#Паче

[newssocialite]

Благотворительная распродажа от «Образа жизни»

18 мая Благотворительный фонд «Образ жизни» провел свою первую распродажу в ODMO Space, собрав 622 743 рубля. Несмотря на дождь, атмосфера внутри была тёплой и позитивной.  Гости приобретали товары от партнёров фонда, были представлены книги от издательств, одежда российских брендов, бренды украшений, производители свечей и настольных игр, а также вещи от друзей. «Каждая покупка — это вклад в…

[lastivkaa]

Письмова замальовка Проул & Джаз; 1090 слів

Легка тривога

Пре-слеш (де слеш це риска ака / бо вони роботи і я відмовляюся вірити в ґендер)

Канон трансформерів (ака його відсутність)

Вільний переклад назв та імен

Без редагування

Пов 3 обмеженої особи Проула

____

– Ти хоч знаєш який це ризик?! – Джаз гарчав.

– Великий – Проул відповів [89% бути захопленим (98% серйозно пораненим в процесі), 44% вбитим, 65% серйозно пораненим добираючись назад, 46%..] але данні будуть відправлені [78%] та знищені [99%] вне залежності від функціональності агента і їм це критично необхідно – але ми маємо..

– Я не відправляю свого агента на вірну смерть – Джаз сказав різко

– Не пам'ятаю щоб ти був схильний до такого драматизму – Проул відповів холодно – Це не вірна смерть, і нам потр��бні ці данні, нам потрібно знищіти..

– Тоді піду я – Джаз випрямився.

– Не будь навмисно... – Проул потер переніся в роздратуванні яке не міг стримати – твоя втрата вдарить по нам набагато більше ніж втрата Бамблбі, наскільки б хорошим він не був.

Це похитне їх командування і загальний процес розвідки [86%], окрім того що немає достатньо кваліфікованої замніни [продуктивність зменшиться на 47% у проміжку від 4 до 19 стелар циклів і це в найкращьому випадку(15-23%}] це послабить їх на проміжок в який заміну треба буде знайти, і як Джаз просто не розуміє.

– О, ну тоді ми можемо відправити звичайного солдата, дитину...

– Так, – Проул перебив, чітко, навмисно грубо – він найкращя людина для цього завдання – помітність не так важлива на початку місії і він достатньо її компенсує малим розміром, додати до того що його шанси вийти звідти живим більші ніж майже у будь якого іншого агента {14-68%) тому що Меґатрон знає Бамблбі [98%] і знає що той важливий Прайму[87%] – і він знає ризики які несе будучи Автоботом

– Це надто ризиковано – Джаз повторює знову.

– Ризики того варті – Проул каже з відчуттям що вони ходять по колу.

– Проул, – Прайм звучить втомлено [79%], і Поул знає, без слів що той стане на сторону Джаза [98%] і ця слабкість їх врешті решт знищіть (ця конкретна [34%] чи будь які подібні наступні {68-96%}) тому він дозволяє собі грубу неформальність і непрофесійність, і не дозволяє тому продовжити.

– Ми не можемо врятувати всіх, і маємо приймати розраховані ризики не зважаючи на нащі емоційні зв'язки – Прул дивиться в обличча Прайму, і він знає що його тон і поза настільки ж рівні як і зазвичай, але той має зрозуміти.

– Має бути компроміс – Прайм каже, хитаючи головою, Проул шумно видихає.

Компроміс. Відправити більше агентів тільки підвищює рівень захвату чи поранень {65-89%), шлях який прокладено вже настільки безпечний наскільки це можливо (безпечніший за інщі у межах від 2 до 90%), який заради Праймуса тут може існувати..!

– Ти казав що його схоплять, так? – Джаз каже, тихо.

Проул переводить свою оптику на нього, але той не дивиться у відповідь. Проул все одно киває.

– Це найбільш верогідний розвиток подій.

– Тоді ми можемо перехопити його в них назад, – Джаз розмірковує – влаштувати рятувальну місію, завчасно підготовлену. Перехопити, коли його будуть перевозити на основну базу для головного допиту.

