iamlookingforthetruth-blog

[iamlookingforthetruth-blog]

#STP 

[iamlookingforthetruth-blog]

Люблін.

Прекрасний, казковий, надзвичайний.

Я звикла до цього міста. Я полюбила його. Я дуже за ним сумую. Сумую за людьми, які відкривали його для мене, сумую за підземеллям і виставою в кінці, за ресторанчиками, парком, нашим Фольк Хостелом, наповненим холодтлником, Ірою в кімнатці і теплою батереєю. Сумую за мультфільмом з Лізою, за поїздками в Казімєж Дольни, за тим автобусиком, людьми, які в ньому буд иі класним аудіогідом. Сумую за цікавим загруженим графіком, зазустрічами, питаннями і заувагами Сильвії, що ми класні, бо задаємо багато питань.

Я сумую як за сонячними, так і за дощовими днями там, за найкращих у віті організаторів і волонтерів, за українцями на кожному кроці  навіть за маленьким Путіном Це однозначно найпрекрасніші дні за останні 2 місяці. Це ковток життя. Це ковток того нового, яке мотивує і заставляє повірити, що не скрізь треба шукати корисливу мету, що є люди, які можуть повністю відати себе тобі і які не бояться відповідальності.

Я сумую за “ноапте буде”. Ключиком до 9 кімнати. 

Я люблю тебе, Люблін. Вибач мені.

[iamlookingforthetruth-blog]

Power Point

Як часто ми видаляємо з життя непотрібні об’єкти? А потрібні? Клац - і ніби нічого й не було. Потрібно хоч раз в житті зупинитися і натиснути отам глибоко в свідомості кнопку ‘delete’, щоб розчистити минуле, майбутнє й несправжнє і звільнити місце цій миті.  Вона часто повторює питання “Навіщо мені зай��а інформація?” і намагається фільтрувати потік людей, речей та подій, що залітають щодня до її голови. Видаляє непотрібні листи з електронної пошти, смс від операторів і старі шкільні реферати. Вона ототожнює електронну пам’ять зі своєю  і абсолютно має рацію. Викинь зайве - звільни місце у пам’яті чомусь новому і якіснішому за попереднє. Забудь про нудні застої і ризикуй. Одного разу, роблячи чергову чистку у своєму старенькому ноутбуці, вона наткнулась на один цікавий файл. Файл із назвою “Те, що я маю”. Вона відразу згадала, що це. Десь у класі сьомому вона робила презентацію на урок етики. Вчитель дав завдання підготувати презентацію, на кожному слайді висвітливши щось дороге їй у цей період життя. Дівчина відразу натснула F5 і з цікавістю почала переглядати свою роботу. Мама, бабуся, дідусь, кіт Мурчик, подруга Софійка, театральна студія, в яку вона коись ходила, планшет, новий телефон-жабка і книга Ремарка “Тріумфальна арка”. “Чудовий набір”, - посміхнулася вона, пригадуючи ті часи. “Ну, що ж, все це нехай залишається в минулому, а я іду далі, - за звичкою подумала вона, - як говорять, нехай мертві ховають своїх мерців”, і вже було хотіла видалити презентацію, як щось її зупинило. Зупинило хоча б те, що багато з тих речей залишаються для неї актуальними й досі. Тому вона заново почала гортати слайди, лише де-не-де натискаючи праву верхню кнопку. Кіт Мурчик. Delete. Телефон. Delete. Книга... хммм.. вона їй вже не цікава. Delete. Фух. Досить. І вийшла з програми. З тих пір після кожної втрати  чи хоча б якихось дотичних до презентації змін вона натискала улюблену кнопку. Пройшов рік. Не залишилось уже ні планшету, ні театральної студії, ні навіть подруги Софійки: розсварлися. Вона сиділа перед екраном у сльозах і тримала на клавіші тремтячу руку. Дідусь. Delete. Дівчина глянула на те, що у неї ще залишилося. Мама і бабуся. Далі - порожні білі слайди. “Які ж правдиві слова у пісні гурту “Скай”, - подумалось їй. “Це все, що маю я...”. Це все, що я маю”. Вона витерла сльози і липнула ще раз на сім порожніх слайдів. Уже за кілька хвилин їх наповнили фотографії подруги Ніни, нової роботи, останньої подорожі, кицьки Маньки, улюбленої яблуні у вересневому садку, трохи поржавілого велосипеда і дідусевої гітари.  Очищайте своє життя від від тоді і потім, але обов’язково знайдіть, чим заповнити порожні слайди.  Бо це все, що ви маєте.

