girl-with-demons-in-her-soul

[girl-with-demons-in-her-soul]

Слово останніх декількох днів (хоча справедливіше сказати років, але воно не завжди так відчутно) це втома. Мучить відчуття того, що смерть ще ніколи не була так близько, тож цілком собі гарний день за вікном якось надто тьмяний.

Таке відчуття після масованих атак цілком нормальне. Нормально полежати на дивані й поплакати, поскиглити, а потім піднятися і рухатися далі. Вмовляю себе, що такі емоції не роблять мене слабкою, а просто показують, що я таки людина. Емоційно наповнена людина, яка не може жити в таких умовах.

Не може, але змушена, тому попри сльозу і втому буде рухатися далі. Тож зараз я ще трішки посиджу, оговтаюся від думок про власну смертність і людську нікчемність, піду витрачу гроші на нові частини улюбленої манги й житиму далі.

[girl-with-demons-in-her-soul]

Вчора я записала у своїх збережених в Телеграмі фразу: "Людина має вистраждати свій сумнів". Пригадую, далі була якась рефлексія стосовно того, що наші внутрішні переживання завжди мають значення. Що треба пережити важку внутрішню кризу, викричати її, вивернути себе навиворіт, щоб врешті повернутися до нормального існування новою людиною. Але я цього не записала, тож думки просто взяли й вивітрилися собі. А от те, що людина має вистраждати свій сумнів, залишилося.

Врешті Декарт мав рацію, коли казав, що у людини немає нічого, окрім сумніву. Ми ні в чому не можемо бути певними, особливо у світі, в якому ми живемо. І я зараз не тільки про війну, яка взагалі змушує почуватися, як крихітна комашка, яку от-от розчавить величезний чобіт історії. Я зараз про швидкий розвиток технологій, інформаційну перенасиченість, можливість швидко отримувати новини з будь-якого шматочка світу й щиро жахатися від того, що у ньому стільки зла.

У мене самої немає нічого, окрім сумніву. Мій любий вчора ділився тим, що він пройшов десь у моєму ж віці, й мені це дуже відгукувалося. Оця критичність, амбіційність, високі вимоги до себе. Все це я зараз переживаю до своєї творчості, воно зупиняє мене, а я намагаюся не картатися. Намагаюся не картатися, а воно не виходить, бо я просто не звикла не картатися. Не звикла не думати, чи заслуговую на щось, чи вмію щось, чи вартую чогось. Не звикла, хай навіть об'єктивно чую, що я можу робити щось непересічне і воно виходить непересічним тільки тоді, коли я дійсно щира.

На такому предметі як філософські теорії розвитку ми вчили, що криза є умовою розвитку. Нічого не зможе з'явитися, якщо система не буде перебувати в кризі. Вона повинна переходити з однієї кризи в іншу, щоб врешті існувати. Але це легко говорити про якусь умовну закриту чи відкриту систему, а що ж до людини?

Людина сповнена переживань й почуттів. Більше - вона сповнена життя. А життя передбачає те, що криза це біль. Так ще й добре внутрішні кризи, а як же жити, коли в країні війна, психіка не встигає адаптуватися до шахедів, які жужать як нав'язливі комарі й з моторошним свистом падають на будинки неподалік, тоді як ти сидиш в коридорі й повертаєш всю свою вечерю у відро, бо лякаєшся відчуття власної смертності. А ще гірше - соромишся відчуття власної слабкості.

Тому так, свій сумнів треба вистраждати. Кожна цінність, що з'являється всередині має бути результатом важкої внутрішньої, а часом і зовнішньої, праці. Але врешті все вийде так, як повинно вийти. Інакше воно й не може бути. Інакше без цієї думки світ буде надто жорстокий, щоб продовжувати жити в ньому.

