girl-with-demons-in-her-soul - Tumblr blog

[girl-with-demons-in-her-soul]

Хотіла написати великий пост, проте надзвичайно сильно боюся зурочити щось хороше. Тому напишу просто маленьке "дякую" і збережу найпрекрасніші миті всередині. Невже мені нарешті спокійно й щасливо?

[girl-with-demons-in-her-soul]

Я наче помаленьку відновлююся. Почуваюся більш вільною. Розумію, що мене можна любити. Що світ не зводиться виключно на романтичних стосунках, і що він справді прекрасний.

Але все ж час від часу я прокидаюся від кошмарів про той день, коли я забирала свої речі, а мама колишнього кричала на мене, виливала просто весь бруд, який тільки змогла пригадати, і потім дуже важко продовжувати функціонувати.

Вчора мені снилося, що я повернулася до нього. Іноді мені цього дуже хочеться. Хочеться повернути ці приємні миті з піцою та серіалами. Обійми вночі. Багато сміху і дуркування. Походи в центр для оплати квартири чи просто погуляти. Секонди і спільні походи в магазини. Дрібні покупки з Аврори, коли мені сумно. Загалом, гарні та спокійні миті. Власне це мені і снилося.

Але потім, потім з'явилася вона. Знову і знову ці фрази про те, що я нагуляюся і повернуся, а вони мене приймуть. Уві сні навіть після того як у нас все налагодилося, конфлікти продовжилися. Вона продовжувала мені казати, що у мене невипрані штори, жахлива їжа чи небриті ноги. Кричала, що я зіпсувала життя її синові, і що, по-доброму, мої речі треба було викидати з балкона, а не давати забирати їх самостійно.

Іноді я думаю про те, щоб залишити все: піти з університету, кинути той Львів, обірвати контакти і повернутися. Щоб жити як раніше, до повномасштабної, коли мене хвилювали тільки декілька текстів по роботі і картини за номерами. Але оця фраза, що "ти нагуляєшся, повернешся, а ми тебе приймемо", ця зневага і зверхність в тоні, купа інших слів, тиск, який я пережила, повертають мене до реальності.

Від цього дуже сумно. Дуже гірко, сумно, несправедливо. Досі не розумію от для чого це все було. Чому варто було втручатися в стосунки дорослих людей. Бачиш, що твоєму синові погано, то говори з ним, підтримуй, допомагай, а не йди нападати на його дівчину, яка ж явно прийняла таке рішення не просто так.

Не знаю, просто не знаю. Зараз заварю собі чаю, та й піду працювати. Життя рухається далі, тому, мабуть, все на краще. А примари минулого рано чи пізно зникнуть з моїх снів.

[girl-with-demons-in-her-soul]

Аля на першому курсі в 2019 році: сумка з купою книжок і зошитів

Аля на першому курсі в 2022: сумка з купою зошитів і важливих речей

Аля в кінці другого курсу:

Ростемо)

[girl-with-demons-in-her-soul]

Треба заснути. Але я лежу і міркую, намагаючись надати собі ваги. Натомість я - пусте місце, яке ніколи не зможе зробити своє буття для цього світу значимим. Зі мною не цікаво спілкуватися, я не можу розкрити нічого нового, побачити повну картину, бо мій розум впирається в стелю. Я не можу рушити ту стелю вгору - вона в кожного своя і щодня я картаюся тим, що моя зовсім низька, геть крихітна, порівняно з неймовірним оточенням навколо. Я безмежно далека до більшости, бо одночасно не можу стати частиною ні інтелектуального світу, ані жити мирним життям.

Це почуття розриває мене. Хочеться плакати, битися головою в стіну, гризти губи і царапати руки, натомість просто лежу з байдужим виразом обличчя і клацаю слова на смартфоні замість того щоб спати. Врешті ця двоїстість моєї натури колись мене й погубить.

[girl-with-demons-in-her-soul]

Люблю проживати тебе у взаємодії

[girl-with-demons-in-her-soul]

Мій універський вайб

[girl-with-demons-in-her-soul]

Жахливий день, новини з Чернігова розривають серце. Водночас стали дуже звичними, тому стискаєш кулаки і рухаєшся далі, вдячний, що з твоїми рідними все гаразд. Жорстоко? Так, але таке життя.

Вчора мала чарівну розмову з подругою. Ми рідко спілкувалися, але в складний період мого життя вона відкрилася мені з дуже нової сторони. Врешті, вона завжди була для мене сестрою, найкращою подругою, пацаном з району і сексі кішечкою в одному флаконі.

