aileenpalladi

[aileenpalladi]

Книжкова поличка «Про Жінок і сіль»

Ґабрієла Ґарсіа “Про Жінок і сіль”

9/10

Ця книга – мистецтво у чистому вигляді, що відчуваєш вже з перших сторінок. Вона відверта, болісна й прекрасна. 

Авторка знайомить нас із долями двох родинних гілок з Куби: одна містить аж шість поколінь жінок, інша ж включає лише мати та дочку. Проте читачеві не варто хвилюватись щодо плутанини –  на перших сторінках є схеми родоводів, які дуже допомагають зорієнтуватись. Деякі з героїнь втекли в Америку, деякі — ні, але всі їхні життя переплітаються між собою, за химерними примхами обставин. 

Ви жодного разу не відчуєте, ніби читаєте вигадану історію. Можливо, вам навіть буде трохи ніяково від реалістичності всього, що відбувається у творі. Авторка ніби надає нам можливість заглянути у чуже життя, побачити забагато особистого. Найвразливішого. Це відчуття реальності переслідуватиме читача, навіть не зважаючи на неймовірно майстерне використання метафор та багаторівневість тексту. Тут і проведення паралелей між біженцями та птахами, і молитва Діві Марії, що вибита татуюванням на руці ґвалтівника. Тут є все, але найбільше мене вразила пума. Її образ був використаний як уособлення насильства – дика тварина, що не має перебувати в домі. Проте, її там тримають і годують. Про неї знають сусіди, та мовчать, доки не стане занадто пізно. 

Під час читання, для мене стало великою несподіванкою те, наскільки в деяких моментах легко забути, що йдеться про далеку Кубу. “Совєти” шматували всіх однаково. Ми не зможемо це не впізнати.

Червоною ниткою через всю книгу йде здавлений крик від несправедливості. Стає дуже страшно, коли усвідомлюєш, що багато з описаного відбувається всюди у світі. Коли труп жінки відлякує педофіла від дитини. Коли кожне попереднє покоління приносить себе в жертву, аби наступне мало хоча б шанс вижити. 

Я навмисне уникаю детальної розмови про сюжет в цьому огляді. Він занадто емоційний та різноманітний, аби спростити його до кількох абзаців. Тож, я щиро раджу, раджу і ще раз раджу цю книгу абсолютно всім. Дуже сподіваюсь, що Ґабрієла Ґарсіа буде плідною авторкою, бо я із величезним задоволенням читала б її інші твори.

По собі ця книга залишила мені стійку асоціацію зі скринькою пандори. Вона занурила мене із головою в біль, жорстокість та особисті трагедії, але залишила по собі надію. 

Дякую та відкладаю книгу.

[aileenpalladi]

Книжкова поличка «Відьма і Вампірка»

Франческа Флорес “Відьма і Вампірка”

5/10

Саме цієї книжки мені не вистачало у ранньому підлітковому віці, коли все подібне фентезі крутилось довкола любовних трикутників між хлопцями і дівчатами. Десяток років тому я була б у шаленому захваті від кожного розділу. Від кожного погляду головних героїнь одна на одну.

Стосунки між дівчатами-підлітками в даній книзі описані неймовірно прекрасно. Їхні думки, слова і ніжна ніяковість – саме те, що відчуваєш, будучи маленькою дівчиною, якій подобаються інші дівчата. Навіть зараз все це викликає у мене величезний сентимент, власне через який я настільки щедра в оцінці.

На цьому плюси даної книги закінчуються, якщо не враховувати розкішну обкладинку.

Світобудова просто жахлива. Основні події обмежені двома містечками та лісом, але всі вони належать до безіменної імперії, про яку здебільшого нічого не відомо. Також згадується інша країна – Сарен, представників якої в цій імперії вкрай зневажають, але причини нам авторка не пояснює. І це враховуючи, що обидві головні героїні мають етнічний зв’язок з Сареном, за який їх цькували в дитинстві.

З міфологією світу також не все добре. В історії фігурують лише два види відьом – відьми Полум’я та відьми Кореня, але кілька разів в тексті згадуються відьми Бурі. Де вони? Чому їх немає в місті? Як працюють їхні сили? Всі ці питання залишились без відповідей, хоча батько однієї з головних героїнь знову ж таки відьмак Бурі. Щодо його смерті, то взагалі складається враження, що авторка ставиться до читачів як до ідіотів. Відьмак Бурі, потрапивши в срібну пастку-сітку, просто провисів на дереві кілька днів, бо не зміг вибратись і помер? Кхм, ну нехай.

