solohasha

[solohasha]

Це все - як ордени, що ми носимо на тілі, як шрами, здобуті в переможних боях: павучки розтяжок на опалому барабані живота, страхітливі бурі рубці після кесаревого, клапті голубих варикозних мережив на стегнах, - ми хвалимося цим одна перед одною скрізь, де оголюємося, хоча вся поп-індустрія гучністю з мільярди доларів велить нам заткнутись і з усіх поверхонь із нас регочуть виґлянсувані на парниковий овоч п'ятнадцятилітні модельки, але ми знаємо, чого не знають вони - ви! - що ці всі наші, з вами нажиті фізичні ґанджі й недуги, що їх нам велять таїти, як щось сороміцьке, тільки підносять ціну вам, роблять вас дорожчими - це мито, яке ми заплатили за те, що колись ви нас переживете й будете кращими за нас.

��Після третього дзвінка вхід до зали забороняється” Оксана Забужко

[solohasha]

Безіменна

Сергій Татчин

у міської печалі надвечір обличчя твоє, а тому у жінок – невловимо – твій голос і рухи. це не пам'ять: по-перше, вона – не усе що тут є. а якщо і вона, то вона не про нас – це по-друге.

це якась мимолітна, надсадна, вечірня мара. як і вересень – легка, як він – золота і тривожна. в несвідоме вглядатися рано, іще не пора. кілька сонячних тижнів побути при розумі можна.

бо ж не осінь допоки – спекотно до сказу в обід! а увечері тихо і світло, як в храмі у будень. я б молився за тебе... не певен, утім, що тобі від цієї молитви безболісно житися буде.

і не жовтень іще – не пора олов'яних дощів. ще зарано для віршів, а з ними – для туску й бентеги. тож до чого ця вада? для кого? бо я ні при чім. імовірно, Господь випадково колишніх затеґав.

чи не з цього інакшає й міниться місто довкруж, де у кожнім вікні розгорається світло для мене? не від хмар в небі тісно – від білих півоній і руж, і усі – не тобі, ну, хіба що ота – безіменна.

[solohasha]

КОНВАЛІЇ І ЛЕВКОЇ

#римоване

кожна ножова рана пам'ятає свій ніж. кожна кульова – свою кулю – тим більш. а людина, насамперед, згадує людину посеред карантину. ту, що приживається між ребер – єдину.

квітнева ніч запаморочлива і волога, безпросвітна й довга, як ворожа облога. не сховатися від батька божій дитині, десь о третій годині. самотність – це повня Куїнджі на картині. чи, може, справа усе ж не в карантині?

а в тому, що час відмірюється мені, дзиґарем із умовною зозулею на стіні, вдвічі – чи вп'ятеро? – повільніше, ніж звичайно. очікування – як Почайна. на дзиґареві – нагадування – made in China.

виготовлено в Піднебесній мою печаль. тож Почайною, мій човнику, відчаль – відчаль! помахайте мені рукою – я ж нічого іще не скоїв. просто човен пливе рікою. і не хмари під ним скипають, а конвалії і левкої.

Сергій Татчин

[solohasha]

Дівчинко моя, щастя не в тому, щоб усе виходило. Хочяк обернеться, головне - зуміти витягти з того, що сталося, урок: один щось виснує, інший чомусь навчиться, а хтось візьме і відпустить. Люди зазвичай надто серйозні, ускладнюють, зациклюються, замість визнати, видихнути й рухатися далі.

“Дім, де жевріє світло” Ельчін Сафарлі

[solohasha]

Хтось сприймає крапку в кінці останнього речення як фінал. Для мене крапка - це початок інших, нових історій. Поки вони тебе цікавлять, ти живеш.

“Дім, де жевріє світло” Ельчін Сафарлі

[solohasha]

Людина має право вибирати місце замешкування так само, як одяг, парфуми, професію. Не можна бути там, де погано. Якщо незатишно, боляче, треба зірватися з насидженого місця, вибігти на берег і пірнути в океан. Єдина умова - любов. Усе інше - відмовки.

“Дім, де жевріє світло” Ельчін Сафарлі

[solohasha]

Моя робота на кухні - медитація. Можу довго спостерігати за тим, як брусничний джем розтікається по білій тарілці або як я ним наповнюю чисті банки, перебирати фрукти в ящиках, видаляючи м'яті або скислі плоди.  Флоро, чудово мати будинок, особливо коли в ньому пахне хлібом, джемом і випрасуваною білизною. Жити треба там, звідки не хочеться втікати в подорож.

“Дім, де жевріє світло” Ельчін Сафарлі

[solohasha]

Флоро, не існує загальної, придатної для всіх філософії життя. Ніхто не знає, як ліпше для тебе. Тільки ти сама можеш знати - через особисті успіхи й помилки. А якщо справи зовсім кепські, приготуй булочки з родзинками, запроси до столу добру людину - і хай вам смакує. Погане неодмінно закінчується. Зазвичай за життя.

“Дім, де жевріє світло” Ельчін Сафарлі

[solohasha]

Ані, так хочеться стати для дітей домом, в якому вони завжди зможуть отримати любов, навіть коли їм здаватиметься, що вони виросли.

“Дім, в якому жевріє світло” Ельчін Сафарлі

[solohasha]

Дівчинко моя, близькі - це світло, що розсіює найгустішу темряву.

“Дім, в якому жевріє світло” Ельчін Сафарлі

[solohasha]

... це сон чи дійсність, і це справді ти, а це - я, і це ти в мені чи я в тобі, це ти мій сховок під підлогою, чи я твоє озеро Амадока, найбільше в Европі озеро, яке простягається на сотні кілометрів серед міст і сіл, полів і лісів, серед хмар і небесних тіл, води його хлюпочуться ритмічно до берега, дедалі швидше і швидше, чуєш, солодкі води розгойдуться хлюп-хлюп, ти знайдеш мене тільки на давніх мапах, але я залишуся в тобі назавжди.

“Амадока” Софія Андрухович

[solohasha]

Дуже важливе значення має, з ким щоденно спілкуєшся і кого слухаєш. Бо поки ми слухаємо, ми їх дух в себе вбираємо.

Сковорода

[solohasha]

Туга за нездійсненним дотиком, з якою живеш, як із одним з життєво важливих внутрішніх органів: він постійно завдає болю, але без нього твоя загибель - неминуча.

“Амадока” Софія Андрухович

[solohasha]

Кожен здатен втолити чиюсь спрагу.

“Амадока” Софія Андрухович

[solohasha]

Тепер такі, як він, виходять винними у бідах давно просраної держави згаяних можливостей. Мільйонам байдуже, як називається країна, у якій вони живуть. Пристосуються і до Росії.

“Точка неповернення” Дмитро Вербич

[solohasha]

Іноді найбільше, що можна зробити для когось важливого, - це більше ніколи його не бачити.

Софія Андрухович “Амадока”

[solohasha]

Це він потребував її, а не вона його. Це він без неї більше не міг. Коли Романа про це думала, її охоплювала тиха спокійна радість, ворсиста, як фрукт, порослий пліснявою: вона могла дарувати комусь відчуття повноти, вона могла дбати про когось іншого, нічого не потребуючи натомість.

Софія Андрухович “Амадока”