somebodyhassaid - Tumblr blog

[somebodyhassaid]

раніше мені здавалось, що я тримаюсь на дисципліні. тепер я думаю що це єдине на чому я тримаюсь та що не дає мені можливо почати жити інакше. бо дисципліна це з якогось боку набагато легше. принаймі нема ризиків. ти просто йдеш по накатаній дорозі. наче ганчірка яку витискають поступово втрачаєш сили, але ж дисципліна тримає.

робота вже не цікава. 90% часу я роблю те що мені не цікаво очікуючи кінця робочого дня. раніше було не так. це перший проєкт який мене запалював. досі бувають дні коли я думаю "боже, як я могла думати про звільнення? я що, дурна??" але все частіше я забуваю про це та просто хочу звільнитись в нікуди. просто місяць нічого не робити. не шукати. не ходити по співбесідам. не спілкуватись про роботу. не спілкуватись про війну. не згадувати про втрати. не починати про плани.

[somebodyhassaid]

кожен день з думкою, що завтра може не настати. кожну ніч з картинкою перед очима, що може статись і з твоїм будинком на ранок. кожна новина про загибель з бажанням не прочитати про когось знайомого. 476 день.

[somebodyhassaid]

- мьі сколько уже вместе? а тьі до сих пор не ела мою картошку!

- 4. я памʼятаю, ти казав, що як спробую - то ти зробиш мені пропозицію. то ти цього чекаєш?

- когда такое бьіло? нет, просто хорошее кольцо стоит не мало.

- так давай без кільця. просто одружимось?

- ну давай.

***

От так я буду переказувати онукам, як їх бабця, після віскі зауер нарешті наважилась підняти це питання остаточно. 26 березня, у ресторанчику неподалік дому, куди ми ходимо час від часу. Не було ніяких “вона сказала так!”, не було стояння на коліні, красивого фото з нашими посмішками. Ми ще трохи обговорили дату, кого покличемо познімати, і що точно не будемо нікому казати, поки не розпишемось, бо просто не хочемо. 

Сьогодні я відчуваю, що усе пройшло не так як я хотіла би, як це було. Так, мені хочеться одружитись та провести з цією людиною своє життя, або скільки нам призначено, але в усіх моїх знайомих заручини були романтичними, несподіваними та не на 4 рік спільного життя. Вечір мені зіпсували думки про те, що не так давно він купив новий обʼєктив вартістю близько 1500$, а на кільце йому завжди нема грошей. Не треба мені там діамантів, просто колечко - як символ того, що йому не байдуже і він робить це по власному бажанню. Коротше сьогодні я навіть не шукаю інформацію про одруження, бо відчуття, наче це тільки мені і треба. Не буду підіймати цю тему доки він сам не запитає хоча б його “ну що ми?”. 

[somebodyhassaid]

смішне - “плани” на 2023

життя перемагає. 

саме це я мушу памʼятати завжди. маленькою перемогою у боях з депресивним станом мусить стати список планів на наступний рік. так, я знаю, як це абсурдно зараз щось планувати. я вже навіть розучилась це робити, бо з лютого місяця не знала, що буде завтра. зараз теж не знаю, і як підказує здоровий глузд і досвід - ніколи не буду. але якщо впадати у такй фаталізм і не робити хоча б спроб візуалізувати те, що хочеться втілити у життя - то і сенсу існувати нема. отож досить води лити, час перейти до справ.

- поїздка у штати або на південну півкулю - це найбільше зараз гріє душу, тож дуже хочеться втілити у життя і пізнати цю країну краще

- хочу замужжж - тепер точно і беззаперечно (але може й передумаю хех). у разі того, якщо мій благовірний знову буде впадати на мороз - розмовляти ротом про своє бажання і вирішувати чи взагалі нам по путі

- більше приділяти часу життю поза роботою - цей рік (як і попередні два-три) я посвятила себе карʼєрі. це допомагало справлятись з біллю і переживаннями спричиненими війною, але таким чином я дуже блокувала усі відчуття. але як тільки зʼявляється момент наодинці з собою - вони зажди накривають. а усвідомлення того, що усе чим ти займаєшся за день - це код і вигулювання собаки - ну такоє. тож: спробувати новий спорт (можливо боротьбу, або барре, сквош або теніс), частіше бувати на тренуваннях у Саші.