Проул нахиляє голову, роздумуючи. Це непотрібний ризик, але.. Враховуючи все, доки Бамблбі не поруч з головними командуючими силами Десептиконів, йому не загрожують невиправні поранення у ході допиту [26%], і ланка буде послаблена у ході переміщення, що дасть змогу іншим оперативникам безпечніше перехопити..

– Це може спрацювати – Проул відповідає, все ще замислено.

***

Бамблбі живий.

Проул ще ніколи не почувався таким ідіотом.

– Його не мало там бути – Проул казав про себе, ходячи колами. Він щось пропустив, якась критична важлива частка інформації пройшла повз нього {P+U|×5(n)..}, тому що ймовірність появи Меґатрона становила мізерну частку [6%], але він там був і це немає жодного сенсу.. – Чому він там був?

– Все що може піти не так, піде не так – голос Джаза змусив Прула збентежено підняти очі. Його процесор не зупинявся, і він ігнорував вікна перегріву і надмірну роботу вентиляторів, але Джаз його бентежив, забрав основний тягар уваги на себе.

– Що? – спитав він лаконічно. Джаз підняв на нього голову, Проул відчував як крізь козирьок на нього дивиться оптика.

– Шанс був мізерний, але він був – Джаз пожав плечима – ти наврядч міг прорахувати краще.

– Я міг – Проул не знає навіщо він сперичається – Я щось пропустив – [27%] – я мав додати до важливості інформації..

– І що б це змінило? – Джаз нахилив голову, і Проул відвів свою оптику – Більший процент отримати травму? Ми й так знали що це трапиться.

– Я не думав що це буде так – Проул відчув іраціональне бажання себе обійняти. Він це ігнорував.

– Бі живий – Джаз втомлено [8k%] видихнув – і нам не треба щоб вбивав себе ти.

Проул кліпнув, і збентежено подивився на Джаза.

– Я приймав складніші рішення – Проул сказав тихіше, грубіше. Він похитав головою, навмисно зупиняючи розрахунки. Джаз має рацію. Це нічого йому не дасть, процент малий, але можливий, іноді таке трапляється, це було б не вперше і наврядч в останє [p^m×q^n-m..]

– Проул, я можу чути твій процесор – Джаз сказав роздратовано [7k%]. Проул розсіяно кивнув, закривши оптику. Так, зупинитись. Йому треба зупинитись.

– Ти маєш рацію – ��ін визнав, врешті – гадаю я надто звик не зважати на низькі відсотки.

Проул підняв оптику, зібравшись з силами, і кивнув відчуваючи себе трохи більш собою. Джаз знизав плечима, тінь схожа на посмішку [m*%] промайнула в нього на лиці, і Проул намагався заговорити, спитати.

Він не міг видавити з себе слів, продовжуючи стояти там, дивлячись на Джаза. Було достатньо пізно. Проулу треба було йти, він не міг піти не спитавши, але і спитати сили не знаходив. Його процесор не надто любив парадокси.

– Бі в порядку, – Джаз заговорив, ніби знаючи про що думав Проул [-*%] – його голосова коробка... ну вона шлак. Не відновити, але окрім цього має бути як новенький через пару тижнів.

– Я.. – Проул зупинив те що хотів сказати, похитавши головою він висловився, знайшовши кращі слова – я радий знати що з ним все гаразд

– Тобі б краще бути – Джаз засміявся без гумору [^&?] іскра Проула дивно перевернулася від горячі в чужому тоні.

Проул звик до того що його не люблять через те що він робить, він знав що його роль перерве будь-які потенційні дружні знайомства, якщо не через репутацію чи професію як такову[89%], то по його власному бажаню ці дружні зв'язки навмисно не заводити. Йому було добре одному, а додаткові емоційні та синтементалі знаймоства тільки б затьмарювали йому судження [76%], і не були того варті[km% > 0].

