#впеклохештеги

[not4yourmind]

як ніби повернувся в роки студентства. Пуста квартира (тоді правда був гуртожиток), лимонний гараж, трошки смаколиків, самотність, ностальгія за "Нею" та фільм на майбутні 2 години. Ідеальний флегматично - меланхолійний вечір. Як в старі добрі.

[not4yourmind]

Така якась дурня.

Сьогодні ходив наклеїти захисне скло в один невеличкий магазин на новий телефон. Зайшов, запитав чи є, уточнив чи входить поклейка у вартість скла. Все підійшло, дівчинка – продавець приступила до роботи. В неї щось не виходила, вона в результаті зіпсувала 3 скла і все одно, навіть під третім, були пухирці повітря. Це все робилось не швидко, зайняло хвилин 20. Я старався максимально не заважати їй. Навіть виходив у сусідній магазин одягу чисто, щоб вона не так переживала. По ній було видно. Вже на третій спробі вона ледь не плакала і сказала, що поклеїти не зможе. Дуже вибачалась, казала, що їй соромно і що зараз зніме скло, бо пухирці повітря пофіксити не виходить. Пробувала пояснити там щось про брак і таке інше… Зрештою мені стало якось шкода її. Я подивився на телефон і сказав, що оплачу останню спробу, хай вже буде як є. Тимчасовий варіант, а потім спробую знайти десь інше скло. Вона трохи зраділа, навіть подякувала. Я розрахувався і пішов. Вона ще декілька разів вибачалась і казала, що їй соромно. Я реагував доволі позитивно, що всяке буває і це нічого. Може дійсно брак.

І так якось дивно стало після цього. Максимально двозначне відч��ття, яке в результаті мене загнало  трохи в екзистенційну яму. Бо формально. Чи отримав я нормальне скло? Та ні. Я потім його мав би все одно знімати та замінювати, бо пухирці були майже по центру. Але я все одно це оплатив. Чи міг би я сказати, що не буду брати скло, нехай знімає? Теоретично так, міг би. Але практично, знаючи себе, цього би ніколи не сталось. Мені її стало шкода. І виходить, що як покупець я не отримав функціональний результат і по суті заплатив ні за що. І якось… Я довго йшов потім по вулиці. Мені згадувались різні погані слова в мій бік. І виходить, що по-суті, всі ці люди в певній мірі були праві. Я надто інертний, щоб захистити себе та свої інтереси. Інертний, щоб отримувати якісно нові зміни. Виходить слабкий? Якось так і є. Ці думки прямо довели мене знову до відчуття огиди від себе. Заплатив по суті за те, що мав би завтра чи колись в найближчий час замінювати все одно. Заплатив ні за що. Слабак і терпіла.

Зрештою отаке. Доходився до того, що пішов додому і почав виправляти ситуацію, бо адекватно сприймати ті пухирці я не міг.  Взяв свою стару кредитку і почав витискувати те повітря. Хвилин 5 помучився і все стало ідеально. Наче ідеально. Бо відчуття нікчемності трохи залишилось. І якось … З одного боку, наче як зробив нормально. Невідомо чи тій дівчинці доведеться оплатити дві невдалі спроби зі своєї кишені. А так хоч третя оплачена. Може їй хоч не так сумно стало від цього. А з іншого боку є певне відчуття, що я десь поза цим життям чи що. Що я просто інструмент, яким постійно маніпулюють та використовують для власних потреб. Я розумію, що частково це навіяно останніми подіями в житті. Але все ж. У всьому є частина правди.

Та й таке.

[not4yourmind]

Присмак спогаду, який ще не стався

Кожного разу моє романтичне захоплення супроводжується Океаном Ельзи. Аж надто інтимна лірика. Особливо в альбомі «Суперсиметрія». Вакарчук прямо цитує те, що зараз мені знову відгукується. Так приємно, зрештою. Хоч цей союз і приречений на провал навіть не почавшись, але це не забороняє помріяти про те, що могло б статись … Якби хтось був менш принциповим або більш рішучим.

Закриваєш очі і мимоволі переносишся в Львів. В стару двокімнатну квартирку на третьому поверсі «історичної» будівлі з егоїстично скрипучою підлогою. Ранок. Запах темної кави в повітрі... І обов'язково капучино, в якому від кави лише назва. Дві кардинальні протилежності формують справжню симфонію аромату з цими просоченими віками стінами. І вона. Така ніжна і впевнена. Сидить на вікні і читає щось, ледь – ледь ворушачи губа��и в такт проїжджаючим повз машинам. Довірливо сперлась на дерев'яну раму і прикрившись пасмом неслухняного волосся, яке мало б "ніколи мені не сподобатись". Але сподобалось. Сподобалось так, як ніщо більше в цьому світі. В цьому місті. В цій квартирі. Вона б сиділа так легко в моїй білій сорочці на оголене тіло, по-мистецьки демонструючи всю досконалість шкіри запаху рисової води.

