Потім Президія прийняла і опублікувала Декларацію Уряду СРСР про принципи розвитку і дальшого зміцнення дружби і співробітництва між Радянським Союзом та іншими соціалістичними державами, в якій говорилося, що «Радянський уряд готовий вступити в відповідні переговори з урядом Угорської Народної Республіки та з іншими учасниками Варшавського договору з питання про перебування радянських військ на території Угорщини.

В Угорщині 30 жовтня після чуток про те, що таємна поліція має в’язнів-антикомуністів, і чуток про розстріл антикомуністичних демонстрантів у місті Мошонмадьяровар, озброєні протестувальники напали на загін AVH, який охороняв будівлю штаб-квартири Угорщини. Партія робітничого народу на Köztársaság tér (Площа Республіки) у Будапешті. Антикомуністи вбили понад 20 офіцерів ÁVH і призовників ÁVH; голова будапештського партійного комітету Імре Мезе також був убитий. За кілька годин у СРСР транслювали репортажі та зняті сцени угорського антикомуністичного повстання, яке відбулося на площі Республіки; і КПРС пропагували образи комуністичних жертв угорського повстання. Лідери Угорської революції засудили напад на штаб-квартиру ÁVH і попросили протестувальників припинити насильство натовпу.

30 жовтня в Будапешті Анастас Мікоян і Михайло Суслов розмовляли з прем'єр-міністром Імре Надем, який сказав їм, що геополітичний нейтралітет Угорщини є довгостроковою політичною метою Угорської Народної Республіки, яку він хоче обговорити з президією КПРС. Хрущов розглядав геополітичні варіанти розв’язання СРСР угорської антикомуністичної революції, але декларація Надя про нейтралітет Угорщини не сподобалась Радянським комуністам і вони почали готувати напад. Основні причини це:

Одночасні політичні рухи до багатопартійної, парламентської демократії та демократичної національної ради робітників могли «привести до капіталістичної держави» в Угорщині та Польщі, кожен рух кидав виклик авторитету комуністичних партій у Східній Європі . Мілітаристи з КПРС не зрозуміли б, що СРСР не втрутився в Угорщину. Ця десталінізація відчужила жорстких членів КПРС, для яких антикомуністичні протести загрожували радянській гегемонії у Східній Європі. Повстання робітників у Східній Німеччині (17 червня 1953 р.), репресії якого призвели до смерті 84 протестувальників і 700 антикомуністичних ув’язнених, вимагали нового комуністичного уряду Німецької Демократичної Республіки.Те, що робітничі протести в Познані (червень 1956 р.), репресії яких вбили 57–78 антикомуністичних протестувальників, створили польський жовтневий рух, який встановив польський комуністичний уряд, менш залежний від наказів з Москви. Угорський геополітичний нейтралітет і вихід з Варшавського договору порушили буферну зону держав-сателітів, якими СРСР захищався від вторгнення . В Угорській Народній Республіці антикомуністичні бойовики дійшли висновку, що «Угорська комуністична партія є втіленням бюрократичного деспотизму» і що «соціалізм може розвиватися лише на засадах прямої демократії». Для антикомуністів боротьба угорських робітників була «за принцип прямої демократії» і за те, що «вся влада має бути передана робітничим комітетам Угорщини». У відповідь Президія порушила фактичне припинення вогню. і придушив Угорську революцію. План Радянського Союзу полягав у тому, щоб оголосити «Тимчасовий революційний уряд» на чолі з Яношем Кадаром, який звернеться за допомогою до Радянського Союзу для відновлення порядку в Угорщині. Кадар перебував у Москві на початку листопада та підтримував зв’язок із радянським посольством, ще будучи членом уряду Надя . СРСР надсилав дипломатичні делегації до інших комуністичних урядів у Східній Європі та до Китайської Народної Республіки, намагаючись уникнути непорозумінь, які могли б спровокувати регіональні конфлікти, і транслював пропаганду, пояснюючи своє друге радянське втручання в Угорщину. Радянські дипломати маскували свої наміри, залучаючи уряд Надя до переговорів про виведення Червоної армії з Угорщини.

Крім того, Мао Цзедун вплинув на рішення Хрущова придушити угорське повстання. Заступник голови Комуністичної партії Китаю Лю Шаоці тиснув на Хрущова, щоб він придушив угорську революцію військовими засобами. Хоча китайсько-радянські відносини були нестабільними, думка Мао мала велике значення серед членів Президії КПРС. Спочатку Мао виступав проти повторного втручання, про що було повідомлено Хрущову 30 жовтня, до того, як Президія зібралася і прийняла рішення проти угорського втручання пізніше Мао передумав і підтримав інтервенцію в Угорщину .

1-3 листопада 1956 року Хрущов повідомив союзникам СРСР по Варшавському договору про своє рішення придушити Угорську революцію. Хрущов зустрівся з польським комуністичним політиком Владиславом Гомулкою в ��ресті, Білорусь; а потім розмовляв з лідерами Румунії, Чехословаччини та Болгарії в Бухаресті, Румунія. Зрештою, Хрущов поїхав до Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія і поговорив з Тіто (Йосипом Брозом), який переконав Хрущова встановити Яноша Кадара новим лідером Угорської Народної Республіки замість Ференца Мюнніха . Через два місяці після придушення СРСР угорської революції Тіто сказав Миколі Фірюбіну, радянському послу в Югославії, що «політична реакція підняла голову, особливо в Хорватії, де реакційні елементи відкрито підбурювали працівників югославських органів безпеки до насильства.

Події в Угорщині зустріли спонтанну реакцію в Польщі. У багатьох польських містах і селах вивісили угорські прапори. Після радянського вторгнення допомога простих поляків угорцям набула значних масштабів. По всій Польщі були створені громадські організації та самодіючі комітети допомоги для розподілу допомоги угорському населенню, напр. Громадський громадський комітет творчих об’єднань (Бидгощ), Студентський комітет допомоги угорцям (Краків), Товариство друзів угорців (Тарнув), Комітет допомоги угорцям (Люблін), Комітет допомоги угорцям (м. Члухув). Окрім офіційної підтримки, яку координує Польський Червоний Хрест, було відправлено один конвой – один, організований Комітетом допомоги студентам для угорців з Кракова.

До 12 листопада по всій Польщі зареєструвалося понад 11 тисяч почесних донорів крові. Статистика Польського Червоного Хреста свідчить, що тільки повітряним транспортом (15 літаків) до Угорщини було доставлено 44 тонни медикаментів, крові та інших медичних засобів. Значно більшою була допомога, надіслана автомобільним та залізничним транспортом. Польська допомога оцінюється приблизно в 2 мільйони доларів США 1956 року.

24 жовтня 1956 року державний секретар США Джон Фостер Даллес ( у 1953–1959рр) рекомендував Раді Безпеки Організації Об’єднаних Націй скликатися для обговорення вторгнення СРСР та окупації Угорської Народної Республіки без вирішального результату, оскільки, незважаючи на Севрський протокол (22–24 жовтня 1956 р.), англо-французьке втручання в політику Єгипту – Суецька криза, спричинена захопленням Великобританією та Францією єгипетського Суецького каналу – завадили Заходу критикувати імперіалізм СРСР; віце-президент США Річард Ніксон сказав, що: «Ми не можемо, з одного боку, скаржитися на втручання Рад в Угорщину, а з іншого боку, схвалювати те, що англійці та французи вибрали саме той час для втручання проти Насера. Незважаючи на попередні вимоги відкату комунізму та лівого звільнення Східної Європи, Даллес сказав СРСР, що: «Ми не бачимо ці держави Угорщину та Польщу як потенційних військових союзників».

4 листопада 1956 року СРСР наклав вето на резолюцію Ради Безпеки, яка критикувала вторгнення СРСР в Угорщину, і замість неї прийняв резолюцію 120 Ради Безпеки ООН, яка зобов'язувала Генеральну Асамблею вимагати від СРСР вивести Червону армію з Угорщини. Незважаючи на 50 голосів за вихід, 8 голосів проти і 15 утрималися від цього питання, комуністичний уряд Угорщини Кадара відхилив присутність спостерігачів ООН в Угорській Народній Республіці .

У США два факти визначили бездіяльність уряду Ейзенхауера дослідження армії США «Угорщина, діяльність опору та потенціал» (січень 1956 р.), яке рекомендувало відмовитися від військового втручання США в Угорщину на боці угорських революціонерів; та таємна Рада національної безпеки, яка заохочувала антикомуністичне політичне невдоволення у Східному блоці лише через психологічну війну, диверсії та економічну війну.