- зʼїздити до батьків. і без нагадування знаю, що зроблю це, просто не відкладувати це на останній момент. 

- на море. ну хоча б подивитись. але краще не тільки.

- пожити на природі - знаючи що життя підступна штука, сформулюю точніше - не в окопі, не в палатці - у будиночку за містом з усіма благами цивілізації та інтернетом. бажано не на одинці.

- повісити штори у вітальню!!! 

- відростити волосся - гнати від себе ці думки про карешечку

- звернутись за допомогою до спеціаліста, у випадку, якщо ці депресивні стани не будуть проходити (вру і не червонію)

- відсвяткувати перемогу! без зайвих слів.

[somebodyhassaid]

ти тільки но якось змушуєш себе не приймати усі історії з фронту і окупації до серця близько, як з ранку читаєш про смерть товариша одного друга (якого ти наче і не бачила ніколи) і знову це отупіння і нерозуміння того, ну як такі красиві, молоді, життєлюбні люди помирають? Через що? Через йобану кацапню.

Він так щиро посміхається на фотографіях і численних відео, які виставила його молода дружина, з якою лише влітку святкували своє свято. 

Чому? За що гинуть такі хоробрі люди? За Україну, звісно, за нас. Не про це питання. Суть у тому, що гинути не повинні були. 

Страшно, що одного дня я можу також втратити найдорожчу людину і я не уявляю як далі можна жити. Мабудь тому ці історії йдуть прямісінько в серце. 

[somebodyhassaid]

у 18-19, 21-22 я бажала гуляти, насолоджуватись життям, натомість провела ці роки у глибокій депресії

у 23-24 я знову хочу гуляти, пізнавати світ, насолоджуватись життям, натомість я сповнена ненависті та люті на увесь світ та росію та росіян зокрема

[somebodyhassaid]

258 день війни

У магазинах по-троху зʼявляється новорічний декор. Для мене це як якийсь жарт. Хтось випадково завез усю цю новорічну мішуру аби просто пожартувати з нас усіх. З мене. Бо зараз 258+24 день лютого. І не дивлячись на те, що вже було літо, що я зʼїздила у Нью Йорк, що у Києві мирне життя - усе ще лютий. Відмовляюсь вірити, що скоро побачу ялинки на вулицях міста. Мені дуже не хочеться їх бачити і чути різдневі мелодії і колядки. Таке відчуття, що якщо усе це почнеться - ми звикнемо остаточно до такого життя, що ми застрягнемо у цьому часі назавжди. Це жахає. Вони не мали права позбути нас нашого життя.

Київський блекаут штука специфічна. Мені пощастило найбільше з усіх моїх колег та знайомих - у нас ще жодного разу не вимкнули світло, тож я не гаю часу дарма, і працюю на максималках. Спіймала себе на тому, що забула коли в останній раз ходила в душ (сьогодні чи вчора?), стригла нігті (тиждень тому, чи коли?) та волосся (пів року чи більше?). Просто сором та жах. Не кажучи вже про якісь бʼюті процедури. Мені гидко дивитись на себе та я не бачу взагалі краси в собі (навіть після усіх гігієнічних процедур). Але робота не дозволяє мені відволікатись на біль та страх всередині, хоч одночасно і доводить мене до тотального емоційного виснаження. 

Нещодавно (заплуталась у днях) приїздили мої батьки з Румунії. Вони навіть тиждень, незважаючи на мої прохання не затримуватись там, пожили у Миколаєві. З розповідей мами - усе печально. У місті залишилось мало людей, на вулицях в основному пенсіонери та люди без постійного місця проживання. Тобто не виїхав найменьш фінансово забезпечений прошарок людей. Не виїхали, бо нема куди, бо нема на що.  Собачники розповідають, що вже звикли ходити увечорі “по водичку”. У місті вже 7 місяців немає нормального водопостачання. Через бої на Херсонщині перебили головний водопровід, ремонт якого неможливий через лінію фронту. Тож місцеві почали добувати воду зі свердловин та місцевих джерел (яких чи не одиниця у місті). З крану, якщо і тече, то солена або коричнева вода. Така забруднена та солена, що ламається сантехника та бойлери. Пити її та використовувати у готуванні їжі, звісно, не можна. Окрім цих незручностей - періодичні обстріли міста та околиць та такий самий блекаут, як і у нас, хоч і триває він вже набагто довше.

