kuroptax

[kuroptax]

Rest in peace, David Lynch 🤍🕊️ January 20th, 1946 - January 16th, 2025

[kuroptax]

[kuroptax]

WAKE UP BITCHES THEY FOUND NEW EURIPIDES FRAGMENTS

98 LINES, 80% COMPLETELY NEW MATERIAL

[kuroptax]

Yoshiki for PMC Magazine (MUSIC COMPLEX) ©

[29.01.1992]

[kuroptax]

the russians shelled Ukrainian hospital during surgery. what is it, if not genocide and terrorism? Europe and the United States must recognize russia as a terrorist state!

don't be silent about russia's crimes, please continue to support Ukraine! don't let your politicians betray Ukraine, Ukraine needs help to defeat russia. real help that the USA and Europe are obliged to provide us according to the agreements.

[kuroptax]

[kuroptax]

[kuroptax]

сиджу думаю, шо платоносократівське "знаю, що ніц не знаю" за своїм духом могло було би бути таким самим феноменологічним засновком, як і cogito ergo sum, просто більше нудним

хештег іронічно

[kuroptax]

Тільки сьогодні подумав, що Жижик та Пітерсин вступали в дебати як опоненти... Бо тіпа left and right...

Ok boomer

Я думав, це була взаємна рекламна акція

Неможливо уявляти їх по різні боки. Завжди відчуття, шо їх полюбляє рівно один й той самий тип людей та популяризує один і той самий медіа кластер...

[kuroptax]

знову про постмодернізм

Пригадую, як взявся прочитати Ліотара і довго дивувався, навіщо він так наполегливо виписує характер передавання наративів у якогось там не надто цивілізованого народу. Багато уваги там було присвячено концепту перевідтворення історії від оповідача до оповідача, бо історія повторювалась, але кожен оповідач додавав ланцюжок імен людей, що передали йому її, а потім додавав власне ім'я для подальшої передачі.

Одним словом, коли вам починають терти, що мистецтво втратило оригінальність, тепер всьо один інтертекстуал і самоповтор, майте на увазі: мистецтво ніколи не мало мати оригінальности.

В самих його коренях лежить перевідтворення та пошана до відтворення. Давні культури значно більше спираються на діалог спадків та посилання на само себе, ніж ми нині.

Ознакою постмодерну є не саме це явище. А те, що після довгих століть повторів та реконструкцій, вони несподівано стали турбувати культурних діячів. Відбулась не втрата оригінальності, а поява настільки потужної в ній потреби, що митці не змогли її задовільнити.

[kuroptax]

ще один довгий

Шість, шість, нуль, вісім, дев'ятнадцять-два. Я виляю пальцем над кнопками так, ніби їх досі треба крутити барабаном. Дзвінок починається з легкого кряку, тече, вниз по лінії

Накручується кучерем на палець

Технічно, це нічим не краще: дротом, а не по повітрю, бо й там, й там, поле просто виказує, що його цікавить побачити на іншому кінці

Але я люблю пити коктейлі трубочкою. Так само і твої думки

Їхні капелліні тягнуться над нашими головами, над дахом нашої тачки, ласкаво змазані кригою, а по ній ковзають наші обличчя, корчі задоволень та роздратувань

Бо, зрештою, ми типу клубок ниток, що несеться достатньо опукло та гладко, але постійно залишаючи за собою прив'язку, хвіст, довгу витягнуту ненаскрізну травну систему, типу черевного хробака

Які в червні повернуться у черешні після нас

Здається, що з їх кісточок хтось й виколупав зиму, бо, справді, кому спадає розгризать їх літом? А раз так, то може тільки від цього літо й тримається

Чимсь іншим таку вчасну зиму пояснить не можна

У снігу більше літа, ніж в краплині черешні, бо й снігу росте пшениця, жито

Цукор тече ними вниз, в землю

Все одно що вмитись нашими отруйними газами, якими прощаються з житт��м, розплавленими сонцем до сиропу

Натерти ними землю знизу

Дати кротам облизати обличчя. Винести підземну міль у щоках і напустити її знов на савани з хмар, що постійно тікають з тіла. Слідом за дзвінком який тече з кнопок в барабан

[kuroptax]

V Thang

Ми з тобою — дві рани, що повільно повзуть містом у пошуках тіла. Та й пох Хай за це відповідає той, хто научив кататись в три чорти. Ми нікому ще мети не обіцяли. Чи обіцяли? Пох…

