paularamari - Tumblr blog

[paularamari]

Книга «Жовтолика» (авторка — Ребекка Кван)

Складно пригадати коли мене так захоплювала книга. «Жовтолику» я прочитала за день, настільки це моя тема: трилерна напруга, завіса видавничого бізнесу, скандали, інтриги, живі спотворені емоції, об’ємні персонажі. Цьому роману я готова співати дифірамби, рекламувати його на кожному кроці і таким чином стати частиною маркетингової машини, про яку, власне, і пише Ребекка Кван. Але перш ніж впрягтися в безкоштовну піар-кампанію, окреслю сюжет.

Були-жили собі дві дівчини Джуніпер Гейворд та Атена Лю. Вони разом вчилися, обидві мріяли стати відомими письменницями, обидві відточували майстерність слова, але… Але. Одній поталанило, вона перетворилася на зірку книговидавництва, а друга лишилася на першій сходинці до літературного Олімпу. Ну, буває, банальна історія, яка не мала б розвитку якби одного нещасливого дня зіронька Атена не померла, лишивши по собі сирий, але цілком повноцінний рукопис, який привласнила Джуніпер. Це зав’язка, буквально перші сторінок двадцят��, тож вважайте я нічого не заспойлерила.

Що ж сталося далі? Як я вже сказала: скандали, інтриги, розслідування і шалене, неосяжне, космічне цькування в інтернеті. Всі перелічені події розгортаються на сцені книговидавничого бізнесу. Власне, цей аспект роману зацікавив мене найбільше й змусив поглинати сторінку за сторінкою.

Якби ми жили в ідеальному світі, публікація книги виглядала б наступним чином: умовні десять авторів написали свої твори та відправили їх до видавництва. Видавництво б прочитало запропоновані рукописи, відібрало б найкращі та випустило їх у світ. Кінець історії. Один нюанс: книговидавництво — це, перш за все, бізнес, який має приносити прибутки, книга — це продукт, який треба просувати, рекламувати, вкладати шалені гроші в маркетинг, автор — це бренд, який є представником продукту. На цьому етапі можна поміркувати, мовляв, це результат розвитку соцмереж, диджиталізації суспільства, глобалізації тощо тощо. Але, відповідно до слів лекторки на книжковому фестивалі, ще Едгар Аллан По бідкався, мовляв, твір для критиків і твір для широкої аудиторії — це два різних твори, бо аудиторія вимагає не такого вишуканого й глибокого продукту як поважні знавці літератури, що попивають чай з відставленим мізинчиком. Однак дійсно, у наші часи ця проблема пустила корені набагато глибше, бо маркетинг, реклама, ведення соціальних мереж — то ціла наука, що тісно переплітається з соціальною, політичною та ще бозна якими сферами.

Звісно ж, Атена отримує все найкраще, бо саме так і влаштована ця індустрія. Видавництва обирають переможців — привабливих, крутих, молодих і… гм, ми всі про це думаємо, тож скажімо просто: достатньо «різноманітних», а потім спрямовують на них гроші й ресурси. І тут страшенно важлива воля випадку.

До виходу «Над сикомором» я рвала дупу на інтерв’ю і подкастах, сподіваючись: що більше праці вкладу у видання, то більше видавець цінуватиме мої зусилля. А тепер розумію, що зусилля автора ніяк не пов’язані з успіхом книжки. Бестселери обирають. І ти на це не вплинеш. Тож обраним лишається просто насолоджуватися привілеями.

— Абсолютно, — кажу я. — Різноманіття — ось що зараз добре продається. Редактори дуже спраглі до маргіналізованих голосів. Ти отримаєш чимало можливостей, бо не схожа на інших, Еммі. Я про те, що твоя головна героїня — жінка-квір з азійськими коренями. Та це ж обов’язковий пункт у всіх списках!

Хотілося б звести успіх книги до топу популярних тем, на які треба писати, але все ж набагато складніше. У «Жовтоликій» багато роздумів, що стосуються права автора писати про ті чи інші події, чи описувати чужий досвід. Питання «Чи може біла людина писати про чорношкіру?» звучить дещо дивно, егеж? Але от вам інший приклад, що стосується безпосередньо нас: «Чи може український емігрант, який останній раз відвідував Україну п’ятнадцять років тому, писати про війну, тривоги, сирени, обстріли, смерті та розтрощені ракетами домівки?». Як вам таке? Бачите зміну контексту? Викликає двоякі почуття? Навіть якщо особисто вас це не зачепило, ця тема — вибухівка для твіттеру. Срач на мільйон тредів та мільярд цитувань гарантовано.

І про твіттер в «Жовтоликій» теж є, не сумнівайтесь! Про буллінг, шакалячі експреси що виникають, здається, на пустому місці й женуть так, що зупинити їх неможливо. Однак це теж реклама, розумієте? Срачі, обговорення, дискусії — все це піднімає продажі й змушує людей говорити про книгу.

