fungifromyuggoth17

[fungifromyuggoth17]

Що почитати в Генрі Каттнера?

Свій допис-повернення присвячую людині, через яку я й була відсутня так багато часу, а саме — нашому незмінному Генрі Каттнеру! Останні півроку мої вечори (а нерідко й нічні години) були зайняті перекладами його творів, тож давайте розглянемо мій особистий топ оповідань зі збірки, яка колись, сподіваюсь, все ж побачить цей світ. The Misguided Halo

Недосвідченому молодому янголу дають завдання передати тибетському ламі німб за те, що той роками поводив себе зразково й благочестиво, однак наша духовна істота стає свідком страшної картини: лама… спився! Тоді ж низка збігів приводять янгола до чоловіка середніх літ, містера Янґа, якому в день його «онімбнення» на роботі дають важливе завдання: розважити вибагливого клієнта рекламної агенції, в якій він працює. Аби позбутися німба, який тепер заважає йому спокійно жити, Янґ вирішує, що йому необхідно зогрішити. А от як він це робив… дізнаєтесь у збірці!

Nothing but Gingerbread Left

Якось професор-семантик та його студент завели розмову про німців і нав’язливі слівця, що застрягають у наших головах і не дають спокійно жити, прийшовши до неочікуваного рішення: а чи можна таким чином деморалізувати нацистів? Виявилося, що так. Тож тепер перед нами постає хроніка того, якою неочікуваною силою може володіти слово й до якого шаленства нас можуть доводити власні думки.

Mimsy Were the Borogoves

Маленький Скотт Парадін прогулює школу й знаходить ящик з дивними іграшками, принцип роботи яких важко пояснити, адже вони виглядають так, немов не піддаються логічним принципам цього світу. Однак ці іграшки, як виявилося, є навіть більш небезпечними, ніж здається на перший погляд. А ще до них ��евним чином причетний Льюїс Керролл…

Or Else

Міґель та Фернандез заповзято намагаються підстрелити один одного, як раптом їхню сутичку перериває прибулець (іронічно, та наші герої-мексиканці кличуть його американцем) і просить їх… перестати битися, адже тоді він зітре їх у порох. Далі ж — коротенька, але надзвичайно тужлива й гірка (особливо для українців) притча про те, чому пацифізм не є панацеєю від усіх проблем.

The Proud Robot

Історія з циклу про Ґеллегера, в якій дуже приємно намішано те, що, здається, неможливо було намішати воєдино: піратські кінотеатри, «голлівудська» атмосфера з вечірками й зйомками, проблеми авторських прав та патентів, а також запеклі судові процеси за участі таємничого робота-нарциса (й одного з найкращих персонажів у літературі ever). І все це — з традиційним уїдливим гумором, безупинними алкотріпами й цікавими персонажами.

Vintage Season

Видана під спільним псевдонімом історія, авторство якої приписують саме Кетрін Люсіль Мур.

Старим напіврозваленим домом зненацька починають цікавитись кілька групок надзвичайно заможних людей, чий зовнішній вигляд настільки ідеальний, що це навіть здається підозрілим.

Зрештою орендодавець дому Олівер Вілсон входить у тісніший контакт зі своєю тимчасовою співмешканкою і дізнається страшну правду про те, хто ці люди і чому їм потрібен саме цей дім.

У Каттнера ще надзвичайно багато цікавих творів, про кожен з яких мені б хотілося б розповідати якомога більше й детальніше, але залишу вам інтригу на майбутнє.

(Але все ж виділю у своєму суто «перекладацькому» топі оповідань історію з циклу про Гоґбенів See You Later, бо це текст, над яким мені було найвеселіше працювати! А сюжет у нас такий: родина мутантів Гоґбенів випадково вбиває вісьмох синів свого обридливого сусіда Янсі Тарбелла, тож чоловік приходить до них з дивним про��анням…

…якщо Гоґбени хочуть відкупитися від вбивства його дітей, то мають допомогти йому помститися людині, яка колись наступила Янсі на мозоль. Оскільки він не знає, хто то був, то рішення приймає таке: Гоґбени мають змайструвати йому машину, яка зможе перемістити його до кожного мешканця цієї планети, аби він вдарив його по голові).

Читали щось у Каттнера? Діліться враженнями!

Ілюстрація до Mimsy Were The Borogoves від Вільяма Коллікера

[fungifromyuggoth17]

Білі й пухнасті

У нещ��давньому дописі про цикл оповідань Генрі Каттнера про професора Ґеллегера я згадувала кількох цікавих персонажів звідти: маленьких лібблів, які зовнішньо нагадують заледве не іграшкових зайченят із чарівними рожевими носиками, що також полюбляють їсти печивко й запивати його молочком. Ліббли прибули на Землю з Марса через експеримент Ґеллегера з машиною часу, який привів їх до нас із майбутнього. Та попри свій чарівний вигляд, ліббли далеко не такі невинні, як може здатися на перший погляд: уже з першої взаємодії з нашим головним героєм вони сміливо заявляють, що цей світ належить їм. А якщо, з якихось причин, цього ще не трапилося, вони вже прочитали достатньо книжок, аби знати, як його завоювати.

На підґрунті цього Каттнер вибудовує низку комічних ситуацій: на словах ліббли абсолютно безжальні, однак, коли один з них випадково розливає склянку молока, то плаче, а інший давиться шматком печива, коли оголошує свою кровожерливу промову.

Працюючи над перекладом цього оповіданням, ці малі іншопланетні «кроленята» нагадали мені про іншого схожого прибульця з оповідань колеги та подруги Каттнера, Лі Брекетт.

В її історії під назвою Tweener змальована нею істота не має людських рис, на відмінну від балакучих і кмітливих лібблів. Це також подібна до кролика істота з дивного кольору хутром і вухами химерної форми, якого зі своєї експедиції на Марс дядько привозить своїм малим племінникам, аби той став їхнім домашнім улюбленцем. Це — представник колись домінантної форми життя на Марсі, якого через відсутність ґрунтовної класифікації називають tweener, адже він нагадує як кролика, так і бабака, мавпу чи ж білку.