[girl-with-demons-in-her-soul]

Я не ходила на свій випускний в школі. А випускний в університеті в мене аааж через рік. Тому зараз я вирішила сходити на випускний до свого четвертого курсу, бо з окремими людьми там досить таки добре спілкуюся. Купила їм якихось дрібничок, які були б приємні мені, але не знаю, чи будуть приємні їм. Хвилююся певне більше за них, чесно)

Люблю такі миті. Головне не просльозитися, бо я знаю, що я можу. Пишаюся ними неймовірно, а своїми одногрупниками пишатимуся ще більше. От вони, батьківські почуття!

[girl-with-demons-in-her-soul]

Мій Кафкуууунчик. Просто любоу

[girl-with-demons-in-her-soul]

Десь з глибоких надр Фейсбуку (о так, я стара жінка, яка там активно сидить. Там і тут - бо ці дві соц.мережі пропонують текстовий контент, дарма, що тут активних блогів знову стає все мееенше і менше) до мене долинули пости-реакції на призначення 24-річної дівчини на пост керівника якихось оборонних закупівель чи що. Одразу як прочитала, так і забула, якщо чесно, бо суть була саме у віці.

На неї почали наїжджати, мовляв, в такому віці дуже рано мати таку посаду. Вона ж і люди, що її підтримують, почали ділитися історіями успішного успіху, де в цьому віці були надзвичайні здобутки.

До мене ж прилетіли пости-реакції вже на ці історії. Від людей, які так і не досягнули класичного успіху. Чи людей, які у 24 не очолювали нічого, натомість займалися навчанням чи батьківством, зароблянням грошей. І це проїхалося по всіх моїх тригерах.

Мені цього року буде 24. Я не очолюю ніяких компаній.

Коли мені було 18 років, я поїхала з дому в іншу область до хлопця, якого на той час безмежно кохала. Ближче до 19 пішла з університету, бо економіка не була тим, де я могла себе реалізувати. Не почувала себе там потрібною, взагалі. Весь цей час активно працювала, але на фрілансі. Так ще й не сама знаходила замовлення, їх знаходив мій колишній. Ми вдвох винаймали квартиру в Рівному, стару і радянську, зате жили на власні кошти. Коли він закінчував університет, я декілька місяців працювала самостійно, щоб він міг вивчитися.

У 20 я знову вступила в університет. Самостійно оплачувала його, щоб не навантажувати батьків. Кожні вихідні витрачала по 4 години в одну сторону на дорогу в інше місто, щоб продовжити своє сімейне життя, попри навчання. Далі працювала на фрілансі. Зі здобутків - виграла декілька літературних конкурсів, познайомилася з купою класних людей зі сфери письменницького самвидаву, та й власне усе.

Вже у 22 роки мені довелося знову повернутися до батьків. Без роботи, без тривалих стосунків, без шлюбу. Письменницькі здобутки швидко канули в Лету, бо я перебувала у творчій кризі, в ній же перебуваю і досі. Було страшно, але врешті знайшла декілька замовників самостійно.

Зараз мені 23. Я живу з іншим чоловіком. Працюю з тими ж замовниками, яких знайшла самостійно. Успішно навчаюся. Отримую гарні відгуки від викладачів на есеї й наукові роботи. Моє життя наповнене: ми ходимо на виставки, відвідуємо час від часу якісь цікаві заклади зі смачною їжею, вечорами дивимося фільми, граємо на приставці, читаємо книги (я читаю вголос, коханий слухає), а потім змістовно це все обговорюємо. З одного боку я почуваюся так, ніби знайшла своє місце. Моє життя чудове, воно таке, про яке я завжди мріяла. Теплі розмови, якісно проведений час. Багато готую смачної й цікавої їжі, маю такий-сякий заробіток, маю можливості, яких не мала раніше.

З іншого боку, вже в листопаді мені 24. У мене немає кар'єри. Навіть навчання незавершене. Далі стоїть вибір поміж тим, щоб одразу піти на магістратуру чи зануритися в материнство, а тоді продовжити навчання. В будь-якому разі якась кар'єра світить мені нескоро. У мене немає вагомих здобутків, немає чогось, чим можна похвалитися, про що можна розповісти. Ну хіба що участю в збірці "Альманах 2022" від видавництва "Білка", але й це вже було майже півтора року тому.