А потім був Джаз. Він просто був, з його приємним та гострим гумором, яскравою та хитрою посмішкою, великими рухами що займали кімнату і наводили на себе погляд, що могли через секунду припинитись, зробивши його невидимим. Джаз який вривався в його офіс, і був достатньо формальним, щоб Проул терпів на початку, але не достатньо щоб насправді таковим бути. Який прокрався під обшивку, проти на те волі Проула щоб там лишитись, і нічого з цим не робити, можливо навіть не усвідомлючи [h5%].

Поул одразу кивнув на відповідь, приймаючи, не затримуючись довше ніж необхідно пішов, не готовий підатися синтементам.

Джаз стане його смертю, і він не дозволив процесору вираховувати наскільки верогідна ця правда.

___

ФІК ПО ПРОВЛДЖАЗАМ ЩО НЕ ЧЕКАЛИ Я НАСТІЛЬКИ БЕЙСІК І МЕНІ П+П

[beastblade69]

частинка картини маслом яку я сьогодні почав. і чесно. з усією моєю (не) любов'ю до фарб і кольорових робіт я все таки вирішив спробувати зробити нормальну картину. поки що оце підкладка. ну тіпа скетч. висохне він, дай б*же, за тиждень. а почну малювати я ближче до кінця перегляду. якщо таки візьму себе в руки. ну коротше, моя дркга картина маслом, ворк ін прогрес

[serge-la-fou]

А боги смеялись всё утро и вечер

Смешила их фраза:

- «Случайная встреча»…

Они от души, аж до слёз хохотали:

Наивные люди!

Вам шанс просто дали!

Случайностей мало, счастливых - тем паче!

Всю жизнь можно ждать, свято веря в удачу...

А мы вас столкнули совсем не случайно,

И что с вами будет - поверьте - не тайна.

"Случайная встреча" в толпе многолюдной...

Средь сотен людей - настоящее чудо!

Так в жизни бывает порой... невзначай:

"Случайная встреча" - знак свыше - с луча.

Совпали маршруты и время, и дни...

Совсем не случайно столкнулись они.

Понять бы всё это ��щё чтобы впредь

Любимых своих - больше жизни беречь!

[poisonousmelissa]

Бабуся подарувала шампунь на травах проти випадіння волосся. Я коли їм мила голову в мене волосся злиплось в одну скрипучу мочалку. Поки це все змивала видрала собі стільки волосся, скільки в мене не випадає за місяць. Потім стільки бальзаму прийшлось вилити, щоб волосся було більш менш в нормальному стані.

Зараз бабуся каже що шампунь треба розводити водою і перед ним помити голову чимось іншим. А нащо мені шампунь, а це саме шампунь, перед яким треба мити голову. Тим паче шампунь проти випадіння волосся, але поки ним помиєш голову то все волосся повидираєш.

Там ще маска і спрей. Маска ніби норм, а спрей мені дуже запахом подобається. Такий терпкий.

[benjamiina]

одного разу, одна людина запитала в мами, — мамо! що тобі подарувати на день народження? — не те щоб ця людина не знала, що мама страшно не любить цей день, і тим паче подарунки. та все ж людина помітила, як ця вперта жінка замислилась. певно в її голові крутилися різні ідеї, певно про те, якби це замовити щось таке неможливе, щось таке геть неіснуюче.

мама відвернулась до вікна, пробіглась очима по тополях, по небу, і випалила — намалюй мене! — і перш ніж людина встигла відкрити рота, аби висловити своє обурення мама продовжила, — намалюй не мій портрет, а мій характер, таким яким би він був у твоєму світі! — цього разу черга замислюватись дійшла до самої людини.

— ... не мій портрет... характер... персонаж...— все що говорила мама далі, пролітало прямісінько повз вуха людини, вона вже ловила спогади і ймовірні символи.

людина погодилась, а мама втішно кивнула. на цьому й розійшлись.

минали дні, буденність затягувала, наче справжнісіньке живе болото. за тиждень до події, людина наважилась сісти за роботу. вона накреслила рамочку, розмітку, і почала малювати голову, як стався вибух, що розтрощив усі раніше зібрані почуття. його хвиля знищила тепло і любов, що збиралась у голові людини вже довгий час. в епіцентрі вибуху, людина певно доста тонкої натури пішла, а згодом закрилася в собі. настала темна ніч.