Це буде дуже довга зима. 

Я іноді думаю, що якщо я піду на фронт теж. У мені зараз стільки ненависті, стільки фрустрації. Мені хочеться вбивати. Але мислити так доволі зручно, сидячи за компʼютером, у Києві, у теплій квартирі. Навряд чи я фізично та морально готова (точно ні), але криють думки, що хто може бути готовим до такого? І чи не можу я бути більш корисною?

Коротше перечитуючи цей лонгрід, зрозуміла, що моє життя кардинально змінилось за останні 12 місяців. Рік тому, рівно, ми переїхали на свою квартиру. У мене ще були друзі, з якими ми весело зависали, я не ненавиділа росіян, я не розмовляла українською (хоч вже пробувала), у мене було довге волосся, відсутність проблем зі здоровʼям які зʼявились на фоні стресу. 

[somebodyhassaid]

219 день

Фрустрація.

Приїхала у Варшаву. Кльове місто, не так я собі уявляла. Перша думка - непогано так, тепер розумію, чому колежанки (та й не тільки) не хочуть повертатись до Києва.

Заселившись пішла шукати їжу. До речі, найкраща дієта знайдена - це стрес, переживаня та поганий настрій. Обовʼязково у комбінації. У Жабці на касі очікуючи свою чергу відчула на дупі чуюсь руку. Якийсь низький смуглявий і мерзотний на вид чоловʼяга насолоджувався моєю реакцією. Я накричала, послала його на три букви, звернулась до касира, який між чим просто дивився на усе це, але не отримавши жодної підтримки просто покинула магазин. 

Про що це я - про те, що суспільство хворе, якщо для 4 людей в магазині це цілком нормальна річ - лапати незнайому жінку. Кажуть, що закенселити директора якабу - “це вже занабто”, а от я в котрий раз упевнилась, що це мінімум, який потрібно робити, аби суспільство розуміло, що жінки - люди, що права у нас однакові, що це не нормально поводитись таким чином. Минуло вже декілька годин, я усе ще відчуваю руку на своїх сідницях. Це ж не вперше таке відбувається. Чому я маю це терпіти? Гуглю купити ніж або хоча б перцевий балончик. Зранку вдалось поплакати. Стало трохи легше. Або ні. Бо плакати хочеться увесь день. 

[somebodyhassaid]

218 день війни

Наближається мій день народження. Цього року я буду святкувати його сама. Не вперше, не знаю чи в останнє. Піде 25 рік життя на цій Землі і я досі не можу зрозуміти, як жити це життя, хоч зі сторони так мабудь і не скажеш.

У мене є гарна робота, я отримую високу заробітню плату... ну в принципі це усе, чим можу похизуватись. Ще у мене є кохана людина та найкращий у світі пес, але це не моя заслуга. 

Не можу зрозуміти, як у світі поєднуються найкращі та найжахливіші речі. Я звісно не у ваакумі жила увесь цей час, і знаю, що завжди так було, є, і буде, але дашок трошки їде від того, що за день бачу 100 мемів про ядерний вибух, “інсайди” що він буде завтра, потім читаю і бачу світлини з місць смертей невинних людей у Дніпрі, Миколєві та Запоріжжі, а їду до сестри-росіянки на весілля у Нью-Йорк та вмовляю батьків не їхати або ж хоча б не залишатись у Миколаєві довше, ніж на день. І так по колу. Так, а це велика завантаженість на роботі, яка хоча б не дає мені так фокусуватись на новинах, бо просто не вистачає часу.

Не жаліюся, але в реальності дуже хочеться виплакати усе, що відчуваю. Боляче, душить всередині. 