Ми з тобою хмари, не придавлені коліном колишнього місяця. Тільки комарі у голові шось полохочуть, та може загалом не треба було робить з них зачіски. Цькує ж умерлий вітер якось цю кульбабу, розсипає кучми на людей: сисати кров

Нема чого закінчувати. Процес перетворення як слина: його можна переливати з одного в одне скільки завгодно. Хто б міг додуматись барвити слину в чорне? Хто б міг додуматись палити нею щоки? Струшувати з неї зайвий спуз, тучити решту вгору

Ми могли би доробити його завтра. Ми могли би докопатися до завтра. Ми могли би змусить його дихать проти волі. А взагалі ми, уявляєш, виїхали за …каїном для нього? Аби він мав по тім прожить за нас життя))

І кролики б'ють лапами у люстрі: їм треба знать. А шо це ви мали зробити? То ви все за людину чи за механізм? Соплять, дрібтять ногами… а, то не ніжками, а в двері? Питають нас. Нащо? Нас там нема

Ми у дорозі

Наш галатей лежить вдома на столі, годиться лиш як атлас, котрим ще нудно поки подорожувать. Ми з'єднуєм судини там, де все тече тихіше. Розслабсь, залізо, я випускаю тебе погулять на вечір … Як вода, що затече на морозилки дах і чілить там

Бо нема сенсу час підпирать піском; нащо мені ще одна префектура, затулена краденими пляжами в мішках? Щоб вічно буть їй винним? Ні, хай час буде секрецією. Він же може й загубитись по дорозі. Висохнуть. Десь між травленням та вестибулькою

У відрізках між "Ах…" та "Хех!" народжуються дикі мрії про долю тих, хто проситься в грайливу руку. Що з ними буде та ким стануть, який хороший жарт можна добуть з-за спазму — — Як смішно думать, шо мрії безтілесні. Для когось, і самі тіла теж мають мрії

[kuroptax]

Фанфікшн як постмодерністська література

есей (зауваги до зірочок див. внизу)

Умберто Еко - це сучасний Стендаль, а ніякий він не постмодерніст. Я починаю есей з персональної атаки на всіх, хто стверджує зворотнє, хоча сам жодної ґрунтовної праці по постмодерністському мистецтву не читав. Все тому, що поверхневі енциклопедичні погляди, з якими я стикався, не дають навіть мінімального натяку, чим визначається постмодерністське мистецтво, а це, як на мене ознака глибоких проблем.

Коротко кажучи, інтертекстуальність, постійне цитування, іронія та інші приколи - це ознаки всього мистецтва загалом. І в сучасному мистецтві це приховано навіть краще, ніж в мистецтві давньому, яке буцімто мало би бути оригінальним. Власне, навіть Ліотар в праці, де вводить термін постмодерн*, наводить приклад усних історій, які збудовані суто на принципі цитування й посилань.

Себто, всі ці ознаки не дають нам можливості відрізнити постмодерністське мистецтво від всього масиву людської мистецької культури. Тому вважатимемо постмодерністським мистецтвом просто мистецтво доби постмодерну, і спробуємо зрозуміти його особливості. Складнощі кращого продумування помітні уже із вторинності найменування, оскільки після інтуїтивної спроби Ліотара відчути сучасність після другої світової, ніхто не спромігся довести його роботу до кінця і замінити назву з приставкою "пост-" на щось індивідуальне, бо ніяка індивідуальність доби достатньо відчута не була.

Тут можна миттєво зауважити, що Еко потрапив до стану постмодерністів** саме через історичний момент ("Ім'я рози" вийшов через рік після публікації Ліотарового "Стану постмодерну"). Проте я би зауважив, що дивитись просто треба було в інше місце.

Деякі дослідники зауважують, що новий період літератури настав з можливостями масового друку. Я би поширив цю тезу: також з поширенням вміння писати та поширенням можливості публікувати. ��асовий читач і масовий друк продукують лише прибутки для авторів, хоча, безумовно, кількість авторів може збільшуватись завдяки цьому. Але сама по собі ця структура ще не далека від того, що Європа мала в XIX столітті. Будь-який починаючий автор має завойовувати прихильність видавців, редакторів та критиків, перш ніж отримати першу копію свого рукопису. Натомість інтернет надав можливість публікуватися всім. Він став чимось на кшталт всесвітнього видавництва з необмеженими можливостями по копіюванню.