Діти називають істоту Джоном Картером і на деякий час дійсно сприймають її як кумедного домашнього улюбленця, однак зовсім скоро голова їхньої родини починає відчувати дивні симптоми: його мучать страшні головні болі й не дають спокою дивні сни про Марс. А тим часом його діти починають ставитися до Джона з якоюсь непритаманною їм шанобливістю. Чи є причиною всім цим пошестям маленьке чарівне створіння, яке, на ��ерший погляд, не здатне нікому нашкодити? Цілком можливо…

Тут у нас, між іншим, доволі «брекеттська» гілка розвитку сюжету: письменниця має фактично ��налогічну (правда значно більш криваву) історію про прибулицю, яку з її рідного дому насильницьки забирають жити на Землю.

Саме тому важко сказати, чи посилалась Брекетт на лібблів як на джерело свого натхнення, але, на мою думку, це дуже цікава паралель, хоч я й певна, що у фантастиці є й значно більше маленьких і пухнастик створіннячок, які геть не такі хороші, як може здаватися на перший погляд!

До речі, Tweener також має адаптацію у вигляді коміксу. От, яким його зобразив Джон П’єрард:

[fungifromyuggoth17]

Відгук на комікс «Низка смертей Лейли Старр»

Попри сотні прочитаних книжок, до сліз мене розчулило буквально дві-три. І, цілком неочікувано, до цього переліку ввійшов ще й цей комікс.

Уже з назви «Низка смертей Лейли Старр» натякає, тему чого ж вона буде осмислювати. Мене легко розчулити філософськими міркуваннями про життя та смерть, а тут, на додачу, ще й надзвичайно кра��ива й колоритна обгортка, яка майстерно цей ефект помножила.

Одного дня аватару Смерті заявляють, що з її роботою покінчено: на Землі народився хлопчик, якому судилося винайти безсмертя. Так вона й опиня��ться доживати віку в тілі дівчини-підлітки Лейли Старр. Лейла-Смерть, однак, геть не збирається миритися з таким положенням справ, а дізнавшись, що потенційний творець безсмертя вже топче ряст, починає виношувати в собі намір убити його, аби знову повернутися до роботи. Та зненацька Лейла виявляє, що в ній з кожним днем стає все менше й менше від тієї безжалісної Смерті, якою вона колись була…

Розкішно. В усіх сенсах: від соковитих й експресивних фреймів і до самого сторітелінґу, побудованого  у формі циклічних «низок смертей» головної героїні, які цікавими байками підводять нас до простих і загальнолюдських істин, що все одно невтомно вражають і розчулюють.

Кілька «сюжетних» рішень, а саме монолог цигарки й розмова зі старим храмом навіть відіслали мені до старого-доброго Лорда Дансейні.

З одного боку, це надзвичайно проста історія, яку не можливо не прожити й не зрозуміти. З іншого, це дуже комплексна оповідка, в якій ніхто не знайде однакового сенсу, — ось так майстерно люди, що працювали над коміксом, зачіпають численні струни душі, що для кожного ця історія заграє по-різному.

Для мене ж це була надзвичайно людяна історія про дружбу, циклічність та красу життя, гуманізм, біль і неминучість втрати. Навіть якщо ви маєте упередження щодо коміксів — хай там що спробуйте цю історію. Вона красива як «зовнішньо», так і «внутрішньо», — обіцяю, що з нею ви проведете прекрасну годинку-другу, а емоційно вона вас струсоне не згірше за великий й важкий філософський текст.

Історії я без зайвих роздумів ставлю 5/5, бо загорнула я її зі сльозами на очах і думкою, що обов’язково перечитаю за кілька років.

І подякою, що такі видання взагалі існують.

[fungifromyuggoth17]

Роботи не мають хвостів

Минулого тижня залишила вас без другого традиційного допису з однієї простої причини: мене «засмоктала» робота над оповіданнями про Ґеллегера від Генрі Каттнера. Там будуть маленькі пухнасті істотки, які прагнуть завоювати світ, але певних труднощів їм додає те, що в них замість долонь лапки. Якісь ще причини читати Каттнера потрібні?

Цей цикл складається з кількох гумористичних оповідань про професора, який робить пристрої (більшість з яких є абсолютно геніальними і божевільними) виключно на п’яну голову. Якщо виразитися ще точніше, то над ними працює його нетверезе підсвідоме, через що Ґеллегер (якого спочатку звали Ґелловеєм, але Каттнер забув про це під час написання другої частини) нерідко не може пояснити принцип дії своїх же винаходів і потрапляє у різні кумедні й водночас страхітливі ситуації. В одній з історій, наприклад, він створив машину часу, призначенням якої є циклічно «підкидати» на його задній двір… свої ж мертві тіла з інших часопросторів!

Попри те, що історії про Ґеллегера видавалися або під іменем «Льюїс Педжетт» чи з позначкою співавторства з Кетрін Люсіль Мур, сама письменниця божилася, що в оповіданнях немає жодного її слова:

«Єдина роль, яку я відіграла в їхньому створенні, полягала в тому, що я нетерпляче висіла над друкарською машинкою Генка і хапалася за сторінки, коли вони висковзували, насолоджуючись кожною з них і з нетерпінням чекаючи, коли з'явиться наступна».

Також Кетрін додавала таку ремарку про схожість між Каттнером і Ґеллегером (що, враховуючи характер цього персонажа, можна вважати досить-таки химерним порівнянням):

«Насправді, у Генка й Ґеллегера дуже багато спільного. Серед іншого, вони обоє насолоджувалися божевільною перевернутою логікою й раділи стриманому зачудуванню світом та його устроями. Ґеллегер, звичайно, у цьому всьому зайшов набагато далі за Генка. Та багато в чому він був автопортретом свого творця».