Тобто я не жаліюся. Моє життя розмірене, безтурботне, наповнене духовним, насичене враженнями й любов'ю, достатнє по фінансах. Я знаю, що в разі труднощів зможу піти будь-куди, бо вакансій без досвіду від прибиральників до продавців дуже багато, на край можна буде поїхати на заробітки. Але разом з тим десь всередині сидить черв'ячок, що мені вже аж 24, а я нічого толком не маю. Що історія успішного успіху це не моя історія. І ця суперечність час від часу прокидається тривогою за майбутнє. Чи справимося ми? Чи достатньо я працюю? Чи не запізно я знову почала вчитися? Чи не варто мені було жити якось інакше, щоб мати зараз інші результати? Чи не варто все-таки змістити пріоритети знову на роботу, влаштуватися на повний робочий день і забити на той останній рік навчання?

І от знову ж. Колись, коли я розповідала про це комусь, отримувала відповідь - тобі ТІЛЬКИ 18, 20, 23. Я ж бо пишу, що мені ВЖЕ 24 так, ніби життя завершилося і завершилося без глобальних досягнень. Тому балансувати між соціальними очікуваннями, звичкою тягнути відповідальність і просто розміреним життям дуже і дуже важко. Але враховуючи відсутність підтримки батьків, купу проблем в минулому й те, що я тільки недавно змогла якось більш-менш розправити крила, може все не так вже й погано з досягненнями? Не знаю.

[girl-with-demons-in-her-soul]

Єдине, що мене хвилює, так це невпевненість у власній творчості. Скоріше у власній цінності як письменниці. Я ж навіть письменницею себе не називаю, хоча маю як декілька самвидавних публікацій, так і публікацію у видавництві. Навіть на вітринах в "Книгарні Є" трохи стояла, то звідки ж цей синдром самозванця?

Зараз відчуваю, що моя творчість проходить якийсь болісний момент трансформації. Мовби після активного періоду діянь настав період спокою, щоб врешті народилося щось нове. Але разом з тим мене стопорить стільки речей, я пропускаю стільки можливостей, що просто не знаю, що з цим робити.

Недавно мій гарний знайомий сказав, що мій останній текст більше схожий на сеанс арт-терапії, хоч ідея і класна. Але я не хочу, щоб ці тексти були арт-терапією, бо вони не несуть жодного значення для когось, окрім мене. З іншого боку. Звідки таке нав'язливе бажання нести ці значення? Подобатися іншим? Можливо цей період якраз і каже мені - та забий, використовуй по максимуму свій талант створювати форму, а ідейно-сюжетний складник знайдеться?

Тут багацько творчих людей. Як ви справляєтеся з такими кризами? Що рухає вами у творчості? Чи не заважає вам бажання створити щось велике?

Поки бачу тільки потребу в тому, щоб розмежувати свої щоденникові записи й художку. Образи й метафори можна використовувати й там, й там. Може так навіть буде цікавіше читати ці нещасні записи. Але в художці вбачаю потребу більше експериментувати, а не просто валятися в ванній своїх почуттів, дещо по-авторськи нарцисично ними обливатися і час від часу виливати на когось, кого вважаю бета-рідером, щоб отримати схвальні відгуки. Треба вилазити й діяти, бо поки я жаліюся, хтось пише, видається і досягає, навіть не зважаючи на те, що їхня творчість, можливо, й не претендує на канон.

[girl-with-demons-in-her-soul]

Випадково забрела на зимовий пост, присвячений запаху мандаринок, затишку і курсовій роботі. Так ось. Це була курсова робота по Богдану-Ігорю Антоничу та його творчості. Одногрупники трішки підсміювалися з неї, мовляв, нащо на філософському писати про якихось поетів. Але моїм викладачам наче навіть сподобалося. Отримала свою заслужену сотню балів, чашечку з гербом факультету (найважливіший подарунок, якщо чесно, дуже дорога мені річ) та дипломчик про виграш в конкурсі курсових робіт.

