yearsinalife-blog1 - Tumblr blog

[yearsinalife-blog1]

Цінувати кожен момент

Написала останній пост на початку свого досвіду. Досі пам’ятаю, як сиділа на балконі нового будинку, внизу висвічувала фіолетова неонова вивіска. Ще тоді я була розгублена, не знала, як пройде рік, хотіла змінити світ і все навколо, а потрібно було починати з себе. Я не скажу, що цей рік був легким. Ні. Це був один з найважчих років мого життя, але водночас один із найщасливіших.

Уроки життя.

Люди поводяться так, як їх виховали і найголовніше, як вони виховали самі себе. Не очікуйте, що вам прямо в лице скажуть, що ви робите не так, що потрібно змінити, продовжити і що іншим не подобається. Люди бояться цього. Це я вивчила, коли ранком просиналася із дозою нових негативних повідомлень і намагалася вирішити ситуацію, адаптуватися до довкілля. Коли ти не подобаєшся іншим, бо просто робиш свою роботу, а не фокусуєшся на “bonding”. Що робити в такій ситуації? Я досі вчуся. А найгірше - це те, що починаєш сумніватися в собі, боїшся нового досвіду через “А якщо інші мене також не приймуть”. Не вірю, що пишу це, але просто забийте. Я завжди буду пам’ятати слова мого тім лідера “не тільки ентеті вибирає тебе, але і ми маєш вибирати ентеті”. Тому на грубості не відповідайте гробостями, бо у вас інші цінності, у вас справжні цінності, просто пожалійте ту людину і живіть далі.

Команда - то твоя сім’я.

Мені повезло з командою. Ні, ми не були людьми, які з першого моменту поріднилися, почали тіскати один одного і жити не могли в розлуці. Одна бразилійка терпіти мене не могла. Що ж, ми живемо в одній кімнаті і спимо на одному ліжку. Біднятко. Їй приходиться миритися з тим, що я займаю майже все ліжко, коли сплю. Ми досі сваримося і не боїмося сказати в лице, що справді думаємо. Коли я не стала президентом, вони були поруч. Я сміялася, щоб не плакати, а вони плакали, хотіли звільнитися і  були роздавлені. Вони підтримували мене, ми були одне ціле. Коли Хуан алакав від нервого зриву, ми були там. Коли бабуся Еліс померла, ми були там. Коли нас хотіли звільнити, ми всі були разом, а потім поїхали на море, бо хулі. Я не забуду той момент, коли ми сиділи в Задарі на пірсі, захід сонця, робили фотографії, пили пиво і просто насолоджувалися, що ми разом, разом останні дні. Ми дивился la casa de papel, король лев і ще кучу всього і насолоджувалися. Вони угарали, коли я співала, адже співаю я справді кепсько і просили співати ще, а потім постили сторіс в інсту. Як після роботи всі йшли в малі медо і купували літру пива, а потім картоплю в фрайс фекторі. Вчили мене рухати бедрами, говорити португальські фрази. Флор завжди щось забувала, або не звертала увагу. Такі моменти роблять вам командою. Вміння висловити думку, вміння підтримати і зрозуміти, вміння відкритися іншим і вміння насолоджуватися будучи собою.

Ти унікальний.

Мммм. Складна тема для мене. Адже я все життя вимагала від себе більшого. Я ніколи не цінувала, що я досягла, або чого ні. Я завжди дивилася на інших і думала, що я там не можу. Якось мій коуч сказала мені. Кожна людина унікальна. А потім я зрозуміла. Так. Мені 22, я живу в іншій країні, переїжджаю ще в одну. Я роблю, що люблю. Я вступила у ВУЗ, який хотіла. Я закінчила його. Я люблю фентезі і хороші фільми. В мене блакитні очі і кривуваті зуби. Я відкрита до людей і досить наївна. Можливо це і є моя сильна сторона? Я справді унікальна. 

Вибачте за помилки. Все рівно це ніхто не прочитає, але це залишиться для мене, як нагадування, що через 5 днів, перша людина з команди поїде. Як нагадування мого досвіду в Хорватії. Моїх життєвих провалів і перемог.

[yearsinalife-blog1]

Розпочнемо гру

Що ж, потрібно розпочати нову сторінку мого життя. Прийшло відчуття, що настав час цього блогу. Пишу перші слова, а по шкірі бігають мурашки і живіт зводить в судомах. Сакральний момент. Напевно тому, що кожна буква моїх електронних думок волає про те, що вороття нема.  Як це бути іноземцем, Не знати кожну вуличку, затишне місце, де можна заховатися із самотою, не знати, де продається найсмачніша кава, де грає така люба вуху музика, куди подітися, коли серце розриває смуток.  Насправді це неперевершене відчуття. Ти як Магелан або Френсіс Дрейк. Відкриваєш себе світу і світ відкривається тобі. Ти починаєш краще розуміти себе, бо знаходишся на межі. Дороги назад нема, лише вперед, і залежить тільки від тебе, чи ступати повільно і боязко, або бігти як 400 м. Різко. Зараз або ніколи. Ти і дорога.  Я обрала другий варіант. Загреб, з цього моменту я відкрита для тебе. Але я обираю марафон, а не 400. Різко, рвучко, шалено, але довго й роздумливо.