Ще одна цікавинка, яка підкреслює «божевілля» цього циклу — це те, як утворилася назва друкованої збірки. Каттнер, стомлений тим, скільком творам він уже дав назви, сказав своєму видавцеві:

«Називайте як завгодно. Якщо захочете, назвіть її Robots Have No Tails ("Роботи не мають хвостів")».

Загалом, це дуже подібний до «Хронік Гоґбенів» цикл, що поєднує в собі карколомні пригоди, класичну наукову фантастику, чорний гумор і дрібку насильства. Такого, знаєте, у стилі «Том і Джеррі». Я для себе все ж зробила висновок, що родина мутантів мені подобається дещо більше, але чарам Ґеллегера опиратися теж нелегко: в першу чергу завдяки зрозумілому, однак геть не дурному гумору, який чіпляє.

Якщо досі мені не вірите, то ось вам ще слова Кетрін про процес написання цих історій:

«Якось я спитала в сусідки з квартири над нами, чи не заважає їй наша друкарська машинка, яка цілодобово торохкотить, на що вона відповіла, що ні, а єдиний звук, який вона чула з нашого помешкання — це я, яка кілька разів на день вибухала сміхом».

[fungifromyuggoth17]

Роковини смерті Лі Брекетт

18 березня 1978 року померла Лі Брекетт.

У зв’язку з цим у її одного з найліпших друзів, Рея Бредбері, є навіть цілий окремий вірш, присвячений їхній останній телефонній розмові. На жаль, опубліковано його було тільки в лімітованому випуску книжки Lorelei of the Red Mist: Planetary Romances, але Рей і без того залишив численні спогади про те, як їм вдалося востаннє поговорити, наприклад у своєму есе Leigh Brackett/Edmond Hamilton: My Great Loves, My Great Teachers, My Great Friends:

«[…] А тоді, здавалося, отак зненацька, роки пройшли собі, а з ними пішов й Ед. Лі прийшла заночувати у нас із Меґґі [дружина Рея] […] і це була грандіозна остання ніч. Кількома місяцями пізніше вона зателефонувала мені з лікарні […], а доктор, мудрий чолов'яга, накачував її наркотиками. Вона була вже на пів дорозі, аби зустрітися з Едом, а ми з нею, аби не плакати, сміялись. Я досі пам’ятаю її сміх і дякую тому доктору за любляче рішення накачати її різними ін’єкціями, аби вона не відчувала болю й сміялася, бо на наступний ж день вона померла».

У своїй передмові до книжки No Good from a Corpse він зазначає, що тією «грандіозною останньою ніччю» було святкування Нового року, під час якого він «відчув, що це її останній рік».

«Я пам’ятаю їхнє весілля 1 січня й скорботу від того, що вони пішли. Друзі й вчителі не мають цього робити. Однак це сталося.

Ед і Лі, Лі та Ед, мої любі дорогі друзі, я й досі за вами сумую. Це ніколи не закінчиться».

У тій же самій сувенірній книзі, в якій було опубліковано есе Leigh Brackett/Edmond Hamilton: My Great Loves, My Great Teachers, My Great Friends, також є спогади про її смерть і від Майкла Муркока:

«[…] А наступним ділом мені прийшов лист від Лі про те, що Ед помер. А наступні новини ж я цілковито передчував. Я не міг уявити, аби один з них зміг довго прожити без іншого. Вони були чудовими, щедрими, старомодними американськими серцями, і світ дещо зменшився, коли вони покинули його».

На каналі, звичайно ж, також виходили різні дописи-ремінісценції про Брекетт, яку я щиро люблю всім серцем. Ось кілька з моїх улюблених, про які б мені дуже хотілося нагадати в цей день:

як Лі та Рей разом писали повість Lorelei of the Red Mist;

уривки з її автобіографічних нотаток;

робота Брекетт над The Empire Strikes Back;

історія про те, як один жарт ліг в основу цілого її оповідання;

спогади Лі про те, як Едмонд робив їй пропозицію.

[fungifromyuggoth17]

Річниця смерті Говарда Філіпса Лавкрафта

15 березня 1937 року помер Говард Філіпс Лавкрафт.

Його смерть сильно сколихнула маленький, але все ж відданий гурт прихильників, не кажучи вже про те, як сильно втрата друга вплинула на його товаришів, яким письменник до останнього нічого не розповідав про свою хворобу. Роберт Блох, який ніколи не бачив свого друга, навіть зізнавався, що якби він знав про стан Говарда, то приповз би до нього на колінах.

Тоді різні журнали, в яких Лавкрафт активно публікувався, почали заповнюватися скорботними спогадами про життя та творчість цього чоловіка. Наприклад, у випуску Weird Tales за вересень 1937, було опубліковано вірш Генрі Каттнера  H. P. L («Г. Ф. Л»), в якому він віддає пам’ятну данину своєму другові та літературному наставнику (я не велика поетка, тому за різного роду погрішності вибачайте!):

Тут, у підземних печерах і тихих місцях, На вівтарях чорних і забутих богами кремнях, Де сірий дим в’ється і тріпоче крізь жаский пурпуровий відблиск, Тінь позазем’я лишає на сновидцеві свій відтиск, Почервонілий від крові чужорідної плоті, Блідий, мов вампір, Крилами чорними згладжений, Всотуючи темної ночі ефір, Сарабандою снує натовп у величних пишнотах, Мов тіні єгипетських титанів, що миготять у незмінних пустотах.

Лиш обрані можуть випити з чаші, що богам осушити під силу, А Вальгаллу геть віднайти в юрмі тих, чия свідомість не дала ще слабину, Зло, кажуть, як ніч, від якої краще сховатись, Задубілому сновидцеві за мрійливість варто б розрахуватись, Перепочиваючи, спить на підстилках з асфоделі, й тоне собі у тих снах, Коронований магією, вічний, хоч і загублених у буденних світах, Дивиться на ворота всесвіту, муштруючи могутній потік, Що рветься з корінь Іґґдрасілль, у пишноті дивовидь.

