mariazarzhytska - Tumblr blog

[mariazarzhytska]

Почуття провини й тотальне “Ні”, або Навіщо собаці хвіст поміж вухами

2033 рік. 1144 серія “Бондіани”.

- А комуністи вже пішли?

- Ні, містере. Сидять у кущах й сміються.

Вони сміються, блін - а ти ще досі скиглиш про те, чого нема. Заковтуючись вміло навіяним почуттям провини за те, чого не відчуваєш. 

Ти ж не відчуваєш провини, так? “Развалі-ілі!” - це ж казалося з такими інтонаціями, наче кожен, хто хоча б понюхував дисидентську літературу, вже заслуговує на пожиттєвий остракізм.

Почуття провини - дуже продуктивна штука. З цього шлангу ти сам і оточуючі можуть качати роками, десятиліттями. Єдина проблемка - різниця між справжнім та оманливим почуттям. Аби зрозуміти цю різницю - ба, навіть відчути її на глибоко сердешному рівні - людині тра чимало вистраждати.

Я не вірю в місце на Землі, де страждань не існує, - хай то навіть нірвана, чи як її  там називають. Це всього лише спосіб витіснення того, від чого не підеш. Від чесного самоаналізу, без перекидання власної провини на інших.

От просто взяти й чітко визначити, чого було не варто робити тобі у складній ситуації, а чого не варто було робити іншим. Провести чітку межу між твоїм Я та їхніми Я.

Наприклад, не варто було відсахуватися від розповідей старших про те, що вони прочитали у дисидентській літературі. Звісно, це руйнувало твій маленький дитячий світ. Це змушувало тебе замислитись про справжню міцність стінок бульбашки, в якій тебе зростили. Набагато простіше уявляти собі, що бульбашка ніколи не лопне. 

А чого, власне, картати себе навіть за це? Відсахнувся - нормальна реакція для дитячого віку. Тільки тепер можна зрозуміти адекватно. Бо ж, йолки-палки, як ти смієш не бути дитиною-героєм?

А от сміємо. Ми й так герої. Будь-хто з зажертих капіталюг....

.... ні, не вмер би. Купив би на останні рушницю, вимазався б ваксою і пішов би....

.... ні, не валити комуняк на вулицях Маскви. Зашибати бабло. 

- Ой, а ви что, правда, Рембо? Можна с вамі сфоткацца?

- Ноу проблем, бейбі. Ван доллар, єнд ай єм йорс форевер.

Якось мені розповіли про одну пару, яка роками втримувала одне одного почуттям провини. Й більше нічим, як виявилося після кількох сеансів отієї клятої капіталюжної психотерапії. 

Щойно почуття провини зникло - патологічна зв’язка порвалась, і обоє змогли бути щасливими. Звісно, одне без одного, бо більше їх ніщо не тримало разом. 

А тепер подумаймо ще раз, для чого тоталітарні суспільства нав’язують своїм членам колективне почуття провини.

Це коли винні усі й ніхто. А справжньої відповідальності за те, що сталось, не відчуває жоден.

І тому історія одного разу може відтворитись....

[mariazarzhytska]

Ого, или Зачем нужны контроверсии

- Ну да. А что?

- Хмм... Ничего....

- Ну, это.... Я поправился.

- А мне-то что?

И тут такое - брык. Или брейк. Кому что в голову пришло, на том  и разошлись.

А если бы чья-то поправка не случилась позже....

А если бы....

А если бы человека не подменили той личностью, которая могла бы и не спать?

Зурочили. Наврочили. Підкинули.... Тільки не сам. Ну так, мля, не буває. Шоб отак, саме.... Ні з того, ні з сього. Ні сіло, ні впало.... 

Захотіло - і впало. З ким не буває. Головно, учасно перекинути відповідальність на тих, що “-ли”. Хто такі, по фіг. Вони ж десь там є. Оті гіпотетичні “вони”, яким не всьо одно, що ти там їси й з ким спиш.

Це так зручно. Так можна цілими гуртами, стадами жити повіку, й не думати. Ні сіло, ні впало. А пропаде - то іншопланетяни стибрили.

Якщо вам таке плем’я трапиться на шляху життєвім - їй-бо, залиште їм на пам’ять гуманоїда гумового. Хай бавляться. Бо ж вернетесь - а там, де воно поховане із ідольськими почестями, хамон валяєцця. 

Ладно, лежить обгризений. А біля нього трупаків гора. Нема правди в світі, окрім пляшки в кущах. Це ж, блін, казочку-безкінечник можна скласти. А раптом когось допетрає?

[mariazarzhytska]

Soft skills & Relationism, або Нахера копатись у відносинах

Нє, ну правда. Дістало. І шо найкурйозніше, - дорослі, начебто адекватні люди. 

Просто смішно читати, як черговий шизоїд впивається своїм черговим компульсивом на тему: “Як синтонним людям поводитися серед нас, шизоїдів”. 

Хіба не відверте паразитування на здатності синтоністів бути соціально відповідальними - без напрягу, по-справжньому?

Я вважаю - паразитування. Замість узяти й дружити з оточуючим світом якесь туйло знов і знов прописує правила “дружби”. В даному конкретному випадку простіше створити собі співтовариство братів за розумом і писати правила суто для них. 

Такий собі клюб людей зі слабенькими соцнавичками. Якщо вони постійно торочать про порушення “лічних граніц” - якого беня порушувати наші й нав’язувати нам, як нам із ними спілкуватись?

Нє, ну пожалуйста. І ето ми можем. Будьтє так любезни, падвіньте набор своїх крупногабарітних ягадіц, аби моя жопа мала куди присісти. Більш того, таку дистанцію можемо створити за всіма правилами етикету, - шо, йой, гай-гай.... І потім, як то кажуть - жодних претензій.