[not4yourmind]

До клубу 27 лишився рівно рік.

Але будемо об'єктивними, мені до нього ще багацько треба зробити, а я за рік не встигну,тому це лише цікавий концепт і не більше.

[not4yourmind]

Ну звичайно. Як я маю забути і рухатися далі, якщо навіть на моєму Пк на робочому столі висить файл "тріумф міс весела бджілка" , де вперше якісь відомі ноунейми хвалять хорор моєї колишньої в прямому ефірі, а я це записував.

Все що було так чи інакше важливим залишилося. Навіть цей дебільний олень на ключах, якого ми купили разом з сумочк��ю.

Все. Тупо все нагадує так чи інакше. Я вже не вивожу. А ще гірше те,що для того, щоб ефективно всього позбутися я маю перед цим усе знецінити і викинути. А я, бляха,не можу. Бо це,курча, одні з найважливіших речей у моєму житті. І отакий дисонанс. І що робити? Відчуваю себе останнім лузером, який не може постояти за себе через різноманітні причини. Бо з іншого боку там,нові прекрасні стосунки. Наповнені змістом. Наповнені філософією та розумінням. А я що? А я кручу в руках імпалу, резинку та вкладаю великий сенс у речі,що його не мають. У слова,що повністю пусті.

Пофіг.

Пора припинити сюди писати. Бо навіть це сприймаю як надмірну драматизацію. Всі живуть своє краще життя. І Аліна теж. І ти живи. У тебе все прекрасно. Хватить заганятися,тварь.

Пофіг.

[not4yourmind]

Тиждень видався дуже насиченим. Були як невдачі, так і тотальні розчарування. Все це супроводжувалось максимально різноманітними емоціями, частково не виправданими очікуваннями, проте це виключно моя відповідальність. І зрештою зараз я максимально стабільний? Заземлення, напевно так би це назвав. Почав вчитись ловити приємні емоції з дрібних речей. І насправді, це виходить. А ще допомагають люди навколо. Якось так дивно, не звично і одночасно трошки приємно від тих компліментів, які мені роблять. І я їх роблю. Це теж не менш приємно. Тож, схоже робочий алгоритм знайдений. Але я трохи втомився від соціального життя, тому need some break. Як раз попрацюю над квізом.

[not4yourmind]

Ходив ��вечері на квіз по музиці. Команда зайняла призове місце. Вперше я фоткався з командою переможцем, бо був в числі її учасників. Декілька питань взяв, але зрозумів, що я не слухаю багато чого з того, що відноситься до жанру «попса». Все таки в мене більш андеграундні уподобання, хоч я й теж думав, що люблю мейнстрімні треки. Іронічно загалом.

Повертався додому з компанією. Приємно прогулявся, з усіма познайомився. Напевно я їх трошки налякав тим, що ніяк не вступав у діалог, але зрештою я не хотів їм заважати. Просто йшов поряд і слухав. Наче не погано. Ще мені зробили комплімент. Зацінили мою футболку. Це одна з тих, які входять в мою колекцію. Та й взагалі якось багато уваги сьогодні було. Я до такого не звик і, насправді, подібні штуки дуже сильно підіймають самооцінку.

Чомусь мені здається, що я не надто цікава людина, але зрештою це далеко не так. Я цікавлюсь тими ж речами, що й багато людей навколо. Просто чомусь, ці речі в моєму сприйнятті зовсім не варті уваги. Але якщо про це говорить хтось інший, то це вже щось цікаве. До прикладу, одна вже тепер знайома розпитувала мене про паліндрома і курган і агрегат. А потім я ходив в АТБ за кавунчиком і спілкувався (барабанний дріб) про Лігу Легенд, про Вієго, Евелін та інших чемпіонів. Навіть домовились якось пограти, але не знаю як це правильно зробити, бо мій рейтинг трохи вищий ніж її і нас напевно не допустить в одну гру.

Зрештою отак. Після таких вечорів я сприймаюсь зовсім інакше чи що. Ніби як вже й не такий не цікавий та ні на що не вартий. Є стержень чи що. Ну блін, сьогодні зацінили 2 з моїх основних гобі: ігри та рок музику. Кому таке не сподобається? Причому це так природно виглядало, ніби як людям дійсно цікаво було чи що і я взагалі не робив зусиль, щоб сподобатись комусь. Таке можливо? Виходить так. Та й взагалі я зараз не роблю ніяких зусиль, щоб комусь сподобатись. Стараюсь просто максимально бути собою. Хочеться помовчати - мовчу. Хочеться щось сказати - кажу. Хочеться йти по бордюру і махати руками тримаючи рівновагу - йду. І всьо. І якось отак. Ну а що?

