#оголеність

[jlmmyoo]

тепла зелень жовтневих провулків стала закономірно віддавати ностальгією.

різкий вітер куйовдить довге волосся, яке гірко вицвітає; руки все ж зрадницько замерзають від кави з льодом; знімки робляться швидше для пташечки, ніж зі справжнього бажання зберегти момент — від цього шкода.

справи підтягуються одна за одною — встигай тільки дихати — і ховають тебе під свіжосписаними аркушами, як гаряче шурхотливе листя застилає втомлену землю. хочеться сховатись під цим шаром, дочекатися злив і виплакати в їхнє лоно все, що тягнулося безмірним дротом стільки місяців. сонце віддаляється — і лиш би ненадовго.

"коли ти не вдома, тобі завжди, завжди холодніше".

все воно мине, а поки пиши: списуй нові й нові аркуші, вкривай тремтливий дріт примарно щільними шарами 🍂, наповнюйся осінньою надією на те, що тривожна його оголеність не стане раптом явною від єдин��го подуву вітру.

[bez-nichoho]

Безбарвно, помірна важкість буття, більше десяти за Цельсієм

Прогнози погоди доводиться перевіряти щодня. Бо допоки не відбувається нічого доброго, єдина надія на погоду - що вона зміниться, принісши довгу і сніжну зиму, сніги якої сховають під собою усю ту чорноту і гнилизну, яка наповнює простір довкола нас ще від середини осені. Вчора був дощ і було легше. Вечори, повні твердої темряви, стають легшими, коли йде дощ. Його слухати приємніше, аніж слухати темряву - її мовчання, від якого аж дзвенить у вухах. У якомусь із ранніх віршів я писав, що іноді варто слухати тишу. І мав рацію. Але я тоді ще не знав, що коли слухаєш її надто багато, надто часто, стає недобре. Так можна і себе загубити - у цій тиші, схожій на невелике, але глибоке озеро, яке манить своєю вдаваною несерйозністю легковажних, забираючи їх у свої незвідані глибини навічно. Я уже давно не пишу таких віршів. Добре, що досі пишу хоча б якісь.

Наприкінці це десятиліття вирішило показати усім своє справжнє обличчя, про яке ми, зрештою, давно здогадувались. Сьогодні намагаюсь пригадати, як я увійшов у це десятиліття. Яким був кінець 2009 року. Але пригадати не можу. Як і початку нового десятиліття, початок 2010 року. Просто пам’ятаю, що такий був. Тверді спогади починаються уже від 2011-го, та і то найбільше через те, що тоді мені пощастило відправитись на цілий місяць у мандри і кататись Україною на велосипеді 32 дні, залишаючи позаду більше двох з половиною тисяч кілометрів. Тоді було добре. Пригадую, що було після того. Пригадую, що було до того - себто десь до середини 2009-го. Але ��омусь саме ніяк не можу пригадати, як було і що було наприкінці 2009-го, на початку 2010-го. Цей період ніяк не винирне із темних вод пам’яті, немов пам’ять така ж, як і тиша, що схожа на невелике, але глибоке озеро. Зрештою, може то і на краще.

Цікаво, якою була погода наприкінці 2009 року. Чомусь видається, що було якось так, як є сьогодні. Себто нічого доброго не було: мокрота і гниття, оголеність і сірість. Але не все так погано. Якщо тоді теж було зле, але все ж ми увійшли у це десятиліття і відбули його без вагомих втрат, не загубивши себе у жодних глибоких водах, то і це десятиліття якось перебудемо. Головне - не забувати перевіряти прогнози погоди. 221219

[kotykpht]

Спочатку він, Адам, просто маскує шрами після вуличної бійки, але поступово починає викривати перед об’єктивом камери всю неприкриту суть справжніх переживань. Безрозсудних, іноді жіночних, що поступово під незримим впливом оточуючої реальності набувають холодності, відчуженості, чогось диявольського. p>В поезії ви можете помітити багато асоціацій з тілесністю, тактильними і візуальними чуттями. А також багато деталей, які здаються випадковими або викликають відчуття дежавю. Деякі рядки віршів висловлюють тендітність, сором‘язливість, оголеність перед читачем і абсолютну розмитість думок. Ця поезія, наче сон, який дуже важко вхопити і запам‘ятати. І це має прямий зв‘язок з історією ліричного героя, який насправді являє собою метафору реальних подій, пережитих авторами.