ранок видався важким, людина зібрала все своє приладдя, і ��нову закрилася. вибух переламав її ідею. людина раптом скинула з себе павутиння романтики, і усвідомила справжність.

мама аж ніяк не була простою. її життя ніколи не було легким, вона щодня перебувала на полі бою, інколи зовсім одна, проти конвоїв чортів і темряків.

вона щодня здіймала меча і несамовито кричала. мама весь час боролася за себе і світ який би міг колись статись. а про втому годі й чути, мама завжди гнала її разом із страшними темряками.

якось над мамою загорілась одна зоря, вона довго йшла із нею, ночами і днями мама співала їй колискові, стерегла сон, допоки вони не зустріли ще одну зірку.

серед живих істот, знайти гідного союзника — завдання складне, особливо для мами, тому вона дозволяла ставати поряд себе, але ніколи не відпускала меча. довіра тільки до себе.

а зорі бреніли їй, освітлювали шлях. і дивувалась мама, хто вони і чому тут засіли, а зорі мовчали, лиш зрідка стрибаючи і змінюючи свої місця.

одного разу поміж них з'явилась третя зоря, і мама розгублено стала. хто їх до неї наслав? — чи ж це я... ото вас породила...?

зорі бреніли сколихуючи світ у пітьмі, а слова й малого зронить не зуміли.

мама стомилась і тяжко лягла, поросла вона гіллям і листям плюща, допоки нічки тихенької, мамину голову не засліпила іскра.

мама підвелась й продовжила шлях. йшла і сідала, чогось шукала, усіх питала, розлючено покидала і здіймала меча. допоки не дійшла до одного лісочку, де серед трави, захованим за кущами, стояв велетенський стілець. він ідеально підходив до її набутого розміру, до її м'язів і ваги досвіду, до її самобутності і терплячості.

мама вийшла до стільця, торкнулась подушки, що видавалась такою м'якою і приємною, вона сіла і глянула просто себе.

перед нею відкрився широчезний шлях, який вона щодня долала, великими кроками і малими, іноді її захоплювали невеликі петлі і перелякані гаки, але все ж вона зуміла дійти до кінця.

зорі прилаштувались навколо неї, утворивши їй захист за спину, за праву сторону і ліву.

людина довго шкребла папір, шось підтирала, адже її імпульсивна рука, раз у раз видавала не те. наступного дня людина сіла за стіл і взялась до чорнила, тоді вона й відчула кожну деталь, кожну не народжену зірку, кожну краплю поту і розмір чорта.

людина відпустила руку, і та самостійно закружляла з пером між пальцями. людина не знала ні імені, ні її життя, вона знала лише згусток того, що невпинно продовжувало шлях. людина забула за попереднє прохання, й сама нетерпляче зазирала за власну руку.

подумалось, — взяла б ширший аркуш, більше б дізналась, аць!

з днем народження!

01.05.2025 Київ

[grinova]

Гедканоню що малий Ріхтер в сиротинці любив якусь творчу діяльність, і окрім чогось музикального займався стінгазетою, так що він ще може більш-менш нормально малювати і писати якісь статті . Прийшовши у Зону він сумував за цим, хоч і знайшов в одній із хат задрипану гітару цього не вистачало. Тим паче зовсім скоро гітара зламалась, а нової він так і не знайшов.

Хотілось писати , так що він почав бродити по Зоні і запитувати усіх підряд, дізнаючись новини, корисну інформацію та анекдоти ( для них була окрема рубрика)

Не всі відповідали настирливому підлітку, від інших він тікав щоб не пристрелили. Та все ж знаходились добровольці, які потім з радістю заходили на Янів та Росток, де Ріхтер зазвичай і вивішував свою працю. Дозвіл він отримав за декілька доволі рідкісних артефактів.

Газети перестали з'являтись після того, як Ріхтер втратив все - віру в себе, людей яких проводив та улюблену професію.