За словами А. Росса Джонсона в International Journal of Intelligence and CounterIntelligence: «Всупереч твердженням, які тривають донині, угорські передачі Радіо Свобода не розпалювали революцію, не закликали угорців воювати з Радянським Союзом і не обіцяли допомогу Заходу. Вони критикували бажання… був лідером реформ Імре Надем у особистих образливих висловлюваннях і містив емоційну нахабність, яку угорські слухачі легко могли витлумачити як ознаку солідарності та підтримки Заходу». Після того, як СРСР переміг антикомуністичну угорську революцію, революціонери розкритикували ЦРУ та його Радіо Свобода. мережі за те, що вони ввели в оману угорців, щоб пові��ити, що Захід — НАТО і США — виженуть СРСР з Угорської Народної Республіки. Хоча підбурювання до насильства офіційно суперечило політиці Радіо Свобода, внутрішній аналіз, проведений радником Радіо Свобода Вільямом Ґріффітом, показав, як резюмував Архів національної безпеки при Університеті Джорджа Вашингтона, що «мовлення Радіо Свобода в кількох випадках натякало на те, що іноземна допомога буде надана, якщо угорцям вдалося б створити «центральне військове командування» і «закликав угорців «продовжувати енергійну боротьбу»». Сам Гріффіт писав, що «справжніх порушень політики було відносно небагато» — зокрема, чотири з понад 300 перевірених трансляцій, — але визнав, що «резюме часто не відображало змісту програми, як вона була остаточно написана (це не так. лише з програмами, де мало місце порушення політики; підсумки за період, що розглядається, у багатьох інших випадках виявилися дуже неточними описами остаточно створених програм).» Ласло Борхі, пишучи в Journal of Cold War Studies, стверджує, що мовлення Радіо Свобода, санкціоновані чиновником ЦРУ Кордом Мейєром, часто були «необережними, навіть безрозсудними» та підривали паралельні зусилля адміністрації Ейзенхауера з переговорів про незалежність Угорщини в рамках, схожих на фінляндізацію: «Ця суперечлива політика саботувала загальний підхід. Чим сильніше боролися повстанці , тим менше було шансів на врегулювання шляхом переговорів. Але небажання Сполучених Штатів протистояти радянським військовим діям означало, що прагнення Угорщини до визволення було самогубством». У 1998 році посол Угорщини Геза Єшенскі критикував бездіяльність Заходу в 1956 році як нещиру, нагадавши, що політичний вплив ООН з готовністю застосовувався для вирішення Корейської війни (1950–1953).Крім того, дослідження Hungary, 1956: Reviving the Debate about U.S. (In)action During the Revolution підтверджує, що уряд Ейзенхауера не втручався в Угорську революцію, яка сталася в радянській сфері впливу, оскільки СРСР відповів би війною.

1 листопада Імре Надь отримав повідомлення про те, що радянські війська увійшли в Угорщину зі сходу та рухаються до Будапешта . Надь шукав і отримав запевнення радянського посла Юрія Андропова, які виявилися фальшивими, що Радянський Союз не вторгнеться. Кабінет міністрів за згодою Яноша Кадара оголосив нейтралітет Угорщини, вийшов з Варшавського договору та звернувся за допомогою до дипломатичного корпусу в Будапешті та Генерального секретаря ООН Дага Хаммаршельда, щоб захистити нейтралітет Угорщини . Андропова попросили повідомити свій уряд про те, що Угорщина негайно почне переговори про виведення радянських військ.

3 листопада угорську делегацію на чолі з міністром оборони Палом Малетером запросили взяти участь у переговорах щодо виведення радянських військ у радянському військовому командуванні в Текелі поблизу Будапешта. Близько опівночі того ж вечора генерал Іван Сєров, начальник радянської поліції безпеки (КДБ), наказав заарештувати угорську делегацію , а наступного дня радянська армія знову атакувала Будапешт.

Другу радянську інтервенцію під кодовою назвою «Операція «Вихор» розпочав маршал Іван Конєв. П'ять радянських дивізій, що дислокувалися в Угорщині до 23 жовтня, були посилені; Невдовзі радянські війська досягли загальної чисельності 17 дивізій. Для проведення операції в Угорщину було направлено 8-му механізовану армію під командуванням генерал-лейтенанта Амазаспа Бабаджаняна та 38-му армію під командуванням генерал-лейтенанта Хаджі-Умара Мамсурова з сусіднього Прикарпатського військового округу . Повідомляється, що деякі рядові радянські солдати вважали, що їх відправляють до Східного Берліна для боротьби з німецькими фашистами . До 21:30 3 листопада радянська армія повністю оточила Будапешт.

О 03:00 4 листопада радянські танки проникли в Будапешт уздовж Пештського боку Дунаю двома ударами: один вгору по дорозі Сорокшарі з півдня, а інший вниз по дорозі Ваці з півночі. Таким чином, до того, як пролунав хоч один постріл, совєти фактично розділили місто надвоє, контролювали всі плацдарми та були прикриті з тилу широким Дунаєм. Бронетанкові підрозділи перейшли в Буду і о 04:25 зробили перші постріли по казармах на дорозі Будаорсі. Невдовзі в усіх районах Будапешта було чути радянську артилерію та танковий вогонь. Операція «Вихор» поєднувала удари авіації, артилерії та скоординовані танково-піхотні дії 17 дивізій . На озброєнні радянської армії були середні танки Т-34-85, а також нові Т-54, важкі танки ІС-3, 152-мм мобільні штурмові гармати ІСУ-152 і бронетранспортери БТР-152 з відкритим верхом.

Знищений радянський БТР на вулицях Будапешту, угорськими революціонерами.

Знищені танки на вулицях Будапешту.

Між 4 і 9 листопада угорська армія чинила спорадичний і неорганізований опір, Жуков доповів про роззброєння дванадцяти дивізій, двох бронетанкових полків і всіх угорських ВПС. Угорські бійці продовжували свій найсильніший опір у різних районах Будапешта (найвідоміша битва при Корвінському проході), у місті Печ і навколо нього в горах Мечек, а також у промисловому центрі Дунауйварош (тоді називався Шталінварош). У Будапешті воювало від десяти до п’ятнадцяти тисяч бійців опору, причому найжорстокіші бої точилися в опорному пункті робітничого класу Чепель на річці Дунай. солдати були в переважній більшості лояльні до революції і або боролися з вторгненням, або дезертирували. ООН повідомила, що не було зареєстровано випадків, коли підрозділи угорської армії воювали на стороні СРСР.

О 05:20 4 листопада Імре Надь оголосив своє останнє звернення до нації та світу, оголосивши, що радянські війська атакують Будапешт і що уряд залишається на своїх постах. Радіостанція Free Kossuth Rádió припинила мовлення о 08:07. У Верховній Раді відбулося екстрене засідання Кабінету міністрів, на яке були присутні лише три міністри. Коли радянські війська прибули, щоб зайняти будівлю, почалася домовлена евакуація, залишивши державного міністра Іштвана Бібо як останнього представника національного уряду, який залишився на своїй посаді. Він написав «За свободу і правду», хвилюючу прокламацію до нації та світу.

О 06:00 4 листопада в місті Сольнок Янош Кадар проголосив «Угорський революційний робітничо-селянський уряд». У його заяві говорилося: «Ми повинні покінчити з безчинствами контрреволюційних елементів. Година дії пролунала. Ми збираємося захищати інтереси робітників і селян і досягнення народної демократії» .

Пізніше того вечора Кадар закликав «вірних борців за справжню справу соціалізму» вийти зі схованки та взятися за зброю. Але підтримка Угорщини не була матеріалізована, і бойові дії не набули форми громадянської війни, а, як сказано у звіті Організації Об’єднаних Націй, форми «добре оснащеної іноземної армії, яка придушила переважаючою силою національний рух і знищила уряд"

До 08:00 після захоплення радіостанції організована оборона міста зникла, і багато захисників відступили на укріплені позиції . Між 08:00 і 09:00 парламентська варта склала зброю, і сили під командуванням генерал-майора Кузьми Гребенніка захопили парламент і звільнили полонених міністрів уряду Ракоші-Хегедюша. Серед звільнених були Іштван Добі та Шандор Ронаї, обидва з яких стали членами відновленого соціалістичного уряду Угорщини . Оскільки радянські війська також піддавалися нападам у цивільних кварталах, вони не могли відрізнити військові від цивільних цілей. З цієї причини радянські танки часто повзали головними дорогами і без розбору обстрілювали будівлі. Угорський опір був найпотужнішим у промислових районах Будапешта, де Чепель зазнав сильних ударів радянської артилерії та авіації .