Втім, при такому різкому зростанні кількості письменників, конкуренція за читача стала ще більш жорсткою. Без ґрунтовної кампанії реклами виділитись на тлі інших стало вкрай складно. Тому кристалізуватись почала творчість цитування, зокрема фанфікшн. Канон (ориг. твір, до якого пишуть фанфіки) притягує читача, що бажає розширеного досвіду споживання. Так само і письменника, що готовий цей досвід поставляти.

Всередині такого локусу, тобто фандому, формується спільнота, в якій читач та автор час від часу змінюють ролі. І тоді стається надзвичайно особлива річ: спільнота та її цінність переважує автора оригінального твору, і настає відторгнення канону.

Відбувається це, звісно, у сфері суто мистецькій. Інтелектуальне право захищає канонмейкера (чи його видавця), зберігає за ним право на економіку канону. Проте для фандомної спільноти канон важить більше, ніж його творець. Якщо творець не відповідає моральним нормам спільноти, спільнота не полишає канон, а ігнорує творця, що сталось, наприклад, з Роулінг та Гарі Поттером.

В цьому сенсі, після формування заса�� канону, фандом не потребує подальшої присутності творця. Він здатен витворити свій власний корпус текстів, значно масивніший, ніж канон. В спосіб, аналогічний тому як тонкий кінотвір "Зоряних Воєн" переріс в літературного гіганта. Настає "смерть автора" значно зухваліша, ніж дозволив собі передбачити Ролан Барт, який писав для системи, що мала індивідуального творця та критиків. Для фандому твором стає корпус фанфікшну, який може жити та розширюватись зусиллями учасників, що самі для себе є читачами, творцями і критиками.

Деякі елементи цього випадають навіть в сферу економічну. Існують серії творів, що були певним чином ��ідторгнуті видавцями від оригінальних авторів та передані новим через якісь непорозуміння. Таке ставалось і раніше, проте головне тут саме бажання видавця формувати корпус тексту, франшизу, назва якої тяжіє над індивідуальним.

Коли ж мова заходить про Еко, Зюскінда, Фаулза, Борхеса чи ще когось такого, я бачу в них тяжіння до минулого. Вони, ймовірно, говорять якесь нове слово, проте вся інфраструктура навколо них існує точно так само, як існувала би два століття тому. Вони є і прагнуть бути Авторами з великої букви, індивідуальною творчою силою. Вся реклама їх презентує так само, саме як носіїв осібного інтелекту. П'єдестал слави постмодерніста підносить їх туди, де колективність творчості неможлива.

Ба більше, люди, що захоплюються цитуванням, інколи навіть ладні атакувати фанфікшн буквально за те ж цитування просто через те, що автор фанфіку не прагне майструвати аналогічний п'єдестал для самого себе.

Лишилось тільки визначити, чи є фандомна творчість сучасною, чи ми ризикуємо впасти в ті ж фантазії, в які завалився Бодріяр, коли продумав доволі кмітливий концепт симуляції***, але нафігась сказав, що це явище нове.

В "Стані постмодерну" Ліотар постійно звертається до прикладу усної традиції південноамериканського народу Kaxinawá, яка вибудована на основі оповідей, передачі історій цитуванням попередніх оповідачів. Безумовно, в усній традиції передача не може завжди здійснюватись без перетворень. Хоч випадкових спотворень, хоч просто перетворень, покликаних зміною обставин життя, мови, особистого натхнення оповідача. Тут за бажання можна говорити, про існування спільноти співавторства міфології, коли твір належить спільноті.

Проте, що, на мою думку, відрізняє фандоми, це тяжіння, установка - як сказав би Дацюк, саме на творчість, а не на збереження традиції. Це покликано як і особливостями формату (в усній традиції складно продукувати багато "тексту", особливо різних версій одних і тих самих історій, оскільки передавати треба буде усі версії, що далі, то більше; в той час як в діджиталі це легко), так і особливостями світогляду (все-таки доба модерну сформувала в європейцеві наснагу говорити своїми словами, відкидання традиції, загострене переживання лінійного часу).

Смішно бачити людей, що критикують цитування, оскільки ми чудово знаємо, що ставалося з тими, хто намагався відкинути цитування: з дадаїстами, з Малевичем. Вони витягли себе з культури щоб не перестати бути ангажованими її наративами, і були повернуті назад тільки коли були пошматовані на цитати. Бо цитування характерне для всіх "оригінальних" творів, починаючи із епосу для Гільгамеша (не вірю, щоб хтось ладен був записати стільки тексту, який нічого не цитував для тодішнього шумерянина-аккадянина). Навіть альфа та омега західного цитування, популярність якого не падає й досі - Євангеліє - попри все своє новаторство було написано через активне цитування юдейських текстів. Тому й новеліст зразка французького роману не є особливим новатором, коли цитує. Так і треба. Можливість стати на його місце егалітарному колективу без індивідуальності - ось що може бути справжньою ознакою нової доби.