Генрі Каттнер, звичайно ж, не єдиний, кого Лавкрафт надихав на творчість: безліч митців і донині віддають письменнику теплу данину у найрізноманітніших проявах. Ось тут, наприклад, можна глянути цікаві приклади творів, в яких сам Лавкрафт є персонажем.

А вас я закликаю сьогодні перечитати свій улюблений твір джентльмена з Провіденсу, тому що він на це заслуговує.

[fungifromyuggoth17]

Про Едмонда Гамільтона та Говарда Філіпса Лавкрафта

«Гамільтон надзвичайно талановитий попри свою бездарну писанину, а Вільямсон же демонструє певну оригінальність та перспективність».

«По-справжньому поталанило тому, чий природний спосіб самовираження випадково збігся з певною формою письма, що має попит у людей. Роберт І. Говард — один з найкращих прикладів, які я можу пригадати на даний момент, адже його історії продаються й мають свою родзинку та природність, що заразом відрізняють їх від млявої, штучної писанини Гамільтона, Квіна, Кляйна й решти нездар».

Ось так��ми «компліментами»  Говард  Філіпс Лавкрафт винагороджував свого колегу Едмонда Гамільтона, коментуючи деякі з його творів, які він, певне, прочитав у Weird Tales, в якому другий надзвичайно активно публікувався.

Лавкрафт також кликав Гамільтона single-plot Hamilton, посилаючись на його численні історії з руйнуванням світів.  Аналогічно про нього відгукувався й Кларк Ештон Сміт, котрий якось назвав один з сюжетів Гамільтона «одвічним та поточеним міллю».

Попри всі негативні коментарі, Лавкрафт все ж хотів якось зустрітися зі своїм колегою, хоч обставини й склалися інакше: Говард мав перестрітися з ним та Джеком Вільямсом у Флориді, коли ті мали вертатися з Кі-Весту. На жаль, до смерті Лавкрафта чоловікам так і не пощастило зустрітися, хоч, наприклад, до Сміта Вільямсону та Гамільтону все ж пощастило зазирнути (як ви можете бачити зі світлини, де Кларк — крайній зліва, а Джек і Едмонд — справа).

Знав Гамільтон про уїдливі коментарі у свою адресу від Говарда чи ні, лишається загадкою, однак після смерті Лавкрафта він написав ось таку нотатку, в якій віддає колезі теплу данину:

«Тільки-но почув про нещодавню смерть Г. Ф. Лавкрафта. Це надзвичайний удар, адже це сталося так швидко після смерті [Р. І.] Говарда. Я ніколи нікого з них не зустрічав, однак так часто з’являвся разом з ними у WEIRD TALES, що у мене з’явилося якесь розпливчасте ві��чуття знайомства. Я прочитав у Лавкрафта кожнісіньке оповідання ще з часів Dagon роками тому. Дуже шкода, що він помер — іншого такого вже не буде».

[fungifromyuggoth17]

У Говарда Філіпса Лавкрафта була сила-силенна друзів (навіть попри всі його скиглі про те, що він їх геть не має), а знайомих — ще більше. І під час однієї такої поїздки до своєї товаришки та її родини він зробив дещо, чого дійсно мало хто міг очікувати від такого серйозного джентльмена, як він.

У 1917 році Лавкрафт познайомився з такою собі Міртою Еліс Літтл, яка була колишньою викладачкою й планувала стати професіональною письменницею. Найімовірніше, що пов’язала їх саме аматорська журналістика, та хай там як, Мірта кілька разів кликала Лавкрафта до себе в гості, а також у невеличкі поїздки, під час однієї з яких познайомила його зі своєю родиною.

Що ж відбувалося далі — чудовий приклад того, що Лавкрафт геть не був проти веселощів, як би він не любив про це стверджувати. Ось, як він описував це своєму другу Альфреду Ґальпіну:

«Вечоріло… після вечері родина почала вимагати, аби Дідунь [так Лавкрафт кликав самого себе] розважив їх деякими зі своїх театральних пародій — повір на слово, ти б ніколи не впізнав стариганя в тому, що вони на нього натягнули! У свої акторські дні я грав важкенькі лиходійські роді, та гамстедівці, здається, схилялися до робіт Джуліана Ентіджа [американський актор, який виступав у жіночому одязі й робив відповідні пародії], й не збиралися давати задню, поки не нап’яли на Дідуню кринолінову спідницю, а до неї — парасольку й капелюх! І, хоч з таким гримом було досить-таки важко думати про діалоги, вони, здавалося, були задоволені моїми імпровізаціями, і своїми довгими оплесками компенсували шкоду, завдану моїй патріархальній гідності».

P.S. Від себе тільки додам, що дуже шкода, що не лишилося жодних світлин з цього дійства.

[fungifromyuggoth17]

«Слова Урсули не дозволять нам забути, як це було і що поставлено на карту для всіх нас сьогодні».

Письменниця Урсула Ле Ґвін має дуже щемке та важливе есе, яке називається The Prinсess. У ньому вона розповідає «казку» про принца й принцесу, які, здавалося б, обоє походять з непоганих родин, здобувають освіту, пристойно себе поводяться, однак їх обох ошелешує новина: дівчина вагітна. Відповідальність можна сміливо перекласти на принца, який регулярно вихвалявся недосвідченій дівчині, що займався сексом з п’ятнадцяти років, і дав їй пораду, яка й спричинила такий казус. Принцеса заявила йому, що в такому випадку їм слід одружитися, на що принц відмахнувся та заявив, що дівчина не належить до його релігії, тож розбиратиметься з малям самотужки.

Не важко здогадатися, що цією принцесою є сама Урсула, яка описувала свій особистий досвід під час навчання у коледжі.