Насправді той конкурс це такий фарс, така дрібниця. Але коментарі, які я отримала від людей, яких надзвичайно сильно поважаю, виявилися дуже важливими.

Зараз розмірковую над темою наступної курсової та вже дипломної роботи. Хочеться знову обрати щось, що мене надихає. Щось, де я можу поділитися своїми розмірковуваннями, спробувати пошукати відповіді на питання, які мене хвилюють.

Цікава вийшла лінія. Перша курсова робота була про феномен любові у Середньовіччі. Я занурилася в латинські терміни, розібрала декілька типів любові, спробувала проаналізувати феномени карітасу та кюпідітасу (та, латинкою воно виглядає значно красивіше) у творчості Святого Августина і це було неймовірно. Це спонукало далі займатися темою любові, досліджувати Фромма і Моруа, Льюїса і Ясперса.

Для другої курсової я прочитала всі доступні збірки Антонича, його статті про літературу й письменництво, купу критичних праць і коментарів. Тепер ходжу час від часу коло Федорова і докуповую крихітні книжечки від Ільницького і Павличка, про існування яких не здогадувалася, й поповнюю свою колекцію, бо Антонич дійсно неймовірний.

Для третьої дуже хочеться зайнятися темою відповідальності, але не певна, що у мене вийде. З одного боку, вона мені дуже близька - це і про свідомість (а чи знали ви, що слово "свідомість" взагалі як набір когнітивних функцій, емоційних переживань і психічних процесів людини почало вживатися досить недавно, а до цього воно було "певністю", "совістю" чи "відповідальністю"? дуже цікаво, як на мене), і про громадянське суспільство, і про здатність приймати наслідки. Взагалі цікавить те, як феномен відповідальності, почуття відповідальності у людей змінюється з приходом сучасних технологій. Але, якщо чесно, я не знаю, чи вдасться.

Треба багато самодисципліни, наснаги й праці. Але насправді результати кожної такої роботи мене досить таки сильно тішать, тому будемо далі рухатися кудись вперед в науковій діяльності. Може я звісно і надто наївна, бо ж кому треба та філософія в сучасному світі (це гіркий іронічний тон, мало не цитата купи моїх знайомих), але разом з тим можливість займатися тим, що дійсно цікавить є справжнім даром в наші часи. Навіть якщо це чистої води ексапізм і ілюзія мирного життя.

[girl-with-demons-in-her-soul]

Люблю оці рандомні рекомендації збоку на тамблері

Hear y'all like rats.

You can get your rat ass prints also:

[girl-with-demons-in-her-soul]

Мій чоловік зараз досліджує Америку, бо мріє зробити по ній власний курс. Запропонував мені глянути з ним документалку про війну у В'єтнамі. Я ж, як надзвичайно спрагла до нових знань істота, погодилася.

Перші дві серії пройшли нормально. Звісно, я відчувала сум, гнів, жалість, злість - в першу чергу на комуністів та недалекоглядних людей, які ставили в пріоритет свої інтереси й зовсім не думали про те, чим завершиться впровадження комунізму для країни чи навіть цілої низки країн. Мене не дивували комуністичні методи, не дивували знищення власників ферм, не дивували репресії - я ж бо походжу з країни, яка постраждала від цього не менше, а то й більше. Було боляче від багатьох епізодів тої війни, хоча і було розуміння того, чому вона важлива - для збереження цінностей демократії, для свободи, для вільних виборів і умов для формування нації, громадянського суспільства. Бо я не вірю, що існують люди "поза політикою". Є люди, які не усвідомлюють своєї ролі в цій політиці.