[not4yourmind]

Пробив вухо і висвітлив декілька прядок волосся.

Їбать я скажений.

Результатом дуже задоволений. Хоч і не те, що я очікував. Але я точно реалізую ще і своє бачення. Це був чисто тестовий варіант. Розвідка. Бо сформувати свій запит через певну недосвідченість було складно. Але все одно топ.

Через декілька місяців взагалі таке попрошу зробити... Ух.

А ще мені вперше помили голову. Ну тобто так,щоб не я. Це чимось кайфово і від того було дуже не зручно :)

[not4yourmind]

І все таки я надзвичайно скучаю та сумую. Не вистачає ніжності, тепла та обіймів. Таких простих,але усвідомлених слів. Дуже скучаю. Особливо по вечорах.

[not4yourmind]

З’явилось більше вільного часу через оцю  «самотність» і поступово з’являються певні бажання на щось нове. Цікаво виходить. Хоча, я б не сказав, що самотній. Скоріше повернувся до того себе, який був на 2-3 курсі університету. Поступово відновлююсь, виходить.

Слухаю багато музики. За ці роки я відстав від індустрії. Дивно чому так вийшло. Проте, зараз досить цікаво поновлювати свої старі знання та знайомитись з новими виконавцями. За ці роки трохи змінились вподобання в жанрах. До року, який опирався більше на метал, додалось трохи якісних реп-треків, зрідка «попса» та багато мішанини в жанрах. Хоча, це скоріше віддзеркалення індустрії загалом. Відчувається тенденція до комбінування жанрів. Практично всі виконавці експеримент��ють, шукають нові звучання. І з одного боку це дратує консервативного мене, який очікує більшої визначеності, а з іншого боку є розуміння, що феномену AC\DC з «однаковими» альбомами вже не буде. І напевно це теж не погано.

Та що там взагалі говорити. Навіть «Дантес», який співав про дівчинку Олю пробує себе в якусь панк - альтернативу. Загалом світ дуже динамічний зараз. Подобається це повернення до витоків. Треба замовити струни до гітари чи що.  А ще подобається SadSvit. Хоча він мені переконливо нагадує якийсь трек з нульових. І я не можу згадати який. Навіть плагіатом міг би назвати, якби згадав. Зрештою пофіг на це. Багато всього крутого. Діти інженерів, структура щастя, паліндром. Навіть та сама Клавдія Петрівна як феномен. Чисто геніальний маркетинг. Багато чого можна говорити. Вливаюсь назад в цю всю двіжуху. І прямо кайфую чи що.

Хоч і є ще певний сум за минулим. Але він проходить. І це добре. З кожним днем стає поступово краще. Головне не спати багато. Бо вставати зранку це прямо зусилля. Є враження, що якби я не пересилював себе, то заснув би на днів 10, не менше. Можливо не всі години з цього часу я б спав, але лежав би точно непорушно. А так мушу ставити собі якісь цілі звечора. Причому вони мають мотивувати достатньо, щоб встати по першому дзвінку будильника. І це трохи дивно. Бо виходить в моєму житті немає самоцілі, є лише те, що я сам собі визначаю на наступний день. Ну, сподіваюсь, глобально це не вилізе в якусь дичину в майбутньому.

Проблем стає менше і оце «заземлення» працює. Хоч і не так, як я собі уявляв. Ну але, рідко все виходить так, як я собі уявляв. Тож це скоріше стандарт, до якого я маю адаптуватись по ходу розвитку подій.

Як раніше вже не буде. Але буде краще. І, таке враження, що це краще дуже поступово, але підкрадається. Головне - не спати, як би не хотілось.

[not4yourmind]

Романтика заправки "Окко", бургера та Іздрика.

Один з небагатьох приємних вечорів за останній час. Приємне спілкування з давньою знайомою, нуль засуджень та цікаві бесіди про все.

Треба буде обов'язково повторити.

А! І ще я офіційно з'їхав. Тепер тільки вперед.

[not4yourmind]

Чергове нагадування, що одного ранку можна і не прокинутися.

Цього разу подібне було найближче за весь час.

[not4yourmind]

І все таки я дико скучаю. Іноді хочеться, щоб вона написала, як колись. Ми поговорили про щось зовсім дурне. Все таки ми завжди більше розуміли один одного та приймали. Ну мені здається, що це було саме так. Всі ці максимально крінжові жарти. Думки, якими можна було поділитись. Все це в нас було. І якось від того ще більш боляче. Ну але, я не буду втручатись в її життя. Обіцяв собі, що не буду. Це був її вибір і я маю його поважати. Та й.. Якщо чесно я не знаю, що написати. Сподіваюсь в неї все ок і їй стало дійсно краще без мене.

[not4yourmind]

П'ю Слизерин в Хогвартсі.