«Мене попросили розповісти, як це воно, бути двадцятирічною та вагітною у 1950 році, коли ти розповідаєш про це своєму хлопцю, а він тобі розказує про свого армійського друга, дівчина якого розповіла йому, що вагітна, а він привів усіх своїх товаришів і сказав: "Ми її всі трахали, тож хтозна, хто ж батько?". І він сміється, немов то хороший жарт…

Це було б так: я пішла б з коледжу, закинула освіту, залежала від батьків… якби я робила все, чого хотіли від мене люди, які виступали проти абортів, я б народила дитину їм… владі, теоретикам, фундаменталістам. Я б народила дитину їм, їхню дитину.

Але б я не народила свою першу дитину, другу дитину чи ж третю. Моїх дітей».

Зрештою Урсула все ж наважилася на аборт, який тоді вважався чимось, що перебувало в одній площині з повноцінним злочином. Плачучи з мамою у таксі «від горя та полегшення», «принцеса» повернулася додому та закінчила коледж, де «часом зустрічала принца», який з тих пір уникав Урсулу.

Вона підсумовує:

«Ми не повернемося до темних віків. Ми не дамо будь-кому в цій країні мати подібну владу над будь-якою дівчиною чи жінкою. В уряді та поза ним є потужні сили, які намагаються законодавчо закріпити повернення темряви. Ми не ті потужні сили. Але ми — світло. Ніхто не зможе нас притлумити. Бажаю усім сяяти якомога яскравіше та безперебійно — сьогодні й завжди».

У 2018 році Арвен Каррі зняла серію з шести роликів The Journey That Matters, в одному з яких Урсула зачитує цей самий уривок зі свого есе. Послухати його з вуст самої авторки, а також почитати про нього рефлексії доньок Урсули можна тут. Вони справедливо зазначають:

«Слова Урсули не дозволять нам забути, як це було і що сьогодні поставлено на карту для всіх нас».

[fungifromyuggoth17]

Я хочу були на першому космічному кораблі, що полетить на Марс...

Якось давно у мене виходив допис про те, як Лі Брекетт та Едмонд Гамільтон були свідками космічного корабля «Аполлон-12», на якому здійснювалася друга висадка людей на Місяць.

Доповню його: в одному зі своїх інтерв’ю Брекетт розповіла, що перепустки вдалося отримати завдяки рідній сестрі Едмонда, яка працювала в газеті Youngstown Vindicator. У тому ж матеріалі інтерв’юер спитав ще кілька цікавих речей, зокрема й те, що ж відчували такі титани наукової фантастики, ставши свідками чогось, що за їхнього дитинства можна було б назвати всього-на-всього вигадкою (враховуючи, що дитинство Гамільтона проходило в такому регіоні, де машини й електрика були неабиякою рідкістю).

Брекетт поділилася таким щемким спогадом:

«Тоді всі казали: "Ха-ха-ха, ну й дурня". Пам’ятаю, як у мене з дідусем була страшенна сварка, коли мені виповнилося приблизно вісім років, і я сказала "Я хочу були на першому космічному кораблі, що полетить на Марс". Він сказав: "Не буде ніякого корабля, який полетить на Марс". Я спитала: "Чого це?". Він відповів: "Там немає нічого, крім космосу. Від чого він там відштовхуватиметься? Це просто неможливо". У восьмирічному віці я теж не знала, від чого йому там відштовхуватися, але пам’ятаю, як я тупцяла ногою, приговорюючи: "Але він зможе, зможе. Я знаю, що він зможе".

Я думаю, це було для нас одним з найбільших хвилювань, отак-от побачити, як це відбувається у нашому житті. Я не думаю, що хтось з нас взагалі уявляв, що це може статися за наших життів. Ми були певні, що це колись станеться, але обоє були в захваті від того, що ми були поруч, коли це сталося».

А тепер, бонусом, дійсно важливе запитання з того ж інтерв’ю: що ж Брекетт та Гамільтон думали про існування прибульців?

«Ми відкриті до цього питання […]. Ми просто чекаємо. Звичайно, нам доводиться боротися з думкою, що вони приземляться просто серед нашої галявини й ми будемо першими, хто привітає марсіан, чи хто б там не був, тому що хочемо, аби це були саме ми. Тим не менш, її доводиться відштовхувати».

[fungifromyuggoth17]

Відгук на «Поклик пекла»

 Знову зібралися старою-доброю компанією почитати дещо цікаве. «Поклик пекла» чекав у мене на поличці свого часу ще з ФанКону, то ж я собі й вирішила, чому його нарешті не «куснути» , тим паче, що це моя перша манхва, — цікаво ж, що воно таке.

Сюжет ґрунтується навколо дивного феномену: випадковим людям, які буцімто десь-колись «нагрішили», приходять повідомлення з часом, коли їх заберуть до пекла. Далі ж відбувається щось, що не піддається ніяким поясненням: химерні й жорстокі сили знаходять жертву, аби розправитися з нею. Що ж це таке? Містифікація? Злочинна банда? Паранормальне? Це й намагатиметься зрозуміти детектив на ім’я Джі�� Ґьохун, який віднедавна виявляється вплутаним в одну не надто приємну справу: відповідне повідомлення приходить матері-одиначці, якій також випадає химерна пропозиція від релігійних фанатиків, що хочуть бути свідками «розправи».

Певне, найцікавішим у всій цій історії для мене є навіть не суть і походження того самого «паранормального», а те, як цікаво у манхві було передано розпуку, хаос і фанатичність, адже ми також спостерігаємо й за Чоном Джінсу, головою релігійного руху, який інтерпретує це як волевияв бога, а також за більш радикальним його «підрозділом», члени якого не нехтують розбоєм та насиллям. Це вибудовує у манхві чудову психологічну напругу, адже, принаймні в цій частині, тут містичного значно менше, аніж спотвореного й мерзенного всередині людей.

Також сподобалося, як фрейми часом тільки натякають на щось, що відбувається. Приємний «лавкрафтіанський» прийом, де все списується на уяву читача, який самотужки домальовує те, що він вважає за потрібне. Малюнок теж цілком приємний, хоч сказати, що тут є якісь геніальні рішення я навряд зможу, — просто прекрасній супровід для відповідної історії.