А потім сталася третя серія. Раніше я про цю війну просто читала щось загальне, дивилася фільми, бачила на неї посилання в різних джерелах. Я не знала ані причин, ані передумов, ані перебігу. Перші дві серії дали мені можливість вважати її виправданою - комунізм є значно більшим злом, аніж декілька спалених сіл. А потім сталося масове вбивство в Сонгмі (тут є посилання якщо що).

Я дивилася фото і слухала слова очевидців. Солдатів і репортерів. Двох чоловіків, які випадково вижили, і пронесли це через все своє життя. Після цієї серії я довго мовчала, а тоді не могла перестати плакати. Врешті довго не виходило заснути. А як заснула, то довго снилося мені, що я копаю окопи й сховища, укріплюю їх, а потім туди прилітає. Під ранок снилося, що я збираю улюблені речі для евакуації, бо лінія фронту наближається. Було боляче, страшно, розгублено.

До цього думала, що звикла до таких кадрів. Що звикла до зла, до болю, бо ж моя країна зараз перебуває у війні. Ні, не так. Мою країну знищують, щодня гинуть люди, руйнуються сім'ї й невідомо чим це закінчиться. Єдине відомо, що це боротьба проти суцільного, всеохопного зла, яким є росія. Яким росія була завжди, незалежно від того, яку маску вона надягала.

Але все одно плакала. Плакала, бо хай навіть це було не масове явище під час в'єтнамської війни, помсти цивільним таки були. І це були помсти не "чужим цивільним", а людям, яких американці намагалися звільнити. Яких вони мали захистити від тоталітарного режиму. Які їм довірилися. А вони просто нищили їх, застрілювали біля канави, вбивали гранатами у сховищах. Більшість жертв це жінки, які перед цим піддавалися масовим зґвалт��ванням, і діти. На фото є геть крихітні немовлята. Репортер розповідав історію як дитина йшла, шукала маму, а тоді солдат просто застрелив її. Це був акт суцільного зла й помсти "за смерть побратимів". Але не помсти на полі болі, це був просто акт агресії над тим, хто є слабшим. Хто точно не зможе відповісти.

Вільям Голдінг у книзі "Володар мух" вбивство Саймона описував як шалене дійство, божевільний танець, сповнений екстази, який заполонив всіх дітлахів і змусив накинутися на свою жертву. Американські солдати в цій війні здебільшого теж були дітлахами - більшість мобілізованих мали від 18 до 25 років. Вони були несформовані й воювали за цінності, яких самі не мали. Тому вони й не могли захистити це населення, але могли просто взяти й розправитися з ним. А потім поїхати додому й далі жити своє життя.

Один з солдатів казав: "А чим це відрізняється від наказу стріляти безрозбірливо у ворога? Просто тут люди стояли коло канави, а там розбігалися в сторони". Війна для людей, у яких немає цінностей, призводить до тотальної дегуманізації. Не дегуманізації тоталітарного режиму. Не дегуманізації комуністів. А дегуманізації мирного населення, жінок і дітей, які намагаються жити далі. Жінок і дітей, які потребують захисту, а натомість піддаються зґвалтуванню.

От і де джерело зла? Чому люди на таке наважуються? Як можна так легко вбивати інших людей? Матерів, які закривають собою дітей? Дітей, які плачуть за вбитими матерями? Старих і немічних, які не можуть втекти від куль?

На щастя, такі воєнні злочини не були масовими. Але я не можу перестати думати про цей епізод. Не можу не думати про те, що буде з нами далі. Що ми живемо у світі, сповненому насилля, де ніхто, окрім нас самих, не зможе нас захистити. Не тільки від ворога, а й від зради тих, на кого ми покладаємося.

[girl-with-demons-in-her-soul]

А ще розумію, що сім'я - найважливіше, що у нас є. Страшно помилитися в людині, це так. Страшно прожити багато років, а потім розійтися різними шляхами. Але якщо це було справжнім, просто люди раптом почали розвиватися по-різному, це не біда.

Значно страшніше за розвагами й мінливістю, або ж турботами й гонитвою за чимось втратити цей чистий, щирий зв'язок. Так і не знайти його.