Тітка-лібералка, яка 30 років тому переїхала у москву і до цього “була за нас” сказала наступну фразу моїй мамі: “Та живи своє життя, що ти плачешся. У тебе є чоловік, дах над головою. Що ще треба тобі?”. І це просто не вкалдується у мою голову. Для мене кожна смерть, про яку я читаю, або дивлюсь світлини - це, як мінімум, поріз всередині себе. А таких новин багато, тож іноді відчуважться, наче всередині вже давно внутрішня кровотеча. Звісно, виглядає, наче драматизую, але, мені здається, що для багатьох, - навіть для тих, хто в тилу, - ця війна залише на собі слід. Тому подумки я вже тиждень, чи навіть більше, пояснюю це тій тітці, але, не впевнена, що зможу відповідати на її повідомлення в прнципі після цього. 

Сумбурно, без логіки. Завершу. Дякую подумки Польщі, що прийняла стільки українців.

[somebodyhassaid]

Сьогодні, за цікавим збігом, абсолютно з різними людьми зайшла мова про співчуття росіянам (так, це не помилка). Абсолютно різні люди мали абсолютно різні досвіди, умови життя та погляди на це питання. Не можу полишити цієї теми, бо у мені усе кипить, як починаю думати. Злюся, доводжу, аргументую всередині себе свою позицію. Але цього мало. Виливши цей поток у текст я зрозумію краще, а можливо поставлю гештальт на цьому питанні на даний момент.

Що я мала на увазі під “мають абсолютно різні погляди”, думаю, зрозуміло градацію. Від “треба мати милосердя, не перетворюватись у нацистів” (що я вважаю, вибачте, тотальним булщитом), і до “не можу, не хочу, і не буду”.

Так от моя думка. Тут варто поділити види расіян. Расіян хароших тут не буде, бо усі знають, що вони вже під земелькою або у целофановому виробі. 

Тип “класєка”: за війну, підтримує путіна, мобілізовується, як дають повісточку:

Висновок короткий - підорас та чмо. Жодного співчуття.

Тип “лібєрал заграницей”: проти війни, проти путіна, киває пʼятами як бачить новину про мобілізацію.

Висновок теж лаконічний: сцикло. Жодного співчуття.

Тип “нєт вайнє” - робить типу активні дії (може навіть не просто знімає мітінги, а ще й сідає в автозак).

До таких у мене найменьше претензій, і тут можу крапельку посвівчувати, тому що начулася про милих фсбшників та працівників міліції у цій свєрхдєржаві.

Тип хамелеон: був за війну, поки не мобілізація, але що робити - йде у воєнкомат а далі на фронт.

Жодного співчуття.

Так от звісно список ширший, просто не у цьому моя мета. Головна думка у тому, як я можу співчувати людям, які йдуть вбивати мене? Відповідати любовʼю на ненависть? Ха-ха, залиште для дітей та казочок. 

Якби Київщина або Миколаївщина були окуповані - я не впевнена, що залишились в живих мої батьки (які доволі багато про свою позицію розповідали ватнікам-собачнікам), я не впевнена, чи були б живі ми з моїм хлопцем. Моя бабуся померла у той час, як Чернігів був у котлі і ніхто з родичів, включая мене, не зміг її поховати. Тож чому? Наші з хлопцем батьки вже 7 місяців не живуть у своїх домівках та вимушено почали нове життя з 0. 

Те ж стосується стосовно “пробачити”. Як можна пробачати тих, хто прямо зараз, у той час як я набираю цей текст, вбиває мій народ за національним признаком? Пробачити того, хто це буде робити і завтра і післязавтра, і ще бог зна скільки, поки не закіниться війна? Пробачити того, хто не просив вибачення? Хто не розуміє навіть навіщо він це робить.

Так, я не з Маріуполя, Бучі, Ізюма, Харківщини, Херсонщини або Запоріжчини. Я не переживала блокаду (окрім як нетривалу блокаду Києва у березні), я не попадала під артобстріл та не бачила смерті на свої очі, але ця війна стосується мене теж, стосується кожного. Вона чепляє за найболіше, вона проникає всередину тебе і ти не можеш від неї втекти, забути, заглушити. Вона навколо тебе і всередині. Це стосується тебе безпосередньо, твого майбуьтнього, майбутнього моїх міст, моєї країни. Вона щось ламає в тобі, а іноді дає промінь світла у вигляді героїв-захистників та їх історій. Війна не романтична. Вона брудна та жахлива.

