#дарині марива

[benjamiina]

закопуюсь у піски на подвір'ї свого буття будинок на розі, дорозі дитячого смутку хробаки на деревах вигризають моє ім'я а білки зносять горіхи під шибки вікон я б залюбки літала у снах але бродять там звірі лихі і дикі

птахи ховаючи дзьоби в гілках вижидають пригожої смерті їхні мами читали в старих книжках про голодні і злі години

між пернатими водилась легенда одна що колись у лісах вирувало життя що вони народились для співу легенда обрОсла листям плюща потемніла, притрушена пилом

тут постійно чути тяжке виття з укусами змій влазить під шкіру я рину на дно, заціпивши мрію в руках намагаюся вкритися мокрими крилами тягну за собою жовтого глечика кисневі кульки нагадують мило

перецибую з ідеї на думку і знову потім я потім розберуся з прекрасним я потім зведу ще кращий будинок я потім точно здобуду життя та зараз мені б спочить в домовині

[benjamiina]

маленькою я боялася зустріти зайця в полі, думала він розірве мені живота, потопче задніми лапами, брудними кігтями, і я залишуся в траві не відаючи, що робити, сама самісінька з пекучим болем і землею поміж кишок

зараз сама як той заєць

[benjamiina]

– я не красива в одязі, давайте без

це моя перша думка перед дзеркалом, певно я надто занурилася в людське. кожна пора і складка, кожна суха шкірка і волосина, в цілому складається в потужну деталізовану істоту, забарвлену у власну приземленність, почуття, думки та ідеї. в тілі без одягу я бачу відвертість перед собою і світом загалом.

я вважаю це красивим, а одяг як допоміжний аксесуар, чисто накинути для додаткових візуальних ліній.

ще люблю волосся, але це вже окрема тема.

[benjamiina]

мій арт | інстаграм

теги за якими можна трохи орієнтуватися:

[benjamiina]

задираю голову до сонця чи лапми в кімнаті і насолоджуюсь лоскотом в мізках, очах та носі. ще кілька секунд і все тіло пробиває мурахами, наче я вмилась прохолодною водою у літню спеку.

якщо схочеш відчути це вдруге і надто швидко, то доведеться докласти багато зусиль і терпіння.

очі закочуються, погляд відводиться сам, тремтячими губами намагаюсь відтворити дихання, брови вигинаються і обличчя завмирає в очікуванні: наче мені вже зараз добре, але будь ласка зроби це зі мною ще раз, доведи мене до цього. благаю.

звуки навколо стають такими далекими і гудкими, і з очей вже майже течуть сльози. ще секунда, зараз, ні, ще кілька секунд, господи, де ж ти, давай, мовчіть, усі замовкніть, давай же..

зір не фокусується, а тремтіння перестало прогресувати. очі закочуються. я здаюсь і відвертаюсь, так, як це робить подружжя по різні сторони ліжка, після 10 хвилинного прісного сексу.

обожнюю пчихати, це як бюджетний оргазм.

[benjamiina]

чи часто ви прокидаєтесь втомленими?

а ви впевнені, що спите?

снолендія, гірський масив

група мандрівників

продавець місцевих дрібничок

матеріали: вирізки фотографій з книг про мандрівки, олійна пастель, лезо

[benjamiina]

не завжди вдається писати, хоча багато що хочеться сказати, тож доводиться постити лише візуали, без підпису, без думок, без контексту

але мене дуже хвилює ця тонка лінія між життям і смертю. я знайшла цього метелика випадково, в під'їзді на 2 поверсі, він лежав на підлозі під вікном. там вже давно ніхто не ходив, тож можливо він пролежав там з осені.

якими були його думки. можливо він намагався вибратися з під'їзду. можливо до останнього боровся за своє життя. він бачив перед собою величезний світ, прекрасне небо, птахів, інших метеликів, дощі, вітри, але між ними було 2 шари скла. споглядати красу світу вмираючи з голоду, чи холоду, чи відчаю. ми завжди були поверхом нижче, але ніби й зовсім не були.

мене тішить, що створивши ці світлини, я ніби закарбувала пам'ять про нього. ідея супер розмита. мертвий, але знову живий. мертвий, але досі прекрасний. застиглий у своїй трагедії навіки.

уууу, це ж просто метелик.

[benjamiina]

"будинок літніх людей"

пам'ять забита обличчями. хто вони? спливають сміх та вирвані риси. актори? немічно хапаюся за голову. задихаюся. кроки набирають обертів. зупиняюся.