Звісно, не всім потрібні стосунки. Не всім потрібні діти. Це нормально. Але все-таки без глибоких зв'язків (якщо це не сім'я, то дружба, зв'язок зі світом, банально), світ видається геть беззмістовним. А так є заради чого жити. Є заради чого боротися. І воно того варте.

[girl-with-demons-in-her-soul]

І все-таки зі здоров'ям в мене все гаразд. Цікаві вибрики викочує організм, нічого не скажеш) Але я знаю, що інакше на чек-ап не пішла б (маю звичку постійно відкладати), тому, як завжди, вважаю, що так мало бути. Детермінізм, доля, фаталізм - називайте це як хочете, але воно продовжує діяти й вести мене по життю.

Цикл мій таки запустився, тому я втомлена, але щаслива. А ще знаю, що в мене хороший "банк потомства", як сказав лікар. Це було дуже весело, по-своєму мило, а головне заспокійливо - чомусь мені дуже сподобалося дивитися на ті окремі видимі яйцеклітинки (а скільки їх не видимих, ух), які живуть зі мною все життя і тільки чекають любові, аби втілитися в нову людинку.

Сьогодні я проводжу день у батьків. Після того як почала жити зі своїм коханим, почала їздити до них щовихідних. На відстані якось інакше відчувається їхня любов/турбота. Гострі кути згладжуються, можна говорити на серйозніші теми. Чи то вже просто мені майже 24 і я більш�� розумію, тож загалом можу більше підтримати їх. Не знаю.

Багато турбот. Та ці турботи більше в моїй голові. На ділі ж поки ми живемо якраз досить безтурботно, а я до цього не те, щоб звикла. Багато читаємо, пізнаємо, дивимося документалки. Вечорами граємо в ігри на консолі. Кожен день проходить наче і рутинно, але сповнено любові, ніжності, обіймів. Це приємна рутина, особливо, коли не отруюється болем в спині чи дрібними негараздами. Але й вони дуже дріб'язкові, коли думаєш, як легко це все втратити.

Тому я обожнюю прокидатися поруч з цим чоловіком, готувати йому їжу (бідака навіть набрав трохи від моїх страв, але ж з яким задоволенням їх наминає!) і просто жити. Не можу не милуватися його ямочками, не вслухатися в його голос, не тулитися до його грудей. Це якась така магія й спокій, зв'язок, який щодня тільки кріпне.

Я і раніше насолоджувалася дрібницями, хоча розуміла, що живу не своє життя. В Рівному відчувалося, ніби я зайва, відірвана від світу, замурована. У мене не було друзів, ми нікуди не ходили, тож видавалося, що життя буде сірим й пустим. А так же хочеться приносити щось в це буття! Зараз же у Львові посеред улюбленої архітектури, під високими стелями, з книгами й інтелектуальними розмовами ніби повністю розкриваюся. Розкриваюся, мовби квітка, така тендітна й кольорова, як казала моя викладачка. І це чудово.

Треба менше думати про можливі труднощі (гроші, відповідальність, можливе безробіття, хвороби, та будь-що) й більше насолоджуватися. Хтозна, що буде завтра, але головне, що в мене є зараз. І я це надзвичайно ціную.

[girl-with-demons-in-her-soul]

Тільки-тільки з коханим поговорили про планування вагітності, збився цикл. Причому збився так, як ніколи не збивався - вже 10 день. Тест звісно негативний, я ж бо нічого не робила для вагітності, але затримка дуже тривожить, враховуючи, що раніше в мене все було ідеально за графіком. Я могла по симптоматиці період циклу визначати.