Останні опорні пункти проти радянського нападу були розташовані в Чепелі та Дунауйвароші, де бої тривали до 11 листопада, перш ніж повстанці нарешті поступилися радянським військам. Коли бої закінчилися, угорські втрати склали близько 2500 загиблих. На Будапешт припав основний тягар кровопролиття, у якому загинуло 1569 мирних жителів. Приблизно 53% загиблих були робітниками; половину всіх угорських втрат становили люди молодше тридцяти років. З радянського боку було вбито 750 осіб, поранено 1450. Приблизно 80% усіх радянських втрат припало на бойові дії проти повстанців у восьмому та дев’ятому районах Будапешта.

Отже варто сказати, про підсумок США і НАТО не допомогли угорським антикомуністичним силам, і революція була придушена, на стороні угорських революціонерів брали участь у війні частини УПА які були в цей час в еміграції в Європі. Під час революції угорські антикомуністичні сили стратили щонайменше 213 членів комуністичної партії Угорщини, прокомуністичних та прорадянських офіцерів, серед ліквідованих був Імре Мезе, він став комуністом ще з кінця 20-х років 20 століття, воював на боці комуністів в громадянській війні в Іспанії, пізніше на стороні французьких комуністів проти німців, і в 1956 році, він отримав заслужене покарання у вигляді страти. Також в боях було ліквідовано 53 комуністичних військових Угорщини, які стали на бік радянських окупантів. Також було вбито в боях за Будапешт було знищено 750 радянських окупантів. Отже в підсумку було ліквідовано антикомуністичними повстанцями, щонайменше 1016 комуністичних злочинців. Після цих подій в Угорщині в підпіллі виникає дуже багато антикомуністичних організацій, мета яких повалення комуністичного уряду. Після 1956 року, до влади в Угорщині приходять комуністи на чолі з Яношом Кадаром, розпочинається так звана епоха Кадара, яка позначається поступовою відлигою, і зменшенням репресій.

Знищений радянський танк у Будапешті.

Варто також сказати, що у 1980-х роки в Угорщині стали передумовою до падіння комуністичного режиму, у 1980-х роках все більше руйнувалась комуністична система, лібералізація поступово проникала в усі сфери життя Угощини, вона вийшла на найкращі показники серед комуністичних країн.

І як наслідок у 1989 році, відбулась мирна революція, яка завершилась падінням комуністичного уряду. Угорщина досягла певних довгострокових економічних реформ та обмеженої політичної лібералізації у 1980-і роки, проте великі реформи відбулися лише після усунення Яноша Кадара з посади генерального секретаря ВСРП на партійній конференції у травні 1988 року. Новий генсек Карой Грос, який керував економічною реформою на посаді голови уряду та виступав за плюралізм у рамках однопартійної системи, спочатку сприймався прихильником досить радикальних перетворень порівняно з прихильниками збереження режиму у незмінному вигляді. Однак усередині партії зміцнювалося реформаторське крило, представники якого були обрані на партійній конференції до складу політбюро: Реже Ньєрш, який був у 1940-х роках членом Соціал-демократичної партії Угорщини і депутатом від неї в парламенті, а в 1960—1970-х роках керував проведенням економічної реформи посаді секретаря ЦК ВСРП; секретар ЦК Міклош Немет, який вивчав економіку не лише в Університеті економічних наук ім. Карла Маркса, а й у Гарварді; переконаний прихильник демократизації Імре Пожгаї. Усередині партії виникли «гуртки реформ», які незабаром об'єдналися в Союз реформ, і Народно-демократична платформа. У листопаді 1988 року Немет змінив Гроса на посаді голови уряду. Янош Кадар так і не був засуджений за свої злочини, бо помер у 1989 році. З ним і померла комуністична епоха. У січні 1989 парламент прийняв «демократичний пакет», який включав плюралізм профспілок, свободу асоціацій, зборів і друку, новий закон про вибори, радикальний перегляд конституції.

16 червня 1989 року, у 31-у річницю страти Імре Надя, Пала Малетера та Міклоша Гімеша, їх останки, а також тіла загиблого при придушенні повстання 1956 року полковника Йожефа Сіладі та померлого під слідством міністра Гези Лошонці, були урочисто перепоховано . На церемонію прийшли близько 250 тисяч людей.

24 червня на пленумі ЦК ВРРП Реже Ньєрш був обраний головою ВРРП і став вищою посадовою особою в партії, також було створено Президію ВРРП, до якої увійшли Ньєрш, Грос, Немет і Пожгаї. Напівреформатор Ґрос втратив можливість гальмувати демократизацію.

Усунення «залізної завіси» між Угорщиною та Австрією у травні 1989 року стало однією з найважливіших подій завершального етапу холодної війни. 27 червня 1989 року угорський міністр закордонних справ Дьюла Хорн та його австрійський колега Алоїз Мок спільно розрізали прикордонний паркан, щоб підкреслити розпочату Угорщиною 2 травня 1989 року ліквідацію захисних споруд. Межі між рядом соціалістичних країн Східної Європи були раніше відкриті. Десятки тисяч людей, особливо східних німців, прямували через Угорщину до Австрії та ФРН. Важливу роль у падінні «залізної завіси» та возз'єднанні Німеччини відіграв Європейські події 1989 року.

Національна опозиція у вересні 1987 року заснувала Угорський демократичний форум (ВДФ). Ліберально налаштовані студенти у березні 1988 року створили Альянс молодих демократів (відоміший під угорською абревіатурою Фідес). Як демократична опозиція влади у листопаді 1988 року був сформований Альянс вільних демократів (АСД). Однак до весни 1989 ці організації не мали великого впливу, шукали і знаходили опору у демократичних груп і лідерів усередині ВСРП: ВДФ у І. Пожгаї, АСД — у партійних реформаторів, що об'єдналися навколо Р. Ньєрша.

22 березня 1989 року 8 опозиційних організацій (ВДФ, АСД, Фідес, відтворені партії Незалежна партія дрібних господарів, Соціал-демократична партія Угорщини та ін.) створили своє об'єднання «Опозиційний круглий стіл» (ОКС). Пізніше до нього увійшла Християнсько-демократична народна партія. Найбільшим впливом на ГКС користувався Угорський демократичний форум. На ініційовану ВРРП нараду з громадськістю, пріоритетною темою якої була розробка нової конституції, було запрошено ГКС поряд із традиційно близькими комуністам профспілками, молодіжними, жіночими та ін. організаціями. Процес переговорів між ВСРП і ГКС, що розгорнувся навесні, проходив поетапно: підготовка двосторонніх переговорів, їх проведення, що розпочалися 13 червня і отримали офіційне найменування Національний круглий стіл тристоронні переговори (за участю сателітів ВСРП, які не відіграли помітної ролі). 18 вересня на останньому засіданні Національного круглого столу організації-учасники (крім АСД та Фідес) підписали підсумкову угоду про створення основ парламентської демократії та звернулися до глави уряду з проханням винести підготовлені поправки до законів на затвердження парламенту. Питання, про які не вдалося домовитися, було винесено у листопаді на референдум.

У жовтні 1989 року ВСРП фактично провела свій останній з'їзд (на який не було обрано 5 із 21 членів Політвиконкому партії та 79 із 109 членів колишнього ЦК), на ньому переважали представники Союзу реформ та Народно-демократичної платформи. Партія перетворилася на Угорську соціалістичну партію (ВСП), яка зайняла соціал-демократичні позиції. Головою ВСП було обрано Реже Ньєрш. 80% членів ЦК було обрано вперше.

Парламент на сесії з 16 по 20 жовтня ухвалив закон, що передбачає багатопартійні парламентські вибори та прямі президентські вибори. ВНР була перетворена на Республіку Угорщина, у її конституції гарантувалися права людини і громадянина, а також було створено організаційну структуру, яка забезпечила поділ повноважень між судовою, законодавчою та виконавчою владою.

На референдумі, що відбувся 26 листопада 1989 року, виборці схвалили обрання президента після парламентських виборів, необхідність звіту правлячої партії про свою власність, припинення діяльності партійних осередків на провадженні, розпуск робочої міліції.

Весною 1990 року відбулися перші вільні вибори, внаслідок яких до влади прийшла опозиція.