* Мається на увазі "Стан постмодерну". Якщо спрощувати, Ліотар характеризує настання нової доби після другої світової війни як добу відмови від віри у великі пояснення всього одним баченням (також відомі як фєєрічєскі расстановки точєк). Втім, він стверджує, що ще не розуміє в чому суть нової доби, а бачить лиш окремі обриси, тому й не наважується дати їй самостійну назву.

** pun intended

*** В "Симулякри та симуляція" він вирізняє п'ять різних видів копій за рівнем співвіднесеності з оригіналом, де деякі види створюють враження існування оригіналу, якого не існує, а останній вид копії взагалі не потребує оригіналу. Бодріяр також говорить про те, що останній вид став існувати тільки після доби модерну і знаменує відхід від сутнісного, що, на мій погляд, є дуже наївним поглядом на історію нашої культури, а симуляція в усіх формах була присутня в ній завжди.

[kuroptax]

Штукарі заказаного | Горпина 1

Горпинів батько виховував своїх дітей так, як водиться дубити шкіру, бо сам був чинбарем. То пускав їх побавитись під дощем, то висушував всі сили у майстерні. Жили вони добре і мали дім на гарній землі, бо працювали для одного заможного пана.

Спершу батько робив ще для батька того пана. Потім помагав з шорами та обладунками, коли той пан учився битві. Коли пан одружився, то багато різного домашнього вжитку було перероблено чинбарською сім'єю. А коли той пан одружився вдруге, то захопився полюванням, став надовше уходити в далекі краї і притягати звідти різних диковинних тварин.

Keep reading

[kuroptax]

Уява в конструктивістському світогляді

есей

Починаючи зі шкільної парти, така звична і похватна об'єктивна картина світу починає збоїти. Щойно дізнаєшся про Беконівські претензії до розуму та сприйняття, про обмеження наших органів чуттів, про сам факт того, що орган чуття не формує ніякого сприйняття, а лише генерує електричні сигнали у відповідь на деякі впливи щодо с��бе, причому тільки певної природи і сили, а потім ці сигнали взагалі ще мають чимось бути інтерпретовані. І цьому інтерпретатору мусиш довіряти попри шанс того, що ніяких сигналів могло і не бути взагалі, і, можливо, все сприйняття це суцільна галюцинація чи сон, перевірити наявність яких "зсередини" галюцинованого перевіряльника неможливо (звісно, в добре зробленій галюцинації тебе всі переконають в тому, що це не галюцинація). І я вже не кажу про всякі парейдолії, фосфени, просто тупняк.

В таких умовах стає все складніше вважати себе суб'єктом, що встановлює взаємооднозначні зв'язки між своїми уявленнями та характеристиками світу. Навіть якщо світ справді є об'єктом, тобто має якісь характеристики та зберігає їх тоді, коли ми їх не сприймаємо, причин вірити у те, що ти маєш можливість осягнути ці характеристики "зсередини" мозку, ніколи не маючи можливості "помацати" щось, окрім нього самого, особливо нема. Образ "мозку в банці" саме тому є сильним, що піди спробуй довести, що є якийсь спосіб перевірити, чи ти ним не є.

З цієї причини я ще в школі відкинув віру в можливість бути "об'єктивним". Якщо доступу до об'єктивного світу нема, годі нав'язувати собі переконання, що десь-трішки щось схоже ти маєш. Себто усі твої судження є суб'єктивними, а отже будь-які інші судження нічим не підкріплені (навіть якщо ДЕСЬ є об'єктивні судження, вони певно існують в світі об'єктів, доступу до якого ти не маєш). Навіть відсутність Ніщо та єдність усього в Парменіда легко зтрактувати як відсутність прогалини між суб'єктом та об'єктом, і в цьому випадку позбутися об'єктивності значно простіше, ніж суб'єктивності.