[astrolabiumpublishing]

Оголений нерв ірландського серця

Леся Салій. Газета «День»: ��78-79, (2021).

Вийшов друком український переклад роману Донала Раяна «Серце на шарнірі».

Ось уже четвертий рік українське видавництво «Астролябія» реалізовує проект «Класична та сучасна європейська література в Україні» — перекладає українською мовою європейську художню класику, а також твори сучасних прозаїків (за фінансової підтримки програми «Креативна Європа» Європейської Комісії). У фокусі проекту невипадково (бо вже не вперше) опинилася й ірландська література: футуристичний гангстерський роман Кевіна Баррі «Місто Боуган» (у перекладі Ярослави Стріхи, 2018), прозова збірка «Таємна троянда» нобелівського лауреата Вільяма Батлера Єйтса (у перекладі Олени О’Лір, 2020), історико-кримінальний роман «Зоря морів» Джозефа О’Коннора (у перекладі Ярослави Стріхи, 2021), а також «фрагментарний» дебютний Донала Раяна «Серце на шарнірі» (переклад Ольги Демиденко).

Роман Раяна (в оригіналі — The Spinning Heart) вийшов друком 2012 року і здобув чимале визнання: став лауреатом Ірландської книжкової премії у двох номінаціях (2012), отримав премію газети «The Guardian» (2013), Літературну премію Європейського Союзу (2015), переміг у номінації «Ірландська книга десятиліття» на Дублінському книжковому фестивалі (2016), був номінований на Букерівську премію (2012)... Як то часто буває з книжками, які згодом стають бестселерами (пригадайте історію видання «Гаррі Поттера» Джоан Роулінг), шлях до успіху цього роману був непростий: буквально десятки видавців відмовляли Раянові — тодішньому державному чиновнику, — аж поки дублінське видавництво The Lilliput Press не ризикнуло і таки видало його друком.

ЖИТТЯ ПІД ЧАС ЕКОНОМІЧНОГО КОЛАПСУ

Про що ж ідеться у цьому композиційно простому й змістовно проникливому романі, що зачепив «за живе», спонукав тисячі ірландців упізнати в ньому себе, наче в ментальному дзеркалі, та й не лише їх (роман перекладений на понад 10 мов)? Сюжет, не без інтриги, розгортається навколо теми економічної кризи в Ірландії після 2008 року. У країні, яку ще недавно називали «кельтським тигром» за швидке економічне зростання, різко впав попит на нерухомість; будинки, які масово будували в кредит, враз стали нікому не потрібні: банки-власники не могли їх продати. Люди опинилися в пастці: тисячі різко втратили роботу, не було грошей, щоб виплатити іпотеку, декому довелося жити в недобудованих котеджах в мікрорайонах-примарах: «У цьому мікрорайоні сорок чотири будинки. Я живу у двадцять третьому. У сороковому живе стара жіночка. І більше в жодному ніхто не живе, крім привидів тих, кого ніколи не існувало». І коли у великих містах ще можна було дати собі раду, то маленькі маргінальні містечка і села раптом опинилися в ізоляції, віч-на-віч зі своїми проблемами, безнадією і страхами, з тотальною непевністю у завтрашньому дні: «А я отут, втратив усе, мов та сирота, і набираюся страху, як човен води»; «Уявіть, як це — раптово стати непотрібним».

У такому економічному становищі, в такому психологічному контексті звучить відчайдушний монолог 21 персонажа — будівельників та їхніх дружин, закомплексованих матерів, батьків та їхніх дітей, іммігрантів та ірландців, невротиків, шизофреніків; брехунів, шахраїв і тих, хто зумів зберегти людські чесноти.