У період з 12 березня 1990 по 19 червня 1991 радянські війська були виведені з території Угорщини. Після падіння комуністичного режиму, в Угорщині відбулась заборона тоталітарних символів комунізму, за їх пропаганду передбачено кримінальна відповідальність. Революціонери 1956 року визнані національними героями Угорщини. Також відбулось кілька судових процесів над комуністичними діячами, які були причетні до злочинів проти революціонерів Угорщини. Найбільше на позиціях антикомунізму в Угорщині стоїть партія Йоббік.

Також варто сказати про найвідоміших ліквідованих радянських окупантів в Угорщині.

7 листопада 1956 року було ліквідовано капітана військ СРСР Олександра Бобровського був збитий зенітним вогнем угорських революціонерів.

Юрій Бурмістров рядовий ліквідований повстанцями на вулицях Будапешта 24 жовтня.

Петро Волокітін старший лейтинат ліквідований в боях біля аеропорта Будапешта.

Іван Горячев сержант ліквідований в Будапешті з групою радянських окупантів.

Григорій Громницький старший лейтинант ліквідований групою революціонерів під час боїв, за одну з вулиць Будапешту.

Михайло Зінуков старший лейтинант, був ліквідований разом з групою комуністичних окупантів в центрі Будапешту .

Дмитро Кармішин штурман ІЛ-28 був знищений вогнем, зенітної батереї повстанців.

Іван Карпов старший лейтинант ліквідований під час боїв за кінотеатр в центрі Будапешта.

Сергій Коханович полковник, який воював в Другій Світовій війні, ліквідований разом з групою радянських окупантів, на околиці Будапешту.

Анатолій Кузьмін молодший сержант, брав участь в боях з угорськими антикомуністами, ліквідований в центрі Будапешту.

Микола Муравльов капітан знищений разом з групою радянських окупантів під час зачисто�� будівель Будапешту.

Олексій Соловьйов сержант приймав активну участь в каральних акціях проти мирного населення ліквідований угорськими повстанцями.

Володимир Ярцев старший лейтинант авіації, ліквідований вогнем зенітної артилерії угорських повстанців.

Також були знищені комуністичні функціонери Угорщини зокрема серед них:

Янош Асталош, який був вбитий антикомуністичними повстанцями Будапешту під час однієї з сутичок.

Мілош Бікша був знищений антикомуністичними налаштованими селянами у грудні 1956 року.

[hungarywar]

Угорщина періоду 1919-1939рр.

Після приходу до влади націоналістично-консервативних сил на чолі з Міклошем Хорті в країні відбулись чистки і знищення залишків комуністичних злочинців. Головний організатор комуністів в Угорщині Белла Кун втік до СРСР. Одного з організаторів комунізму Тібор Самуелі, після падіння влади комуністів в Будапешті намагався втекти в Астрію, де був затриманий прикордонниками і розстріляний. Також 24 грудня 1919 року, був розстріляний комуністичний злочинець Йозеф Черні командир комуністичного загону ленінці. Також 29 грудня 1919 року, було схоплено і страчено комуністичного злочинця Отто Корвіна, який грав визначальну роль в комуністичній Угорщині, аж до її падіння.

Йозеф Черні, комуністичний злочинець, що був знищений урядом Хорті.

Комуністичний злочинець Отто Корвін, заарештований напередодні розстрілу.

Також 21 листопада 1919 року, був розстріляний Ференц Беркеш, комісар угорських комуністів.

У 1936 році, у в'язниці померла комуністка Амман Като, яка була заарештована ще у 1920 році, під час комуністичної влади активно сприяла комуністичним злочинам. Також варто згадати, що під час чисток Хорті були вбиті основні поплічними Белли Куна, а саме Карой Штурц, Андор Вадош, Ене Ласло, Г. Кон.

Хорті і його поплічники добре розуміли, якщо не розправляться з комуністичними і соціалістичними злочинцями, вони можуть знову претендувати на те щоб захопити владу. У 1931 році комуністами був вчинений теракт комуніст одинак Матушка Сільвестр, вчинив ряд терактів по підриву залізниці, не тільки в Угорщині, а і в сусідніх країнах з нею. Ця подія заставила діяти Хорті, ще рішучіше діяти проти комуністичних злочинців і комуністичної партії, яка вже тоді перебувала поза законом. Таким чином було заарештовано і засуджено то страти двох керівників підпільної комуністичної партії, а саме Шандора Фюрста та Імре Шалаї. Імре Шалаї був генеральним секретарем комуністичної партії в підпіллі, а Шандор Фрюст один з лідерів терористичної комуністичної партії.

Імре Шалаї

Шандор Фюрст

Обидва комуністичні злочинці такі як Шандор Фюрст та Імре Шалаї, були страчені за вироком суду в 1932 році.

У зовнішній політиці Хорті робив ставку на співпрацю з Німеччиною та Італією, їх зближали реваншистські настрої після Першої світової, а також спільний консервативний світогляд. Певну тривогу і загрозу Міклош Хорті вбачав в існуванні СРСР, комуністичної злочинної держави, яка вже намагалась у 1919 році через комуністів в Угорщині зробити там маріонетковий комуністичний уряд.

Ще одну важливу роль в Угорщині тих років, починає грати роль ультра права партія, яку створив Ференц Салаші, яка мала назву Схрещені Стріли, була утворена в 1937 році і проіснувала до 1945 року.

Салаші, офіцер на дійсній військовій службі, спочатку симпатизував Дюлі Гембешу, зумів об'єднати невеликі націонал-соціалістичні партії (Націонал-соціалістична партія сільськогосподарських і промислових робітників Золтана Мешкоша, Угорська націонал-соціалістична народна партія графа Олександра Фештетіца і Націонал-соціалістична партія графа Фіделя Палфі). На відміну від цих угруповань, які називали себе народними або робочими партіями, але складалися, головним чином, з представників угорської дрібної шляхти, чиновників, офіцерського корпусу й інтелігенції, «Схрещені стріли» Салаші зуміли отримати вагому підтримку частини робітників і дрібних селян.

За даними партії, 1937 року 17 % її членів були офіцери, 13 % — селяни і не менше 41 % — робітники. На парламентських виборах 28 травня 1939 року «Схрещені стріли» досягли особливо великих успіхів у передмістях Будапешта, населених переважно робітниками, і в інших промислових і гірничодобувних центрах країни через соціал-демократів і Партії дрібних сільських господарів.

Після цих виборів «Схрещені стріли», отримавши 18 % голосів і 49 місць в Парламенті, стали другою політичною силою після керівної партії, що отримала на тих же виборах 70 % голосів і 183 місця. У передмістях Будапешта «Схрещені стріли» отримали 41,7 % голосів, тоді як керівна партія — тільки 27,5 %, соціал-демократи — 17,1 % (лише 5 місць у всій Угорщині) і Християнська партія — 6,9 %. У програмі нілашистів містилися вимоги тіснішої співпраці з нацистською Німеччиною, активізації війни проти антигітлерівської коаліції, посилення боротьби з робітничими партіями.

��аким чином, партія «Схрещені стріли», що налічувала 1939 року 250 тис. членів, мала широку базу, її прихильники та виборці походили з усіх верств населення, особливо з середовища промислових і сільськогосподарських робітників.

Варто сказати, що попри націоналістично авторитарне правління Міклоша Хорті в державі постійно відбувались вибори, всі партії брали в них участь окрім злочинних, а саме це були комуністична і соціалістична партії. Таким чином Угорщина, все більше схилялась до участі у Другій Світовій війні на боці Німеччини.

Варто також сказати, що велика частина комуністів Угорщини втекла до СРСР після 1919 року, і постійно перебувала там, в тому числі їх лідер втікач Белла Кун, який як і багато інших комуністів з Угорщини, не уникли репресій і сталінських чисток в кінці 30-х років. Про декотрих з них варто згадати а саме:

Белла Секелі колишній міністр фінансів комуністичної Угорщини, який втік в 1919 році спочатку в Австрію, потім в СРСР, був розстріляний під час чисток в СРСР у 1939 році.

Теодор Маллі, комуніст колишній священник, який зрадив церкву і перейшов на бік комуністів. Був військовополоненим, висланий по обміну полоненими в СРСР. Був членом центрального правління ОДПУ. Теж не оминув сталінських чисток був заарештований у 1938 році і розстріляний.

Дюла Ленг'єл був одним з керівників в комуністичному уряді працював в міністерстві фінансів, втік після ліквідації комуністичного режиму в 1919 році. З 1925 року брав участь у розвитку всієї радянської зовнішньої торгівлі як член найзначнішої ради тодішнього радянського економічного закордонного представництва. З 1930 року жив у Радянському Союзі. Викладав спеціалістівську та політико-виконавську діяльність із широким колом. У 1937 році його заарештувала радянська влада. Пізніше він був розстріляний у 1938 році.