Дочитавши, я була неприємно здивована, що манхва має геть не стільки хороших оцінок, як мені думалося. Мені ж історія видалася хорошим таким психологічно-релігійним горором з приємним напиленням містичного, а остання перегорнута сторінка одразу ж змотивувала братися за другу частину, хоч до того я не була переконана, що вона мені потрібна.

Тож без зайвих сумніві і сорому поставлю їй 5/5, тому що я провела з нею приємну годинку й цей читоглядацький досвід мені сподобався.

[fungifromyuggoth17]

«…недемократичність мислення принаймні двох критиків змушує мене роззявити рота»

Коли я робила швидкий огляд кількох оповідань Лі Брекетт тут, то зазначала, що як на людину своєї епохи письменниця досить-таки толерантно ставиться до people of color. І все більше й більше знайомлячись з її доробком, я помічаю, що переважна частина її творчості присвячена саме колонізації в різних її проявах, від насадження своїх прав і звичаїв на обжитих територіях до незаконного вивезення позаземних істот з їхніх рідних домівок.

Нещодавно наштовхнулася на цікаву статтю з промовистою назвою Give 'Em Hell, Leigh! у випуску Planet Stories за 1943 рік, в якій авторка пояснює свою позицію на критику власної історії Citadel of Lost Ships.

В оповіданні йдеться про чоловіка, якого доля приводить на землі крайленів, які є племенем місцевих жителів Венери. Над тихою місциною поступово чорніють хмари, адже серед боліт поблизу краю було знайдено корисні копалини, тож домівкою крайленів планують незаконно заволодіти, осушивши місцеві болота, а його мешканців пересилити у резервації, в яких туристи матимуть змогу спостерігати за їхнім примітивним способом життя. Чоловік обіцяє, що допоможе крайленам, які прихистили його, й з цього моменту розпочинається його важка й надзвичайно важлива місія з їхнього порятунку.

Кому ж у статі Лі збирається дати перцю? Двом критикам, які дали відгук на історію, що обурив авторку:

«…недемократичність мислення принаймні двох критиків змушує мене роззявити рота», пише вона.

Коли Лі наводить приклад цитат, що її обурили, то цілі фрагменти звідти висміюють спосіб життя крайленів, стверджуючи, що таким «неасимільованим покидькам» неможливо співчувати. Ось, як на це відгукнулася Брекетт:

«Чорт забирай! Якщо це не тоталітарні міркування, то я не знаю, що. Згідно з демократичним законодавством, будь-яка меншина, якщо вона функціонує в межах закону, має право жити, думати й вірити так, як вона вважає за потрібне. З таким же успіхом можна сказати, що ми повинні ЛІКВІДУВАТИ менонітів, амішів чи будь-яку іншу порядну й мирну групу просто тому, що вона відрізняється від нас. Навіть саме слово ЛІКВІДУВАТИ є недемократичним. Воно означає право однієї людини вирішувати, чи придатні інші люди тяготіти землю, а це, наскільки я пам’ятаю, одна з причин, чому ми воюємо».

«Варто пам'ятати одну річ, коли ви плануєте ліквідацію меншин. Людське суспільство — це плинна і нестабільна плитка. І страшенно незручно прокинутися одного ранку і виявити, що раптом це ти став меншиною».

Допис про оповідання Брекетт з подібною тематикою можна прочитати тут. Та й загалом, добивши збірку оповідань Лі, я думаю, на ґрунтовний аналіз теми набереться матеріалу не на один-два дописи, тож лишається тільки чекати, коли я подужаю це опрацьовувати…

[fungifromyuggoth17]

Відгук на «Анатомія: історія кохання» Дани Шварц

«Анатомія: історія кохання» Дани Шварц — це книжка, в якій я абсолютно тверезо можу перерахувати всі її хиби, що з першого ж розділу з легкістю впадають в очі, та чомусь мені все одно не хочеться її сварити та розносити друзки. Що дійсно цікаво, враховуючи дуже банальну лінію кохання, мерісьюшність головної героїні, карикатурне змалювання тогочасної епохи, засноване на якихось загальних уявленнях про той час, а також багато-багато іншого, однак пройдемося усім поступово.

Є у нас двійко героїв: Гейзел і Джек. Вона аристократка з неймовірною, як на ту епоху, мрією стати лікаркою, а він має настільки мало коштів, що пошук бодай якогось заробітку змушує його викопувати мертві тіла для одного товариства анатомів. І, як це буває за усталеною формулою жанру, шляхи їхні (не)очікуваним шляхом перетинаються, призводячи до низки неймовірних відкриттів не тільки про суспільство, а й про самих себе.

У першому абзаці я, здається, добряче висварила книжку. Насправді історія з такою фабулою у будь-якому іншому сетінґу була б мною розгромлена на друзки, та в «Анатомії» є одна проста, хоч і специфічна, перевага: вона не боїться говорити про брудне чи торкатися «заборонених» тем. Тут ви знайдете цвинтарі, могили, мертві тіла, інфекції, хвороби, сморід брудних вулиць і все таке, від чого завмирають серця любителів історій про «темну монету вишуканої минувшини». За настроєм навіть нагадало екранізацію «Цвинтарних щурів» Генрі Каттнера у «Кабінет курйозів Ґільєрмо дель Торо», тож з історією було, як мінімум, приємно провести кілька атмосферних вечорів, якщо ви теж таке полюбляєте. А те, як книжка просто й дещо банально написана, перенесло мене у приємну ностальгію за книжками штибу детективів про Флавію де Люс, де навмисно гіперболізовані герої співіснують у своєму невеличкому химерному світі. Думаю, саме про такі книжки я можу сказати, що з ними мій мозок відпочиває і вони є моїм ґілті плеже.