Ми трішки позгадували минуле. Переглянули фото за 2019 рік. Посміялися. Поговорили про стосунки й про те, якими щасливими ми були. Наскільки впевненими. Скільки "хімії" було з іншими, які прекрасні люди нас оточували.

Зараз поволі відновлююся. Але взагалі раптом вчора усвідомила, що звідкілясь в мене з'явилася нав'язана думка, що ніхто не зможе мене любити. Що ніхто не зможе піклуватися про мене. Тішитися моїй присутності, щиро кохати, глибоко і без віддачі. Що весь світ жорстокий, а всі, хто проявляють увагу, хочуть лише сексу.

Насправді ж пригадали багато наших любовних історій. Зрозуміла, що здебільшого потрапляла на чудових чоловіків. В підліткові роки і на межі (я ж втрапила в довгострокові стосунки в 17, але все одно мала багато можливостей для спілкування до цього), я поводила себе значно гірше, ніж зараз. Була невпевненою, не вміла справлятися з своїми емоціями, влаштовувала емоційні качелі. Але все одно знаходилися чоловіки, які піклувалися про мене. Взагалі всі, хто був в мене закоханий, були надзвичайно турботливими, хоч і дуже різними. Їм всім подобалася моя відчайдушність, безмежний оптимізм (який десь всередині відгукується таким же безмежним сумом, його найчастіше й помітно в цьому блозі та моїй творчості, але все-таки), балаканина та незвичайні погляди на життя.

Один був зі мною, попри те, що я не дозволяла себе торкатися. В мене був період в житті, коли я надзвичайно боялася доторків, мені було огидним моє тіло, мені були огидними чоловічі тіла. Обійми викликали паніку, тому не дозволяла взагалі себе торкатися. Ми з ним були однаково темпераментними та часто сперечалися, але це не були токсичні сперечання, а радше незначна конкуренція, яка додавала зацікавленості одне в одному. Але головне — він поважав мої кордони, поважав те, що я не хочу торкатися, так само запитував, чи все гаразд та оберігав.

Інший завжди годував мене у їдальні. Підтримував, коли були проблеми з рідними людьми. Я подобалася йому навіть тоді, коли виглядала геть як бомж — з немитою головою та старою кофтою, хоча ми навіть не були в стосунках. Казав, що я цікаво пахну — старими книжками, парфумами і собою, а ще не можу не приваблювати своєю енергією.

Ще один годував смаколиками, змушував мене безмежно сміятися, заохочував займатися спортом (не змушував, ні в якому разі, просто працював на мотузковому майданчику), був надзвичайно романтичним та дивився на мене щиро-щиро, з енергією золотого ретривера.

Один бігав за мною в школі роками, тримав за руку і завжди захищав, якщо виникали конфлікти.

Вже мовчу про те, що зараз маю в стосунках, бо не люблю говорити про хороше, поки воно в мене є.

Я вдячна кожному з цих людей. Мені соромно перед ними за те, що не була достатньо зрілою. Що робила їм боляче. Мені шкода, що недостатньо цінувала цих людей. Але врешті суть не в тому. Суть в тому, що світ не зводиться до одних стосунків, як мене переконали, а насправді він великий і завжди будуть люди, які тебе цінуватимуть.

Тут на тамблері багато чудових людей, які давали мені поради, які підтримували і берегли від необдуманих вчинків. В мене багато чудових людей навколо і навіть якщо мої теперішні романтичні стосунки не зіграють, ми не зійдемося характерами чи ще щось — не біда, бо світ завжди буде надзвичайно широким, різноманітним, талановитим та цікавим. В ньому завжди буде щось, за що дійсно варто триматися, бо він не зводиться до когось одного.

Сподіваюся, пронесу цю істину далі. Сподіваюся, не забуватиму, що перш за все варто бути собою і що мене таки любитимуть, а не я "маю бути вдячною, бо більше жоден нормальний чоловік тебе не захоче".

Дякую всім, хто в мене тут є, хто мене читає, просто моїм людям за те, що ви є. На фоні Депеш Мод, у душі Один в каное з "Мені подобається як ти йдеш", а на мені академічний стиль. Рухаємося вперед, працюємо, розслабимося влітку.

[girl-with-demons-in-her-soul]

Підсідати на улюблену музику чоловіків, які мені подобаються, як сенс життя. Тепер я фанатка Депеш Мод...