Старожили Зони все ще можуть згадувати біля багаття у розмовах анекдоти, які вичитали саме з газети Ріхтера, будучи провідником він чув їх усі і завжди відбирав найкращі.

[adeseya]

Я виросла в «повній сім'ї» (чи етично так казати?) — в мене є мама і тато

Але в моєму оточення НІКОЛИ не було нікого, в кого теж були б обоє з батьків. Клянуся, ніколи. Над цим часто жартують в мій бік, особливо коли збирається компанія і заходить за це тема — всі погляди на мене, в залі єдиний чужак — це зовсім не образливо звичайно, скоріше самоіронічно

Але мені доводиться ЗАВЖДИ бути максимально уважною, кому я що кажу або надсилаю

Бо іноді це створює незручні для мене ситуації. Як от коли я просто промовляла подрузі їсти «ложку за мааааму, за тааааата...» і вона застигла з ложкою біля рота, бо в неї немає батька, а до мене прийшло усвідомлення з запізненням. ДЛЯ МЕНЕ ЦЕ МЕГА КРІНЖ МОМЕНТ, АЛЕ ВОНА РЖАЛА З ЦЬОГО

Я це пишу зараз, бо знову ледь не надіслала хлопцю тікток «раніше тебе роздягала мама, а тепер буду я» і вчасно зупинилася. Хоча, знову ж таки, він каже, що його це не тригерить і якщо це не образливі ре��і, то я можу згадувати тему мами

АЛЕ Я НЕ МОЖУ. Мені жах некомфортно

І здавалося б — якщо в тебе таке все життя, мала б вже звикнути? А ні! Не звикла

Хоча в більшості людей за своє життя це справді вже пропрацьована тема, для мене усе одно важливо нікого ненароком не зачепити. Можливо це теж моя надмірна тривожність працює

Просто думки вголос. Я ніяк не нарікаю на своє оточення і тим паче на відступність у них когось із батьків 👐

[casualbos-bir]

А боги смеялись все утро и вечер -

Смешила их фраза: "Случайная встреча"...

Они от души, аж до слёз хохотали:

Наивные люди! Вам шанс просто дали!

Случайностей мало, счастливых - тем паче!

Всю жизнь можно ждать, свято веря в удачу...

А мы вас столкнули совсем не случайно,

И что с вами будет - поверьте - не тайна.

"Случайная встреча" в толпе многолюдной...

Средь сотен людей... - настоящее чудо!

Так в жизни бывает порой... невзначай:

"Случайная встреча"... - знак свыше - с луча.

Совпали маршруты и время, и дни...

Совсем не случайно столкнулись они.

Понять бы всё это ещё... чтобы впредь

Любимых своих - больше жизни беречь!

Автор: Ирена Буланова

[meowluox]

немає неправильного стану, тим паче якогось потворного чи неприпустимого. є живий. його не потрібно виправляти — просто прожити.

[roksolaana]

ранок почався з того, шо я зламала зуба об зелене яблуко. я шось взагалі не очікувала такої підстави, ��ій гаманець тим паче

[cartava-soroka]

Про Оскарика в укр!АВ:

Уявіть.

Ви дитина. Бачите вже нечесности суспільства, жорстоке виховання тими, хто замінює вам батьків. Тобі з дитинства вбивають у голову: у тебе один єдиний шлях, настільки, що ти в це починаєш вірити. Ти знаєш, допомагати є вірно, а найкраще в тебе виходить допомагати у церкві. Це мета, це єдиний правильний шлях. Ти вчишся, тримаючи думку вічного гріха відплати за свого товариша, досі бачиш його понівечене тіло вночі. Чи колись Бог простить твої гріхи? Можливо якщо достатньо допоможеш.

Це твій єдиний шлях - церква.

Ти вибираєшся у Київ. Ти працюєш у Володимир-Либідській церкві, все йде непогано. Але вже за пару років встановлюється нова влад��. «Релігія опіум народу» - парафія починає потроху зменшуватись. Все менше молодих приходить до церкви.