І скільки лишається місця літературності? Чи взагалі є цінність художнього слова, коли левова частка продажів залежить від маркетингу?

То що, варто просто бути популярною і все буде в найліпшому вигляді? Ага, дідька лисого!

— Її зробили фішкою, екзотичною азійкою. Щоразу, коли вона намагалася взятися за нові проєкти, їй постійно повторювали, що її бренд — азійська тема, що саме цього від неї чекає аудиторія. […..] Ти знаєш, як воно — подавати книжку на розгляд і чути, що в них вже є азійська авторка? Що вони не можуть видати дві історії від представників меншини за сезон? Що Атена Лю вже існує, тож ти зайва?

Як ви розумієте, я пройшлася виключно по основним темам, які мені найбільше впали в око, а їх, насправді набагато більше. У мене буквально вся книга в закладинках, тож «Жовтолику» я рекомендую всім і кожному. Цей роман — величезний океан дискусійних питань і тем для обговорення і просто збіса хороша історія.

[paularamari]

옷과 포즈는 사진 참고.

[paularamari]

sleeping arrangements (not sure tara would ever actually deign to sleep in the same 20ft radius as shovel but who can resist those big shiny insectoid black eyes 🥺)

plus:

[paularamari]

Фандом: Baldur's Gate III

Пейринг: Астаріон/Тав

Рейтинг: R

Тав ніколи не був ласий до компліментів, а до пестливих прізвиськ на кшталт «Серденько», «Солоденький», «Золотце моє» — і поготів. Вони його радше дратували, бо призначалися для наївних бовдурів, що закоханими поглядами проводжали менестрелів й намагалися самотужки

складати безталанні вірші. Красиві слова годилися для цвіту аристократії, багатіїв, що виросли серед розкоші, й гадки не мали як живуть прості смертні.

Однак, з Астаріоном все було інакше. Тав жадібно ловив кожне «Любчику» кинуте недбало, мов кістка собаці, заради похвали кидався в самісіньке пекло й виходив звідти переможцем. Побитий, вимазаний кров’ю з голови до п’ят, і все заради хижої усмішки й ласкавого «Ти — сама досконалість». Тав не був ідіотом, ні, він усвідомлював, що їм маніпулюють. Граються, підпускають ближче, відштовхують, а потім — різко смикають за ланцюг.

До мене, песику, ходи сюди, не бійся.

Він припадав до Астаріона й цілував витончені пальці. Сидів поруч, доки коханець пестив його волосся й стискав шию, ніби привласнюючи. Кожен доторк ввижався благословенням, кожне слово — молитвою.

Тав обожнював Астаріона. Віддано й вірно, як собака.

Ночами він віддавався йому з такою пристрастю, що від криків боліло зірване горло. Тав ловив різкі рухи, підлаштовувався під ритм, хапав Астаріона за стегна, лишаючи подряпини на білій шкірі. Всередині все горіло від щастя, коли коханець кусав його за шию й пив ніби витримане вино. В ці миті болю не було, лише цілковита насолода й бажання подарувати Астаріону весь світ. Поцілунки п’янили, дотики зводили з розуму, а тихе гарчання «��сь так, мій хороший» змушувало підвивати й скиглити, вигинатися в холодних руках й згоряти в солодкій агонії.

Тав ненавидів брехливі, пестливі слова.

Однак в устах Астаріона вони перетворювались на музику.

[paularamari]

JOHNNY SILVERHAND Cyberpunk 2077: Phantom Liberty (2023) dev. CD Projekt Red

[paularamari]

sweetheart it's 3am and I'm posting Halsin covered in honey please save me

prints | high res on patreon

[paularamari]

eternity

prints | high res on patreon

[paularamari]

I love-- I love everything about you. I love being near you. It's nice. It feels good. Breathing the same air.

[paularamari]

[Жага і Голод]

Назва: Жага і Голод Автор: Паула Рамарі Редактор: Поль Рамарі Фанхата: Baldur’s Gate 3 Рейтинг: NC-17 Розмір: драббл Персонажі: Astarion/The Dark Urge (Tav) Жанри: PWP, Blood Kink, Knifeplay Анотація: Астаріон допомагає Таву приборкати внутрішніх демонів. Посилання: Ао3

[paularamari]

[Щось закінчується, щось починається]

Назва: Щось закінчується, щось починається Автор: Паула Рамарі Редактор: Поль Рамарі Фанхата: Baldur's Gate 3 Рейтинг: PG-13 Розмір: міні Персонажі: Астаріон, Себастьян Жанри: Gen, Post-Canon, Adventure Анотація: Астаріон не був героєм. Однак, вчитель з нього вийшов ще гірший. Посилання: Ао3

[paularamari]

Книга «Як писали класики» (автор — Ростислав Семків)

Писати книги про те як правильно писати книги — справа невдячна. Ну, будьмо відвертими: у кожного з тих, хто регулярно стукає по клавіатурі в надії створити шедевр (або просто розважитись, це теж справа особиста) є свій набір відпрацьованих методів, або напади хаотичного натхнення, коли у жаданні терміново щось надрукувати тремтять руки й починається лихоманка. Кожен пише по-різному. Не існує магічного рецепту як стати визначним літератором й отримати Нобелівку. Однак, багато з нас, райтерів (я в тому числі) із задоволенням такі книги чи��ають. А ще їх полюбляють новачки, що з острахом дивляться на пусту сторінку свого непочатого рукопису й гадки не мають з якого боку до нього підступитися.