Джозеф Келен був одним із засновників Партії комуністів Угорщини. Партію заснували на з’їзді, який відбувся 24 листопада 1918 року в його квартирі на вулиці Вишеграді. На цьому ж з'їзді було прийнято рішення про заснування тижневої газети «Червоні вісті». Після проголошення Радянської Угорської республіки він був призначений заступником народного комісара з питань суспільного виробництва, а з квітня 1919 року став народним комісаром і став членом Ради національної економіки та Федерального центрального адміністративного комітету. Його заарештували після ліквідації Радянської республіки. Його брат Отто Корвін був страчений. Був засуджений до довічного ув'язнення, а в серпні 1922 року переїхав до Радянського Союзу у зв'язку з радянсько-угорською кампанією обміну полоненими. Тут він працював у Комісії важкої промисловості в Москві. У 1926—1931 роках — начальник відділу електроімпорту торгового представництва СРСР у Берліні. Після повернення до Радянського Союзу був призначений начальником проектного тресту (Теплоенергопроект) теплових електростанцій всієї Росії. 14 січня 1938 року заарештований у Москві за звинуваченням у шпигунстві та участі в контрреволюційній діяльності. Засуджений до розстрілу і розстріляний 19 березня 1938.

Галіч Янош потрапив в російський полон під час Першої світової війни, після більшовицького перевороту в Росії, приєднався до комуністів, воював на їх боці в громадянській війні. У 1936 році воював в Іспанії на боці комуністів в складі комуністичних інтербригад. Після поразки комуністів в Іспанії поїхав назад в СРСР, де був заарештований і розстріляний у 1939 році.

Реже Фідлер

У 1900 році він приєднався до профспілки металургії та Соціал-демократичної партії Угорщини, а з 1910 року до 1912 року обіймав посаду секретаря партії в Араді.

Він брав участь у будапештському страйку 23 травня 1912 року під час «Червоного кривавого четверга» і тому був занесений до чорного списку. З 1914 по 1916 рік він воював у Першій світовій війні, потім був направлений на Ліптовський боєприпасний завод як спеціаліст. Розгортав антивоєнну агітацію, був організатором страйків 1918 року. Він брав участь у створенні Угорської комуністичної партії та став членом першого Центрального комітету, а також співробітником газети Vörös Ujság. Під час перебування в Радянській Республіці він був членом Правлячої Ради як заступник комісара праці та соціального забезпечення та від. Був організатором угорської Червоної армії, членом Союзного центрального комітету управління та Національних зборів рад. У липні 1919 року він був командиром корпусу в Секешфегерварі .

Після падіння радянської республіки він емігрував до Чехословаччини і став секретарем профспілки «Червоного заліза» та керівництвом Комуністичної партії Чехословаччини. Після вигнання в 1922 році вів партійну роботу в Україні, наступного року — у Франції. Він на короткий час оселився в Німеччині, а потім у 1928 році переїхав до Москви, де став директором заводу. У 1934 році він був призначений директором технікуму машинобудування .

Він був ув'язнений у 1938 році під час Великої чистки і був страчений в 1940 році.

Ференц Баякі

Восени 1918 року він все ще займав антикомуністичну позицію, але до березня 1919 року він уже став прихильником об’єднання і навіть вступив до Партії комуністів Угорщини (угор. Kommunisták Magyarországi Pártja або KMP). Під час Угорської радянської республіки він був народним комісаром суспільного виробництва разом з Єньо Варгою, Анталом Довчаком, Дьюлою Хевеші, Йожефом Келеном і Матіашем Ракоші. 24 червня Центральний керівний комітет союзників, обраний напередодні Національною асамблеєю рад, обрав його головою Народної економічної ради разом із Варгою, Дьєрджем Нюстором і Дьюлою Ленг’єлом. Рада також складалася з дев'яти відділів, з яких він очолював відділ праці. 31 липня 1919 року він брав участь у нічній нараді під керівництвом Бели Куна, на якій обговорювалося безнадійне становище Радянської Республіки.

У 1920 році, після розпаду Угорської радянської республіки та захоплення влади адміралом Горті, він був обвинуваченим у наркомівському процесі. Визнаний винним, він був засуджений до довічного ув'язнення. У 1921 році в результаті радянсько-угорського обміну полоненими був відправлений до радянської Росії. Тут він вступив до Комуністичної партії Радянського Союзу і брав участь у відновленні радянської промисловості та будівництві нової соціалістичної великої промисловості.

Заарештований 28.02.1938 за звинуваченням у контрреволюційній діяльності. Його засудили до смертної кари 2 березня 1938 року та стратили наступного дня.

Бела Кун лідер комуністів Угорщини, початку 20 століття, один з ініціаторів проголошення Угорської комуністичної республіки, активний учасник червоного терору під час влади комуністів в Угорщині, після ліквідації комуністичного злочинного режиму, втік до Радянської Росії, на батьківщині йому загрожувала смертна кара.

На його відповідальності масовий розстріл в Криму офіцерів Білої армії, котрим обіцяли амністію.

З часу призначення головою Кримревкому постійно надсилав реляції до ЦК РКП(б), в яких наполягав на тому, щоб «прибрати» з Криму всіх «старих» більшовиків (тих, хто брав участь у революційному русі ще з 1917) — дуже популярного на півострові Юлія Гавена («через його недостатню твердість та стійкість»), С. Бабахана, І. Фірдевса, першого редактора газети «Красный Крым», колишнього меншовика П. Новицького, Л. Немченка та багатьох інших, а замість них прислати з Москви «перевірених» товаришів.

16 листопада 1920 організовано Кримревком на чолі з Бела Куном, який зосередив в своїх руках всю повноту влади на півострові. У лютому 1921 відкликаний з Криму та направлений працювати на керівну партійну роботу на Урал.

У 1921 направлено в Веймарську республіку, де його завданням було організувати комуністичне повстання. З 1921 був член виконавчого комітету Комуністичного інтернаціоналу та лідер Угорської комуністичної партії. Прихильник політики Сталіна.

З 1928 року мешкав у СРСР, де наприкінці 1930-х був заарештований за звинуваченням у троцькізмі і розстріляний у 1938 році, перед смертю Куна сильно били, катування тривали кілька днів, по спогадам члена НКВС Шрейдера, на ньому не було живого місця, Белла Кун отримав сповна страждань перед смертю, за червоний терор в Криму та Угорщині.

Бела Кун під час приходу комуністів до влади в Угорщині.

Ференц Хусті активний учасник, комуністичного перевороту 1919 року, брав участь в комуністичному терорі, заарештований владою Угорщини, після знищення комуністичного режиму, посаджений у в'язницю йому загрожувало довічне увязнення. Звільнений після обміну полоненими з Радянською Росією. З 1923 року перебуває в СРСР. Був заарештований під час сталінських чисток, помер у в'язниці СРСР у 1938 році.

Деже Боканьї активний член комуністичної партії, учасник захоплення влади комуністами, був командиром 3 корпуса Угорської Червоної армії. Після падіння комуністичного режиму був заарештований, йому загрожувала смертна кара, але був обміняний під час обміну з Радянською Росією. З 1922 року перебував в СРСР, у 1938 році був заарештований, помер у в'язниці у 1943 році.

Янош Фонадь, угорський комуніст, який закінчив свій шлях у Румунії.

Він брав участь у боротьбі Радянської Республіки, а після еміграції до Відня та Праги приєднався до нелегального робітничого руху в Араді, Сатмарі, Тімішоарі та Надьварі. З 1923 року він був постійним співробітником Munkás і Új Harcos c. Редактор журналу KISZ. Кілька статей з'явилося в Temesvár Hírlap і на шпальтах арадського Periszkop.

За редагування нелегальних комуністичних видань у 1926 році був засуджений владою Румунії до 5 років ув'язнення. Він помер у тюремній лікарні внаслідок тортур, яких зазнав у в'язниці в Дофтані.

[hungarywar]

Початок 20 століття в Угорщині спроба комуністів захопити владу.