Донал Раян

Усе це не вигадані, а реальні історії, з яких автор, як сам зізнавався в інтерв’ю «The Guardian», змонтував свою книжку. У той час Раян працював у Національному управлінні з питань зайнятості, як юрист та інспектор праці щодня спілкувався з людьми — і буквально відчував «биття їхнього серця». Як працівник державного сектору він теж зазнав удару: йому знизили зарплату, і він мусив думати про додатковий заробіток. За іронією долі, «додатковим заробітком» стало письмо. Бо Раян справді вмів і любив це робити. «Був 2010 рік, наслідки фінансового краху досі давалися взнаки. Я тонув у боргах, коли писав «Серце на шарнірі», і спостерігав, як люди навколо мене втрачають заробіток, власні відчуття, а в деяких випадках і життя», — писав він у передмові до грецького перекладу цього твору (вийшов друком у 2020-му). Певно, тому його роман настільки переконливий: Раян не лише відчував биття тих зраджених і зранених сердець — він сам був тим серцем. Звучав в унісон без нотки фальшу — це відчуває читач. Однак підхід до вибору теми був прагматичний: «Я цинічно подумав: яка зараз прогалина на ринку? Тепер люди вже почали писати на цю тему — Клер Кілрой, Родді Дойл. Мені тоді просто дуже пощастило». Ця прагматика відчутна в не одній репліці — жодної сентиментальності, лише сувора оголеність дійсності й нервів.

У романі немає й крихти пафосу. Він дуже людський. Персонажі не намагаються бути якимись. Ми взагалі небагато про них знаємо: просто слухаємо оті внутрішні монологи мешканців вигаданого провінційного містечка, в якому збанкрутувала місцева будівельна фірма, а продажний бос — «хапуга й аферюга» Покі Барк втік з країни і кинув напризволяще своїх працівників: «Він мав цілих сім років, щоб ліпити будинки з картону і малярної стрічки, — і їх розкуповували ще до закінчення будівництва. Люди ночами стояли у чергах, щоб купити собі ті доми-коробки, збиті докупи, мов собачі будки».

ЗРАНЕНА ЛЮДИНА, ЩО ЗБЕРІГАЄ ГУМАННІСТЬ

Голоси 21 персонажа — це зріз суспільства, представників ірландської глибинки. Економічний колапс — це лиш те, що на поверхні, що рухає сюжет, що стало причиною багатьох негараздів і сімейних / робочих конфліктів. Насправді цей текст про глибини людської душі, химери її підсвідомості, її темряву і потаємні бажання (ні, не лише сексуальні, хоч і їх у романі не бракує): «Я знав те відчуття, що привело їх згори вниз до темного озера. Його води притягують. Під тими хвильками чатує смерть. Думаю, втопитися легко. Треба тільки вдихнути повні легені води і все, ти вже відпливаєш у небуття».

Глобальна економічна криза не для кожного персонажа стає причиною особистої психологічної кризи — насправді ці процеси почалися задовго до рецесії, яка їх лише підсвітила, загострила. Ми чуємо сповідь Брайді, яка 20 років тому втратила маленького сина, після чого розлучилася з чоловіком, дистанціювалася від усіх інших своїх дітей і тепер не розуміє: «Як узагалі так сталося, що я дозволила одній дитині забрати все моє серце?». Чуємо Джозі Барка, який усе життя почувається винним за те, що любив свого первістка більше, аніж другого сина — Покі. Саме йому як покуту перед собою Джозі передав увесь свій бізнес, але той виявився паскудником, що не шанував праці чесних людей: «Він таким поганцем став чи таким і вродився?». Чуємо головного героя — Боббі Магона — люблячого чоловіка, надійного товариша, відповідального працівника, у чиїх очах ховався страх, сумнів, сором’язливість і смуток. У його доброму серці було досить місця і для ненависті до свого батька, чия злоба отруїла життя Боббі і звела в могилу дорогу матір: «Френк ніколи й пальцем не торкнувся сина чи дружини. Просто їхнє життя проживалося в жахливому, нестерпному холоді, безперервному приниженні духу, то була похмура, бентежна каторга, поділена на дні й ночі нестямного гніву, коли батько трощив будинок, а мама хапала малого Боббі й тікала геть...». А ще голос повії Лілі, що перебачила у своєму порозі багато очей — «спраглих, коли заходили, і винуватих, ��оли йшли геть», — і приречена на самотню старість, бо діти соромляться її; шизофреніка Тревора, в голові якого виникає «дивний образ мами з роздвоєним зміїним язиком»; і навіть голос покійника, що після наглої смерті снує привидом у власному домі. Ці персонажі з’являються у життях одне одного, і з кожним новим монологом ми все більше дізнаємося про їхнє минуле, що пояснює теперішнє.