І я бажаю, аби ми ніколи не пробачили, не співчували і не кликали расіян і їх простір до себе. Кінець. 

[somebodyhassaid]

203 день війни

Насправді доводеться гуглити, який день війни. Іноді мені здаєтсья, що я так далека від цього (хоча є щоденний потік навколовоєнних новин в усіх соцмережах), але тільки як починаю слухати чиїсь історії або просто новини з окупованих або звільнених місць - відчуваю дійсну біль (непорівнянно меньшу ніж у людей з цих історій), що одразу починаю плакати. Як же мені шкода усіх, кого торкнулась ця свиняча наволоч, як же мені хочеться, аби не існувало більше цієї недокраїни біля нас, як же бажаю помститись. Але поки реальність змушує тільки приймати новини зі сходу та півдня. 

Вчора сиділи вечеряли з хлопцем, несподівано він показує фотографію будівлі на горизонті, що палає та димить на фоні сірого неба. “Цей прикордонний пункт я зазвичай проходив до Бєлгорода”. Я усміхнулась. Мене не торкнуло і взагалі відчула легку приємну нотку, від побаченого. Але ж ще півроку я таку новину сприйняла не так. Ні, я не переживала б за російських прикордонників, моє ставлення до росіян і тоді було приблизно таким (хоча русофобії було ой як недостатньо). Але ж я точно не відреагувала мовчки. А тепер сиджу на кухні і думаю “так їм і треба”.

Отримала підвищнення. Ну як, практично запропонувала своєму СЕО дати його мені. Пишаюсь, що зробила це. Навіть якщо б мені відмовили, все одно вважаю, що зробила вірно. Тепер я, вперше за все життя, займаю типу менеджерську позицію - ios lead й стала офіційно middle ios. Хоча мідлом я себе вважала вже півроку так точно, але хай буде.  Роботи стало більше, тепер навіть обід проходить в пр��швидшеному форматі, бо треба або відповісти комусь, або закінчити таску. Мені подобається. Я була впевнена, що писати лише код - це перфект для мене, але зараз, за два насичені дні, зрозуміла, що це не так драйвить, як писати код, паралельно обговорювати якісь плани, тушити пожежі через власні факапи, та звісно, робити нові. Трохи переусвідомила те, скільки мені треба підтягнути в інженерному плані та як важливо нарешті ставати більш уважнішою та не перебувати у пермаментній гонці. Сподіваюсь, це виправиться з часом. 

Багато чого треба вчити та працювати. Біг став знову витоком амбіцій привчити себе справжній дисципліні. Важко, іноді незрозуміло, але в кінці отримуєш задоволення та приємну втому. Хоч би довше протриматись на цій стороні синусоїди.

[somebodyhassaid]

148 день війни

Буденність. Буденність щоденно розчуливатись під час прослуховування подкасту про репресії, вплив війни та її жерти. Буденність відкривати новини Миколаєва лише з думкою “що сьогодні розбомбили”. Буденність йти у метро і думати, що зараз ти у найбезпечнішій зоні (або ні). Буденність тепер обходити чоловіків на вулиці, бо після прочитаних історій з Бучі вже не розумієш, що може бути в умі незнайомців. 

Ще півроку (трохи більше) тому це все не було характерною рисою мого життя. Але ще пів року тому я мала зовсім інші думки, більше того - вони були іншою мовою. Я мало думала про власну ідентичність на рівні національності. І хоча, мені здається, що війна зачепила мене мінімально на фізичному рівні, усе ж таки психологічно вона дуже змінила свідомість та підсвідомість. 

