#жигимонта

[violatravel]

Часовня-усыпальница Ожешко - данный памятник #неоготики можно смело назвать одним из красивейших на территории #Беларуси. #Закозель, небольшая деревня в #Дрогичинском районе, #Брестской области. Место издавна было одной из основных резиденций рода Ожешко. Основатель рода Антоний #Ожешко, получил в дар от #Жигимонта II Августа полесские земли. В первые Закозель упоминается в 13 веке, однако сведения очень скупые, фактически в основном фигурирует лишь громко звучащая фамилия. Шляхетский род Ожешко обосновался на Полесье в XVI веке. В начале XIX века Никодим Ожешко построил здесь, в Закозели, настоящий дворец. Имение окружал пейзажно–регулярный парк, занимавший площадь около 30 гектаров, который частично сохранился. Настоящим украшением дворцово–паркового комплекса являлась монументальная #каплица–усыпальница, построенная в 1849 году польским архитектором Франтишеком #Ящольдом. В Беларуси это один из самых ярких памятников неоготики. На фасаде каплицы на сегодняшний день сохранились два чугунных щита с гербами двух ветвей рода Ожешко. Внутри находился алтарь из мрамора и металла. В склепе под каплицей — захоронение." Полуразрушенная и заброшенная каплица в 2009 году привлекла внимание археологов. Считалось, что усыпальница давно разграблена. Вход внутрь был открыт и долгое время часовня никак не охранялась. Однако не смотря на это археологи нашли в склепе под каплицей человеческие останки. #VIOLATRAVEL #travel #путешествиепобеларуси #путешествие #турвбеларусь #тур #экскурсии (at каплица-усыпальница рода Ожешковых) https://www.instagram.com/p/CTlt_gBoJ2p/?utm_medium=tumblr

[pokrovworld-blog]