Книга «Як писали класики» прекрасна у багатьох аспектах. По-перше, вона чітка, лаконічна й гарно структурована. По-друге, Ростислав Семків, автор, зробив за нас левову долю роботи: прочитав мемуари/статті/автобіографій письменників й переніс основні тези вже в свою книгу. Класно? От і мені сподобалось. Хоча я читала деякі з автобіографій, на які посилається пан Семків, звичайно там не було покрокового списку що треба зробити аби написати роман. А тут є. Ну і по-третє, «Як писали класики» — файний нон-фікшн, який просто приємно читати.

У зазначеній книзі розбирають методи низки письменників: Агати Крісті, Джорджа Орвелла, Рея Бредбері, Курта Воннеґута, Мілана Кундери, Маріо Варґаса Льйоси та Умерто Еко. Власне мене особливо цікавили перші три автори, тому в цьому пості буду оперувати цитатами, що стосуються саме їх творчості. Тим паче, цитат і так буде море, гадаю, вам вистачить))

Перша в черзі — Агата Крісті.

Кожен роман, кожне оповідання авторки, — а написала вона 66 романів й 12 збірок оповідань, — у процесі створення переходять два чітко видимі етапи: продумування і самого письма. Перший із них — довгий та хаотичний. Агата намагається побачити історію, яку збирається розказати, до найменших деталей, обмірковує сюжетні ходи, уявляє приміщення та пейзажі, повсякчас повторює їхні описи, проговорює діалоги персонажів. Словом, вона живе у своїх текстах і, як ми вже знаємо, переносить туди людей, інтер’єри, цілі шматки свого життя. Другий етап — саме письмо. Але вже й безпосередня підготовка до нього має кілька стадій. Починається все із численних зошитів та записників, куди оті проговорені описи та діалоги потрапляють одразу ж після прогулянок Лондоном чи заміськими теренами. Наступна стадія мучить Агату найбільше. Це три або чотири тижні сидіння перед чистим аркушем, заправленим у машинку (писала вона від руки олівцем або одразу ж друкувала). Тоді, як зізнається авторка, її охоплюють нерішучість, непевність, апатичний смуток, нехіть та навіть лінощі. Але рано чи пізно бажання писати пересилює їх і сюжет, виростаючи на попередніх записах, як на дріжджах, рівно лягає на папір. Далі з’являється чернетка. Більш чи менш поширена, вона може містити й увесь текст, але радше це значна частина тексту, яку потім авторка відкладає й повертається до неї пізніше, часом після роботи над іншим сюжетом. Крісті цінує комфортність письма, хоча насправді для комфорту їй треба зовсім небагато. Вона пише, поки їй не стане нудно, а потім полишає сюжет «до кращих часів». Урешті — фінал. Треба знайти для роботи зо два тижні, більше нічим не займатися і закінчити текст.

Оця тема з фіналом, коли треба працювати над текстом й більше нічим не займатися, мене особливо потішила. В принципі, я багато у кого це зустрічала (Стівен Кінг ховався від дітей чи то у темному кутку, чи то у комірчині; Бредбері тікав у гараж, щоб його не чіпали), однак Агата Крісті перевершила всіх: дитину — в школу-пансіонат, чоловіка — в окремий кабінет, хай там свою роботу робить, хатні справи — то взагалі не її клопіт.

Це усвідомлення тотожне чи паралельне прийняттю авторкою своєрідного професійного кодексу, в якому фаховість — це вміння виконувати роботу якісно та вчасно, і це вміння не залежить або не має залежати від зовнішніх обставин. Неодноразово в «Автобіографії» Агата Крісті наголошує на небажанні, неготовності писати той чи інший текст, проте далі говорить про рішучий намір його завершити, обов’язок закінченої роботи та задоволення від виконання поставлених завдань саме всупереч відсутності будь-якого натхнення. До кінця цих вельми продуктивних спогадів у читача складається чітке розуміння: письменник, що пише детективи, не має бути натхненним митцем. Сама Крісті каже, що це ремісник, майстер, який повинен уміти добре зробити свою справу.  

Тут я знову згадала Кінга, який каже що писати треба регулярно, по десять сторінок в день, і позаздрила талантам тайм-менеджменту, які, вочевидь, даруються тільки обраним.

Поїхали далі.