Ні на що жалітись, окрім своєї голови, яка постійно паразитує на фантазіях з прильотами “тут і зараз”. Добре, це мій мозок так готується у разі чого врятувати моє життя, але ж я знаю, що у критичних ситуаціях приймаю позицію “завмри”, і що тут вдієш? Коли летіла сигнальна ракета біля будинку, коли над головою пролітала зі свистом вже звичайна ракета, що влучила у сусідній район - я завмирала і навіть не думала про виживання. Я сприймала це як “ну от і все”. Тому мозок наче знущається з мене, адже навіть з фантазійними прильотами у мене запускається програма “ну от і все, кінець”. 

Щоб не нудьгувати та не “відволікатись” на війну я погодилась узяти ще одну роботу. Попри те, що я дуже люблю і ціную своє основне місце роботи та незважаючи на те, що в принципі нам заборонено фрілансити будь де ще. Більше того, я погодилась на роботу, з якої я тікала півтора року тому, оскільки в тому числі через неї у мене повернулась досить серйозна депресія. Ну і на що я це роблю? Не знаю. Тепер у мене є головна біль, нуль часу побайдикувати, агресія через недолугий код та власні помилки через перемикання з одного проєкту на інший. Слід відмовитись від неї, поки на основному місці не зрозуміли причину моїх помилок. 

[somebodyhassaid]

сто двадцять сьомий день

Стиснута пружина, яка іноді розтискається з неймовірною силою. 

Вчора був неймовірно напружений день. Почався він з того, що я не мала сил нікуди бігти, але усе ж таки узяла себе в кулак і пішла на тренування. За це я вдячна собі, адже ці заняття та зустрічі з дівчатами дають мені якесь заспокоєння та вихлоп цієї дурної енергії, яка сидить в мені вже тривалий час. Усе було як зазвичай. Незважаючи на спеку, ми тренувались та насолоджувались кавою після. Тільки розмови точились навколо нещодавнього вибуху у Кременчузі. Обговорювали відео з камер спостережень трагедії. Розмірковували (не у жарт, як могло б бути до повномасштабної війни), як би діяли, у випадку, якщо щось станеться просто зараз. Після розбіглись по своїм справам. 

Тут і зʼявився час перевірити соц мережі. Не можу зараз жити без перевірки їх кожних 15 хвилин. Дякую роботі, яку я люблю, - у процесі написання коду я меньше дивлюсь телеграм. Знову новини змусили мене опинитись у емоційній ямі. Бомбардування житлових будинків у Миколаєві. Знесло чверть багатоповерхівки. Є поранені. Є загиблі. 

Люта ненависть. Не роздратування, не тривога, тільки ненависть сиділа в мені вчора. Мама сказала, що я як пружина і повинна відпочити. Як відпочивати, якщо зовсім поруч просто кояться такі вбивства? 

Шестирічна дівчинка під завалами заснула на віки. Обгорілі тіла з Амстору. 5 загиблих знайшли у будинку. Мені важко це переварювати та усвідомлювати. Це просто не має так бути. Ні з ким. Ніколи. Окрім русні. 

Оця дурна енергія в мені сидить як папуга. Думки по колу, день по графіку. Не можна розслаблятись. Не допустимо. О десятій ноги не тримають. Не тому що я настільки багато займаюсь спортом, просто немає сил. Я тримаюсь, мене жаліти не треба. Усе ок. Просто велике бажання смерті усім, хто причетний до початку цієї війни. 

Не буде ніколи прощення росіянам. Не заслуговують вони на нормальне життя. Ненависть до усіх. І до тих, які  максимум, що зробили - це написали пост в інстаграмі “нєт вайнє”, і до хто мовчки виїхав та продовжує жити, наче це їх не стосується. Ненависть до усіх, хто керує бомбардувальниками. Хто окупував міста. Кому промили мізки. Хто дав їх промити сам. Хто просто має російське громадянство та пишається цим. 

Справедливість буде. 

Гріх не згадати, що вчора на територію підконтрольну Україні повернулись наші бійці, герої з Азовсталі. Вони пройшли пекло і, сподіваюсь, ніколи не будуть вимушені проходити його знову. 

Гори у пеклі расіся.

[somebodyhassaid]

девʼяносто другий день війни

Усе ще вірю, що колись перестану писати який день війни і почну писати “після війни” або просто перейду на григоріанський календар. 