Дуже сподіваюся, що то просто стрес від прийняття важливого рішення, сесії, роботи й сварок з друзями. Бо хоч я і боюся запланованої вагітності (дуже хвилююся через те, чи зможу бути достатньо відповідальною, чи справлюся фізично/фінансово/морально), але все-таки не хочу зараз раптом опинитися в ситуації безпліддя чи ще якоїсь стрьомної фігні. Ех, все-таки в цьому вся я - мінімальні відхилення і уявляю вже найгірше. Був цистит, я вже майже змирилися з відмовою нирки. Йшла на УЗД по початковому варикозу, щиро вірила, що прийду з результатами по тромбозу. Дай Бог, щоб і зараз всі мої хвилювання виявилися марними, УЗД було чистим, а оця от затримка була одноразовим явищем. Ну а як ні, то будемо лікувати, що вже.

А наступної весни вагітніти, звісно, як і запланували. Ще стільки всього треба налагодити, стільки інформації прочитати! Головне не стресувати, більше водички, легкого спорту, доказового лікування і все точно буде добре!

[girl-with-demons-in-her-soul]

Приєднуюся до сподівань!

Сподіваюся в раю гратимуть пісні renie cares і паліндрома🙏

[girl-with-demons-in-her-soul]

Був період, коли я намагалася писати сюди кожен день. І ні, не лише тому, що мені було що сказати. Не лише тому, що в певний період тут була ну дуже висока активність (на жаль, в ті часи для цього доводилося писати російською і ставити тег "русскій тамблер", брр, краще б такого в моїй біографії не було) і я вважала себе відповідальною за те, що транслюю своїм підписникам. А тому, що це а) дисциплінувало б) значно розговорило мене і навчило писати краще. Десь таке ж значення мали до цього текстові рольові, в яких починала з двох-трьох речень дій і вже закінчувала розлогими і яскравими описами, діями, сюжетними поворотами.

Кожного разу це був шлях. Взагалі метафора шляху останнім часом дуже відгукується - до цього життя мірялося начебто точками, які потрібно досягнути. Ось тут перемога в одному конкурсі, іншому, п'ятірка за іспит. Там знайомство з новими людьми, перехід на новий курс, похвала викладача. Але так життя втрачає свій зміст і перетворюється на гру, де треба з'єднати між собою всі точки. Єдине що номерів, які ведуть, немає, тому спочатку ти стараєшся, а потім хаотично водиш ручкою, намагаючись намалювати картинку, та насправді в тебе недостатньо абстрактного мислення й таланту, тому виходить одна-єдина каракулька.

Тож зараз, можливо під впливом "Сіддхартхи" Германа Гессе, за підтримки коханого чоловіка або ж з легкої віртуальної руки чату ГПТ, мені ближче до душі розглядання життя як життєвого шляху, де щодня відбуваються зміни, можливо непомітні людському окові, але все ж таки зміни.

Де щодня відбувається акумулювання знань. Ти читаєш, щось забувається, але щось залишається назавжди. Ти пізнаєш нові концепції, занурюєшся в нові метафізичні бачення буття, розглядаєш їх як божевільні фентезі-світи, бо ж треба бути достатньо зухвалим, щоб претендувати на знання таких речей. Ти переймаєш щось нове, розмірковуєш, отримуєш все більше відповідей на кантівське запитання: "А що нам належить робити?" Відкриваєш новий спектр знань та емоцій, наближаючись до істини, яка, іронічно, ймовірно відкриється лише в момент твоєї ж бо смерті.

І це цікаво. Це безмежно цікаво, бо вже не потрібно якогось особливого таланту, щоб з'єднувати точки. Точки нікуди не діваються, події продовжують бути подіями, але ти просто йдеш, стаєш одночасно учасником й спостерігачем свого життєвого шляху і тільки й дивуєшся, що буде далі. Що ще приготує для тебе цей світ, сповнений жахіть і чарів водночас.