[girl-with-demons-in-her-soul]

Пост без сенсу поміж написанням курсової роботи про любов

Насправді зараз мало речей, з якими я не могла б справитися. Ну тобто, матір досі скандалить і називає мене найрізноманітнішими словами, але я звикла. Роботи трохи назбиралося, боргів в універі. Туди-сюди здоровля підхрамує. Хвилює тільки одне

КУРВА СПИНА БОЛИТЬ, ЩОБ ЇЙ ДОБРЕ ЖИЛОСЯ

Зурочила я недавно, коли казала, що давно не болить, ой зурочила

[girl-with-demons-in-her-soul]

ААААААААААА наскільки ж красиво, мушу залишити це і в себе на сторінці, аби хоч іноді милуватися. Неймовірно

Настав час буковинської відьми Мерріл! Як роздуплюся з записом таймлапсів в Кріті, викладу потім ще й відео.

Merril styled as a Ukrainian witch from the foresty region of Bukovyna.

Р��ніше я вже малювала Фенріса-козака та Ґоука-шляхтича. She joins the similarly styled sketches of Fenris and Hawke I did in 2022. Who should I draw next? ;)

[girl-with-demons-in-her-soul]

Найгірше, коли приходить вечір і я починаю сумувати за колишнім. Не можу згадати нічого поганого, пригадується тільки хороше. Тепло, запах. Так і засинаю зі сльозами на подушці, а розказати і нема кому. От же ж дурочка

[girl-with-demons-in-her-soul]

Взага��і розрив був для мене дуже важким. Я спочатку наважувалася, перебирала варіанти, багато говорила та намагалася щось налагодити. Тоді врешті зрозуміла, що нічого не вийде, тому сказала, що йду. Власне, здається, кожна людина має мати таке право в стосунках. Зробити паузу, піти, спробувати щось інше, мабуть. Я знаю купу пар, які розходилися на декілька місяців, рік, декілька років, а тоді поверталися, бо раптом усвідомлювали, що вони рідні люди. І це теж ок.

Але в мене все було інакше. Це була неділя, я їхала забирати речі. Зранку мені пообіцяли, що все буде ок, але коли я приїхала, мій колишній був не сам. Він був зі своїм братом.

До цього мій колишній написав моєму татові. Це були гарні слова, мій тато сказав, що завжди радий буде його бачити, незалежно від наших стосунків. Мені тато сказав, що йому шкода, що так склалося, але ми дорослі люди і він буде радий, що ми помиримося.

Врешті я написала теж повідомлення його батькам. Велике і щире. Мені хотілося за все подякувати, бо вони дійсно багато для мене зробили. Здавалося, що вони теж будуть мудрими, приймуть це і відреагують так само.

Я приїхала по речі. Поставила чайника ще в своїй квартирі. Квартирі, де в мене було купа спогадів і де навіть чайник був куплений за моєї ініціативи. Я його обирала. Врешті мене зустріли фразою "хочу подивитися тобі в очі". Потім його брат почав кричати на мене, що я зробила, яке я мала право і взагалі як я їм дивлюся в очі (дивний збіг, я не знаю хто кого накрутив).

Найсмішніше було те, що я настільки повірила в порядність колишнього, що навіть не подумала, що таке може статися. Що на мене будуть стартувати два високі дорослі чоловіка, одному з яких я навіть наївно помахала при вході в квартиру.

Якби я знала, що там вся сім'я на нервах. Якби я знала, що буде далі, я б підготувалася. Але я просто розслаблена приїхала в надії на те, що ми поговоримо і все буде добре.

Врешті я вийшла з хати по коробки. Я була налякана. В паніці. Плакала. Подзвонила татові, хотіла, аби він мене захистив. А він сказав не панікувати і що я знаю, куди їхала. Врешті після цього ми з ним поговорили, він сказав, що злякався і пояснив свою позицію чіткіше, вона виявилася мудрою, але в моменті я зрозуміла, що залишилася одна.

В паніці бігала районами і писала друзям. Серйозно, було так страшно, що я хотіла зв'язатися хоч з кимось. Як на зло, не було взагалі нікого. Врешті вимкнула телефон, зібрала себе докупи і пішла назад.

Але там на мене чекав інший сюрприз. Колишній викликав свою маму, яка одразу ж порогу почала звинувачувати мене в маніпуляціях, всеможливих гріхах. Виявилося, що він показував їм мій тамблер, мої записи, через які мені добряче прилетіло. Під криком я пообіцяла не розповідати цього, але врешті зрозуміла, що не можу не прорефлексувати цього випадку.