Чи є інші види відьом нам теж невідомо.

Взагалі мотивація персонажів шкутильгає на обидві ноги. Тут абсолютно всі основні персонажі в певний момент або різко змінюють свою думку, або зраджують своїх близьких, без видимої на те причини. Єдиний, хто залишався вірним собі й водночас найогидніший з усіх персонажів – Зенос, вітчим Ави. Вся його взаємодія з падчеркою виглядала як прозора метафора на зґвалтування й читати це було неймовірно гидко. Добре, що в кінці вона його вбиває, але як на мене він замало страждав, зважаючи на ті “експерименти”, які ставив над нею. Наприклад: обпікав її сріблом, морив голодом, відрізав частини тіла та інше.

Детальніше не хочеться навіть вдавались в персонажів, бо хороших серед них немає. Навіть головні героїні – Кає та Ава, зраджують одна одну, наражаючи на смерть. І не один раз.

Окремо – про стиль авторки. Готуйтесь, що книга буде постійно повторювати сама себе. І тут не тільки справа в описі однієї й тієї ж сцени, від особи кожної з героїнь, а й в тому, що вони прокручують в голові ті самі рефлексії, які відбулись вже кілька розділів тому. Навіщо? Незрозуміло. Щиро вважаю, що книга була б в два рази коротшою, якби всі повторення прибрали.

Справді єдине хороше, що є в цій книзі – щирий та щемкий опис почуттів. Якби в ній не фігурувала романтика між двома дівчатами, я б її навіть у руки не взяла.

Наскільки я була щаслива, що нарешті видали казку, в якій орієнтація героїнь – щось звичне та приймається ними обома з легкістю, настільки ж залишилась розчарована якістю сюжету. Щиро сподіваюсь, що в майбутньому буде з чого обирати й можна буде радіти книзі не тільки тому, що в ній гармонійно описані лесбійські стосунки, а й тому, що вона неймовірно якісна.

[aileenpalladi]

Книжкова поличка «Я бачу, вас цікавить Пітьма»

Ілларіон Павлюк “Я бачу, вас цікавить пітьма”

7/10

Соковита.

Це перше слово, яке спадає на думку, коли намагаєшся описати цю книжку.

Текст неймовірно сповнений поетичними ��писами, а про метафори й образи з різних міфологій певно можна розмовляти годинами, смакуючи кожну з них, як цукерки з коробки. Окремою приємністю для мене стали алюзії на Алісу в Країні Див.

У чому точно не можна відмовити цьому твору, так це в цікавості. Сюжет несе читача закрученим потоком, де постійно виринають нові і нові деталі, нові історії, що переплітаються собою в зміїне кубло. Персонажі – ніби абсолютно кожен має реальний прототип. Вони об’ємні, всі до одного. Навіть ті, хто в сюжеті ледь-ледь виринає, ніколи не були описані однобоко.

Головний герой – Андрій, від самого початку продирався крізь “байдужість” з усіх боків, в усіх її найогидніших формах. Ми ще на самому початку розуміємо, що головний антогоніст твору це саме вона, але це повторюється із розділу в розділ, розжовується і спочатку кладеться читачеві до рота, а потім вже пхається в горлянку. Під кінець книги мораль, яку до нас доносить автор вже відверто важко сприймати, бо ми чуємо одне й те саме по колу, у сотий раз: “байдужісь це погано”.

Може через це, а може через те, що твір сам по собі доволі об’ємний, весь фінал сприймається наче висмоктаний з пальця. Історія протирічить своїм власним правилам, заради “доброго” фіналу. Крім того, автор максимально чітко висловлює особисту мораль. Якщо вона раптом виявиться вам не близькою, то доведеться просто прийняти це. Варіантів не буде.

І хоч як би сильно мені не подобався стиль тексту, останні сторінок сто мене просто змучили.

Особисто я маю великі сумніви, чи виникне в мене бажання читати ще щось з творів цього автора. Не зважаючи на те, що сам текст написаний просто розкішно, сюжет багаторівневий настільки, що навіть не хочеться про нього розповідати (аби не вкрасти враження в потенційного читача), але після себе ця книга залишила мені втому і легке розчарування. Питань набагато більше ніж відповідей, а ті з них, що ми таки отримуємо – залишили вкрай неоднозначне враження.

На моменті з “комою” взагалі виникла думка, що я абсолютно дарма читала цю книгу. Дякувати автору, це була лиш одна з петель, а не магістральний поворот у сюжеті.