Просто щоб показати куди далеко йде це уявлення, нагадаємо, що уявний експеримент "мозок в банці" використовує термін "мозок" радше як метафору. Насправді, якщо умовний мозок в банці – це ти, то в тебе навіть немає можливості впевнитись, що ти є мозком, чи ти взагалі колись мав мозок. Більшість людей не бачила ніякого мозку, себто це навіть не пов'язано з даними "органів чуттів", а про функцію мозку прочитала в книгах (почула переказ книги), що були написані іншими людьми. Ба більше, найбільш авторитетні люди, що пишуть такі книжки, це просто люди, котрі вигадали, що спостережені ними явища вказують на розумову функцію мозку. Люди, яких може й не існувало. Як не існувало цієї книги в більшій мірі, ніж ілюзії "мозку в банці". Як, може, взагалі не буває книг. Як, може, взагалі не буває людей. Бо хтозна ЩО було занурено в банку? Можливо мозку не існує хоча би тому, що не існує навіть електромагнетизму, щоб ганяти кудись якісь електросигнали.

Приблизно це і означає відсутність доступу до об'єктивної реальності. Тим не менше, вважати усі думки усіх людей абсолютно однаковими по змістовності, принаймні мені, зазвичай здавалось контрпродуктивним. Так, я не вважаю, що володію більшою об'єктивністю, ніж інші, але це не означає, що якщо хтось здійснює помилку – наслідки якої мені очевидні, і якої я уникаю сам, вважаючи таку людину не надто кмітливою – то ця моя позиція є виключно проявом зверхності. Вона все ще може бути проявом зверхності, але ми робимо аналогічну річ щодня, і протягом життя вивчаємо певний набір "корисних стратегій", що дозволяють виживати краще, ніж, приміром, малюк, якому ще й року не виповнилось.

Себто, щось в практиці життя підштовхує до пошуку способів розрізнення суджень за прийнятністю. Таку розвідку я почав здійснювати сам, тим більше, що до цього встиг інтуїтивно схопити розуміння конструктивізму з наук, природничих зокрема.

Багато в чому, сучасна наука порвала з об'єктивним світоглядом, особливо якщо долучати до неї математику. Все частіше умовна фізика (як взірець природничої науки) прагне стати математикою. Себто, намагається витворити якомога більш вдалу математичну модель із набраної інформації, і далі працювати вже з моделлю – тобто не з чимось "реальним", а з витвором математичної уяви.

В самій же математиці в ХХ столітті ствердилось розуміння своєї вигаданості. Кумедно нині, в XXI столітті, читати про те, як Кронекер доводив, що цілі числа є справжніми, даними Богом (і тому раціональні, в принципі, теж), а всі інші числа є вигадками. Нині в математиці нема справжніх чисел, вони всі "рукотворні", вони всі не зустрічаються в природі як об'єкти з даними їм математикою властивостями. Саме тому фізика почала використовувати неевклідову геометрію, що викликала шалену ненависть ще в XIX ст (навіть Гаусс побоявся публікувати роботи з неї) як щось незграбне, хвороблива фантазія, чи комплексні числа з т.зв. уявною одиницею. Числа, квадрати яких дають від'ємні значення, використовуються як показники ступенів (!) при обчисленні цілком "реальних" фізичних величин, сили струму, напри��лад.

Головною засадою моєї власної розвідки було бажання створити спосіб оцінки прийнятності суджень, що не вимагала би існування об'єктивної реальності, на яку можна було би посилатись. Досягнувши деякого досі не розробленого результату, я вирішив зупинитись та звернути увагу на досягнення інших шукачів. Так я знайшов два найбільш цікавих мені нині філософських погляди: конструктивізм та феномологію, потугу яких я поки не зміг перевершити.

Конструктивізм це уявлення про те, що знання не набувається, а конструюються з нуля до тих пір, доки не врахує усі свої помилки. Конструктивіст не бачить світу "як він є", він бачить лише картину світу, котру сам витворив. Єдиним проявом "дійсності" є невдача. Коли конструйована модель світу створює передбачення, що не справджується, її творець мусить переробити її так, щоб уникнути невдачі надалі. Проте в цьому процесі не можна бути певним, що ти досяг кінця, що врахував усі можливі проблеми. Відтак твоя модель реальності ніколи не може огорнути світ "який він є насправді", ба більше: не можна навіть сказати скільки ще того "світу" лишилось незвіданим і незрозумілим.

Феноменологію я ще не осягнув достатньо, щоб давати про неї загальне уявлення, проте можу означити її засади. Феноменологія є реакцію на спроби будувати догматичні системи "в повітрі", якою є, наприклад, наука, важливі елементи якої часто п��овалювались в ХХ ст. Ці провали потребували витворення вдосконаленого та наново філософські осмисленого наукового методу, втім, у його засновку досі лежать положення, які прийнято вважати справедливими, хоча вони ніяк не можуть бути доведені.