[iamlookingforthetruth-blog]

Вместе они любили сидеть на склоне холма...

[iamlookingforthetruth-blog]

спостереження

Що я помітила: деколи ти знаєш, що скоро буде завал. Навчання повним ходом, робота по вихідних і десь замість лекцій, підготовка до Поляндії, пошук ще якихось проектів, велике бажання знімати, розвиватись і надихатись. Пошуки місцин для усамітнення і медитації. Лякає тільки те, що в добі всього 24 години, а я не залізна. Але.  Є ще кілька днів спокою вдома. На що я використовую ці дні? О, так! На переживання. На переляк. На налаштування на найгірше.  Люди так схильні переживати наперед і блокувати будь-які позитивні імпульси цього дня і цього моменту, що робиться від цього страшно і з’являється нестримне прагнення змінити ситуацію. А як?

От. Над цим уже потрібно помізкувати. Думаю, по-перше, треба собі складати плани на день із обов’язковою півгодинкою медитації. По-друге, в моєму випадку це Карнегі, історії успіху і шляхи до щастя багатьох людей.   По-третє, абсолютне занурення у цей день і любов до нього. Як можна не любити цей день? Він прекрасний. І якщо день - це життя, то як найкраще це життя прожити?

[iamlookingforthetruth-blog]

- Хочеш, я розповім тобі вірш? - Так.                                   - Ти надовго в Луцьку? - До 28-го. - Я обов’язково тобі подзвоню, якщо буду там в цих числах. - Я обов’язково візьму трубку.

[iamlookingforthetruth-blog]

А це какао з чудової і затишної місцинки із назвою “Ідем зайдем”. Тут я поділилася з Ніною тим, що спонукало проплакати сьогодні години дві як мінімум.

Якось, на не надто захопливій лекції зі степових держав Євразії, я гортала в телефоні студжурнал “Studway” і натрапила на статтю про STP. Студентська програмка у Польщі. Я подумала, що це, мабуть, круто, та ще й цікавий спосіб бюджетно поподорожувати. Гданськ, Краків, Варшава, Вроцлав. Ці міста довгенько вже манили мене і я бігом зробила закордонний паспорт і подала документи.

Мене прийняли. І сказали ще 2 тижні чекати на інформацію, в яке місто і коли мене відправляють. Крім згаданих вище міст-моїх-мрій були й інші, куди б я не воліла їхати. Лодзь, Щетин, Ка��овіце. А ще місто, в яке я ну геть не хотіла їхати. Воно на кордоні з Волинню, з розповідей схоже на Луцьк, там повно українців-заробічан і взагалі майже немає на що дивитися. 

Це було негарно і неправильно, але я щовечора молилася і згадувала: “Боже, будь-яке місто, тільки не Люблін”. Я вважала. що з Любліном я навіть не побачу Польщі й даремно згаю час. Не знаю, звідки такі думки взялися в моїй голові. Але моя “мегавезучість” явно насолоджується, даруючи мені подарунки, яких я не хочу і поготів. Звичайно ж, мене розприділили в Люблін. Щойно я побачила місто, то почала ревіти. Причому ридати. Повторюючи, що невже треба буде 5 годин стояти на кордоні, щоб потім проїхатися всього пару кілометрів. І що це те саме що поїхати в Рівне, але з Рівним принаймні менше мороки. Ще я знаю, що в Луцька міста-побратими Люблін і Волноваха, тож відразу уявила Люблін такою спокійною не то польською, не то якоюсь бойківською чи лемківською Волновахою. Я не хотіла туди їхати і вважала це трагедією. Налаштовувала себе лише на погане, мучила нервову систему і здоров’я загалом. Я розуміла,  що це абсурд і роблю я неправильно, але заспокоїтись і проаналізувати це не могла, як і зараз, через пару годин.

Здоровий глузд кричить до мене, просячи заспокоїтись і пошукати плюси в цій ситуації. Бо ж далась вона мені на те, щоб чогось навчити. Але колишнє величезне его з назвою “А От Я Хочу Так!” блокувало і блокує будь-які тверезі думки на цю тему. 