“Ми тіряєм кантро-оль!” Фрейда тобі в зуби, і сядь краще строчи черговий компульсив. Нє, ну комусь треба ж. Задля відчуття соціальної належності. Вони ж теж не дурні. Наперед знають, що ніхєра тих правил виконувати не будуть, - і навіть мають набір грусних картінок та ванільної музики для депресняку “ат етого”.

А я обожнюю блоги з колишнього совкового простору. Так, я вважаю, нам нема чого соромитись. Ми ще вміємо бути людьми й знати своє місце на мапі світу, який безперестанку змінюється.

І вимагає здатності бути украй адаптивним.

А не овочем, який думками деінде, поки з його тілом виробляють, шо не хоче. Бо воно вміє відчувати, як довбані інкапсулятори намагаються перекроїти людську природу на те, що їй не властиве.

Незважаючи на те, що з нами роблять - живемо. І робимо їх. Ач, декому з них роки постсовка надто затягнулись. Бо ж дуже легко замаскуватись тим, що ти начебто з Заходу - а таке ж пуйло, як ті, хто робить тебе.

Нам видно, бо ми на своїй шкурі пережили. Спитай в нас, - і буде боляче, але недовго. 

І не дякуй, заради Бога, не дякуй. 

[mariazarzhytska]

Ид и Суперэго: в поисках Я

Если б не беларусы, мы бы так и не задумались....

.... с той стороны их реальности. Не знаю, моден ли там Фрейд с его будто бы упрощённой схемой уровней человеческой личности.

А здесь - чем проще, тем понятнее. Потому что просто может объяснить тот, кто знает. 

В Украине Я - это само собой разумеющееся. Никто даже под сомнение не смеет ставить наличие Я соседа за тыном. Нам вообще плевать на Я соседа. Своего хватает с головушкой. 

Это у нас такое, что мы могли бы раздавать советы соседям с той стороны границы - если б сами не остались совками. 

Где-то в глубине души. Очень глубоко. Демократичные мы наши. 

Отличие от совка-ин-реалити в том, что мы, как ни странно, стараемся. Как бы дико сия фраза не звучала из уст нелюбительницы наколотых апельсинов. Тамошний сорт пэрсиков со вскрытой косточкой, ИМХО.

Совок - это не про то, что ты с красным флагом и серпом на молоте идёшь гвозди забивать в гроб соседа-бендеровца. Это про страх. Ага. Про тот самый, который жить не даёт людям даже в Европах, - невзирая на тридцатилетнюю давность распада Союза и соцлагеря.

Ты тупо бздишь объективно взглянуть на тех, кто тобой правит. Не вмещается в голову. Ибо голова с сердцем поссорилась. Да, такая она, совковая межпоколенная травма. То, что родители не успели проработать в себе, дети и внуки докапывают.

Ты тупо не в состоянии продуктивно пережить шок от столкновения с реальностью, выходящей за рамки твоих устоявшихся представлений о ней. Или молчишь в стен��у, или несёшь какую-то псевдонаучную, псевдогуманистичную чушь.

Лишь бы рационализировать то, что надо принять, как факт. Хотя бы свои чувства по поводу того, что происходит. 

Простить себе эти чувства. Страх, растерянность, ужас, трусость. Шок от мозголомных приёмов нелюдей в фашистской форме. От нас ведь многие бежали туда, с затаённым и явным желанием рано или поздно “отмстить майданутым”.

Те, которые нещадно лупили нас - физически, морально - в ответ на попытки о чём-то договориться. Мы просто угрожали их надуманной стабильности, которой не было. Их капсуле, в которой они прятали своё Ид.

Мы до сих пор терпим это, - но и они уже терпят нас. Потому что боятся. Значит, мы постарались так, чтобы их старания сошли на полный ноль где-нибудь в уе...... городе для экс-диктаторов (они же - крайняя жопа для их бывших попличников, которые быстренько передоговорились с новой властью - но недолго музыка их играла....).

Наш Ид иной. Он жадный, бессовестный, беспринципный. Ненавидящий своего же рядом только за то, что тот - чей-то. Такой себе холопский Ид, увы и ах....

Мы этим Идом зря пытались расшевелить беларусов, которые долгое время были нашим Супер-Эго. Как это ни странно звучит..... Спокойные, выдержанные. Без резких перепадов настроения, эмоций, без прямых, порывистых оценок происходящего.

Однако, увы - и без точных формулировок того, чего они хотят от жизни без их диктатора. 

И то, что происходит, - первым делом пробудило в чувстве ситуации нечто муторное. Как будто читаешь Куприна, которого я так и не дочитала в своё время. Очень мрачное. Необъяснимое, пугающее. Рвущееся сквозь очень тонкую грань кривого зеркала между теми и другими.

Он тоже боится этого, - но, в отличие от тех, кто протестует, идентифицирует себя с агрессором. И у него получается, потому что он такой же раб, как и вы.

Просто выше статусом. Капо, если хотите. 

Есть ещё Виктор Франкл для тех, кому несила копаться в тёмных уголках фрейдовского психоанализа.

И есть то, чего вы ��егодня не боитесь сказать. Как умеете. Вот это важно. Иначе вы никогда не заговорите. Никто не узнает.....

Кроме Того, Кто смотрит с небес и всё видит. И обязательно расскажет тем, кто хочет знать. И учил не бояться говорить.

Даже если авторитеты против. Это их проблемы, в конечном итоге. 

[mariazarzhytska]

Спік Інгліш, or Stay Back

- Дайте-но копну цю собаку попід сраку.... Влаштували тут китайський мідвіжатнік.

- А шо такої? Чого зразу китайський?

- А чого б і ні? Тобі шо, китайці жити мішають?

Це я не про тих, кому замало земної кулі, аби висловити своє незадоволення якістю навколоземного повітря.... чи шо вони там наперділи, поки жерли свої чіпси з горішками у туалеті - поки лікар не бачить.