Треба скачати назад і пройти гру ще раз.

[not4yourmind]

Проблеми накопичуються. Деякі вирішуються, а деякі ні. Зараз я трохи на них підзабив. Мене все ще дуже сильно ковбасить і якщо нічого не зміниться я погодився на психолога знову,вже на тривалу терапію, хоч це й не дешево чи може навіть психіатра. Я зараз ��відомо відмовляюсь думати про деякі моменти і ситуації,бо як тільки починаю одразу ламається щось. Навіть зараз, поки пишу, я на секунду лише згадав і мене почало тіпати з середини. Це дуже огидне відчуття, яке поєднує в собі багато речей.

Зрештою останні дні пройшли не погано. Тобто... Якби в мене було все впорядку з головою,вони були б крутими. Я проводжу багато часу з людьми. А ще познайомився з чудовою дівчиною. Вона мене запросила до себе в гості в Канів, хоча поки вона там не живе,але скоро повернеться. Я наче й не відмовився,але зараз не маю на подібне сил. Треба відновитися, змістити свій фокус і вилікуватися якщо що. Вона дуже добра до мене. І це мало б мене привабити чи щось таке, але лише відштовхує. Не можу пояснити, але я тепер сприймаю тупо все якось інакше. З недовірою та острахом. Але вона хороша. Можливо вийде дружити. Та й Канів я думав відвідати ще до війни. Кажуть там гарно, тому добре мати там товариша.

Взагалі я зараз дуже дивно реагую взагалі на все. І це так образливо. Можливо потім зроблю собі про це окремий пост.

[not4yourmind]

Психолог порекомендував писати вірші...

Не пам’ятаю час, коли я останній раз писав вірші. Та й, якщо чесно, для мене це завжди було скоріше щось механічне, напевно. Щось те, що можна написати без таланту, без натхнення. Потрібен лише концепт. І в мене він є, проте вірші це вже не про мене.

Напевно, потрібно подякувати та почати дійсно рухатись далі, хоча я й так то роблю. Але це черговий гештальт, тож. Незважаючи на весь цей негатив, який я відчуваю. Оці емоції тотальної несправедливості буквально в кожному моменті, в словах, в реченнях... я все ж хочу подякувати. Вона б сказала, що це був «цікавий досвід», але для мене це дещо більше. Дякую за ці 4 роки мого життя. Саме життя. Я відчував, що я живу. Ті моменти, коли ми лежали поруч і дуркували без причин назавжди залишаться в мене в пам’яті. У мене не було щасливіших моментів, ніж в ці часи. Ніколи не думав, що буду сумувати за страшними ковідними часами. За походами по акційну випічку о третій ночі і подальші перегляди чогось ненав’язливого під пахучий чай. Це для мене було дуже цінно. Або випадкові готування домашньої піци, коли не вдавалось заснути. «Го зготуємо піцу? Го.». Я відчував, що я живу. І в мене було стійке переконання, що більше мені нічого не потрібно.  Я був готовий залишитись в тих моментах назавжди. Напевно, якби зараз мене запитали про рай відповідно до концепту серіалу «Надприродне» (там він в кожного свій і представлений ідеальним днем життя), то для мене це було б найперше День Народження на зйомній квартирі. В нас тоді не було нічого. На картці мінімум ��рошей після оплати двох місяців+рієлтора, з речей - два старих ноутбуки і купа непотребу. Лише вона, я, її пес, курка гриль, якийсь дешевий червоний соус.. Ми сиділи на підлозі, сміялись та ховали курку від пса, бо в нього проблеми зі шлунком і йому не можна. Були лише ми. Були лише почуття і впевненість в тому, що ми - це ми. Далі було багато чого. Ми започатковували «сімейні» (наважусь додати це слово, хоча вона його не любила) традиції. Вчились жити разом. Отримували цікаві враження та емоції. В нас разом багато чого виходило. Але чомусь зараз згадався лише цей день. Він був яскравим у своїй звичайності. Він показував те, що не зважаючи на те які в нас були плани, що в нас було чи буде, перед повною невідомістю та з повною відсутністю всього, ми в цей момент обрали просто жити. Просто їсти курку, просто насолоджуватись життям і одне одним. Я вдячний за те все, що я мав.  Це було саме те, чого я прагнув. Це не були якісь неземні статки. Це не була квартира або машина. Це було дещо найбільш цінне, що я міг отримати - «та сама» людина поряд. Мені було не важливо все решта, бо було чітке переконання, що для успіху і щастя просто потрібно бути поруч з кимось своїм. На жаль, мої переконання не підтримали. Та й зрештою, чомусь, мій погляд на реальність завжди відрізнявся. Але я дійсно вдячний. Я вдячний за ті моменти, які вже ніколи не повторяться. Я вдячний, що ти була фарбою, яка наповнювала сірість цього світу.