Агата Крісті дивиться на свій жанр не так печально. Для неї важливий не убивця, психології якого вона не досліджує й до якого у неї, у переважній більшості випадків, немає жодного співчуття. Її цікавить жертва й можливість покарати зло. Сама авторка вважає свої тексти різновидом середньовічного мораліте — драми про перемогу добра. Вона завжди на боці жертви, тому жалю в переслідуванні й покаранні винних не мають ні Пуаро, ні навіть міс Марпл. Словом, для Агати Крісті детектив — це також виховний інструмент, що має застерігати від злочину.

Думаю, більшість сюжетів Агата Крісті творила за таким собі принципом «що трапиться, якщо...». Варто було якійсь небезпеці з’явитися неподалік — і вона одразу уявляла собі наслідки, причому найгірші із можливих. (Це насправді було спадковим: гіршого завжди очікувала і її бабуся).

Що для психіатра тривожний розлад, то для письменника — скарбниця сюжетів. Розумію Агату Крісті на всіх рівнях, хоча з моєю тривожністю мені б личило, мабуть, писати виключно книги про апокаліпсис.

 У будь-якому випадку, робота над романом починається із розробки інтриги, коли перед очима письменниці мають постати злочинець і жертва.

Для написання детективів виглядає як робоча порада.

Ще три поради дає Агата Крісті стосовно сюжету. Перша стосується побічних сюжетних ліній: їх не має бути багато й основне — не заплутатися в них. [……] Друга її порада стосується специфіки однієї із додаткових ліній — любовної. Для мене особисто цілком очевидно, що роман повинен містити роман. Саме так: у кожному романі має бути роман. Підозрюю, що читачі починають читати товсті книги найперше тому, що їх гріє неписана угода з автором: він (чи вона) там точно розкажуть про чиїсь любовні переживання. [……] Остання сюжетна порада Агати Крісті стосується того, що в доброму романі з’являтися не повинно. Це слова, які вона повторює вслід за одним із перших своїх рецензентів: заберіть із книжки всі прямі повчання! Одна справа — мораль, яку читач сам для себе виносить із тексту, інша — нав’язливе моралізаторство, через яке він може покинути читання.

Любові побільше, моралізаторства й сюжетних гілок поменше.

У підсумку маємо наступне (мій улюблений момент книги: тези! Списком! Зручним! Моя любов!):

З Агатою Крісті розібралися, переходимо до Джорджа Орвелла.

Виглядає, що найдієвішою усвідомленою спонукою Орвелла до письма була діккенсівська у своїй суті спроба привернути увагу до гноблених та знедолених. Так Орвелл став анархістом, а потім — соціалістом. Комуністи лякали тоталітарністю мислення, тому аж так далеко письменник у своїх лівих переконаннях не зайшов. Проте від першої книжки з’являється те, що автор пізніше назве головним джерелом енергії власної творчості: митець не просто має бути ангажований боротьбою за певний ідеал, як того вимагатиме Жан Поль Сартр у своїй книзі «Що таке література?» (1947). Ні, на думку Орвелла, писати треба у стані «щедрого гніву» — значної й гострої схвильованості темами книги.

Разючий такий контраст з Агатою Крісті: пані сама зауважувала, що пише переважно розважальну літературу, а Орвелл зосереджувався на необхідності висвітлити гострі соціальні та політичні теми. Власне, «Колгосп тварин» добряче на це натякає.

Після Іспанії Орвелл повертається зневірений у перспективах лівого руху, проте наново починає цінувати ліберальну демократію. Тому під час Другої світової він, як і багато інших британських письменників, долучається до підтримки та розвитку структур національної антифашистської пропаганди. Більше того, він стає шефом одного з великих пропагандистських підрозділів ВВС — завідував студією програм, які транслювали на Індію, де також потрібно було запобігти поширенню прокомуністичних та, зокрема, прояпонських настроїв. Є навіть лист, у якому Орвелл намагається залучити до виступів на ВВС відомого англо-американського поета Томаса Стернза Еліота, який загалом був аполітичним. Словом, Орвелл став одним із чільних пропагандистів й не шкодував про це. Подібне цілком вписувалося в його концепцію «щедрого гніву».

Пропаганда, як бачимо, буває різна. Однак, повернемося до питання «Як писати книги?». Що пропонує нам пан Орвелл?

Варто говорити те, що хочеш сказати. Варто відсікати зайве. На думку Орвелла, основна хвороба сучасного йому письма, як художнього, так і публіцистичного, полягає у надмірі використання мови. Він наводить цілі пасажі, взяті зі статей чи есеїв знаних на той час авторів-публіцистів, які, як вважає письменник, містять багато зайвого або несуттєвого. Мова повинна чітко виражати думку, щоб читач одразу міг збагнути, що хотів сказати автор, й не губився у довжелезних реченнях. Звідси кілька лаконічних правил, які вбережуть текст від плутанини та, відповідно, зменшення читацького інтересу. Найперше, як пише Орвелл, варто уникати неоригінальних зворотів та метафор.