Ну і нехай жеруть. Чого там. Все одно всі вмрем.

в усякому разі, так твердить щоденна статистика якоїсь фашистської сволоти, якій не терпиться, - коли ж ми всі повиздихаємо. 

Не дождьосся. Ми з того світу влаштуємо тобі дощ із плюшевих ведмедиків. Там роздають, я знаю. Тілько хорошим дітям. 

І поганим тоже, - тільки не там поганим, а на Землі.

Ти, головне, не поспішай туди. Самі позвуть. 

А тут тоже нічьо, весело. Навколопланетний флешмоб влаштували - “Мій президент - клоун”. Та вже краще клоун, аніж три дурні, що розумним підтираються. 

У нас в країні й не таке побачите. Головне, що на в’їзді мона зустріти сакраментальне:

“Нехай щастить”.

А в Грузії для ніпанятливих пишуть “Ні тарапіся”. Не ганяй, мовляв, неначе падло. Бо хто ж тебе без прокльонів повідшкрібає від, нарешті, асфальтованих гірських доріг?

[mariazarzhytska]

Якби не Наташа....

Якби не Наташа, що зухвало закинула інфантильній тумблерівській блогосфері звинувачення у латентному расизмі....

... я б ніколи ....

... я б сьогодні....

... я б от прямо тут і зараз не прохавала, чого прагне суспільство, якому набридло вишукувати болячки в трусах сусіда.

Яке ти маєш право, скотино, бути не таким, як я?!

Це я - ні, ні! - не про латентну схильність до диктатури, приховану під псевдодемократичними лозунгами про рівність усіх перед усіма.

Не про прагнення до урівняйлівки, в умовах якої краще тягати намордника, аніж побачити, що в когось носик римський, а в тебе, плебея - ач! - картоплина, і то якась крива. Не така, як в супермаркеті ув елітному відділі.

Брешу. Елітні супермаркети то окремо, а для людей - більше, бо там щоденно ангеботи. В кого є хоч один друг у Нмеччині, зна, про що промовка.

Якби ж то не Наташа....

Мені плювати, чи правильно вона склала свої речення з боку стилістики, гарно підібраних словечок та всілякої іншої толерастії, якою прикривають відсутність хисту до слова.

Вона була щирою. Вона не боялась, не ламалась і не хотіла виглядати отуто краще й крутіше за всіх. 

Може, вона й неправа. Мені плювати. Мені просто хотілось дочитати її блог, але кудись воно поділось. Як отой Білий Кролик - є ж такий ефект, врешті-решт. Недарма ж його детально описали ще в дев’ятнадцятому столітті ув енциклопедичному виданні для вічно малолітніх британців.

Ви ж і дітей боїтеся, лицеміри. Бо вони, на відміну від вас, іще не навчилися так вишукано брехати. Ви ж навчите.

А мені сьогодні наснивсь жираф, що заглядав у балконне вікно. Вихожу в під’їзд - і там жираф. Я йому: “Нє нада міня лічіть!!!” І плачу, як дитина. А він такий: “Нєт, нада!”.

Я прокинулась і сміялась. Нада, Марічко. Нада. 

[mariazarzhytska]

Казки для дорослих, або Вам і не мріялось

- Шоб усьо у вас збилось,

Шоб хотєлось і моглось....

Наслухавшись таких тостів за святковим столом, хто з молодого покоління не рвоне до бібліотеки - надихатися тостами помсти за вуходерство від тих, хто ще й досі розсилає одне одному в месенджерах аткриточкі з блістяшками?.

- Мені, будь-ласка, книгу казок отого, як його.... ну, кароче, хлоп такий в чорному підводн��му костюмі. З “Матриці”, знаєте?

- А, той, що хурму недоїв?

- Мгм. Ніважно. Кароч, мені треба його казка “Дерьмовочка”, “Гоніво” і “Строгій дірівянний монатік”.

- Може, лунатік?

- Може, й лунатік, я не читав. У мене по дошкільній програмі.

- Ви шо, в школу не ходили?

- Ходив, я ж кажу, по дошкільній. Може, я в садочку недобув своє.

- Слухайте, маладой чілавєк, ви на мене тут своїм вейпом учорашнім не дихайте. Я женщіна образованна. Беріть книгу свого пана Матрьошкіна й шуруйте читати. Потім розкажете основний смисл.

- А шо там розказувать, я і так знаю. По названіям непонятно, чи шо? Я читаю і релаксірую. Вейп, скажете тоже. Ви не знаєте, чим дихає мій дід, перед тим, як тост із соком за столом піднімає.

- Шо, тіпа дріжджі в сок случайно роняє?

- Абись-то! Він плаття лорда Гагаля зжер в якості закуски.

- Бог ти мій, шо за от’явлінна сімейка..... Ви ще й лорд?

- Нє, то мій дід типу лорд, а я так, йому казки вголос читаю. Бо лорди ж, вони, самі знаєте - нєдосуг їм. Вони байки співають за столом на дрєвніх горних язиках, а я ношу чим запити. 

[mariazarzhytska]

Нема правди без котиків, або Гиде ковбаса, братухо?

Чесно кажучи, думала цей блог закрити. Набридло. Чи то натхнення пропало, чи так натхнуло, що не стало сил більше пояснювати елементарні речі тим, хто тільки вчиться розрізняти праве і ліве. 

У сорок з лишнім рочків, а то й більше. І так захотілося цю публікацію російською написати, бо ж, як то кажуть, “нада”.

- Понимаешь, был у меня кот. Очень приличный, откормленный, что попало не жрал. Иногда вообще не жрал, потому что терпеть не мог жрать, что попало. А по соседству жило точно такое же чмо...

- То есть кот?

- Ну да, это же не мой кот. И знаешь, до чего он зажрался? До того, что не пожелал вместе с моим котом жрать не что попало, а то, что не портит нежный кошачий желудок. 

- Так чего, нормально для котов. Он типа независимый.