Феноменологія звертається до декартівського "cogito ergo sum" як ствердного, непростовуваного факту усвідомлення суб'єктом своєї діяльності. Саме неспростовність твердження дозволяє йому лягти в спробу формування нового світогляду, що будується з щільною увагою до cogito (розумової діяльності) суб'єкта. Феноменологія намагається аналізувати мислення "як воно є", як воно іманетно бачене самим собою з тою метою, щоб уникнути помилок та безпідставних нашарувань.

На перший погляд може здатись, що феноменологія мусить конфліктувати з конструктивістським світоглядом, оскільки конструктивізм допускає будування моделей без іманентного фундаменту. Втім, мені видається, що феноменологічні погляди можуть зіграти велику роль у власне практиці побудови конструктивних моделей. Зрештою, феноменологія розроблялась як "наука з нуля", себто в першу чергу для опису світу, а не суб'єкта.

Головна риса обох підходів: відсутність потреби у ствердженні об'єктивної реальності та підвищене значення суб'єкта в реальності. Важливо: не ствердження неіснування об'єктивної реальності, чого ні там, ні там немає. А саме непотрібність визначеності у цьому питанні. Вона може існувати, може не існувати: суть в тому, що ця різниця не надто впливає на конструктивітську та феноменологічну практику.

Примітно, що об'єктивний світогляд, як правило, вимагає існування об'єктивного Я. Оскільки світ існує об'єктивно, суб'єкт має в світі свій відповідник (людина – тіло, наприклад). І, можливо, саме це є джерелом уявленням про істинне Я, про те Я, котрим суб'єкт є об'єктивно, а не "як йому здається". Втім, Я ніколи не стоїть на місці, і чи існує якась інваріанта у всіх перетвореннях Я? Чи може краще дивитись на себе як на процес (можливо, не процес становлення)?

Що, однак, випливає з цього, на мій погляд, це посилення ролі уяви, її місця в онтології. В певному сенсі, в об'єктивному світогляді уява викинута з онтології. Вона допускається як певний методологічний прийом, як спосіб "краще шукати" відповідності між знанням та дійсністю. Але загалом уява трактується як щось, що в істинному знанні вже непотрібне, проміжний етап, ілюзія.

В світогляді конструктивітському світогляді уява не знаходиться в радикально іншій онтологічний площині. Уся картина світу є уявною, і уява таким чином є джерелом або способом творення нових картин світу (ілюзорними можна вважати лиш ті картини світу, що вже провалились в своїх передбаченнях). Мені здається, без уяви конструктивістський світогляд в принципі неможливий. Щодо феноменології сказати важче, оскільки ті аспекти, з котрими я стикався, більше аналізують сприйняття суб'єкта. Але на такому масштабі, як у феноменології, грань між уявою та сприйняттям може рідішати. Зрештою, що є більш іманентним, ніж уява?

Відверто кажучи, філософія уяви мені геть не знайома. Вона не особливо популяризується, і можливо навіть не дуже розвинута (думаю, через її місце в об'єктивному світогляді). Принаймні я вірю, що уявою займається менше філософів, ніж, скажімо, економікою. Проте в такому розрізі я вбачаю за нею більше сили, більше потуги, ніж здавалося б на перший погляд.

Для об'єктивного світогляду філософія уяви є побічною забавкою. З розряду "цікаво для любителя, проте не принципово". В світогляді суб'єктивному, особливо конструктивістському, уява це важливий чинник онтології, і як така сама потребує розвідки.

P.S. Я умисно не наводив своє тлумачення іманентності, оскільки переживаю, аби не створити помилкове враження. Лишаю з'ясовувати значення цього слова на добру вдачу тих, хто його не знав.

[kuroptax]

Нам всім про сум минулого співав Басков. Він сам збувся ніг і попросив стрибнуть головой на палицю, щоб не втонути. А ми сидим навколо куща черемшини, ловим пальцями дрібних божків із листя. Навколо дичина, стигнуть вогнища нічні, надувають назад вуглець в кору дерев, як пуделя з повітряної кульки

[kuroptax]

Їбана хробачня із тебе грає в соніка весь день, змагає пробивати рейтинг. Трагічне чи просто глисти: не скажу. Один біс в цім домі ніхто не шарить, що таке їжаки... Понадивляються тільки Єв своїх, а так, щоби з лігва вийти, висунути носа з ночі, обтяжить себе гостротою зуба... Пошматувати хробаків. Позрізать їх із трави