Угорщина була однією з тих держав, які розпочали Першу Світову війну, в цей час Угорщина була в складі Австро-Угорської імперії, дуалістичної монархії. Після поразки у Першій Світовій війні імперія розпалась і утворилась окрема держава Угорщина. Активну популярність серед певних кіл суспільства отримали комуністи і соціалісти. В Угорщині було багато проблем як економічних так і соціальних на 1918 рік. Це давало підстави комуністам на захоплення влади. Передумови приходу до влади комуністів:

Після катастрофи Австро-Угорської імперії в 1918 році в Угорщині відбулася т.з. Революція айстр, в результаті якої 16 листопада була утворена Угорська Народна Республіка на чолі з президентом графом Міхаєм Карої та прем'єр-міністром Денешем Берінкеї. Франція розглядала Угорщину як частину переможеної Австро-Угорщини і зажадала від неї територіальних поступок на користь сусідніх країн з Угорщиною. Не бажаючи підкорятися таким вимогам і не маючи нагоди відкинути їх, Берінкеї пішов у відставку 20 березня 1919 року. Наступного дня Карої оголосив решті членів уряду, що новий кабінет може бути сформований тільки соціал-демократами, як партією, яка мала найбільшу підтримку в країні. Потай від президента і з надією на формування більш стійкого уряду соціал-демократи вступили в переговори з лідерами угорських комуністів, які перебували в ув'язненні після нападу 20 лютого 1919 року натовпу, що керувався комуністами, на редакцію офіційного органу соціал-демократичної партії газети «Народне слово». У ході заворушень загинуло семеро людей, зокрема кілька поліцейських.

Арешт керівників угорської компартії було проведено у дуже жорсткій формі із відкритим застосуванням фізичної сили, що викликало обурення серед будапештських робітників. В результаті влада настільки пом'якшила режим ув'язнення, що лідерам комуністів, які перебувають під вартою, було дозволено приймати відвідувачів. Скориставшись наданою можливістю, соціал-демократи та комуністи домовилися об'єднатися до Угорської соціалістичної партії. Таким чином, Карої, який склав із себе повноваження 21 березня, сам був переконаним антикомуністом, передав владу уряду, в якому домінували комуністи, і був цим урядом негайно заарештований, після чого йому вдалося втекти і залишити країну. 23 березня Ленін наказав Куну усунути соціал-демократів від влади і, таким чином, трансформувати країну в комуністичну державу, керовану «диктатурою пролетаріату». Наступного дня, згідно з наказом, отриманим з Кремля, комуністи почали «вичищати» соціал-демократів з уряду.

Ядро угорської комуністичної партії — як її Центрального Комітету під керівництвом Бела Куна — було створено Москві 4 листопада 1918 року з колишніх військовополонених і емігрантів, котрі дотримувалися комуністичних поглядів. Після цього угорські комуністи прибули до Угорщини і 24 листопада створили там Партію комуністів Угорщини (угорською: Kommunisták Magyarországi Pártja). Такий вибір назви партії було продиктовано тим, що у ній етнічні угорці становили меншість. Партія почала активно залучати прихильників, зокрема, схиляючи соціал-демократів до радикальніших поглядів. До лютого 1919 року партія налічувала вже від 30 до 40 тисяч членів, включаючи велику кількість безробітних колишніх військовослужбовців, молодих інтелектуалів та представників національних меншин.

Бела Кун заснував газету «Червоні новини» (Vörös Újság), за допомогою якої розпочав пропагандистську атаку на ліберальний уряд. Згодом Партія комуністів з Угорщини ставала все більш популярною, а її прихильники — дедалі агресивнішими. Свого піку цей процес досяг 20 лютого 1919 року, коли демонстрація комуністів переросла в погром редакції офіційної газети соціал-демократів, у ході якого загинуло семеро людей, включаючи поліцейських. Як захід у відповідь уряд заарештував лідерів партії, заборонив її газету і закрив партійні осередки. Угорські комуністи повернулися до активної участі у громадському житті після укладання таємного союзу із соціал-демократами.

Угорська соціалістична партія, що прийшла до влади, створила уряд під назвою «Революційна Правляча Рада», що проголосила Угорську Радянську Республіку. Незважаючи на те, що назва уряду була запозичена у робітничих рад, вони були усунені від прямої участі у його формуванні. Спочатку уряд представляв коаліцію соціалістів і комуністів на чолі з Шандором Гарбаї, проте лише за кілька днів комуністи вивели з нього останніх соціалістів. Після цього новий комуністичний уряд проголосив скасування всіх аристократичних титулів та привілеїв, відокремлення церкви від держави, гарантувало свободу слова та зборів, безкоштовну освіту, мовні та культурні права для національних меншин. Також комуністи націоналізували промислові та комерційні підприємства, житло, транспорт, банківську сферу, медицину, установи культури та всі земельні володіння, розміри яких перевищували 40 га. Така економічна політика викликала високу інфляцію і спричинила повсюдну нестачу продовольства. Оскільки в ході боротьби за владу угорські комуністи залучили велику кількість прихильників обіцянкою відновити колишні кордони країни, вони робили певні кроки, спрямовані на відновлення суверенітету Угорщини над деякими територіями, що відторгалися від неї за підсумками післявоєнних переговорів.

Хоча Гарбаї формально залишався главою уряду до 1 серпня, фактично основну роль уряді грав Бела Кун. Кун радіограмою поінформував Леніна про те, що в Угорщині встановлено диктатуру пролетаріату і запропонував укласти союз між УРСР та Угорською радянською республікою з метою протидії Антанті. Однак Радянська Росія, втягнута у громадянську війну, нічого, крім моральної підтримки, Угорщини надати не могла. Угорці були надані самі собі.

Задля більшої захисту республіки почалося формування Червоної гвардії на чолі з Матьяшем Ракоші, пізніше реорганізованої до Червоної армії. Крім того, з'явився загін, що налічував близько 200 озброєних людей на чолі з Йожефом Черні, які називали себе «ленінцями», і був задіяний на селі, де виявляли контрреволюційні настрої. «Ленінці», а також подібні до них групи, були налаштовані радикально антиклерикально, що викликало у консервативного сільського населення різке неприйняття. Крім того, націоналізація землі та реквізиції збурили проти уряду більшу частину угорського селянства. Результатом цього стали регулярні конфлікти, що нерідко призводили до збройних зіткнень червоноармійців із селянами. Ще одним фактором, що знизив популярність комуністичного уряду, стало те, що майже всі його члени (Б. Кун, Д. Лукач, Т. Самуелі, М. Ракоші, Е. Гере, В. Бем, Є. Варга та ін.) були євреями, тоді як у населення Угорщини євреї становили лише невеликий відсоток (до 1920 року 473 000 чоловік, близько 6 %). А начальником Генерального штабу Червоно�� армії Угорщини був будапештський німець, полковник Аурел Штромфельд.

Тим часом на окупованих країнами Антанти територіях країни було створено контрреволюційний уряд графа Дьюли Карої. Військово-політичним центром угорських білих стало місто Сегед. Під командуванням Міклоша Хорті та Дьюли Гембеша сформувалася Національна армія. Ситуація в Угорщині почала змінюватись після провалу заколоту, влаштованого 24 червня Народними соціал-демократами. Новим комуністичним урядом було організовано масові репресії: страчено 590 учасників заколоту. У країні було розгорнуто «червоний терор», і підтримка уряду населенням почала слабшати.

Тим часом країни Антанти готувались до вторгнення на територію Угорщини де при владі були комуністи і до повалення комуністичного уряду. Допомогти військам Антнати мали угорські сили антикомуністів. Основною армією яка розпочала воювати проти угорських комуністів була армія Румунії та Чехословаччини.

Після 21 березня 1919 року Румунія опинилася між двома державами з комуністичними урядами: Угорщиною на заході та радянською Росією на сході. Румунська делегація на Паризькій мирній конференції попросила дозволу на те щоб скинути комуністичний уряд Куна в Угорщині. Союзники усвідомлювали комуністичну небезпеку для Румунії. Проте між президентом Сполучених Штатів Вудро Вільсоном, британським прем’єр-міністром Девідом Ллойд Джорджем і французьким прем’єр-міністром Жоржем Клемансо в раді виникла атмосфера розбіжностей щодо гарантій, яких вимагає Франція на своїх кордонах з Німеччиною. Зокрема, американська делегація була переконана, що французькі прихильники жорсткої лінії в оточенні маршала Фердинанда Фоша намагаються ініціювати новий конфлікт з Німеччиною та радянською Росією. Рада Антанти намагалася розрядити ситуацію між Румунією та Угорщиною.