Кожного разу, коли я думаю, що треба писати сюди частіше, я провалюю це завдання через найрізноманітніші фактори. Але водночас це гарна практика, терапія, простір для розмірковувань, хоч не завжди ці розмірковування мають зміст, а думка приводить куди потрібно. Бо ж якщо наш життєвий шлях - шлях, одна суцільна лінія, то думки це такий собі причинно-наслідковий, часовий клубок думок, які потрібно навчитися розв'язувати. Часом натикаєшся на вузлики, а часом нитка просто витягується з клубка і губиться, бо не належить до чогось більшого. Так і мої думки часом обриваються, щоб зникнути. Хоча ні, не зникнути, а залишитися тут разом з історіями 14-річної дівчинки, яка раптом багато років тому (боже, майже 10 років тому, страшно), знайшла цікаву соціальну мережу і вирішила залишити тут перший пост про невдале кохання до хлопчика, якого назвала для себе Філософом.

Як же цікаво, зараз мій коханий дійсно Філософ, за освітою і діяльністю, хай і зовсім не той маленький хлопчик з тих часів. Життя - неймовірно цікава штука)

[girl-with-demons-in-her-soul]

Пам'ятаю як минулого року я відвідувала курс по "Еросу і танатосу" й відчувала внутрішній дискомфорт. Все, що ми говорили про любов, видавалося мені настільки чужим, що аж плакати хотілося. Я відчувала як тремтить ручка в моїх пальцях, доводилося зупинятися, щоб перевести подих. Щоб запитати себе - а чи дійсно те, що маю я зараз дійсно є любов'ю? Відтак філософія не просто додала мені якихось теоретичних знань, а наново відкрила мені очі на світ. Показала, що насправді все назване "любов'ю" було просто прив'язаністю, страхом, бажанням володіти, але не любов'ю.

А тоді опісля важкого закінчення тих болісних стосунків, у моєму житті з'явився він. Людина, про стосунки з якою я й думати не могла. Просто собі з'явився, без якихось закоханостей, метеликів в животі, страхів чи тривог, й став чоловіком, якого я бачу поруч з собою не лише зараз, а й за 5, 10, 20 років.

Часом лякає, що більше немає того вибуху почуттів, що був в попередніх стосунках. Що мене нічого не тривожить, він не захоплює мою голову, у мене немає потреби проводити з ним 24/7. Але водночас відчуваю щось глибше: прийняття й повагу, не просто відданість, а щиру любов, яку ми розділяємо разом. Яка не є володінням, а є чимось ще, чимось з-поза нас.

Згадую як проходив рік відновлення і розумію, що пройшла складний шлях. Зараз більше не відчуваю тривог ані від відсутності роботи, ані від думок, що мене не можуть любити. Взагалі рідко відчуваю щось погане, переважно всередині мене спокій. Звісно, буває сумно, неспокійно, засмучено, злісно, дратівливо. Звісно, досі буває втрачаю себе, самовладнання, віру в себе. Часом буває страшно за майбутнє, а часом видається, що світ котиться в прірву. Вже не згадую про те, як боляче читати новини. Але надійне плече поруч все це згладжує. Буденні клопоти приємно огортають, вже рік у мене є бажання готувати, підтримувати дім в чистоті. Хочеться бути не тільки кар'єристкою, а й дружиною, матір'ю, подругою - людиною, яка ділиться своєю любов'ю. І хай в мене не завжди вистачає енергії на спілкування, нові знайомства чи багато заходів, сподіваюся, цей спокій інші люди відчувають від мене також.

Навіть якщо завтра настане кінець світу, я хочу провести його у твоїх обіймах. А якщо кінця ��віту завтра не буде, хочу втілити нашу любов в дітях, і, як то кажуть, нема на то ради.

[girl-with-demons-in-her-soul]

Дивимося "Поділ". Герой в серіалі:

-то мій зовнішняк лузер?

Мій коханий:

-в нього є дружина і троє дітей, як він може бути лузером в цьому житті?

Момент, коли я раптом зрозуміла, за кого хочу заміж і від кого хочу дітей номер 1004042058. Так виглядають буденні миті щастя.

[girl-with-demons-in-her-soul]

Мені. Заверніть обох, будь ласочка ♥️

І Кафки