- Угу, да-да. Он не хотел искать еду вместе с моим котом. Он хотел таскать из миски моего кота то, что найдёт мой кот. Понимаешь, в чём разница?

- Ну и сволочь.

- Я тоже так думал, пока не понял, в чём его беда. У него к хвосту была привязана миска для других котов.

- Вау! Ну живодёры!

- Так-то оно так, но какого хрена независимое чмо позволило с собой такое сотворить?

- А может, он хотел, чтоб ему в эту миску еду накладывали?

- Ты знаешь, я как-то об этом не подумал, пока не грянул гром.

- Знак свыше?

- Страшно представить, но ведь мой кот действительно мог перегрызть ту злосчастную верёвку. Один кот - хорошо, а два - лучше.

- Это ты так думаешь. Ведь ты не живодёр, бро. 

[mariazarzhytska]

“Что такое хорошо”, або Чорнилом по чорному

Часто чуєте про себе, що схильні ділити світ на чорне й біле? Не біда. Гірше, коли людина не має чіткого відчуття меж. Або поспішає зробити щось, не розбираючи засобів. Мовляв, ціль їх виправдає - і лише у гіркому фіналі приходить пізнє розуміння страшної помилки.

Багато років тому, поспіхом друкуючи текст, я пролила чорнило для заправки принтера прямо на свіжі гранки. Було не просто прикро - хоча для прикрування часу не стало. Зіпсовані гранки - півбіди. Відмити чорнило з клавіатури, принтера та меблів, ото стало справжнім випробуванням для нервів. Ще й слухати - аякже ж, критикують найбільше ті, хто ані пальцем не поворушить! - яке ти нечупайдище.

Так само й брудне порося - півбіди. Відмити його можна, хоча й знаєш, що воно знову піде борсатись у бруді. Гірше, коли воно стає носієм хвороби, яка може знищити не лише усе поголів’я, а й хазяїв, і усе поселення.

- Ну що ж ви за лікар такий, га? Хіба ви не можете втішити пацієнта, сказати, що все добре, все минеться? Вам тяжко, чи що? Серця нема?!

- Вельмишановний, маєте свиний грип. Якщо негайно не розпочнете лікування, - доведеться втішати ваших родичів, що ридатимуть над хатою, дизайн якої вам уже до спини.

- Тобто?

- Тобто, ви при смерті, й усе ваше поголів’я - теж. Сподіваюсь, ви не образитесь, якщо ті, хто хоче жити, вийдуть з вашого оточення?

Отак от про “что такое плохо”. Опади кабанів трапляються не часто - або як там по-новоукраїнськи “падьож крупного бєзрогого скота”?

І про правду, яку одного дня хтось може просто перестати чути.

That’s all.

[mariazarzhytska]

Макитрою об підлогу, або Як дурень моливсь чужим богам

- Це все тому, що ти німець і їси ковбасу замість стейків.

- Іх ніхт ферштейн. Вас?

- Вас, вас! Шо ти нє ферштейн?

- Кельбас найн?

- Цо то зна “кельбас найн”? Не позвалям кельбас найн! Гів мі йо к��льбас енд тейк май стейк!

Цю сценку можна було б назвати “Бесідою в таверні”, якби не закінчилось усе бійкою з видиранням того, чому начебто не годиться рости під пахвами. І справа навіть не у мові. І не в так званому “культурному коді”, за яким усі відчайдушно ганяються й ніяк не виганяють.

Справа у чомусь, принципово відмінному від злостиво-раціонального способу існування не нашої з вами сучасности. Люди настільки вперто звикли заперечувати власні емоції, що вже не мають їм вирізнення.

На жаль - але ж це реальність - в суспільствах повоєнних, з хронічним воєнним станом або ��атентною (прихованою) загрозою люди поволі втрачають здатність до адекватного відреагування шокових станів. Те, що раніше вважалося неймовірним для власної реальності, стає звичним - навіть на підсвідомому рівні, навіть після заперечення та витіснення свідомістю.

Людина в хронічному шоковому стані поступово втрачає один з найважливіших маркерів здорового емоційного інтелекту - почуття гумору. Це те почуття, що дає змогу пережити неодмінні життєві парадокси, з якими зтикаємось протягом усього буття.

Звісно, навіть у відносно мирному житті є чимало речей, які шокують. Є навіть шокомани, яким живеться настільки нудно, що в них виникає залежність від регулярного споживання шокової інформації. Не дивно, що потім вони регулярно шокують оточуючих, кидаючись від стану емоційно-тупуватої апатії до відвертої агресії, що не має очевидних причин.

Тож, зниження емоційного інтелекту і вміння керувати емоціями - тобто, самоконтроль - не є ідентичними явищами. У першому випадку маємо справу з латентним (або відкладеним) запасом агресії, в другому людина вміє вивільняти й стримувати емоції адекватно ситуації та природним особливостям власного темпераменту.

Погано, коли людина не запитує себе, чому вона відчуває те чи інше. На перший погляд, така самооцінка видається вкрай непотрібною та навіть зайвою для щасливого існування. І лише досвід підтверджує, що не всі наші почуття мають реальне підгрунтя.

Наприклад, почуття ненависті, перенесене на певний об’єкт чи предмет, насправді є почуттям ненависті до чогось чи когось іншого, - або навіть непрожитою самокритикою. Ми всі маємо право відчувати ненависть у соціально прийнятних межах, - запитуючи себе, чому, кого і за що ми справді ненавидимо.

Людина, сповнена злоби, не вміє сміятися. При ній завжди не смішно. Ба більше, сміятись бояться, бо сміх може бути сприйнятий як “спроба персонального нападу”, чи там що родиться в качиних головах сучасних читачів суспільної моралі. Навряд чи вони здатні вирізнити справжню моральність від моралізаторства, здатного лише на маніпулювання зовнішніми ознаками.