Але, знову ж, книжка перенасичена кліше в різних своїх аспектах: від головних героїв і до свого «непередбачуваного» злодія, що абсолютно руїнить для мене решту її переваг. Маю це трошки спойлерну претензію, тож зазирайте на свій страх і ризик, але нахіб�� там ця фантастична/фентезійна лінія про еліксир безсмертя чи що воно таке? Може, так воно мені виглядає, бо я ще не читала другу частину, але поки що віє саме тими жанрами. Якщо я не помиляюся і це все ж так і є, то це йде книзі тільки в мінус, бо якщо це була б історія суто про лихе й темне в людях, то було б в рази краще.

Хай там як, а друга частина придбана й покірно чекає свого часу, коли я захочу перемкнутися від чогось важчого. А від мене 3/5.

[fungifromyuggoth17]

«Я хочу своє вбрання!»

Малюнок Говарда Філіпса Лавкрафта у листі за 1925 рік, в якому він зображує себе як істоту, що прикриває голе тіло волоссям, поки біля вітрини магазину з речами стоїть плакат «Я хочу своє вбрання!».

Лавкрафт намалював це зображення не просто так. Деякий час свого проживання в Нью-Йорку чоловік  мешкав на Клінтон-стріт у не надто добробутньому районі в однокімнатному помешканні, де йому частенько докучали миші. І якось він, нерідко працюючи допізна й засинаючи удень, уві сні пропустив… власне пограбування! Серед білого дня ніша для одягу була зламана його недобросовісними сусідами, через що Лавкрафт залишився без трьох костюмів, пальта, нещодавно придбаного йому дружиною, радіоприймача, який належав його другу Семюелю Лавмену, а також валізи Соні Ґрін. Все, що лишилося у чоловіка, — тонкий синій костюм.

Звичайно, це не могло не обурити Лавкрафта, який так скрупульозно ставився до своїх фінансів і вкрай рідко витрачав їх на щось дороге. Розлючений, він ще неодноразово сипав прокльонами у бік своїх кривдників, а потім, вочевидь, трошки охолонувши, написав тітці лист із прикріпленим нижче малюнком, який описав ось так:

«Шкода, та шати мого дитинства, довголітні у своїй розкоші, тепер зрізані — а чи ж відібрані — у самому розквіті своїх перших десятиліть! Вони здавна знали стрункого юнака й розширювалися, аби вмістити огрядного містянина середнього віку, а потім же знову стискалися, аби огорнути по старості його зморщені ноги! А тепер вони зникли — зникли — та їхній сивий, зігнутий господар все ще живе, аби оплакувати своє оголення, та збираючи, з усіх сил, коло своїх худих боків пасма довгої білої бороди, аби вони слугували йому за одяг!».

Та не переживаємо, на довго Лавкрафт без одягу не лишився. За місяць Соня приїхала до свого чоловіка й придбала йому новісінькій літній костюм!

[fungifromyuggoth17]

Шкільні та студентські роки Едмонда Гамільтона

Якщо ви візьметеся читати біографічні й автобіографічні нотатки Едмонда Гамільтона, майже в кожній з них на вас чекатиме згадка його феноменального розуму, страхітливо дріб’язкової пам’яті та потужної любові до книжок. Письменник, виявляється, володів цими якостями ще з дитинства, і юнаком уже встиг стати справжньою зіркою у місті, в якому зростав. І геть не тому, що він писав, а завдяки своїм академічним досягненням!

Лі Брекетт характеризувала свого чоловіка у дитинстві як «вундеркінда» й не була далекою від правди: Гамільтон вступив до старшої школи у десять років, а випустився в чотирнадцять! Цікаво, що в школі аналогічні рекорди рвала й сестра Едмонда, випустившись раніше за решту своїх однокласників.

Гамільтон, зрештою, вступив до Вестмінстерського коледжу, де продовжував наполегливо навчатися: професор фізики навіть відзначив те, що оцінка хлопця на екзамені була найвищою за всі роки його викладання. Тривалий час Едмонд планував стати інженером, тож не дивно, що він робив нахил у цей бік.

Гамільтон також згадував:

«Я розпочав другий курс п'ятнадцятирічним інтелектуалом. Я смалив люльку й читав Шоу, О’Ніла та Ібсена. Спеціалізувався на фізиці, однак після першого року навчання мені набридло».

Брекетт згадувала, що в дитинстві Гамільтон не просто сидів на місці, вивчав нове й читав: він був активним юнаком, котрий мав чимало друзів, і, врешті, це й стало наслідком того, що Едмонд став регулярно прогулювати навчання. Давалася в знаки й різниця у віці з одногрупниками, через Гамільтон все більше й більше замикався в собі, перемкнувшись на літературу. Так Едмонда й відрахували на третьому курсі навчання: родину це неабияк засмутило, однак підтримувати єдиного сина вони не припинили. Зрештою, омріяну інженерську професію Гамільтон змінив на роботу клерка на залізничній станції в Пенсильванії.

У 1924 році Едмонд пішов з роботи й почав писати. Вже за два роки почалася абсолютно інша, можна сказати, фантастична віха в житті Гамільтона, — вихід його дебютного оповідання у Weird Tales, що називалося The Monster-God of Mamurth, з якого й почалася його успішна й плідна письменницька кар’єра.

[fungifromyuggoth17]

А ви знали, що письменниця-фантастка Урсула Ле Ґвін не надто втішно відгукувалася про творчість Дж. К. Ролінґ?

Про це авторка побічно заявила у своєму есе Art, Information, Theft, and Confusion, Part Two. Суть слів Урсули стає більш зрозумілою, якщо ви коли-небудь читали її роман «Чарівник Земномор'я», головний герой якого також відвідував школу магії та навчався чародійству. На мою думку, на цьому подібність творів закінчується, та й сама Урсула не вважала, що Ролінґ якось її «обікрала».

Тож ось, які думки стосовно поттеріани Ле Ґвін виклала у своєму матеріалі:

«Тоді ж яка різниця між тим, аби перебувати під впливом твору й визнавати це, а також перебувати під впливом твору й не визнавати це?