Страшенна втома. Здається, що в мені закінчуються запаси енергії та позитиву. Цей світ такий ідіотський, що усе частіше хочеться або зникнути (тепер майже знаю, як це), або переміститись у далекі далекі краї, де нема війни, а є лише природа, книги та кава (а це мені завжди хотілось, втім навіть до війни я не змогла туди потрапити).

У вівторок збулась мала мрія. Я нарешті стала донором крові. Багато років я не наважувалась, оскільки знала, що мене будуть запевняти батьки, що я не готова до цього. А тут просто зрозуміла, що камон, 23 рочки, вже можу якось вирішити сама (та просто не казала їм про свій намір). Втім, я дійсно була не готова, але зрозуміла я це лише тоді, коли щаслива і трішки знекровлена підійшла до бару... та гепнулась без свідомості на підлогу. На якісь хвилини, а може меньше, я щасливо та дуже солодко спала, перебуваючи десь далеко-далеко від цього світу. Поки не відкрила очі. Стурбовані обличчя медсестри та інших донорів, інтерн, що тримає мої ноги догори, чиїсь руки мʼязують мені плечі, тупа посмішка від якогось страху на моєму обличчі. Так, здається, я вперше втратила свідомість у своєму житті. А як це відбулось? Не памʼятаю. Просто наче заснула, при чому дуже несподівано. Якщо так і помирають люди - не встигнувши зрозуміти увесь страх - то, мабудь, я тепер меньше боюсь смерті. 

Сьогодні пʼятниця, а у мене ще продовжує більшість часу боліти голова.  Втома навіть не проходить, щоб зʼявитись знову. Таке враження, що у фізичних можливостях я відкатилась добряче. Незважаючи на це, я однозначно піду донором ще. Хоча б якесь добро я повинна цьому світу. 

Потроху накриває депресія. Може це повʼязано з фізичним станом, та думаю, що це війна та кількість втрат та поразок на фронті так впливають. Постійно хочеться плакати (та плач нікому ще не дав свободи). 

З найближчими друзями я перестала спілкуватись через наші погляди. З колегами не бачусь через йобану війну. Усе життя зжалося до мрєї квартири, роботи (вдома), собаки і коханого хлопця. Щиро вдячна, що вони поруч. 

Дуже хочеться “на волю”. Я не заперечую, що ті, хто виїхав під час війни теж переживають багато складнощів, але, таке враження, що вони потроху (а може і не потроху) розпочали нове життя. Нові вулиці, будинки, подорожі. Я зараз про тих, хто не втратив роботу, житло та рідних. Про тих, хто просто поїхав, бо боявся залишатись у Києві. Дивлюсь на них, а на їх фото уже зовсім інший світ. Вони бігають, ходять на екскурсії, подорожують, працюють, подають візи у Канаду, дивляться на моря або океани. А я все там, де і була. У спальному районі Києва, звідки ще треба постаратись виїхати. Ні, я не страдалець. Але моє життя дуже обмежилось та зіпсувалось. 

Єдине, що дарує мені якесь дозвілля зараз - це книги. Як я вдячна собі, що з дитинства любила читати цікаві книжки. Максимально стараюсь зануритись туди у вільний час. Проживаю чужі життя за чашкою кави та уявляю, що це все проходить зі мною. Поки іншого задоволення від життя я для себе не знайшла. 

[somebodyhassaid]

сімдесят днів війни

Сімдесят!!! Сімдесят днів, як майже кожний живе інакше в Україні. Від страху, ейфорії, депресії і прийняття до переходу на старт цього циклу знову і знову. 

Усе більше турбує життя українців, які переїхали до різних частин країни. Усе частіше я знаходжу “зрадоньку” серед своїх. Це жахливо демотивує. Хочеться оточити себе людьми, які мають з тобою спільну думку щодо більшості подій, але навіть під час війни - мені це не вдається легко. 