- Єст то шейкобаббл?

- Какая баба?

- Кака баба, така баба, шейк свой єрж і май си тарантачку з тутен!

[mariazarzhytska]

Патологічна логіка чи привід чинити зло?

Колись, бувши дещо молодшою, я мала упевненість, що виправлення хиб логіки допоможе людям позбавитись багатьох проблем у житті - найперше, створювати менше проблем оточуючим. 

Ставши дещо старшою, я зрозуміла, що багатьом людям досить просто живеться із так званою патологічною логікою. Навіть не тому, що вони не хочуть, не можуть або лінуються думати. 

Тому що їм так вигідно. 

Найпростіший, - можна сказати, амебний приклад патологічної логіки. Людина у вишиванці обмазує сусіду стіни лайном. І сусід, замість того, аби подумати, навіщо людина перед сеансом лайняного “живопису” надягає вишиванку, починає розстрілювати з лайномета усіх людей у вишиванці.

Тож, шальварику, чи не подумати наперед, доки мислячі сусіди перестануть думати про тебе? От просто візьмуть і перестануть думати, перед тим, як вимазати твої шальвари вихлопом твоєї ж власної дупи?

Лише тому, що ти у шальварах, а не тіпа патріот своєї землі.

Голова людська відрізняється від макитри тим, що створена розуміти різницю, - більш того, прагнути до такого розуміння, починаючи з себе та власного оточення. І, якщо в голові замість цивілізованих мисленнєвих процесів починають вирувати темні інстинкти кочівника, - знайди сили поставити собі одне-єдине, простеньке питання:

“Чи я не манкурт?”

А потім бери підручник з історії власного народу та велику хусточку для сліз - аби не думати все життя до скону, що тобі кимось “пороблено”. 

[mariazarzhytska]

Життя живописне, або Про фейки сприймання

Не так давно писала про мовлення, що малює світогляд мовника ув очах співрозмовника. От і віршоване, - що називається, на ходу.

Але ж як буває складно висловити сповна те, що відчуваєш.... Мови є різні, - аудіальні, візуальні, дійові або змістові, адже творить їх суспільна свідомість протягом багатьої століть. 

Беззаперечно яскравою завжди є мова невербальна. То навіть не жести й міміка, до яких ми звикли у повсякденному житті. Мова кольорів, образів, напівтонів та відтінків перетворюється у квінтесенцію того, що ми хочемо сказати, - в живописі.

Згадайте первісних людей. Складні мовні конструкти були для них іще недоступні, а вони вже малювали те, до чого прагнули. Або те, що їх оточувало у повсякденні, що надихало та лякало, створювало нові життеві виклики та знаряддя вдосконалення світу.

Як то кажуть, вжух - і ти в модерні. Ні, це не шпалери й не вітражне скло - хоча, без усяких сумнівів, надихає усіх творців промислового та хатнього дизайну. Це одна з робіт Піта Мондріана, який розмовляв з аудиторією кольорами.

Мова кольорів та їх сполучень настільки ж неоднозначна, як невловимими бувають часом людські емоції. Вона суб’єктивна у пензлі митця та в очах глядача, - тим не менш, об’єктивне народжується саме з суб’єктивного. І в тому проявляється одвічний закон буття.

Світ яскравий. Світ створений бути яскравим, аби творити наш настрій, почуття та сподівання. Аби ми щодня вкладали у свою кольорову схему життя щось більш змістовне та позитивне, аніж учора.

Проте, в сучасному світі ми настільки звикаємо до мови комп’ютерної графіки - яка здається нам упорядкованою та зрозумілою - що геть забуваємо за мову класичних митців, які за відсутності фототехніки змальовували світ з глибинно-виразною точністю. І так, що побачиш та скажеш безмовно - ось воно. Квінтесенція того, чого не вимовиш тут і зараз.

В світі, де потоки даних валяться на голову, немов контейнери - емоції здаються недоречними. Але ж візуалізація почуттів з давніх давен має різну силу, яскравість, амплітуду і всяке-різне, що ми звикли вважати фізичними характеристиками.

Звучання мови теж буває різним, в залежності від того, що і як ми хочемо сказати, з ким і як звикли говорити, який вплив звикли чинити на оточення - змістовий, вольовий, дійовий чи емоційний. 

Звучання у мовах, наповнених емоційним змістом, набуває саме змісту емоційного. У зміст слів як такий, ми не вдумуємося, сприймаючи мову чуттєвих відтінків на рівні того, чим наповнена. 

Уявіть себе в країні, мови якої ви не знаєте. Що перше відчуєте ви? Звичайно, емоції співрозмовника, і реагуватимете саме на них. І розуміння відбуватиметься саме на чуттєвому рівні. Тому так складно бува у мовах емоцій сформувати чіткі дійові конструкти. 

Логіко-математичні алгоритми - ой-йо, це ж треба виплисти з теплого моря та включити ліву півкулю. А якщо звички нема?

Про це - коротенька бувальщина з життя українських заробітчан. Де, казати не буду, - але гордість за наш усебічно розвинений нарід мене просто перехлюпнула, коли я почула цю історію.

Білили-фарбували, і ось треба вирахувати площу колони. Вся бригада стоїть, мнеться, поглядаючи одне на одного. Площа колони, хай Бог милує.... Краще б попросили намалювати ієрогліфа.

І тут, немов коала з маминої сумчати, озивається наш хлопець - скромно так, немов сам свого знання соромиться.

- Давай блокнот, порахую.

Бригадир, недовірливо глядючи в його ясні очі, дає блокнот. Хлопець щось там собі чиркає, дає назад. Як то кажуть, в усієї бригади очі під ноги повипадали.

- Ти що, профессор?

- Ні, в школі вчив.

Діаметр і висота. Тяжко сказати, чи згадував він у цей момент назви параметрів, чи просто згадав загальний вигляд формули. Але з того часу бригадир, нарешті, почав ходити у відпустки. За довгий час нерозгинной праці на будівництві ампірних алюзій у постмодерному світі.