Майже 4 години я збирала речі до коробок під крик трьох дорослих людей. Вони поливали мене брудом за те, що я пішла з стосунків, казали, що мої вчинки "на шляху до блядства", що я награюся і прийду, але вони все одно мене приймуть.

Коли я була емоційною, мені закидали, що не вірять, бо я лицемірка. Коли була беземоційною, намагалися вивести на емоції. Коли мовчала, казали, що соромно говорити. Коли говорила, то мої слова не сприймалися. Тому врешті я просто трималася, складала як-небудь речі до коробок, аби поїхати додому.

Потім я носила ті коробки на пошту. Якісь чоловіки питали чи все добре, хтось допомагав. Одну коробку я тягнула сама, хоч мені не можна носити важкого.

Частину речей взагалі забула.

Коли востаннє виходила з дому, то побажала невістки, яка зможе виконувати все по дому, вчасно бритиме ноги та не матиме сумки, з якою буде соромно в селі.

І на вулиці в мене порвалася величезна сумка, яку я навіть підняти не могла, аби завести на таксі на іншу пошту. Якби не таксист, який мені допомагав постійно, я б не встигла нікуди. Я б просто сіла і заплакала, але він жартував зі мною, допоміг з порваною на дві частини сумкою, допоміг всі речі перевантажити ще на дві коробки на грузовому відділенні пошти, а тоді повіз на автовокзал. Додаткової плати за це не взяв, хоча я наполягала.

Вперше за той день я випила води в 17:00. Мене трусило. Була така безвихідь і огида, що я не могла отямитися. Досі як тільки родина колишнього з'являється на горизонті в соціальних мережах, мене починає трусити. Цілий тиждень я лежала в ліжку, мені снилися кошмари через це. Навіть мої батьки злякалися від того в якому вигляді після цілого дня тиску я приїхала. Нагадаю: я розплакалася на українській мові через те, що вчитель грубо вказував мені на мої помилки. А тут на мене тиснули три дорослі людини в той час, коли психологічний стан в принципі не стабільний.

Тато каже, що я насправді героїня, що це витримала і не зламалася. Що змогла пересилити себе. Що викликала таксі і з усім домовилася, хоча не в стресових ситуаціях через РАС маю значні з цим проблеми.

Я не знаю чи це так. Дуже важко тепер вірити, що мої слова не передаються кудись ще. Що я не така як тоді розповідали. Що я не маніпуляторка, яка хоче, аби її пожаліли. Але я дуже стараюся.

Загалом, це був найжахливіший день мого життя опісля 24 лютого 2022 року і, сподіваюся, що більше такого мені переживати не доведеться.

[girl-with-demons-in-her-soul]

Мої колишні стосунки відкрили для мене ще одну цікаву істину: я насправді дивлюся на світ інакше. Оці всі пости, що я "завжди чужа для суспільства", вічне нерозуміння людей, вся оця фігня з "мрійливістю", "глибоким переживанням емоцій", "милою дискоординацією рухів", здриганнями, голосним сміхом і тд виявилася не просто моїм бажанням виділятися серед людей. Врешті це не просто бажання бути "нетакуською", а, як виявилося, цілком собі діагностована фігня.

Зараз я в процесі пізнання себе та діагностування РАС + РДУГ. Пишу це в день поширення інформації про аутизм. Я знала про цей день, успішно про нього забула, але несвідомо одягла сьогодні вперше за багато років блакитне пальто. Досить символічно.

Так ось, вся проблема в тому, що у дорослих в Україні його не діагностують. В тому сенсі, що, звісно, можна піти до психіатра (чим я зараз і займаюся, власне), визначити діагноз, навіть десь його задокументувати. Але врешті це не матиме значення, бо офіційно це виключно дитяче захворювання і буде так як мінімум до 2027 року. Вже мовчу про те, що з жінками ще більш специфічна фігня.

Чи налякана я тим, що реально дивлюся на світ інакше і скоріше за все належу до категорії людей в спектрі? Звісно, налякана. Хоч і живу в своєму світі серед відверто цікавого, творчого і порівняно фрікового оточення, сприймаю вихід з бульбашки в звичайний світ досить травматично. Мені далі важко з однокласниками чи іншими знайомими, важко соціалізуватися і робити багато інших речей.

Десь всередині себе намагаюся вмовити себе, що я не лінива. Не йобнута. Не хвора на голову. Що я не виправдовуюся вигаданими хворобами. Виходить, якщо чесно, слабо. Зізнатися оточенню теж складно, бо та невелика кількість людей, яка вже знає, відреагувала якось на кшталт "та щось ти вигадуєш, наче нормальна людина", а та, яка не знає (це я про батьків), очевидно сприйме все в штики.