Якось до тебе звертається одна зі старших прихожан. Їй треба допомогти з її чоловіком, і кошмар повторюється. Треба перед людьми не показувати слабкість, треба вистояти, треба показувати приклад… але як витримати постійне треба, якщо в самого допомога призводить до нищівної справи? Але така доля, це плата за допомогу, так треба.

Скоро влада ще більше збільшує контроль. І ти просто ламаєшся. Як це все перенести? Вдень з людьми не так тяжко, але на самоті думки, як вантаж грузять-грузять-грузять, як вічні вагони, як нові цеглини (на котрі сусідні церкви починають розбирати). Якщо єдина мета тепер стане забороною, то ким станеш ти? Все життя - одна турбота, а тут все змінюється. І не на краще.

Ти звертаєшся до пляшки. Так мозок хоч мовчить. З Марією підтримуєте звʼязок (як же не підтримувати?). Тим паче чи є людина котрій по-справжньому можна відкритись?

Ти вічно біжиш, хоча ніби і стоїш на місці.

Як подавати приклад, якщо сам ти впав?

Яка твоя стане наступна мета, якщо ця повністю пропаде?

[kekineko]

найбільш ненависне для мене почуття - це вина, адже вона мере переслідує кожну секунду мого життя

що б я не робила, як би я не намагалася від неї втекти і нарешті відчути спокій, вона завжди наздоганяє, і починає поглинати мене, кожну частинку мого єства

я намагалася поговорити з маленькою собою, попросити в неї вибачення за все те що я колись зробила

вона мене пробачила. я знала що вона мене пробачить і зрозуміє, скаже що я тут ні до чого і легенько торкнеться мого плеча у знак підтримки, з яскравою і невинною посмішкою

та її не можу пробачити я. мені гидко від її дотиків, і як би я не намагалася, я не можу знайти версію себе яку я могла б не звинувачувати. я намагалася їй сказати що все добре і підтримати, попри нудоту і вузол у горлі, та я ледь виштовхала два слова

я не можу пробачити її за те що вона накоїть у майбутньому, за те якою стане і скільки її існування принесе негаразд. найсумніше - вона не хоче бути поганою, та здається що вона була створена для того щоб робити боляче

це дуже важко визнавати, а зрозуміти що це неправда - тим паче. я не знаю як цього позбутися, бо інколи хочеться просто зникнути, бо більшості так буде краще. трошки втомилася

[poisonousmelissa]

Поговорила з мамою з приводу фарби і освітлення. Вирішили, що поки буду без освітлення. Просто фарба. Заодно я знову буду фарбуватися тією фарбою, що раніше фарбувалась.

Просто той колір пропав з розетки саме у продавця розетки. Так то він у інших продавців є, просто там у всіх мінімальна сума замовлення. І може ще доставки укрпоштою не буде, а я не хочу платити за доставку стільки же скільки коштує одна упаковка фарби. Плюс у одного продавця може не бути потрібних товарів на потрібну суму. Тим паче там не сильно відрізняється той колір, що я зараз беру.

А зараз я замовлю з мейкапу, бо треба і гель замовити для нігтів, і засоби для укладки волосся. Пора рятували завитки, бо волосся зараз почало весіти соплями розкрученими на наступний день після миття голови.

[benjamiina]

TW: не знаю який саме, просто відчуваю, що треба поставити

завтра до сімейної, я не знаю, що повинна їй пояснювати. ненавиджу говорити про свої проблеми, отак ротом. ненавиджу ходити до лікарів.

якщо вам здалось, що я сама записалась, то ні *прискаю сміхом в обличчя*, все зробила мама. мені мало б бути соромно, але насправді глибоко байдуже.

дотепер я думала, що моє бажання зникнути - це просто бажання зникнути, але зараз я намагаюсь пробити прозору стіну позаду нього, бо мені здається, що там ховається, дещо набагато серйозніше за просте зникнення.

раніше, тобто весь підлітковий вік, починаючи з дуже раннього періоду, я хотіла померти. ще в дитинстві я детально уявляла варіанти своєї смерті, іноді уявляла прості втечі, де згодом я так чи інакше мала померти.