Останнє — це ситуація, яку я спостерігаю зі своїм "Чарівником Земномор'я" та "Гаррі Поттером" Дж. К. Ролінґ. Не мені належить ідея школи для чарівників, а якщо вона й є чиєюсь, то тоді вона належить Т. Г. Вайту, хоч він і зробив це в одному побіжному рядку й ніяк далі не розкривав. Я була першою, хто це зробив. Роками пізніше Ролінґ взяла ідею й розвинула її в інших напрямках. Вона не плагіатила. Вона нічого не копіювала. Насправді її книжка не могла бути ще більш відмінною від моєї стилем, духом тощо. Єдине, що мене турбує, так це її очевидне небажання визнати, що вона навчилася будь-чому від інших письменників. І поки неосвічені критики вихваляли її неймовірну оригінальність у винайденні ідеї школи для чарівників, деякі з них, здавалося, навіть вірили, що та винайшла фентезі, і вона дозволяла їм це робити. Це, на мою думку, ницо, а в довгостроковій перспективі ще й нерозумно».

У 2004 та 2005 роках для The Guardian Урсула додала ще кілька слів до своєї думки про творчість Ролінґ:

«Коли так багацько дорослих критиків говорили про "надзвичайну оригінальність" першої книжки про Гаррі Поттера, я прочитала її, аби зрозуміти, навколо чого весь цей ажіотаж, і лишилась дещо спантеличеною; це скидається на жваве дитяче фентезі вкупі зі "шкільним романом", що є непоганим для своєї вікової групи, однак стилістичне скупе, вторинне на вигадку, а також дещо лиховісне етично».

«Я, на відміну від деяких, не відчуваю, що вона мене обікрала. Однак вона б могла бути більш вдячною до своїх попередників. Я була здивована критикам, які вважали першу книжку надзвичайно оригінальною. Вона має багато переваг, та оригінальність — не одна з них».

Як приклад хорошого й правильного «запозичення», Ле Ґвін наводить свою роботу з творчістю Філіпа К. Діка, який вплинув на її книжку The Lathe of Heaven. За її словами, суть полягає в тому, аби вичленувати різницю між тупим копіюванням та застосуванням технік з первинного тексту до свого твору. У цьому випадку: домішування східного містицизму до роману західного зразка.

«Я багато чому навчилась від Філа Діка. Я відкрито та з гордістю визнаю свій борг. До того ж, я йому про це розповіла. Ми знаємо, що так чи інакше впливаємо один на одного, й усвідомлюємо схожість того, що намагаємося робити, обмінюючись ідеями про це та про письменництво у наших листах».

[fungifromyuggoth17]

Роковини смерті Генрі Каттнера

Сьогодні минає 66 років з передчасної смерті Генрі Каттнера. Письменнику стало погано, коли він відвідував офіс Warner Bros., а наступної ж ночі він помер уві сні, вочевидь, від серцевого нападу.

Творчість Каттнера є надзвичайно багатогранною: на мою думку, це той випадок, коли для кожного знайдеться щось, що припаде йому до душі. Хочете класичну детективну історію? Є. Гумористичні оповідки про мутантів, що живуть у глибинці, чи ж про професора-п’янчугу? У Каттнера й таке знайдеться. Серйозна нф про атомну війну та справжній тобі технотрилер про «радіо»? Залюбки! Неолавкрафтіана та данина міфам Ктулху? Пф..!

Варіативність творчості Каттнера, однак, зводиться до двох пунктів: Генрі вміє бути як надзвичайно кумедним, так і напрочуд серйозним. І саме про гумор як невідкладну частину його життя мені б і хотілося поговорити, проілюструвавши це кількома історіями �� його життя.

Загальновідомий факт, що більшість творів Каттнер написав у співавторстві зі своєю дружиною Кетрін Люсіль Мур, як це й було з їхньою детективною історією The Brass Ring. Його друг, Едмонд Гамільтон, пригадував, як колись гостював у Генрі, який йому розповів таке:

«Він, сушачи собі голову, просидів за столом цілий день, не в змозі розпочати один розділ, тож і вирішив прогулятися, кілька годин блукаючи вздовж і впоперек пляжем. Повітря було чудовим, але жодних ідей у нього так і не з'явилося. Він втомлено повернувся до будинку, сів за стіл, а там, поруч із його друкарською машинкою, лежав повністю дописаний розділ».

Згодом Гамільтон, прочитавши цю історію, почав ділитися з Генрі своїми враженнями, хвалячи його за сцену, де друг майстерно прописав епізод раптового вбивства у темряві, пронизаний насильством:

«Він відповів: "Дякую. Це написала моя дружина"».

Подібний коментар Генрі написав у есе до антології My Best Science Fiction Story, що складалася з оповідань, які письменники називали найкращими у своєму творчому доробку. Генрі обрав історію Don’t Look Now, яку порівнював з творчістю  Жуля Верна, Лоренса Стерна, Герберта Веллса, а також Біблією. Наводжу приклад хвалебної оди:

«Мало того, я можу чесно сказати, що це моє улюблене оповідання, тому що я перечитав усі інші, що були вже опубліковані, і вони викликали у мене огиду. З тих чи інших причин я не дійшов до перечитування Don’t Look Now, а тому можу розглядати її неупередженим, критичним, схожим на дорогоцінний камінь оком щасливого творця».

Далі Генрі розповідає, як для нього важливо підтримувати себе самого в тому, що його твори варті уваги, бо інакше він би «розірвав і себе, і редактора». Але з цією історією не трапилося такого, і ось чому:

«Але, на щастя, я не перечитував Don’t Look Now відколи вона була написана, тож можу цілком справедливо зазначити, що це моя улюблена історія.

Хай там що, її написала моя дружина».

Пам’ятний допис про Генрі також виходив і торік. Там Пол Андерсон ділився тим, як незадовго до смерті колеги відвідав його, тож якщо ви не читали цю історію, то обов’язково зазирайте сю��и.