Мої численні метафори зараз ридають під столом. Люблю їх, не можу відмовитися, їй бо.

Те ж можемо сказати про набір радянських кліше на кшталт «фронт робіт», «переможні звершення», «героїчні зусилля» і т. д., які відображають звичний для того часу зв’язок культури та виробництва, коли письменника уявляли радше «інженером людських душ», ніж вільним автором, який просто намагається розповісти цікаву історію. Бачимо також, що в подібних зворотах активно функціонує мілітарна лексика, адже радянська держава у власній пропаганді завжди поставала перед загрозою зовнішнього вторгнення чи внутрішнього шкідництва. Сказане є вельми доброю ілюстрацією того, що Орвелл називає «політичною мовою», яка наскрізь просякла ідеологією, але не стільки передає сенс, скільки його завуальовує.

Отут повністю погоджуюся. Власне, якщо Орвелл називає це «політичною мовою», то я чула більш влучне слово «канцеляризм». Особливо цим хворіли в радянському союзі; з книг, надрукованих там же, це повитягало покоління моїх батьків і моє покоління. Жахливе явище, насправді.

Друга рекомендація йде ще далі — треба позбутися зайвих слів. Ця вимога лаконізму лежить в основі всього авторського стилю Орвелла. Умберто Еко у своїх книжках про письмо радить насолоджуватися переліками, що відображають розмаїття художнього світу, який намагається розгорнути перед нами автор. Орвелл радить протилежне. Його стиль вимагає суворості до власного тексту. «Якщо можете викреслити слово, — пише британець, — то викреслюйте!»

Повертаємось до тези «кожен пише як хоче».

Ця вимога насправді суголосна загальним уявленням Орвелла про роль літератури. Це ідеологічна роль: література повинна боротися, тобто таки бути пропагандою. Нехай і в найзагальнішому сенсі. При цьому не йдеться про пласку пропаганду якихось суто політичних ідей, адже захист моральних цінностей, певних уявлень про красу та гармонію також є процесом переконування читача. Автор повинен мати активну позицію та чітко маніфестувати її у своєму тексті.

Сказав як відрізав.

Тож, підсумуємо те, що хотів донести Джордж Орвелл:

І, останній в цьому огляді (але не останній в книзі) — Рей Бредбері.

Муза насправді перебуває усередині митця, тому прогодувати її означає самому не залишатися голодним. Бредбері радить починати з поезії — читати трохи віршів кожен день, адже добра поезія загострює дію наших відчуттів та дарує нам парадокси цікавих метафор. Не буду називати поетів, яких він згадує, вони актуальні радше для англомовного читача. Адже поезія сильніше, ніж проза, залежить від мови та щільніше працює із нею. Якщо коротко, він радить читати модерністів. У нас відповідними й знаковими постатями будуть Павло Тичина, Євген Плужник, Володимир Свідзинський, Олена Теліга, Богдан-Ігор Антонич, Василь Стус, Григорій Чубай, Василь Герасим’юк, Наталка Білоцерківець, Маріанна Кіяновська, Галина Крук, Остап Сливинський, Ірина Шувалова та інші, не менш цікаві. Есеїстику та прозу теж потрібно читати регулярно — до того ж, саме таку, яку потім хочеш писати.

Якби Бредбері написав такий пост у соцмережах, я б поставила мільйон вподобайок. Якщо хочеш гарно писати — треба багато читати. Це факт, без цього далеко не попреш. Хороші книги збагачують словниковий запас, допомагають запам’ятати сталі конструкції, формують набір метафор, цікавих образів (вибач, Орвелл), коротше з усіх боків одні плюси.  

Наступний логічний крок — імітація. Нема нічого страшного, коли молодий автор наслідує стиль та розвиває теми своїх улюблених письменників. По-перше, так справді можна навчитися писати на певному рівні, по-друге, точно так написати не вдасться — щось буде переосмислене, а щось — змінене.

Не «пишу фанфіки», а «займаюся літературною імітацією». Так і буду всім казати, щоб не задовбували.

Тож перше, що необхідно мати, аби розповідати цікаві історії, — це досвід. Життєвий, який був у батька та діда нашого письменника, та літературний — досвід читання багатьох книг. Бредбері читав надзвичайно хаотично: у його есеях часто стоять поряд такі визнані автори, як Ч. Діккенс чи Т. С. Еліот, першорядні фантасти, як Г. Веллс чи Дж. Орвелл, а також популярні колись письменники, імена яких нам зараз нічого не скажуть. Утім цілком можливо, що якраз отака строкатість давала йому можливість писати різноманітно, ерудовано та яскраво. Читати і всотувати враження від життя Бредбері не стомлювався ніколи. Друга важлива річ — праця. Я вже згадував колосальні обсяги написаного ним у 40-ві, проте й наступні десятиліття були не менш плідними. Постійна праця давала можливість писати легко, швидко, урухомлювати досвід, перетворювати його на динамічні сюжети оповідань.