[yearsinalife-blog1]

Не знаю про що, і хто це написав

Давно вже нічого не писала. Відвикла. За всім хаосом, поворотами долі і ошалешуючими ударами по серцю і голові геть відвикла від цих, таких на перший погляд, непомітних букв, які з’являються після швидкого натиску на клавішу. Я не скажу зараз нічого нового. Просто маю палючу нетерпимість перелити вміст моїх думок в електронний формат. Що я зрозуміла за ці два місяці щурячих перегонів (або що так бажаю зрозуміти, але ніяк не можу прийняти), що потрібно цінувати моменти. Ось в цю одну секундочку все може бути ідеально і так атмосферно наповнено спокоєм і гармонією всього Всесвіту, а в наступну секунду все летить до біса. (Саме так пройшли мої уже три місяці) Що ж дійшло до мої такої тугої головешки, це те що речі, люди, погода, відношення можуть змінитися, піти чи пропасти, а момент залишиться із вами, стане частинкою вас, і буде гріти протягом кількох днів чи навіть років.  От сьогодні, наприклад, сиділи ми з дівчатами в кафешці, горіла свічка, я наминала улюблену піцу і раптово усвідомила, що можливо це був останній раз, коли ми так безтурботно обговорюємо із пристрастю і шаленим “негодованием” речі, що турбують, останній раз, коли ми взагалі зібралися.  А потім була гойдалка. Дивно. За чотири роки жодного разу там була.А де я ще не була? А чого я ще не зробила? А на що я витрачала свій час?  Ми не надаємо великої уваги моментам впадаючи в рутину життя, яка навалюється на нас як той камінь на Сізіфа. Ми зовсім не вміємо ставити пріоритети. Не вміємо бути вдячними.  Ми лише гонимося за людьми, які не цінують, за майбутнім, яке не для нас, за мріями, які ми ж самі собі нав’язали маніакальним бажанням.  Саме моменти роблять нас живими. Потрібно жити так, щоб було про що згадати під зоряним небом. Потрібно насолодитися моментом сповна. Щоб змогти про нього згадати. Якось так. Відвикла.

[yearsinalife-blog1]

Люди як пакетик чаю

Є люди легкі, як улюблена пісня, на яку запав протягом кількох тижнів, яким просто хочеться зателефонувати, відкрити свої думки і почуття. В тебе немає страху бути зрадженим і мати досвід, коли хтось просто витер об тебе ноги як об ганчірку. Для мене такі люди як пакетик чаю. Ти опускаєш його в чашкуі він перебуває  в невагомості, так і коливається у воді і ніяк не тоне. Під час цього він ще й віддає чарівний аромат, і забарвляє просту воду кольором осіннього листя, а тепло готового вже чаю розливається по твому тілу.

Таким людям не важливо, хто ти, які досягнення маєш, чим знаменитий. Їм важливо, яка ти людина. Так, саме людина, адже справжніх людей зараз одиниці. Людей, які є опорою і підтримкою, які прийдуть на допомогуі не спитають нічого взамін, яким можна зателефонувати в пізній вечір і сказати “я прийду”, а у відповідь почуєш “ставлю чайник” чи просто “можеш залишитися”, з якими можеш о 6 ранку плакати над мелодрамою, а потім іти на заняття.  Цінуйте людей, а не речі, їх не знайти ні в бутіках, ні на секонді.

[yearsinalife-blog1]

Вони мають у вухах байдужість

Відносини з іншими людьми завжди були важливим елементом життя. І ні, не лише важливим, а й до біса складним. Ніяк не могла зрозуміти, як можна начхати на інших, на втрачений ними час, на їх зусилля, на їх любов до вас. От є собі людина. Для неї не є проблемою поставити інтереси інших людей вище своїх, для неї нема проблеми в зміні планів і допомозі іншим. Проте цього ніхто не цінує. Ти думаєш, що щось не так в тобі, починаєш покращувати, ситуацію, а нічого ж не змінюється. Люди сприймають це як належне. А так хочеться інколи почути просте “Спасибі" Ну хіба може існувати такий альтруїзм? А як же ж его, яке точить душу як черв’як? Це питання самовіддачі і віри в людей. Ти думаєш, що можеш змінити весь світ, ти приділяєш свій час, щоб навчити іншим, допомогти їм відкрити очі, звільнитися від кайданів рамок і стереотипів. А вони сліпці і далі ходять закуті по-колу, бо крім їх сліпоти, вони мають у вухах байдужість.  А потрібно ж зробити так мало. Почати цінувати працю інших людей. Альтруїсти тепер вимираючий вид і їм потрібен грін піс.

[yearsinalife-blog1]

beauty lies in simplicity

[yearsinalife-blog1]

Зміни у повітрі

Все частіше помічаю, як люди прагнуть змін у житті. Кожного дня вони засинають і просинаються із думкою, що наступний день стане особливим. Вони отримають підвищення, почнуть досконало розмовляти кількома мовами, навчаться малювати, або виконають якусь інші бажану мрію. Проте, мрії залишаються всього навсього мріями. Адже нічого не було зроблено для переведення їх в інший статус. Не прилитить чарівна фея, змахне паличкою і змінить їх життя. Найжахливіше в цьому, що я помічаю цю тенденцію і за собою. Були дані обіцянки, побудовані плани розвитку, поставлені цілі на наступний 2017, і на цьому все й скінчилося. Ранком закрадається зрадлива думка в голову: “Відпочинь ще деньок, а завтра почнеш. Нікуди робота від тебе не втече”. Так пройшло вже 10 днів. Можливо робота і не втече, але життя витікає крізь пальці і мою байдужість. Чи досягне успіху людина, яка нічого не робить для цього? Ніколи. А можливо це не лінь. Можливо це фобія. Хто зна. Як це не називай, а суть не змінюється. Зміни не літають у повітрі, ми самі їх творимо.