я винила себе у кожній біді, що накочувалась на людей, в яких я певні періоди мешкала. усе було через мене. я була тягарем. посміховиськом, невдахою.

я відчувала найменші зміни настрою навіть не дивлячись на людину, за диханням, ходою, силою взаємодії з предметами навколо, за тишею, що мов тягуча хмара згущувалась у приміщенні.

і це щоразу викликало якийсь немислимий, тупий біль в центрі лоба. він перекривав дихання і я блискавично ставала агресивною. проблема в тому, що лише до себе. для інших я натягувала купу масок і намагалась стати ще більш зручною, невидимою, немов я механізм, частина розумного будинку, прибиральниця, кухарка, няня, психолог, дорослий, священик.

коли я потрапляла в місця, де мене ніхто не бачить, я била себе, кусала, щипала, колола, дерла, різала, виривала волосся. я тихо давилась слізьми і прискаючи слиною кляла себе. часто це траплялось у ванній, після таких епізодів самоагресії, я вставала з підлоги і намагалась вирівняти дихання, вмивалась холодною водою, і вже потім піднімала голову до дзеркала.

я досі пам'ятаю ті маленькі, сповнені чистої люті і ненависті оченята, що вїдалися поглядом самі в себе, тоді траплявся ще один короткий спалах сліз, і далі я остаточно вмившись, переконавшись, що виглядаю прийнятно - виходила з ванни. звісно переховуючись певний час, щоб не було помітно підпухлих мішків і червоних очних яблук.

і люди не помічали.

все це просто видозмінювалось, періодично не з'являлось, перебивалось чимось іншим, поки не помітно для самої мене - переросло у цілковиту байдужість.

ця пані повільно харчується людиною з середини, спочатку поганими речами, потім хорошими, згодом кожна клітина тіла стає так само байдужою, тіло починає підводити саме себе - і от якось, ти починаєш усвідомлювати, що велосипед їбашить з гори, під якою розташована прірва, де є щось невідворотне, а на твоєму велосипеді відсутні педалі.

я їбашила з цієї гори не один раз, і знаю, що на дні прірви сидять усі попердні дари, і те невідворотне, та потвора на дні прірви, це також я. ��росто щоразу, перед безпосереднім проваленням я наче встигала перекинути якусь частинку своєї справжньої свідомості в іншу дару, яка в цей момент тільки обирала велосипед. та мені здається, так не може тривати вічно.

і от зараз, я знову почала яскраво гнити в ліжку, тільки тепер мені соромно, бо мені не вдається це приховувати. чи мій організм настільки виснажився, чи маски закінчились, чи я відчуваю, що зараз з гори їбашить моя остання дара, з останніми залишками справжньої особистості. хоча, сумніваюсь, що я ще здатна таке помітити. в будь-якому випадку це помітила мама.

на днях вона, мотивуючи мене звернутись до лікаря, випалила одну фразу, дослівно не пам'ятаю, бо вона мене гаряче обпекла і я швидко затоптала її, щоб більше не чути. але там було шось про те, що це не нормально, бути такою в моєму віці. я повинна мати якісь бажання, плани на життя, сили, друзів, мотивацію.

мене це зачепило, бо це означало, що я не впоралась, що я не розібралась, що люди помітили. це означає, що я слабка.

хоча з огляду, на моє вже повнолітнє життя, я мала друзів, мала інтереси, але не великі бажання чи тим паче плани на життя. я думала, що випадковим чином помру ще до 18, я й досі так думаю, хоча не визнаю цього.

так, у мене часто бувають глибокі депресивні епізоди, а періоди коли ''вони закінчуються'' насправді не настають, я просто перестаю про це думати, забиваю голову чимось іншим, поки цей стан не пробивається, і стає знову усім навколо.

мені здавалось, що я вже примирилась, навчилась з цим жити, але як можна примиритись з тим, хто повільно вбиває тебе, і себе одним разом.