Всі класики кажуть, що треба постійно писати, тільки ніхто не пояснює коли це робити. Нє, ну я розумію, коли у тебе дружина вкалує (факт: дружина Бредбері працювала й тягнула сім’ю, поки він писав), а ти — Твориш з великої літери Т, питань немає! А от що робити простим смертним, трохи незрозуміло *бурчить*

Крім глобальних розмірковувань, які можуть прозвучати аж надто оптимістично й тим викликати деяку недовіру, Рей Бредбері дає й значно чіткіші поради. Він американець, а отже — прагматик, тому про власні підхо��и до письма говорить доволі конкретно. Де знайти сюжет? От варто просто зараз сісти за стіл (нам тепер — за ноутбук) і написати про десять речей, які ми любимо, які ненавидимо, які нас дратують. Зробили? От про це й треба писати, каже Бредбері. І ми одразу матимемо 30 потенційних сюжетів, 30 наших правд, про які точно говоритимемо схвильовано і переконливо. [……] Щоб не залишитися без історій, які можна реалізувати, черговий раз сівши за друкарську машинку, Бредбері використовує ним самим придуманий прийом, який я б назвав прийомом відкладених асоціацій. Бредбері вірить, що сни якось дозволяють комунікувати з музою, а тому кожного ранку, щойно прокинувшись (перш ніж сідати за оповідання), ще у напівсні він хапає ручку й фіксує на папері перші кілька слів, котрі спадають йому на думку.

Якщо я буду занотовувати перше, що спадає на думку після пробудження, це буде словник нецензурної лексики.

Ще один його фетиш — це прихильність до малих прозових форм. Писати бажано оповідання, а починати писати прозу варто лише з оповідань. Великі форми — завдання перспективи й майбутнього. Нарешті, ще одне золоте правило Бредбері, що задає ритму письма додатковий вимір: оповідання має бути закінчене за тиждень. Якщо продовжити математику, то звідси випливає, що обсяг оповідання 7 тис. слів і більше, тобто приблизно 20-30 сторінок. Оптимальний обсяг роману Бредбері визначає у 50 тис. слів, що трохи менше 200 сторінок.

Нефігово так, але у Кінга все одно більше. Кхм, вибачаюся, перейдемо до висновків:

Уф. Тут я поставлю крапку, бо самі бачите, скільки вийшло тексту. Сподіваюся, вам цей огляд стане у нагоді, якщо хочете придбати «Як писали класики», але все ще вагаєтесь.

[paularamari]

"Safe Now" by tabbystardust [AO3]

Art for the OFMD Reverse Bang. @denizbevan wrote an absolutely beautiful fic for this, read it here:

I surrender to the future / I’ll stay with you if you let me

[paularamari]

Книга «VICIOUS», візуальна новела «Надзвичайна» (В.Е. Шваб)

Огляд містить спойлери

Історія наступна: десь півроку тому я натрапила у книгарні на візуальну новелу «Надзвичайна» за авторством В.Е. Шваб. Дуже мені сподобався і малюнок, і оформлення, тож книгу я придбала. Трохи пізніше вирішила загуглити та з розчаруванням виявила, що ця візуальна новела належить до циклу Villians, й, власне, до всесвіту «Надзвичайних» (це як всесвіт Марвел, тіки дуже маленький). Цикл Villians наразі не перекладений українською, однак завдяки Нейтріно та її штурму німецької пошти, у мене з’явилася ділогія англійською, що складається з двох романів: Vicious (2013) та Vengeful (2018).

Сьогодні я дочитала першу книгу й, нарешті, ознайомилася з візуальною новелою, про це і хочу розказати.

Спочатку про роман VICIOUS (2013)

Власне, ця історія ведеться в двох основних таймлайнах: «зараз» і «десять років тому». Що ж такого сталося десять років тому? Два студенти, Віктор та Еллі (чомусь в візуальній новелі його ім’я переклали як «Ілай»), захопилися дослідженням місцевої супергероїки (захопився Еллі, а Віктор дуже хотів примазатись). Еллі виявив, що у людей є шанс отримати надзвичайні здібності якщо вони зіткнулися з NDE (near death experience). На цьому етапі варто було б зупинитися й написати теоретичну роботу як і планувалося напочатку, але тут на сцену вийшов Віктор, якому в житті явно бракувало екстріму. А все чому? Бо відносини Віктора та Еллі — мрія кожного шиппера. Такий собі шалений мікс конкуренції, захоплення та заздрості.

Victor didn’t want to run while Eli was busy trying to fly.

Тож, Віктор запропонував провести експеримент в домашніх умовах: один з експериментаторів мав вкоротити собі віку, а інший — повернути першого до життя. Ідея сумнівна й Еллі намагався дати задню, але Віктор вже розігнався й мчав як олень в палаючому лісі.

“We could be dead”, said Eli. “That`s a risk everyone takes by living.”