4 квітня південноафриканський генерал Ян Сметс був відправлений до Угорщини і переніс пропозицію для угорського комуністичного уряду під керівництвом Куна дотримуватися умов, попередньо представлених Карої в записці Vix. Місія Сметса також означала офіційне визнання уряду Куна союзниками. Можливо, він запитав, чи буде Кун діяти як канал для зв’язку між союзниками та радянськими росіянами . В обмін на згоду Угорщини на умови, викладені у Вікс-ноті, союзники пообіцяли зняти блокаду Угорщини та доброзичливо поставитися до втрати Угорщиною території Румунії, Чехословаччини та Югославії. Кун відмовився від умов і зажадав, щоб румунські сили повернулися на лінію річки Марош. Переговори Сметса припинилися.

Кун зупинився на час , щоб створити силу, здатну боротися з Румунією та Чехословаччиною. Угорщина мала 20 000 військ, які протистояли румунській армії, і мобілізувала ще 60 000. У таких містах, як Надьварад, Дьюла, Дебрецен і Сольнок, існували центри вербування. Були деякі елітні підрозділи та офіцери колишньої австро-угорської армії, але деякі були добровольцями з невеликою підготовкою. Угорські війська мали 137 гармат і п'ять бронепотягів і керувалися почуттями угорського націоналізму, а не комуністичними ідеалами. Кун сподівався, що Радянська Росія нападе на Румунію зі сходу.

Коли Кун відхилив умови ноти Вікса, Румунія вжила заходів, щоб забезпечити дотримання нової демаркаційної лінії залізниці .  Румунська армія в Трансільванії включала 64 батальйони піхоти, 28 ескадронів кавалерії, 160 гармат, 32 гаубиці, один бронепоїзд, три авіаескадрони та два піонерні батальйони, один північний і один південний. Генерал Георге Мердереску командував румунською армією в Трансільванії. Командиром північного батальйону був генерал Мошою. Румунія планувала розпочати наступ 16 квітня 1919 року. Північний батальйон мав взяти Надькарой (Карей) і Надьварад (Орадя), що відокремило б елітну угорську дивізію Секелі від решти угорської армії. Тоді північний батальйон обійде угорську армію з флангу. Одночасно південний батальйон просунувся до Маріарадни (нині частина Липови) та Беленьєш (Бейуш).

Коли Куну стало відомо про підготовку румунів до наступу, він укріпив гірські перевали на території, контрольованій угорською Червоною армією. Тоді, в ніч з 15 на 16 квітня, угорці розпочали превентивну атаку, але румунські війська встояли. 16 квітня румунська армія почала наступ. Після важких боїв румуни взяли гірські перевали. На фронті 2-ї дивізії Vânători батальйон угорських кадетів чинив сильний опір; однак вони зазнали поразки від 9-го полку.

До 18 квітня перші елементи румунського наступу були завершені, і угорський фронт був прорваний. 19 квітня румунські війська взяли Карей (Надькарой), а 20 квітня вони взяли Орадю (Надьварад) і Салонту (Надьсалонта). Замість того, щоб слідувати інструкціям Вікс-ноти, румунська армія просувалася до річки Тиса, природної військової перешкоди, яку легко захищати.

23 квітня Дебрецен був звільнений від комуністів румунськими військами. Тоді румунська армія почала підготовку до штурму Бекешчаби. 25–26 квітня після важких боїв Бекешчаба впала до рук румунських військ. Комуністи відступили до Сольнока, а звідти – за Тису. Вони встановили дві концентричні лінії оборони, що простягалися від річки Тиса навколо Сольнока. Між 29 квітня і 1 травня румунська армія прорвала лінії. Увечері 1 травня весь східний берег Тиси був під контролем румунської армії.

30 квітня міністр закордонних справ Франції Стефан Пішон викликав Іона І.К. Бретіану, представник Румунії на Паризькій мирній конференції. Румунії було сказано припинити просування на річці Тиса та відступити до першої демаркаційної лінії, встановленої Радою Антанти. Бретіану пообіцяв, що румунські війська не перетнуть Тису. Другого травня Угорщина звернулася з проханням про мир, переданим її представником, підполковником Хенріком Вертом. Кун був готовий визнати всі територіальні вимоги Румунії, вимагав припинення військових дій і був готовий до постійного контролю над внутрішніми справами Угорщини.

Румунія запропонувала перемир'я, але дала його лише під тиском союзників. Генерал Мошою став губернатором військового округу між румунським кордоном і річкою Тиса. Генерал Міхеску став командиром північного батальйону. 7-му дивізію перекинули на російський фронт у Молдавію. 24 травня король Фердинанд I Румунії та Юліу Маніу (голова Ради Директорії Трансільванії) відвідали прифронтовий район і зустрілися з генералами Костянтином Презаном, Георге Мердереску та Штефаном Панайтеску в Бекешчабі .

Румунські війська переходять Тису.

Наприкінці травня, після того як військовий представник Антанти зажадав від Угорщини додаткових територіальних поступок, Кун спробував «виконати» свою обіцянку дотримуватися історичних кордонів Угорщини. Кун наказав підготувати наступ проти Чехословаччини, що збільшило б його внутрішню підтримку, виконавши свою обіцянку «відновити» кордони Угорщини. Угорську Червону Армію набирали в основному з числа добровольців будапештського пролетаріату.

У червні угорська Комуністична армія вторглася в східну частину новоутвореної Чехословаччини: Словаччину та Карпатську Русь (приблизно колишню Верхню Угорщину). Угорська Комуністична армія досягла певних військових успіхів. Під керівництвом полковника Аурела Стромфельда вона витіснила чехословацькі війська з півночі та планувала виступити проти румунської армії на сході. До угорської Червоної армії вербували чоловіків від 19 до 25 років. Зголосилися промислові робітники з Будапешта. Багато колишніх австро-угорських офіцерів знову пішли на службу з патріотичних міркувань. Угорська Комуністична Армія перекинула 1-у і 5-у артилерійські дивізії (40 батальйонів) на північ, до Чехословаччини.

20 травня 1919 року війська під командуванням полковника Аурела Стромфельда атакували чехословацькі війська з Мішкольца та розгромили їх. Румунська армія атакувала угорський фланг військами 16-ї піхотної дивізії та другої дивізії Ванаторі та мала на меті підтримувати контакт із чехословацькою армією. Угорські війська переважали, і румунська армія відступила до свого плацдарму в Токаї. Там між 25 і 30 травня румунським військам довелося захищати свої позиції від нападів Угорщини.

Незважаючи на обіцянки щодо відновлення колишніх кордонів Угорщини, після військових успіхів комуністи негайно проголосили створення Словацької радянської республіки в Пряшові (Епер'єш) 16 червня 1919 року. Після проголошення Словацької радянської республіки угорські націоналісти та патріоти невдовзі зрозуміли, що новий комуністичний уряд не мав наміру відвойовувати втрачені території, а лише поширював комуністичну ідеологію та створював інші комуністичні держави в Європі, жертвуючи таким чином національними інтересами Угорщини.

Угорські патріоти та професійні військові офіцери Червоної армії сприйняли створення Словацької Радянської Республіки як зраду, і їхня підтримка уряду почала втрачати (комуністи та їхній уряд підтримували створення словацької комуністичної держави, тоді як Угорські патріоти хотіли залишити за Угорщиною знову окуповані території). Незважаючи на низку військових перемог над чехословацькою армією, угорська Червона армія почала розпадатися через напруженість між націоналістами та комуністами під час створення Словацької Радянської Республіки. Поступка послабила підтримку комуністичного уряду з боку професійних військових і націоналістів угорської Червоної армії. Навіть начальник генерального штабу Аурел Стромфельд пішов у відставку на знак протесту .

Коли французи пообіцяли угорському уряду, що румунські війська відступлять від Тісантула, Кун вивів із Чехословаччини свої військові частини, які залишилися вірними після політичного фіаско зі Словацькою Радянською Республікою. Тоді Кун безуспішно намагався повернути решту частин деморалізованої угорської Червоної армії проти румунів.

Червону армію Бели Куна очолювали політичні комісари, оскільки досвідчені професійні військові офіцери пішли у відставку після політичного фіаско під час угорсько-чехословацької війни. Командири малих підрозділів були досвідченими вояками. Угорська армія налічувала 100 батальйонів піхоти (50 тис. чол.), 10 кавалерійських ескадронів (1365 чол.), 69 артилерійських батарей калібру до 305 мм, 9 бронепоїздів. Війська були організовані в три групи: північну, центральну і південну. Найсильнішою була центральна група.