Моє его так заважає мені! І соромно, що я веду себе так, досі не змігши себе саму заспокоїти. Дуже багато очікувалось від цієї поїздки. Включно навіть з тим, щоб знайти кохання на все життя чи хоч дивитися на Балтійське море/кататись на велосипеді перед Palacem Mariacki. Поки я не знаю і головне не бажаю знати, чим узагалі можна займатися в Любліні з ранку до ночі протягом десяти днів. Але під час чи(і) після поїздки я напишу на цю тему знову за відповідним ��егом.

Проаналізую.

І нарешті зрозумію те, що в ідеалі мала б зрозуміти, щойно прочитавши лист із розприділенням.

[iamlookingforthetruth-blog]

Я буду любити це місто всяким. Навіть, якщо у ньому не буде нічого надзвичайного, як і в цих фото. -Так, Любліне? -Так, Юлю.

[iamlookingforthetruth-blog]

“Прежде чем я усну“ і “глазьони”, що з’явились вкінці.

[iamlookingforthetruth-blog]

Ти була найрозумнішою жінкою із тих, кого я знав

Все ще Еліс

[iamlookingforthetruth-blog]

Щойно переглянула фільм “Все ще Еліс”. Сильний. Сильний у тому плані, в якому я люблю. Коли тобі не видають мораль на блюдечку і не диктують хід твоїм думкам. Де переживання рівноцінні думкам. І враження від того переживання такі ж, якими б були після мільйона думок. Хвороба Альцгеймера у молодої жінки, втрата себе і підтримка близьких. Спочатку успішна професорка когнітивістики в Колумбійському університеті, потім залишена сам на сам з недугом і швидкою втратою інтелекту Хотілося, щоб в кінці хоч на день до неї повернулася пам’ять. Однак закінчилося все на любові. На любові у нас все. Початки. Кінці. Байдуже, яких висот ми досягли на роботі. Найбільше досягнення - любов рідних. Коли ти вже не в стані себе усвідомити без них. Не в стані. З ними ти просто відчуваєш себе їхньою частиною. Звісно, спогади - найцінніше надбання. Я вдячна за інтелект, за вміння мислити, здатність до самоусвідомлення і тих, без кого я себе усвідомити не можу.

[iamlookingforthetruth-blog]

І так, пост перший. І буде він про звичайного (чи не зовсім) взуттяра. ,

Вчора зайшла в приміщення ремонту взуття в підвалі старенького будинку в центрі Луцька. В моїх вухах щось тихенько виспівували нові жовті навушники, а я занурилась у свої думки. Аж раптом  ці думки перервали верески жіночки, що стояла переді мною в черзі. Їй не сподобалося, як їй відремонтували взуття, і вона здійняла величезний галас, погрожуючи привести поліцію і телебачення і відмовляючись платити. Тоді жінка, як фурія, вилетіла з приміщення, і ми з взуттярем провели її трохи ошелешеним поглядом. Жінка востаннє обернулась і кинула на прощання кілька матів. Я підійшла до прилавка, віддала майстрові рюкзака, пояснивши, що робити, і ��ішла додому. Сьогодні ж, коли забирала його назад, вирішила задати взуттяреві кілька питань на тему, над якою я нині розмірковую. Я запитала, як часто його навідують незадоволені клієнти і як він ставиться до їхніх примх. Чи бере він таке близько до серця і як бореться з частими закидами в його сторону. Поки стояла в черзі, оглянула підвальчик. На стінах висіли календарики від протестантської церкви Фіміам. Тож я вже була готова до відповідей “зразкового християнина”. Дійсно, чоловік вірить, що Бог допомагає йому боротися з труднощами і не переставати любити те, що він робить та робити те, що він любить. Це зрозуміло і характерно для мого міста і мого часу. Здивувало мене от що. Не знаю, як взуттяр розвернувв мене назад, коли  я вже виходила, і коротенькко й невпевнено виклав на прилавок свою історію. Про своє страшне наркоманське минуле і взуттярське теперішнє. Він не боїться розказати свою історію, не боїться відкритися і не соромиться себе. Se la vi, як то кажуть Помилки, перемоги, досвід. Досвід, яким вдається поділитися навіть зі звичайною клієнткою з жовтими навушниками у підвальній майстерні взуттяра.