Сказано — зроблено. Перший експеримент з тріском провалюється, Віка відкачують в лікарні й тепер всі думають, що він — наркоман з жагою до самовипилу. Однак, наша команда не здається і другим випробувати долю вирішує Еллі. Після того, як Віктор успішно його відкачує (епіпен — сила) дзинчать перші дзвоники, які натякають, що Еллі сприймає ці експерименти трохи… в теологічному ключі, скажімо так.

“Maybe to a point, but when I climbed into that water, I put myself in His hands—” “No”, snapped Victor. “You put yourself in mine.”

Коротше кажучи, після купання в святій водичці на Водохрещу, де замість озера була ванна, а замість Водохрещі — звичайний робочий день, Еллі таки отримує суперсилу — шалену регенерацію, тож тепер його фіг вб’єш. Далі він експерименти проводити не хоче, але Віктора жаба душить, йому теж кортить побути Людиною-павуком, тому він підбиває дівчину Еллі (так, це типова «жінка в холодильнику», яка потрібна тільки щоб її позбутись) допомогти йому в експерименті і… Ну, силу він отримує. Силу контролювати свій і чужий біль. Тільки контролювати силу одразу Віктор не може, тому випадково лишає Еллі вовком-одинаком. Упс. Невдобно вийшло. Ну, далі все по класиці: Еллі його здає копам, Віктор їде до тюрячки, Еллі живе своє краще життя і… переносимось в огляді на десять років вперед.

Віктор, разом з новим друганом Мітчем, дає дропака з тюрячки, дорогою підбирає дівчинку Сідні, яку от нещодавно намагався застрелити Еллі (ага, оце так поворот!). Виявляється, поки Віктор розгадував загадки про два стільці, Еллі піймав комплекс бога й вирішив вбити всіх Надзвичайних, бо… Ну, вони неприродні. Неправильні. І взагалі боженька хоче, щоб Еллі був його караючим мечем, от.

And he didn`t like the term. Killing. What about removal? Removal was a better word. It made the targets sound less like humans, which they weren`t really…

Еллі має власну теорію, що люди повертаються з того світу не повністю, що вони втрачають частину себе, і оцей їх дар — то насправді жах і жесть, а от він, такий чудовий, мусить світ очистити. Віктор, на противагу, певен, що люди бувають вилупками незалежно від їх здібностей, віри, вподобань, та сексуальної орієнтації, тож у нього з Еллі кардинально розходяться погляди.

Plenty of humans were monstrous, and plenty of monsters knew how to play at being human.

Далі починається класична гра в «дожени-мене-цеглина» кішки-мишки, де ці два вилупки (так, Віктор теж не фіга не янгол, йому взагалі на всіх начхати, він просто хоче роздерти Еллі горлянку) намагаються один одного вбити. Екшн, драма, поліцейські сирени, випадкові трупи і фінал, який я все ж не буду спойлерити.

Загалом, мені сподобалося. Динаміка між Еллі і Віктором — вогонь, обожнюю таке стрьомне протистояння, що більш скидається на дикий секс з використанням вогнепальної зброї. Сюжет цікавий, захопливий, не дає занудьгувати (хоча постійні стрибки між флешбеками й сьогоденням трохи підбішують). Фантастичне припущення цікаве, я подібного ще не зустрічала. Коротше, роман на тверду четвірочку.

Переходимо до візуальної новели «Надзвичайна»

Події новели відбуваються через чотири роки після останньої палкої зустрічі Еллі та Віктора. Тепер Еллі сидить в тюрячці (karma is bitch), а що сталося з Віктором і компанією ми тут не дізнаємося, бо на першому плані нова героїня Шарлотта. Дівчина пережила аварію й отримала здатність бачити хто і як помре, а дивлячись в дзеркало вона постійно бачить Еллі. Шарлотта — дівчина запальна, тож вона вирішає превентивно помножити Еллі на нуль.

За ці чотири роки, як виявляється, державою була створена структура ЕОН, яка вистежує й ловить Надзвичайних, бо державні структури ці Супермени бісять. Еллі теж є членом ЕОН, хоч і на правах в’язня-консультанта. Само собою, Надзвичайні не сидять на місці й організують підпілля, куди, власне, і потрапляє Шарлотта.

Далі все в стилі класичної супергероїки: штурм тюрми, де тримають Надзвичайних, сутичка з босом, вибухи, гуркіт, екшн, ура, наша команда перемагає.

На фоні роману новелла виглядає дещо простенькою. Стандартний сюжет, досить типові персонажі, рятують ситуацію хіба що красиві малюнки. На трійку, як на мене.