Але зізнаюся про це тут. Все-таки де як не в блозі робити таке зізнання. Врешті зараз я хоча б знаю причину того, чому мені так часом важко в цьому житті, чому мені так важко бути людиною, тому бачу, куди рухатися далі.

Страшно от тільки, що мене не зрозуміють і не полюблять. Що "ніхто тебе такою терпіти не буде", але сподіваюся, що мій тривожний тип прив'язаності (який також є врешті наслідком цього всього) не заважатиме мені будувати стосунки та не тиснутиме на близьких для мене людей. Що я зможу знайти когось, хто розділятиме мої інтереси, розумітиме емоції та просто буде поруч, незважаючи на це все. Амінь, магія тамблеру.

[girl-with-demons-in-her-soul]

Я трішки загубилася останнім часом, бо багато людей пішло, хтось змінив ніки, ще багато всякого відбулося. Але так, ми плюс-мінус тут всі знаємо одне одного і це надзвичайно прекрасно.

Відчуття, ніби в укр спільноті тамблера всі між собою знайомі і це дуже мило!!!, але трішки сумно, бо розумію, що потрібно було раніше його скачати.

Можливо, я б зараз знала блоги ще більшої кількості цікавих людей.

[girl-with-demons-in-her-soul]

Мені зараз дуже важко, якщо чесно. Я все життя заслуговувала чиюсь любов, бо власне інакше мене не навчили. Я мала бути зручною, відповідальною, ввічливою, не надто емоційною, не надто наполягати на своїй думці, не надто довіряти людям, але й не відсторонюватися. Купа різних правил, яким потрібно було слідувати, щоб фіксувати: позитивні емоції=любов.

Власне, раціональною частиною розумію, що це так не працює. Що люди продовжують любити й поважати одне одного навіть після проступків. Іноді після серйозних. Що вони вирішують бути разом незалежно від того складний в когось характер чи ні. Вони будують стосунки з урахуванням різних вподобань, кар'єрних бажань/можливостей, підтримують починання. Вони люблять людину в комплексі, вони довіряють настільки, що не думають про те, що їх покинуть опісля якихось зривів чи проблем.

Я так не можу. У мене не було безумовної любові від батьків. Це досить таки сильно псує мені життя, бо я постійно розмірковую. В стосунках я ніби на мінному полі, де боюся, що от-от неправильно щось скажу/зроблю/чогось не дам чи навпаки дам забагато і мене просто викинуть як щось непотрібне. Від цього дуже сильно боляче, бо просто хочеться без сумнівів віддати комусь своє серце та побудувати на основі цього щось прекрасне.

В минулих стосунках я не могла відкритися. Було важко виражати свою думку, вступати в дискусії, які я так люблю, просто ділитися чимось своїм. Коли ми сварилися, мені хотілося обіймів і прийняття. Мовляв "так, я злюся на тебе, але все ще кохаю, тому давай обсудимо це пізніше, а зараз я тебе обійму". Але от партнерові потрібно було відсторонитися, він не хотів мене бачити, а тим більше торкатися, що просто підживлювало мій страх бути покинутою. Бути не прийнятою. Бути не коханою.

Я обожнюю любити. Я обожнюю писати приємні слова, спостерігати за посмішкою коханої людини, тішити її, цікавитися нею. Мовби поринаю в якийсь інший світ. Все-таки тону в її очах і перетворююся на маленьку піщинку в океані почуттів. Це надзвичайно прекрасно.

Але я боюся, що мене не приймуть. Що мине місяць-другий-третій і я набридну. Мені не так страшно, що мене можуть покинути — прекрасно почуваюся самотньою, мені добре наодинці, я провела так більшу частину життя. Радше дратує те, що не можу бути собою повністю абсолютно ні з ким, окрім самої себе.

Навколо стільки прекрасних людей. Захоплююся ними, подобається пізнавати світ. Але я не є такою. Купа сумнівів, купа проблем, купа труднощів і десь посередині крихітна загублена я.

[girl-with-demons-in-her-soul]

This is the reality of “ruzzian world” - destruction, death, terror, millions of ruined lives.

Innocent people are being killed by russia daily, we still need your help and support, please don’t forget about us.

[girl-with-demons-in-her-soul]

Щойно зателефонували і сказали, що бабуся потрапила в лікарню. Ох, чому все важке одночасно навалюється...