– ні, я мушу знайти Соню. Соня! це ж... це ж.. мені потрібно до Соні. вона моя... вона.. моя, вона мабуть шукає мене.

ловлю схвильований погляд жінки поруч.

– ви розумієте мене? скажіть, де я? послухайте, мені потрібно до Соні. вона певно хвилюється...

жінка садить мене у крісло і вигукує щось у простір. чому у неї білі очі, білий одяг, біла посмішка. посмішка? їй смішно!? що ж її так насмішило?

– та що з вами всіма..господи!

хтось безперервно тикає пляшку мені в обличчя, зціплюю губи й відсахуюсь. гострий біль. сніжинки?

Соня не встигла й рота відкрити, як батько впав. медсестри метушилися, а за вікном й справді пролітали сніжинки.

[benjamiina]

стоїть у полі, обмита вітром

нишпорить лисячими норами, шукає дім

[benjamiina]

я хочу вимірювати твоє тіло лініями на обірваних клаптях найдешевшого паперу для друку рвати його руйнуючи звичні розміри я сама буду вирішувати де закінчиться лінія твоїх плеч де коліна вийдуть за межі білого простору графітом позначу уявні кордони шиї а на аркуш виведу тонку смужку лиш я буду бачити як здіймаються ребра вдихаючи похапцем накину ще кілька легких доторків і в чорній плямі на білому аркуші дешевого паперу для друку я буду бачити як живуть твої легені твоє серце, кістки та очі твої нервові закінчення я буду бачити колір і буду знати що ти жива жива доки хтось пам'ятає

[benjamiina]

це коротше малюнок в дитячу кімнату, називається ''всесвіт''

щоб граючись, дітки поглядали на картину і пам'ятали, що життя бентежне, і насправді ніхто нічого не знає.

дорослі також колись були дітьми. хтось виріс з переконаннями своїх батьків, і продовжує жити наслідуючи їхні ідеї. хтось вигадав власну мораль та цінності, а може й цілий світ. хтось мріє про краще життя, доки не засне (або не згасне) хтось створює групи, хтось їх розколює. хтось настільки травмований, що більше схожий на овоч, а хтось жадає помсти, і тому травмує всіх навколо. а хтось навіть не розуміє, що травмує.

діткам потрібно пам'ятати, що світ між людей - це не щось прекрасне. це пекло.

- зароби копійку, якщо не хочеш померти з голоду... - але я зроблю все, щоб ти помер.

дітки виростуть і теж будуть вигадувати. всі вигадують. це життєво необхідно але це більше не уявні лікарні, дочки-матері, чи пані на касі.

це буде щось кардинально інше, щось таке від чого існування здається менш нестерпним. світ де все померло, чи може світ де все добре. а може взагалі поселення ельфів на задньому дворі.

але є дещо, що обєднує всіх нас - ми всі в одному човні.

[benjamiina]

і смерть, мабуть, була б не злісна якби причиною стали хвилі по крихті відбирали б змішуючи з іншими такими ж розмитими

аби потім безкінечно довгі години ми вештались холодними морськими глибинами у пошуках теплої течії осідали б на спини рибам і не хвилювались просто були та інколи розчинялись щоб потім знову збитись в єдине чи окремо на різних кінцях

безкінечних пісків, достобіса розмитих я

[benjamiina]

важкі кроки хрипляче дихання збитими ребрами лягаю на перило відпочиваю облущена, блакитна фарба безкінечні сходи безкінечні стіни двері, вікна коли тобі 10 і ти стоїш на 5 поверсі 5 поверхового будинку біля відкритого навстіж вікна а за спиною тільки двері та сходи крізь вікно видно сотні інших, ідентичних цьому, будинків десятки сотень дерев мільйони гілок крізь які пробиваються жовто-червоні промені миттєво прогріваючи усе до чого дотягуються навколо все гуде шумом розмиті розмови вереск, сміх, ролики надривання собак горобці, ґави, ластівки коти, велосипеди, гойдалки шкурбання, кашель, свист плач, лайка, посуд бажання підійти ближче щоб хоч краєм ока глипнути чи видно землю погляд спрямований на горизонт дихання прискорюється у вухах починає гупати а що як а що як хтось беззвучно підкрався ззаду наблизився на відстань однієї руки і якщо я повернуся хтось посміхнеться і без жодних вагань зробить крок та скине мене туди … коли тобі 20 то з 5 поверху 5-поверхівки крізь брудне, закрите вікно видно тільки два ближні будинки три великих дерева жодної гілки бо в 20 потрібні окуляри і мабуть не тільки на очі

музичний супровід: apparat - big romance