[mariazarzhytska]

Просто так дорожче.

Часом здається, що народилася з відсутністю потреби випендрюватись чимось статусним. Ота пострадянська лейбломанія, що з головою виказує природженого люмпена, якось мене обминула.

Ще з часів перебудови нам обережно натякали, що Європа не така. Що там не прийнято ходити у вечірніх сукнях та шпильках на пляж чи на спортивне шоу. Що шпильки та сукні (хоч вони є в гардеробі будь-якої жінки, яка поважає себе) годяться для досить вузького переліку випадків, - де не виглядатимеш, мов “гомосоветікус” на вигулі або краля в пошуках гаманця на ніжках.

Не знаю, чим слухають наші дівчата, - але все ж таки вони дочулися, й за роки відколу від “совка” стали набагато простішими. Більшість з них почувається аж достатньо упевнено, аби жити заради самих себе і заради тих, кого ототожнюють із собою.

З чоловіками складніше. Вони, немов шари торту, розподілилися на кілька таборів. Одні - самодостатні, з якими легко та не потрібно нічого доводити. Їхній протикрай - релікти лейблової статусності, які зневажливо вицінюють зі свого життя усе, що здається їм простецьким. 

І є ще жирненька така серединка. Воно наче й розуміє, шо треба прощє - але ж, глядючи скоса на отих “статусних”, підгризають себе та інших сумнівами “малєнького чєловєка”. Статусненько так транслюючи уявлення реліктових про те, яким повинен бути світ. 

Досі пам’ятаю, як бігла по одній європейській столиці на підборах. Причому не бальні туфлі, а звичайні босоніжки в стилі кежуал. Ноги набрякли - скинула і пішла босоніж. Просто так, і навіть не озирнувся ніхто. Боже, яке щастя....

Ідеш бруківкою, а вона тепла під босими ногами. Шльопки в руці, ось-ось піде дощ, під яким запросто можна гуляти, - доки з-за хмар знову не визирне сонце. Ненав’язливе, але під ним завше можна зігрітися.

[mariazarzhytska]

Вітаю, тебе використовують: як викинути маніпуляторів зі свого життя

Якими б привабливими не здавалися б нам чужі інтереси, кожна людина відчуває дискомфорт від необхідності їх захищати. Здебільшого, від надуманої необхідності - бо людям просто зручно використовувати вас задля досягнення власних цілей.

Так, все люди - егоїсти, а деякі з них упродовж багатьох десятиліть мають запущену форму егоцентризму. Їм здається, що увесь світ повинен крутитись навколо них. Якщо так не відбувається, вони страшенно дивуються і атакують потенційних співчутливців різноманітними маніпулятивними методами.

Дискомфорт, який ми відчуваємо в оточенні маніпуляторів, не береться нізвідки. Це нормальна реакція нашого організму на ситуацію, що є гостро неприродньою, такою, що суперечить самоусвідомленню, власній оцінці подій, власним цілям та задачам.

Люди з високим рівнем самоусвідомлення одразу відчувають маніпулятивність та швидко реагують на неї. Люди, що мають зовнішній локус контролю, більше схильні піддаватися навіюванням людей, що переслідують власні цілі за рахунок інших.

У другому випадку ті, хто підлаштовується під чужі інтереси, сподіваються отримати певне соціальне схвалення, привілеї, переваги, які їм щедро обіцяють маніпулятори. В тім-то й парадокс, що на повірку переваги опиняються досить сумнівними, або ви платите за них зруйнованим здоров’ям в оточенні людей, які насправді плювати хотіли на ваше благополуччя.

Більш того, ці люди зневажатимуть вас за те, що ви не вмієте відстоювати власних інтересів. Вони й надалі використовуватимуть вас, аж доки не виснажать - за екстенсивним принципом існування в суспільстві.

Саме тому індикатор фальшу потрібно виховувати у собі - чим раніше, тим краще. Тоді, у переважній більшості випадків, не знадобляться поради “доброзичливців”, які охоче набиваються в “друзі” людям, схильним до зовнішнього впливу.

Маніпулятори добре вираховують слабості жертви - надмірну амбітність, пристрасті, страхи. В разі, якщо не вдається досягти свого умовляннями, вони беруться до прихованих або навіть відвертих погроз і залякувань. Тим вони упевнені, що демонструють силу - насправді ж, слабкість, засновану на власних страхах і пристрастях, що виражаються в різноманітних формах агресивної пов��дінки.

Одна з форм вишуканих манпуляцій - перенесення власної агресії на того, проти кого вона спрямована. Тобто, людину, яка захищається від агресії, починають звинувачувати в її ініціації або ескалації. 

Це зовсім не дивно, - і, в даному випадку, на вереск маніпуляторів не потрібно звертати жодної суттєвої уваги. Просто викидайте їх за поріг, як мотлох, який не повинен отруювати життя вам і вашим близьким.

А там, за порогом, вони почнуть вас поважати. 

[mariazarzhytska]

Скажи мені щось по-вчорашньому. І пий кефір.

Давно зрозуміла, що мовлення і стиль мислення - два нероздільних явища у людській психології. Не мова як така. Мовлення. Те, як ми думаємо, - а вірніше, мислимо - відображається в тому, що і як ми говоримо.

Саме тому люди, які начебто говорять однією мовою, часто-густо не розуміють одне одного. Різний стиль мислення, рівні сприйняття реальності, погляд на світ та інших людей - все це і безліч споріднених речей видає наше мовлення. 

Настрій, емоції, зацикленість на собі чи зацікавленість у співрозмовникові, прагнення домінувати чи, навпаки, дати співрозмовникові можливість проявити себе, розкрити себе, як є - цьому ми завдячуємо потоку мовлення. Стрімкому чи повільному, неважливо.