Окремо залишу інформацію щодо книг, які входять в цикл:

Villains Series

📜 "Warm Up" (2013) (short story) — ця історія є в кінці роману Vicious і в кінці візуальної новели «Надзвичайна»

📜 Vicious (2013) — перший роман (не перекладений)

📜 Vengeful (2018) — другий роман (не перекладений)

📜 Victorious (announced) — анонсований, але інформації щодо дати випуску немає

Villains Graphic Novels

📜 ExtraOrdinary (2021) — перекладено на українську видавництвом Vivat (візуальна новела «Надзвичайна»)

[paularamari]

Visual development and story sketches for Tarzan by Paul Felix

[paularamari]

Rapunzel hair designs for Tangled (2010) by Claire Keane

[paularamari]

Про відеоігри та консервативність

Одразу зазначу: я не вважаю себе геймеркою. Я проходжу ігри на низькому/середньому рівні складності, не бігаю локаціями в пошуках всіх пасхалок та не доколупуюся до деталей. Для мене досконалість управління персонажем вимірюється суб’єктивним критерієм «зручно/не зручно», а мої нариси на тему геймплею і геймдеву — це суто теоретичні роздуми людини, яка має уявлення про розробку ігор виключно по книзі «Кров, піт і пікселі».

Проте ігри я люблю. Дуже. Я пам’ятаю як виглядали старі ігри на моніторах-пушках та пам’ятаю квадратну Лару Крофт. Мої перші спроби самостійної гри — це стрибки Маріо на приставці Dendy, до якої постійно губилися картриджі. Саме тому зараз, дивлячись на те, чого досягла індустрія відеоігор я не можу стримати захоплення. Графіка, дизайн персонажів, геймплей і, що найголовніше для мене — сюжет.

Отут виходить дуже цікава історія: чим більше розвивається ігрова сфера, тим менше ігри стають схожими на, власне, ігри. Більше сюжету, глибше розкриття персонажів, мотивація, рефлексія, та й загалом — створення складного оповідання з додаванням інтерактиву. Не подумайте, що я бідкаюся, навпаки — мене це дуже тішить. Світ Horizon — неймовірний, зворушливий, в нього поринаєш з головою й буквально не можеш відірватися від екрану; сюжет The Last of Us — драматичний, надривний, той, від якого стискає горло й іноді доводиться стримуватися аби не заревіти в голос; варіативність вибору в The Witcher 3 та Cyberpunk2077, яка доводить до сказу, коли буквально доводиться обирати між поганим і дуже поганим, знаючи, що досягти щасливого фіналу в окремих квестах просто неможливо. Прикладів можна навести ще дуже багато, але, сподіваюся, головний момент ви вловили: на фоні всього переліченого ігрова динаміка відходить на другий план. Особисто мені пофіг на збалансовану розкачку персонажа, мені все одно яку зброю крафтити та наскільки розробники добре продумали траєкторію польоту гранати. Там на екрані таке коїться: трагедія, катастрофа, загинув герой, треба витягти друга з перестрілки — який, блін, крафт?

Тож… До чого це я? А, до консерватизму.

Мені здається, що багацько геймерів продовжують оцінювати ігри за старими шаблонами. Їх більше цікавить як проапгрейдити спорядження та де роздобути фіол, щоб зробити меч 1000 левела. В першій частині Diablo всі бігали по підземеллях, валили скелетів та й горя не знали, а тут на тобі — сюжет, ще й якийсь хитромудрий. От��т ламаються шаблони, бо гра перетворюється на художню повість і… починаються дойоби. Лицарка в обладунку, а не бронеліфчику, Еббі схожа на мужика й не могла так накачатися, Еллой бісить, бо постійно щось патякає, ще й «павєсточку» в сюжет запхали — не гра, а підлітковий серіал від Netflix, ховайтесь в жито! Люди сіли за комп розслабитися, постріляти як тоді, в далекому 2007, коли в Контру з пацанами рубилися, а їм підсовують казна-що! І починається обсирання гри на всіх доступних платформах: занижуються оцінки, пишуться гнівні коментарі, сходить з рейок потяг хейту, безлад, хаос та розруха. Й іноді мені спадає на думку, що справа не у поганому сюжеті та не у героях, які не зайшли аудиторії. А справа у великій прірві між реальністю та очікуваннями. Бо якщо людина подумки застрягла в нульових, коли ігри більше скидалися на шахи (я не тільки про стратегії на кшталт Heroes of Might and Magic, а й про RPG-ігри кажу, бо файно завалити високолевельного дракона, загнавши його в пастку між текстурами, егеж?), то їй навряд буде до вподоби інтерактивне кіно.

Справа у вподобаннях, звичайно. Тим паче, досі існують прості лінійні ігри, де сюжет і близько не стояв, досі є великий попит на стратегії, сендбокси, онлайн RPG, де найбільше досягнення фантазії розробника — це завалити не сто гоблінів, а сто двох. Однак мені здається, що чим далі, тим більше ігрова індустрія буде рухатися саме в бік розкриття нових всесвітів, орієнтуючись не стільки на ігрову механіку, скільки на «глибину» своїх витворів.

Отакі от думки на тему, без прив’язки до статистики та без натяку на серйозний аналіз. Не сприймайте близько до серця, а якщо вас щось сильно обурило, пийте водичку та донатьте на ЗСУ ❤️