На мою думку цю книгу безперечно варто читати, але задля естетичної та філософської складової, а не детективної.

[aileenpalladi]

Книжкова поличка «Залізна вода»

Мирослав Лаюк «Залізна вода»

4/10

Відверто кажучи, для мене ця книга стала тією, яку ти читаєш тільки тоді, коли від неї немає куди тікати.

Якщо під час читання здебільшого складалось враження, що «історія не визначилась» зі своєю основою, то після – що тебе обманули. Книга обіцяє тобі захопливі пошуки листа, з приватної переписки Лесі Українки та Ольги Кобилянської, а отримуєш – особисту історію страждань головного героя Богдана. Всі ж розповіді про сучасників Лесі Українки там присутні, ніби у якості виправдання. Крім того, книга має купу напівпустих сторінок, хоча об’ємом всього 260, вже зі змістом та післямовою автора. Тільки 4 з цих сторінок – про взаємодію Лесі та Ольги.

Сам твір поділяється на дві основні половини: власне різноманітні історії життя людей, які так чи інакше пов’язані із Лесею, та сучасну історію Богдана. Між собою ці половинки співпрацюють просто жахливо.

Історії з минулого, хоч інколи й повторюють одні й ті ж сцени, всі пов’язані між собою, дають тобі цікаве відчуття погоні за привидом видатної постаті. Проте, через велику кількість персонажів та постійне чергування розділів (один про минуле, один про Богдана), це все складається у мішанину, ніби читаєш дві зовсім різні книги одночасно. На мою думку, цьому творові справді було б краще у форматі двох не пов’язаних між собою книжок.

Головним же мінусом для мене став саме Богдан. Якщо на початку його зображають цікавою людиною, з міцними принципами та важкою долею, то за кілька розділів він перетворюється у дратуючу постать, яка бігає за листом просто «тому що це моє». Все життя йому не був цікавий і потрібний той лист, а от щойно ним зацікавився хтось інший, то тепер він готовий ледь не вмерти за нього. Чому? Відповіді немає. Особисто мене цей персонаж дратував протягом всього читання, хоч твір і намагається нас змусити йому співчувати, ледь не на кожній сторінці. Це відверто втомлює, особливо на фоні вічно ображеної поведінки героя, яка відганяє від нього всю можливу емпатію. Тільки за його взаємодією з батьком спостерігати цікаво, й віриться в неї дуже легко.

Крім того, ви не знайдете тут жодного жіночого персонажа, який би був повноцінним. Це все або сюжетні «функції», які стрибають навколо головного героя, або глибоко нещасні однотипні постаті, що відрізняються лише деталями. Серед них, яскраво виділяється хіба що монахиня-грубіянка, наче ковток свіжого повітря.

Візуальні описи – єдине, що дарувало мені насолоду. Вони глибокі, соковиті та метафоричні. Тут тобі і мухи в смолі живого дерева, і звисаючий з моста кінь, і спляча дитина серед надгробків, і дарабники посеред крижаної води та смертоносних колод. Все, чого душа забажає, але дочитавши, замість звичної туги за історією, я відчула полегшення.

[aileenpalladi]

Книжкова поличка «Царівна»

Ольга Кобилянська «Царівна»

9/10

Надзвичайно приємні враження. Робота дуже надихаюча. Текст легкий, аж ллється, не дивлячись на те, що в ньому є багато слів польського походження, до цього швидко звикаєш (також допомагають пояснення у зносках).

Головна героїня твору – Наталка, надзвичайно об’ємна, людяна й має хід думок, якого зазвичай не очікуєш від персонажів класичної літератури. Якщо виокремити її персоналію, то за описом вона набагато більше скидається на персонажку, причетну до сучасності.

Сам твір – суцільні емоційні гойдалки, які змушують жадати певної справедливості. На одній сторінці ти пишаєшся Наталкою, а на іншій хочеш її струсонути, аби привести до тями.

Твір багатий на меланхолію та рефлексію. Магістральною лінією твору є осмислення стану залежності від інших людей, як моральної, так і матеріальної. Головна героїня цю залежність намагається подолати, виокремити себе як особистість, через письменницьку працю, але ми тут не побачимо історії "успішного успіху". Кінцівка залишила неоднозначний післясмак.

Тітка Наталки отримує від мене приз особистої антипатії, хоч навіть її певними деталями нам показують як глибоко нещасну жінку.