Важливо те, що ми несемо людям. Навіть проста фраза “Що ти несеш?”, висловлена певним тоном, означатиме “Що ти верзеш?!”, і ніщо інше. На жаль, досить значна частина людей - і це пов’язано не лише з особливостями сучасних комунікацій - втрачає здатність до сприйняття невербальних сигналів. 

Надмірна зацикленість на собі, своїх переживаннях та почуттях під час розмови позбавляє багатьох людей цінного природного дару - адекватного сприйняття міміки та жестів, яке допомогло б уникнути тональних натяків, грубшої прямолінійності або мовчазного ігнорування очікувань співрозмовника.

Тож, “мовне питання” є штукою, м’яко кажучи, надуманою задля маніпуляцій суспільною свідомістю. Будь-яка нормальна людина має рідну мову або декілька рідних мов, які прагне знати, як саму себе. А от над мовленням як наслідком ефективного мислення працює далеко не кожен.

Бо це набагато важче. Зміна способу мислення - докорінні, часто болючі зміни, на які здатен далеко не кожен. Навіть той, хто ззовні виглядає сильним та упевненим у собі.

Одна й та сама мова в устах різних мовників має різну структуру побудови, різний зміст, в якій кожен з учасників розмови вкладає свої життєві смисли. Якщо вони співпадають, ми почуваємось комфортно, легко та плідно. Якщо спілкування напружує, виснажує, тхне прихованим негативом - значить, рівень мислення співрозмовників аж занадто різний, аби співдіяти ефективно.

Діяти. Ох, як часто ми перетворємо розмову на сміттєзвалище пустопорожньої балаканини, яка не змінює анічогісінько в житті, - ще й навантажує душу непотребом. Дуже багато людей полюбляє говорити про дії, обговорювати їх, замість дійти потрібного висновку вочевидь простим шляхом. 

А все тому, що розмова перетворюється на перформанс. Акторську виставу, де кожен милується собою, слухає себе замість шукати в словах співрозмовника точки перетину задля досягнення цілей. Згодом виявляється, що й цілей нема як таких. Як то кажуть, аби поговорити, аби сховатись від самих себе та страхів щось міняти.

Когось страх заганяє у вирій нескінченних, мутних та заплутаних, невиразних, та по суті, беззмістовних балаканин, що рано чи пізно починають гнити та тхнути мулом. Комусь природний острах перед змінами нагадує їх необхідність.

Страшно? То є сигнал, що зміни зачекалися в тобі. Спитай себе, чого ти боїшся. Не знаєш відповіді - шукай. Це ти не знаєш, а не відповідь не існує. Вона є, і, здебільшого, під носом.

Просто? Аякже. То навіщо ускладнювати собі життя, яке є й без того непростою - але ж якою цікавою! - штукою?

[mariazarzhytska]

Недочувайликом, або Як вибірковий слух зробить ваш день

Гіперстимуляція - хвороба нашого часу. Майже невиліковна, якщо не лікувати. 

Як лікувати, якщо ліками навколо і не пахне, а зайва інформація так і лізе вам у вуха, - навіть якщо ви старанно закриваєте очі? Просто повірте у замежеве гальмування, бо воно справді існує. Причому існує задля нашого ж блага, - бо інакше ми б не змогли продуктивно жити в постінформаційному суспільстві.

Гіперстимуляція і Data Addiction (залежність від даних) давно перевершили інтернет-залежності епохи раннього розвитку Мережі. Інформаційне поле навколо спресувалося настільки щільно, що за пошуком чогось негайного вже не обов’язково лізти у пошуковик.

Достатньо трішечки напружити пам’ять, - але, у більшості випадків, склад короткотривалої (й навіть довготривалої) пам’яті виявляється аж надто захаращеним, аби знайти там щось потрібне. І знайти швидко, бо час не чекає.

Замежеве гальмування стартує, щойно ваш мозок скомандував організму “Досить”. Це дійсно як гальма ув автомобілі. Досконалий природний механізм вимкнення небезпечної швидкості та критичного перегріву. 

Так само, як бензин не може надходити в бензобак без упину, дані не можуть безперервно заповнювати наш мозок без їх переробки та виходу. Тож, під час замежевого гальмування процес обробки даних триває, хоч ви цього не помічаєте. Ваш організм працює максимально економно, - аби свідомий процес обробки даних не віднімав у нього ефективності, а вам не спричиняв перевтоми.

Один бізнесмен переживав тривалу депресію - всього лише через спуск хвилею успіху, до якого він звик. Причиною він уважав конкурентів, які, на його думку, перевершували його майже в усьому. Щодня (і навіть щоночі) він займався збором даних про конкурентів, щиро сподіваючись, що величезний об’єм знань про них дасть йому змогу віднайти правильні рішення.

Через пару місяців такої активності він опинився на снодійних, які поліпшували його стан рівно на ніч. Зранку починалося те саме. Щойно дія ліків закінчувалася, він почувався страшенно стривоженим або навпаки, пасивним до несхочу. Йому кортіло опустити руки назавжди, - бо блискавичне рішення так і не знаходилось.

- Попрацюйте на них, - сказав психотерапевт.

- Що? - бізнесмен не повірив своїм вухам. - Працювати на конкурентів? Вам не здається, що це звучить, як мінімум, принизливо?!

- Це звучало би принизливо, якби тим самим ви не змусили б їх працювати на себе. Більш того, вони матимуть неабияке задоволення. Ви ворогуєте?

- Не те слово. Ми готові одне одному повидирати волосся аж до мозкової кори.

- Від видертого волосся не буде користі ані вам, ані їм. Спробуйте переконати їх у цьому, показавши, як дорого коштують ваші помилки.

Я і варто було сподіватись, бізнесмен вийшов від психотерапевта дуже розлюченим, із наміром більше ніколи не звертатися до цього шарлатана. Бозна-що сталося в процесі його замежевого гальмування, але за тиждень він уже використовував конкурентів задля аналізу власних помилок у бізнесі.