Деякі друзі вже починають виправовувати росіян, влада починає вводити диктаторські закони (про покарання за образу правоохоронця), дехто підшумок зносить історичні забудівлі у Києві, поки увага активістів змістилась у бік волонтерської допомоги, хлопець переконує, що Україна бомбила Донбас у 2014 “просто потому что рускоговорящие”, у Львові не хочуть здавати житло переселенцям, та навіть у оголошеннях пишуть про це. І усе це разом з постійними обстрілами мого рідного міста з РСЗО. Мене це зводить з розуму. Мені вже почало здаватись, що от, зараз такий момент, що ми так усі обʼєднались проти агресора, але ніт. 

Може я занабто приділяю усьому цьому увагу (а як інакше блять, війна), але усе частіше хочеться просто звалити кудись далеко-далеко, де немає війн, де немає моїх друзів з їх російськими блогерами, де нема політики, де є вода, природа, зелень... Але це неможливо. Відчуваю себе наче у тюрмі, і разом із тим не дозволяю цим думкам тривати довго, тому що згадую про маріупільців і азовців під АзовСталем. Як це усе можливо?? Голова ходить обертом. 

[somebodyhassaid]

пʼятдесятий день війни

Пости з інстаграму виховали в нас хибну думку, що усе залежить від нас. Наше життя - в наших руках. Наші досягнення - даються по справедливості (ні). Dream big - і усе вдасться. Важко посперечатись, та й немає сенсу. У мирному житті це ще хоч якось могло працювати, але не тепер.

Зараз, думаю в багатьох, така фрустрація всередині, що наші життя - зовсім не в наших руках. Якогось хєра якісь довбойоби вирішили чинити нашу долю своїми лапами. Це злить та змушує закипати ненависті всередині. Ти не розумієш, заради чого уся ця війна, чому якісь івани пруть на мою землю, на землю, де зростали мої батьки, мої дідусі з бабусями. Чому вони майже усе життя прожили під окупацією російської імперії, а потім більшовиків і комуністів. Чому вони (кажу саме про своїх) не мали таку сильну самоідентифікацію тоді, як маємо ми сьогодні (слава богу). Чому русня не може відʼїбатись від нас та дати нормально жити? 

Причини ми усі розуміємо - жадібність, промиті мізки, відсутність критичного мислення і власної думки тощо. Перелік не дуже великий, але змістовний, хоча можна і продовжувати. Але якщо копати глибше - ну якого хєра? 

Будинки ми відбудуємо, інфраструктуру налагодимо, але хто поверне людей? Хто поверне дітей матерям? Тисячі людських душ покинули цей світ вже через руку цих дармоїдів, ще більше втратили своє життя, яке було до війни. Величезна трагедія цього часу відбувається навколо нас і нікуди від неї не втекти та не дітись. То є наше і воно болить і буде боліти, де б ти не знаходився, щоб ти не робив. 

Виявляється, що велике щастя жити без сирен за вікном та не боятись прильотів. Не читати новин по 50 разів на день вишукуючи новини про свої міста. Не дізнаватись про масові зґвалтовання дітей та жінок та замордованих людей, тіла яких знаходять кожного дня на звільнених територіях. Не залежити так від рішень декількох десятків людей, які можуть дати зброю, щоб захистити нас; які можуть посилити санкції, які змінять курс війни; які можуть взагалі навіть зробити держпереворіт в мордовії (адже усі знають, що революції можливі лише за сприяння верхівки). 

“Ти скоро звикнеш”, - каже мені мій хлопець, який поїхав з Горлівки, коли в 2014 розпочалась війна. Він свого часу слухав багато прильотів, має багато історій, в тому числі як і потрапили в його університет,  на наступний день після здачі сесії, і як біля дому влучили у міліцейський відділок, і як треба було готувати на вулиці, оскільки а ні води, а ні газу не було... 

А я не хочу звикати. Моє життя на паузі з 24-го лютого. І хоча в мене оновилась рутина і з кожним тижднем додаються якісь більш звичні справи, які я ще місяць тому перестала робити через тривогу - насолоджуватись життям я не можу. Хоч мені і пощастило, що я у Києві. Хоч біля мене прям поруч прильотів не було. Хоч як. Гнітюче відчуття та біль від напруги у шиї не зникає і не скоро зникне.     

[somebodyhassaid]

Світлини, які допомагають очікувати на перемогу 🍀