Андрій Рибалко: Український націоналізм та європейський світогляд

Що роблять люди, коли збираються за чашкою кави чи чогось міцнішого? Не знаю як ви, а в мене з'являється чудова нагода поговорити про історію та ідеологію. Цей пост коротке узагальнення моїх думок та останніх дискусій щодо актуальності українського націоналізму. Я вважаю, що ця ідеологія була найкращою відповіддю на питання національно-визвольної боротьби у середині ХХ століття. Значна частина його положень лишаються актуальними досі, як ідейне підґрунтя. Червоно-чорні прапори, Гімн нової армії, Слава Україні – це те, з чим ми йдемо у черговий визвольний похід проти Росії. І тут наш націоналізм минулого століття актуальний як ніколи, бо і наш ворог загубився у часі і знаходиться там же. Однак війна хоч і найважливіше питання, але не єдине. Крім східного фронту є західний світ. Ідеологія українського націоналізму оунівського зразка є класичною політичною релігією – ефективною в добу Модерну, але безпорадною в добу Постмодерну. Наприклад націоналізм ХХ століття не міг мати конкретних відповідей на питань століття ХХІ: глобалізації, масової міграції, прав людини. Догматичність політичної релігії та високий авторитет вже мертвих ідеологів не дозволили спадкоємцям доповнити чи переосмислити ідеологію. Поки націоналісти повторювали догми на вишкільних таборах в лісі, лібералізм нав'язував порядок денний у містах. Згодом націоналісти пішли воювати на схід, а ліберали лишися будувати державу. У багатьох моїх знайомих на столі стоять поруч два прапорці: червоно-чорний та синій з жовтими зірочками. Перший для них – символ боротьби, другий - символ майбутнього. Свого майбутнього націоналізм їм не запропонував. На сторінках праць Донцова чи Сціборського марно шукати відповіді на питання доцільності вступу України в Європейський Союз. Балто-Чорномоська вісь Юрія Липи – це наша мрія і перспектива. Але ЄС – наша реальність. Однією з наших проблем є відсутність власного погляду на Європу. Бо той, що принесений нам із зовні, у вітчизняній інтерпретації формулюється "Дайте й нам, бідним родичам, сісти за один стіл із шанованим товариством". На Майдані було чудове гасло: "Україна – це Європа!". Однак в нашій побутовій ментальності взагалі відсутнє розуміння, що ми є невід'ємною частиною європейської цивілізації. Ми досі кудись йдемо й озираємося, раз по раз питаючи: "Як на це подивиться Європа?" На рівні масової свідомості панує уявлення про Європу як про "сите життя + гейпаради". При чому деякі ліберальні екстремісти наполягають, що сите життя є наслідком гейпарадів, а не навпаки. А ватники і навіть наші ультрапатріоти наполягають, що якщо там такі паради, то Європа – зло, ми не Європа і нам туди не треба. Нам, як людям з правими поглядами, сумно, що сьогодні політичний істеблішмент розвинених країн ЄС є ліберальним. Однак не можна вбивати лева за те, що на ньому розвелися блохи. Його треба лікувати. Адже наша Європа – це велика християнська цивілізація. Європа – це місце для Бога, це місце для служіння, і це місце для подвигу. Бути європейцем – це мислити особистостями та героями і творити історію. Саме цю Європу ми любимо і нею захоплюємося. Україна завжди була і залишається Європою. На жаль, в нашій масовій свідомості практично відсутні наші власні постаті та події загальноєвропейського контексту, бо ідеологи попередніх століть просто не заклали нам їх. Логіка визвольного руху змушувала мислителів попереднього століття применшувати роль української політичної еліти Речі Посполитої чи Австро-Угорської імперії та акцентувати увагу на героїв визвольних змагань. Тоді, на початку ХХ століття, необхідно було надихнути українців на боротьбу проти діючих імперій. Тому героями національно-визвольної боротьби посмертно проголошувалися постаті XVII-XVIII століття, які насправді зовсім з інших мотивів очолювали боротьбу проти тогочасної влади чи ладу. Однак тепер, коли ми вже маємо власну державу, на порядку денному стоять інші питання: консолідації нації, діалогу із сусідами, а також розуміння ролі нас та наших предків у європейському просторі. Минуле – це дзеркало майбутнього. І, якщо ми зазираємо у минуле, а бачимо там лише піт та сльози поневоленого люду, то на таке ж майбутнє прирікаємо свій народ. Дійсно, нашою історичною трагедією є те, що із XIII століття Київ перестав бути геополітичним центром. Однак це не означає, що з часів Батия аж до часів Чорновола тривала доба національного гноблення з короткими проміжками свободи. Така депресивна концепція виховує меншовартість українця. Народницька концепція Грушевського та інших соціалістичних істориків можливо була актуальною на початку ХХ століття, але не зараз. Адже у часи бездержавності український етнос представляли не лише козаки та селяни. Так, наша політична еліта була інтегрована в інші державні утворення. Але слід нагадувати, що політичні нації та національні держави виникають лише в ХІХ столітті. До цього ж часу говорити про якесь "національне пригноблення" можна лише умовно, адже у в ті часи сувереном та джерелом влади був монарх, а не нація. І те, що українська еліта (князі та шляхта) відповідно до правил тогочасного цивілізованого світу зберігали вірність своєму монарху, не означає, що вони служили інтересам чужого народу. Ми не маємо права віддати полякам Ярему Вишневецького тільки тому, що проти нього боровся Богдан Хмельницький. У нашій історичні концепції повинні мати місце і Северин Наливайко, і Костянтин Острозький. Не зважаючи, що ці люди стояли один проти одного на полі бою, кожен з них є своїм. Чому нам дуже важливо зберегти розуміння, що тогочасна еліта була нашою, українською? Бо в ті часи політику творили не селяни, а лицарський стан. Козаки, яких ми любимо і шануємо, свої війни вели за те, щоб повноправно увійти до цього стану. Але наш народ – це не лише козаки. Що знає пересічний українець про Жигимонта Корибутовича, князя Новгород-Сіверського? А це людина, про яку треба знімати фільми. В 17 років - учасник Грюнвальдської битви, де взяв замок Прабут. Згодом взяв участь у гуситських війнах в Чехії, де переміг війська імператора Священної Римської Імперії Сигизмунда І. У 1422 році Корибутович тріумфально увійшов до Праги та був проголошений королем Богемії. Щось знає українець про з'їзд європейських монархів у Луцьку? Десь так же як і про Корибутовича. А якщо щось й чув, то про те скільки там випили вина та з'їли м'яса – ось погляд на історію через призму народництва. Коли ми відшукаємо та актуалізуємо десяток таких постатей та подій у нашому національному пантеоні, ми завжди знайдемо про що поговорити з німцем, французом, іспанцем. Герої нашої національно-визвольної боротьби дорогі нам, але вони не цікаві їм. Інколи трапляється так, що наші герої – це їхні люті вороги. А ми маємо і можемо говорити не з позиції ворогів чи бідних родичів, а як європейці і нащадки європейців. Повертаючись до націоналізму. Ми його не маємо права перекреслити і відкинути. Це частина нашої історії і нашої політичної думки. Ми любимо його так же само, як любимо дідуся. Шануємо традицію і пам'ятаємо, що в наших жилах пульсує кров героїв. Однак знаючи своє походження, нам належить творити майбутнє України, а для цього необхідно переосмислити наше минуле. Щоб кожен українець гордо і сміливо міг сказати: "Україна – це Європа!". Андрій Рибалко Read the full article