Угорщина планувала переправитися через Тису всіма трьома групами. Північна група просувалася до Сату-Маре (Szatmárnémeti), центральна група до Орадя (Nagyvárad), а південна група до Араду. Їхньою метою було підбурити більшовицьку радянську Росію до нападу на Бессарабію.

Румунська армія складалася з 92 батальйонів (48 тис. чол.), 58 кавалерійських ескадронів (12 тис. чол.), 80 артилерійських батарей калібру до 155 мм, двох бронепоїздів і деяких підрозділів підтримки. Вони були розташовані вздовж трьох ліній. Першу лінію укомплектували 16-та дивізія на півночі та 18-та дивізія на півдні. Більш потужні підрозділи укомплектували другу лінію: 2-га дивізія Ванаторі на півночі, зосереджена в Ніредьгазі та навколо неї, і 1-ша дивізія Ванаторі на півдні, зосереджена в Бекешчабі та навколо неї.

Третю лінію укомплектували найсильніші частини Румунії: 1-ша і 6-та піхотні дивізії, 1-ша і 2-га кавалерійські дивізії та частини підтримки. Він лежав на залізниці від Карея через Орадю і на північ від Арада. 20-й і 21-й піхотним дивізіям було поставлено завдання охороняти громадський порядок за третьою лінією. Перша лінія була тонкою, оскільки передбачалося боротися із затримуючими діями до тих пір, поки не будуть виявлені справжні наміри наступаючої угорської армії. Потім разом із військами другої лінії утримували першу лінію, поки війська третьої лінії не зможуть здійснити контратаку. Румунське командування планувало використовувати для переміщення військ підконтрольні йому залізниці. Більшість румунських солдатів були ветеранами Першої світової війни.

З 17 по 20 липня угорська армія бомбардувала румунські позиції та проводила розвідку. 20 липня близько 3 години ночі після жорстокого бомбардування угорська піхота у складі всіх трьох груп форсувала Тису й атакувала румунські позиції. 20 липня на північній арені угорська армія зайняла Ракамаз і деякі прилеглі села. Війська румунських 16-ї та 2-ї дивізій Vânători незабаром повернули села та наступного дня повернули Ракамаз. Угорці відновили свої зусилля і, підтримані артилерійським вогнем, відбили Ракамаз і два сусідніх села, але не змогли вирватися з Ракамазського плацдарму.

Угорські війська спробували обійти румунські позиції з флангу, форсувавши річку Тиса в Тісафюреді з військами 80-ї інтернаціональної бригади. Там їх зупинили війська 16-ї ��умунської дивізії. 24 липня румунська 20-та піхотна дивізія, введена як підкріплення, очистила плацдарм у Тісафюреда. Не маючи змоги вирватися з Ракамазу, угорські війська зміцнили свої позиції та передислокували частину військ. Бойові дії на півночі затихли, так само робили румунські війська. 26 липня румуни атакували, а о 22 год. очистили плацдарм Ракамаз, що залишило румунській армії контроль над північною частиною східного берега Тиси.

У південному районі в ході дводенного бою 2-га угорська дивізія відбила Сентеш у 89-го і 90-го полків 18-ї румунської дивізії. 21–22 липня Ходмезевашархей кілька разів переходив з рук угорських і румунських військ 90-го піхотного полку за підтримки 1-ї бригади Ванаторі. 23 липня румунські війська знову зайняли Ходмезевашархей, Сентеш і Міндсент. На цьому ділянці румуни контролювали східний берег річки Тиса, що дозволило 1-й бригаді Ванаторі переміститися до центру. 20 липня угорські війська створили надійний плацдарм на східному березі Тиси в Сольноку, протистоявши румунському 91-му полку 18-ї піхотної дивізії. Угорська армія перекинула 6-ту і 7-му дивізії через Тису, сформовані в межах плацдарму, і атакувала румунів на першій лінії оборони. Угорська 6-та піхотна дивізія зайняла Тероксентміклош, 7-ма дивізія просувалася до Мезетуру, а 5-та дивізія — до Туркеве.

22 липня угорські війська перетнули річку Тиса за 20 кілометрів (12 миль) на північ від Сольнока та забрали Кунхедьєс у румунського 18-го полку Ванеторі. Румунська 18-та дивізія була посилена частинами з другої лінії, включаючи частину військ з 1-ї кавалерійської дивізії та всю 2-гу бригаду Ванеторі. 23 липня угорські війська взяли Туркеве і Мезетур. Угорська армія контролювала територію довжиною 80 кілометрів (50 миль) уздовж берега річки Тиса та глибиною 60 кілометрів (37 миль) на схід від річки Тиса біля Сольнока. Румунська армія здійснила маневри на північ від угорської території. Генерал Клеант Давідоглу, командуючий 2-ю кавалерійською дивізією, сформувався найближче до річки. Генерал Михайло Обогеану , командуючий 1-ю піхотною дивізією, сформувався в центрі, а генерал Марсел Олтяну, командуючий 6-ю піхотною дивізією, сформувався найдальше на схід.

24 липня Північна маневрена група румунської армії атакувала. Підрозділи 2-ї кавалерійської дивізії за підтримки військ 18-ї піхотної дивізії зайняли Кунхедьєс. Румунська 1-ша піхотна дивізія атакувала угорську 6-ту піхотну дивізію і зайняла Фегивернек. Румунська 6-та дивізія була менш успішною і була контратакована на лівому фланзі угорськими резервними формуваннями. Загалом атака відкинула угорську армію на 20 кілометрів (12 миль). Румунські сили були підтримані 2-ю дивізією Ванаторі та деякими кавалерійськими частинами, коли вони стали доступними.

25 липня бої тривали. Угорські війська контратакували в районі Фегивернек і вступили в бій з румунською 1-ю піхотною дивізією. Розірвавши свої лінії, угорські війська почали відступ до мосту через річку Тиса в Сольноку. 26 липня угорські війська знищили міст. До кінця дня східний берег Тиси знову опинився під контролем Румунії.

Після відбиття комуністичної атаки румунська армія готувалася до переправи через Тису. З Бессарабії повернулася 7-а піхотна дивізія. Повернулася також 2-га піхотна дивізія та деякі менші піхотні та артилерійські частини. Румунська армія налічувала 119 батальйонів (84 000 чоловік), 99 артилерійських батарей з 392 гарматами та 60 кавалерійських ескадронів (12 000 чоловік). Комуністичні війська продовжували артилерійський обстріл.

З 27 по 29 липня румунська армія невеликими атаками перевіряла міцність угорської оборони. Був розроблений план перетину Тиси біля Фегивернека, де вона робить поворот. У ніч з 29 на 30 липня румунська армія форсувала Тису. В інших точках уздовж річки проводилися приманні операції, що спричинило напружені артилерійські дуелі. Румунські сили володіли елементом раптовості. 31 липня комуністична армія відступила до Будапешта.

Румунські війська продовжували наступ на Будапешт. 3 серпня під командуванням генерала Георге Русеску три ескадрони 6-го кавалерійського полку 4-ї бригади увійшли до Будапешта. До обіду 4 серпня 400 румунських солдатів з двома артилерійськими гарматами утримували Будапешт. Потім основна частина румунських військ прибула до міста, і центром міста було проведено парад перед командувачем, генералом Мошою. Румунські війська продовжили просування вглиб Угорщини і зупинилися в Дьйорі.

Вторгнення Румунії в Угорщину спричинило найзапекліші бої війни. Втрати румунської армії склали 123 офіцери і 6434 солдати, при цьому 39 офіцерів і 1730 солдатів загинули, 81 офіцер і 3125 солдатів були поранені, а три офіцери і 1579 солдатів пропали безвісти. Станом на 8 серпня румунські війська взяли в полон 1235 угорських офіцерів і 10 тис. солдатів, захопили 350 гармат (у тому числі дві калібру 305 мм), 332 кулемети, 51 450 гвинтівок, 4316 карабінів, 519 револьверів і 87 літаків. Втрати Комуністів Угорщини теж були великими були знищено в боях 3670 комуністів. Також після встановлення анти комуністичного уряду Міклоша Хорті і його послідовників, було ліквідовано ще 3330 комуністів. Загалом було знищено військами Румунії і антикомуністичними угорськими загонами Міклоша Хорті 7000 комуністів . В Угорщині після повалення злочинного комуністичного уряду Міклош Хорті і його поплічники взялись за знищення рештків комуністичних осередків.

Румунські війська вступають у Будапешт.

Румунські війська в Будапешті.

Румунський патруль на вулицях Будапешта.

Румунські війська перед будівлею парламенту у Будапешті