в мене немає грошей на психіатра, нема грошей на якесь лікування, нема бажання все це робити, хоча я усвідомлюю, що це вже давно вийшло за межі ''а раптом у мене насправді все добре, і я сама себе накрутила'', я буквально ''цікавий випадок'' для якогось задупного вченого психіатра, я і моя родина загалом. ми ахуєть, який ''цікавий випадок'', на кілька нових, невідомих раніше діагнозів.

тож скажіть мені, будь ласка, що я бляха маю сказати своїй сімейній лікарці, яка бачила мене один раз, коли я жалілась на втому і просила рецепт на окуляри? як я маю, дідька лисого, переконати її в необхідності антидепресантів?

вона здатна призначити якісь легкі, але я вірю, що навіть вони додадуть мені фізичних сил, на банальне функціонування. так, щоб я могла ��азбирати гроші на нормальне обстеження. (маю сумніви, що вітаміни ще грають якусь роль *сміх*)

ще я пройшла довгий тест на рас/аутизм, жарти жартами, але я нормально так перевалила за межу статистики з відповідями нормотипових людей.

це могло б пояснити багато аспектів, як мінімум для кращого розуміння себе в майбутньому, як максимум для того щоб розібратися з минулим, і пробачити собі те нерозуміння і самоагресію.

до інших людей мені байдуже, я нікого не винню в тому, що траплялось зі мною.

я не люблю коли хтось просить у мене вибачення, коли хтось торкається мене, у спробі обіймів, за винятком привітання і прощання, але це має бути швидко, і я обов'язково похлопаю вас по спині.

я ненавиджу прояви турботи, ненавиджу коли хтось каже, що розуміє мене, що хоче допомогти. мені хочеться здерти з себе шкіру і кинути її в пралку на виварювання.

чому я просто не могла народитись нормальною, в нормальній сім'ї, або ж могла не народжуватись зовсім.

гляньте, я жодного разу не використала тему малювання та писання, знаєте чому? бо, люди не розуміють. не доганяють, як це важливо для мене. це величезний спосіб самопізнання, важко створений мною буквально з відчаю та цілого ''нічого''. це час, коли я не їм себе. коли з кожною лінією я розплутую величезний моток ниток, який кублився за мною мало не з самого народження.

це те, що дозволяє мені говорити про те, що я відчуваю - не говорячи ні про що конкретне. це те, з чим би я могла пов'язати життя.

в мистецтві я швидко навчилась ''ходити'', довела це майже до автоматизму, але потрапила у пастку, бо не помітила, що вичерпала всі маскувальні сили.

тепер я просто почекаю до завтра, спробую бути серйозною, не плакатиму, коли говоритиму вголос, не жартуватиму на кожне питання. о так, мене чекає тест. ненавиджу тести, ніколи не знаю, що саме я маю відповісти, вони дають замало інформації в питання і варіантах відповідей, сподіваюсь сімейна мені все розтлумачить.

також не знаю, як їй заїкнутись про мій тест на рас, адже я знаю, що в неї є брат аутист, і вона нормально до цього ставиться, та мені якось дивно вивалити таке на другому відвідуванні.

хоча це дуже б пояснило те, чому я зникла на чотири з половиною місяці; відсутність зорового контакту, або безпардонне витріщання на рот; наявність розгорнутого статистичного опис�� проблем (попередньо дослідивши - що якщо болить тут - то це не норм); не любов до відвідування лікарів чи будь-яких інших закладів, де мене мають торкатися; відсутність потреби у наявності близьких друзів; і ще багато іншого

на цьому все, я просиділа дві години просто клацаючи кнопками на ноуті, ймовірно лише тому, що мені подобається клацання, і той факт, що я не пишу це просто в папку на комп'ютері

[serge-la-fou]

А что случилось?

День случился

Он так сиял и так лучился,

Так ликовал, так нежно цвёл,

Что он до слёз меня довёл

Своим сияньем и свеченьем.

И, хоть казалось мне мученьем

Существованье миг назад,

Я поняла: тому, кто рад,

Негоже портить настроенье,

тем паче в пору озаренья.

И просияла я в ответ,

Поняв, что вариантов нет.