Довіру до тексту формує не лише спосіб викладу, а й мова персонажів — жива, невимушена, пересипана діалектами, соковитою лайкою і цинічним гумором: «Поджо кілька років тому зробили потрійне шунтування серця. У ньому стільки мідних трубок, шо коли йому знов стане зле, прийдеться кликати сантехніка». Попри те, що роман зачіпає дуже складні соціально-психологічні теми, по ньому зовсім не залишається трагедійного чи песимістичного присмаку. Радше навпаки: «Мамуся раніше завжди влаштовувала таткові концерт, якщо він випадково промовляв при мені те слово, але зараз вона сама постійно його повторює. Це прикольне слово. Курва, курва, курва». У тих потоках внутрішнього мовлення ми одразу діагностуємо рівень інтелекту, емоційну зрілість і психічний стан персонажа.

Усім цим чоловікам і жінкам жилося нелегко, але багато з них зуміли вберегти гуманність, лагідність свого серця (попри дитячі психічні травми та конфлікти з батьками, дітьми, партнерами). Саме воно, оте серце, стає ненав’язливим символом роману. Металеве і облущене, настромлене на шарнір на приземистих воротях Френка Магона, воно крутиться на вітрі — «скрип, скрип, скрип». Як життя кожного персонажа. «Його б обшкрябати й пошліфувати, пофарбувати й змастити» — як і серця тих вразливих, побитих життям і втратами, пригнічених людей, з-під чиїх ніг хтось різко вибив опору.

Раян нікого не вчить. Не осуджує. Не моралізує. Бо всяка безпідставна впевненість, за його словами, — анафема творчості. У вже згаданій передмові до видання свого роману грецькою мовою він каже, що «серце цієї книжки — це зранена людина, а душа цієї книжки — це шлюб». А також родинні взаємини. Надавши голос цим людям та їхнім часто патологічним стосункам, Раян закінчує свій роман риторично: «...В чому річ? Хіба ж тільки в любові?». У стосунках важать справжні почуття. Вони спонукають крутитися на життєвих вітрах навіть металеві серця.

Леся САЛІЙ, кандидат філологічних наук, науковий співробітник відділу франкознавства Інституту Івана Франка НАН України

Газета «День»: №78-79, (2021)

Рубрика: Українці - читайте!

[sunshine-peach]

Я думала, що ж тут написати і чому ця світлина має взагалі бути. Зрозуміла я чому і як лише після того, як обробила її. Оголеність це не сила, це слабкість. І наразі я емоційно виснажена тобто слабка. Мене переслідує минуле, я вельми гостро на нього реагую. Воно наче ланцюг, що висить на шиї. Я не можу нормально спати, бо мій мозок починає підкидувати жахливі малюнки того, що було і того, що не буде проте це все переплітається в покручені спогади, яких не було. І організм відповідає на це психосоматикою. Рефлексія доводить до зриву, тож я знов все заперечую та втрачаю голос і це боляче. #депресіяолі #депресія #олящосьговорить #самоусвідлмлення #укрінста #селфі https://www.instagram.com/vytrymana/p/BvMImshn0vk/?utm_source=ig_tumblr_share&igshid=qo9ke9v74m48

[telegid]

Співачка Схожа: Настав час #зніматимаски (ПРЕМ’ЄРА)

Співачка Схожа: Настав час #зніматимаски (ПРЕМ’ЄРА)

Схожа — романтична співачка, під історії якої хочеться танцювати. Її сингл «Гола» пропонує не ховатися за фільтрами та шаблонами, а навпаки — закликає відкриватися світу і знімати маски.

«Моя задача показати, що оголеність — це не про еротику або пошлість. Це щирість у словах та відкритість у почуттях», — говорить Схожа.

Мета…