Як і варто було сподіватись, конкуренти викрали інформацію про те, що він робить, але були приголомшені результатами. Більш того, вони запропонували партнерську угоду - бо не знали, як застосовувати цю методику. Вони отримали дані, але не змогли ними скористатись - так само, як важко чимось скористатись на захаращеному складі. 

З того часу конкуренція набрала більш якісного рівня. Криваві сутички опинилися в минулому, як методи неприбуткові, більше того - збиткові. Обопільний пошук аналітичних рішень, принаймні, змусив обидві сторони під час зустрічі вітатися за руку, посміхатись та жартувати.

Тож, якщо не хочете перетворитися на пана Крякшу, напхом напханого печеними яблуками з сиром - обмежуйте потік вхідних даних до ефективного мінімуму. Ось що сказав бізнесмен на зустрічі з психотерапевтом:

- Я б ніколи не зважився застосовувати цю методику в дружніх колах. А знаєте чому? Тому що до своїх я ставлюся з двома крайнощами - позитивна чи негативна упередженість, в залежності від емоцій, які переживаю з ними тут і зараз. Стосовно конкурентів я уперше відчув те, що називається продуктивною відстороненістю. 

- Тобто, вам було їх не шкода?

- Чому? Я вперше відчув до них щось гуманне. Зрозумів, що вони переживали - і досі, бува, переживають - те саме. Що вони мають право бути на ринку так само, як і я - просто інакше. І від цього добре мені та їм.

[mariazarzhytska]

Крякша й м’ятна карамель

Перша історія про мазохіста Крякшу народилася випадково. Можна сказати, за натхненням - бо мазохізм, незважаючи на його начебто виключність, є на диво поширеним явищем в усіх суспільствах.

Я зараз навіть не кажу про тих, кому цілодобово кортить, аби їх лупашили плітьми з шипчиками. Не про тих, які з чортзна-чого уз��ли собі в надтріснуту макитру, шо вони не такі, як усі, шо їх життя побило якось не так, або якось так, шо вони більше не відчувать себе хоч кимось, якщо їх учергове не відлупашать.

Мазохізм же ж, він десь на емоційному рівні застряга. Иги, иги. Сплиск емоцій від стимулів, набагато сильніших за звичайні, стає своєрідним наркотиком. Джерелом викиду (а, вірніше, вкидання) допаміну в певні ділянки мозку, що не можуть нормально функціонувати без цього вкидання.

Я не кажу, що звичайні люди - не-мазохісти зовсім не мають джерела сильних емоцій чи сильних емоцій, як таких. Просто джерела різні. Один відчуває наснагу, напившись джерельної води, а інше кайфує, сьорбнувши з унітазу. 

Був у мене такий котяра. Хоч тричі в день давай йому чистої води та їжі - все одно піде з унітазу насьорбається, ще й зі сміттєвого відра закусить. Я його так і називала - “гопота”. Звісно, зрозумілими методами впливу для нього були чисто гопницькі методи. Роки через два мого непереборного терпіння кота подало на село, - і слава Тобі, Господи.... 

Тут навіть фашистська фраза “Кожному своє” набуває певної визначної забарвленості. 

З мазохістом Крякшею справи набагато складніші, аніж з котом-гопником. Чому? Бо Крякша грамотний. Крякша вміє читати, жувати газетні рядки і навіть претендує на сяку-таку аналітику подій, які придумують спеціально для нього, для Крякші. Або, точніше кажучи, підлаштовують під сприйнятливу Крякшину свідомість. 

Вороги, звісно. Навколо ж самі вороги. Вони стежать за Крякшею з висоти невидимих радарів, підсилають до нього людей, спеціально підготовлених, аби занапастити спокійне й сите Крякшине життя. У світі жити більше не прекрасно. Чому? Тому, що Крякша знов прочитав газету, подивився новини або - не приведи Господи - заліз ув Інтернет і щось там крякнув. 

Звичайно ж, під вірусним постом. Або крякнув так, що пост став не просто вірусним, а гостро-респіраторним. Тепер Крякшу ненавидить дружина, ледь терплять діти. І навіть старенька тітонька, що в сорок років стала йому замість мами, жаліється на гострий напад подагри, - щойно побачить Крякшу в кінці провулку. 

Найтрагікомічнішим у всій цій трагікомедії є факт, що відібрати в Крякші право крякати не може ніхто - адже Крякша є дуже вигідним для своїх мучителів. Він їх ненавидить і любить за те, що вони дають йому можливість відчути себе Крякшею. Чимось - або навіть кимось! - дуже значущим для суспільної думки. 

Доки на шляху Крякші не зустрінуться більш вишукані садисти. З однією дахозносною фразою: “I don’t mind”. І це не про м’ятні цукерки, якими Крякша заїдає гіркий стопарик по дорозі з клятої роботи до клятого “додому”.

Це про те, що для Крякші є надважливим, а для них не є. Втім, як і сам Крякша, - що, за одвічними законами переплавлення мазохістів у садистів, намагається поступово (але впевнено) перетворитись на мучителя. Близьких, друзів, спільнот, у які потрапляє, - несучи всім і кожному надважливість свого “Кря”, що постійно тхне якимось лайном.

Як правило, це лайно самого Крякші. Бо він страшно боїться бути не включеним у надважливі суспільні події. Єдине, на чому він здатен фокусуватись, аби втекти від небажаних фокусувань всередину себе - те, від чого він уперто намагається втекти.

Тож, якщо черговий Крякша починає поливати вам мізки негативом - I don’t mind, that’s in you. Не знаю, наскільки чудово це спрацює у вашому житті, але в моєму працює з виключною потужністю. Й може, саме в цьому виповнюється одна з древніх настанов - не їсти мерзоти.